Бінарний урок з української літератури та мистецтва у 10-11 класах "Зустріч двох поколінь"

 Тема. Зустріч двох поколінь. Поезія Лесі Українки та Ліни Костенко в мистецькому контексті

Мета: узагальнити знання старшокласників про життєвий та   творчий шлях  Лесі Українки та Ліни Костенко, розкрити жанрове й тематичне розмаїття їх творчості, познайомити з особливостями індивідуального стилю поетес,  формувати мовну культуру, розвивати творчі здібності, виховувати любов до поезії.

Тип уроку: узагальнення і систематизація знань.

Форма проведення уроку: заочна зустріч із письменниками.

Обладнання: портрети письменниць, картки.

 

Перебіг уроку

І. Організаційний момент. Емоційне налаштування учнів на урок

Вчитель. Американський винахідник Генрі Форд сказав:

    Зібратися разом - це початок,

    Триматися разом - це прогрес,

    Працювати разом - це успіх!

Учні. Ми зібралися,тримаємося разом і починаємо працювати.

Вчитель. Бажаю успіху! 

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів. Оголошення теми і мети уроку

1. Виразне читання поезії «Крила»
2.               Слово вчителя літератури. Поодинокими зірками на небосхилі української (та й світової!) літератури світять жіночі постаті. Але як яскраво! «З усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чистот, Леся Українка скрізь і завжди в своїй поезії зостається жінкою. Вона тим і сильна, тим і займає свою власну постать в історії українського слова, що завжди поєднувала в собі пристрасті. Життя Лесі Українки і творчий поетичний її спадок — то її заповіт, її  наказ українській жінці; то є велике моральне зобов’язання, яке владно поклала на неї письменниця за те пізнання людської, і найперше жіночої, душі, розкритої її творами.

Ліна Василівна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.

Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати «цілу вічність — шістнадцять років».

Мудрими людьми мовлено, що нація, як така, не існує без людей, які уособлюють совість, талант, цвіт усього народу.

ІІІ. Актуалізація опорних знань

«Асоціативний кущ»

(На дошці зображені портрети двох письменниць. Учням пропонується утворити асоціативні кущі до портретів, використовуючи картки та пояснити їх)

Леся Українка (25 Лютого 1871 р., 42 роки, «напровесні» та «промінь», Михайло Драгоманов, «Мишелосіє», «Надія», «На крилах пісень», Климент Квітка,  «Лісова пісня», «2616 Леся»)

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка у м.Новоград-Волинський.

Леся Українка прожила 42 роки.

Леся Українка ввела в нашу мову такі слова «напровесні» та «промінь».

Михайло Драгоманов – дядько Лесі Українки.

«Мишелосіє» - спільне ім’я Лесі та її брата Михайла.

Перший вірш Лесі Українки – «Надія», присвячений тітці Олені.

Перша збірка Лесі Українки – « На крилах пісень», видана у 1893 році.

Климент Квітка – музикознавець, фольклорист, чоловік Лесі Українки.

«Лісова пісня» - драма-феєрія, один з кращих творів Лесі Українки.

«2616 Леся». 28 серпня 1970 року було відкрито астероїд головного поясу, названий на честь Лесі Українки.

Ліна Костенко (1930р., 16 років, «Проміння землі», 1962 р., «Над берегами вічної ріки», Держана премія імені Тараса Шевченка, «Інструктації», 2010 р., «Записки українського самашедшого», «Політичної біжутерії не ношу»)

19 березня 1930 року народилася Ліна Костенко у м. Ржищеві, що на Київщині.

Перші вірші Ліна Костенко видала у 16 років.

«Проміння землі» - перша збірка Ліни Костенко, яку вона видала після завершення навчання в Московському університеті.

1962 року цензура заборонила до друку «Зоряний інтеграл» Ліни Костенко, після чого настали «роки тиші» у її творчості.

У 1970 році вийшла друком збірка творів Ліни Костенко, які вона написала за «період тиші» - «Над берегами вічної ріки».

За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліну Костенко нагороджено Державною премією імені Тараса Шевченка.

«Інструктації» - книга Ліни Костенко італійською мовою.

У 1999 році Ліна Костенко знову взяла паузу, і зникла з публічного простору України, а 2010 року відбулося її літературне повернення.

Перший прозовий твір Ліни Костенко – «Записки українського самашедшого».

Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України, яке їй хотів вручити Віктор Ющенко, а її відмова «Політичної біжутерії не ношу» стала мало не афоризмом.

ІV. Основний зміст уроку

1. Слово вчителя літератури

Свого часу на літературному  небосхилі загорілися дві зіроньки, які сяють і до сьогоднішнього дня. Це великі поетеси – Леся Українка і Ліна Костенко. Люди різних віків, але пам'ять і шана про них незабутня. Найкраще зрозуміти людину можна тільки поспілкувавшись віч-на-віч з нею. Сьогодні до нас завітали Леся Українка, Ліна Костенко.

2. Заочна розмова із письменниками

1-ий учень (Леся Українка)

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала.

А хто стрічався на шляху зі мною,

Того я щирим серденьком вітала.

2-ий учень (Ліна Костенко)

Я вибрала долю собі сама

І що зі мною не станеться ,

У мене жодних претензій нема

До Долі моєї обраниці

Леся. Я – Леся Українка!

Ліна. Я – Ліна Костенко!

Леся. Я – минуле!

Ліна. Я – сьогодення!

3. Метод «Інтерв’ю»

Слово вчителя літератури. Лариса Петрівна Косач – талановита українська поетеса, письменниця, відома нам як Леся Українка. Поспілкуватися з такою людиною було б неймовірно цікаво, адже її різноманітні твори спонукають читачів до роздумів, проникають до найпотаємніших глибин душі, вражаючи силою слова, й несуть кудись у далекий світ, в якому кожен із нас знайде свій особистий куточок і насолодиться тим, що йому буде справді до вподоби. Ми з вами маємо можливість поспілкуватися з нею саме про творчість, джерела натхнення, думки, які вона бажала донести до читачів, а також почерпати  для себе нові знання.

Учень.

– Лесю, вас називають геніальною Поетесою, дочкою Прометея, романтичною непересічною особистістю, а от мати нагородила Вас псевдонімом – Українка. Чому саме таким?

Леся.

– Усе дуже просто, адже цей почесний псевдонім вказує на моє походження, на те, що я не соромлюсь своєї національності, захищаю Батьківщину сильним словом, а також доводжу світу, що українська література нічим не гірша зарубіжної й має своє почесне місце в серці кожного читача.

Учень.

– Мати мала великий вплив на вас, але й уся сім’я допомогла розвинутися вашим здібностям?

Леся.

– Звісно. В родині спілкувалися українською мовою, шанували народні звичаї, читали українські книжки, а також видання іноземними мовами. Мій дядько, Михайло Драгоманов, – відомий публіцист, критик, історик. Мати, Олена Пчілка, – відома письменниця. Старший брат, Михайлик, рано зацікавився книгами, завдяки чому і навчив мене, чотирирічну дівчинку, читати разом із ним. Тому мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини, але від того не менше кололи мене поетичні терни.

Учень.

– Лише в письменництві ваш талант? Чи вас захоплювала ще якась діяльність?

Леся.

– Уже в 5 років я грала на фортепіано і пробувала творити власну музику. Навіть було бажання стати композитором. А ще матінка збирала зразки народних вишивок, що не просто привернуло мою увагу, адже у восьмирічному віці я вимережила батькові сорочку.

Учень.

– Приблизно тоді ж ви і написали свого першого вірша «Надія».

Леся.

– Тоді в Петербурзі заарештували другу батькову сестру, мою тітку. Ми з Мишком знали її змалечку і дуже любили та поважали за хорошу вдачу. Ця звістка гірко вразила мене і засмутила. Саме це спонукало мене до написання вірша.

Учень.

– Твір, який назавжди залишив помітний слід у моєму серці, – це Ваш вірш «Хотіла б я піснею стати». За розміром він невеличкий, але викликає багато емоцій. Чому ви хочете стати піснею? Щоб вас почув весь світ?

Леся.

– Відповідь можна знайти в рядках «щоб вільно по світі літати, щоб вітер розносив луну». Але я не маю на увазі те, що хочу бути просто почутою кожною людиною. Моє бажання – бути почутою кожним серцем людським. Адже прослухати чи прочитати вірш – це одне, а пропустити його крізь себе, проаналізувати і зробити для себе певні висновки – зовсім інше.

Учень.

– У вірші ви висловлюєте бажання «під яснії зорі полинути співом дзвінким, упасти на хвилі прозорі». Це означає, що ви прагнете свободи?

Леся.

– Так! Свободи думки, слова, мрії. Адже мелодія пісні може линути через море, через гори, аж до неба, зір і сонця, і її ніхто не зупинить. А на шляху людини може стати багато перешкод – заборона, неволя чи… хвороба.

Учень.

•                   Ваша поезія «Contra spem spero» досить яскраво зображує боротьбу із важкою хворобою… Яка ж історія виникнення цього вірша?

Леся.

•                   Поезія «Contra spem spero», назва якої в перекладі з латині означає «без надії сподіваюсь», написана у 19 років. У цей період переді мною  постав вибір: чи бути скореною важ­кою недугою (і не тільки фізично), чи перемогти. Я не піддава­лася, поставила перед собою мету — і перемогла. Наперекір зловісним «осіннім хмарам» я відчула жагучу потребу жити повноцінним життям, про що написала у листі до брата: «Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

4. Виразне читання вірша «Contra spem spero»

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

5. Заочна розмова із письменником

Учень.

•                   Крім важкої боротьби з хворобою, ви пережили ще й особисту драму. Чи можливо це було найщиріше кохання?

Леся.

•                   А моє перше кохання?, яке боязко ступило на тінисту терасу у невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де я оздоровлялась. Кохання заглянуло в очі, посміхнулося щирою посмішкою і навіки поселилось у серці. Як нам було  добре вдвох… ми часто слухали, як шепотіли кипариси, як бився об скелі шалений прибій, як кигикали чайки над морем. Моє перше і найщиріше кохання – це Сергій Мержинський.

6.               Інсценізація уривку «Зустріч Лесі Українки та Сергія Мержинського в Ялті»

Сергій. Я був закоханий нестямно в Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахідного сонця…Лесю!  …Подивіться навколо. Попереду море, чайки кигичуть, а позаду – гори.

Леся. Диво, та й годі. Внизу, погляньте, наче в раю, а тут пустеля. От уже забута Богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс – так ліс, а поле – так поле…Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об’їздила країв, а найріднішою все-таки залишається Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.

Сергій. Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.

Леся. То й що? Приїздіть до нас в Колодяжне. Жити є де, місця чудові. Будьте певні – не пошкодуєте.

Сергій.  Місяць-два на лоні природи… А що? Це ідея. Тільки де ж його урвати того часу?

Леся.  Вас важко переконати, але майте на увазі – наша домівка завжди до ваших послуг.

Сергій.  Спасибі, неодмінно скористаюсь вашою гостинністю

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилась цьому мистецтву.

Сергій. А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.

Леся. Так., словами…

Сергій. Досить . Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво.

(Мержинський зупинився біля квітки)  

Леся. Чи не привиділося нам?

Сергій.  Жива! Ходіть сюди, гляньте на її стебло.

Леся.  Диво, та й годі: така мертвеччина, така суворість – і раптом, майже неприродна краса!

Сергій. Зірвемо?

Леся.  Що ви нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас…на пам’ять…

Леся. На  пам'ять… О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами, а скромністю, своєю людяністю, любов’ю щирою.

Сергій. То як? Не ми, то хтось інший зірве…Не вікувати ж їй тут?

