Австро-Угорщина в другій половині XIX — на початку XX ст

Австро-Угорщина в другій половині XIX — на початку XX ст. Підготувала: Найда Наталія Вячеславівна

1. Становище імперії на межі ХІХ-ХХ ст. Дуалістична монархія. Особливості державного ладу й внутрішньополітичного життя в дуалістичній Австро-Угорській імперії були обумовлені договором між Угорщиною та Австрією 1867 р. про створення об’єднаної держави. В імперії фактично існували три уряди: австрійський, угорський та об’єднана австро-угорська адміністрація. Схема розподілу влади в Австро-Угорській імперії

Найавторитетнішою об’єднавчою силою в політичній системі країни був імператор Франц-Йосиф І. Оскільки він був з династії Габсбургів, то Австро-Угорську імперію називають також Габсбурзькою. Франц-Йосиф І Габсбург (1830-1916) — імператор Австрії та король Угорщини. Праправнук імператриці Марії-Терезії. У 1867 р. підтвердив автономію Галичини; прихильник участі українських політиків в органах влади Австро-Угорщини. Один з організаторів Троїстого союзу. Володів шістьма мовами. Не сприймав технічних новинок, зокрема не визнавав телефонного зв’язку, автомобіля, ліфта тощо. Франц-Йосиф І контролював збройні сили й зовнішню політику, однак не міг ефективно втручатись у внутрішні процеси обох частин Австро-Угорської імперії. Збори представників австрійського й угорського парламентів відбувалися як у Відні, так і в Будапешті. Проте для населення Австрії й Угорщини були важливішими рішення, які приймали відповідно австрійський та угорський уряди, а не загальні збори. Дуалістична монархія — 1) конституційна монархія, коли влада монарха обмежена конституцією чи конституційними актами, однак він формально й фактично зберігає чимало владних повноважень; 2) двоєдина монархія на чолі з австрійським імператором, який також був угорським королем. Австрія й Угорщина були суверенними частинами однієї держави.

Національний склад Австро-Угорщини заданими перепису населення 1910 р. Вразливим місцем для політичної стабільності імперії був строкатий національний склад. Під владою Австро-Угорщини, крім інших слов’янських земель, перебували Галичина, Закарпаття й Північна Буковина. Під тиском багатотисячних мітингів у 1907 р. австрійський уряд лібералізував виборчі процедури для українців. Як наслідок, того року депутатами австрійського парламенту стали 32 українці. З іншого боку, українці демонстрували вміння співіснувати з іншими націями й мирно вирішувати всі міжнаціональні питання. З усіх австрійських володінь національно найстрокатішою була Буковина. Заданими перепису населення 1910 р., на Буковині проживало 305 тис. українців, 273 тис. румунів, 168 тис. німців, 102 тис. євреїв, а також численні громади угорців і поляків. Офіційними мовами Буковини були визнані українська й румунська мови. Мовою ж імперського правління й вищої освіти залишалася німецька. Строкатість буковинського населення сформувала в нього толерантне ставлення до людей різних національностей. На початку XX ст. на Буковині ефективно діяла система національного місцевого самоврядування. Кількість українського населення поступово зростала, а румунів скорочувалася. Віддаленість Буковини від центру імперії була суттєвою перевагою: тут, на відміну від інших провінцій імперії, не зафіксовано проявів міжнаціональної ворожнечі.

2. Соціально-економічний розвиток. Процес розвитку імперії був так само строкатим, як і її національний склад. Найрозвиненішими землями в складі імперії були Австрія та Чехія. Тут зосереджувались основні індустріальні потужності, зокрема заводи фірми «Шкода». Німецькі фірми й банки вкладали значні капітали в економіку Габсбурзької імперії, отримуючи надприбутки завдяки відсутності конкуренції з боку британського та французького капіталів. Міста Прага, Відень і Будапешт ні в чому не поступалися найрозвиненішим європейським містам. У великих містах імперії діяла система очищення води, курсували трамваї, вулиці були викладені бруківкою й освітлювалися газовими й електричними ліхтарями. Проте на селі життя нітрохи не покращувалося. Харчування, побут і рівень освіченості майже не змінилися. Частка Австро-Угорщини у світовому промисловому виробництві

На українських землях у складі Австро-Угорської імперії розвивалися галузі економіки, пов’язані з металообробленням і машинобудуванням, добуванням нафти (у 1903 р. тут добували до 5 % світової нафти), солі, озокериту, а також деревообробна, лісопильна й паперова галузі. Серед компаній переважали німецькі, австрійські та французькі, які, завдяки дешевизні української робочої сили, отримували високі прибутки за мінімальних затрат.І в Галичині, і на Закарпатті, і в Північній Буковині родючі землі належали переважно угорським, румунським і польським землевласникам, а українські селяни, маючи невеликі земельні наділи, наймалися на роботу до поміщиків. Загалом за рівнем економічного розвитку Австро-Угорщина суттєво поступалася провідним країнам Європи та США.

3. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Утворення нових незалежних держав на Балканах. Підписаний в 1873 р. «Союз трьох імператорів» (Росії, Австро-Угорщини, Німеччини) був неміцним. Це з’ясувалося в процесі вирішення питання про Балкани. У 1875 р. почалося повстання слов’ян проти турків у Боснії й Герцеговині, у 1876 р. — у Болгарії. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччині. Росія, яка прагнула посилити свій вплив на Балканах, у 1877 р. також оголосила Туреччині війну. Російські війська, переправившись через Дунай, зайняли Північну й вступили в Південну Болгарію, захопили Адріанополь. На початку 1878 р. в Сан-Стефано (поблизу нинішнього Стамбула) був підписаний мирний договір, за яким Сербія, Румунія та Чорногорія отримали незалежність, Болгарію було проголошено васальним князівством Туреччини. Росія анексувала Південну Бессарабію.Європейські держави не хотіли посилення впливу Росії на Балканах, і на Берлінському конгресі (1878) умови Сан-Стефанського договору були переглянуті. Чорногорія, Сербія й Румунія визнавалися незалежними від Туреччини. Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною. Територія Болгарії зменшилася. Росія отримала закавказькі міста Ардаган, Каре і Батум з їх округами. У всіх володіннях султана була проголошена повна свобода совісті; громадянські й політичні права поширювалися на представників усіх віросповідань. Берлінський договір лише частково й на короткий термін урегулював балканські проблеми. Регіон залишався й надалі нестабільним і загрожував новими війнами.

Дата:24 квітня 1877 — 3 березня 1878 Місце: Кавказ, Балканський півострів. Результат: Перемога Російської імперії, здобуття незалежності Чорногорією, Румунією, Сербією, Болгарією. Здача Нікопола 4 липня 1877 року. Малюнок Миколи Дмитрієв-Оренбургського (1883)