А почитай-но, синку, "Кобзаря" (сценарій тематичного ранку)

 

 

А почитай-но, синку, "Кобзаря"

(сценарій тематичного ранку)

Над дошкою - портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником, нижче - гілки калини. На столі на вишитому рушнику - пучок колосків, свічка в свічнику, гусяче перо, аркуші паперу. Один з кутків класу імітований під селянську світлицю - піч, лава, стіл, у кутку — ікона.

Вступне слово вчителя.

Шевченків "Кобзар"... Він став синонімом сумління свого часу, бо сам
автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Ім’я Тараса Шевченка стало символом нашого народу. Його "Кобзар" лежить на столі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках.

Виходять два учні.

1.        Я знову повертаюся до нього,

Читаю, перечитую "Кобзар",

Ні! Україна не була убога -
Поклав ти серце на її вівтар!

Нове життя ти дав батьківській мові,

Ти віщі думи в пісню перелив,

Де запеклась душа твоя у слові,

Страждав, ненавидів і жив,

2.        А голос віщий, віщий голос кличе
   В притиснутім до серця "Кобзарі"

Карати зло, насильство і наругу,

І пам’ять, чиї ми діти є,

Коли у битві за людські права
Не діло буде, а самі слова,

І я - нащадок Твій, чоло схиляю,

Молюся мудрості і доброті святій,

Перед всевишнім голову схиляю,

Що Прометея дав землі моїй.

Світло в кімнаті пригасає, освітлюється тільки куточок селянської хати.
До хати заходять мати і хлопчик в українських строях
 

Хлопчик. Стомилися, матусю?

Мати. Нічого, синку. Де руки й охота, там спора робота. А без роботи, кажуть, і день роком стає. нумо готувати вечерю, бо скоро й батько надійде (порається біля печі).

Заходить батько, вітається.

Батько. Вечеря готова?

Мати. Готова.

 

Батько відрізує всім по скибці хліба. Вечеряють. Мати прибирає зі
столу.

Батько. А почитай-но, синку, "Кобзаря".

Хлопчик дістає з-за ікони томик Шевченка.

Хлопчик (читає). У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Схиляються над "Кобзарем". На авансцену виходять читці.

     Читець 1. А вже бреде сліпий кобзар,

І Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар,

І Катерина півжива
Дитя в хуртечі сповива.

Сніги колишуться над нею...

Орел жадібний Прометею
Криваве серце розбива.

Читець 2.  По "Кобзарю" отім старім
                  Учились грамоті щасливо;

Росли задумані від "Дум",

Гострили гнів за Катерину
І клали в серце тихий сум
За слізну долю удовину.

Нам снились Гонтині сини,

Що батько вбив за честь і волю,

Сувора правда давнини
Ішла, мов клятва, в нашу долю.

Хор виконує "Реве та стогне Дпіпр широкий"

 

Читець 3. Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він
був кріпаком, а стан велетнем у царстві людської. культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Читець 4. Десять літ він томився під вагою російської солдатської
муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього самого.

Хор тихо виконує "Думи мої". Читці продовжують.

Читець 5. Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині <...>

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

 

ще гірше - спати, спати
І спати на волі -
І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! Злої!

Звучить мелодія пісні "Думи мої". Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян з граблями, косами.

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин. Пани-кати...

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих!

Дівчина. ...А он розпинають

Вдову за подушне... А сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Жінка. ...А онде під тином

Опухла дитина - голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?

Дівчина. Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?

Шевченко (задумливо). Пани, пани!

Схаменіться! Будьте люде!

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром
Заковані люде,

Настане суд. заговорять
І Дніпро і гори!

І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...

З’являються жандарми і заарештовують Шевченка Селяни бідкаються,
сумно хитають головами і поступово розходяться^--
Слідчий. У вірші під назвою "Сон" зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем...

Шевченко. Я нагадаю!

 

... Огонь огнем
Кругом запалало, -

                         Аж злякавсь я... "Ура! Ура!

                         Ура!" - закричали.

Слідчий. Припинити!

Чути барабанний дріб.

Слідчий (читає вирок). Государ імператор височайше велів: призначити
Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд з забороною писати й
малювати...

Барабанний дріб посилюється. Жандарми виводять Шевченка. На сцену
виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть через сцену до портрета Т. Шевченка. Виходять читці.

Читець 1. Перебендя старий, сліпий, -
                    Хто його не знає?

Він усюди вештається
Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають.

/І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха
1 днює й ночує.

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує
Над старою головою,

⁴ А йому байдуже;

Сяде собі, заспіває:

"Ой не шуми, луже!"

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

Перебендя сідає на ослінчик. Лине пісня "Ой не шуми, луже...". Виходить Лілея у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям.

Лілея. За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене
В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

 

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!

Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердний,

Святий Боже, милий!

Наймичка (виходить на сцену).

А я ледве додибала
До вашої хати.

Не хотілось на чужині
Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Так щось тяжко стало!

(Стоїть, сумно схиливши голову.)

Читець 2. Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу...

Наймичка. Чи чуєш, ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов. біжи швидше.
Швидше веди в хату..

Слава тобі, Христе-боже!

Насилу діждала!

Ч и т е ц ь 1. І "Отче наш" тихо-тихо.

Мов крізь сон, читала.

Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...

Аж злякався... Ганна шепче:

Наймичка. Слава... слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся...

Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...

Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя маги.

Читець 2. Та й замовкла...

 

Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... До матері -
А мати вже спала.

Марко сідає біля матері, схиляє голову їй на плече. Виходить Мар’яна:
Тополя. Співає "Віють вітри".

Мар’яна. Хоче мене мати заміж дати.

(Плаче. Входить мати.)

Мати. Чого плачеш, моя доню?

Мар’яна. Матусенько, голубонько!

Не губіть ви мою долю!

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Мати. Дочко моя, Мар’яно,
Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,
За сотника Івана,

Мар’яна. Умру, серце-мамо,

                             За сотником Іваном.

         Мати. Не вмреш, будеш панувати,

                            Будеш діток годувати.

Мар’яна. Не хочу я панувати.

                            Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

                            Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

                           А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

                           Ніж його побачить.

Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду. (Виходять.)

Читець 1. Не слухала стара мати.

Робила, що знала.

Все бачила чорнобрива, -
Сохла і мовчала.

Читець 2. Пішла вночі до ворожки,

                             Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?

Читець 3. Пішла, вмилась, напилася,

                           Мов не своя стала.

Вдруге, втретє, та, мов сонна,

                           В степу заспівала.

 

(входить і співає).

Плавай, плавай,, лебедонько,

                            По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

                            Все вгору та вгору!

                            Рости гонка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я
Чи не діжду пари?

Читець 1.    Зілля дива наробило -
Тополею стала.

Читець 2 . Не вернулася додому,

     Не діждала пари;

      Тонка-тонка та висока -
      До самої хмари.

На авансцені лише читці. Звучить пісня "По діброві  вітер віє".

Читець 1. Гордий, величний, палкий і нескорений
Наш незабутній славетний Кобзар,

Лине в безсмертя над нивами й горами
Помислів, дум і сердець володар.

Читець 2. Ти ж свою музу шляхами колючими
Вів мимо синіх гаїв і дібров.

Там, де народ України замучений
Звівсь, щоб помститись за сльози й за кров.

Читець 3.Доля з тобою ніяк не лукавила,

В руки торбину порожню дала
І в хуртовину, що крила розправила,

За Катериною вслід повела.

Ч и т е ц ь 4. В сяйві пожарів пішла з гайдамаками,

Лютої помсти світила вогні,

В чорній неволі з Оксаною плакала,

Слала катам свій караючий гнів.

Читець 5. Серце розбитеє ядом не вигоїш,

Гнівом священним палає воно.

Ти не ховався, Тарасе, під кригою, -
Кликав народ під борні знамено.

Читець 6. Каратись, мучитись, страждати,

Не застогнати і на мить.

Із кріпаків піти в солдати
І в тому пеклі не згубить
Людської правди ні росини,

Все зберегти в душі святій
і через горе України
Усіх знедолених на бій
Покликати і научати,

 

бідарю на пана йти...

О чудодійна земле-мати,

Якого сина маєш ти!

Ч и т е ц ь 7. До злиднів, карцера, до скелі
    Прикутим бути все життя,

І не оглухнути в пустелі,

І не сказати каяття!

                         О ні1 Крізь камінь правду чути,

                             І віще мовити світам,

І ще й бадьорити закутих...

Як не пишатись, люди, нам!

Любити, мріяти, творити,

Не збитись в темряві з путі
І з сонцем, з сонцем, з сонцем жити,

Яке й не сходило тоді,

А тільки велетню видніло
З-за чорних мурів вікових
І думи, думи освітило...

Як не молитися на них!

Читець 8. Ні! Пломінь той в душі не згас,

Що запалив колись Тарас,

Як я маленьким школярем
Вночі ридав над "Кобзарем"

І проклинав у гніві світ,

Що кинув Катрю десь під лід,

Що в рекрути загнав братів, -
Я захлинався і німів...

І, надаючи на постелю,

У сні я кидався на скелю
І відбивався від орла,

Що тіло дер моє зозла.

Обагрений в гарячій крові,

Я Прометею рвав закови!

І з ним страждав,

і з ним палав,

Йому життя навік віддав.

...З тих пір горю я ночі й дні
У Прометеєвім вогні.

Учитель. Перегорнули ми останню сторінку "Кобзаря", доторкнулися
душею до палкого й нескореного серця поета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме - залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови,
українського народу. Тож нехай "Заповіт" великого Кобзаря стане заповітом для нас - зберегти мову народу, його звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття. Звучить пісня "Заповіт".