Авторський реферат «Походження української мови»

Міністерство освіти і науки України

Глухівський національний педагогічний університет імені О. Довженка

 Кафедра історії та філології

 

 

 

 

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(Реферат)

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка І курсу,

Групи 11-У

Іщенко Дарина Вікторівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глухів

2018

Зміст

Вступ

Розділ 1. Погляди на походження української мови

Розділ 2. Мова – найпоширеніше надбання кожного народу

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

ВСТУП

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах.

 

РОЗДІЛ 1. ПОГЛЯДИ НА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Тривалий час у нашій науці панувала єдина “правильна теорія” про колиску трьох братніх мов – давньоруську мову, з якої в 14 ст. постали самостійні мови: російська, українська, білоруська. Ця “теорія” відбита в працях О. Востокова, І. Срезневського, О. Потебні, О. Соболевського, О. Шахматова та ін. Щоправда чимало російських мовознавців уважали прямою спадкоємницею мови Київської Русі лише російську мову, а українську та білоруську такими, що відокремилися від давньоруської і повинні повернутися до свого кореня, злитися з російською. За їхньою термінологією, давньоруська мова – “древнерусский язык”, російська мова – “русский язык”. Згадаймо: Словарь русского языка ХІ-ХVІІ вв. (М., 1975). Показовими в цьому плані є висловлювання знаного дослідника О.Трубачова: “Доходит до того, что сейчас в научной литературе, да и у широкой общественности набрало силу мнение, что якобы неудобно называть нашу начальную письменность и ее язык русскими, поскольку это общее наследие языка и культуры не одних русских, но и украинцев и белорусов. Вот пример, когда из верной посылки делаются неверные выводы. Ведь Русь Х-ХІ веков никак иначе себя сама не называла, а только Русью, Русской землей. Начать называть этот ранний период языка и литературы древневосточнославянским значило бы фактически переименовать его… Между тем в наших филологических кругах при обсуждениях упорно требуют говорить о паритетности взаимовлияния не только русского языка на национальные, но и наоборот. Но вдумайтесь, сопоставимые ли это вещи” [3].

Щодо назви Русь, яку так владно присвоїли російські мовознавці, зокрема й О. Трубачов, зазначимо, посилаючись на Степана Наливайка, який глибоко вивчає проблему етногенезу українців, шукає відповіді на питання питань: хто ми, звідки, від яких часів, залучаючи для дослідження незалежні одне від одного джерела, що назва Русь і сьогодні привертає до себе непослабну увагу, вона так і лишається найбільшою загадкою української історії – та й не тільки української. Незважаючи на численні гіпотези, число яких уже сягає двадцяти, і на всі намагання упродовж не одного століття, особливого успіху тут не досягнуто [2]. Сам же Степан Наливайко унаслідок свого фундаментального дослідження робить висновок, що “назви Таврика, Русь, Україна, Волинь виявляються семантичними двійниками, несуть однакове значення, виражене різними лексичними засобами. І словосполучення “Україна-Русь”, у такому разі, не штучне сусідування двох випадкових, малозначущих означень, а поєднання двох абсолютно рівноцінних, сповнених глибинного змісту соціального статусу назв, які мовби дублюють, доповнюють одна одну. І значення кожної, що відбиває надзвичайно архаїчні уявлення насельників Давньої України, – “Країна Священної Корови // Країна Священного Бика” [2].

Чи існували інші наукові погляди на проблему походження української мови, як і російської, білоруської? Звичайно. Але вони не допускались до широкого наукового обігу. Про них дізнавались переважно з публікацій викривального тону, що особливо рясно з’явились у 70-і роки минулого століття. Серед них виділялись розвідки мовознавця М.Тарасюк. Так, у статтях “Їхні ідеологічні позиції”, “Мовна політика в УРСР і злісні вигадки”, що друкувалися в журналі “Мовознавство”, він (чи вона?) піддав нищівній критиці “українських буржуазно-націоналістичних недобитків – колишніх петлюрівців, недавніх гітлерівсько-фашистських найманців”: О.Горбача, В.Чапленка, П.Ковалева, П.Штепу, Ю.Шевельова та ін.

Відштовхуючись від загальновідомих на той час фактів походження української мови, викладених у працях О.Шахматова, Т.Лер-Сплавінського, Л.Булаховського, Ф.Філіна, І.Білодіда, М.Тарасюк зазначав: “М.Чубатий, автор книжки “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй”, і його апологет П.Ковалів заперечують очевидний факт – існування спільної літературної східнослов’янської мови (“ніякої староруської мови не було”) і намагаються довести, що вже з VІ ст. (тобто ще до розпаду слов’янської спільності) існувала окрема українська мова”.

Із розпадом тоталітарної системи та утворенням Української держави посилився інтерес українських мовознавців до вивчення давньоруського періоду в історії східних слов’ян та їх мов. Проведено конференції, на яких збиралися вчені як академічних інститутів, так і науковці з різних міст України, Білорусі та Росії. За інформацією А.Бурячка [1], більшість науковців обґрунтували положення про те, що давньоруської народності як певної етносоціальної одиниці насправді не було, а існували східнослов’янські племена зі своїми близькими за структурою, але не тотожними мовами. Якщо ж ідеться про мовну ситуацію в Київській Русі, то вона, на думку більшості дослідників, була такою. Побутувала церковнослов’янська, або староболгарська, мова, якою Кирило й Мефодій переклали богослужбові книги і якою вели богослужіння після прийняття християнства в Київській Русі. Але основною розмовною мовою народу, який заселяв простори від Закарпаття до Дону й від Прип’яті до Причорномор’я була українська мова. Її основа через століття переходила від покоління до покоління, збагачуючись новими лексичними елементами та вдосконалюючись у граматичному й стилістичному вираженні аж до наших днів.

Думки багатьох дослідників (О.Потебні, П.Житецького, М.Максимовича,  К.Михальчука, О.Мельничука, Г.Півторака, В.Нім­чу­ка, Ю.Карпенка, А.Білецького та ін.) про походження української мови описуються С.Єрмоленко в передмові до хрестоматії “Історія української мови” (К., 1996). Тут же подано розвідки (А.Кримського,Є. Тимченка, С.Смаль-Стоцького, І.Свєнціцького, І. Огієнка, К. Німчи­нова, Ю.Шевельова, О.Горбача, П.Ковалева та ін.), які до сьогодні практично не були відомі широкому філологічному загалові.

Нині українське мовознавство вийшло із затінку російського. З’являються праці, у яких увага вчених спрямована на з’ясування глибинної сутності власної мови. Так, побачила світ ґрунтовна монографія О. Царука „Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри”, під час роботи над якою автор прагнув подивитись на історію української мови не з московської, а з нашої, київської сторони, із Савур-могили і сторожового горба, не зігнорувавши при цьому принципу об’єктивності й послідовності у встановленні наукової істини [4]. Обґрунтувавши сучасну кризу традиційного поділу слов’янських мов, науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів визначає основні етнологічні і граматичні параметри українського глотогенезу. На його переконання, у давньоруській мові потрібно бачити не самостійну наддіалектну живу прамову східних слов’ян, а лише намагатися виділити в ній особливості давнього українського мовлення. Якщо з цього погляду підійти до писемних свідчень, то виявиться, як стверджував А. Кримський, що “взагалі словниковий матеріал Київського літопису відзначається дивовижною близькістю до сучасного українського” [4, с. 127].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. МОВА – НАЙПОШИРЕНІШЕ НАДБАННЯ КОЖНОГО НАРОДУ

До найкоштовніших надбань кожного народу на­лежить мова. Тому й називаємо це надбання рідна мова. Рідна, як мати, як Батьківщина, як усе найдо­рожче серцю Мова — найбільший духовний скарб у якому народ виявляє себе творцем, передає нащад­кам свій досвід і мудрість, перемоги і славу, культуру і традиції, думи і сподівання. Рідним словом  народ ,збагачує також світову культуру? Слово — наше повнокровне життя, невмируще джерело поступу цьо­го невичерпного джерела мовець здобуває не Тільки знання про навколишній світ, і моральні і естетичні оцінки та уподобання. Український народ творив свою мову упродовж віків, заносячи до мовної скарбниці добірний нектар слова невтомно запалював у слові незгасний вогонь думки і почуття, вічність праці і мрії. Колективна пам'ять народу-творця береже слово, а в ньому — і своє безсмертя. У слові рідної мови захована немовби якась таємнича сила, що в неповторному поєднанні звуків несе чарівну мелодію мови і нази­ває щось зрозуміле всім( І не тільки називає, я й передає найтонші відтінки "переживань і мислі. Мова — дивосвіт, духовна планета, на якій живе виплекана людиною незліченна кількість слів. Скільки ж слів створив наш народ? Чи спроможні ми порахувати усі слова?.. На жаль, ніхто не відпо­вість на питання: скільки ж слів у сучасній україн­ській мові? Не відповість навіть найталановитіший мовознавець. Це важко зробити з багатьох причин. Хоча б тому, що мова формувалася упродовж віків, завжди відгукуючись на зміни в житті. Кожне поко­ління отримує цей неоціненний скарб від своїх попе­редників, збагачує його і передає нащадкам. Ота предивна рівновага відносної стабільності і вічного руху витворює з мови найдосконаліше знаряддя нашого мислення й почуття, найвитонченіший інструмент зростання. То хіба ж спроможні ми порахувати усі слова, наявні в сучасній українській мові?! Це і за­гальновживані слова літературної мови, і терміни різ­них наук, і діалектні та застарілі слова...

Вершиною ж українського словникарства став одинадцятитомний «Словник української мови» — перший тлумачний загальний український словник. Його опубліковано в 1970—1980 роках. Створення цієї найбільшої мовної скарбниці нашого народу є творчим подвигом українських радянських мовознавців, гідним внеском у національну куль­туру. Батьківщина високо оцінила працю українських словникарів, відзначивши їх Державною премією СРСР. Для створення такого великого тлумачного слов­ника української мови необхідна була солідна джере­льна база, передусім лексична картотека. Ще в перед­воєнні роки почала створюватися лексична картотека майбутнього словника, проте ці матеріали було зни­щено під час фашистської навали. Після війни знову довелося розпочинати із збирання матеріалу. Новостворена  лексична   картотека,   що  нараховувала кілька мільйонів карток, дозволила вичерпно по­яс нити значення і значеннєві відтінки слів. Картки фіксували вживання близько 200 тисяч українських слів. З цього величезного словникового багатства було відібрано для словника до 135 тисяч слів. Сюди входять насамперед загальновживані слова сучасної української літературної мови. 135 тисяч слів — ду­же велика кількість. «Словник української мови охоплює словесне багатство української літературної мови від І. П. Котляревського до наших днів. Тут маємо посилання на художні твори 209 українських письменників. Це твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Ти­чини, М. Рильського, І. Кочерги, В. Сосюри, А. Ма­лишка, М. Стельмаха, О. Гончара, Б. Олійника та інших. Жоден з українських словників за кількасотлітню історію українського словникарства, починаючи від знаменитого «Лексикона» Памва Беринди, не містив такого словесного багатства, як академічний тлу­мачний словник української мови.

Слова української мови розрізняються кількісно і якісно. У словнику-одинадцятитомнику, на­приклад, неоднакова кількість слів на різні літери. Вишикуймо слова на уявному віче за кількісними ознаками. Будуть групи великі і малесенькі. Ось слова на літеру П. їх найбільше. Аж до ЗО тисяч! На літеру ж Й — найменше слів. Лише 40. У чому річ. Дамо деякі пояснення, чому так багато у словнику слів  на  букву  П.  У  цьому винні трохи  префікси, яких чимало починаються даною літерою. Ось вони: пере-,  перед-,  під-,  по-,  понад-,  пра-,  пре-,  при-, прі-, про-. Від одного вихідного дієслова, наприклад співати, можна утворити похідні дієслова: переспі­вати, переспівувати, підспівати, підспівувати, поспі­вати, поспівувати, приспівати, приспівувати, проспі­вати, проспівувати. А від дієслів утворюються імен­ники   переспівування,  підспівування,  поспівування, приспівування, проспівування, переспівувач, підспі­вувач, переспівувачка, підспівувачка... Бачите, скіль­ки у дієслова співати всіляких родичів набереться. Пригадаймо, що багато і прийменників полюбляють початкову літеру  П:  перед, під, після, по, понад, поперед, попереду, попід, попри, поруч, поряд, посе­ред, при, про.  Багатенько народилося й похідних прикметників із префіксами на букву П: прегарний, пречудовий, прадавній, правічний, передплатний, по­надплановий, прибережний, пришкільний, передвоєн­ний, післявоєнний, повоєнний... Тому-то слів тут ве­лика кількість. Інші слова не зможуть претендувати на кількісну першість. Приміром, друге місце за кіль­кістю посідають слова на літеру В — мають усього 11736 одиниць, тобто майже втричі менше.

