Авторське оповідання "Сіяч"

Катерина Котенко, 2020р.

Сіяч

Оповідання

Монотонний голос з того боку екрану сповіщав про якусь чергову автомобільну катастрофу, поки я нарізав хліб для бутерброда і краєм ока поглядав на фотографії жертви. На кривуватий шмат товстим шаром лягав плавлений сир. Я без найменших докорів сумління залишив стіл неприбраним і знову сів  на диван, швидко поглинаючи свою вечерю.

• Невже і ти став таким приземленим? — прорік давно забутий мною голос.
• Чого тобі? — з ноткою роздратування відповів я.
• Відколи ти почав розділяти горе на власне і чуже? — продовжував він.
• Де ти був, коли я потребував цих питань? Коли лишився наодинці зі своїми проблемами? — у мені закипала лють упереміш із кривдою.
• Ти й сам прекрасно розумієш, чи не так? Я тут не для того, щоб вирішувати твої дрібні мирські справи. А от ти вже й забув про своє призначення, — від цих слів у моєму горлі застряг комок.
• Досить, — тільки й зміг відповісти я.
• Ти маєш продовжувати, — він здавався непохитним.
• Що? Жодного разу ти мені не пояснив!
• Ти потрібен їм, Сіяч.
• Хто? Ти й тоді мені не розтовкмачив, що це значить. Сіяч! Дурня якась!
• Дивно, що ти й досі не здогадався. Слова — найвища сила, що дається людям, а ви так недбало ставитесь до неї. Ти маєш її недарма. Поверни їм те, що вони почали втрачати,— на цій загадковій ноті він банально розчинився у повітрі.

Сонце, що сідало, пробиваючись крізь вузьку щілину між шторами, світило мені просто-таки в обличчя. Я мружився, закривався руками і врешті-решт зсунув штори, не залишаючи шансів надокучливим сонячним променям. У голові закружляли думки, питання ув’язнили мій розум, не лишивши можливостей на них відповісти. Насилу дожувавши бутерброд, я вимкнув балакучий ящик. Сусіди за стінкою звично гаркотіли один на одного, і я навіть не дратувався, а лише вслухався у їхній сміховинний діалог. У якийсь момент стало відверто нудно: аргументи в опонентів закінчилися, і почався безладний гамір.

Погода за вікном видалася, швидше за все, не зовсім огидною, і я квапливо вискочив з квартири. Ліфт приємно гудів і поскрипував, поки спускався на перший поверх. Поруч стояла непристойно розмальована дівчина з вибіленим волоссям і неприродно пухкими губами. Я байдуже оглянув її звичайну фігуру, перед тим як вона граційною ходою покинула ліфт. У повітрі все ще стояв нудотний аромат її парфумів.

 Отямившись, я вийшов слідом. Як і годиться герою кам'яних джунглів, притримав перед дівчиною двері. 

• Що Вам повернути? — зірвалося з моїх вуст.

Молодиця з подивом обернулася і почала швидко кліпати штучними віями. Простоявши ще кілька секунд в очікуванні пояснень, вона залишила мене.

…В обличчя вдарив прохолодний вечірній вітерець.  Я стрімко змішався з безперервним потоком роззяв.  Якийсь час я рухався в одному напрямку з натовпом, не особливо переймаючись думкою про те, куди йду. Але раптом обсмикнув себе, побачивши сквер. Викликаючи загальне невдоволення, я розштовхав колишніх попутників ліктями й нарешті вдихнув на повні груди.  Повз мене пробіг буркотливий хлопець із собакою на повідку і телефоном перед самим носом. Пес скавулів, намагаючись привернути увагу господаря, але той лише байдуже глянув на нього і продовжив мчатись. Я лише гірко зітхнув і продовжив свій рух.

 Від довгоочікуваного шматочка зелені мене відділяв пішохідний перехід.  Я ліниво подивився на всі боки і поспішно пішов по білих смугах міської тварини.  Ряд чагарників біля проїжджої частини сповістив про те, що я майже досяг мети. Вкрадлива посмішка торкнулася моїх сухих губ.  Буденно шукаючи щось нове в білосніжній брівці, я зачепився поглядом за блискучий предмет у малахітовій траві. Перехожий з огидою виплюнув жуйку в траву, ледь не влучивши в нього. Я незадоволено зітхнув, але стримав себе. Цікавість здолала мене, і я прискорив крок. Опинившись поза дорогою, я обережно підійшов до джерела сіяння.  Ним виявився чорний, подряпаний, що, мабуть, пережив зі своїм власником немало, телефон.  Я автоматично схопив його і сунув до порожньої кишені светру. Боязко роздивившись навколо, я переконався в тому, що залишився непоміченим.  Серцебиття почастішало, в черепній коробці хаотично крутилися думки. Я, плутаючись у власних ногах, біг додому.  Нечіткі голоси, гарчання моторів машин і музика. Легені горіли, лоб спітнів. Я знову змішався з натовпом і проблематично вибрався з нього.  Напружено дзижчав і пищав ліфт.  Важкі ноги і задушливе повітря у квартирі.  Я зачинив двері на замок і притулився до них спиною. Стомлено заплющивши очі, сповз на підлогу. Сусіди за стіною замовкли, і єдиним, що нагадувало мені про те, що я знаходився не в вакуумі, було цокання настінного годинника.

Я боязливо вийняв з кишені знахідку і став розглядати.  Подряпаний екран, з країв трохи облізла фарба, три крихітних кнопки внизу. Палець автоматично торкнувся тієї, що була посередині, і на дисплеї з’явився  силует, що тримав у руках місяць. З'явилося поле «Введіть пароль», і я провів долонею по обличчю.  Потім зняв ззаду кришку з телефона й мимоволі посміхнувся. До акумулятора було причеплено невеликий папірчик з декількома цифрами на ньому.  Вони були написані дрібним незрозумілим почерком. 

Хіба навмисно залишено пароль? Хотіли, щоб хтось дізнався про щось? Якісь таємниці?

Я примружився, намагаючись розібрати написане. Давалося нелегко, все пливло перед очима, змазувалося в суцільну пляму. До болю зімкнувши очі, знову глянув на рожевий шматочок паперу. Через декілька хвилин вдалося прочитати: «2106».

Безцеремонно я читав чуже листування, забувши про будь-яку мораль і повідомлення, написане, але не відправлене. Власниця (це була вона) не встигла його відправити або не наважувалася? Я відкинув настирливі запитання і знову перечитав діалог. Формат був досить схожий на анонімний чат, і я переконався незабаром у цьому, помітивши вгорі текст: «Анонімність передбачає відвертість,чи не так?  © Олег Рой».

Співрозмовник: − Привіт.

Ви: − Привіт.

Співрозмовник: − Що шукаєш тут?

Ви: − Просто хочу з ким-небудь поговорити, щоб не збожеволіти.

Співрозмовник:− Все так погано, що нема з ким поговорити?

Ви: − А хіба не зрозуміло?

Співрозмовник: − Що робиш?

Ви: − Іду в магазин по хліб.

Співрозмовник:− Зрозуміло.

Ви: − Що тобі зрозуміло? Що я кричу в подушку ночами від того, наскільки самотня в цьому натовпі? Та мені навіть доводиться в цих убогих чатах сидіти, в пошуках людини, яка перекинеться зі мною парою порожніх слів.  Що тобі зрозуміло?  (не відправлено)

Я видихнув, прикривши важкі повіки. Невже вона дійсно так безнадійно самотня? Просто емоційний підліток, який сам створює собі проблеми? Покинута батьками дитина? Біла ворона? Хто вона? Чому її телефон був там? Купила вона хліб? Я струснув головою, таким чином намагаючись позбутися від набряклих у мозку питань.  Мені потрібні були відповіді. У журналі дзвінків всі виклики були від одного абонента, іменованого «Мама», тридцять пропущених теж від мами.  Напевно, не купила.

Неохоче переглянувши нотатки, я знайшов останню,датовану 20.06., вчорашнім числом:«Всі заплуталися у павутині. Ховаються за масками анонімності. Навіщо? Мовчать про свій біль, постійно мовчать. Навіть я мовчу. В школі знову була бійка, але я теж мовчу. Мамі цікавіше у віртуальному світі. А я що? Як усі. Поряд з нашим будинком знущалися з маленького хлопчика, били його й принижували. А я просто пройшла повз. Бо я одна. Що я можу зробити? Учителька сказала, що ми — генетичний збій, “тупикова” гілка еволюції. Усі знову мовчали, і я мовчала, бо одна. Всі ми виправдовуємося цим. Якби ми просто діяли, а не чекали від інших дій. Чого нам всім не вистачає? Що ми почали втрачати? Що?».

 Я пересилив себе і, ковтаючи клубок у горлі, зайшов у «Галерею».  Вона фотографувала небо?  Дивакуваті картинки, похмурі ілюстрації ... і одна її фотографія?  Зовсім дитина.  Темне волосся, кучеряве на кінчиках, несмілива посмішка. Згаслі карі очі. Щоки рясно засіяні ластовинням. Серце стиснулося до болю. Я б ніколи не звернув уваги на неї, якби ми випадково зустрілися на вулиці. У людей на чолі не написано, що вони страждають, а ті мовчать. Чому ми такі боягузи? Біс з ним, з тим осудом. Ми втрачаємо один одного.

 З того боку лише протяжні гудки.

• Алло?  — в слухавці почувся тремтячий жіночий голос.

• Добрий день, я знайшов телефон вашої дочки. Чи не продиктуєте адресу?  Хотів би його вам повернути, — слова далися через силу.

Вона незв'язно пояснила, де живе, і манірно подякувала.  Я дістався до її будинку автобусом, перед цим запізнившись на попередній рейс.  На той час вулиці практично спорожніли.  І я, не стримуючись, схлипував дорогою до її дому. Перехожі косо на мене поглядали, але з моєї голови не виходив образ цієї нещасної, самотньої маленької дівчинки. Не вірилося, що в мені ще лишилося щось людське. Людське? Лишилося?Коли такі думки стали звичними для мене? А для інших?

Двері відчинила жінка за тридцять, з опухлим від сліз обличчям, одягнена в чорний светр і брюки. Вона запросила мене всередину, попутно розповідаючи про те, як дуже я їй допоміг.

— Лія не випускає з рук телефон. Розумієте? Цілий день витріщається на екран, — жінка квапливо говорила, — витріщалася, — пізніше з гіркотою додала вона.

Я кивнув і, прочистивши горло, запитав:

• Її звали Лія?
• Ні, Лідія.  Я так її називала.
• Знаєте, її немає серед мерців.  Вона — тут, — я простягнув їй тремтячою рукою смартфон, —  а ви не робіть того, що роблять усі. Добре?
• Тобто? —  її очі миттєво стали ще червонішими.
• Відірвіться від свого телефона. Подивіться на людей довкола. Що ви бачите? Не відповідайте мені, зробіть це для себе. Знаєте, через що з Лією це сталося? —  говорити мені вдавалося напрочуд легко.
• Через цей бісовий телефон! — жінка зірвалася на крик.
• Через байдужість! Хто зараз переймається іншими? Хто сказав вашій доньці відійти, коли на неї летів автомобіль? Хто з нею поговорив?Хто ми всі зараз? Машини, от хто ми. Бездушні машини! Якби Лія була жива, вона обов’язково хотіла б від цього позбавитися. Ми втрачаємо людяність із кожним нашим учинком, — борючись з емоціями, я майже кричав, але не замовкав.
• Юначе, дякую, але вам варто залишити мене у спокої та ім’я моєї дочки разом з тим, — вона почала зачиняти двері не тільки у свій будинок, а й у душу.
• Не дозволяйте вашому серцю скам’яніти! Ми — люди! — ледве встиг я вставити, перш ніж двері перед моїм носом зачинилися.

Я почувався приниженим та самотнім дурнем.

Кому потрібна моя правда? Ніхто не слухатиме мене! Ми втрачаємо людяність. Людяність! Та що з того знання, коли тебе душить безсилля. Коли ти зовсім один! А чи не так думає кожен із нас?

Внутрішні суперечки полишили мене, тільки коли я опинився на даху. Цього разу моє тіло діяло раціональніше за мозок. Я повільно запустив порцію свіжого повітря в себе. Сумніви полишили мою голову. Несамовитий крик вибирався із глибин моєї душі. Знизу почали збиратися перехожі, і я зрозумів, що часу кращого не буде.

• Ви зібралися тут познімати дурника на відео і залити у мережу, я маю рацію? — відповідь і не була мені потрібна, бо я і сам знав істину, — зупиніться і замисліться. Чи завжди ви сприймали проблеми інших як привід для глузувань? Що зробили б зараз справжні люди? Точно не те, що ви. Нами керує байдужість, невже вам подобається це? Всі ми народжуємося людьми, а перетворюємося на сіру зачерствілу масу. Хто в цьому винен? Ми самі. Не ті, хто нас оточує, не життєві обставини і навіть не Бог. Якщо життя — сад, то інструменти в наших руках. Та чи буде сад дійсно прекрасним, якщо лише один сорт квітів у ньому росте? Саме це і відбувається зараз. Люди не доповнюють своїми квітами сади інших. Ми як жадібні щури: кожен у своїй норі зі своїм зерном. Ми їмо його замість того, щоб сіяти, — всі слова у моїй голові раптом зникли, і я просто пішов геть.

Мої намагання щось донести їм здавалися абсурдними. Хіба вони стануть мене слухати?

Літнє сонце палало на обрії, розплавляючи хмаринки цукрової вати. Повітря ставало холоднішим і набувало вишневого присмаку.

• Здається, ти непогано впорався і без моїх підказок, — знайомий голос відволік мене від милування персиковим заходом.
• Еге ж, та що це змінило? Їм байдуже, — я всміхнувся через власну нікчемність.
• Дарма ти так думаєш, — він раптом став зовсім м’яким, ніби був задоволеним моєю відповіддю.
• І все ж таки хто ти? — я нарешті наважився на це запитання.
• Вважай мене своїм наставником, Сіячу.
• Що це значить?
• Ти посіяв у них слова, а чи виросте з них віра — залежить тільки від них, — з цими словами голос ніби розчинився у вечірньому повітрі, залишивши мене самого.

***

Юнак на даху багатоповерхівки вглядався в сонне місто і про щось говорив сам із собою. Будь-хто сприйняв би його за божевільного, та він був навіть здоровішим за нас усіх. Адже це полягає не в умінні бути «нормальним», а в зрозумінні, що йдеш не тією дорогою. Навіть якщо нею ідуть усі.

У кожного з нас є такий «наставник», та чи прислухаємося ми до нього? Чи дозволяємо собі мислити по-своєму, не ховаючись за рамками, якими вони не були б? Чи ховаємо у собі Людину, прикриваючись прикладом оточуючих? Чи вирощуємо ми у собі зерна Сіяча?

***

Компанія друзів жваво обговорювала новий трек улюбленого виконавця, поки їхню розмову не перервало сповіщення з YouTube. Дивний заголовок не міг не привернути увагу, тому вони моментально відірвалися від розмов і почали позирати з цікавістю.

«Ви зібралися тут познімати дурника на відео і залити у мережу, я маю рацію? — відповідь й не була мені потрібна, бо я й сам знав істину, — зупиніться й замисліться. Чи завжди ви сприймали проблеми інших як привід для глузувань? Що зробили б зараз справжні люди? Точно не те, що ви. Нами керує байдужість, невже вам подобається це? Всі ми народжуємося людьми, а перетворюємося на сіру зачерствілу масу. Хто в цьому винен? Ми самі. Не оточуючі, не життєві обставини і навіть не Бог. Якщо життя — сад, то інструменти в наших руках. Та чи буде сад дійсно прекрасним, якщо лише один сорт квітів у ньому росте? Саме це і відбувається зараз. Люди не доповнюють своїми квітами сади інших. Ми як жадібні щури, кожен у своїй норі зі своїм насінням. Ми їмо його замість того, щоб сіяти!» —  відчайдушно кричав хлопець, що стояв на даху.

Приятелі перезирнулися, та не наважилися на будь-які коментарі. Якесь абсолютно нове відчуття “навідало” їх звиклий до брудних жартів і пересічних пісень про побут мажорів розум. Ніби всередині щось відгукнулося на божевільну промову незнайомця. Боротися з цим було безглуздо. Те, що давно було в них поховано, давало про себе знати. Чи не людяність це?

***

Сіяч був не один, а були їх тисячі, та не кожен ділився своїм насінням. Вони надто боялися, що з нього виросте щось незнайоме їм, небезпечне. Та тільки щира любов до інших могла гарантувати те, що квіти дійсно приноситимуть добро. Тому Cіячі, не думаючи про можливі невдачі, несли своє насіння людям, сіяли його в їх одубілі від байдужості серця. Та хто знає, чи дійсно воно проросло?