Авторські казки, які спрямовані на моральний розвиток

«Чарівне озеро»

В одному чарівному озері жили-були рибки. Вони були різні: блакитні і білі, жовті і сині, зелені і рожеві, червоні і навіть чорні. І за розміром вони були різні , як крихітні, так і величезні. Не було серед них жодної точнісінько схожої рибинки. Але їх всіх об’єднувала одна загальна властивість – їх душа, яка булла наповнена любов’ю до всіх жителів цього чарівного озере. Тому вони бачили один в одному тільки гарне і добре, і від цього вони давали чудове сяйво, яке було надзвичайно красивее і неповторне. Всюди панували мир, злагода, взаєморозуміння й любов.

Але одного разу, якимось дивом в це чарівне озеро потрапив злий і капосний чарівник-восьминіг, якого звали Восьминіг Капостьєвич. Побачив чарівне озеро Восьминіг Капостьєвич, і закипіла в ньому заздрість. Як же так, думає, любов, краса, мир, ніхто не воює, не свариться… І не стало Восьминогу Капостьєвичу спокою, і задумав він свою злу справу. А щоб рибки його не впізнали, обернувся хвилями і почав зашіптувати, що, мовляв, в інших озерах веселіше, цікавіше і краще живуть. Захвилювалися рибки, занепокоїлися. Їм теж захотілося зажити ще цікавіше, ще веселіше, ще краще.

- А що ж потрібно для цього зробити? – поцікавилися рибки

- Все дуже просто: потрібно знаходити в інших недоліки, весь час лаяти, побільше критикувати, згадувати всі помилки, які коли-небудь були вчинені, - учив рибок Восьминіг Капостьєвич

Але рибки не вміли цього робити. І злий чарівник почав їх навчати далі.

- Ей, ти, - крикнув він чорній рибинці по імені Айджерен

- Ти чого така чорна? Знаю, знаю, ти постійно в намул зариваєшся, а потім не миєшся, лінуєшся змити із себе болото. Фу, бруднуля яка … Тонну мила потрібно, щоб таку замурзану відмити. Хі-хі-хі… Ха-ха-ха..

Хтось підхопив, хтось просто промосчав… Але веселіше не стало. А чорна рибинка Айджерен від грубих насмішок стала у всіх на очах тьмяніти і не світилася вже дивовижним чарівним світлом як раніше. А Восьминіг Капостьєвич не вгамовувався. Ніхто не заступився. І від грубих насмішок та дорікань  почали тьмяніти  яскраві рибки одна за одною.

І від цього рибки зблякли, потьмяніли і вже не світилися дивним чарівним світлом, яке колись надавало неповторну чарівність та красу Чарівному озеру. Прекрасна і світла раніше, вона перетворювалася на сумну, сіру, мляву країну. Першою отямилася зовсім юна біла рибка на ім’я Джейсі. Вона вирішило, щоб не ставало – врятувати свою улюблену Батьківщину. «Що ж робити?- думала вона. Може почекати доброго чарівника? Але коли він потрапить в наше озеро? А діяти потрібно вже прямо зараз, негайно, інакше може бути пізно»… І вона на свій страх і ризик почала діяти. Вона почала знаходити в рибках гідність, шукала те добре й хорошее, що було в душі кожної н них. Спочатку вона звернулася до чорної рибки Айджерен:

- Айджерен, ти дуже добра, ти завжди піклуєшся про хворих рибок. Завдяки твоїй увазі, чуйності, терпінню- вони швидше видужували.

І сталося диво. Зблякла рибка Айджерен засяяла раптом чарівним світлом…

- Ура! Вийшло. Добрі слова допомагають, - раділа Джейсі

І почала діяти вже впевненіше, і почала вона говорити щось добре кожній з рибок. І сталося диво. Зірочки спалахували одна за одною як вогники новорічної гирлянди. Знову чарівне озеро засяяло світлом, знов воно стало прекрасним і неповторним, мабуть воно стало ще кращим ніж раніше.

А Восьминіг Капостьєвич зрозумів, що йому тут більше нічого більше робити і зібрався геть. Він полетів шукати таку країну, жителі якої оюожнюють знаходити в інших недоліки, а позитивних якостей не помічають, де люблять критикувати один одного, сваритися, конфліктувати, згадувати помилки, де довго пам’ятають образи.

