А. Михайлевський "Чорнушка"

А. Михайлевський «Чорнушка» Характеристика Лемішки як носія добра і людяностіУрок літератури рідного краю

Біографія. МИХАЙЛЕ́ВСЬКИЙ Антон Флоріанович Народився 26. 09. 1943в с. Лобачів Володарського р-ну Київської обл. Письменник, журналіст. Член НСПУ (1978). Писав про будні захисників Вітчизни, розмірковував про вічні цінності людського життя – гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро,благородство і честь, кохання, порядність, віру в світле майбутнє країни й народу. Помер 27. 11. 2020 в Одесі.

Основні твори. Червоні полігони. К., 1969; Передній край. К., 1974; Гартована пісня. О., 1977; Стою на посту. О., 1980; Крила любові. О., 1983; Третє покоління. О., 1987; Подарунок білого місяця. О., 1996;Вечір віку. О., 2000; Півонія в чаші землі. О., 2002; На екваторі Місяця: Докум. повість. О.,2003; Ночі Куїнджі: Роман. О., 2003; 2008; А. С. Глущак. Михайлевський Антон Флоріанович. Енциклопедія Сучасної України (2018)Останні солдати імперії: Роман. О., 2006; Мед з чорнобривців. О., 2007; Неопалима купина. О., 2010; Хатина на Байкалі: Повісті. О., 2010; Сімнадцять поем. О., 2012; Розливи рік. О., 2013.

Чорнушка Гудуть вітри близькі і дальні, димом біліють околиці сіл на сивих рівнинах, де переліски стоять впереміш з полями під вічним небом, так же повагом, як і тисячу літ тому, пасуться стада. Віє від них спокоєм, злагодою і неперебутністю людського життя. Постарілий від немочі вдівець Тихін Леміш тримається на пристойній віддалі від будь-якої череди на громадських випасах — сам відлюдькуватий і корову свою привчив до самотності — не приживається його Чорнушка в товаристві собі подібних, нервується, реве протяжно і жалібно не знати чому, а то, голодна, стане, втупиться байдужим поглядом в орані степи чи просто у вигнутий небосхил, і до тої пори, аж поки сам хазяїн не виведе її із загіпнотизованого стану.— Пішли, маленька, — шепне їй у лапате вухо. І все. І більш нічого не треба. Чорнушка розуміє кожне слово господаря, більше того, вловлює його настрій, погляд, бажання. Єдине, чого не може, то це заговорити, звісно, безсловесна істота... Приязні вони друзі — білий, як лунь, Леміш і його Чорнушка.

Ось ідуть вони в росяний степ о благословенній досвітній порі, по дзвінкій, непокаліченій перехожими траві і течуть їхні сліди, як джерель-на річечка з сусіднього лугу і будуть вони чорніти аж поки сонце їх не висушить і не розчинить в густих подорожниках. Вони першими будили довколишні поля. І здавалося, що усі фарби світу грали-переливалися для них двох. Що ж ти, старосте, робиш з людиною? Був колись Тихін молодим та гарним, люди розповідають, що парубком таку силу мав, що підлазив під навантажений віз і, натужившись, перевертав його. А зараз зігнутий, з вицвілими очима і безсилим голосом. Лише бороду має пишну та важку, і здається, що то не старість, а борода тягне його донизу. У людей усе як у людей: діти, внуки є і родичів вдосталь, а у старого доброго діда Тихона нікого нема, крім Чорнушки. Так вийшло. Так доля розпорядилася. Тому і ставиться він до своєї Чорнушки, як до людини. Намовчиться в полі, намовчиться та й розмовляє з нею:— Де хочеш пастися, маленька? На дикій конюшині? Ну звичайно... Вона смачна, поживна... Пішли... Тихін не попереду йде — такого вияву зверхності він не дозволить собі, друзі, отже — завжди поруч. Буває, Тихін покладе свою висохлу руку на малинову і теплу, як оксамит, шию Чорнушки — так і йдуть вони, наче в обнімку, дві живі істоти, загублені в безмежнім просторі полів і часу.

Чорнушка, як і усі тварини, любить ласку, їй приємний доторк хазяїна, а старому потрібна підпора...— Пасись, маленька... А сам сідає на пеньок, не на землю, саме на пеньок — вранці земля сира, а крижі і так болять.— Пасись, маленька, набирай молока... Нічого собі маленька. Корова лебединської породи. Довгий тулуб і об'ємисте черево. Крупне залозисте вим'я чашоподібної форми. Доброї півтонни живої ваги. А чому її Чорнушкою звуть? А як же іще, коли вона чорними плямами обляпана уся, лиш де-не-де білі смуги по ній, як грайливі розводи. Може, комусь і неприємний чорний колір, хтось, може, і ставиться до нього упереджено, але не Тихін Леміш, бо для Тихона Лемеша кращої корови, ніж Чорнушка, на усім білім світі нема. Ви лишень гляньте в її очі. Чорні та великі, як два Чорних моря, налиті солоною печаллю. Тихін не раз думав: ну чому у них стільки журби? І ситно їй, Чорнушці, і тепло на зимовім утриманні, тим паче зараз, і поводження з нею лагідне, а гляне, буває, на хазяїна коров'ячим печальним поглядом і таким глибоким та невимовним болем обдасть, що уся душа сколихнеться. Може, то від якогось важкого передчуття, а може, споконвічні людські образи та знущання над тваринами трагічно відбилися саме в коров'ячих очах.

Розповідають же ті, хто на бойні працює, що коли до корови ідуть з ножем, вона плаче, сльози великі, людські, чисті сльози котяться у бідолашної, розуміє, що зараз убивати будуть, та стоїть приречено і нічого не може вдіяти. Тихін взагалі не розуміє, як можна опуститися до такої жорстокості, щоб убити корову. Варто їй лиш в очі подивитися, щоб відпало бажання чинити цей злочин. У Голландії корову називають мамою і прекрасний пам'ятник їй спорудили. В Індії недарма корову вважають священною, мільйони людей так вважають, ціла країна, отже, щось у цім ставленні до неї є, отже, варто б і прислухатися до голосу розуму. Слава Богу, його Чорнушка не обділена любов'ю. А сусіди скільки разів казали: «Діду Тихоне, навіщо вам ціла корова? І половини вистачить...». Він хитро мружив вересневої голубизни очі:— Як це — половина? Тулуб мені, зад — ще комусь? Він добре розуміє, що йдеться про те, аби по черзі, ну, скажімо, по тижневі з кимось удвох тримати худобину. Так легше її прогодувати. У його віці вже непросто заготовляти корми, важкими йому стали коса, вила та граблі, а треба ж косити, сушити, возити з узлісь гай-гай скільки сіна, не менш як на два горища. Можна було б, звичайно, позбавити себе зайвих клопотів, зменшити навантаження, але ж як уявить, що доведеться віддавати Чорнушку в чужі руки, моторошно стає... Та й Чорнушка це не переживе. Он яка вона віддана!

Варто відійти на якийсь метр далі, уже непокоїться, не пасеться, шукає його... Це люди можуть запросто міняти друзів — дивись, уже й переметнувся до когось іншого, а тварини чесніші. Якщо розібратися, то й молока йому стільки непотрібно. В літню пору, коли від трав важчають береги, Чорнушка дає до двадцяти літрів на добу. А скільки дідові треба? Пару склянок. Що з ним робити? Є в достатнім запасі і свіже, і квасне, і сметана, навіть масло є — хоч і важко його збивати у пляшці, та поволеньки... Тому і запрошує дід Тихін: «Беріть, люди добрі, молочка досхочу. Нема грошей? То беріть так...». І приходять люди добрі о досвітній порі і в час вечірнього доїння, з глечиками і трилітровими банками і беруть ще тепле, з піною молоко прямо з-під корови. Отак усе літо кілька сімей, можна сказати, і харчуються біля Чорнушки. Можна було б, як і в Голландії, принагідно назвати її мамою, адже годує... На те вони й люди добрі, щоб якось віддячити гостинному хазяїнові: той восени, після обмолоту хлібів, хуру соломи завезе, той конюшини підкине, той кукурудзяні стебла із власного городу віддасть. І хоч Чорнушка не куштувала таких коров'ячих делікатесів, як маляс, бруква чи висівки, проте завжди мала ситу зимівлю.

Зацікавив твір?Прочитай до кінця!