6 клас. Тарас Мельничук. Література рідного краю

 

УТОРОПСЬКий ліцей

ЯБЛУНІВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ   ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

 

 

 

6 клас

 Література рідного краю

 

"І знов я в рідному селі..."

                                  Т. Мельничук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель української мови

та літератури

 Ласійчук Галина Петрівна

 

 

2023р.

 

6 клас

Тема. Література рідного краю.

"І знов я в рідному селі..."

                                  Т. Мельничук

Мета: поглибити знання учнів про зміст літературного доробку 

Т. Мельничука; розвивати навички виразного читання, пам'ять, логічне мислення учнів; на прикладах життя поета виховувати патріотичні почуття, любов до батьків, до рідного краю, до українського слова.

 

Обладнання: портрет Т. Мельничука, виставка його творів, малюнки учнів до творів поета.

 

Епіграф:   ...якщо немає болю

                    За край свій - той й життя нема.

                                            ( Т. Мельничук)

 

 

 

Хід уроку

І.  Організаційний момент

Заглядає тепле сонечко

У наше віконечко,

Ніжно посміхається,

На вас сподівається,

Що розумними зростете

Й Україну прославите!

ІІ. Оголошення теми, мети уроку

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

  3.1.    Слово вчителя

   Сьогодні ми шанобливо поклоняємося тим, кого забули при житті. Але чи це  щире людське ставлення сучасників, чи не чергова гра людської шаблонності? Напевно, ні!

  Тарас Мельничук - поет-дисидент, лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка Тарасом Мельничук. Невизнаний як слід при житті, зацькований радянським побутом і сіромахами, він тинявся по цьому житті, знаходячи притулок тільки у писанні поезії.

    Так, зараз Тарас Мельничук більше відомий і уславлений ніж колись, але, на жаль, йому не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий доробок. Чимало віршів, щоденникових записів поет не вивіз із неволі, втратив при обшуках. Доведений до відчаю, він і сам спалював свої твори.

  В одному із інтерв'ю українського телебачення Князь роси скаже : “Поезія для мене - усе. В усьому живе поезія - тільки треба побачити, почути її звуки, сконтактуватися з нею. Поезія - це та енергія, енергія, я б сказав, десь усього людства... це є щось таке глобальне і разом з тим це є Людина, це є Я”.

   А ще поет справедливо зазначав: “Слово має бути осяяне лише духом святим! Для цього, правда, і душу треба тримати святою. Бодай на години письма... Тоді почнуть отворятися світи... До того вони завжди замкнені”.

  За словами Т.Мельничука,

на світанку засудили 
росу на смерть
і повісили на траві.

  А на яку смерть засудять згодом самого поета? Адже він завжди висловлювався гостро і категорично, різко і відверто. Від першої своєї поезії він уже належав часові, літературі, оскільки матеріалом для творчості були складні перипетії власного життя.

   Життєві дороги Т.Мельничука завжди були устелені тернами. Усе своє життя він метався між Сибіром і Карпатами, але тюрми не зламали його таланту, хоч  і підірвали здоров'я. Тернистий шлях також судився багатьом його віршам, рукописам... Скільки їх, списаних щільним живописним почерком, розсіяно поміж людьми, а скільки перетворилося у муках на чорний попіл...

   Але під пером Т. Мельничука, як і під пером Тараса Шевченка,  утверджувалося вільне і своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення до неуярмленого життя на предківській землі. Поет успадкував вільний довбушівський дух , який не дає стати рабом.

А зараз ….

3.2. Робота  ведеться в  трьох групах.

Група1.

Повідомлення учнів-«літературознавців»

Девіз. Гей їде князь, печальний князь

          Роси, - Додому повертається з походу.

                                                      (Тарас Мельничук)

(Орієнтовані відповіді учнів)

Учень

У начерку своєї так і не закінченої автобіографії Князь роси  писав: «Поезія — це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це вирок. Поезія — це щось неминуче. Як Смерть. Як не втечеш від смерті, так не втечеш і від поезії. Не втечеш, якщо вона обрала тебе своєю жертвою. Саме — жертвою!
І дала тобі, жертві (Стефаник), Камінний Хрест на плечі: «Неси!» І мусиш
нести! Аж до Голгофи!

Мусиш? Ні! Скинь із себе хрест — і під три чорти. Забудь себе. Забудь
свій  рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за грати і мордованих. Забудь
і Слово, й Мову  Рідну. Та й узагалі забудь, звідки ти родом. Забудь, що
ти — Людина. Оскотинься. Роби. Їж. Пий. Спи. Пий. Їж. Роби. Все одно кінець один: земля. Могила. Темінь. Вічна темінь.

То чи варто заради цієї Вічної Темряви думати, переживати, страждати,
співчувати людяності і справедливості шукати?

Чи варто такою дорогою ціною — ціною життя — добувати слово, щоб під
кінець зникнути навічно в нічому, в темряві?

Варто чи не варто, а все ж два рази — це майже шість років — довелося
гибіти, гнити за гратами. За слово! А далі, як по склі: адміністративні
«надзори» (це, по суті, домашній  арешт — дворічний), «психіатрички» — двічі і виклики безнастанні і незліченні до КДБ: «Ми ж вам добра хочемо — і тільки!»

А від того добра світ чим далі крижанів і темнів так, наче тебе хто кинув
у бездонну криницю. І ти падаєш, падаєш — і знаєш, що впадеш, розіб'єшся,
знаєш, що смерть. Смерть — це мить. А це — вбивство. Повільне, виважене,
ритмічне вбивство.

Христос один раз умирав. А тут — сто разів. Тисячу. Умирав — і не вмер.
Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле?"

 

Учениця

   А ще Тарас Мельничук писав: «Найбільший біль у моєму серці – це моя Україна». Гаряча любов до рідної землі виливалася в його поезіях.

Батьківщино моя,

Що було між нами

Не твоя це, а моя вина.

Я вертався до тебе важко,

Як вертаються із того світу.

За травинку твою, за ромашку

Я віддам свого серця світло.

Все віддам.

Усього себе.

До краплини.

А інакше – не варто жити…

Як нема Батьківщини в людини,

То й людини не треба на світі.!

Учень

   У 1982 році в  Торонто видана збірка його поезій « Із-за грат», а в 1990-му у Великобританії  побачила світ збірка «Строфи із Голгофи». Поезії  Тараса Мельничука перекладені на інші мови світу.

   В Україні вийшли три збірки. У 1967 році – «Несімо любов планеті». Крилами поета стала книга «Князь роси»(1990р.), за яку в 1992 році

 Т. Мельничук отримав державну премію України імені Т. Шевченка.

   Поет вірив, що так, як березовою чагою можна вилікувати злоякісну хворобу, так і чагою  слова можна вилікувати  слабкість духу. Збірка « Чага» побачила світ у рік відходу Тараса Мельничука у вічність – у 1995-му.

Учениця

    Князь роси ніс свою любов планеті, а його твори вперто не друкували ніде: ні в газетах, ні в журналах, ні у видавництвах. Збірки «Із-за грат» та «Строфи із Голгофи» були надруковані в Канаді та Великобританії в часи, коли про будь-яку публікацію на Україні  поетові-дисидентові не можна було й мріяти. Потрібні були дві судимості, потрібне було проголошення незалежності України, щоб Тараса Мельничука визнали, а твори – видали.  Шлях поета був важкий, тернистий, як на Голгофу…

   Кажуть, що книги, як і люди, мають свою долю, то «Чага»  Т. Мельничука – це одне підтвердження тому. Адже впорядкований під назвою «Чага» рукопис був ув’язнений і перебував під недоступним спецзамком  понад 20 років. Слово «Чага» Тарас зробив багатозначним:

«чага» - це потворний чорний наріст на білій корі берези;

«чага»  - це назва другої книжки  поезій Т. Мельничука;

«чага» - це третій том кримінальної справи №37506.

3.2.Група  2.

Виразне читання учнями - «поетами» поезій

Девіз.  Поети – то ще не поети,

           Як з їх слів орли воду не п’ють.

                                          ( Т. Мельничук)

                                    1. Там, де вітер чеше коси,

                                        Притулилось писанка село.

                                        Як озветься – чує древній Косів

                                        Це живе, пісенне джерело.

                                        І співають Уторопи світу

                                        Про красу смерекових Карпат,

                                        І дарують радість, щастя, втіху

                                        Голосочки срібні гуцулят.

                                        Та якось перед відльотом у вирій,

                                        Після Спаса, бузьок завітав

                                        І леля, малесеньке та сіре,

                                       Матері стурбованій віддав.

                                       Доглядала, в зіллячку купала,

                                       Одягала в казку та пісні,

                                       Серце калинове йому дала,

                                       Щоб приріс корінням до землі.

 

2.  І знов я в рідному селі,

Кують вітри червоних коней,

П’ють з Лючки сині журавлі

Калини сум й осик осоння.

Мені знайоме тут усе:

Вишневі хати і левади,

Й щербатий повоєнний серп,

Що з кажанами спить на платві.

3.Краса мого кута така собі – звичайна:

Смереки на Ділу – граничний монастир –

Та ще ліщина для неділь клечальних

Й дівочі очі  радісно-печальні

З-під шалінових сторожких хустин.

Та ще левада тиха сінокісна,

Де восени жирує дикий вепр,

Де у м’ясниці ходить парубоча пісня

Коло поранених війною верб.

Та ще тумани білі з Насарату,

З яких ведмідь в село на гульки йде,

Та ще забуті соляні карати,

Що рятували в 46-у людей.

А рятували, щоб не пухли з голоду:

За білу сіль – бойки давали хліб.

Оце і все. Ні срібла і ні золота,

Хіба що влітку бджоли золоті між лип.

Та ще у квітні води закалюжні

з Комісівок течуть – сріблястий дзвін,

Та в жовтім глеї тоне віз по люшні,

А чоловік і коні – до колін.

А ще живе собі у лісі пугач,

Що на закоханих попугує вночі.

Лиш знає луг, чию він виливає тугу,

Лякаючи червоними очима обочі.

Оце і все.. Сокоче Уторопець синій,

Де поять коней, сорочки перуть,

Де капають із вільх важкі росини

І гаситься пелюстя диких руж.

А поза тим вітри у ялівцях чатують,

Як воїни Чінгіс-хана на красунь,

Й дахи червоні, наче чалми турків.

І грані скель – такі, як оспівував Расул

Гамзатов у вишневім Дагестані.

Оце і все, а може і не все.

Та я поет в селі своєму перший – не останній,

Прийде новий –

Й нове щось Україні принесе.

 

 

4. Я – з гір – тому й вернувся в гори

 А я так довго тут не був.

   Мене впізнали осокори.

Джміль розказав свою журбу.

Я відновити усе мусив,

Усе побачити, чи так.

Чи каламутять річку гуси

Й чи їм гусак мораль чита.

Як там олені, козулі,

Чи ще хоть трохи розвелись

Чом соловей лишив зозулю,

Чи не вівсом бува вдавивсь.

Чи все йде добре, як годиться,

Чи любить так, як я любив…

Бо потрібне, все важливе,

А кому ні, хто вередливий –

Хай пропаде на чужині.

 

                            5.    Я все ж таки відчув нарешті,

                                 Що той, хто виріс в горах,-  хай належить їм.

                                 Хай іскри кожен з тої скелі креше,

                                 На котрій він – кресало, а не дим.

 І на Черемош сказав: "Я ранюсь об каміння,

Та не шукаю барвінкового русла"...

Ялиця ж: "Я тримаю землю ту корінням,

На котрій сонця доросла"...

Я засоромився. Замислився. Покаявся.

 

І до ялиці підступив: Прости

За всі мої розгнуздані блукання,

За всі мої облітані світи.

 

Прости й навчи: не стати каменем -

Навчи на камені рости!

 

 

6. Чи туск, чи війна, чи у хаті гаразд -

Гуцулки вишивають усяку всячину.

І хай там що -

                        зеленіє гуцульський ряст

І не гаснуть голки,

                        кров'ю пучок освячені.

 

Міняються долі - не міняється колір.

Минається сум - не минається суть.

Мінялись окови, але ніколи

Не міняли гуцули гуцульську красу.

 

Вишиваєм узором терпко-хрещаті

На образи й на коханих своїх,-

І зацвітають вкраїнські хрещатики

Полум'ям маків крізь сніг.

 

 

7. Лебеді небо закрили

   На чумацький присіли ліс.

   Візьміть мене, білі крила,

   І білу свободу беріз.

      Долоні до грат прикипіли

      Одірви – кров’ю стечеш.

      Опустися, лебідонько біла,

      Неволі моїй на плечі

   За те, що любив і вірив

   Свободі неначе Христу,

   Хай твої лебеді крила

   До рук моїх приростуть.

