«Бажав я для скованих волі…» Іван Франко. Короткі відомості про митця і його багатогранну творчість. «Захар Беркут». Історична основа повісті

Про матеріал

Запропонована презентація допоможе формувати наступні ключові компетентності: предметні: поглибити раніше набуті знання учнів про І. Франка-класика, людину надзвичайної працьовитості та енциклопедичних знань, розпочати роботу над ідейним змістом твору «Захар Беркут»; розкрити його історичну основу; комунікативні: дотримуватися культури мовлення, удосконалювати вміння зв’язно висловлюватися в контексті змісту; діяльнісні: розвивати пам’ять, вміння логічно мислити, співставляти, робити висновки; активізувати словник школярів; формувати кругозір, світогляд; соціокультурні: виховувати почуття поваги, пошани до творчості Каменяра; любов до рідного краю, народу; прищеплювати інтерес до історичного минулого України, наслідків власної праці.

Перегляд файлу

Ратушна Наталія Миколаївна -

вчитель української мови та літератури

Лукашівського навчально-виховного комплексу

«Дошкільний навчальний заклад –

загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів»

Чорнобаївської селищної ради

Черкаської області

7 клас Українська література

Урок № ….. Дата…………..

Тема. «Бажав я для скованих волі…» Іван Франко. Короткі відомості про митця і його багатогранну творчість. «Захар Беркут». Історична основа повісті

Мета: формувати ключові компетентності:

предметні: поглибити раніше набуті знання учнів про І. Франка-класика, людину надзвичайної працьовитості та енциклопедичних знань, розпочати роботу над ідейним змістом твору «Захар Беркут»; розкрити його історичну основу;
комунікативні: дотримуватися культури мовлення, удосконалювати вміння зв’язно висловлюватися в контексті змісту;
діяльнісні: розвивати пам’ять, вміння логічно мислити, співставляти, робити висновки; активізувати словник школярів; формувати кругозір, світогляд;
соціокультурні: виховувати почуття поваги, пошани до творчості Каменяра; любов до рідного краю, народу; прищеплювати інтерес до історичного минулого України, наслідків власної праці.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Форма уроку: урок-знайомство із використанням технології «Сторітелінг».

Обладнання: мультимедійна презентація, проектор.

Хід уроку

І. Організаційний момент

► «Ранкова зустріч»

- Я вітаю всіх присутніх на сьогоднішньому уроці і хочу побажати:

Хай щодня вам сонце світить у віконце,

Хай сміється мирне небо і дивує світ,

А земля дарує всім барвистий цвіт.

► Прийом «Відстрочена увага»

Мить утрати завжди виявляє глибинну сутність особистостей: вона неначе документує духовне обличчя постаті на тлі епохи…

Святкування 100-річчя від дня народження Івана Франка в селі Нагуєвичі. Багатотисячний мітинг з нагоди ювілею. Фото 5 вересня) 1956 р.[31] Його відхід за межу життя, як травневий грім, збудив українську спільноту й поставив питання: «Ким же Він був для неї?»

$C:\Users\Дом\Downloads\hrom07.jpg$ Потрібен був час, щоб розглянути понад 6000 творів, із них 10 поетичних збірок та 1 збірка поем, 10 творів великої і 100 творів малої прози, 3000 наукових і публіцистичних праць із різних галузей знань та суспільного життя «які,- як зауважував Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк),- мов із рога обильности, сипалися з під пера його».

Під час ювілейного торжества з нагоди 100-річчя від дня народження (1956 р.) цього генія української нації виступаючі на мітингу висловили щире захоплення своїм великим сином і цим увічнили його у віках. Жоден з інших українських письменників, крім Тараса Шевченка, не піднісся на такі осяйні вершини всенародної шани.

