ЖІНОЧИЙ ДОСВІД В РОКИ ГОЛОДОМОРУ

ЖІНОЧИЙ ДОСВІД В РОКИ ГОЛОДОМОРУ

ВСТУП

Хтось з мудрих сказав, що людська цивілізація – це вдосконалення засобів знищення собі подібних. Людина вигадала спочатку меч, потім порох, ще пізніше – ядерну бомбу. Попри це, найстрашнішим залишається голод, особливо, коли використовується в якості зброї. Він не просто вбиває людину фізично, він вбиває її гідність, розум, людяність, він робить з людини тварину…

Актуальність теми дослідження. Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства.  Ці події живуть у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукуються у їхніх душах, і у серцях нинішніх поколінь українців. Мученицька смерть мільйонів людей від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити. Страшна доля українців у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду.

Проте до сьогодення в історичній науці існує велика кількість «білих плям», що пов'язані з роллю та діяльністю жінок у різних сферах суспільного життя.

Актуальність та наукова мотивація обрання теми дослідження обумовлена наступними чинниками. По-перше, вивчення ролі та місця жінок у період голодомору є складовою частиною історії. По-друге, у сучасній українській історичній науці відсутнє комплексне історичне дослідження життя і ролі жінок під час голодомору.           

Об'єкт дослідження – життя українських сільських жінок в роки голодомору і їхня роль у врятуванні своїх рідних в ці роки.

Предметом дослідження є особливості участі селянок у врятуванні своїх сімей під час масового геноциду.

Мета дослідження – визначити, яку роль відіграло жіноцтво в роки такого випробування українського народу, як Голодомор.

Із мети випливають основні завдання:

1. Дослідити історіографію з теми, як відбувався процес вивчення теми місця і ролі жінки в роки   голоду 1932 – 1933 рр. в Україні.

2. Визначити, що можна дізнатися про роль жінки в роки голоду 1932 – 1933років зі спогадів очевидців тих подій.

Робота написана на основі аналізу історичних джерел, спогадів учасників описуваних подій.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період початку 30-х років ХХ ст., коли уряд СРСР відмовився від політики непу і перейшов до реалізації концепції планової економіки через індустріалізацію промисловості, примусове об'єднання власності селян у колективні господарства, експропріацію («розкуркулення») найзаможніших селянських господарств, примусову продрозкладку, яка призвела до голоду 1932-1933 рр. в Україні.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що  на сьогодні ще досить мало дасліджена тема ролі жінки в різні періоди української історії, в т.ч. і в роки Голодомору. Враховуючи ці аргументи, претендуємо на новизну свого дослідження.

Практичне значення роботи полягає у можливості її використання учнями, вчителями для поглибленого пізнання власної історії.

Структура науково-пошукової роботи визначається змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, основних розділів, висновків, списку використаних джерел.

І. ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ РОЛІ І МІСЦЯ ЖІНОК В РОКИ ГОЛОДОМОРУ

На основі аналізу особистих спогадів жіноксвідків Голодомору та інших документів ми спробуємо розкрити жіночі методи протидії насильницькій експропріації майна (пасивний спротив, активний опір, офіційні звернення до органів влади). Висвітлимо особливості жіночих стратегій виживання, які забезпечували порятунок жінок та їхніх родин від голодної смерті. Дослідження заперечує панівний в українській історіографії погляд на жінок як безпомічних жертв історичних катаклізмів та показує різні прояви жіночої дієздатності в умовах вкрай обмежених прав, можливостей та ресурсів

На тлі ушанування трагедії Голодомору у перше десятиліття ХХІ ст. в Україні було реалізовано чимало пам’ятних проектів, серед яких – численні меморіали і пам’ятники жертвам Великого Голоду, наукові дослідження, десятки томів опублікованих спогадів очевидців та архівних документів, документальні фільми тощо. Тож раз-по-раз зринав образ Жінки як уособлення трагедії української нації. Справді, меморіали та пам’ятники часто представляють нам виснажене чи мертве жіноче тіло, що символізує тотальність втрат.

Таким чином у суспільній свідомості формується та закріплюється стійка асоціація поміж двома поняттями – жінка і жертва. Звичайно, годі заперечувати, що українські жінки часто зазнавали неймовірних труднощів і терпінь у часи історичних катаклізмів, проте хибним було б зводити увесь їхній досвід виключно до страждань.

Такий однобічний погляд на жінок як пасивних об’єктів історії є некоректним і несправедливим. У цій роботі будуть розглянуті деякі аспекти жіночого досвіду переживання Голоду у 1932– 33 рр.

Досі опубліковані дослідження про перебіг та наслідки Великого Голоду не приділяли окремої уваги жіноцтву як групі з особливими характеристиками. Ми ж  зосередимося насамперед на жіночих прикладах спротиву примусовій експропріації майна та суто жіночих можливостях виживання в умовах голоду. Джерельною базою дослідження є насамперед опубліковані особисті спогади жінок, які пережили Голодомор, деякі опубліковані архівні документи.

