Велика Британія у вікторіанську добу

Велика Британія у вікторіанську добу. Підготувала: Найда Наталія Вячеславівна

1. Внутрішня політика консервативних і ліберальних урядів. Друга половина XIX — початок XX ст. — період, коли Великою Британією правила королева Вікторія з Ганноверської династії — одна з найяскравіших постатей світової історії. Вікторія (1819-1901) — королева Великої Британії (1837-1901). Її 64-річне правління назвали «вікторіанською добою», «золотим віком» в історії країни. Королева Вікторія зміцнила монархічну владу, яка в першій третині XIX ст. перебувала в кризовому стані.https://ua.mozaweb.com/Extra-3 D_sceni-Viktorianska_epoha-434943?&mode=directlink

У середині XIX ст. в Англії остаточно сформувалася двопартійна система. Країною почергово правили дві великі партії консервативна (колишні торі) і ліберальна (колишні віги). Роль уряду й прем’єр-міністра посилилася, а права монарха й палати лордів були ще більше обмежені. З початку XX ст. вирішальне слово при прийнятті законів належало палаті громад, а члени палати лордів могли лише зволікати із затвердженням законопроектів, однак не могли їх відхилити. Демократизація суспільно-політичного життя в країні відбувалася під тиском промислової й фінансової еліт, представники яких походили із середнього класу й «низів» і мали демократичний світогляд. Володіючи значними капіталами, вони були впливовими й поважними членами британського суспільства.

На початку 1868 р. до влади прийшли консерватори, лідером яких упродовж багатьох років був Бенджамін Дізраелі. Консерватори перебували при владі з перервами з 1868 до 1905 р. Бенджамін Дізраелі (1804-1881) — британський державний і політичний діяч, письменник. Обіймав посаду міністра фінансів у трьох урядах. У 1868, 1874— 1880 рр. — прем’єр-міністр. У 1880 р. після програшу на виборах подав у відставку. За великі заслуги отримав титул лорда. Після його смерті прихильники заснували «Лігу проліска» (пролісок — улюблена квітка Дізраелі), що пропагувала ідеї консервативної партії. Кабінет Б. Дізраелі запроваджував будівництво нового житла, збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов роботи на фабриках, розвиток системи охорони здоров’я. Також він провів кілька законів в інтересах тред-юніонів. З ініціативи Б. Дізраелі, який тоді обіймав посаду міністра фінансів, ще в 1867 р. була проведена друга парламентська реформа. Право голосу отримали всі чоловіки в містах, які мали власні будинки або знімали окремі квартири. Отже, виборчі права отримав середній клас і кваліфіковані, високооплачувані робітники. Унаслідок реформи кількість виборців зросла з 660 тис. (після реформи 1832 р.) до 2 млн осіб.

У грудні 1868 р. до влади прийшли ліберали, а їхній лідер Вільям Гладстон став прем’єр-міністром. Вільям Гладстон (1809-1898) — британський державний діяч. Народився в Ліверпулі. Здобув освіту в Оксфордському університеті, де вивчав релігії та античних авторів. Був членом парламенту від партії торі. У складі різних урядів був міністром торгівлі, міністром колоній і міністром фінансів. У 1860-х роках став одним з лідерів Ліберальної партії. Чотири рази був призначений прем’єр-міністром Великої Британії (1868-1874, 1880-1885,1886,1892-1894). У цей період були ухвалені: закон про відокремлення англіканської церкви від держави в Ірландії; земельний акт 1870 р., який надав певні гарантії ірландським фермерам-орендарям; закон про освіту, що запровадив обов’язкову освіту та систему початкових шкіл; закон про скасування продажу посад в армії; закон про введення процедури таємного голосування на виборах до парламенту; закон про надання тред-юніонам юридичних прав; реформа системи судових органів. У середині 1870-х років ліберали зазнали поразки на виборах, і В. Гладстон пішов з посади лідера партії. Він знову став прем’єр-міністром у 1880 р. За його другого прем’єрства були прийняті ірландський земельний акт (1881) і закон про третю парламентську реформу (1885). Також у другий термін прем’єрства Гладстона вибухнула криза в сільському господарстві й торгівлі. Дешеві продукти харчування з Америки розоряли британських фермерів; підвищення тарифів обмежувало британський експорт і спричинило безробіття й заворушення. Під тиском ірландського національно-визвольного руху В. Гладстон двічі вносив на розгляд парламенту білль про гомруль, який двічі був парламентом відхилений.

Лідер радикального крила ліберальної партії Девід Ллойд Джордж також провів важливі соціальні реформи. Зокрема, з його ініціативи парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам претензії щодо збитків від страйків; був прийнятий закон про відшкодування робітникам у разі нещасних випадків на виробництві; запроваджено 8-годиний робочий день для гірників і пенсії для робітників, які досягай 70-річного віку. В Англії було законодавчо встановлено мінімальну заробітну плату й запроваджено державне соціальне страхування на випадок хвороби, каліцтва й безробіття. Як міністр фінансів Д. Ллойд Джордж представив у 1909 р. знаменитий «народний» бюджет, який установлював підвищені податки на предмети розкоші, доходи й необроблювані землі лендлордів. Після того як консерватори й палата лордів заблокували його прийняття, за наполяганням Ллойд Джорджа був ухвалений закон, який обмежив повноваження палати лордів, позбавивши її права втручатися в бюджетні справи. Ллойд Джордж також виступав за надання виборчих прав жінкам, намагався розширити автономію Ірландії. Девід Ллойд Джордж (1863-1945) — британський державний діяч. Народився в Манчестері в родині директора школи. У 1890 р. був обраний депутатом від лібералів. У період англо-бурської війни 1899-1902 рр. різко засудив імперіалістичну політику своєї батьківщини. Обіймав посади міністра торгівлі та міністра фінансів. У 1916-1922 рр. був прем’єр-міністром.

2. Втрата Англією промислової першостіВ останній третині XIX — на початку XX ст. найрозвиненішими країнами у світі були Велика Британія та Сполучені Штати Америки. До 1900 р. Велика Британія ще користувалася плодами ранньої індустріалізації, адже на той час, крім неї, лише США, Бельгія й Німеччина були повністю індустріалізованими.

Проте на початку XX ст. темпи економічного розвитку Великої Британії уповільнилися. Період її домінування у світі закінчувався. Поки Англія залишалася провідною індустріальною державою, вона могла продавати свою продукцію по всій Європі. Та згодом індустріальна революція відбулася в інших країнах, які також досягли високого рівня розвитку економіки. Отже, постала потреба пошуку нових ринків сировини для заводів і фабрик, для збуту промислових товарів та отримання дешевої робочої сили. Економічно потужні США й особливо Німеччина не тільки перестали залежати від британських товарів, а й почали конкурувати з ними на іноземних ринках і навіть у колоніях Британської імперії. Промисловість Англії продовжувала зростати, однак через застаріле обладнання на заводах за декількома найважливішими показниками промислового розвитку країна почала відставати не тільки від США, а й від Німеччини. За обсягом виплавлення сталі Велику Британію обігнали Німеччина й США, за виробництвом чавуну, видобутком кам’яного вугілля — США. Завдяки досконалішому технічному обладнанню та підвищенню продуктивності праці американські й німецькі товари коштували дешевше за англійські, а тому продавалися швидше й у більшій кількості.

У сільському господарстві Великої Британії переважали дрібні господарства, хоча зберігалося й велике землеволодіння (особливо в Ірландії). Британія вже не могла задовольнити потреби свого населення й мусила значну частину продуктів і сільськогосподарської сировини купувати в інших країн. Аби зберегти першість в індустріалізації, англійці навіть прийняли закони, які забороняли передавання технологій і відтік кваліфікованих робітників за кордон. Проте ці заходи не принесли очікуваного результату. Індустріалізація поширилася в інших європейських країнах, зокрема Бельгії, Франції й Німеччині, а також США. До середини XIX ст. вона охопила всю Західну Європу й північно-східні штати Америки. До початку XX ст. Британія поступилася лідерством, і провідною індустріальною країною світу стали США. Проте вона залишалася фінансовим центром світу, найбільшою морською й колоніальною державою. У політичному житті країни повноваження монархів і надалі обмежувалися на користь парламенту.

3. Посилення колоніальної експансіїРозширення Британської колоніальної імперії, характерне для другої половини XIX ст., продовжилося наприкінці XIX — на початку XX ст. У Північній Африці Британія окупувала Єгипет, установила свій контроль над Суданом. У Південній Африці англійці прагнули захопити республіки Трансвааль та Оранжеву, засновані нащадками голландських переселенців — бурами. У результаті англо-бурської війни 1899-1902 рр., у якій чвертьмільйонна британська армія здобула перемогу, бурські республіки стали британськими колоніями. В Азії Англія окупувала Верхню Бірму, Малайський півострів, зміцнила свої позиції в Китаї. Війни англійців супроводжувалися репресіями проти місцевих жителів, які чинили опір колонізаторам.

Основні дати:832, 1867 і 1885 рр. – парламентські реформи в Англії1885 р. — третя парламентська реформа у Великій Британії.1908—1915 рр.— період реформ Ллойд Джорджа. Словник. Гомруль (від англ. Home Rule — самоврядування) — програма автономії Ірландії в межах Британської імперії. Соціальні реформи — перетворення, нововведення, зміни в соціальному житті без зміни основ соціально-політичної структури та суспільного ладу держави.