Жити натхненно. Жити радісно. Дарувати таланти людству

Жити натхненно. Жити радісно.

Дарувати таланти людству.

ВСТУП

Сьогодні, коли наш народ стикається з багатьма викликами, не можна не відзначити виняткову роль культури у розвитку сучасного суспільства як надзвичайно важливого чинника сталого розвитку країни. Внесок культури відіграє провідну роль у єднанні суспільства. Берегти та творити культурну спадщину разом є прикладом любові та поваги до своєї держави та народу. Саме збереження досвіду і спадщини минулого та спільний розвиток майбутнього допоможуть нам свідомо стати єдиним та сильним народом. Без такої свідомості ми можемо дуже легко стати жертвою всіх, хто прагне бачити нас поділеними, роз’єднаними, а через те слабкими і нездужими.

Кожен свідомий народ пишається своїм культурним надбанням, береже його, водночас стараючись робити його живим елеменом суспільного життя. І це є правильним та доречним, бо за допомогою цього культурного надбання народи духовно розвиваються, ушляхетнюються, підіймаються на новий рівень світосприйняття.

У житті людини дуже важливими є почуття правди і добра. Культура доповнює ці два елементи ще поняттям краси.

Було б корисно замислитися над сучасним станом культури в українському суспільстві, спромогтися пізнати її надбання та з’ясувати, як те духовне багатство ми можемо й повинні використати на благо нашого народу.

Наш народ є дуже багатим на культурно-історичні надбання, розуміючи це, хіба можемо собі дозволити бути легковажними?

Ми повинні пам’ятати, що є носіями культури, що маємо в нашій державі надзвичайний ресурс з творчих та талановитих людей, і знайти таких людей легко і в маленькому містечку, і у великому мегаполісі.

Палаци культури будь-якого міста, населеного пункту забезпечують потребу населення в задоволенні й змістовному проведенні дозвілля як через колективні (свята, фестивалі, обрядові заходи), так і індивідуальні форми.

Мета роботи: вивчити історію створення Палацу культури (ПК) у м. Селидове та проаналізувати організацію дозвілля населення. Базою дослідження роботи групи учнів Селидівської загальноосвітньої гімназії є Палац культури м. Селидове.

Методи дослідження: емпіричний метод, теоретичний аналіз, вивчення історії, досвіду діяльності ПК з організації дозвілля різних вікових категорій населення.

І. РОЗДІЛ

ІСТОРІЯ ПАЛАЦУ КУЛЬТУРИ М. СЕЛИДОВЕ (1961-2008 рр.)

            У сучасній історії все більшого поширення набуває локальна соціальна історія, тобто історія окремого міста чи об’єкту. І завдяки пізнанню окремих поодиноких культурних та історичних явищ власної місцевості можна інакше побачити та оцінити історію держави в цілому, виділити дійсно важливі етапи формування суспільної свідомості та культурної спадщини в часі. Пам’ятаючи власну історію та пізнаючи культурний розвиток, суспільство зберігає та творить власну ідентичність.

            Палац культури в місті Селидове є в тому числі історичним культурним осередком для усіх місцевих мешканців. Згадаємо, як все починалося.

Фундамент клубу був закладений у 1957 році. Будівельні роботи по зведенню клубу виконувало будівельно-монтажне управління (СУ №3) в місті Селидове. Введення в експлуатацію відбулося 12 вересня 1961 року. Спочатку назва клубу була «Клуб шахти 1-2 «Селидівська». В листопаді здається в експлуатацію шахта ім. Д.С. Коротченка і клуб перейменовують в «Клуб шахти ім. Д.С. Коротченка». 30 грудня  1968 року прийнято наказ перейменування клубу в «Палац культури ім. Леніна».

          Перший директор, який був призначений на цю посаду і прийняв справи – В.М. Грінько. В 1962 році на посаду директора ПК призначено Ігоря Семеновича Карася, після нього з 1971 по 1985 роки приймає управління Валентина Петрівна Карась. Вона працює на цій посаді 14 років. Після неї директором став Боковий Михайло Петрович, далі близько 2-х років працювала Валентина Петрівна Удовиченко і зараз вже майже 25 років директором ПК працює Топіліна Зіта Іванівна.

           Ще студентом ФЗО Василь Денисович Лоза, разом зі своєю групою власними руками зводив ліпнину в ПК ім. Леніна. Вони вручну підіймали величезну люстру в глядацькому залі – це був героїчний вчинок.

           ПК спочатку будувався як культурно-розважальний центр, тут працював спортивний зал (палацу спорту в місті на той час ще не було). Тренером спортивної секції був Микола Якович Костенко. На базі ПК працювала профспілкова бібліотека, яка підпорядковувалась профспілці шахти ім. Д.С. Коротченка. Бібліотека мала дуже великий фонд. Працювали гуртки: крою та шиття, в’язання, музичні інструменти, танцювальні гуртки для дорослих та дітей, хор ветеранів шахти ім. Д.С. Коротченка. Ще в 1962 році була відкрита кіноустановка і в клубі відбувалися кінопокази до закриття кінозалу в 1997 році.

Заслуженою повагою та любов’ю жителів міста користувався жіночий вокальний ансамбль «Криниця», який нараховував 15 співаків. Більше ніж 10 років вони співали на сцені палацу та агітмайданчиків, на виробничих ділянках та в нарядній шахти (кімната для розподілу завдань на поточний день) і радували глядачів гарним та проникливим виконанням пісень. Дуже активну участь ансамбль брав у Всесоюзному фестивалі народної творчості. «Селидівським солов’єм» називали солістку ансамблю – Марію Кузьмінічну Петрухіну, яка володіла надзвичайно вражаючим голосом на професійному рівні. В місті Донецьку дивувалися, звідкіля в самодіяльності такі сильні голоси. У виконанні Марії Кузьмінічни глядачам особливо припали до душі пісні «Калитка», «Ти до мене не ходи» тощо. Лідію Івнівну Бєлік глядачі знали як виконавицю ліричних пісень. Ніжно та проникливо вона співала пісні «Не можу забути» (сл. Харитонова, муз. Тухманова), «Ти земле моя» (сл. Рождественського, муз. Іванова). А коли на сцену запрошували солістку Любов Василівну Кравченко, глядачі знали, що зараз пролунає завзята грайлива пісня. Педагог Євдокія Іванівна Молчанова також була солісткою визнаного ансамблю. Прекрасним голосом володіла ще одна солістка ансамблю – Голубець Ангеліна Олександрівна – секретар-машиністка ЦОФ. У її виконані особливо гарно та мелодійно звучали такі пісні: «Відлуння кохання» (муз. Птичкіна), «Іспанське болеро» (муз. Чіара). Також відомими в місті були імена солістів-вокалістів - лікарів Анатолія Федосеевича Мещаніна та Павла Васильовича Нелюбого. Людмила Дмитрук завжди з великою відповідальністю ставилася до своїх виступів і, як результат, кожний ії вихід на сцену був святом для глядачів. Ще одна співачка ансамблю – Світлана Тарасова, в її репертуарі заворожували глядачів такі твори: «На кургані» (сл. Друніної, муз. Петрова), «Карабиця» (сл. Рибчинського), пісня «На добро» та інші.

          Ансамбль виконував як відомі народні пісні, так і дуже популярні на той час твори сучасних композиторів: Р. Паулса, Ю.Антонова тощо. Керівником жіночого ансамблю був Георгій Олександрович Сорокін, він нерідко акомпанував виконавицям.

          Виступу вокально-інструментального ансамблю в місті завжди очікували з нетерпінням. Майже 10 років колектив займався у Палаці культури ім. Леніна, і за цей час неодноразово ставав лауреатом міських та обласних оглядів-конкурсів. Ансамбль виходив на сцену більше 100 разів. За роки свого існування він надзвичайно полюбився глядачам, заслужив повагу та гордість мешканців власного міста і не тільки.

             В палаці культури також працювала агітбригада «На гора», вони завжди були в курсі того, що відбувається, і влучно та дотепно реагували на події в місті, тому нерідко були запрошеними на виробничі ділянки та агітмайданчики, в нарядні шахт, де своїми театральними постановами завжди отримували гарячу підтримку та симпатію глядачів.

             Неможливо не відзначити Людмилу Шантеренвайте, яка була учасницею колективу художнього слова та надзвичайно натхненно, проникливо та з душею декламувала вірші.

             В гуртку дитячої художньої самодіяльності при палаці культури займалося багато дітей різного віку, учасники дитячого колективу співали та танцювали, їх виступи тепло і щиро сприймалися глядачами. Керувала дитячим колективом директор ПК Топіліна Зіта Іванівна.

Беззмінний художній керівник самодіяльності - Валентин Миколайович Мироненко – відпрацював в клубі 20 років поспіль, він був представником старої гвардії і забезпечував справжній тил.

            Зважаючи на фінансовий стан шахти, в 1997 році палац культури був переданий в комунальну власність на баланс відділу культури Селидівської міської ради.

            Надалі, в палаці культури працювала студія естрадної пісні під керівництвом Вікторії Самойленко, рок-студією керував Ігор Кривоносенко, продовжує працювати танцювальний колектив спортивного танцю «Майкл», добре відомий у місті, який завжди бере участь у місцевих святкуваннях. В 1998 році колектив зайняв перше місце на обласному огляді дитячих танцювальних колективів, суддів надзвичайно вразив виступ групи.

            В клубі також працював гурток прикладного мистецтва «Чарівна ниточка», який викладала Ірина Паламарчук. На базі клубу виступав оркестр народних музичних інструментів під керівництвом В. Макєєва.

           В ПК організовувались та проводились танцювальні вечори (дискотеки). Колектив художньої самодіяльності постійно брав активну участь у проведенні міських свят, це продовжується і сьогодні. У 2004 році вокальне тріо «Радуниця» стало лауреатом та дипломантом Міжнародного конкурсу-фестивалю ліричної пісні «Батьківський дім».

            В палаці культури також працював спортивний клуб «Контакт» під керівництвом тренера Макарова Сергія Олексійовича, в ньому займалося більш 60 чоловік. Серед учасників спортивного клубу були кандидати та  майстра спорту, призери та учасники міжнародних змагань, чемпіони України.

            Крім того, у ті ж роки в палаці культури працював центр соціальних служб для молоді, директором якого була Чубар Олена Василівна. Центр працює й зараз.

           Колектив палацу культури ім. Леніна був нагороджений грамотою за багаторічну працю та особливий внесок у розвиток культури міста. Творча діяльність клубу за ці роки відіграла величезну роль в соціальному та культурному житті міста і кожного окремого селидовчанина. Клуб став справжнім центром організації дозвілля та творчого натхнення місцевого суспільства.

            20 років тому колектив палацу нараховував більше 50 чоловік, зараз залишилось близько 13. Сьогодні палац культури підтримує таку ж високу планку та надихає творчим завзяттям, сприяє розвитку талантів, збагачує культурне життя маленького міста Донеччини - Селидове (Додаток 1).

ІІ. РОЗДІЛ

СУЧАСНІСТЬ (2009-2019 рр.)

Культурний центр тільки тоді привертає увагу людей, викликає у них прагнення бути присутнім на програмах, коли вони є цікавими, привабливими і доступними. Кожна культурна установа покликана стати для людини улюбленим місцем відпочинку, зустрічей з друзями і знайомими, розумного проведення свого дозвілля.

Прикладом такої установи є палац культури імені Леніна, який знаходиться в підпорядкуванні відділу культури міста Селидове.

Свою діяльність палац культури здійснює згідно чинного законодавства.

Головне завдання палацу культури – реалізація державної політики по відродженню, збереженню і розвитку культури українського народу, української мови, культури народів іншої національності та збереження культурного надбання, створює умови для розвитку самодіяльного та професійного театрального, музичного, хореографічного, різних видів народного мистецтва, самодіяльної народної творчості, організації виставок.

Розглянемо творчу діяльність видатних міських колективів ПК та творчих людей міста.

Зіта Іванівна Топіліна

Біографія цією людини має свою окрему сторінку в історії культури міста. У ПК вона працює з травня 1984, а з травня 1990 року – є директором, вже 29 років поспіль. Вона практично живе на робочому місці.

Професійний шлях Зіти Іванівни, збагачений надзвичайним життєвим досвідом, власними творчими навичками, у поєднанні з організаційними здібностями, створює потужну та яскраву особистість. Її внесок у розвиток культури міста оцінений не тільки колегами, місцевими мешканцями, але й керівництвом на високому рівні. Так, наприклад, до 25-річчя Незалежності України Зіта Іванівна була нагороджена медаллю від Президента України Порошенка П.О. «За сумлінну працю», у 2006 році відмічена на своїй посаді грамотою Міністерства культури України. За освітою Топілна Зіта Іванівна історик-музеєзнавець, закінчила Харківську державну академію культури. За останні 6 років 3 колективи під її керівництвом отримали звання – 1 народний, 2 – зразкових.

Культурні заходи, свята, які проходять у місті, заслуговують найвищої оцінки та викликають теплі та бурхливі емоції. Сувора та водночас справедлива, викликаюча повагу своїми професійними та людськими якостями, турботлива та доброзичлива – все це про неї, Топіліну Зіту Іванівну.

Вокальний ансамбль «Рябінушка»

Вокальний ансамбль «Рябінушка» має заслужений авторитет серед мешканців м. Селидове. Майже жодне міське свято не обходиться без його участі. Пісні, що виконує вокальний колектив «Рябінушка» - це музичні композиції про щиру любов до свого рідного краю, про красу та неповторність незрівнянних краєвидів. За останні роки, які були дуже складними для нашої держави, усім відомий у нашому прифронтовому містечку – музикально-вокальний колектив «Рябінушка» - пішли далі, щоб подарувати радість, щастя та надію у щасливе майбутнє нашого народу. Виступи, мюзикли, костюми, постійні репетиції, натхнення та бажання робити добро – все це стало сенсом життя Турянської Юлії Степанівни, керівника вокального ансамблю. Закінчивши Донецьке культурне училище, Юлія Степанівна зрозуміла, що вона потрібна людям у якості лідера. На початку шлях до заповітної мрії був важким. Почався він з учителя музичного мистецтва у міській школі, де Юлія Степанів пізнала всі таємниці праці над творчими та музикальними проектами, які у подальшому житті принесли багатий та різноманітний репертуар у вокально-музичний колектив «Рябінушка». (Додаток 3).

У березні 2019 року вокальний ансамбль «Рябінушка», зразковий танцювальний колектив «Бонус», народний вокальний ансамбль «Горлиця», народний оркестр народних інструментів ім. Ф. Коровки підтвердили свої звання, а Студія вокалу та сучасної хореографії «Michael» отримала звання «Зразкова».

Зразково танцювальний колектив «Бонус»

Інтерв’ю з керівником музичного колективу «Рябінушка»

•                   Юліє Степанівно, який навчальний заклад Ви закінчили?
•                   Річ у тому, що я завжди була творчою людиною. З раннього дитинства мріяла про сцену і тому, після закінчення школи, звісно, вступила до Донецького культурно-просвітницького училища і здобула освіту за фахом викладач музики (баян).
•                   Чому ж тоді Ви далі не пішли навчатися та не закінчили філармонію?
•                   Філармонія входила до моїх планів для подальшого навчання. Проте, життя завжди вносить свої корективи у наші мрії. Так склалися обставини, що після закінчення училища я вже працювала вчителем у школі № 2 м. Селидового і не мала морального права підвести своїх учнів і залишити їх. Тому я прийняла для себе рішення не йди далі навчатися, а присвятити себе дітям повністю.
•                   Виходячи з цього, як склалася Ваша професійна діяльність та не шкодували Ви про те, що не продовжили навчання?
•                   Ні однієї хвилини не пошкодувала я про свій вибір на користь викладання. Кожна дитина, яка у мене навчалася подарувала мені більше знань і досвіду, ніж будь-яка філармонія. Разом з учнями зростав мій професіоналізм, а завзятість в улюбленій справі давала свої плоди. Зараз, коли я стала керівником музичного колективу, досвіт педагогічної роботи мені дуже допомагає у створенні дружньої атмосфери, особистому підході до кожного учасника нашої співочої родини.
•                   Якому репертуару надає перевагу «Рябінушка» у своїй творчості?
•                   Ми є дуже універсальним музичним колективом. На мою думку, репертуар дуже залежить від мети нашого виступу на сцені. Часто ми виступаємо на тематичних заходах, тому і пісні співаємо відповідні. Є в нас і народні, і класичні, і сучасні музичні твори. Можемо задовольнити і свої сценічні амбіції і порадувати слухачів! Для нас немає меж у виборі репертуару!
•                   Коли Ви стали керівником колективу, що пропонували учасникам «Рябінушки»?
•                   Яке значне місце посідає рідна мелодія в житті кожного з нас і всього народу. Пісня оздоровлює душу людини, допомагає зберегти нетлінними цінності: віру в людину, в незрадливу любов, у щиру дружбу, в очищувальну силу краси. Піснями оспівують красу, любов, навіть історію. Що ж як не пісня розвеселить у сумний час? Увесь час нас супроводжують пісні – „від колиски до могили"."Без музики,життя було б помилкою". Це і справді так. В  житті сучасної людини музика грає дуже важливу роль. Ми слухаємо свою улюблену музику, відвідуємо концерти, сумуємо чи радіємо ,коли у лунає голос улюбленого виконавця. 
•                   У кого народилася ідея дарувати свою творчість у вигляді мюзиклу?
•                   Це доволі цікаве питання. Хочу наголосити, що це було загалом наше спільне рішення. А спонукало нас те, що в сучасній Україні виникла необхідність розвитку музичного мистецтва, його осучаснення. Таким чином і з’явилася ідея зробити щось нове і цікаве слухачеві. Ми багато працювали над розвитком такого нового для нас напрямку, але, на мою думку, нам вдалося втілити в життя цей задум. І нам є чим пишатися! Як керівник, дуже вдячна своєму колективові за активну життєву позицію і прагнення до нових ідей і звершень! 
•                   Що для Вас народна пісня?
•                   Народна пісня — це жива, яскрава, сповнена барв істини народна історія, яка розкриває життя народу. У давні часи співалися трудові пісні, що виконувались у процесі праці, зокрема під час польових робіт; родинні, звичаєві, весняні, жниварські пісні, колядки і щедрівки. Сьогодні, в час національного піднесення, відроджуються традиції, відроджується і народна пісня. З піснею народ жив, працював, любив, творив, з нею йшов і в інше життя, бо народна пісня — це вираження духовних цінностей людей. Доля багатьох пісень подібна до долі нашого народу. Багато з них переслідувалися, їх забороняли. Але ж ті пісні жили, плекали в серцях людей невмирущу надію на духовне відродження. Так було, наприклад, з гімном П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Влада суворо забороняла цей гімн, але вбити його не змогла. Сьогодні гімн «Ще не вмерла Україна» став державним гімном незалежної України. Багато пісень присвятив народ різним святам: колядки та щедрівки, веснянки та петрівки. У них люди оспівують прихід весни, радість оновлення життя чи щасливий кінець жнив і збору урожаю, висловлюють думки про краще життя, про веселу працю, сподівання на допомогу сил природи. Народ не забув і своїх найменших слухачів — діток. Усім нам у ранньому дитинстві мами, бабусі співали лагідні, спокійні і дуже цікаві колискові пісні. Коли маля чує голос найріднішої у світі людини — мами, воно заспокоюється, солодко позіхає і засинає. Нехай завжди з нами буде народна пісня, нехай збереже вона тепло наших сердець, наше життя. Коли людина співає, вона не може робити злочин чи щось бридке. Так нехай же лунає зажди пісня, щира українська пісня, нехай вона робить усіх душевнішими, багатшими, красивішими у своїх почуттях, підносить нашу національну і людську гідність. Українська пісня — це втілення духовної величі нашого народу, який зберіг своє Слово і йде з ним у майбутнє. Саме народна пісня відроджує в душах наших земляків любов до рідного слова й рідної землі.
•                   З чим у Вас асоціюється вислів «Любов до життя»?
•                   Життя дається нам лише одне і це вже є вагомою причиною для того, щоб її любити. Жити – це чудово, головне знайти заняття, яке буде до душі, а також потрібно оточити себе тільки справжніми друзями і тоді життя буде цікавим. Дуже важливо знайти своє місце в житті, на жаль, це не всім вдається, оскільки через те, що не вистачає грошей на здійснення своєї мрії, доводиться дуже багато працювати. Тому досить часто люди витрачають дорогоцінні хвилини, тому саме з цієї причини багато говорять про те, що вони не люблять своє життя, оскільки розуміють, що їх мрії не здійсняться ніколи. Але, Мені здається, що людина, яка пережила тяжкі випробування, просто не може не любити життя, бо буде цінувати кожну секунду, яка далася таким трудом.