      За гратами воля зелена,

      Березове біле вино…

      Б’ються крила до мене,

      Та не пускає вікно.

 

 

8. Затріпотіли пісні у пташиних горлечках –

І щось аж мені підкотилось до горла.

Горлице моя, горличко,

Як гарно у наших горах!

 І пісні як пісні, і бори як бори,

І люди щедрі в таланті й привіті…

І як тут високе щось не створить –

Таке, як пташка на калиновій віті.

 

9. Пив я воду з сорока криниць,

Грівся світом сорока зірниць.

 

То були криниці і чужі, і братні,

То були зірниці – грона виноградні.

 

То були криниці, мов столітні вина,

Із землі – з самої серцевини.

 

Дякую криницям та ще й тому роду,

Де у жовту спеку пив я синю воду.

 

Пив я синю воду, синю і прозору,

Тільки в кожній бачив – косівськії зорі.

 

Пив я синю воду із криниць глибинних,

А мені здавалось – вдома  з-під калини

 

10.Орися Яхневич (м.Городенка)

Гуцулка-мати  породила

   І для життя, і для краси,

   І дала мученику крила –

   Князя Роси!

      Пройшов у холоді й зневірі

      Увесь свій вік на чужині,-

      Де скаженіють люті звірі

      Та «вбиті» вірші і пісні…

   В снігах земля заледве дише.

   І стогне буря в котрий раз.

   Та, нахилившись, про щось пише

   Красивий, легінь з гір – Тарас!

      Пророк! Ви чуєте, гуцули?

      Як він – несім в серцях любов.

      Планеті, людям, що впірнули

      В проблеми вічне стрімголов!..

   Гарячий місяць серпень плаче,

   І Україна сльози ллє

   Й ти голову схилив, юначе,

   Бо Князь Роси вже не встає…

      Та його слава має крила,

      Й вона витає, полине нас!...

      Гуцулка-мати породила

      Тебе, мій Князю, в добрий час!   

 

11. Богдан Романишин

Замовкли гори, вітер стих,

   Весна в думах зажурилась.

   І вбога Україна за «прости»

   Гуцульському Тарасу відмолилась.

   І першим було слово – помовчім!

   І вічністю його покрилось слово.

   Здолати ідола – його печальний Гімн.

   Іти до Бога словом в слові новім…

    Він тут, Він вічній слав стих,

І лиш тепер здіймає крила.

Молися, Україно, за «прости»

Гуцульському Тарасу на вітрила.

 

12. Богдан Радиш

       Князь

Гей, їде Князь на золотих возах,-

З походу повертається додому.

За ним князевичі бредуть в сльозах.

Бредуть на гору так, ніби на втому.

 

Заплакав дзвін. Дзвіниці золоті.

Ступають коні легкома і плавно.

А ген над валом на горі крутій

Від рання-ранку плаче Ярославна.

 

А він – до неї через ніч і день,

Крізь роси золоті й колючі зорі,

Нічого вже не просячи в людей

На очі сизі і на руки хворі.

 

Вона – вже вільна… Сяє Храм Краси.

І три вітри – як три царі зі Сходу.

Гей, Їде Князь, печальний Князь Роси,

Додому повертається з походу.

 

3.4. Група 3.

Учні –«художники»  захищають свої роботи

Девіз. Мені не треба десять сонць –

           Живу тобою, Україно!

                            (Т. Мельничук)

ІV. Підсумок уроку

4.1. Складання сенканів на теми «Тарас Мельничук», «Поезія Т. Мельничука»

1.Тарас Мельничук                                 1. Поезія Т .Мельничука

2.бунтарний, нерозгаданий                        2. щира, нескорена

3. навчався, творив, любив                        3. чарує, зворушує, вражає

4. працював до останньої хвилини           4. несе щиру любов Планеті

5. Князь роси                                               5.бунтівна

4.2.  Слово вчителя

  Гортаючи листок за листком Тарасових збірок, ми зрозуміли, що справжніми поетами не стають, ними народжуються. Несімо і ми любов Планеті, як ніс її Тарас Мельничук.

V. Рефлексія «Займи позицію»

VІ. Оцінювання

VІ. Домашнє завдання

Написати твір-роздум

Бути поетом в Україні – подвиг і трагедія (Богдан Бойко)