Активізація суспільно-політичного життя в Україні 1985 – 1990 рр.
Сокальська загальноосвітня школа І- ІІІ ступенів №2
Сокальської міської ради Львівської області
Активізація суспільно-політичного життя в Україні 1985 – 1990 рр.
Роботу виконала:
вчитель історії
Сокальської ЗШ І-ІІІ ст. № 2
Царинська Мар’яна Орестівна.
Сокаль – 2023
ПЛАН
Вступ
1. Пошуки виходу з кризи.
2. Розгортання національного руху.
3. Розпад тоталітарної системи.
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
«Перебудова» - феноменальне явище в період здійснення комплексу перебудовчих реформ 1985 – 1991 рр. відбувалися кардинальні зміни та зрушення у суспільно-політичному житті. Під впливом демократизації та гласності в короткий термін радикально змінилася суспільна атмосфера та погляди громадськості на владні структури, суспільні відносини. Жорстка та централізована командна система, що прожила період від сталінських репресій до брежнєвського застою, не змогла пройти само реформування, тому легко здала свої позиції.
Виникли історичні фактори та явища, які не мали аналогів у попередні роки радянської доби – неформальні організації, народна опозиція, релігійне відродження, організований робочий рух, політичне студентське голодування. Суперечливе протікання передвиборчих реформ, що дискредитувало союзні органи управління, вивело з рівноваги суспільну свідомість, а повернення історичної правди пробудило національні почуття громадян, що стало поштовхом до того, що Україна стала незалежною.
Актуальністю теми: врахувати на сучасному етапі державного розвитку досвід горбачовської модернізації суспільства. Вивчення витоків, першооснов та специфіки цих факторів суспільного життя є умовою врахування та використання у розбудові держави в майбутньому.
Вивчення суспільно-політичного життя України 1985 – 1991 рр. відбувалося у два етапи. Перший етап осмислення модернізацій них процесів, що розпочинається наприкінці 80-х р., який називають публіцистичним. В цей період обговорюють «білі плями історії» - поверхово, фрагментарно розкриваючи їх.
Лібералізація політичного життя під час перебудови зумовила поява так званих «неформальних організацій», які не вписувалися в традиційну систему громадсько-політичних об’єднань, контрольованих КПРС. Найголовнішим з них став Народний рух України за перебудову.
З 1990 р. розпочинається науковий етап. «Перебудову» і «демократизацію» на Україні розкривають у публіцистичних та наукових працях, спираючись на офіційну та опозиційну українську пресу, радіоповідомлення різних радіостанцій світу, та архів Радіо «Свободи». Ці джерела поклали початок унікальним дослідженням історії України.
1. Пошуки виходу з кризи.
Перебування Михайла Горбачова на посаді генерального секретаря ЦК КПРС тривало менше семи років. Позачерговий пленум ЦК КПРС у березні 1985 р. затвердив його на цій посаді. Це був час колосальних зрушень в усіх сферах життя – ідеологічній, політичній, економічній, соціальній, національній. Ці рішення сприймалися багатьма, як деструктивні, бо в розвалювався лад створений ще після 1917 р.
Попередники М. Горбачова робили вигляд, що в країні немає на розв’язаних проблем. Новий генеральний секретар мав мужність визнати необхідність реформ і зробив спроби переконати в цьому партапарат і суспільство. Вони не були систематичними, а скоріше реакція на конкретні кризові ситуації.
1987 р. вийшла книга М. Горбачова «Перебудов і нове мислення для нашої країни і для всього світу». Перекладена основними мовами світу, вона широко поширилася у світі. Основним завданням було популяризувати нове мислення радянського керівництва серед світової політичної еліти. «Нове мислення» проголошувало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Три групи країн – капіталістичні, соціалістичні і ті, що розвиваються – належать неподільному світові, в якому не можна досягти переваги військовими засобами[1].
Вихідним пунктом останнього періоду історії СРСР був квітневий пленум ЦК КПРС 1985 р.. тоді М. Горбачов перебував на посаді генерального секретаря менше місяця. Його програма висловлена на пленумі не була конкретною. В ній відчувалася тривога за долю партії та держави. Термін «перебудова» М. Горбачов вжав у контексті щодо проблем вдосконалення управління господарським механізмом. Під цим словом розуміли реформування усіх сфер життя, здійснюване під керівництвом КПРС. «Процес пішов», - так заявив Горбачов щодо змін в певних галузях життя. Перебудова деякий час залишалася контрольованою аж поки не переросла у неконтрольований згори процес, подібний до революції.
Перебудова відродила термін «гласність». До революції під цим терміном розуміли інформацію, яка пробивалася крізь цензурні перепони. Можливість обговорювати гострі проблеми була незвичною для людей, проте залишалася в деякій мірі обмеженою. ХІХ конференція КПРС у липні 1988 р. підкреслювала, що «гласність на повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини». На першому місті звичайно були інтереси держави. Проте люди отримали можливість більш-менш реально оцінювати ситуацію у сфері життя, які з дозволу компартійного керівництва стали відкритими. Гласність підривала сліпу довіру до друкованого і мовленнєвого слова, давала змогу мати власні судження і позбуватися ідеологічних догм. Основними об’єктами гласності стали т. зв. «білі плями» в історії КПРС, злочини сталінської доби переважно щодо партії та її керівних діячів.
Україна в перші роки відбудови залишалася під контролем консерваторів, очолюваних В. Щербицьким. Щодня повторюючи гасла перебудови, Щербицький насправді опирався радикальним зрушенням. Республіка тривалий час залишалася «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. Горбачов схвалив зміну влади у Києві. Республіканську партійну організацію очолив В. Івашко[2].
В Україні консерватори прагнули обмежити гласність. Один із читачів московського журналу «Огонек», який очолював український письменник В. Коротичев, у липні 1988 р. зауважував: «Існує «гласність № 1» у Москві, «гласність № 2» - у Києві, «гласність №3» - у Черкасах і «гласність № 4» - у Миргороді або Конотопі. Така багатоступінчаста гласності хіба може вважатися гляснісю?» Саме ця теза в більшості випадків характеризувала радянську гласність. Проте в українських містах ранкові черги в кіосках за пресою стали звичним явищем. Для державних порядків навіть одне вільне слово або вільна думка, одна телевізійна програма були небезпечні. Пробуджуючи думку, вони руйнували підвалини тоталітарного ладу. Проте комуністична ідеологія втрачала авторитет. Суспільство політизувалося.
2. Розгортання національного руху.
У реформаторській програмі М. Горбачова вирішення національних проблем народів СРСР перебувало на останньому місці. Московські реформатори вважали, що національне питання було остаточно розв’язане під час соціалістичних перетворень. Та й сам Горбачов не розумів потреб і прагнень неросійських народів СРСР. Під час першого візиту до Києва у червні 1985 р. він неодноразово називав Радянський Союз Росією, а перебуваючи в Харкові, називав його російським містом.
Проте вже на початку перебудови громадяни України гостро відчули принизливість і небезпеку цілковитої незалежності від московського центру. Це пов’язане з наслідками вибуху енергоблоку на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р..
Про шкідливість радіоактивних викидів для здоров’я населення було попереджено лише на дев’ятий день після вибуху. Людей заспокоювали заявами про те, що небезпеки немає. Горбачов під загрозою виключення з партії наказав Щербицькому, щоб 1 травня парад у столиці України був проведений як масовий , хоч рівень радіації у місті загрозливо зростав.
З часом масштаби Чорнобильської катастрофи стали відоміші широким масам. Населення відчуло небезпеку політичних, економічних і екологічних рішень, які приймалися за межами республіки. Саме ці події стали каталізатором суспільно-політичних процесів, які призвели до здобуття Україною незалежності[3].
Спілка письменників України у червні 1987 р. висловила незадоволення тим, що в Україні з повсякденного вжитку зникає українська мова, і дійшла висновку про необхідність її конституційного захисту. За дорученням Спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували лист адресований Верховній Раді УРСР. Олесь Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег із проханням підтримати їхні вимоги про обов’язкове вивчення української та російської мов у школах національних республік. «Що це значить – вибір вивчення мови за бажанням батьків? – говорив Гончар. – ставити так питання – це йти на ліквідацію мови нашого народу».
Невдоволення громадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК Компартії України розглянути в липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення». Було визнано, що громадськість правильно виступає на захист української мови, підкреслює низький рівень мовної культури теле- і радіопередач, газет та журналів. Висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання».
Політбюро ЦК Компартії України у грудні 1988 р. заявило, що поки що для оволодіння українською мовою всіма громадянами республіки, немає належних умов і схвалило план розширення сфери функціонування української мови, підтримувало пропозицію письменників створити товариство шанувальників рідної мови. Проте ці заяви були лише декларативними.
У результаті процес русифікації тривав. У 1988 р. книги видані в Україні українською мовою становили лише 18% за назвами і 3% за тиражем. У вузах українською мовою читалося 5% лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної повністю української школи в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше половини учнів.
Проте суспільство дізнавалося про трагічні сторінки історії радянського суспільства. Це мало велике значення для пробудження громадськості від політичної летаргії і безпосередньо вплинуло на розгортання національно-визвольного руху. Найбільше людей вражала інформація про голод 1932 – 1933 рр. в УРСР[4].
1982 – 1983 рр. українці США і Канади вперше привернули увагу світової громадськості до розправи Сталіна з мільйонами українців, які силою були загнані в колгоспи. Відзначення п’ятдесятиріччя терору голодом дало поштовх дослідницькій роботі. У 1984 р. американський вчений Л. Герец почав збирати свідчення людей, які пережили трагедію. Тоді ж у Канадському дослідницькому центрі з українського голоду у Торонто, було створено науково-популярний фільм «Жнива скорботи».англійський історик Р. Конквест написав книгу «Великий терор».
Під впливом цих подій конгрес США у 1986 р. створив спеціальну комісію з голоду в Україні, щоб це питання розглянути на спеціальних слуханнях. Таким чином було вирішено перевірити наскільки щирим є запевняння Горбачова про гласність і нове мислення.
У відповідь ЦК Компартії України створили власну комісію, яка повинна була «викрити фальсифікації» американських вчених і політиків, проте вона не виконала поставлених перед нею завдань.
М. Горбачов у виступі на засіданні присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, жодним словом не торкнувся забороненої теми. Проте через півтора місяця В. Щербицький виступав у Києві з доповіддю присвяченою 70-річчю проголошення УРСР, зачепив одним абзацом трагедію, спричинену нібито неврожаєм.
Тема голоду 1933 р. багаторічно переслідувалася як антирадянська пропаганда. Тому визнання офіційно в доповіді голоду, означало, що заборону знято. Вчені почали вивчати документи, а українська компартійно-радянська номенклатура не гальмувала цей процес. У 1990 р. вийшов збірник статей і документів «Голод 1932 – 2933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».
Розуміючи що цей процес зупинити неможливо ЦК Компартії України створив координаційну комісію з розробки програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР.
3. Розпад тоталітарної системи.
В умовах гласності посилювалася політизація суспільства, що проявилося у діяльності неформальних груп та об’єднань.
Створювані державною партією громадські організації виконували роль «передавального паса» від влади до населення і були одним із каналів тоталітарного контролю над суспільством. У середині 80-х років в Україні функціонували десятки осередків суспільно-політичного, фізично-оздоровчого, природно-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали від пенсіонерів до піонерів.
Партійні ідеологи оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів». Проте з особливо увагою вони ставилися до неформальних організацій, які виникали з початком перебудови без узгодженням з владою. Вони не були протизаконні, бо громадяни мали право на об’єднання. Проте ця конституційна норма до лібералізації режиму практично не діяла.
Одним із перших у серпні 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). Його членами було чимало колишніх політв’язнів та дисидентів. Вони обговорювали проблеми, які не виходили за межі історії та культури – «білі плями» радянської історії і тим ставали в опозицію політичному режиму. Перший секретар Київського міськкому Компартії України К. Масик наприкінці 1987 р. звинуватив УКК у соціальній демагогії та екстремізмі. Тиск з боку влади на активістів УКК призвів до розпуску організації, проте у слід з’являлися інші[5].
У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об’єднувало творчу молодь, студентів, робітників. Тоді ж члени міжнародного «Пен-клубу» І. Калинець, М. Осадчий. М. Руденко, Є. Сверстюк та інші створили українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. у Київському університеті ім. Т. Шевченка виникла студентська організація «Громада».
Члени неформальних організацій під час зустрічей обговорювали заборонені аспекти вітчизняної історії, проблеми національного відродження, заходи щодо охорони навколишнього середовища і пам’яток культури. Діяльність цих організацій перебувала під контролем КДБ. Власті не вдавалися, як раніше, до арештів, а компанія цькування у засобах масової інформації лише сприяло їх популяризації. Непідконтрольні державній партії осередки зростали. Політична ситуація в Україні радикалізувалася. На піднесення суспільно-політичної активності впливав і приклад прибалтійських республік, де на масових зборах і мітингах відбувалося формування народних фронтів на підтримку перебудови.
У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи (УГГ) сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська Гельсінська спілка (УКС). Її лідером став політв’язень Левко Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС оголосила себе федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично вона була політичною організацією, політична програма якої багато в чому співпадала з програмами народних фронтів прибалтійських республік.
Журнал «Український вісник», який відновив свою роботу у 1987 р. став першим в Україні незалежним громадсько-політичним виданням. Його редколегію очолив В. Чорновіл. У журналі друкувалися історичні документи, які раніше приховувалися від народу, донедавна заборонені твори письменників, висвітлювалася боротьба з режимом «в’язнів сумління», релігійне життя. Після заснування УГС «Український вісник» став її офіційним органом.
Центром політичної активності в Україні у 1988 р. був Львів. 13 червня 1988 р. після заборони місцевих властей провести установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидавництва, засобів масової інформації.
Улітку і восени 1988 р. діяльність неформальних об’єднань вперше виплеснула на вулиці. Перебудовний процес вступив у мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги.
У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (бл. 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому ставилися питання про відповідальність конкретних службових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького і голови президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, за приховування шкідливого впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людей і невжиття оперативних заходів одразу після вибуху на ЧАЕС.
Правоохоронні органи не мали юридичної зачіпки для придушення мітингової демократії, адже Конституції СРСР та УРСР декларували свободу зібрань. Тому у серпні 1988 р. за вказівкою політбюро ЦК Компартії України президія Верховної Ради УРСР видала указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організацій і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Указ передбачав санкції – від попередження до штрафування на різні суми, адміністративний арешт на різні строки, позбавлення волі на термін від шести місяців, виправні роботи – від одного року. Однак санкції вже не могли зупинити зростаючої хвилі мітингової активності. До травня 1989 р. відбулося 72 несанкціонованих мітинги, головним чином у Львові, Києві, містах Криму.
Багаторічні спроби команди М. Горбачова подолати економічну кризу без переходу до ринкових відносин зумовили погіршення матеріального рівня життя населення. Важелі влади вислизали з рук номенклатури. Процес перебудови перестав бути керованим. Суспільство ставало з колін і починало пред’являти свій рахунок державі.
В Україні поряд з економічними вимогами лунали також національні. У лютому 1989 р. було зареєстровано республіканське Товариство української мови ім. Т. Шевченка під керівництвом Д. Павличка, яке наприкінці 1989 р. розгорнуло діяльність на захист української мови, і як наслідок Верховна Рада прийняла закон «Про мови в УРСР». Цим документом було юридично закріплено державний статус української мови і гарантовано рівноправність мовам усіх народів, що проживали на території республіки. За законом українська мова поряд з російською ставала мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Протягом п’яти років вона повинна була замінити російську мову в діяльності державних установ. Однак закон недооцінив рівня і глибини асиміляційних процесів, які відбувалися в Україні майже три з половиною століття.
Улітку 1989 р. у Радянському Союзі вперше за багато десятиліть відбувся масовий шахтарський страйк. На знак солідарності зі страйкуючими робітниками Кузбасу 15 липня припинила роботу одна з дільниць шахти «Ясинівська-Глибока» у Макіївці. Страйк швидко поширився, і 21 липня припинили працювати майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах[6].
Шахтарі протестували проти нестерпних умов і незадовільної оплати праці. У вугільній промисловості Донецької області переважали застарілі засоби виробництва. Запиленість повітря в забоях перевищувала норму у 20 – 100 раз. Проте найбільше незадоволення викликали не умови праці. Під час опитування 86% робітників об’єднання «Донецьквугілля» назвали основною причиною страйку дефіцит продовольчих та промислових товарів, 79% - низьку зарплату.
У Горлівці виникла регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу. Вона домоглася усунення з посад деяких керівників середньої ланки і оголосила недовіру третині директорів шахт та об’єднань. Під наглядом страйкомів відбулися перевибори керівництва профспілок на більшості шахт[7]. Після відновлення роботи шахт, страйкові комітети контролювали виконання заходів з матеріального постачання і поліпшення умов праці та життя в шахтарських селищах.
Національно-визвольний рух під час перебудови був нерозривно пов'язаний з виникненням та розвитком організації – Народний рух України за перебудову, яку започаткувала українська інтелігенція.
У листопаді 1988 р. організація Спілка письменників України обрала новий склад партійного комітету: І. Драч (голова), В. Маняка, Ю. Мушкетик, О. Мусієнко, Б. Олійник, Д. Павличко, Б. Рогоза, М. Слабошпицько, С. Тельнюка і В. Терена, які розгорнули широку пропагандистку роботу, спрямовану на створення непартійної масової організації. О. Гончар і Б. Олійник окреслили чотири стратегічні напрямки її діяльності: мовні проблеми, екологія, подолання наслідків культу Сталіна, повернення до життя творчості несправедливо забутих і репресованих письменників. Це викликало негативну реакцію В. Щербицького, який розгорнув кампанію дискредитації членів письменницької ініціативної групи.
У вересні 1989 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Із 1100 делегатів 85% складали українці, п’ята частина – були членами КПРС, сім з десяти мали вищу освіту; половина учасників з’їзду представляли західні, більше третини – центральні області республіки. Робітники майже не брали участь у створенні організації.
Програма Руху орієнтувалася на підтримку тих реформаторських сил КПРС, які почали перебудову, і не містили вимог негайного здобуття Україною незалежності. Лобова атака В. Щербицького не дала результатів, тому три тижні по установчому з’їзді Народного руху його було звільнено з посади першого секретаря.
У жовтні 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю. Щербак. Відбулася також установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал» ім. В. Стуса під керівництвом Л. Танька, покликаного відновлювати історичну істину, увічнювати пам'ять жертв тоталітарного режиму. Їх найважливішою акцією стало проведення у вересні 1990 р. міжнародного симпозіуму «Голодомор 1932 – 1933 рр. на Україні».
Наступ демократичних сил змушував номенклатуру відступати – у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про державність української мови. 1 грудня цього ж року під час візиту М. Горбачова до Ватикану було оголошено про легалізацію Української католицької церкви.
Піком суспільно-політичної активності перебудованої доби був організований 21 січня 1990 р. Народним рухом «живий ланцюг». Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів – Київ і у визначений момент взялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР. Партійний апарат не зміг перешкодити акції такого масштабу.
М. Горбачов розумів перебудову як удосконалення існуючого суспільно-політичного ладу. На його думку, за партією потрібно було залишити тільки керівну і спрямовуючу роль у суспільстві, а владу зосередити у радах різних рівнів, чого він і домігся на ХІХ партконференції у червні-липні 1988 р., що було затверджено в жовтні цього ж року Верховною Радо СРСР. Тепер керівну і спрямовуючу роль партія має виконувати шляхом виборів партійних функціонерів у ради та їх роботою у виконавчих комітетах цих рад. Кожна ланка партапарату мала бути підконтрольна не лише ланці, яка стояла вище, а й волевиявленню виборців[8].
У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР, на яких згідно закону висунутих на одне місце депутатів не обмежувалася. В Україні багатьох партійних функціонерів на високі посади виборці не вибрали, бо було ще один або два суперники-кандидати на місце. Депутатами ставали деякі активісти Руху, журналісти, викладачі вузів, письменники. В результаті цих виборів утворилося дворівнева парламентська система у вигляді З’їзду народних депутатів СРСР і постійно діюча Верховна Рада СРСР. Двовладдя призвело до загального послаблення центральної влади. Політичні процеси на периферії почали набувати самостійного характеру, піднесення національно-визвольного руху.
Восени 1989 р. внесені поправки до закону про вибори у Верховну Раду УРСР та в місцеві ради: не передбачалося створення органу влади подібного до З’їзду народних депутатів, вибори мали бути прямими та рівними, дозволялося висувати будь-яку кількість депутатів на одне місце, вільно обговорювати виборчі програми, реально контролювати підрахунок голосів.
У листопаді 1989 р. у Києві 40 неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок. Його виборча програма повторювала програму Руху.
Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад відбулися у березні 1990 р. в умовах гострої боротьби партапарат переміг в усіх областях, крім Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. У політичному житті з’явилося багато нових діячів, зокрема тих хто підтримував реформу. В українському парламенті 2/3 з 450 депутатів здобули представники партійного і державного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди які мали реальну владу у своїх виборчих округах[9].
15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового складу вперше почала діяти – постійно. Перша сесія тривала понад два місяці, під час якої сформувалося два блоки – парламентська більшість – «група 239» («За суверенну радянську Україну») і опозиційна «Народна рада». Її робота транслювалася по радіо і телебаченні, і дискусії між депутатами мали безпосередній вплив на суспільство.
Головою Верховної Ради УРСР став В. Івашко, оскільки опозиційна меншість не змогла перешкодити цьому. У декларації Народної ради, оприлюдненій 14 червня говорилося, що Івашко є «виразником вузько партійних інтересів КПРС, а не прагнень українського народу до демократії і незалежності».
Паралельно з протистоянням компартійно-радянській номенклатури і демократичної опозиції у Верховній Раді і в суспільстві розгорталася боротьба різноманітних політичних сил. Створювалися нові політичні партії, особливо у західних областях.
У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з’їзд Української національної партії (УНП). Остаточно вона сформувалася у квітні 1990 р. прийняттям документів про стратегію і тактику. Партія проголосила своєю метою відновлення Української Народної Республіки та створення національних Збройних сил.
У квітні 1990 р. виникли ІІІ об’єднання: Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Державна самостійність України (ДСУ) і Української республіканська партія (УРП). Остання сформувалася на основі УГС і перетворилася на найбільш численну під керівництвом Л. Лукяненка, крім КПРС.
Навесні 1990 р. І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та інші керівники Народного руху України за перебудову вийшли з КПРС і створили Демократичну партію України (ДемПУ), яку очолив Ю. Бадзьо. Її гаслами були здобуття суверенітету, роздержавлення засобів виробництва і перехід до ринку. У грудні 1990 р. після невдалих спроб створити «Демократичну платформу» було засновано Партію демократичного відродження України (ПДВУ).
Політично найактивнішою частиною суспільства була молодь. На початку жовтня 1990 р. у Києві розпочалося голодування студентів, які висунули політичні вимоги до верховного законодавчого органу України. Верховна Рада на другій сесії розглянула їх вимоги: проведення нових виборів до Верховної Ради; про військову службу громадян України в межах республіки, про націоналізацію майна КПРС і ВЛКСМ в Україні, про відставку голови Ради Міністрів УРСР В. Маслова[10]. Але добитися вдалося лише затвердженням новим головою уряду В. Фокіна. Інші питання розв’язало саме життя. За кілька років перебудови були розхитані підвалини тоталітарного ладу, суспільство усвідомило неможливість життя в умовах тоталітаризму.
ВИСНОВКИ
Прихід до влади 1985 р. М. Горбачова відбувся за ситуації, коли криза радянської системи загострилася. Під впливом кризи нове керівництво Радянського Союзу змушене було лібералізувати політичний режим.
Реформи Горбачова почалися під гаслами перебудови, нового мислення і гласності. Однак існуюча система прискорила розклад тоталітаризму в усіх сферах життя. Центральна влада почала втрачати контроль над суспільними процесами.
Чорнобильська катастрофа показала суспільству, як небезпечно є залежати від політичних рішень, які приймаються за її межами, і відіграла роль каталізатора суспільно-політичного руху за здобуття незалежності.
В Україні зріс інтерес громадськості до «білих плям» радянської історії. Ознайомлення з минулим сприяло піднесенню національної свідомості. Командно-радянська номенклатура була змушена переосмислити своє становище в Радянському Союзі в роки перебудови. Не сподіваючись на підтримку центру, українська політична еліта почала шукати шляхи зближення з власним народом, що прискорило розпад Радянського Союзу.
Лібералізація політичного життя під час перебудови зумовила поява так званих «неформальних організацій», які не вписувалися в традиційну систему громадсько-політичних об’єднань, контрольованих КПРС. Найголовнішим з них став Народний рух України за перебудову.
Прагнучи не втратити контролю над суспільно-політичним життям в умовах системної кризи радянського ладу, реформатори в ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим зважилися на конституційну реформу, яка повинна була надати реальну владу радам. У 1989 – 1990 рр. відбулися вільні вибори органів радянської влади всіх рівнів. Правда комуністична партія зберегла після виборів контроль над радами. Але поява двох самостійних центрів влади – партійної та радянської – розхитала традиційну політичну систему і послабила центральну владу.
Вільні вибори посилили національно-визвольний рух, спрямований на незалежність України. Українська компартійно-радянська номенклатура відверталася від центру і шукала підтримки у власного народу. Вона підтримала висунуте Народним рухом гасло незалежності України. Тому Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Почався процес формування політичних партій. З монополією КПРС на владу було покінчено.
Список використаної літератури
- Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр..). Т. 13. К., 1999. – 296 с.
- Бойко О. Д. Україна в 1985 – 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – 306 с.
- Ковпак Л. В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945 – 2000 рр.). К., 2003. – 250 с.
- Кульчицький С. В., Лебєдєва Ю. Г. На шляху до свободи і незалежності (1985 – 1991 рр.). К., 1999. – 24 с.
- Студентська революція на граніті. / Авт. та упоряд. О. Доній. – К.,1995. – 129 с.
[1] Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр..). Т. 13. К., 1999. – С. 250
[2] Бойко О. Д. Україна в 1985 – 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – . С. 150.
[3] Бойко О. Д. Україна в 1985 – 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – С. 250.
[4] Кульчицький С. В., Лебєдєва Ю. Г. На шляху до свободи і незалежності (1985 – 1991 рр.). К., 1999. – С. 10.
[5] Бойко О. Д. Україна в 1985 – 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку: Монографія. – К., 2002. – С.130.
[6] Ковпак Л. В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945 – 2000 рр.). К., 2003. – С. 150.
[7] Ковпак Л. В. Соціально-побутові умови життя населення України …С.- 154
[8] Кульчицький С. В., Лебєдєва Ю. Г. На шляху до свободи і незалежності (1985 – 1991 рр.). К., 1999. – .С.-13
[9] Кульчицький С. В., Лебєдєва Ю. Г. На шляху до свободи ….. –. С. 19.
[10] Студентська революція на граніті. / Авт. та упоряд. О. Доній. – К.,1995. – С. 120.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку