Презентація за темою: «Життєвий і творчий шлях Василя Стефаника»

Василь Стефаник. Життєвий і творчийшлях

Я свою душу пустив у душу народу, і там почорнів з розпуки…» (Василь Стефаник)

Родина. Стефаник Василь Семенович народився 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у заможній родині Семена та Оксани Стефаників. Хлопчик зростав серед розкішної природи, оточений любов’ю та опікою матері й старшої сестри Марії.

4 Будинок у Кракові, в якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник

с. Русів на Івано-Франківщині — сімейне обійстя Стефаників. Заснував цей рід ще у ХVІІІ ст. козак із Запорізької Січі Теодор Стефаник

Освіта 1883 р. він вступив до польської гімназії в м. Коломиї, де з четвертого класу брав участь у роботі гуртка гімназичної молоді, що проводив громадсько-культурну роботу серед селян, наприклад, організовував читальні.

Перші оповідання. Ще в гімназії Стефаник почав писати. У 1888—1889 pp. у співавторстві з Л. Мартовичем він написав оповідання «Нечитальник» та «Лумера». У 1890 р. його було звинувачено в нелегальній громадсько-культурній роботі, через що змушений залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там також брав участь у громадському житті. Стефаник став членом таємного гуртка молоді, познайомився з І. Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Навчання в університеті1892 р. він закінчив гімназію, вступив на медичний факультет Краківського університету, але замість навчання медицині, поринув у літературне та громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців «Академічна громада». Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Василь Стефаник

Краківський університет

Пошуки себе. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі й намагається видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені". Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис.1896 — 1897 рр. — час напружених шукань Стефаника.

1903 р. у складі делегації він відвідав Київ. Зустрівся з відомими письменниками – Лесею Українкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким та ін. Відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі.

Першою любов'ю Василя Стефаника була Євгенія Бачинська, сестра його товариша Лева Бачинського. Туберкульоз знищив її. Коли він повертається в рідне село, знайомиться із прогресивним священиком Кирилом Гамораком із сусіднього села. Згодом доля химерно й тісно пов’яже Василя Стефаника не лише зі священиком, а й із трьома його доньками. Найстарша, Євгенія Калитовська (старша за письменника й на той час заміжня), стала палкою і забороненою (хоч і взаємною) любов’ю письменника. Проте доля виділила їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга – Ольга – стала його дружиною, а третій — Олені (Плешкан) — довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника.26 січня 1904 року письменник одружився з Ольгою , надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім'ї священика Кирила Гаморака.Її батько високо цінував творчість зятя. Сімейне щастя Стефаника тривало 10 років: 4 лютого 1914року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток – трьох синів. Залишившись на 43-му році життя вдівцем. Доглянути за малолітніми синами Стефаника приходить третя сестра з родини Гамораків – Олена Плешкан. 12 Портрет Ольги Стефаник (Гаморак)

13 Про кожну з них він написав у «Серці»: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка». Але була в житті Стефаника ще одна любов – Ольга Кобилянська. Гостюючи в родичів, Ольга подарувала Стефаникові квітку білої лілії. Письменник намагався якнайдовше зберегти її тендітний цвіт: "Ваша лілія тепер моя. Я її гірко ніс . Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її купав в керничці, як малу дитину". Любов була взаємною і великою, адже на схилі віку в новелі "Спомин" Ольга писала: "Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю…

14 В останні роки життя недуга не полишала письменника. Він відчував наближення смерті, все частіше згадував батьків та прагнув сповідатися, перш ніж долучитися до них у вічності. Передсмертними словами Василя Стефаника були: " Я йду до своєї хати, це не моя". Помер письменник 7 грудня 1936 року у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матеріЛітературно-меморіальний музей в с. Русів. Все життя прожив у селі син Василя Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.

Перші новели1897р. у чернівецькій газеті "Праця" побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", "Сама-самісінька", які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем із життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

“Синя книжечка” Перша збірка новел — "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська. Збірка стала помітною віхою в розвитку української прози.

«Новина» «Новина» є вершиною художньої досконалості Стефаника. Тема твору - зображення складних, навіть екстремальних умов життя селянина та спроби знайти вихід із цього становища, що стає причиною трагедії. Адже перед тим, як втопити маленьку дочку, Гриць намагається впоратись із тяжкими випробуваннями, що спіткали його.

Особливості новели. Композиційна особливість новели полягає в тому, що вона починається з розв’язки. «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку». Надалі у творі Стефаник розкриває соціально-психологічні причини такого жахливого вчинку головного героя: життя в постійних злиднях, коли нема чим годувати маленьких дітей, змушує Гриця вдатися до вбивства. Його охоплює розпач та власне безсилля – дружина померла, діти голодують, всю зиму він провів у пошуках кусня хліба.

В основу новели покладено конкретну подію, яка трапилася на Покутті наприкінці голодного 1898 року в селі Трійці. "У Трійці вмерла жінка одного чоловіка і лишила двоє дітей. Не було кому їх чесати і обперати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а трохи більшу за руку й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. "Но то йди собі сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з криміналу, то ти давно вже у ...мамках будеш". Та й розійшовся тато з донькою", — з гіркотою писав про цей трагічний факт Стефаник Кобилянській 14 жовтня 1898 року.

“Камінний хрест”«Камінний хрест» — твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест, який, до речі, і донині стоїть у Русові. У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник.

Новела «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку на кам’янистому горбі.

Попри важку працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля.

«Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії.»Іван Франко.

Дякую за увагу!