Біблійні легенди на уроки літературного читання

Біблійні легенди

Про створення світу

    Спочатку Бог створив небо і землю, потім світло. Світло назвав «день», а темряву — «ніч». Другого дня Бог створив твердь посеред води, назвав землею, а воду — морем. На землі виросла трава, злаки, що давали насіння, дерева. Далі Бог створив риб, плазунів, птахів.
 

Про перших людей Адама і Єву

     І створив Бог людину за своїм образом та подобою, дав владу над рибами, птаством, худобою, плазунами. Це був день шостий. Бог створив чоловіка. І був той чоловік, Адам, зовсім самітний. Коли він заснув, Бог вийняв у нього ребро і створив із нього жінку, Єву. Чудово жили в райському саду Адам і Єва. Все їм дозволялося, окрім як їсти плоди з дерева пізнання добра і зла. Диявол в образі змія спокусив Єву — вона спробувала плід забороненого дерева, ще й Адама вмовила зробити це. Бог дізнався, розсердився і вигнав Адама і Єву .з раю. Тепер вони стали смертними: Адам повинен був усе життя працювати в поті чола, а Єва — в муках народжувати дітей. Так пішли на землі перші люди і було скоєно перший грі.

ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

       Це було так давно, що вже ніхто й не пам'ятає, коли це було. Розповідають, одначе, буцімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли. І закортіло людям лишити пам'ять про себе довічну:

— А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! — мовив один.

Зраділи всі та й загукали:

— Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!

Обрали гору високу — та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпалює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають.

Всі працюють, усі співають, весело всім.

Будувалася вежа не рік і не два. Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п'ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.

Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавилон. А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб був наче небо, а покрівлю — золотою, щоб, як сонце, виблискувала!

І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з'являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній замір* — досягти неба, де живе Бог.

«Це тому примудрилися вони свою вежу вибудувати,— подумав він,— що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони й домовились!»

І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.

Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.
В усьому місті Вавилоні люди перестали розуміти одне одного.
Маляр кричить:

— Фарба скінчилась!

А в нього виходить:
—Но мор пент!

— Нічого не розумію! — кричить йому інший.

А виходить:

—Женком пренепа!

І по всьому Вавилону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.
— Віндадори!

— Маракірі!

— Бобеобі!

— Дзин!

Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти?

І почали люди збиратися купками — хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.

І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону — будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися.

Але подейкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавилонської вежі. Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного.

І до сьогодні всіма мовами світу люди розповідають оцю легенду про недобудовану Вавилонську вежу.

Примудрилися, покрівельники, недобудовану.

Замір — тут: намір, бажання щось зробити.

КАЇН І АВЕЛЬ

В Адама і Єви було двоє синів. Старшого звали Каїн а молодшого — Авель. Каїн орав землю, та землі любив. І зірок не любив, і птахів не любив, і дерев ні любив. Каїн усім заздрив і всіх ненавидів, тому що вії був злий і жорстокий. Коли птахи пролітали понад землею, Каїн кидаї у них каміння: заздрив птахам, що вони вміють літати. Коли зірки спалахували в небі, Каїн і в зорі кидав каміння, тому що зірки вміли світити. Коли опівдні дерева кидали на землю тінь, Каїн обламував гілки — він і тіні чужій заздрив! Злою людиною був Каїн, дуже злою. А брат Каїна — Авель — був веселий і добрий. Він випасав овець. З ранку й до вечора блукав зі своєю отарою широкими луками, грав на сопілці, співав пісень. Зірки, дерева й птахи слухали його пісні. То були перші пісні на землі. Птахи, дерева й зірки полюбили Авеля. А Каїна почали боятися. Якось холодної ночі надумали брати розпалити вогнище. Довго Каїн розпалював своє вогнище. Та не слухався вогонь злих Каїнових рук. Не горів. А під добрими руками Авеля вогнище спалахнуло відразу. Затріскотіли гілки, наче тільки чекали доторку легких пальців Авеля. Заграло полум'я. Весело зробилося навкруги, тепло. Заспівав Авель пісню про вогонь і про зірки, про те, як гарно жити. Позаздрив Каїн Авелю, що вогнище в нього розгорілося. Підняв із землі камінь і вбив брата свого. Урвалась пісня. Упав Авель на землю. Покотилася сопілка. Не вигравати їй більше веселих пісень. Озирнувся Каїн. Навкруги — нікого. «Ніхто й не бачив, як я убив Авеля, ніхто й не довідається»,— подумав Каїн. І втік до лісу. Скрадається Каїн лісом, раптом чує — дерева зашепотіли: «Каїне, де твій брат Авель?» Кинувся Каїн від дерев у степ, а над ним зірки піднялися та як задзвонять із небес: «Каїне, де твій брат Авель?» Заметушився Каїн: куди втікти від зірок? До землі ригнувся, плазує, наче павук, очима косує. Прокинулися птахи. З усіх боків галасують: «Каїне, ї твій брат Авель?» І здалося Каїну — то всесвіт кричить йому навздогін: «Де твій брат Авель?»

— Хіба я вартівник своєму братові? — зухвало відповів Каїн. Збагнув Каїн, що хоч нікого й не було, коли він убив Авеля, та бачили те зірки, дерева, птахи...І зненавиділи люди Каїна за те, що він заплямував землю кров'ю. І прокляли його. І його ім'я. Відтоді минуло багато-багато віків. Багато зірок згасло. Люди народжувалися і помирали. Мінялися звичаї. Забувалися казки. Але й до сьогодні про лиху, заздрісну людину кажуть: Каїн. Або окаянний*. Скрадається, благословилося, зненавиділи, заплямував. Окаянний — грішний, проклятий.

Послухай легенду у виконанні вчителя або товариша, який гарно читає. Що тебе у ній вразило? Що було незрозумілим? Якими змальовано Каїна і Авеля? У чому був переконаний Каїн, вчинивши кривавий злочин? У яких рядках тексту про це сказано? Про що запитували злочинця дерева, зірки, птахи? Що прославляється і що засуджується в легенді?

Перевір, чи правильно ти зрозумів слова і вирази з тексту: на світ благословилося — почало світати; очима косує — на всі боки озирається; прокляли — осипали словами, що виражають різкий осуд, обурення.