7 клас. Тарас Мельничук. Література рідного краю

 

 

УТОРОПСЬКий ліцей

ЯБЛУНІВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ   ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

7 клас

Тема. Література рідного краю.

"Я з гір – тому й вернувся в гори"

                                                    Т. Мельничук

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель української мови

та літератури

 Ласійчук Галина Петрівна

 

2023р.

 

7 клас

Тема. Література рідного краю.

"Я з гір – тому й вернувся в гори"

                                                    Т. Мельничук

Мета: розширити та закріпити знання учнів про тернистий життєвий і творчий шлях Т.Мельничука; розвивати навички виразного читання, пам'ять, логічне мислення учнів; виховувати шанобливе ставлення  до творчості поета.

 

Обладнання: портрет Т. Мельничука та виставка його творів, малюнки учнів до творів поета.

 

 

Епіграф."У найкращих на світі горах править росами добрий Князь Роси".

                                                                                         Михайло Андрусяк

 

 

Хід уроку

І.  Організаційний момент

Уже дзвінок нам дав сигнал:

Працювати час настав.

Тож і ми часу не гаймо,

Роботу швидше розпочинаймо.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

  3.1.    Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя

    Сьогодні ми поговоримо про Тараса Мельничука  - поета-страдника, поета-бунтаря, Князя Роси, нашого односельчанина, який відійшов у вічність, але пам'ять про нього житиме у серцях усього українського народу.

3.2. Інтерактивна вправа «Мікрофон»

(Очікувані відповіді учнів)

1. Тарас Мельничук народився в нашому селі.
2.  Тарас Мельничук народився 20 серпня 1938 року в с. Уторопи(присілок Мальцево) Косівського району.
3. Він був третім сином в сім’ї Ю.Ф. Мельничука
4. З 6 років читав Біблію.
5. У сім років пішов до місцевої школи зразу у другий клас.
6. У 1952 році Тарас закінчив сім класів Уторопської  школи, і продовжував навчання в середній школі селища Яблунова.
7.    Після закінчення школи короткий час працював кореспондентом Яблунівської районної газети «Прапор  перемоги», лісорубом у колишній Комі АРСР, валовідбійником на Донбасі.
8. Влітку 1957 року одружився, а восени цього ж року його забрали на службу в армію.
9. Прослуживши півроку в Приморському краю, був комісований через хворобу.
10.  У 1958 році Тарас вступає на філологічний факультет Чернівецького університету, проте на 3 курсі покидає навчання.
11.  На початку 1967 року в Ужгороді світ побачила його перша збірка «Несімо любов планеті» (23 вірші).
12.    24 січня 1972 року Т.Мельничука  заарештували.
13. У 1982 році в Торонто (Канада) у видавництві ім.. В. Симоненка появляється друком  без відома автора збірка поезій «Із-за грат» (28 віршів). Цю збірку Тарас написав у слідчій в’язниці Косова, Івано-Франківська, У Вінницькій тюрмі.
14. За добірку поезій , надруковану в «Літературній Україні» 12 квітня 1990 року, Тарас Мельничук  удостоєний премії імені В.Сосюри.
15. 24 травня 1990 року померла мати поета.
16.  У 1990 році побачила світ його збірка «Князь роси».
17.  Весна 1992 року: лауреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка  за збірку «Князь роси» став Тарас Мельничук.
18.  У 1990 році поет побачив виданою свою збірку «Чага».
19.  Останні роки Тарас Юрійович проживав в Коломиї.
20. 8 березня 1995 року Тарас Мельничук  пише заповіт, в якому просить його поховати коло маминої хати.
21.  29 березня 1995 року перестало битися серце Князя Роси.
22.  

  3.3.    Слово вчителя про літературні премії  пам’яті поета Тараса Мельничука

3.3.    Евристична бесіда

Як  вшановують пам'ять Князя Роси в нас на Гуцульщині?

3.4. Твір-мініатюра  (робота в парах)

Я з гір – тому й вернувся в гори

                                                    (Т.Мельничук)

 

3.5. Зачитування учнями творів

(взаємооцінювання творів)

3.6. Руханка «Ми – українці»

 

ІV. Виразне читання та стислий аналіз поезій

 

1. я князь роси

я знаю

 

трави міцно

прикуті ногами

до галери степу

 

 море – босе

 

 писана земля

розколота кров’ю

а над гранітами

 

 душа морозу

 плаче квітами

 

2. Я – з гір – тому й вернувся в гори

  А я так довго тут не був.

 Мене впізнали осокори.

Джміль розказав свою журбу.

Я відновити усе мусив,

Усе побачити, чи так.

Чи каламутять річку гуси

Й чи їм гусак мораль чита.

Як там олені, козулі,

Чи ще хоть трохи розвелись

Чом соловей лишив зозулю,

Чи не вівсом бува вдавивсь.

Чи все йде добре, як годиться,

Чи любить так, як я любив…

Бо потрібне, все важливе,

А кому ні, хто вередливий –

Хай пропаде на чужині.

 

 

 

3. Я все ж таки відчув нарешті,

Що той, хто виріс в горах,-

 Хай належить їм.

Хай іскри кожен з тої скелі креше,

 На котрій він – кресало, а не дим.

 

4. Бджіл медоносних українські доли,
   Й сама Вкраїна — вулик золотий...
   Було, було... Та відгуло в світи
   Й взяло з собою щільники медові.
   І покриткою попідтинню доля
   Пішла, розп'ята на штики й хрести.
   Втіка з Сибіру Кармелюк Устим,
   Але дарма — нема Вкраїни вдома.
   Є прах. Є страх... З  Софії капле кров,
   Аж захлинулисьЗолоті ворота,
   І жебраком йде до Москви Суботів,
   А до галер прикований Дніпро
   Везе своїх братів й сестер в неволю
   Повз москалем  зґвалтовану тополю.

 

              5.  Я хочу дивитися
                    на людей
                    з такою ніжністю
                    як дивлюся
                    на звірят
                    чи на водорості
                    та люди точать
                    сокири
                    і я стаю деревом
                    в цих горах
                    я засипав комори
                    неба
                    зірками
                    в цих горах
                    я росу не ударив
                    не зламав пасткою крил
                    жадній птасі
                    й сама Вкраїна — вулик золотий.

 

 

6. І жить охота, й неможливо,

З таким життям змиритись як?!

Прожив я он, - а ще ж не жив я.

      І в цім не лиш моя вина.

      Хотілось чесно, принципово,

      Та де там принципи оті,

       Коли ридає ридма слово

      На шибениці золотій.

      Весь край, вся Русь – кривава плаха,

      Повік з якої не втекти,

      Життя моє підеш ти прахом,

      Як скарб загублений в путі.

      Іди!...Байдуже…Чорт з тобою…

      Мені не жаль убитих літ,

      А тільки жаль, що я без болю

      Віддам, цей раз нам даний світ

      В усьому я і все в мені:

       І швидкоплинне, й невмируще,

      Йти по житті, як по вогні,-

      І не стоптати білі ружі.

      І зберегтися в чистоті-

      У тій високій, в тій єдиній…

      Щоб у кінці мого путі

      Промовив клен: «Пройшла людина».

 

7. І оточили мене

незнайомі дерева

незнайом ікамені ріки

і люди…

і хмари були не такі

як у мене

на батьківщині

і світ висів на павутинні

золотим горішком ліщини

ходили вовчі жовна

і люди людей мололи

в лютих жорнах

з смерек і хмар

на мене капала кров

і було мені страшно

по небі чорнобиль ішов.

 

8. Затріпотіли пісні у пташиних горлечках –

І щось аж мені підкотилось до горла.

Горлице моя, горличко,

Як гарноу наших горах!

 І пісні як пісні, і бори як бори,

І люди щедрі в таланті й привіті…

І як тут високе щось не створить –

Таке, як пташка на калиновій віті.

9. А буває мені і радісно.

Пахне радість соломою житньою,

В стрілах якої

Пульсують золоті пахощі сонця.

Пахнерадість зеленою хвоєю,

Про яку я знаю –

Це коси, твої, Гуцульщино.

Пахне радість вогнем троянди.

А вогонь троянди –

найсвятіший…

 Благослови ж бо його,

Гуцульщино!

 

10. А мені  про село моє

            писати весело

Я пишу вірші, а мати писанки

Значить, бути нам, мамо, із веснами,

Якщо ми своє щось рідне, уторопське,

 а не чуже пишемо

У вас виходить барвистіше,

самобутніше,

Виходить так, що пахне Великоднем

Не просто, а Великим Днем, що буде ще

Що засвітає для нашого роду

                великого…

Таж нам писати ще і писати,

Щоб серце наше не говіло, не постило,

Щоб світу явилась наша краса,

Щоб кожна рисочка, хрестик, кривулька

Промовляли за нас і за край наш – до вічності

Щоб із калини червоної синя зозуля

Викликала сонце із серця, 

             мов із хати дівчину

Щоб наше із роду у рід переносилось

Кидаючи розсвіти на світи

Щоб написане в Уторопах

Перейшло як листи

За сині моря і білі мости.

 

11. Навчи мене земному, земле, -

Тому, що з кореня й роси,

Тому, чим дихають озера

Й червоно-сині паруси.

 

Я ж твій, єдина, - не для праху,

Інакше – нащо б я родивсь?!

Які твої веселі птахи!

Яка твоя висока вись!

 

12.  Крила дані не багатьом.

Крила дані бузькові,

Рідній мові,

колисці і хвилям па-

хучим у морі…

 А як же бути,

коли ти один

 і дощі тебе перуть

безперервно

стонадцять годин,

а веселка не встає

 й не встає, -

бо невстає веселка

в імлі?!

Тоді треба просто

жити

і працювати,

працювати без грому

 і шелесту

на землі.

 

13.  Що таке?

Начебто й тихо

на світі,

Планета

росу

крізь мальви цідить.

А мені здається:

Хтось

В мене.

Цілить.

Був дощ…

Блискавки

Ще й досі

Звиваються

 в травах.

Нікого!..

А мені

здається таки:

Хтось

на мене

дуло направив.

Червоні і білі ружі

 Стоять –

не воюють – рядком…

 А мені здається:

Вітер напруживсь,

Як звір

перед стрибком.

Звідки це?

Що за примари!

 Небо синім горить,

як спирт…

 Тихо!

у мальвах

Бджола спить.

 

14.  казав мені батько:

човном синє море:

до сонця схлюпни –

і в тобі заграє

велет весни

казала мати:

або громом землю

усю схитни

або ляж у ту землю,

 як є – без труни,

 а я не слухав –

утік та й сховався

у тихій зорі

 у розкішній журі

і ждав-дожидав

 безліч зим безліч літ

 та не прийшли

карі очі

й сиротою воля

край моїх воріт.

 

15. Ой калино, калино,

 Де ж твоє серце черлене

Я кину?

 

Де кину-посію,

Щоб проросло насіння?

Посію в росію –

Не побачу сина.

Кину тебе в воду –

На дівочу вроду,

Та боюсь, калино,

Не знайдеш ти броду.

Кину тебе в зиму –

Серце там загине,

Кинути у сльози –

Зморозять морози.

У гніздо пташине?

Втече світ за очі –

 Птахи батьківщини

Одної не хочуть,

Кинути в віконце –

Закривають сонце.

Заховаю в серці –

Серце розірветься,

Серце розірветься

Сонцем розів’ється

Буде небо синє,

Буде жар калини,

Й назве мене сином

Пролісок з Вкраїни.

 

16.  Можна все забути: стежку, броди

 Й навіть те, який в калини цвіт.

Та якщо забув ти звідки родом –

Значить, дуже вбогий в тебе рід.

 

       17. Синій вітер - весни борвій,

Ти обвій мої вишні, обвій.

 

Ти тряси з мене роси й слова:

Раз є слово - Вітчизна жива.

 

Я живу у вогні і воді,

Пережив і богів, і вождів.

 

Пережив сотні бур і негод

Я - людина, я - світ, я - народ.

 

18.    Прах листя і кори торішньої,-

ну що він може проти нас!

Вкраїна знову пахне вишнями -

Напевне, у мільйонний раз.

 

І бути знову нам з березами,

Із ластівками і трудом,

Й не знати вищої поезії,

Як до людей іти з добром.

 

V. Закріплення  навчального матеріалу

«Збережи останнє слово за мною»

(Учні озвучують запитання, їх однокласники відповідають)

VІ. Підсумок уроку

 Слово вчителя

Сьогоднішній урок хочу закінчити словами Михайла Андрусяка з поеми-притчі «Князь Роси»:

    «У найкращих у світі горах жив Князь. Правив він горами, лісами, потоками і Всім, що в них було. Небесноокого,  житньоволосого Князя любили всі за розум і доброту. А нарекли його Князем Роси, бо чисті життєдайні роси посилав він на гори і доли. Не обминав жодної травинки. Жодної билинки. Навіть вечірня Зоря Багряниця і вранішнє Сонце Купалися в його прохолодних росах. Нікому не шкодував запашної роси щедрий Князь. І малося йому добре в рідних горах…

     У найкращих на світі горах править росами добрий Князь Роси…»

VІІ.  Робота з рефлексійною анкетою

VІІІ. Оцінювання

ІХ.  Домашнє завдання

Написати твір-роздум

У найкращих на світі горах править росами добрий Князь Роси

                                                                                         (Михайло Андрусяк)