► Ось лише деякі крилаті вислови-перифрази: Розум і серце нашого народу. Вогонь в одежі слова. Невтомний Каменяр. Великий майстер українського слова. Борець за правду і щастя людини. Гігант людської думки. Український Мойсей. Поет з відвагою борця. Письменник-мислитель. Джерело творчої наснаги. Народжений бурею. Невмираючий геній народу. Людина, що не знала втоми. Співець свободи. Український Прометей. Безсмертний син безсмертного народу. Вічно живий. Наша гордість і слава.

Я вже бачу, що ви здогадалися, мова йде про Івана Яковича Франка.

Отже, на сьогоднішньому уроці ми зустрінемося з супергероєм із надзвичайними розумовими здібностями та винятковою пам’яттю, першим українським професійним письменником, який заробляв літературою; генієм, який у 15 років перекладав Гомера та Софокла без гугл-перекладача.

ІІ. Ознайомлення з темою, метою й завданнями уроку

Епіграф уроку:

Краю рідний,

о, як би помогти тобі

в тяжкій неволі і журбі?

Щоби чужим не був слугою,

щоб управляв ти сам собою,

щоб був щасливий і багатий

у власній вільній хаті?

Роман Завадович

Я впевнена, що ваше перше знайомство з цим неперевершеним майстром слова вже давно відбулося. Розпочалося воно із прочитання в дитинстві казочок. Пригадайте, яких саме.

Розважально-дидактичні казки з’явилися у творчості І.Франка переважно у 90-ті роки – саме тоді, коли письменник став батьком. Однак, писані первісно для власних дітей (Андрія (1887 р.н.), Тараса (1889 р.н.), Петра (1890 р.н.), Ганни (1892 р.н.), а згодом надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» чи окремими виданнями, ці твори стали скарбом для усієї тогочасної галицької дітвори. Великою популярністю користуються Франкові казки і в сучасних малих читачів. «Ріпка» (1891), «Киця»(1891), «Суд святого Николая» (1895) та казки зі збірки «Коли ще звірі говорили» – «Осел і Лев», «Старе добро забувається», «Лисичка і Журавель», «Лисичка і Рак», «Лис і Дрозд», «Заєць і Їжак», «Королик і Медвідь», «Вовк війтом» (усі 1896), «Заєць і Медвідь», «Ворона і Гадюка» (обидві 1897), «Три міхи хитрощів», «Вовк, Лисиця і Осел», «Лисичка-черничка», «Мурко й Бурко», «Лисичка кума», «Війна між Псом і Вовком», «Фарбований Лис», «Ворони і сови», «Байка про байку» (усі 1898), «Як звірі правувалися з людьми» (1903).

Любив Франко й дітей без міри,

для них мав серце дружнє, щире,

писав для них казки чудові

про лиса хитрого в діброві,

про звірів - пса, кота, бурмила,

що, наче люди, говорили…

Отак Франко про діток дбав,

то усміхавсь, то жартував,

а все навчав, як чесно жити,

як правді та добру служити…

Роман Завадович

ІІІ. Зустріч із письменником

► Інтерактивна вправа «Гортаючи сторінки автобіографічних творів»

Учень: Іване Яковичу, ми знаємо, що Ви пройшли нелегкий життєвий шлях довжиною майже в шістдесят років, були сучасником наших прапрадідів на зламі століть, свідком багатьох історичних подій, які потім знайшли відображення у Ваших творах.

Розкажіть, будь ласка, яким було ваше дитинство та юність у ті нелегкі часи?

Іван Якович: Народився я 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах поблизу Дрогобича на Львівщині в шанованій і досить заможній сім'ї коваля Якова Франка.

Маленький хутір серед лук і нив

На горбику над річкою шумною,-

От там я в простій хлопській хаті жив,

І самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив

Могутній ліс зеленою стіною,

І шумом серцю він на сон дзвонив,

І сум по травах розносив луною.

Колись був звичай називати дитину «домашнім» іменем, аби вберегти її від злих духів, тому мене приблизно до 5 років кликали «малим Мироном». Згодом це був мій улюблений псевдонім: Myron, Miron, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин.

До речі, Джерджалик – це перший мій псевдонім (усього їх було майже 100), яким я підписав свої ранні твори, «позичивши» це ім’я у Филона Джеджалика (Пилипа Джаджалія), військовика й дипломата з найближчого товариства гетьмана Богдана Хмельницького.

Мого батька у селі звали Яцем. Він славився як хороший майстер і людина непересічного розуму, а також гостинною, людяною вдачею.

$C:\Users\Дом\Downloads\image141.jpg$ В Нагуєвичах на горбку

стояла хата у садку,

а збоку — кузня майстра Яця,

меткого Якова Франка.

Там цілі дні кипіла праця,

бо справна в коваля рука.

Дзвеніли молоти й луною,

веселою та голосною,

їх пісня над селом неслась.

У батьківській кузні проходили вечори мого дитинства. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манили червоні іскри, що пирскали від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари. До кузні сходилися люди з усієї округи: одним треба було зробити підкову чи полагодити якесь сільськогосподарське знаряддя, іншим – порадитися чи пожалітися, розповісти про кривди, біди чи радощі.

Десь на дні моїх споминів і досі горить той маленький огонь. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу в далеку мандрівку життя.

Я дуже любив свого батька. Любив і шанував. Це від нього я перейняв девіз його життя: «З людьми і для людей». І матінку свою теж гаряче любив, а може, ще більше. Це від неї у мене повага до старших, до людей праці, до свого народу, до слова красного, до приповідки, до пісні народної…

Мати Марія, ласкава і співуча, мала гарний голос, знала безліч пісень. Пригадую: вона співала їх мені і працюючи, і відпочиваючи. Ті пісні стали супутниками і утіхою мого життя:

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

Батьки були моїми першими педагогами.

Учень: Розкажіть, будь ласка, де ви навчалися і яким було ваше навчання?

Іван Якович: Оскільки в Нагуєвичах школа була дуже далеко від оселі батьків, то мене, шестирічного, батько віддав до початкової школи в село Ясениця-Сільна. Я жив у сім'ї маминого брата, дядька Павла Кульчицького, який за десять днів зумів навчити мене читати по-українськи. Вже у початковій школі я навчився читати і писати українською, польською і німецькою мовами, вивчив чотири арифметичні дії. А ще я мав доступ до величезної бібліотеки священика Йосипа Левицького.

У 1864 році я розпочав навчання в міській школі Дрогобича. Я так рвався до науки, що не дочекався, поки швець вилагодить мені чоботи, і босоніж побіг до школи, яка називалася «нормальною». Але яка ж вона нормальна школа, коли в ній глузували із селянських дітей, обзивали хлопами, бидлом (тобто худобою), били, катували, а бувало, що й закатовували на смерть.

«Учитель» Валько так побив товстою сукуватою палицею учня Валявського, що той через тиждень помер від запалення мозку. Отака-то була ця нормальна школа.

Знання, отримані в початковій школі, дуже знадобилися мені, оскільки навчання велося німецькою мовою, хоча були також уроки польської та української.

Скоро я звідав усі знущання і образи від паничів-однокласників та окремих вчителів. Одного разу вчитель краснопису Мелько побив мене за те, що надто повільно виводив каліграфічні букви. Він, мов яструб, підбіг до мене з криком і почав бити по голові так сильно, що я зомлів і упав під лавку. Кров залила мою голову.

Проте навіть такі знущання не зламали мене, не вбили в мені жадоби до знань, бажання вийти в люди.

На превелике диво дирекції в кінці навчального року я виявився найкращим учнем. Батько був присутнім на екзамені і тішився моїми успіхами. Я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав. Через два місяці старенького батька не стало.

Залишившись сиротою, я почав підробляти на життя, пишучи учням твори. Вчитель дивувався, що всі учні раптом порозумнішали та перестали списувати, кожен із них по-своєму став розкривати тему. Він навіть і не уявляв, що більшу частину творчих робіт класу писав я.

Учень:Як склалося подальше Ваше життя?

Іван Якович: Наше господарство без чоловічих рук почало занепадати. Хоч мати була набагато молодша від покійного батька, але не могла впоратися з великим господарством і кількома дітьми, тому вийшла заміж за Гриня Гаврилика, який ставився до мене, як до рідного. Коли ж я втратив і матір, вітчим вчинив шляхетно і надалі дбав про мою освіту.

Упродовж 1867-1875 рр. я навчався у Дрогобицькій реальній гімназії.

Як сина селянина, мене посадили в кутку за «ослячу парту», всіляко глузували з моєї нестриженої чуприни, полотняного одягу, великих юхтових батькових чобіт і української мови. Але незабаром випещені панські синки і пихаті вчителі були змушені визнати, що «хлоп» із Нагуєвичів, так вони мене називали, став найздібнішим учнем гімназії. Із часом чванькуватим поміщицьким і чиновницьким синкам не раз довелося звертатися до мене за допомогою: розв’язати складну задачу, чи продиктувати слово в слово лекцію з історії, котру вчитель говорив цілу годину.

Я ніколи не мав страху перед труднощами і великим обсягом гімназійної програми. Якраз навпаки, чим трудніша задача, тим більшою була моя охота подужати цю трудність, чим ширший обсяг знань, тим більшим було моє бажання охопити його.

Наука ніколи не була для мене страшною, а, навпаки, доставляла мені нові приємності в міру того, як розширювався обсяг мого знання.

У гімназії я ще більше полюбив книжки і став на все життя книголюбом. Згодом у мене з’явилось непоборне бажання мати власну бібліотеку. Книги тоді коштували дуже дорого, тому довелося заощаджувати на харчах та репетиторських грошах. Часто я просив замість грошей якусь книжку. Таким чином, уже в гімназії моя особиста бібліотека нараховувала біля 500 томів українських, зарубіжних і російських письменників.

Ця найсильніша з усіх моїх пристрастей не покидала мене ніколи. Усе життя я читав і збирав книжки.

Учень: Які ще пристрасті Ви мали?

Іван Якович: Друга моя пристрасть – збирання усної народної творчості: прислів’їв, приповідок, легенд, пісень, які записував від ремісників Дрогобича, селян Нагуєвичів, куди приїжджав на канікули, щоб косити сіно, жати жито і пшеницю, читати косарям і женцям у полудневу перерву «Кобзаря», пасти худобу і милуватись рідними краєвидами, за яким я тужив незмірно.

Збирання фольклору стало в моєму житті чи не найголовнішим після письменницької діяльності. Українську пісню я любив і люблю найніжнішою любов’ю.

Знаменно, що саме з народною піснею на устах я-дебютант увійшов у великий храм, ім’я якому – мистецтво художнього слова: мій перший друкований літературний твір – сонет «Народна пісня».

$C:\Users\Дом\Downloads\image142.jpg$ Ще не зовсім висохли мої сльози, що оплакували втрату батька, як отримав другий удар: мені сповістили, що помирає моя дорога ненька. Я кинувся бігти і біг без перерви до самих Нагуєвичів. Мати ще була жива, але говорити вже не могла. Я простояв біля неї всю ніч, а з новим днем найдорожчої людини на світі не стало. Вранці 1 червня 1872 року я залишився круглим сиротою. Незабаром вітчим одружився вдруге, і рідної сім’ї не стало зовсім.

Може, тому, повернувшись до Дрогобича, я, щоб забутись, ще більше налягав на навчання. Книги стали навік моїми побратимами.

14 жовтня 1875 року я став студентом найбільшого тоді в Галичині вузу – філософського факультету Львівського університету. Вже з січня 1876 р. я почав одержувати 21085 злотих із заохочувальної стипендії фонду С.Гловіпського, а також, як найталановитіший студент, був звільнений від оплати за навчання.

Учень: Які жилося Вам у «Місті Лева»?

Іван Якович: Життя у Львові мені приготувало багато випробувань. Поряд із навчанням я вів активну літературну і громадську діяльність, став одним із організаторів студентського журналу «Друг» та членом «Академического кружка». У той час видання журналу, в якому я виконував роботу секретаря, різко змінило напрямок. Журнал став демократичнішим, цікавішим.

Учень: Нам відомо, що саме в цьому місті Вас було вперше заарештовано. Скажіть, будь ласка, що стало причиною арешту, яким було ставлення до Вас у в’язниці?

Іван Якович: 12 червня 1877 року мене було заарештовано і кинуто за ґрати за зв’язки з російськими революціонерами та українцями зі Сходу. У в’язниці, не знаю чому, ставилися до мене з особливою суворістю. Запхано мене до найгіршої комори, до злодіїв, убійників та інших звичайних злочинців. Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало 18-28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добивався привілею спати під вікном… прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові. У в’язниці «Бригідки» мені доводилося відбути дев’ять місяців суворого арешту.

Але як не було тяжко мені, я не тільки стійко переніс усі злигодні, а й ще інших закликав не занепадати духом. Навіть в тих умовах я багато працював: записував фольклор в’язнів, писав вірші, готувався до виступу у суді.

Арешт, дев’ятимісячне ув’язнення і політичний процес прискорили формування моїх поглядів. Проте найстрашнішою, як виявилось, була не тюрма і навіть не матеріальна скрута, яка нависла тоді наді мною: у квартирі відмовлено, грошей ні крейцера. Цією бідою була суспільна ізоляція. Мене було виключено з усіх громадських організацій і наукових та літературних товариств як неблагонадійного. До того ж виключено з університету.

Трагедію свого становища я відбив у багатьох ліричних поезіях:

Бажав я для скованих волі,

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх –

Се весь і єдиний мій гріх.

Відцуралися люди мене!

Сей та той надійде і мине!

Я блукаю, мов звір, серед гір,

Серед шуму вулиць містових…

Учень: Чи не викликало таке несправедливе ставлення людей до Вас зневіру?

Іван Якович: У таких чи подібних ситуаціях трапляється всяке: відхід від ідеалів, пристосовництво, а то й повна зрада. Бо страх породжує підлість, а підлість творить злочин.

Зі мною цього не сталося. І не могло статися, бо гарту я був міцного, ковальсько-селянського. Тюрма мене не зламала, а ще дужче загартувала. Я не здавався, продовжував і жити, і боротися, хоч і руки іноді опускалися, і розпука огортала душу, і просто їсти не було чого. Чим більше лютувала поліція, тим наполегливіше долав всі труднощі, набирав гарту революціонера, вчився конспірації.

Поліція ще декілька раз арештовувала мене, але я був несхитний. Випробування лише зміцнювали мої революційно-демократичні переконання. Молода енергія, революційний запал і глибока любов до трудового народу перемагали життєві негаразди.

Я виношував ідею соборності України. Коли влітку 1889 року до Галичини прибула група студентів зі Сходу, зав’язалася розмова про те, що в майбутньому не буде кордону між Галичиною і Великою Україною. Ця розмова стала відома поліції, на моїй квартирі зробили обшук і кинули мене на 10 тижнів у тюрму. На в’язничній стіні голкою я написав 49 сонетів і створив оповідання «До світла!»

Вчитель: Незважаючи на вкрай несприятливі матеріальні умови, Іван Якович не поринав у песимістичне квиління, а залишався стійким борцем. Його девізом була нещадна боротьба:

Проти рожна перти,

Проти хвиль плисти

Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести!

Хоч яка скрута наставала, в Франко не дозволяв собі писати для розваги і з розваги, нікому не вдалося підкупити його світлу музу.

У найтяжчі хвилини поет думав про Україну, її народ, і любов до них цементувала його дух:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я люблю красу твою, твій люд,

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Учень: Чи вдалося Вам все-таки здобути вищу освіту?

Іван Якович: Так, вищу освіту я здобув, але не у Львівському університеті, а в Чернівецькому та Віденському. Успішно захистив докторську дисертацію, мріяв про кафедру в університеті. Та шлях до викладання був закритий. Австрійський уряд не міг допустити, щоб небезпечний соціаліст пропагував свої ідеї в стінах навчального закладу. У 1907 році йому мені було запропоновано очолити кафедру слов’янських літератур Софійського університету. Однак від цієї пропозиції я відмовився.

Я згадую минуле життя

Спокійно, та без радості, без туги:

Одно із нього виніс я чуття,

Що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут,

Та не було вдоволення, утіхи,

Мов віл в ярмі, я чув на собі прут

І тяг – чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій,

Та полум’ям не бухав, більш димився,

А замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,

Та не високо плив в руці слабій,

І хоч я жив, то все ж я не нажився.

До речі, на навчання в докторантурі дала гроші моя дружина Ольга Хорунжинська, з якою я познайомився у 1885 році на вечорі творчої інтелігенції. Тоді вона була слухачкою Вищих університетських курсів для жінок. Через рік ми одружилися. Пригадую, коли весільна процесія була готова до церемонії – зібралися дружки, бояри, гості, молода одягла фату, – нареченого не було. Знайшли мене в кабінеті батька нареченої. Я забув про весілля, бо знайшов стару книжку й переписував із неї рідкісного вірша.

Наш шлюб символізував єдність Східної та Західної України. Весілля відбулося в Києві, і чи не всі тости були «За соборну Україну». Дружина вивчила українську мову, народила чотирьох дітей: Андрія, Тараса, Петра та доньку Ганну.

Третя моя пристрасть - мандрування по рідному краю (Україною - здебільшого пішки) з метою вивчення свого народу, його мови, побуту, звичаїв, мистецтва. Також подорожував до Перемишля, Кракова, Праги, Будапешта, Відня, Чернівців, Києва, Одеси. Бував у Сербії, Хорватії, Німеччині. Незабутньою була подорож Італією 1904 року, під час якої вони з Михайлом Грушевським відвідали Рим, Венецію, Флоренцію та Неаполь.

Рибальство – це теж одне із улюблених моїх хобі. На рибалку ходив із друзями, знайомими, колегами, зі своєю сім’єю. Найбільше любив ловити рибу сітками й саком, часто хапав її просто руками. Любив ловити: раки, річкова форель, слижі, бабки, клени, окуні, карасі, плотиці, пересипці, щуки, коропи, в’юни-мнюхи, карасі, піскарі, яльці, лящі і навіть головатиці (велика риба з родини лососевих).

Зображення риб прикрашали стіни кімнат у його віллі: їх він отримав у подарунок на Краєвій виставці у Львові, яка відбулася у 1894 році, бо назвав латиною всі види риб.

Вчитель: Дякуємо Вам, Іване Яковичу, за таку змістовну і цікаву розповідь-сповідь.

А для вас, дорогі мої учні, хочу добавити, що після усіх бур і негод край Франкового неба оперезала веселка. Такою веселкою стало визнання, яке прийшло до Івана Яковича ще за життя. Святкування 25-річного та 40-річного ювілеїв літературної діяльності Каменяра свідчили про велику популярність його серед народу. У 80-90-ті роки І. Франко був для молоді тим, ким Т. Шевченко у 50-ті роки.

Широко відзначався 40-літній ювілей літературної і громадсько-політичної діяльності Великого Каменяра у Чернівцях.

Було створено ювілейний комітет, який запросив І. Франка прибути на Буковину. У день приїзду сотні людей зібралися на привокзальному майдані. Ювіляра до сліз зворушила тепла зустріч. Чернівчани піднесли улюбленому письменнику хліб-сіль і букет чудових троянд. Після привітальних промов процесія рушила до міста. «Чернівці ніколи не бачили такої грандіозної демонстрації: це був своєрідний тріумфальний похід великого революціонера»,- згадував студент І. Василашко.

Свідченням великої любові трудящих є привітальний лист селян Ляшок Долішніх, який зачитав житель цього села Іван Вовчук. Пропоную послухати його.

Великий наш Учителю!

І я, син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує. Та про те ми розуміємо, чим Ти був для нас. Ти для нас сорок літ вже працюєш, Ти нас вчив, Ти нас провадив. Ти за нас і терпів, Ти все дав нам, що лише мав, – тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маєм на наших убогих нивах. Ось в сім вінци, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, овес і все, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба.

А ти на інший хліб дбав, на іншій ниві працював – Ти трудився для духа – та однако терпів, як і кожний з нас селян у своїй чорній солом’яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів за всіх.

Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаєм за сю Твою працю для нас та з серця желаєм Тобі прожить єще «многих літ» серед нас тішитися Твоєї гарної праці.

У відповідь на це та інші численні привітання і овації Франко відповів: «Мої любі друзі і браття! Я не заслужив такого великого свята, такої пошани…Ви мені тут приписуєте в моїй скромній літературній і громадській праці щось такого надзвичайного, а я всього-на-всього був слугою свого народу, вірніше мовити, його пастухом, і, як Мойсей, сорок літ виводив свій народ з пустелі, з темряви і злиднів на широку, свідому, світову щасливу дорогу…»

Навесні 1908 року письменник тяжко захворів: турбували нирки, почався параліч рук. Ще при перших проявах артриту Франкові приснився сон, що хвороба відступить, якщо він з батьківської криниці досягне ключі від хати, які втопив у дитинстві. Іван просив вітчима почистити криницю, яка в той час уже була закидана камінням і зрівняна з землею, оскільки в неї вдарив грім і місце стало «нечистим». Дозволити синові розкопувати таку «нечисту» криницю Гринь не наважився, а опісля дуже жалів, що єдиний раз у житті відмовив Іванові.

У 1910 – 1911 роках Франко лікувався у Криворівні, вів довгі приятельські розмови з Михайлом Коцюбинським. У липні 1914 року почалася І світова війна і обидва Франкові сини пішли на фронт. Дружина Ольга, переживаючи за синів, тяжко захворіла. Злидні обсіли хату. «Мені грозить просто голодна смерть»,- писав Іван Якович у ті дні.

9 березня 1916 року поет написав заповіт, за яким бібліотеку, рукописи та документи передав науковому товариству ім. Т. Шевченка, а майно залишив дітям.

Весняного травневого дня 1916 року Великого Каменяра не стало. Його життєвий шлях був устелений терном, але б коли довелося усе почати заново, він би не зрадив своїх ідеалів. «Подібно до легендарного Данко, розірвавши свої груди, він дістав вогняне серце і освітив ним шлях для визволення свого народу»,- сказав про Франка Агатангел Кримський.

Велич І.Франка надзвичайна. Свідченням цього є факт, що Всесвітня Рада Миру 9 квітня 1956 р. в Стокгольмі ухвалила відзначати цей рік (а тоді виповнювалося сто років від дня народження Франка) у всіх країнах світу.

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років).

В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1915 рік, де Франко вказаний за № 4, однак лауреатом того року став Ромен Роллан. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священик УГКЦ доктор Йосип Застирець із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором Гаральдом Г'єрне із Упсали.

Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові Вернеру фон Гейденстаму.

На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

У І.Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб, Не-Давид (близько 100 псевдонімів).

Він був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. За своє життя Іван Якович Франко написав майже 6 тисяч творів у 50-и томах. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті.

Іван Якович переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Вільно володів 19 мовами (російською, білоруською, польською, чеською, словацькою, болгарською, сербською, хорватською, старослов’янською, литовською, давньогрецькою, латинською, німецькою, англійською, французькою, італійською, іспанською, єврейською і староєврейською) , а його твори перекладені 60-ма мовами світу.

ІV. Продовження сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

►Історія створення повісті

Вчитель: Твір був опублікований без жанрового означення (повість, оповідання, роман), але під заголовком «Захар Беркут» стояло таке окреслення: «Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці».

У передмові Іван Франко пояснював читачам: «Повість історична — се не історія. Де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими особами, людьми... Повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучасна».

Дію «Захара Беркута» засновано на вдалому поєднанні історично-літописних фактів про напад монголів на чолі з Петою в 1241 р., художньої фантазії та фольклору (перекази про потоплення орди нападників і монастир).

Село Тухля, про яке пише І. Франко, існує насправді.

Це гірське село в Сколівському районі Львівської області із населенням біля трьох тисяч осіб. Збереглися народні перекази про походження назви села. В одному з переказів його назва пов’язується із загибеллю великої кількості ординців, від яких по всій околиці йшов поганий (тухлий) запах.

На південній околиці села, за річкою Опір, на горі Захар Беркут (964 м) височить його статуя, саме там, де за народними переказами, і поховано цю історичну постать. У самому ж селі є пам’ятник Іванові Франку, Франкова криниця, та камінь – начебто саме той, яким перекривали гірський потік, що згубив татар. На ньому зараз викарбовано пам’ятний надпис і, звичайно, існує повір’я, що його треба торкнутися і загадати бажання.

► Повторення жанрових особливостей твору

Словникова робота

Оповідання – невеликий за розміром розповідний твір здебільшого про одну або кілька подій з життя персонажа, зрідка кількох персонажів.

Повість – розповідний прозовий твір (зрідка віршовий), що за широтою охоплення життєвих явищ наближається до роману, але має здебільшого одну сюжетну лінію та меншу кількість персонажів.

Як бачимо з визначень, межі між оповіданням та повістю нечіткі, для того, щоб дати відповідь на проблемне питання, попрацюймо в парах.
Робота в парах

Запишіть у заздалегідь підготовані таблиці ознаки оповідання та повісті, зробіть висновок.

Ознаки оповідання

Ознаки повісті

прозова форма;
невеликий обсяг;
невелика кількість персонажів.

прозова форма;
невеликий обсяг, але часові межі твору охоплюють значний проміжок часу;
зображення кількох подій з життя головних героїв;
детальні розповіді про події, широкі описи природи.

► Озвучення результатів роботи, формулювання висновку

Отже, значні історично-часові межі, насиченість подіями, охоплення чималого відрізка життя героїв дають підставу відносити твір до жанру повісті.

Перегляд фінального трейлера українського блокбастера «Захар Беркут»

У фільмі зіграли відомі вам актори: голлівудський Роберт Патрік («Термінатор 2: Судний день»), українські - Андрій Ісаєнко («Кіборги»), Олег Волощенко («Сторожова Застава»), Аліна Довбуш («Мізантроп») та інші.

V. Закріплення вивченого матеріалу

► Метод «Мікрофон»

Яким постав перед вами І.Франко у переглянутій презентації?
Які факти з життя митця запам’яталися найбільше?
У яких місцях, пов’язаних із Іваном Яковичем, ви хотіли б побувати і чому?

V. Рефлексивно-оцінювальний етап

► Інтерактивна гра-тренажер «Правда» чи «Неправда». Що ви знаєте про Івана Франка?

VІ. Підбиття підсумків уроку

► Вправа «Мікрофон»

Чи вдалося нам досягти поставлених цілей уроку?
Що сьогодні стало для вас відкриттям?
Чи залишилися питання, які потребують додаткового опрацювання?

► Рефлексія «Коло думок?» Біографія Івана Франка дуже індивідуальна, неповторна чи, може, є в ній те, що можна наслідувати?

Вчитель. Дорогі мої діти, мені б дуже хотілося, щоб ви, наслідуючи Івана Яковича Франка, стояли мужньо і непохитно в перших лавах борців за мир, почували себе невіддільною частинкою, часткою великого народу, який вгору йде, хоч був запертий в льох. Ваше майбутнє у ваших руках, йдіть впевнено своє життєвою стежиною, не зверніть із свого шляху, з шляху поступу й прогресу, який заповідав наш Великий Каменяр.

VІІІ. Домашнє завдання

Обов'язкове: прочитати повість.

підготувати зв'язне висловлювання про роль слова, поезії в житті людини;

За бажанням:

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Література: