Будемо пам’ятати про своє коріння

Будемо пам’ятати про своє коріння

(5 клас)

 Тема уроку: Людина з планети Старість

 Мета: виховувати у дітей любов і повагу, шанобливе ставлення до людей похилого віку;

- вчити дітей критично ставитися до своїх вчинків та вчинків близьких і сторонніх людей;

- розвивати почуття ніжності, доброти,чуйності, милосердя.

Обладнання: фотографії дідусів і бабусь; прабабусь і прадіду сів дітей, ілюстрації з журналів.

Звучить музика «Літа минають»

        Учитель: На картах небесних тіл така планета не позначення. Але вона існує, тільки не в просторі, а в часі.

У свій час кожен з нас, залишаючись жителем Землі ступає на цю планету. Час там протікає повільно, з довгими ночами, заповненими безсонням, лякаючи перебоями в серці.

І люди сприймають час по-іншому, живуть більше в минулому, ніж в теперішньому. У них дивна пам'ять – пам’ятають до найдрібнішої деталі події піввікової давності і забувають те, що трапилось тільки-що: куди поділи окуляри, ковтнули чи ні таблетку, що їли на обід? А як вони ходять? Жителі планети Старість бредуть повільно, а впавши, самостійно встати не можуть, ждуть протягнутої руки.

Скажемо простіше – старість.

Або якщо зовсім енциклопедичним словником – «віковий період від 75 до 90 років» - далі вже довгожителі.

«Старий – що малий», говорить прислів’я. і справді, є в них щось подібне. Перш за все безпорадність. Тільки в дитини вона з кожним років вона зменшується, а у старих – збільшується. Іще старі люди образливі, як діти.  Але дитячі образи нас тішать, а стареньких – дратують. Старість по суті своїй трагічна. Хоча б тому, що в цьому віці по-справжньому розумієш закон природи: людина смертна. Старість окреслює навколо людини круги самотності, і чим далі, тим вужчим стає коло. Більшість стариків – це вдівці і вдови, адже рідко вдається, як в казці із щасливим кінцем, жити довго і померти в один день.

За межею залишається робота, до якої звик, яку полюбив. Потім весь божий світ, і ось уже не вийдеш і за ворота.

І тоді єдиним вікном в світ, єдиною справою і змістом життя настає спілкування з близькими людьми, онуками, дочками, синами,зятями.

Розмови, що б здавалося простішим? І наскільки, виявляється, складно, вразливо.

Послухайте, про що говорять бабусі, сидячи на лавці. Та все про те ж. Прийдуть з роботи і все мовчки, мовчки. А як хочеться, щоб молоді розповіли, порадились, посвятили в свої справи, плани! І це не просто стареча допитливість, а бажання бути корисним.

Старі люди люблять давати поради, «вчити жити». Може це генетично в них закладено, обумовлено самою природою, яка піклується про те, щоб не пропав дарма досвід поколінь. Скільки образ, сліз, трагедій зараз, коли знецінюється попередній досвід, коли так багато перемін і в нас самих і навколо нас.

«Хочеш,  я навчу тебе швидко рахувати в умі?» - запитує дідусь у якого виникла щаслива можливість дати урок.

«Навіщо?» - дивується внук. У мене ж є мікрокалькулятор.

Або ще діалог

       -Як ти картоплю чистиш? – хмуриться 80-річна мама, спостерігаючи за дорослою дочкою. Скільки зрізаєш!  У неї, у мами, - стійка звичка голодних років,нею і оладки із картопляних лушпинок ще не забуті. А в дочки – інші знання: Та нітрати ж! Треба товше різати! І обрізана картоплина, кинута різким рухом попадає в каструлю.

        Ще один діалог

• Ну як ти живеш з невісткою?
• Та ніяк. Говорить,  наче телеграму надсилає, зайве слово боїться сказати: «Доброго ранку, вас до телефону, спасибі, будь ласка,» - ось і вся наша розмова.
• Це ще нічого, буває гірше.

І тоді зринають на думку бувальщини, легенди, розповіді.

 

Легенда « Про найсвятішу любов материнську»

Дуже давно жила сім’я з трьох поколінь. От якось батько наказує синові:  «Приготуй на завтра візка, бабусю повеземо». Повставали вони до схід сонця, батько виніс свою матір, посадив на візок, покликав сина і вдвох повезли. Заплакала стара, але нічого вже не могла вдіяти.

• Куди ми веземо бабусю? – запитує син у батька.
• До старого шахтного обвалу, бо яка від старої користь, якщо тільки сидить

та їсть, а робити вже нічого не може. 

Коли приїхали до шурфу, розвернув батько возика і тихенько пустив його разом з бабусею.

• Що ви наробили, тату? – закричав син – навіщо і возика викинули? А коли прийде час, на чому я вас повезу на звалище?

Почув це батько і наче прокинувся, гірко заплакав і поліз до ями – витягати матір і возика.

Учитель: Діти, а хто знає прислів’я про бабусю?

«Поки баби – доки й ради», «Хто бабу має – потіху знає», «Бабці скаже, як зав’яже», «Там бабині руки – де онуки», «Бабине слівце – плідне деревце».

Уже став крилатим вислів «Є баба – є й діти». Дійсно так, бо на плечі цих невтомних трудівниць випадало, крім усього, ще й виховання онучат. Нерідко бабуся заміняла неньку й батька, особливо в перші повоєнні роки, коли чимало дітей лишалося без рідних. З особливою любов’ю і теплотою змалював образ бабусі Іван Драч:

А бабуся, бабулина, бабусенція.

До дівчиська, дівчиниська так і тулиться.

Сиротина ж, сироту ля, сиро пташечка.

Бабумамця, бабутатко, бабусонечко.

Учитель: Якось в автобусі довелося почути цікавий діалог:

Молода мати з дівчинкою їхали в село. Поруч з ними сиділа літня жінка і запитала:

         - Куди доню їдеш?

         - По бабусині казки.

      - А ти любиш свою бабусю?

      - А хіба бабусю можна не любити?

Учитель: Що й казати, мудро підмічено «Дитячими устами говорить істина». На нашому уроці присутні ваші бабусі. Готуючись до уроку, ми з вами писали невелику твори  про бабусю. Ось рядки з них…..

1. Щасливий той,

В кого бабуся люба є.

Той біди вже не знає,

Бо бабусенька скрізь дбає.

 

2. Я з бабусею своєю

Дружу давно-давно

І ми – скажу вам – з нею

В усьому заодно

Така моя бабуся –

Найкраща у житті.

А руки у бабусі –

Ну просто золоті

Вони, що хоч уміють,

Скрізь роблять чудеса.

То місять щось, то шиють.

Подивишся – краса.

Так товсто мажуть пінку,

Так щедро сиплють мак,

Працюють без зупинку,

А пестять ніжно як.

І в хаті і надворі

Пороблять все як слід.

То чистять щось в коморі,

То варять нам обід.

А там – нічник засвітять,

Щоб спав міцніш онук.

Мабуть немає в світі

Таких хороших рук.

 

3. Свою бабусю знаю

Із давніх-давніх пір,

Її обличчя любе,

Її ласкавий зір.

Та над усе найбільше

Сподобались мені

Її ласкаві руки

Умілі та міцні.

Оцій руці хорошій

Робота не важка,

Бо в’яже, варить, пише

Бабусина рука.

Буває, щось пошиє

І скажем ми, краса.

 

4. Дай, бабусю, поцілую

Сивину твого волосся,

Теплим диханням зігрію

Снігом вибілені коси.

Може, і на них розтане

 Мов химерні візерунки

 

5. Бабусю моя дорогенька,

Матуся моєї матусі,

Присядь коло мене близенько,

Я ніжно отак пригорнуся,

Накину тобі  я на плечі 

Хустинку тепленьку пухову.

Як гарно з тобою малечі.

Бабусю, завжди будь здорова!

            На руки твої подивлюся,

            Що ніжно голівку ласкали

            Ці руки моєї бабусі

            В колисці мене колихали.

            За все найкраще у житті,

            За ваші руки золоті,

            За ваші лагідні серця

            Внучата вдячні без кінця.

 

(Пісня «Бажаємо щастя»)

 

Учитель: На уроці присутні і наші дідусі. Послухайте, шановні, що говорять про вас ваші внучата.

                  Чи мороз, чи виє хуга,

                  Я нічого не боюсь.

                  Це тому, що маю друга.

                  Мій найкращий друг – дідусь.

Ти хороший, ти ласкавий,

Ти привітний, гарний, славний,

Будь здоровий, не хворій,

Мій дідусю дорогий.

                 Мій любий дідусь,

                 Він найкращий у світі.

                 Його добрий погляд ловлю.

                 І щиро признаюсь,

                Хай знають всі діти,

                Що я його дуже люблю.

Мій сильний дідусь:

Він і слюсар, і столяр,

І найкращий спортсмен.

Діже любить він нашу бабусю.

Та найбільше він любить мене.

                І тому в цю хвилину

                Хай лунає для нього

                Найкраща із наших пісень.

                Всім дідусям достатку,

                Здоров’я міцного

                Зичать онуки в цей день.

 

(Пісня «Запрягайте тату свого коника мені»)

 

Учитель: Мова наших дідусів багата, часом незвична, пересипана прислів’ями , приказками, словами у переносному значенні.

       

(Інсценізація)

 

  Це дідусь хороший мій.

Звуть дідуся — Веремій.

Так він дивно розмовляє,

Що попробуй зрозумій!

 

В цирку був я з дідусем.

Ми там бачили усе:

І жонглера, і ведмедя

На швидкім велосипеді...

Я вертівся, дід спитав:

— Ти прийшов ловити ґав?

Аж підвівся я із лави:

— Та які ж у цирку ґави?

Ну й дідусь мій Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

 

Через того самоката

Посварилися ми з братом.

Брат мовчав, і я мовчав,

А дідусь обох повчав:

— Що ж це ви розбили глека?

Так до бійки недалеко!

Братик, плачучи, сказав:

— Глека я не розбивав!..

Ну й дідусь мій, Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

Цілий день мій брат мов дзиґа!

Спать пора, а він все біга.

Ще й гукає: — Я не ляжу!

А дідусь ласкаво каже:

— От якби ти зараз ліг,

Ти б заснув без задніх ніг!

І питає братик в нього:

— Де ж у мене задні ноги?

Ну й дідусь мій, Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

 

Спір у братика й сестрички:

— То горобчик! — Ні, синичка!

Та — своє, а той — своє...

Тут дідусь мій устає,

І розводить він руками:

— От найшла коса на камінь!

Я дивуюсь: — Чудеса!

Де ж той камінь? Де коса?

Ну й дідусь мій, Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

Я, сестричка й менший брат

Втрьох збирали виноград.

Сперечалися ми все,

Хто з нас кошик понесе.

Дідуся ми розгнівили".

— Що ви кашу заварили?!

— Де ж та каша? — мовив брат.

Ми збираєм виноград.

Ну й дідусь мій, Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

 

Фарбував дідусь підлогу.

Ми стояли біля нього.

Тільки щіточку взяли —

Жовту фарбу розлили!..

Він у нас питати став:

— Хто це дров тут наламав?

Здивувалися ми знову:

— Це ж бо фарба, а не дрова!..

Ну й дідусь мій, Веремій!

Що він каже? Зрозумій!

Мій читачу! Зрозумій,

Що сказав тут Веремій,

В мами, в тата запитай

І на вуса намотай!

 

Сценка «Голубчики»

Якось вдень на старість літ

Посварились баба і дід.

А тоді – як діточки:

В різні боки та кутки.

Дід мовчить: уперся він,

Мов кілочок той у тин.

Не говорить і стара...

Вже й обідати пора...

Вже спустилася пітьма,

А розмовоньки нема...

Баба зроду говірка,

Ця мовчанка їй тяжка.

Розтуля вона вуста,

В діда лагідно пита:

- Ти, старий, учора чхнув?

Дід удав, що не почув.

- Чхнув чи ні? – стара ізнов

- Чхнув... То що?

- То будь здоров!

Засміявся дід в отвіт...

Помирились баба й дід.

І сидять вони у купці –

Голубочок при голубці.

 

Учитель: Від бабусь і дідусів ми вчимось шити й вишивати, садити й вирощувати квіти, готувати їжу, доглядати немовлят, працювати в полі, городі, біля худоби. Вони передають нам багаті звичаї й традиції нашого народу.

Мені хотілося б звернути вашу увагу на одну обставину – наш моральний обов’язок перед ними. Чи завжди ми віддячуємо їм за все своєю любов’ю.

 

Пісня («Росте черешня в мами на городі»)

 

Учитель: Приходить час, помирають люди. І нічим не можуть відкупитися від смерті. Але по-різному помирають, в різних умовах. Одні – як у Б. Олійника у вірші «Пісня про матір», інші – як у вірші Володимира Довгалюка «А в баби хата-домовина».

 

«Пісня про матір» - співає вчителька

 

«А в баби хата-домовина» - розказує учень.

А баби хата – домовина,

А баби хата – мов труна.

Померла баба Катерина

І третій день лежить вона.

Пообіч баби білі руки,

Як дві обрублені струни…

Є в баби четверо онуків,

Одна дочка і два сини.

Міста далекі заманили,

Їх в ситий затишок квартир,

А в баби хата, як могила,

Немов забутий монастир.

Нема сльози кому зронити,

Лиш сад за вікнами поник.

І баби ангел-хоронитель

Склав крила скорбно під рушник.

Сусіда вийшов, гладить вуса,

Не розуміє в чому річ:

Чому це в Катрі кляті гуси

В дворі ночують третю ніч?

Покіль село стелилось спати,

Світили вікна замість свіч…

Ой що ж вам, хлопці в трьох кімнатах,

Ой що ж вам сниться третю ніч?

Це ж ваша хата – домовина

Сумую тяжко в самоті,

Це ж ваша ненька-сиротина

Одна у смерті як в житті.

Лежать покірно на підлозі,

Стежки оббігавши усі,

Її старенькі вмиті нозі

В позавчорашній ще росі.

Щось надломалося у світі

Якісь підірвані мости,

І по незвіданій орбіті

Летить планета у світи

По вічнім колу зодіака,

В одвічній суєті людей

Пливе у вічність біла хата –

Пресвітлий бабин мавзолей.

 

Учитель: Справді, щось надламалось у світі, бо черствіють нашу душі, ми не відчуваємо чужого болю, забуваємо, що старість прийде обов’язково до кожного з нас.

 

 (Вірші «В серці не гоїться рана», «Дід умер») 

 

(Хвилина мовчання)

Учитель: Не завжди доживають свого віку старенькі вдома. Різні обставини заставляють покинути свою домівку і переїхати до будинку престарілих. Коли людина самотня – це одна справа, але коли діти відмовляються від своїх немічних батьків – це жах…

 

Виглядала мати із вікна,

Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх.

Мовчазна стіна не розділить

Радість чи тривогу.

Старість подивляється на шлях -

Бо це зосталось тільки й світу...

Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти.

Тут, мовляв, їй буде веселіш

(От сиди, стара, і веселись).

Від думок - полиново гіркіш:

Рідні діти матері зреклись.

Хворе серце плаче по ночах,

Та не шле проклін до їх порогу.

Озовись надією в очах.

Гомінка натруджена дорого!

 

Учитель: Діти, повинні думати про бабусю, яка живе далеко від вас і хворіє, думаймо про безрідну стареньку, яка мешкає на вашій вулиці й щоранку стоїть коло похилених воріт сумно дивлячись услід тим, хто йде повз неї. Зупиніться, привітайтесь, запитайте, може їй щось потрібно.

Поки старенькі наші бабусі й мами з нами ми всі молоді. Вони – наш захист, наша добра згадка про незгасне світле дитинство. Тримаймося ж їх. Пам’яттю, спомином, думкою, тримаємося за ним душею.

Хочеться вірити, що ніхто з нас не забуде своїх батьків, особливо тоді, коли до них прийде старість, що ви будете пам’ятати про своє коріння, про те, що все життя за вами будуть мандрувати очі материнські і білява хата.

(Пісня «Лист до матері»)

 

 Не скупіться на теплі слова,

Бо в світі так мало тепла

Лиш від рідної хати

Та від лагідних рук мами й тата.

 

Коли зміцніють крила, щоб літати,

Не забувай про рідних маму й тата

Та встигни добре слово їм сказати,

Допоки ти живеш у рідній хаті.

 

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для трави

Ви простіть нас байдужих, ми винні.

Будем ми ще старими, як ви.

 

Не сумуйте, старенькі, не треба

Не тримайте у серці жалі.

Я до ніг прихилила б вам небо,

Щоби легше жилось на землі.

 

Бути людиною – не дуже просто

 Бути людиною – геройство в наші дні,

Устати й крикнути з трибуни, із помосту:

«О люди, залишайтеся людьми».

 

Учитель: Чи справді все так, про що ми говорили сьогодні на уроці? Чи буває так у житті? Що скажуть нам наші гості?