Брифінг «Рідна мова – мати єдності, батько громадянства, сторож держави»

Про матеріал
У формі ділової гри учні матимуть змогу торкнутися питань становища і розвитку рідної української мови в суспільстві, ознайомитися з новою формою проведення суспільної дискусії – брифінг. Матеріали брифінгу – це уривки з творів, цитати з інтерв’ю українських письменників: Уласа Самчука «Нарід чи чернь», Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», Дмитра Павличка.
Перегляд файлу

Брифінг «Рідна мова – мати єдності,

батько громадянства, сторож держави»

Ведучий 1: Бр́ифінг (англ. briefing) — короткий публічний виступ для представників засобів масової інформації, на якому учасники певних подій або заходів надають інформацію про поточний перебіг справ, позиції сторін, повідомляють раніше невідомі деталі та відповідають на запитання журналістів.

Підготовка до брифінгу триває 1-3 дні. За цей час до ЗМІ надсилається інформація щодо його проведення у формі прес-релізу із зазначенням теми та основних аспектів, які мають бути висвітлені. Паралельно персонально запрошуються представники мас-медіа телефоном, через електронну пошту та під час особистих зустрічей. Водночас готується доповідь виступаючого. Якщо виникає необхідність у висловлюванні різних думок або підкресленні одностайності щодо певної позиції, на брифінгу можуть бути присутні кілька представників відповідної організації. В такому разі головною є перша доповідь, що розкриває тему, інформаційний привід, задає тон сприйняття інформації, решта ж виступів доповнюють її, тим самим підкреслюючи одностайність.

Брифінг триває не більше 30 хвилин. З них перші 10 хвилин відводяться на представлення присутніх офіційних осіб та ознайомлення зі своєю позицією. Решту часу присвячується відповідям на бліц-питання, які задають співробітники ЗМІ. Брифінг - це не діалог, це короткі запитання і такі ж короткі, але повні інформаційні відповіді. Тому іноді брифінг проводять стоячи, в холі готелю, аеропорту, адміністративної будівлі.

Тож сьогодні, в Міжнародний день рідної мови, в прес – центрі Херсонського училища культури проходить брифінг відомих українських письменників, інтелігенції Херсона, та викладачів нашого навчального закладу присвячений становленню і розвитку нашої рідної української мови

« Рідна мова – мати єдності, батько громадянства, сторож держави».

(Представлення офіційних осіб, та представників ЗМІ ).

  1. Лі́на Васи́лівна Косте́нко - українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.
  2. Ула́с Олексійович Самчу́к — український письменник, журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні, член ОУП «Слово».
  3. Дмитро́ Васи́льович Павли́чко — український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч. перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка
  4. Анатолій Петрович Марущак - член Національної спілки журналістів. Заслужений журналіст України. головний редактор телебачення Херсонської держтелерадіокомпанії “Скіфія”, лауреат  Міжнародних  і Всеукраїнських  телевізійних фестивалів

Ведучий 2: Україна демонструє чи не найбільшу серед інших країн толерантність у мовних питаннях. Але є сили, які не зацікавлені у стабільності ситуації в державі і штучно актуалізують їх, розігруючи мовну карту. Відповідь на це питання буде однозначною: відсутність цілісної державної мовної політики. Істина, яка повинна бути не аргументом, а аксіомою у розумінні важливості статусу державної мови: без мови немає нації, без нації немає держави – це азбучна істина. Мові належить головна об'єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. "Мова – залізний обруч, мова згуртовує народ воєдино", – так сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Штейні. Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із визначальних чинників державності народу з кордонами, територією, армією, податками. А тому питання становища державної мови – це такі ж питання національної безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів, реформування Збройних сил, територіальна цілісність. "Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави", – сказав член Французької академії Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Українська мова в незалежній Україні стала предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій та політичних торгів, про що свідчать усі, без винятку, парламентські та президентські кампанії. З цього приводу варто акцентувати на тому, що проста констатація фактів підважує усі спроби експлуатувати мовне питання в інтересах антиукраїнських внутрішніх і зовнішніх сил. Наявна правова база, Конституція України, тлумачення її десятої статті, інші законодавчі акти, зокрема Державна Програма розвитку і функціонування української мови, затверджена Постановою Кабінету Міністрів, дають підстави вживати активні дії щодо утвердження державної мови. А що ми маємо на практиці?

 

Л.В. Костенко:  А на практиці у нас все суспільство – аморфні напівпровідники. З елементами пам’яті. Навіть не з пам’яттю, а всього лиш з її елементами. Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба й видовищ. Нація дуже хвора, швидко втомлюється. Цій нації кров уже не вдаряє в голову, вже виступає тільки холодний піт. Шизоїдний сель свідомості заливає суспільство. Слово знецінилось. Мова втрачає пульс. Виникають якісь культи й культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж….всі разом хочуть насюсяти на великих, витерти ноги об попередників…  Саме тому у своєму романі «Записки українського самашедшого» моєму героєві хотілося на Канари: «Я раптом захотів на Канари. …Вичитав у одному журналі, що там …є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистується. І я подумав - от якби й у нас на говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму…». Отже: хто ми? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство. Чому ми стали такими?

 

Улас Самчук: Ось чому ( про це я кричав у своїй публіцистичній статті «Нарід чи чернь» ще в 194І-му): …бо найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія - перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,— російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, Нищення нас. І тоді піде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду - саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

 

Д.Павличко: Так дійсно « …несвобода була кайданами. Але Прометей тільки в кайданах міг довести, що він справжній борець за свободу. Я вже давно зрозумів, що демократія - це також форма поневолення, бо дає право голосу нерозумним і навіть божевільним виступати в тогах мислителів і вождів. Подивіться телепередачі, що звуться "Свобода слова". Вони подібні до гладіаторських боїв, де кожен герой мусить бути вбитий як не сьогодні, то завтра. В атмосфері вседозволеності потрібно мати дух, що забороняє тобі бути блазнем, обмежує тебе в усьому, що вважається негідним людського звання.» Особливо це стосується галузі культури: «Уседозволеності у сфері культури немає і не може бути, бо культура - це поведінка вихованого на певних моральних засадах мудрого духу, а не дикуна, що своєю потворною голизною хоче здивувати таких, як і він. А щодо національної свідомості суспільства зазначу: «…Патріотична еліта, що створювала Народний Рух, розтанула на свободі, як сніг на сонці. Де вона? На щастя, не вся! Але більшість розбіглася по кошарах, де краще годують. З'ясувалося, що кожному з наших вождів потрібно своєї України, з особливою ідеологією і релігійністю, своєї окремої партії, а якщо не вдається її створити, то вони перебігають до іншої, де більше заплатять за їхні паперові, позолочені ореоли. А чому так сталося? А сталося так тому, що освіта нашої "свідомої інтелігенції" - це в найкращому разі десятирічка. Чим менше людина знає, тим більшу амбіцію має. Суперамбітність, притаманна навіть тим, що пройшли тюрми і заслання, погудила, знищила велику єдність, з якою на політичній сцені з'явився Рух. А що, як не егоїзм і не гетьманська пихатість, звело нанівець здобуток найвидатнішої в українській історії Помаранчевої революції? Колись галицькі бояри спольщилися швидше за львівських ремісників, козацька старшина пішла в російські дворяни швидше, ніж рядові козаки. Сучасні перевертні, що видерлись нагору, - не дивина. Але дивина, коли перевертнем стає вчорашній патріот! Це рідне, наше.»

 

Л.В. Костенко: Я повністю з Вами, Дмитре Васильовичу згодна: «…Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. …Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. …Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий  бедлам. …Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.» Що ж до національної свідомості і людської гідності, то скажу так: «… Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава – це я». Так, держава – це я, а не те що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б  достойна держава. І нація – це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрала я і яка обрала мене – до красивої і шляхетної нації. … Колись вірменські матері у вигнанні, без даху над головою, на палючих вітрах, писали пальцями на піску алфавіт, щоб діти не забули вірменську мову. А нашу мову заносять піски духовних пустель. Нема України в душах, …людям позакладало душі.

 

Ведучий 1: Переходимо до запитань представників ЗМІ.

 

Представник 1. Дякую за відвертість усіх виступаючих (представляється). У мене запитання до Уласа Самчука: «Як, на Вашу думку, можна побороти всепоглинаюче явище шовінізму, ту «анти націю», про яку говорила пані Ліна Костенко?

 

Улас Самчук: Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

 

Представник 2: ( представляється) Запитання до Дмитра Павличка: В чому Ви вбачаєте основне завдання держави у боротьбі за духовне зростання українців?

 

Д.В. Павличко : В деяких країнах уже відчули  загрозу духовного спустошення сучасної людини і намагаються повернути на телеекрани глибокі дослідження з історії народів, розмови про тенденції розвитку людства. Таких бесід на нашому телебаченні нема, бо люди, які мають що сказати, сьогодні не потрібні. Дискусії ведуть між собою одні й ті ж набурмосені політикани. Про справи культури, про нові книжкові видання, про театр, про життя української мови не прийнято говорити на телебаченні. А вже про філософські проблеми, про те, чи може існувати світ без поділу на військові союзи, чи взагалі можливий розвиток людства без конфліктів, які супроводять нас уже тисячі років, про це не узвичаєно говорити й поготів. А сьогодні це вкрай необхідно, особливо молодому поколінню.«…У  суспільстві повинен переважати інтелект, а не шлунок. Творчі організації, де кувалася духовна зброя, вмерли. їх треба воскресити. Матеріальний добробут без духовного, національного розвитку народу - це мільйонні колективи геніальних пожирачів хліба, що тішаться мерседесами, як племена в лісах Амазонки - скляними намистами.»

 

Представник 3.(представляється) Маю запитання до Ліни Костенко: Чи погодитеся Ви з точкою зору пана Уласа Самчука про те що «наше населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою, що це — безлика, без'язика юрба. І що  особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду - саме велике порожнє місце»?

 

Л.В. Костенко: Були шістдесятники. Була студентська революція на граніті. Були протестні акції початку століття, виросло покоління Помаранчевої революції, відбувся «Майдан», «революція гідності» – «…Це NEXT покоління, якого ми ждали і воно прийшло. Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. … Протестують, таврують, звертаються до совісті.   Вітають і приймають до свого братства. …Я милуюся…. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу. Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на майдан не політики,…вони вийшли самі. …Не треба вже поводирів. Нація не сліпа. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі.

 

Представник 4: (представляється) Запитання до УСІХ учасників брифінгу: «Які висновки можете зробити зі свого різнопланового досвіду? Як жити далі? У що вірити?

 

Д.В. Павличко: « Треба перемагати розчарування, яке охопило наш народ після Помаранчевої революції. Треба вірити в наш народ, який  і сьогодні показує, що він невмирущий. Усе, що нині діється в Україні, зумовлене нездатністю нашої провідної верстви вирватися з рабських призвичаєнь трагічного минулого, але час іде і народжує нові покоління й нові тенденції розвитку не лише в Україні, а й в усьому світі. Світ ніколи не буде (й це дуже добре) щасливим раєм. Та він назагал усе-таки стає справедливішим і кращим. Наша національна ідея вже сьогодні не вміщається в розбудову нашої державності. Вона починає набувати ознак світового мислення про нашу націю. Ми повинні бути значними у світі. Ми маємо бачити свою будівничу присутність у створюванні нового загальнолюдського дому, де ми як нація зі своєю культурою, мовою маємо відчути свою потрібність і незамінність.»

 

Ведучий 2: Керівництво держави повинно наважитися та раз і назавжди зняти мовне питання в Україні. Українській мові у державотворчому процесі України має бути відведена провідна роль. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, потужним знаряддям українського націє- і державотворення. Врешті, виконати головне своє завдання консолідації українців – етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних цивілізованих державних народів. Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиме себе ущемленим, "нижчим" за інші нації, адже, в першу чергу, мова є тим підмурком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби у мові своєї держави.

 

Ведучий 1: Сьогодні ми у формі ділової гри мали змогу торкнутися питань становища і розвитку рідної української мови в суспільстві, ознайомилися з новою формою проведення  суспільної дискусії – брифінг. Матеріали брифінгу – це  уривки з творів, цитати  з інтерв’ю українських письменників: Уласа Самчука «Нарід чи чернь», Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», Дмитра Павличка, які ми рекомендуємо для ознайомлення. Комісія гуманітарних дисциплін щиро дякує…..  Дякуємо усім за увагу. Чекаємо нових запитів для спілкування.


 

 

docx
Додано
18 жовтня 2020
Переглядів
757
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку