Асоціативний етюд, викликаний читанням творів Шарля Бодлера

Про матеріал: У матеріалі подано поезії французького поета Шарля Бодлера та асоціативні етюди учнів, викликані  читанням цих творів.

Матеріал рекомендовано учителям зарубіжної та української літератури, старшокласникам, широкому читацькому загалу.

Тип матеріалу: Матеріали до уроків Зарубіжна література Українська література 10 клас  Виховна робота Інші матеріали

Учитель: Трусова Любов Богданівна, вчитель зарубіжної літератури, спеціаліст вищої категорії, «вчитель-методист»

КЗ «Навчально-виховний комплекс «Гімназія №11 – спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземних мов  І ступеня – дошкільний навчальний заклад «Еврика» Кам’янської міської ради

Шарль Бодлер. Альбатрос

(Переклад Д. Павличка)

Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса -

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила -

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!..

Той люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Ш. Бодлер «Вечорова гармонія».

(Переклад Д. Павличка)

Надходить час, коли стебло співає росне,

Немов кадило цвіт димує в тишині;

Мелодій повіви зринають запашні,

Меланхолійний вальс та очманіння млосне!

Немов кадило, цвіт димує в тишині,

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне,

Меланхолійний вальс та очманіння млосне,

Як вівтар, небеса високі і смутні.

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне,

Те серце, що труну ненавидить і в сні!

Як вівтар, небеса високі і смутні,

Упало в кров свою світило життєносне.

Те серце, що труну ненавидить і в сні,

З минувшини бере світання високосне,

Упало в кров свою світило життєносне,

Та сяє, мов потир, твоє лице мені.

      Ш. Бодлер «Відповідності»

      (Переклад Д. Павличка)

           Природа - храм живий, де символів ліси                    

 Спостерігають нас і наші всі маршрути;

Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути

Підмурків та колон неясні голоси.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони

Зливаються в могуть єдиного єства.

І зрівноважують їх вимір і права,

Взаємного зв'язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,

Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,

Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,

Що опановують усі безмежні речі;

В них - захват розуму, в них відчуттям -  хвала.

Асоціативний етюд, викликаний читанням творів Шарля Бодлера

Іванова Діана

учениця 10-го класу

КЗ НВК «Гімназія №11 – спеціалізована

школа з поглибленим вивченням іноземних мов

І ступеня – дошкільний навчальний заклад «Еврика»

Кам’янської міської ради

«Альбатрос»

Чим  виміряти ту безмірну пустелю, що зветься

Поезією? І думкою не збагнеш помислів митця.

Він створений здійматись, ширяти у височині свого польоту,

писати історію, а замість цього – волочить  жалюгідне існування.

Люди сміються з нього, не можуть усвідомити поетової                                     величі та значущості, як ті матроси, що кривдять  птаха.

 Альбатрос – володар неба, поет – слова.

Та нікому немає до того діла.

 Поет – забава для простих людей, які не усвідомлюють  його істинного призначення.  Він  приречений ходити внизу, «на падолі земному», оточений тими, хто його не цінує. І від цього сумно. Адже талант і творчість пропадають даремно...

«Вечорова гармонія»

Безтурботність, тиша, гармонія...    

На душі у читача й героя спокій, лишень

здалека, оповита серпанком забуття, лине

приємна мелодія, яка доповнює образ весняного

 вечора, що нечутно ступає на море…

        «Відповідності»

              Перед очима яскраво постають приглушені                                                                             промені сонця, що заходить.

                                     Все дихає спокоєм, лише в кінці чомусь з’являється сум.

                                     Темніє... Але замість продовження цієї гармонії                                                                  приходить   відчай.                                                                                                                                          Напевно через те, що доля поета чорніє разом з небом...                                                                                                                                                                                                          

                                            Природа порівнюється з живим храмом. Тут багато

всього: світло й темрява, запахи, кольори, звуки. Протилежності складають єдине ціле, перебуваючи в гармонії, утворюючи завершену систему. Тут є й людина, але не як цар природи, а як якась її частина, не схожа на інших.

 Кілька рядків, але багато думок і почуттів. Вірші Бодлера, як річка, яка спокійно рухається кудись. Кожен її плескіт глибоко торкає ті таємні струни нашої душі, про які ми часто самі й не здогадуємось.

Асоціативний етюд, викликаний читанням творів Шарля Бодлера

Пономаренко Павло

учень 10 класу

КЗ НВК «Гімназія №11 – спеціалізована

школа з поглибленим вивченням іноземних мов

І ступеня – дошкільний навчальний заклад «Еврика»

         Кам’янської міської ради

«Альбатрос»

Я бачу в небесах поета в білій одежині, який летить над одиноким кораблем у безкрайому морі. На палубі байдикують знуджені матроси. Вони спостерігають за людиною-птахом, заздрячи його цілковитій свободі та висоті польоту. Казковий янгол опускається на палубу, але одразу ж слабне на землі та стає безсилим. Крила, які піднімали велета в небесну блакить, стають для нього страшним тягарем. Він осліплює матросів своїм білосніжним волоссям та одягом. Тому для них, нездатних вгледіти його красу, поет лише жалюгідний потворний каліка. Вигнаний з небес, прекрасний нестримний володар просторів блакиті є безсилою нікчемою в жорстокому світі людей.

«Вечорова гармонія» 

Я знаходжу себе у веснянім саду. Навколо мене цвітуть прекрасні вишні. Повітря наповнюється солодким ароматом квітів. Вечоріє. Сонячне проміння поступово спадає з гілля дерев. Неймовірна туга охоплює цю місцину. Рожеві квіти темніють, наче назавжди опускаються в морок. Червоногаряче сонце догорає на небосхилі, даруючи свої останні спалахи. Разом із ним згасає день у моєму серці, а його душа закарбовується в моїй пам’яті вже назавжди. Глибока печаль охоплює мене, я опиняюсь у повній темряві.

«Відповідності»

Я стою серед химерної долини, що поросла густою травою  та оповилась молочним серпанком.  Він  наповнив її різноманітними запахами лісових трав і квітів. Неначе колони античного храму, могутні дуби підпирають небосхил. Я нахиляюся та бачу, що кожна рослина, стеблина й квітка сплетена з єдиної нерозривної сітки, яка об’єднує в одне ціле все довкола. Ще уважніше вдивляюся й помічаю, що все наявне тут щільно вкрите таємничими химерними знаками, які є незбагненними  ключами до розгадки дійсності та абсолютної безмежності Всесвіту.