(Висмикнув квітку  і подав Лесі)

Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитися, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

(Леся зашарілася, опустила очі)

Леся. Уже сутеніє, Сергію. Треба їхати. Цікаво, як у вас називають цю квітку?

Сергій.  Я вперше бачу таку квітку.

Леся. Тоді я назву її Ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся.  Поставлю її в себе на столі – як символ нескореності, твердості… Хай нагадує і цю подорож.

Сергій.  Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Прощайте , Лесю…

(цілує руку, виходить)

(звучить тихо музика, за столом сидить Леся, пише лист)

 «Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть зов’ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію…

Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя? Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе,  як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе….Бери, бери й мене з собою… Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу. І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди…!

(музика грає сильніше)

Леся. (Говорить)Він помер. Чому мені доля посилає такі випробування?...Час лине….Час лікує….І я створила  свою Мавку з самих глибин душі. Образ зродився з духу музики, з народної пісні…

Леся  встає і виходить.

7. Інсценізація уривка із «Лісової пісні»

Леся:
В дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам'ятаю.
Кохана сторона моя!
Що раз згадаю я тебе,
То й казку цю згадаю!

(Десь далеко чути звуки сопілки. Мелодія поступово гучнішає, потім замовкає. Серед лісу на пеньочку спить Мавка. Неподалік від неї — Лісовик.)

Мавка
Ох, як я довго спала. А хто мене збудив?

Лісовик.
Либонь весна.

Мавка
Весна ще ніколи не співала, як тепер .
Чи то мені так снилось?
Мені здається часом, що верба
Ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
І порохном м'якеньким устелила
Для мене ложе...
А осика все мене чогось лякає,
Вона й сама боїться — вся тремтить. Дуби поважні надто.
Дика рожа зрадлива,
Так само й глід і терен.
А ясен, клен і явір — гордовиті.
Ні... Стій... Ба! — чуєш?
То весна співає?

(Знову грає сопілка.)

Лісовик 
Та ні, то хлопець
На сопілці грає.
Це людський хлопець,
Дядька Лева небіж
Лукаш на ймення.

Мавка.
Хотіла б я побачити його.

Лісовик
Та нащо він тобі?
Се лісовим дівчатам небезпечно!

(Лісовик іде геть. З'являється Лукаш, граючи на сопілці.
Підходить до берези, виймає ніж,хоче зрізати гілку).

Мавка.
Не руш! Не ріж! Не убивай!
Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

Мавка.
Я — Мавка лісова.

Лукаш
Що ж, ти зовсім така, як дівчина,
Ба ні, хутчій, як панна,
Бо й руки білі і сама тоненька,
І якось так убрана не по-панськи.
А чом же в тебе очі не зелені?
О, уже зелені, А були, як небо, сині...
О, тепер вже сині,
Як тая хмара... Ні, здається,
Чорні, чи може карі?
Дивна дуже ти.

Мавка.
То гарна я тобі?

Лукаш
Хіба я знаю?
Таке питаєш!

Мавка
Чому сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

Лукаш

Я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.

Мавка.
Німого в лісі в нас нема нічого!

Лукаш
А ти давно живеш на світі?

Мавка.
Ніколи я не думала про це,
Мені здається, що жила я завжди.
Так, я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає!

 

8.               Слово вчителя літератури. Поет – вільна людина, яка стає на захист держави, людини, моралі, несе у світ прекрасне, пробуджуючи в читачах емоції й почуття, які спонукають їх стати кращими. Саме це й хотіла показати нам Леся Українка – силу слова. Головний герой її «Давньої казки» говорить: «Не поет, у кого думки не літають вільно в світі». Митець не повинен продаватися за золоті лаври, а писати особисті думки, писати для себе, для народу, для добра, а не для тих, хто хоче користуватися сильним словом письменника задля свого зиску.
9. Слово вчителя музики
10. Виразне читання вірша «Давня казка»
11.          Слово вчителя літератури. Поетом не можна стати, на поета не можна вивчитися, ним можна тільки народитися. Поет – це пророк, на якого сходить Дух Святий і відкриває нікому не відомі речі. Таким поетом Божої ласки є ще й  Ліна Костенко. У неї абсолютний слух до голосу віків, її творчість – подвиг. Долю поетеси вона обрала собі сама…
12. Виразне читання вірша «Доля»

ДОЛЯ                     

Наснився мені чудернацький базар:

 під небом у чистому полі,

 для різних людей,

 для щедрих і скнар,

 продавалися різні Долі.

 Одні були царівен не гірш,

 а другі – як бідні Міньйони.

 Хту купляв собі Долю за гріш.

 А хто – і за мільони.

 Дехто щастям своїм платив.

 Дехто платив сумлінням.

 Дехто – золотом золотим.

 А дехто – вельми сумнівним.

 Долі-ворожки, тасуючи дні,

 до покупців горнулись.

 Долі самі набивались мені.

 І тільки одна відвернулась.

 Я глянула їй в обличчя ясне,

 душею покликала очі…

 – Ти, все одно, не візьмеш мене, –

 Сказала вона неохоче.

 – А може візьму?

 – Ти собі затям, –

 сказала вона суворо, –

 за мене треба платити життям.

 А я принесу тобі горе.

 – То хто ж ти така?

 Як твоє ім'я?

 Чи варта такої плати?

 – Поезія – рідна сестра моя.

 А правда людська – наша мати.

 І я її прийняла, як закон.

 І диво велике сталось:

 минула ніч. І скінчився сон.

 А Доля мені зосталась.

 Я вибрала Долю собі сама.

 І що зі мною не станеться, –

 у мене жодних претенсій нема

 до Долі – моєї обраниці.

 

13.          Слово вчителя літератури. Чи легкою виявилася доля поетеси? Чому її так пророчо передбачила Ліна Костенко у своєму вірші «Доля»?
14. Заочна розмова з письменником

Учень.  Ліна Василівно! Досить чисто зустрічається така фраза: «Ба­гато років у поетеси пройшли у вимушеному мовчанні».

Ліна Костенко:

...Ні! Це не так! В студентських гуртожитках і серед справ­жніх шанувальників літератури мої вірші ходили по руках. Я писала.

Учень. Ви не любите мітингів, не любите виступати, а все ж таки виступаєте.

Ліна Костенко: ...я, яка хотіла б тільки бути біля свого письмового столу, я відчуваю, усвідомлюю: настав час, коли мовчати мають право тільки мертві. І тому я приймаю запрошення виступати перед людьми.

Учень. Скажіть, вірші, як люди? Ваші вірші мають свій характер?

Ліна Костенко:

Є вірші — квіти...
Вірші - дуби.

Є іграшки вірші.
Є рани.
Є повелителі й раби.
І вірші є - каторжани.
Крізь мури в’язниць,
По тернах лихоліть - ідуть, ідуть
По етапу століть...

15.  Виразне читання вірша «Чекаю дня, коли тобі скажу»

Учень. Що ви можете сказати про сучасну молоду поезію Укра­їни? Чим різниться літературне покоління нового століття від «шістде­сятників»?

Ліна Костенко:

В теперішній літературній молоді відродилася і про­довжилася та гілка, яка не скоригована тимчасовими політичними чи ідео­логічними обставинами. Всі вони пишуть по-різному, у кожного своя пое­тика, але в цілому в їхній поезії є щось і спільне. Рівнем свого обдарування це нове покоління принесло нову надію на подальший розвиток україн­ської літератури по висхідній.

Учень. Що це за «фантастична доля» історії віршованого роману «Маруся Чурай»?

Ліна Костенко:

Насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки пись­менників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письмен­ником». За кілька днів восьмитисячний тираж було розпродано. Повторне видання через три роки вже накладом сто тисяч примірників в серії «Рома­ни і повісті» («Дніпро», 1982), так само швидко зникло з книгарень.

16. Інсценізація уривка із роману у віршах «Маруся Чурай»

Вчитель.  Пропонуємо до вашої уваги уривок із роману Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Бобренчиха лишилася вдовою,

Лютіша стала до роботи вдвоє.

Стару людину ганити негоже,

Співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джиґуна.

А в неї завжди пісенька одна.

Бобренчиха (до Гриця)

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати. мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу

А не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду,

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, синку, на землі. -

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

Гриць

— Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

Хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

То, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі, що не слово — насторч.

Таж там росте на хаті кропива

Мені таку невістку ані на оч,

Ні на оч, сину, поки я жива!

Гриць.

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші? Он, у горщику, під лавою,

Ще й попелом притрушені, стоять.

Бобренчиха

—А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

Бо гроші є у матері,— веди...!

Іди, женись, хай буде не по-людськи,

Але як пустка свисне у печі,

То, наплодивши злиднів, голопуцьків,

Не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

То не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

На всю Полтаву будеш багатир.

(Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю»).

Маруся

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці, то я пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня при стіні.

Пряду куделю! Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Тоді співали про якусь Кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

...Мені всю ніч в очах це маячило.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! — захопить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

Гриць

— Марусю! — каже. — Я прийшов навіки,

Я на коліна стану, ти простиш?

(Звучить українська пісня «Закувала зозуленька»).

Маруся

— Я найдорожчі сплакала літа

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?

Коли своїм коханням поступився

Заради грошей і багацьких нив,

Чи ти тоді од мене одступився,

Чи сам себе навіки обманив?

 

Гриць

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

Тобі дано і вірити, й кохати, А що мені?

Які такі куші? Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне

А я не можу без твоїх пісень!

 

Маруся

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

А я сказала: «Йди собі, іди!» —

А він сказав: «Мені нема куди».

Маруся

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду,

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?

(Звучить пісня «Ой не ходи Грицю...»)

 

Вчитель

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

І звісивши ту голову тяжку.

Гриць

— Як не хочеш, моє серце, дружиною бути,

То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.

Буду пити через силу, краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу...

Вчитель

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Маруся

Ой, сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

Вчитель

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб'є.

Маруся

Я не труїла. Те прокляте зілля -

Він випив сам. Воно було моє.

Звучить українська народна пісня «Чарівна сопілка»

 

17.          Слово вчителя літератури. Я вважаю, що саме ці слова можна сказати і про велику поетесу України Ліну Костенко. Так, вона наша і пісня і душа, і щирість, і суддя, і захисник. Вона поетеса, яка живе і думає, радіє і сумує разом з нами, виносить свій вирок і намагається щиро допомогти своїм словом, безком­промісним, щирим, чутливим; словом, яке відкриває зовсім інший світ, де на першому місці стоять лише добро, любов, милосердя и щирий па­тріотизм.
18. Слово вчителя музики

18. Читання вірша «Двори стоять» під музику

V. Підсумок уроку

1. Слово вчителя літератури.

Отож, наша робота була плідною. І тепер належить зробити висновок, якими ж постали перед вами особистості цих сильних жінок?

Леся Українка — високоосвічена обдарована особистість з багатим духовним світом, з високими моральними принципами, шляхетна і благородна натура. Завдяки силі волі, витримці, залізному характеру витримала випробовування долі і могла підвести підсумок:

«Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього».

У свій час Леся Українка була ідеалом і прикладом для оточення (особливо, молоді). Вона спромоглася сягнути таких вершин духу, що під силу лише генієві.

У Ліни Костенко нема плакатних патріотич­них віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово "Україна". І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високо духовною і патріотичною. Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас.

 Думаю, що Леся Українка та Ліна Костенко як особистості можуть бути взірцем і для вас, сучасної молоді.

 Леся. На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала…

Ліна. Я вибрала долю собі сама…

Леся. Я – Минуле.

Ліна. Я – сьогодення.

Вчитель. А попереду – вічність, бо велика любов і велика творчість – невмирущі…

VІ. Домашнє завдання

Підготуватися до написання контрольного твору