«Чарівне озеро»

В одному чарівному озері жили-були рибки. Вони були різні: блакитні і білі, жовті і сині, зелені і рожеві, червоні і навіть чорні. І за розміром вони були різні , як крихітні, так і величезні. Не було серед них жодної точнісінько схожої рибинки. Але їх всіх об’єднувала одна загальна властивість – їх душа, яка булла наповнена любов’ю до всіх жителів цього чарівного озере. Тому вони бачили один в одному тільки гарне і добре, і від цього вони давали чудове сяйво, яке було надзвичайно красивее і неповторне. Всюди панували мир, злагода, взаєморозуміння й любов.

Але одного разу, якимось дивом в це чарівне озеро потрапив злий і капосний чарівник-восьминіг, якого звали Восьминіг Капостьєвич. Побачив чарівне озеро Восьминіг Капостьєвич, і закипіла в ньому заздрість. Як же так, думає, любов, краса, мир, ніхто не воює, не свариться… І не стало Восьминогу Капостьєвичу спокою, і задумав він свою злу справу. А щоб рибки його не впізнали, обернувся хвилями і почав зашіптувати, що, мовляв, в інших озерах веселіше, цікавіше і краще живуть. Захвилювалися рибки, занепокоїлися. Їм теж захотілося зажити ще цікавіше, ще веселіше, ще краще.

- А що ж потрібно для цього зробити? – поцікавилися рибки

- Все дуже просто: потрібно знаходити в інших недоліки, весь час лаяти, побільше критикувати, згадувати всі помилки, які коли-небудь були вчинені, - учив рибок Восьминіг Капостьєвич

Але рибки не вміли цього робити. І злий чарівник почав їх навчати далі.

- Ей, ти, - крикнув він чорній рибинці по імені Айджерен

- Ти чого така чорна? Знаю, знаю, ти постійно в намул зариваєшся, а потім не миєшся, лінуєшся змити із себе болото. Фу, бруднуля яка … Тонну мила потрібно, щоб таку замурзану відмити. Хі-хі-хі… Ха-ха-ха..

Хтось підхопив, хтось просто промосчав… Але веселіше не стало. А чорна рибинка Айджерен від грубих насмішок стала у всіх на очах тьмяніти і не світилася вже дивовижним чарівним світлом як раніше. А Восьминіг Капостьєвич не вгамовувався. Ніхто не заступився. І від грубих насмішок та дорікань  почали тьмяніти  яскраві рибки одна за одною.

І від цього рибки зблякли, потьмяніли і вже не світилися дивним чарівним світлом, яке колись надавало неповторну чарівність та красу Чарівному озеру. Прекрасна і світла раніше, вона перетворювалася на сумну, сіру, мляву країну. Першою отямилася зовсім юна біла рибка на ім’я Джейсі. Вона вирішило, щоб не ставало – врятувати свою улюблену Батьківщину. «Що ж робити?- думала вона. Може почекати доброго чарівника? Але коли він потрапить в наше озеро? А діяти потрібно вже прямо зараз, негайно, інакше може бути пізно»… І вона на свій страх і ризик почала діяти. Вона почала знаходити в рибках гідність, шукала те добре й хорошее, що було в душі кожної н них. Спочатку вона звернулася до чорної рибки Айджерен:

- Айджерен, ти дуже добра, ти завжди піклуєшся про хворих рибок. Завдяки твоїй увазі, чуйності, терпінню- вони швидше видужували.

І сталося диво. Зблякла рибка Айджерен засяяла раптом чарівним світлом…

- Ура! Вийшло. Добрі слова допомагають, - раділа Джейсі

І почала діяти вже впевненіше, і почала вона говорити щось добре кожній з рибок. І сталося диво. Зірочки спалахували одна за одною як вогники новорічної гирлянди. Знову чарівне озеро засяяло світлом, знов воно стало прекрасним і неповторним, мабуть воно стало ще кращим ніж раніше.

А Восьминіг Капостьєвич зрозумів, що йому тут більше нічого більше робити і зібрався геть. Він полетів шукати таку країну, жителі якої оюожнюють знаходити в інших недоліки, а позитивних якостей не помічають, де люблять критикувати один одного, сваритися, конфліктувати, згадувати помилки, де довго пам’ятають образи.

Психокорекційна казка «Єнот Тьома»

В одному лісі, на краю великої галявини, у глибокій і темній норі жив – був єнот Тьома. У цій норі він народився, у ній він і жив. Коли інші тварини стрибали й гралися, гріючись у ласкавих променях весняного сонця, Тьома сидів у своїй норі, закопавшись у торішнє листя й думав. Думав Тьома про сонце, про зелену траву, про легкий вітер. Думав про те, що всі граються разом, а він тут один сидить у темряві... І ставало Єнотові сумно й дуже шкода себе, бідного і самотнього. Знову закопувався він у листя й закривав очі. Краще вже сидіти тут, ніж вилазити назовні: мало що там може трапитися. Та й звик наш єнот до темряви. Страшно вилазити, страшно!

Але якось уранці Тьома прокинувся й почув голосне щебетання птахів, ласкавий шелест листя. В нору заглянуло тонке золотаве проміннячко сонця й погладило темну шерсть Єнота. Тьома понюхав повітря. З галявини доносилися запахи квітів і трав. І тут Тьома наважився і обережно висунув ніс із нори. В очі йому вдарило яскраве світло. А звикнувши до нього, Тьома побачив, що на галявині йде гра: Зайченя, Лисеня й Вовченя кидали один одному великий і різнокольоровий м’яч. Ой, як хотілося торкнутися до цього прекрасного м’яча, а може, навіть погратися з ним! Ось зараз Лисеня кине його Зайчаті, а Зайчик... Зайчик помітить Тьому, який тихенько визирає з нори і кине йому м’яча!

3. Ну ж, Зайченя, кидай мені! – крикнуло Вовченя.

Зайченя розмахнулося і... Раптом великий м’яч із розмаху вдарив Тьому по носі! Тьома полохливо відвернувся й заліз якнайглибше. З темного кутка він дивився, як Зайченя підходить до його нори, підбирає м’яча і... йде до своїх друзів. Сльози потекли по щоках Єнота. Як боляче йому було, як образливо!

«А я ще хотів з ними погратися! Ось вони які – мене навіть не помітили. Та ще й м’ячем ударили! Напевно, вони не хочуть мене бачити. І правильно, я їм не потрібний. Такий полохливий і незграбний...» Витер Тьома сльози й вирішив більше не вилазити з нори.

Так минуло літо, потім осінь, зима. А Єнот усе сидів у своїй норі. Тільки пізно вночі вилазив він, щоб поповнити свої запаси їжі. А потім швидше біг у нору – ховатися від свого страху.

Але ось пригріло сонце. Став танути сніг, прийшла весна. Тепер із галявини часто лунав дзенькіт струмка, поки ще тихий і невпевнений. І вирішив Тьома влаштувати прибирання – викинути старе листя з нори. А саме в цей час пролітала Сорока. Бачить – біля старої берези листя саме по собі ворушиться. Підлетіла ближче й побачила Тьому.

4.       Здрастуй, Єноте. Давно я тебе не бачила. Пішли до струмка. Там звірята кораблики пускають.
5.       Правда?! – зрадів Тьома, але згадав минуле літо й насупився. - Ні, не піду. Там мене всякий скривдити може. Мені й так добре.
6.       І зовсім не добре тобі так! – не вгамовувалася Сорока. – Пішли, інакше ти просидиш у своїй норі всю весну!
7.       Так я можу й все життя в ній просидіти! – злякався Єнот і вирішив вилізти, а там будь що буде.

І от іде Тьома, озираючись до струмка. А там Лисеня, Вовченя й Зайченя сидять, кораблики з кори роблять і в струмок пускають. Злякався Тьома, позадкував. А Лисеня його помітило і вигукнуло:

- Агов, дивіться, це ж справжній Єнот! А чому ми тебе раніше не бачили?

Розповів їм Тьома свою сумну історію. Здивувалися звірята, а Зайчик сказав:

8.       Так це ти живеш біля старої берези? А я думав, що наш м’яч об грудку землі спіткнувся! Ти вибач мені, Тьомо, за те, що я тебе по носі вдарив.
9.       Це ви мене вибачте, - сказав Тьома, - я думав, ви зі мною гратися не хочете.
10.       Це ми не хочемо?! – вигукнуло Вовченя. – Та нам саме ще один помічник потрібний! Дивися, скільки ми ще можемо корабликів зробити! За роботу!

Так у Тьоми з’явилися вірні друзі. І звірята були раді новому товаришеві. А темна нора дарма чекала Єнота цілими днями: Тьома приходив сюди тільки ввечері, поправляв свою м’яку подушечку із золотого, духмяного сіна й думав: «Який же я молодець, що вийшов тоді з нори!»

 Обговорення:

• Чи було так, що ви ненароком штовхнули чи образили когось із своїх друзів?
• Що треба зробити, якщо це сталося?
• Як цікавіше гратися: разом з друзями чи одному?

Брати

Колись, дуже давно, ще з незапам’ятних часів жили й ворогували два рідних брати – Псайхе і Логос. А ворожнеча та була страшна... Хоча і обидва обожнювали спостерігати за тим, як поводять себе люди навколо, але розуміли все зовсім по-різному, от і не виходила в них дружба.

Псайхе завжди повторював: «Будь-яка людина це дещо більше ніж просто тіло, істота... Вона – це щось неймовірне, неповторне, яке не можна ніяк пояснити чи передбачити. На жаль, ми маємо можливість лише спостерігати за її чарівністю...».

«Це все нісенітниці!!!», - перечив йому Логос: «Людина – це набір здібностей та можливостей, які проявляються протягом життя. Не бачу сенсу робити з цього таку «неймовірність», Псайхе. Всі люди більше чи меше схожі і відносяться до того або іншого класу. Ти все завжди драматизуєш!».

І не було між браттями ні злагоди, ні порозуміння довгі роки. Коли одного разу не зустріли вони маленьку дівчинку, яка вперто вимальовувала якийсь символ на, вологому після дощу, піску. Обоє помітили, що дитина мала дуже незвичний вигляд. Навколо неї сєяло яскраве мережево, що огортало все тіло і спускалось на чарівний знак. До того ж раніше, брати не помічили таке диво у своєму маленькому містечку.

•    «Як тебе звати?», - запитав Псайхе.
•    «Психологія», - продовжуючи старанно щось виводити пальчиком на піску відповіла незнайомка.

Брати лише здивовано переглянулись.

•    «А що ти малюєш?», - зацікавлено пробурмотав Логос.
•    «Свій знак!»
•    «Знак?», в одним голос промовили чоловіки і відвернулись один від одного.
•    «Так, так – знак. Який може об’єднувати те, що на перший погляд, об’днати не можна. От як Вас, наприклад», - посміхаючись добавила Психологія.
•    «І як цей знак може об’днати нас із братом, якщо ми вже так давно ворогуємо?», - гнівно запитав Логос.
•    «Дуже просто. От ця дуга, що ніби обіймє лінію – це ти, Псайхе, а от лінія – це вже ти, Логос».

Здивуванням братів, здається, не було меж... Звідки ця маленька знає їх імена і так сміливо говорить, про зовсім не дитячі речі?!

•    «Не дивуйтесь, братики! Я – Ваша молодша сестра. Мене створила, для того, щоб об’єднати Вас і подарувати цей символ, який допоможе помирити Вас. Ви повинні ростити і виховувати мене разом і тоді тільки зможу допомогати людям, хоч і здається, що я ще дуже маленька. Якщо поєднати твою науковість, Логос, і твою душевність, Псайхе, то вийде прекрасна наука про душу, яка зможе пояснювати людям їх поведінку і допомогати розібратися в собі. Я сподіваюсь, Ви зробите це для нашого майбутнього?».

Чоловіки повільно, але розуміючи-впевнено кивнули на згоду. Взяли дівчинку за ручки і більше ніколи не сварились виховуючи маленьке диво – Психологію. А знак, який їм подарували завжди сіяв в їх домі та серцях.

Так і винакла, наша улюблена наука – ПСИХОЛОГІЯ.