Крім того, велику роль в дослідженні життя і діяльності жінок в контексті стрімких модернізаційних процесів та масштабних історичних катаклізмів першої половини ХХ ст. зробила Українська асоціація дослідниць жіночої історії. Саме ці дослідниці звернули увагу на те,  що взагалі означало "бути жінкою" в ті часи. Членки, історикині  Української асоціації дослідниць жіночої долі на основі своїх досліджень доводять, що жінки не були лише пасивними спостерігачками історичних процесів чи жертвами драматичних обставин. Вони були активним учасницями усіх тих змін, долучаючись до них у специфічний жіночий спосіб. Ми в своїй роботі брали до уваги дослідження цієї асоціації.

ІІ. ЖІНОЧИЙ ДОСВІД В РОКИ ГОЛОДОМОРУ: ЧОМУ ВАРТО ЦЕ ДОСЛІДЖУВАТИ

У межах вшанування трагедії голодомору та її численних жертв у незалежній Україні раз по раз зринав образ Жінки як уособлення трагедії цілої української нації. Меморіали та пам’ятники часто представляють виснажене чи мертве жіноче тіло, що символізує тотальність втрат. Тобто, у суспільній свідомості поступово формується стійка асоціація між двома поняттями — жінка і жертва. Жіночий досвід Голодомору нерідко зводять до опису страждань та втрат.  Неможливо заперечувати, що українські жінки зазнали усіх жахіть трагедії, та водночас хибним було б вбачати у жінках лише пасивних і безпомічних жертв даних історичних обста­вин.

В цій роботі ми проаналізуємо спогади свідків Голодомору, щоб простежити жіночі способи пристосування до надзвичайних умов, жіночі стра­тегії виживання і навіть форми спротиву, які й допомогли декому врятувати життя, пережити Голодомор, щоб зараз свідчити про злочин.

Для аналізу саме жіночого досвіду Голодомору є такі причини. Першим аргументом є домінування власне жіночих свідчень у загальному масиві спогадів очевидців Голодомору. Напевне, ці свідчення відображають на­самперед жіночий досвід і жіноче бачення тих подій. Додатковим фактором, що впливає на кількісне переважання саме жіночих спогадів про Голодомор, є значна різниця середньої тривалості жит­тя жінок та чоловіків в Україні: для жінок вона становить близько 74 років, а для чоловіків — відповідно близько 62. Крім того, Дру­га світова війна призвела до значних втрат серед чоловічого насе­лення. Таким чином, серед ще живих свідків Голодомору природ­но переважають жінки, і на це слід зважати.

Вагомі аргументи на користь вивчення жіночого досвіду Го­лодомору даєаналіз репресій проти селян, які протиді­яли примусовій колективізації протягом 1929—1931 рр. Тоді селянський протест набув активних, у тому числі й масових зброй­них форм. Дослідники підрахували масштаби репресій (арештів, розстрілів, заслань тощо), що засвідчує жорстокість і масовість розправ з бунтівниками. Не згодні на усуспільнення власності, селяни зазнавали масових виселень. Загалом до 10 травня 1930 p., за неповними даними на  території України було розкуркулено близько 62 тис. родин. Частка чоловіків і жінок серед репресованих селян невідома, однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обгрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім'ї та госпо­дарем основного майна (землі, худоби, хати тощо), то саме чоловіки становили основну масу тих, хто від імені цілої родини відмовлявся від вступу в колгоспи. Тому логічно було б припусти­ти, що саме чоловіки мали б становити й абсолютну більшість серед покараних владою за спротив колективізації.

Часто у спогадах також розповідають про батька,який помер чи то задовго до Голодомору, чи на самому початку голодування (внаслідок стресу після розкуркулення, хронічної хвороби чи від поранень часів Першої світової війни), при цьому спогадів про арешт матері вкрай мало, вони здебільшого стосуються покарання жінок «виправними роботами»(примусовою безоплатною працею) в межах того самого регіону за порівняно незначні провини (як правило, за крадіжку чи приховування продуктів харчування, порушення режиму пересування тощо).

Припущення про те, що найвірогідніше репресії влади були спрямовані насамперед проти чоловіків — голів родин, знаходить підтвердження у спогадах про колективізацію та Голодомор, у яких часто згадується про арешт батька за відмову від колгоспу чи під час «розкуркулення», його подальше засудження до ув’язнення, заслання чи розстрілу, тоді як спогади про репресії щодо матері практично не трапляються.

Мого дядька розстріляли... В дядька п’ятеро дітей... вигнали з хати, з дітьми, з у сім, хату поваляли, сарай, усе...

(Київщина)

..А нас було у матері п’ять душ, а голод... А батька не було вже, ми без батька остались... Нашого батька посадили в тюрму, і він не вернувся, десь погиб з голоду...

...Тьотку вигнали з дітьми, з п'ятьма дітьми вигнали з хати...

І дядька посадили... а тьотка осталася з дітьми... І они всі з голоду померли в 33-му...

...Забрали сільгоспреманент, а з хлівів усю живність...

Двір залишився пустим... А батька ще й заарештували за те, шо він куркуль, і відправили в тюрму. Мм э мамою залишились одні, а нас в неї було аж п'ятеро... Потім нас вигнали з хати...

...батько не знаю де подівся, а мати залишилася з трьома дітками...

(Луганщина)

У разі загрози жорстоких репресій щодо голови родини (арешту,розстрілу), нерідко батько рятувався втечею від потенційного переслідування (виїжджав у місто,в інший регіон), тоді як його сім’я (жінка, діти, старі батьки), як правило, протягом тривалого часу залишалась на попередньому місці. У такому разі чоловік знаходив роботу в іншому населеному пункті (часто – на шахтах Донбачу, у промисловості,на будівництві чи на транспорті). Втікач або підтримував свою родину, періодично передаючи продукти або кошти, або ж, облаштувавшись на новому місці, згодом забирав дружину дітей до себе. Траплялись й випадки, коли після втечі батька контакти з ним переривалися на тривалий час або й назавжди. Саме в сільській місцевості голод лютував найдужче, тоді як у містах і особливо на промислових підприємствах практикували продовольчі пайки і карткову систему забезпечення продуктами працівників, тож рівень смертності у містах був незрівняно нижчим.

Очевидно, що чимало працездатних жінок і чоловіків мали суттєво відмінний досвід у роки Голодомору. Саме на жінку – матір у той період найчастіше лягав увесь тягар турботи про решту родини – дітей і старих. У спогадах тих, хто пережив Голодомор дитиною, постать матері є центральною і значущою, тоді як згадки про батька вкрай рідко бувають такими виразними, його фігура частіше перебуває на периферії розповіді. Оскільки життя цілої родини залежало від жінки, то поведінка жінок в екстремальних обставинах набували особливого значення для порятунку родин.

Іще одним аргументом на користь необхідності вивчення жіночого досвіду в роки голоду є особлива витривалість жіночого організму в умовах нестачі їжі, на яку вказують деякі антропологи та фізіологи. Дослідження голоду показали, що дорослі жінки є більш стійкими до голоду, аніж чоловіки. Учені вважають, що з точки зору фізіології жіночий організм менш вразливий до обмеження харчового раціону, жіноче тіло менше за чоловіче і через це потребує менше енергії та поживних речовин, обмін речовин у ньому також повільний, а частка жирових відкладень зазвичай вища, що зумовлює його більшу витривалість в умовах нестачі їжі. І хоча точної статистики про частку жінок і чоловіків серед загиблих від голоду немає, у спо­гадах очевидців Голодомору трапляються свідчення того, що важ­кі наслідки тривалого голодування (набряки, супутні хвороби вис­наження, психічні розлади тощо) проявлялися на жінках не так швидко або меншою мірою, аніж на чоловіках.

Отже, враховуючи демографічні фактори (фактичне перева­жання жінок серед ще живих свідків Голодомору та їхніх спогадів), відмінності у репресіях проти бунтівних селян та їхніх реакціях на переслідування, особливу відповідальність жінок за виживання голодуючих родин, фізіологічні особливості жіночого і чоловічого організму, маємо визнати, що вивчення специфіки жіночого досвіду переживання Голодомору вкрай важливе.

ІII. СПРОБИ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ ВИЖИТИ В УМОВАХ ГОЛОДУ

Розглянемо кілька основних способів, до яких вдавалися жінки для порятунку своїх рідних та власного життя, які засвідчили найбільшу дієвість для виживання в умовах голоду. До таких суто жіночих ресурсів насамперед належали:

•                                                                           продаж та обмін жіночого майна на продукти харчування;
•                                                                           жіноча взаємодопомога;
•                                                                           передання дітей до державних сиротинців;
•                                                                           жіноче тіло.

Часто в спогадах про життя під час Голодомору знаходимо згадки про обмін жіночого одягу та коштовностей на їжу. Колись заможні родини у разі розкуркулення насамперед втрачали голов­ні засоби до існування — землю, сільськогосподарський реманент худобу та навіть житло. Хоча найчастіше бригади активістів відби­рали також всі інші речі (одяг, постіль, посуд тощо), інколи госпо­дарям вдавалося приховати найцінніше: жіночі прикраси та кош­товності, добротний та дорогий жіночий одяг і т. д. Саме вони ставали запорукою виживання родини. Люди, які пережили ті жах­ливі часи, раз по раз засвідчують, що їхнє життя було врятоване саме завдяки продуктам, отриманим в обмін на оті материнські хустки, спідниці, вишивані рушники, інший одяг, які віддавали за безцінь, тобто за безцінні у той час хліб, борошно, крупи, овочі.

Під час голоду моя мати здала сережки і каблучку в обмін на муку.

(Чернігівщина)

Ото ж у баби наряду багато було... — шарахвани, юпки, платки.

Так ото ходили мінять... Гожий наряд у бабушки був, і висівки приносили, і з пшона лупу приносили... і буряки привозили, і коржі міняли...

...У матері були оце такі гроші на шиї. Возьме ті гроші батько, при­несе муки, отаку головку сахарю. І то ми тим жили, і вижили...

...І наша мама ходили у Вороніж — міняли рушники, сорочки, шарахвани, а відтіля буряки привозили, картошку, зерно там чи муку — хто як давав. І ті вижили, що ходили міняти... ...Понесуть було кашемирову парочку кому-небудь, а їм за це дадуть або півлітру молока, або отаку пампушку дадуть. Вони принесуть та ото на трьох розділим, та й ото з’їмо та й усе...

(Луганщина)

Характерно, що у жодній розповіді не знайдемо жалю за тими дорогими речами, що їх в умовах скрути було втрачено при такому нерівноцінному обміні. Натомість чи не кожен спогад супроводжується коментарем про те, що саме завдяки отриманій в такий спосіб мізерній їжі комусь таки вдалося вижити. Тож реальною ціною обміну було саме людське життя. Особливого забарвлення набувають у контексті Голодомору жіноча солідарність та взаємодопомога: завдяки безкорисливій помочі і співчуттю багатьом вдалося пережити голод. Зрозуміло, що на тлі катастрофічної нестачі їжі, що спричиняла втрату людяності, знецінення самого людського життя та збайдужіння до інших і навіть до себе, звичайні жести милосердя і співчуття видаються вчинками, гідними захоплення. Характерно, що у спогадах про таку допомогу найчастіше фігурують саме жінки, які нерідко ділилися останнім, намагаючись врятувати життя іншої — нерідко чужої — людини.

Моя тьотя, мамина сестра, вона вдова. Було в неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас. Шо там можна було — те вділили...

(Житомирщина)

...Сусіди якраз через одну хату, так не було корови, і дітей багато. Ми їм давали молоко...

...А оце нищі кажен день душ 20 приходе. Так я ото достану мисочку яблук з горища, і їм по тройку — по четверо даю отак.

І одну душу не виряжала, шоб нічого не дала. Або буряка кусо­чок дам, або як картошинка є зварена, так дам...

(Луганщина)

Отже, на жаль, трагічність в історії українського народу зустрічається часто. Однією з наймасштабніших трагедій ХХ ст. є Голодомор. Як наслідок, було не тільки безжально винищено величезну частку українського селянства, а й зведено нанівець деякі усталені традиції життя української сім’ї загалом і жінки зокрема.

Українські жінки під час Голодомору були різними у своїй діяльності. Хтось брав безпосередню участь у насильницькому вилученні зерна у селян (так звані активістки). Інші були серед розкуркулених. Ще одним пощастило спостерігати ці жахіття збоку (це були міщанки, сільські вчительки, лікарки, адміністративні працівники сільських рад і колгоспів). 

Саме в той час поширились так звані «бабські бунти» чи «бабські волинки» (їх лідерами були чоловіки, але жінки становили більшість учасників). Це було об’єднання в основному жінок з метою захисту наявних продуктів (частіше всього посівного матеріалу). Цікаво, що радянська влада не реагувала жорстоко на такі виступи, зважаючи на сприйняття сільського жіноцтва «як найтемнішу частину і без того темних селянських мас». 

Саме це явище дозволяє краще зрозуміти поведінку жінок в умовах обмеження їхніх ресурсів та можливостей, з одного боку, та реакцією влади на вияви організованої масової непокори жінок – з іншого.

Опинившись у ситуації владної сваволі чимало жінок проявили виняткову відвагу та наполегливість в обстоюванні інтересів своїх родин. Традиційно саме жінка була відповідальною за харчування сім’ї, тож жінки виявляли особливу активність та чинили спротив розкуркулюванню саме тоді,коли справа доходила до вилучення продовольчих запасів.

Частина селянок під час насильницької колективізації, що тривала в роки голодомору, писали скарги, звертались до найвищих республіканських інстанцій. Зі спогадів очевидців та з архівних доку­ментів видно, що окремі скарги та звернення селянок до вищих інсти­туцій влади мали позитивні наслідки. При цьому запорукою успіху були не стільки вік чи освіта скаржниці, скільки її наполегливість у відстою­ванні своїх прав. Очевидно, звернення до місцевих органів влади дале­ко не завжди були результативними, тож деякі жінки наважувалися звертатися безпосередньо до найвищих республіканських інстанцій.

Моя зведена сестра два місяці ходила в райком і добилася того, щоб нам повернули хату і все майно.

(Київщина)

Скільки вона (бабуся) виїздила і виходила в район, поки витребувала назад хату!

(Вінничина)

Від голоду того страшного року нас врятувала мама. Вона не вміла читати та писати, але була мудрою людиною, яка са­мотужки підняла нас дев’ятьох дітей. Річ у тому, що крім нас •розкуркувалили ще Руденків... Він з’їздив до столиці, І йому все вернули... І наша мама так зробила. Вона змогла зустрітися ^_миМ пегровськнм і отримала документ із вимогою до ндШоТ місцевої влади повернути хату і всі речі... Правда, нам не повернули нічого... зате сільрада нас більше не чіпала...

(Луганщина)

Бували випадки, коли жінки «обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоби порятувати від смерті свою родину». Іноді жінку до цього змушували силою: насильницька колективізація супроводжувалась не тільки вилученням продуктів, а й зґвалтуванням.

У спогадах жертв знаходимо непоодинокі згадки про те, що найпоширенішим способом протидії розкуркулюванню стало масове приховування не лише цінностей, сільськогосподарського реманенту, якісного та дорогого одягу і взуття, а й продуктів харчування. Саме ті родини, яким вдалося вберегти більше запасів, мали більше шансів вижити під час голоду, чи то потрохи споживаючи приховані харчі, чи то вимінюючи певні коштовні речі на продукти. Далеко не всі жінки покірно приймали свою гірку долю: відо­мо чимало випадків відкритої активної (часом навіть силової) про­тидії жінок активістам під час вилучення майна. У спогадах оче­видців віднаходимо непоодинокі свідчення того, як відчайдушно жінки обороняли свої обійстя.

Знов прийшли нападники-заготівельники... щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася, захищаючи наші продовольчі запаси. її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею... Хоч і сама вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повири­ване, але ж «заготівельників» мама прогнала...

(Черкащина)

У мене мати така бойовенька жінка. Да як лаялась, каже: «Жидюга ти поганий, шоб тебе коростою обсіяло!.. Чого ти лазиш по коморах?!»

(Київщина)

Залишилась одна баба стара, сліпа. Явились ці активісти... і кажуть: «Виводьте корову!» Ця жінка, що не бачила ніколи білого світу, пішла в сарай, оправилась у фартух, набрала, підійшла до них і давай їх обкидать кізяками! Ці комісари — од двору, травою обтираються і пішли... А баби слідом, раді, що Маня провчила комісарів.

(Луганщина)

Отже, щоб зберегти чи повернути експропрійоване майно, врятуватися в роки голодомору , жінки вдавалися до таких  способів протесту:

• пасивний спротив (приховування харчів, одягу тощо);
• активна протидія («бабські бунти», побиття активістів, пошкодження майна);
• легітимне відстоювання власних прав (скарги, листи, звернення до влади).

Таким чином, позбавлені засобів до існування, в умовах правового свавіл­ля, без захисту на краю виживання, жінки далеко не завжди впа­дали у відчай та смиренно приймали таку долю. Документи і спо­гади очевидців засвідчують активну позицію та рішучість багатьох жінок в обстоюванні власних прав та інтересів своїх родин. Хоча у нерівному протистоянні зі злочинною владою небагатьом вда­лося досягти успіху…

ІV. ТРАГЕДІЯ МАТЕРИНСТВА

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, не здатна захистити власних дітей, врятува­ти їх від голоду. Тогочасні звіти місцевих органів влади Харкова та Києва віддзеркалюють масштаби цього явища: на вулицях з’яви­лися тисячі безпритульних покинутих дітей, що їх родичі чи самі батьки звідусіль звозили до великих міст, даючи їм хоч якийсь шанс на виживання. Загрозливі масштаби дитячої безпритульності зму­сили владу вживати якихось заходів, і 6 травня 1933 р. ЦК КП(6)У ухвалив постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Відтак було створено Всеукраїнську комісію для боротьби з безпри­тульністю, наділену повноваженнями щодо створення та організації діяльності дитбудинків, яким належало опікуватися долею безпритульних.

Чутки про притулки швидко поширилися, і багато селян рушили до міст і містечок, щоб влаштувати туди дітей і таким чином врятувати їх від голодної смерті. Матері у відчаї масово відвозили дітей за межі села – до ближньої залізничної станції, райцентру чи містечка, де або віддавали їх у притулки під виглядом сироти або просто покидали напризволяще у надії, що державні органи чи сторонні люди подбають про їх виживання.

«Матері, щоб не пухли діти з голоду, вивозили їх з дому і там на станції коло дитбудинку залишали їх. Казали, що йдуть купити їсти, а самі плачучи залишали своїх дітей. Через деякий час приходили дізнаватися, чи є їхня дитина в дитбудинку, але не всі зустрічали їх там...»

«В його жінки було троє дітей, вона повезла їх у Сватову, а там посадила на станції, і тих дітей зразу... чи міліція забирала, чи там в дітдом опреділяли..» .

Парадоксально, що діти, яких під час тотального голоду рідні батьки віддали у притулок, згадуючи про це, не лише не висловлюють жалю чи образи, а навпаки – ставляться до цього факту з розумінням та виправдовують вчинок батьків як правильний – як вияв турботи у безвихідній ситуації, коли альтернатива означала неминучу смерть: «Батько відправив нас до інтернату, таким дивом я і залишилась живою» ;

«Нас було троє, батька не було. Кожна мати хоче для своїх дітей всього найкращого, то так і моя мати хотіла врятувати моє життя, і віддала мене в приют...».

Для багатьох дітей вони ставали єдиною надією на порятунок, однак доля значної кількості вихованців цих закладів була трагічною. Попри те, що у них було передбачено певний мінімальний харчовий раціон, його норми були умовними і часто не дотримувалися.

Фахові розрахунки показали, що для виведення дитини зі стану абсолютної дистрофії та початкової стадії опухання необхідним був такий раціон, якого не мали на той час навіть робітники промислових підприємств (рівень забезпечення яких був найвищим), то ж фактично часто виснажені голодом діти навіть у притулках були фактично приречені на смерть. Документи того часу недвозначно свідчать про фатальну нестачу їжі та високий рівень смертності дітей у державних дитячих установах. Проте навіть при високій смертності дітей у притулках через погане харчування та неналежні умови утримання, їх шанси вижити тут були дещо вищі, аніж у вимираючих ізольованих селах.

Спогади українських жінок про Голодомор віддзеркалюють особливості жіночого досвіду переживання цієї трагедії.  Втративши своїх чоловіків та засоби до існування, жінки опиняли­ся перед необхідністю порятунку від голодної смерті не лише себе, а й дітей та стариків. Почуття відповідальності за життя цілої сім’ї спонукало жінок до дії, вони шукали і нерідко знаходили способи подолати смерть. Намагаючись врятувати майно, жінки вдавалися до різних форм активного і пасивного спротиву експропріаціям. Власне, приховане від активістів суто жіноче майно часто ставало чи не єдиним рятівним ресурсом для цілої сім’ї, дозволяючи під­тримати мінімальний рівень харчування. Масові вияви взаємо­допомоги серед жінок (навіть поза межами родинних та сусідських зв’язків) дозволити врятувати життя багатьом приреченим на го­лодну смерть. Особливо трагічним був досвід матерів, які ставали свідками конання власних дітей і не завжди могли зарадити біді. Перед лицем смерті частина жінок виявляли виняткову жертов­ність, рятуючи дітей ціною власного життя, інші воліли пожертву­вати материнськими почуттями, передаючи дітей у притулки, де ті мали трохи більше шансів вижити. Смертоносний голод руйнував не лише тіло, а й психіку жінок, підривав усталені моральні норми, штовхаючи частину матерів на вчинки, несумісні з роллю матері: вбивства дітей і канібалізм, позбавлення дітей їжі та залишення напризволяще.

Трагічною була доля немовлят, народжених у роки голоду. Якщо виснажений організм матері виявлявся нездатним до повно­цінної лактації, це прирікало новонароджену дитину на смерть. Деякі матері виявляли цілковиту жертовність — відмовлялися від їжі на користь дітей, намагаючись підтримати їхнє життя. Проте у більшості випадків це не могло врятувати дитину, чий несформований організм потребував повноцінного харчування. Тисячі українських жінок змушені були стати безсилими свідками голод­ної смерті власних немовлят. Попри переважання спогадів про материнську самовідданість, існують і інші свідчення: перед ли­цем голодної смерті материнські почуття інколи притуплювали­ся, а дилема про те, чиє життя — матері чи дитини — слід рятува­ти, не завжди вирішувалась на користь дитини.

«Отут у жінки 4 дочки було і син. Хазяїн умер. А вони взяли відвезли на станцію і бросили того хлопчика. А дві дочки по­їхали на Донбас, а дві лежать в постелі — чималі вже, здорові були дівчата. Ну, мати шо розживеться — сама їсть, а вони: «Мамочко, та дайте нам хоч трішечки. Хоч молочка!» —

«Вам однаково вмирать!» — каже. Ото матері такі були...

(Луганщина)

Непоодинокими, очевидно, були випадки, коли доведені го­лодом до відчаю батьки залишали дітей напризволяще, шукаючи порятунку власного життя. Діти, яких батьки покидали вдома, були фактично приречені на смерть. Подібну історію про своїх сусідів розповіла жінка з Канева: чоловік пішов на заробітки, де й загинув, а мати поїхала у Білорусію в пошуках хліба; усі четверо їхніх дітей (найстаршій дівчинці було тоді вісім років) загинули з голоду у влас­ній хаті. Подібні свідчення — не рідкість. У спогадах — чимало згадок про безпритульних дітей, які блукали селями і полями у пошуках хоч якоїсь їжі, та врешті у більшості випадків гинули.

Були несповна розуму, божевільні. Привертає увагу той факт, що в багатьох спогадах про факти канібалізму містяться згадки про порівняно м’яке покарання злочинців або навіть про те, що їх не було притягнуто до відповідальності взагалі. Судові інстанції також по­рівняно поблажливо (як на судову практику тих часів) ставилися до звинувачених у канібалізмі, як свідчать документи тих часів. Зреш­тою, очевидці канібалізму у розповідях про такі випадки вкрай рід­ко висловлювали категоричний осуд цих вчинків, натомість говори­ли про цих доведених до відчаю людей з певною поблажливістю і навіть співчуттям, звинувачуючи у тому, що сталося, не їх самих, а обставини, у яких опинилися ці люди не з власної волі.

Одна мати своїх дітей поїла. Була голодна — дітей повбива­ла та поїла. І сама пропала...

(Черкащина)

...Страшно ловили дітей... Було таке, шо й різали — голод єсть голод...

...Одна тьотка у свої дочки повирізала груди і варила... Це в нашому селі було... Вона при пам’яті була, но їсти ж хоче!

(Луганщина)

Людей їли, і діток своїх їли — голод не свій брат...

(Київщина)

Королеви звали їх... так там матір дочку зарізала... Ну, на­їлася ж конєшно... Я не знаю, де вона ділася — чи втекла, чи може посадили...

(Луганщина)

Жінка була голодна, дитина померла, і вона її різала на куски, варила і їла...

(Житомирщина)

Там жінка була, яка поїла своїх дітей, померли... то вона їх поїла, і осталася жива... тільки вона не живими, а мертвими їх поїла...

(Київщина)

Голод став великим випробуванням для материнства, змушуючи жінок до неможливих рішень – втратити дитину, щоб вона не втратитила життя, чи навіть обирати між власним життя і життям дитини.

ВИСНОВКИ

                Голодомор ретельно приховувався партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні методи комуністичного будівництва. Публічна згадка про нього в сталінські часи кваліфікувалася як антирадянська дія, варта ув’язнення до концтабору. Та й у післясталінську епоху в радянському суспільстві добре знали, про що можна говорити вголос, а чого не варто згадувати.

Україні довго забороняли згадувати про голодомор. Десятки років говорили про цю трагедію тільки пошепки, зі страхом і відчаєм,  тлумачили, що в Україні не було голодомору, а був неврожай. Людей  привчали, що це вигадка, і старанно приховували правду. Але в кожній українській родині – на Хмельниччині, Слобожанщині чи на Поліссі, на Полтавщині, Донбасі – знали – це був голодомор. За геноцидом стояла політика. Цей експеримент задумувався заради одного – знищення свідомої української людини. А полігоном для експерименту було обрано село – колиску української нації. У 1932-33 рр. тоталітарна влада вчинила свідомий акт політичного терору проти землеробів-українців, це була цинічна форма нищення народу, а сам голодомор, спланований і реалізований комуністичним режимом, став катастрофою не тільки українців, але й усього людства. Голодомор поставив під питання саме існування української нації.

Україна втратила чверть свого населення. Це була справжня війна проти українства. Націю вбивали повільно, і це було ще страшніше. Не розстрілами і газовими печами, а – повільною, найболючішою мукою – згасанням від голоду. Матері, ламаючи окраєць хліба, мали вирішувати, хто з їх дітей помре голодною смертю першим - старший, який навчився жебракувати, середній, який ще тримається за спідницю – чи – молодший, якого шкода найбільше. Матері божеволіли і їли своїх дітей. Радянський режим знав – тільки так можна було стерти національну пам’ять. Людям не залишили вибору. Це був ретельно спланований геноцид проти українського народу.

Демографічні, соціально-економічні, історико-культурні наслідки тодішніх злодіянь Україна відчуває й досі. Невинно замучені голодом мали бути батьками. Скільки мільйонів своїх ненароджених дітей втратила Україна? Кров мільйонів закатованих і ненароджених співвітчизників стукає в наші серця. Основне, що ми зараз зобов’язані – це пам’ятати. Пам’ятати, яку жахливу ціну заплатив український народ за право жити не просто на своїй землі, а лише – за право на власне існування. А який народ може жити без пам’яті? Це перекотиполе без коріння. Без роду, без племені. Без минулого і майбутнього. Таким народом легко маніпулювати, його легко зробити рабом. Саме тому ми встановлюємо у кожному селі, містечку і місті пам’ятники жертвам Голодомору. Це не формальність – а свідчення глибокої шани до загиблих, невмирущої пам’яті про цю трагічну сторінку історії та, водночас – символ безсмертя нашого народу.

Після того, як пройшло вже багато років, ми можемо відповісти на питання: чого хотіли досягти організатори Голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь? Кому було вигідно поселити на майже генетичному рівні страх – перед силою, перед новим голодом, перед новими репресіями? Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких складала їх власна праця на власній землі заплановано було знищити. Сьогодні, коли від Голодомору минає 85 років, ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, незаперечною, неперехідною цінністю для нас усіх є власна демократична держава. Бо лише здобуття Україною незалежності і побудова нами сильної, заможної Української держави є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.

У сукупності ці події призвели до загибелі мільйонів людей, за деякими підрахунками близько чверті населення тодішньої України. Така кількість жертв означала знищення національного генофонду на кілька поколінь. Нікого згадувати, нікому згадувати — це те, що мав Голодомор принести на нашу землю. Але те, що сьогодні, коли від трагедії проминуло 85 років, після десятиліть замовчування, брехні та перекручувань, ми вшановуємо пам`ять мільйонів відомих та безіменних жертв геноциду, є незаперечним доказом незнищенності українського національного духу. Головним уроком цієї трагедії має стати усвідомлення цінності національної держави як запоруки того, що ані завтра, ані ніколи ніхто не увірветься в нашу оселю забрати останню крихту хліба у наших дітей, останню надію — у матерів.

Україна пережила Голодомор тому, що у тяжкі часи диявольського плану, коли долає зневіра, ми не втрачали надії на Всевишнього та його провидіння. Тому 27 листопада запалюємо на вікнах наших осель свічу в пам`ять померлих і ненароджених українців.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1. І. Борисенко В. К. Свіча пам’яті: усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. - К.: Стилос, 2007. — 286 с.
2. Л. Васильєв В., Віола Л. Колективізація та селянський опір на Україні (листопад 1929 — березнь 1930). — Вінниця: Логос, 1997.
3. Врятована пам’ять. Голодомор 1932—33 років на Луганщині: свід­чення очевидців / упор. І. Магрицька. — Т. 1. — Луганськ: Промдрук, 2008. — 464 с.
4. Кісь 0. Пережити смерть, розказати невимовне: тендерні особли­вості жіночого досвіду Голодомору // Українознавчий Альманах. — Вип. 6,2011.-С. 101-107.
5. Кісь Оксана. Голодомор крізь призму жіночого досвіду виживання // Українські жінки в горнилі модернізації. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017.
6. Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки / ред. рада: В. А. Смолій (голова) та ін.]. — К.: Наукова думка, 2003.
7. Гринько А. Жіночі заворушення як засіб боротьби за виживання дітей у 1932—33: на матеріалах Поділля // Вісник Кам’янець-По- дільського національного університету ім. Огієнка. — Серія істо­рична. — № 3,2010.
8. Книга пам’яті жертв Голодомору на Тростянеччині [упоряд. С. К. Шур]. – Віниця: Книга–Вега, 2008. – 144 c.
9. Лібанова Е. Гендерна диференціація смертності населення України /Елла Лібанова // Гендерні перетворення в Україні [ред. М.Скорик]. – Київ: ПРООН, 2007. – С. 119–130.
10. Пам’ять народу неубієнна: Спогади очевидців. Новгород-Сіверський район: (Свідчення про голод 1932–1933 на Чернігівщині) [ред. С.Біла]. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2004. – 43 с.
11. Пам'ять народу: геноцид в Україні Голодом 1932-1933 років. Свідчення . У 2-х книгах. Книга друга / Упорядники: О Веселова, О.Нікілєв; відповідальний редактор О.Смолій .- К.: ВД «КАЛИТА», 2009. – 920 с.
12. Сапицька О.Участь жінок у селянському опорі колективізації та ра­дянській владі, 1928—1932 // Гілея. — № 6,2006. — С. 84—94.
13. Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером і Сталіним. — К.: Грані-Т, 2011. — 450 с.
14. Український голокост. 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив [упоряд. Ю.Мицик]. – Т. 6.– Вид. Дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 690 с. 14. Fitzpatrick D. Women and the Great Famine / David
15. И. Хмельницька Л. В. Роль та місце українських селянок у роки ко­лективізації та під час Голодомору 1932—1933 рр. // Наукові записки НПУ їм. М. П. Драгоманова. - Сер. і Педагогічні та істо­ричні науки. - 2013. - Вип. ИЗ. - С. 237-242.

Електронний ресурс.- Режим доступу:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzped_2013_ 113 32