І яким ліліпутиком виглядає група слів на літеру Й. Не бачимо тут ні префіксованих слів, ні іншого різнобарв'я. Ці слова можете перерахувати. Назвемо деякі з них: йняти, йог, йод, йодистий, йодний, йодоформ, йой, йойкати, йойкнути, йокати, йокнути, йолоп, йорж, йоржистий, йорзати, йорзатися, Йорк­шир, йоркширський, йот, йота, йотація, йотований, йотувати. Якби довелося їм формувати спортивну команду, то не було б з кого вибрати гарних спортс­менів. Отака химерна словесна доля.

Коротко про якісні відмінності слів. Читаючи книжки, газети і журнали, слухаючи телепередачі і радіомовлення, ми кожного разу стрічаємося з громаддям слів. Одні слова досить відомі, вони зрозумілі кожному. Це загальновживані слова. Наприклад: бу­динок, дерево, ліс, картопля, село, місто, робітник, колгоспник, інженер, учитель. Іноді слово немовби знане, але про його зміст лише здогадуємося. І на­решті, значення деяких слів бувають зовсім не зрозу­мілі. Це слова-терміни, якими користуються фахівці різних наук, техніки, виробництва. Звичайно, не всі спеціальні слова потрапляють у словник. Сюди доби­рають ті слова-терміни, які вийшли за межі вузького спеціального вжитку і які почали використовувати з загальнолітературній мові.                                                              

У тлумачному «Словнику української мови» ви побачите також позначки, що вказують на стиліс­тичні ознаки слова. Це позначки «розмовне слово», «книжне», «поетичне», «народнопоетичне», «уро­чисто-піднесене», «жартівливо-іронічне», «зменшено-пестливе», «застаріле», «діалектне» тощо. Якщо йде­ться про термін, то зазначається, в якій галузі науки, техніки, виробництва його вживають. Візь­мемо музичний термін адажіо. У першому томі слов­ника, на сторінці 19 пояснено: «АДАЖІО, присл., муз. 1. Повільно, протяжно (про темп виконання музичних творів). 2. у знач, ім., невідм., с. Назва музичного твору або його частини, що виконується повільно». Бувають випадки, коли те саме слово ви­користовується в різних сферах і виражає різні значення. У цьому ж томі, на сторінці 56 витлу­мачено слово апробація, що визначають як книжне і як термін сільськогосподарського виробництва: «АПРОБАЦІЯ, ї, ж. 1. книжн. 'Офіційне схвалення, затвердження чого-небудь після випробування, пе­ревірки. 2. с.-г. Визначення сортових якостей посівів з метою виділення кращого з них для насіння».

На Київщині (в Літках) взуття  зовуть  обувка, а огірок звичайний в Чернігові — гурок, а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка, і назви, і вимова різняться що не крок. У сучасній українській літературній мові натрап­ляємо на слова, що вийшли з активного вжитку. В давні часи вони були звичайними словами, позна­чали відповідні предмети і поняття, а тепер перейшли до застарілих слів. їх перестали вживати, зокрема, тому, що зникли позначувані ними предмети і понят­тя. Подібні застарілі слова називаються історизмами., Значення історизмів ми здебільшого розуміємо, по­рівняйте: бомбардир, боярин, бунчужний, бунчук, варяги, гетьман, посполитий, рицар, смерд, чайка (у значенні «човен»), шляхта. Описуючи події мину­лих епох, письменники і вчені використовують істо­ризми для змалювання обставин тодішньої дійсності. Протилежністю до застарілих слів є нові слова, або неологізми. Вони повсякчас створюються різними шляхами. Приміром, часто нові слова походять від інших слів. Або запозичуються у різних мов разом з предметами, поняттями. Неологізми з'являються в усіх галузях науки і техніки та в інших сферах людської діяльності. Особливо багато народжується нових слів у вік науково-технічного прогресу. Ряд неологізмів принесло завоювання космосу: космо­дром, космонавт, космонавтка, космонавтика, кос­моплавання, космохімія. Процитуємо поетичні рядки Дмитра Білоуса про творення нових слів. До речі, він написав чудову поетичну книжку «Диво калино­ве», яку я вам раджу прочитати. У вірші Дмитра Бі­лоуса «І якби моя бабуся встали» розповідається про неологізми ось що:

— Я читала,— повідає Люда стишеній цікавій дітворі,— що слова так само, як і люди, молоді бувають і старі.

Кожен з нас неологізми знає: це нові слова. Вони кругом. А в старих їх словниках немає,— мотобол, фломастер, космодром.

Тлумачний словник подає ще одне цікаве розріз­нення слів. Слова бувають однозначні і багатозначні. Однозначні слова — це слова, які виражають одне значення. Це назви деяких рослин, тварин, речей тощо (вільха, верба, лось, бандура, бінокль, блокнот, борона, виделка). Здатність слова виражати декілька значень називають багатозначністю. З-поміж бага­тозначних слів варто виділити «рекордсменів». Одним з них є дієслово іти, що виражає тридцять зна­чень і десятки відтінків значень.

В українській мові маємо слова, що вимовляються однаково, але передають різне значення. Порівняйте три слова коса з однаковим звучанням і — від­даленими значеннями:

До мене можна з річки доплисти, мене дівчина може заплести,    і дід як знаряддя — на плечі нести.

(Д. Білоус.)

Прочитаймо їх з вами: чи то зліва направо, чи то справа наліво — означають те саме. Народжуються і народжуються нові слова. І пос­тає необхідність створювати нові тлумачні словники, які б охоплювали більшу кількість слів. Знову найдобріші слова захочуть зібратися на своє віче. Так воно   й   буде.   Словникарі   Інституту   мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР приступають до укладан­ня другого, виправленого і доповненого, тлумачного словника української мови.  Він міститиме близько 200 тисяч слів. Незмірне мовне багатство!

І багатобарвності і могутності рідного слова втілюється краса людини — творця мови, садівника прекрасного на землі. Рідне слово окрилює нас ду­ховністю, любов'ю до пісні, до матері:

Ти  постаєш  в ясній обнові, як пісня, линеш, рідне слово. Ти наше диво калинове, кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру в небесну синь пташиним граєм і, спивши там від сонця жару, зеленим дихаєш розмаєм.

Людина багата і нездоланна, коли вирощує хліб на щастя людям, коли вічною працею береже світ, коли плекає мову:

У стінах храмів і колиб сіяє нам святково, як сонце, випечений хліб і виплекане слово.

І люблять люди з давнини, як сонце незагасне, і свій духмяний хліб ясний, і рідне слово красне.

(Д. Білоус.)

 Для кожного народу рідна мова — найдорожче. З нею людина йде до інших народів, творить піс­ню дружби. Про любов до мови, якою співала мати своїй дитині колискову, проникливо повідано у вірші Дмитра Білоуса «Найдорожче»:

Синів і дочок багатьох народів я зустрічав, які перетинали гірські й морські кордони і на подив багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею: — Яку ви любите найбільше мову? — І всі відповідали: — Ту, що нею [ співала рідна мати колискову.

Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Коли писав Максим Рильський вірш «Мова», ще не побачив світ давно очікуваний ним наш най­кращий «Словник української мови» в одинадцяти томах. Тепер пораду поета можна доповнити: «Не бійтесь заглядати також у великий тлумачний слов­ник». Там, юний читачу, знайдеш достиглий плід українського слова. Зрозумієш, як треба доглядати сад рідної мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

За традиційною версією походження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок.

Hy що б? здавалося слова

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує! Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!..

Т. Шевченко

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.          Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
2.          Бурячок А. Мовна ситуація в Київській Русі // Слово Просвіти. – 1995. – Листопад.
3.          Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
4.          Наливайко С. Ця загадкова назва – Русь // Слово Просвіти. – 1998. – Ч. 7. – Липень.
5.          Олександр Палій. Українська мова: крапочка над нашим «і» // УНІАН, 9.11.2011
6.          Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
7.          Трубачев О. Славяне: Язык и история // Правда. – 1987. – 28 березня.

8.  Німчук В.В. Мовознавство. К., 1998.

9.  Семчинський С.В. Загальне мовознавство. К., 1996р.

10.  Царук О. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри. – Дніпропетровськ, 1998.

11.  Шахматов О.О., Кримський А.Ю. Нариси історії української мови. К.,

1992р.

12.  Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. - Х.: Акта, 2002. - 1066 с.

13. Ю. Мосенкіс. Як розмовляли в Києві тисячу років тому?