Чарівний світ мистецтва

 

Демиденко Надія Михайлівна

вчитель музичного мистецтва Матусівського навчально – виховного комплексу «Заклад дошкільної освіти – загальноосвітня школа I – III ступенів» № 2

Матусівської сільської ради

 

Матеріали розглянуто і схвалено на засіданні педагогічної ради Матусівького НВК № 2

10.03.2020, протокол № 4

 

Посібник містить розробки сценаріїв виховних заходів, що можуть бути використані вчителями, педагогами організаторами в позакласній роботі

 

 Вступ

«Мистецтво – вираження найглибших думок найпростішим способом»

                                              Альберт Енштейн

«Мистецтво надає крила і відносить далеко-далеко! Кому набрид бруд, дрібні грошові інтереси, хто обурений, ображений чи скривджений, той  може знайти спокій і насолоду лише в прекрасному»

                                                   Антон Чехов

«Благо, яке дарує нам мистецтво, полягає не в тому, чого ми від нього навчаємось, а в тому, якими ми завдяки йому стаємо»

                                                   Оскар Уайльд

 

     Мистецтво вважають найсприятливішим засобом прилучення дитини до культури і духовних цінностей. Воно відзеркалює сутність культури, те що виражає її  своєрідність, відмінність від інших соціальних феноменів. Твори мистецтва сприяють художньо – образному засвоєнню світу, оскільки передають знання в образній формі, через особисте сприйняття митця.

      Дитинство і юність – це вік, коли мистецтво є могутнім чинником формування людяності, культури особистості, виховання естетичного смаку, гуманності та вміння бачити прекрасне навколо себе.

 

 

 

 

 

 

 

      Дитинство і юність – це вік, коли душа співає, коли музика є могутнім чинником формування людяності. Спілкувння з музикою допомагає людині знайти духовну гармонію. Через музику відкривається краса навколишнього світу. Музичне мистецтво не може існувати саме по собі, тому що його творить людина, вкладаючи в нього свої думки, почуття. Музика – це школа формування людської душі, школа добра, розуму, людської краси.

 

Що таке музика?

Може, це вітер ніжно шепоче зажуреним вітам.

Може, це гомін веселий, весняний,

 

Спів заметілі зимовими днями?

Може дзвенять калинові намиста

Чи то бринить височінь промениста?

Може це бджоли увечері влітку

Тихо співають, гойдаючи квітку?

Може живе вона в серці людини,

Не замовкаючи ні на хвилину?

В ній - світ природи, думки, почуття…

Музика – частка людського життя!

 

Пісня «Музика» (муз. Ю.Рожкова)

 

Я всю красу, що навкруги, - схід сонця, запашні  луги,

 

Осінній сад, ясну зорю – на музику перетворю.

Дзвінку розмову солов'їв – на ніжний мелодійний спів,

Веселі дощові струмки – на марш грайливий і дзвінкий.

Ласкаві руки неньки – на плавний вальс маленький,

Співучу рідну мову – на пісню калинову. 

 

А звідки музика прийшла?

Можливо, джміль, або бджола

Зібрали звуки у садку, в кущах калини і бузку.

Чи може вітер-пустунець

 

Промчав по світу навпростець,

А гуркіт хвиль і шум дощів

Перетворив її на гру та спів?

А може музику привіз веселий потяг: сто коліс

Її вплели за звуком звук

У свій ритмічний перестук.

З високих гір, в пухких хмарках,

Із голубих озер-дзеркал,

З сріблястих снігових рівнин,

З квітучих сонячних долин,

З вузьких стежинок польових,

З дзвінких краплинок дощових

Чи із кленового дупла…

Тож звідки музика прийшла?

 

   Музика – одне з найдавніших мистецтв.  Вважають, що перші спроби музикування було зроблено близько сорок тисяч років тому. А слово «музика» походить зі Стародавньої Греції.  Музика – мистецтво звуків. Ще у давньому Єгипті люди намагались записати музику за допомогою малюнків, букв, цифр, особливих знаків-гачків. А сучасні назви нот з’явилися тисячу років тому. Їх започаткував монах-музикант Гвідо з італійського міста Ареццо, відомий як Гвідо Аретинський. (Гвідо д`Ареццо)

    Спочатку назв нот було шість: ут, ре, мі, фа, соль, ля. Ці склади Гвідо узяв із молитви, в якій співаки просили Святого Іоанна захистити їх

 

від раптової хрипоти.  Згодом було додано сьому ноту  «сі», а першу, незручну для співу ноту «ут»  замінено на «до». 

І ось що вони означали:

 

DO - (Dominus) – Господь

RE – (Rerum)    -   Матерія

MI – (Miraculum) – Диво

FA – (Familias-planitarium) – Сім’я планет (тобто - сонячна система)

SOL – (Solis) – Сонце

LA – (Laktea via) – Чумацький шлях («млечный путь»)

SI – (Sideral) – Небеса

 

 

Винахід Гвідо д`Ареццо дав змогу записувати музику. На вшанування пам’яті музиканта йому встановлено пам’ятник у Флоренції.

 

 

Казка про ключі і ноти

На п’яти лінійках нотних жили ноти безтурботно

І раділи щиро всім, хто до них приходив в дім.

І тому не заростав шлях в гостинний… ( нотний стан )

Через це, мабуть, і стало на лінійках місця мало:

Ноти – в хаті, на горищі, на даху і навіть вище,

Тож і збільшилось турбот

Потіснішав дім для… ( нот )

 

 

Незабаром ноти радо всі зійшлися на нараду:

 

«Треба дім новий шукати, аби більше ліній мати!»

Ох, давно вже треба знать:

Ліній в нотнім стані – тільки…

( п’ять )

Як по нотам можем взнати де на клавішах заграти?

Дуже загадка цікава, розгадать – не проста справа!

Та відгадку ми знайдем: одімкнем її ключем.

 

 

 

Помічник у нас він звичний

Ми звемо його ключ…( Соль )

Все нам скаже ключ…( скрипічний )

Він над нотами король.

 

По доріжці скік та скок нотний котиться візок,

П’ять лінійочок підряд, нумо, ноти, станьте в ряд!

 

Стрілась ДО, що йшла до річки

-ДО, сідай, під’їдеш трішки.

 Нота ДО шукає місце, хоче сісти десь по нижче.

РЕ – плужком город оре,

- Гайда з нами, нота РЕ!

МІ – малює жовтий місяць.

На візку й для МІ є місце.

Зупиняє ФА візок, хвалить: файний кузовок!

СОЛЬ – солила баклажани.

- Кидай справи; їдьмо з нами!

ЛЯ-ля- ля – співає ЛЯ:

-Гей, візок, ти звідкіля?

 

 

СІ – посіяла шпинат,

-Йди до нас, сідай у ряд!

 

Поспівка «Веселі нотки»

Пісня «До-ре-мі» 

(муз. А. Островського)

Пісня «Зяблик» (муз. А. Філіпенка)

 

Нот нам вистачить, а втім;

Ще й лічба потрібна їм.

Не обійдешся без міри: раз-два-три-чотири.

Бачиш – нота біла, знай: це нота ціла.

 

 

 

Розділим ноти цілі на половинки білі,

Щоб ясно це було для всіх,

Позначим паличками їх.

Кожна нота половинка – це дві чорних четвертинки,

Четвертинку ділимо на дві палички з гачками,

З чорненькими крапочками.

Коли кілька восьмих буде,-

Замість хвостиків кривих ноти- крапочки поставим,

Рискою з’єднаєм їх.

 

А ще в музиці у нас є зупинки поміж фраз

Ось перерва  у русі: пауза це, любі друзі.

В неї також є свій знак, позначається він так.

Дві латинські букви ці розрізняють всі знавці

Композитор точно пише:  f (форте)  - голосно, p (піано) – тихо.

Фрагмент м/ф «Форте-піано» (перегляд)

   

 

Три знаки альтерації є в музиці у нас.

Хто перший, любі друзі, назве їх швидко, враз?

Знак Дієз – підвищує звук на півтону,

Для ноти він, ніби маленька корона.

Бемоль – другий знак і поважна персона,

Він знижує звук  теж на півтону.

І тільки бекар не любив щось міняти,

Ходив, наступаючи друзям на п’яти:

- Благаю, у спокої ноти лишіть,

А я все зроблю, як раніше за мить!   

 

Є музика мажорна – яскрава, промениста

Повільна чи моторна – та завжди світла, чиста.

А є мінор – більш тьмяний,

І не такий блискучий: то мужній, полум’яний,

То лагідний, співучий.

 

 

Пісня «Навчайте мене музики»

 (муз. О. Лобової)

 

А про що ж нам може музика розповісти?

Розповідає музика про все, що є на світі;

Як вдалину ріка біжить, милуючись у літі,

Як сонце в синіх небесах промінням землю гріє

Про кожну квітку у лісах, про спогади та мрії.

Як хуртовина білий сніг розсипала навколо,

 

 

Та як дзвінкоголосий сміх збирає друзів в коло.

Як грізно за вікном бурчить зимова завірюха,

Як важко, коли друг мовчить, або немає друга.

Про щиру пісню солов’я, про верби та калину,

Про землю, що твоя й моя, - співучу Україну.

Про дзвін джерельного струмка й ліси, дощами вмиті,

Розповідає музика про все, що є на світі!

А якою музика буває?

 

 

Музика буває, як весняний вітер:

То заколисає в яблуневім цвіті,

То долину вкриє запашним розмаєм,

То в кущах калини тихо задрімає.

Музика буває, як червнева злива:

То забарабанить у вікно бурхливо, то раптово стихне,

І вже за хвилину падають в калюжі дощові краплини.

Музика буває схожа з листопадом:

То кружляє сумно над пожовклим садом,

То полине вгору, стихне край дороги,

І осіннє листя кине нам під ноги.

Музика буває, як завія біла:

 

 

То розправить вільно над землею крила,

То злетить шалено, люто і зимово,

Заведе з вітрами снігову розмову.

Музика кружляє, наче птах казковий:

То летить у мріях в дивосвіт квітковий,

То до зір долине й на дитячі вії

Кольорові, добрі, тихі сни навіє.

Без музики і дня не проживу,

Вона мені і в снах, і наяву,

І в шумі міст, і в щебеті пташок

В мовчанні трав і в райдузі квіток.

 

 

 

Озветься музика в душі: торкнеться слуху на хвилину,

До серця хвилею прилине. І стихне…

А в душі лишить відлуння сонячних мелодій,

І ніжність маминих пісень, весняний гомін хороводів

І новорічний спів осель.

Тож запроси її ласкаво, не бійся – серце зворуши,

Щоб різнобарвно і яскраво

Озвалась музика в душі.

 

Віки-роки спливали, їх пам’ять берегла

Ще нот тоді не знали, а музика була.

 

Вона допомагала селянам у жнива,

Вона спостерігала і свята і дива.

А як чудово квітла вона в святкові дні

І прикрашали житла її дзвінкі пісні.

Вона пливла роками у хороводі днів,

До доньки йшла від мами, від батька – до синів.

Ту музику чудову, яка не знала нот

Плека, як рідну мову і береже народ!

 

О, музико! Чарівних звуків ти ріка безмежна,

Гармонія тих фарб, що з сонцем грає джерело.

Душі людської казка безсловесна

 

Чарує і манить, як восени тепло.

Вона – саме життя, що жити всім велить,

Вона надія й щастя мить!

 

Пісня   «Музика»

(муз. А.Островського)

 

 

 

 

 

 

 

Любов придумана не нами,

Вона від Бога нам дана,

І хоч любов буває різна,

Та кожна справжня – завжди лише одна.

Любов – безмежний, чудовий дар,

Що дав творець своєму створінню.

Любов – це жертва, серця жар,

І райський спокій у терпінні.

«Кохати – не для себе тільки жити,

Кохати – то народжувати щастя»

 

 

 Любов, кохання… Одне з піднесених, шляхетних і прекрасних почуттів, що панує над світом, по за віком і часом. Це джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, поети, скульптори, філософи, композитори. Про кохання, щастя, а разом з тим розчарування, біль і втрату, вилиті в музику, що ось вже скільки століть  звучить, і буде ще довго звучати, поведемо мову.

 

 

 

  … Відень. По вулиці йде чоловік, який має доволі дивакуватий вигляд: здається він просто одержимий, скуйовджене волосся, сяк-так зав’язана краватка, широкий розмашистий крок. Часом він завмирає на місці і починає

змахувати руками, ніби диригує, потім дістає з карману записник з олівцем і щось туди записує. Перехожі з повагою розступаються  жителі музичного центру Європи (м.Відень) знають, що вони вступають дорогу генію.

 

   В його будинку царював хаос: кругом розкидані купи нотних записів, чорнильниці, аби як розставлені меблі. Але найбільше за все вражав рояль, з якого, «як кущі в саду, стирчали полопані струни – інструмент просто не витримував манери гри композитора, сповненої нелюдської сили і пристрасті.  Так писали про видатного німецького композитора, одного з представників віденської класичної школи Людвіга ван Бетховена.

 

 

   Напевно немає на світі жодного музиканта, навіть ті, хто з горем по- полам закінчив музичну школу,  поважно сідаючи за фортепіано, не грав би  перші вісім тактів «Місячної сонати», яку створив геніальний Бетховен, при  цьому, ледве підозрюючи, яка драма стоїть за кожною нотою цього твору.       

    « … Мій ангел, моє все, моє я… Від чого глибока печаль там, де владарює  невідворотність, хіба наше кохання може вистояти ціною жертв, відмовившись від повноти, хіба ти не      

 

можеш змінити становище, в якому ти цілком не моя, а я не твій? Що за життя без тебе! Така близька і така

далека! Яка туга і сльози за тобою – тобою, моє життя, моє все…» Так писав Бетховен в листі до своєї «безсмертної, коханої».

   В кінці 1799 року композитор знайомиться з сімейством Брунсвік, які приїхали до Відня. Дві сестри Тереза і Жозефіна стали його ученицями, а брат Франц – товаришем. Тоді між ними і Бетховеном зав’язалась тісна,

 

сердечна дружба, яка продовжувалась до кінця життя композитора.  

   Наприкінці 1800 року в цю сім’ю з Італії, з провінціального містечка

приїхала Джульєтта Гвічарді, родичка Брунсвіків. Їй було шіст-

надцять років. Вона любила музику,  непогано грала на фортепіано і побажала навчатись у кумира віденської аристократії.

   Саме в цей життєвий  період душевний стан Бетховена був

 

складний. Успіх супроводжував його як піаніста і композитора. Він був прийнятий в аристократичному суспільстві, його твори набували все більшої популярності. Здавалось, Бетховен міг би бути щасливим, але «доля стукала у двері» .

    Вже декілька років він помічав ознаки послаблення слуху – страшна біда для музиканта. До хвороби слух у Бетховена був дуже точним і тонким, відчував що найменш неправильну ноту, відтінки, уявляв всі тонкощі оркестрових забарвлень.

 

Бетховен сам з гордістю стверджував, що слух його відрізнявся такою досконалістю, «якої небагато хто з музикантів коли-небудь досягав».

   Причини страшного недугу так і залишились невиясненими. Припускали вкрай слухову перенапругу, простуду, запалення вушних нервів. День і ніч Бетховену не давав спокою шум у вухах. Звернення до лікарів не приносили полегшення. Доводилось приховувати глухоту від оточуючих.

 

 

Страждання пригнічували життєрадісність.

    Бетховен боровся з хворобою і всіляко надіявся на одужання, але тривога не покидала його. В листі до свого товариша він писав: «Життя моє жалюгідне: майже два роки уникаю всякого оточення, тому що не можу змиритися з тим, що я глухий. Якби я не був музикантом, це, можливо, не так мене вража-

ло,  але при даних обставинах це страшно.  Що зі мною буде?»

 

   

   Довгими ночами, коли шум у вухах не давав заснути, Бетховен мріяв: адже повинна знайтись людина, котра допоможе йому, стане близькою, прикрасить його самотність. Не дивлячись на нещастя, Бетховен бачив в людях краще, прощав їх слабкості, музика зміцнювала його доброту.

    Восени 1801 року доля, здавалось, зробила йому подарунок. Композитор писав: «Мені стало радісніше жити, я частіше зустрічаюсь з людьми… Цю переміну призвела чарівність однієї

 

милої дівчини; вона кохає мене, і я кохаю її.  Це перші щасливі хвилини в моєму житті за останні два роки».

   Бетховен покохав Джульєтту Гвічарді. Він мріяв про щасливе майбутнє, можливо, навіть про одруження; не дивлячись, що юна особа належала до аристократичного роду.  Але закоханий композитор тішив себе тим, що буде давати концерти, доб’ється незалежності, і тоді шлюб стане можливим.

   Літо, що провели вони разом, було для Бетховена самим щасливим.

   

 «…Життя наше буде нерозлучним. Яке життя! Як би ти не кохала мене, всеодно, я кохаю тебе сильніше… Тільки прокинусь, думками лину до тебе, моя безсмертна і кохана; де б я не був, постійно чекаю рішення долі. Або ми повинні бути завжди разом, або я готовий померти…

    Чи була насправді Джульєтта такою, якою уявляв її Бетховен? Палко закоханий в цю юну миловидну дівчину, напевно, він деякий час не помічав в ній легковажності, вважав її достойною

 

кохання,  сприймаючи красу її обличчя за красу душі.  Здавалось, Джульєтта відповідає взаємністю, але кожна зустріч чомусь приносила Бетховену сумніви. Йому і раніше доводилось розлучатись з надіями і мріями, але на цей раз трагедія стала особливо глибокою. Джульєтта знехтувала коханням Бетховена, і захопилась графом Робертом фон Галленбергом, який теж був музикантом і створював зовсім посередні твори. Проте Джульєтті Роберт здавався геніальним, і вона

 

сказала про це своєму вчителю. Бетховен розгнівався і попросив юну графиню більше не приходити до нього. Згодом він отримав лист. Джульєтта нанесла остаточний удар: «Я іду від генія, який вже переміг, до генія, котрий ще веде боротьбу за своє визнання. Я хочу бути його ангелом-охоронцем».

   Після зради Джульєтти Гвічарді, Бетховен уникав спілкування, Товариства, він шукав самотності. Три дні бродив він по лісу, не повертаючись додому.  Його знайшли   

 

знесиленим від голоду.  Але жодної скарги ніхто не почув. У Бетховена не було потреби в словах, все було сказано музикою.

Звучить перша частина сонати №14 («Місячна»)

   «Це захід сонця! Все глибоко сумно, спокійно, звеличено. Людина спогля-

дає, милується, плаче, мовчить…» Так охарактеризував цю музику

відомий французький композитор Гектор Берліоз.

 

 

      Існують припущення, що Бетховен написав «Місячну сонату» влітку 1801 року, в альтанці парку Брунсвіків, і тому за життя Бетховена іноді її називали 

«соната-альтанка». За іншими припущеннями – композитор працював над нею восени, того ж року.  Взимку з’явилось повідомлення, що твір присвячено Джульєтті Гвічарді – творіння, в якому життя, творчість, геній піаніста Бетховена злились воєдино.

 

 

   Коли три сонати (№12, №13, №14) готувались до видавництва, в рецензії зазначалось: «Сонати належать до творів, що ніколи не зістаряться. Третя ж поміж них, безумовно, ніколи не забудеться».

    Що собою характеризує Друга частина сонати – це питання й до цього часу хвилює музикантів. Одні вважають цю частину музичним портретом Джульєтти, інші уявляють картини природи, або взагалі утримуються від образних пояснень.

 

Відомий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст назвав її «квіткою між двома безоднями».

Звучить друга частина сонати №14 («Місячна»)

   Незабаром після випуску сонати в світ, Бетховен залишає помістя Брунсвіків і їде  в Гейлігенштадт, де пів року живе в  самотності, намагаючись забути про те, що болісно нагадувало про надії, з якими довелось розпрощатись. Життя в самотності і тиші не змінило стану його хвороби, страх втратити

 

здатність творити приводила його у відчай.  Але час гоїть рани.                

   Пройшло тринадцять років. До Бетховена завітав поет Людвіг Рельштаб, який обожнював музику композитора, особливо сонату №14. Поет зрівнював враження від почутої першої частини сонати, з картиною човна, що пливе при світлі місяця вздовж берегів озера. Як часто буває в мистецтві, Рельштаб, сам того не підозріючи, дав порівняння, яке було близьким сприйманню сонати багатьма слухачами. Приблизно з

 

середини 19 ст. сонату №14 (до-дієз мінор) стали називати «Місячною сонатою».

     Яка ж доля спіткала Джульєтту Гвічарді? В 1803 році вона вийшла заміж за Роберта Галленберга і виїхала до Італії. В подружньому житті була нещаслива. Пізніше, в 1821 році вона повернулась до Відня і намагалась зустрітись з Бетховеном, але марно. В листі до свого друга

О. Шиндлера Бетховен писав:

 «Я знехтував її. Якби я захотів віддати цьому коханню моє життя, то

 

щоб тоді залишилось для благородного, для високого?»

   Існує така думка, що справжнє натхнення приходить тільки до того, хто знає ціну істинному стражданню. А страждань в житті Бетховена було багато. Можливо, тому і музика його така надзвичайно прекрасна.

    Третя частина сонати звучить як вихор, що все змітає на шляху. Іноді здається, що наступає повне виснаження, але людина знову піднімається, щоб подолати страждання. В музиці, як і в житті,

 

для багатьох людей жити – означає боротись, перемагати страждання. «Музика йде від серця до серця» - як сказав сам Бетховен.

Звучить третя частина

«Місячної» сонати

   Після смерті Бетховена, в ящику його столу був віднайдений потайник, в якому композитор зберігав два жіночих портрети і декілька листів. Адреси, точної дати, і кому писав Бетховен в листі не було зазначено. Але один із портретів належав юній Джульєтті Гвічарді, в

 

ту пору, коли її кохав Бетховен.      Він не залишив після себе нащадків, але все своє життя плекав надію на справжнє кохання, на ту, яка стане його музою і його долею.

Пройшло багато років. Лист, портрет, соната були пов’язані в тісний вузол припущень, пошуків, легенд.   Одним із головних секретів впливу музики на людину являється значимість її образного тлумачення. Чим глибший і удосконаленіший твір, тим багатогранний його вплив

 

 

на слухача.  Твір іде від автора, живе самостійним життям і поступово забуваються причини, що його породили.  Нині небагато хто знає про Джульєтту Гвічарді, про інші особисті обставини, які мали безпосередньо те чи інше відношення до творчості Людвіга ван Бетховена, а «Місячна соната» продовжує жити і хвилювати людей.

    Життя – боротьба, і можливість перемоги. В цьому черпає людина щастя. Горда сила не знає покори і слабкості  цьому вчить

 

 «Місячна соната» Бетховена, яка з надзвичайною глибиною виражає трагічні переживання людини і її мужність. «Людина зобов’язана жити, до поки може творити добро» - стверджував Бетховен.

   На закінчення приведемо слова композитора Дмитра Кабалевського: «Поверніться подумки тепер до цієї музики. Вслухайтесь в неї не тільки своїм слухом, але і всим своїм серцем. І, можливо, ви почуєте в її першій частині таку скорботу, якої раніше ніколи не чули; в другій

 

частині – таку світлу, і одночасно таку сумну посмішку, якої раніше і не помічали; і в кінці- таке буйне прагнення вирватись з кайданів страждань і печалі, про що можна сказати тільки словами самого Бетховена: «Я схоплю долю за горлянку, зігнути мене зовсім,  їй не вдасться…»

   У можливість власного щастя він мало вірив – зате вірив в музику.   

   «Музика вище, чим всі одкровення мудрості і філософії», - повторював композитор.

 

«Тим, ким я є, я завдячую самому собі.  Князів існує і буде існувати тисячі. Бетховен – тільки один».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступне слово учителя

     Ми запрошуємо вас у музичну вітальню, на годину зустрічі, що висвітлює винятковий синтез поезії, музики та виконавства, де народжується невелике музичне оповідання, чи маленька трагедія, інколи щоденниковий запис, або майстерно написане ессе. Таємнича влада гармонії слова і музики, що розкриваються лише в романсах, зумовили тему нашої зустрічі, що так і називається:

«Романсу звуків мить чарівна»

Ведучий

      Сьогодні неможливо уявити життя без музики, а ще більше - без пісні. Найпоширенішим жанром

 

музичного мистецтва (вокальної музики) є пісня, де мелодія і поетичний текст злиті воєдино. Вони доповнюють і збагачують один одного, становлять єдиний художній образ. Пісні допомагають краще пізнавати духовний світ народу, навчають розуміти і любити національне мистецтво, об'єднують людей. Мають глибокий вплив на емоційний стан людини, вражають тонким ліризмом, багатством поетичного тексту, розповіддю про минуле і сучасне, гуманістичним спрямуванням і неперевершеною мелодійністю.

 

 

 

Ведучий 

     Дуже близьким до жанру пісні є романс. Часом важко, майже неможливо, точно визначити до якого жанру: до пісні, чи романсу належить той чи інший твір, настільки в ньому переплетені риси одного і другого. Романс має багато спільного з піснею, проте істотно відрізняється від неї.

Ведучий

     «Романс» - слово іспанського походження. В епоху середньовіччя побутові пісні, що виконувались романською (іспанською) мовою, на відміну від церковного співу латинською мовою, називались романсами. 

 

Пізніше так стали називати пісні про кохання, жартівливі та сатиричні з інструментальним супроводом. Термін «романс» вживався поряд з терміном «пісня» у Франції, Англії, Німеччині. В Росії романсами спочатку називали вокальні твори, що були написані на французькі тексти. В Україні романс існував вже в XIX ст. як авторська пісня. Значно набув поширення в творчості українських поетів (Є.Гребінка, Л. Українка та ін.)

Ведучий 

   Головна роль у романсі, (як і в пісні) належить голосу, співаку. Якщо ж говорити про мелодію і текст романсу, то вони тісно пов’язані між

 

собою. В залежності від побудови тексту, мелодія може бути настільки «прив’язана» до слів, що втрачає свою самостійність, або ж, навпаки, може бути цілком вільною у своєму русі, широкому розгортанні, що не йде за кожним словом, а передає поетичний образ узагальнено, суто музичними засобами виразності.

Ведучий

Мелодична лінія не тільки передає загальний характер вірша, його настрій, а й здебільшого відтворює окремі поетичні образи, мовні інтонації. Романс майже ніколи не співають без інструментального супроводу, який поглиблює

 

 

емоційний зміст, створює загальний фон для голосу.

Ведучий

Романс, так само як і пісня, має багато різновидів: лірична мініатюра, романс в стилі народної пісні, циганські романси,  романси-вальси, серенади, балади, пісня-романс, солоспіви.

Учитель

Саме про пісню-романс та солоспіви поведемо мову.

       Хто лише хоча б раз почув романс «Їхав козак за Дунай», того враз зачарує милозвучність та зміст цього твору, що полюбився не тільки козакам, а й жінкам і дівчатам.

 

Більше того, мало хто знає його автора, тому що частіше можна почути, що це українська народна пісня. Але слова і музика романсу «Їхав козак за Дунай» належать українському поету, філософу кінця 17століття, козакові харківського полку Семену Климовському. В основу твору було покладено подію з реального життя, про кохання та розлуку. Вперше було названо автора Семена Климовського в біографічному словнику «Пантеон російських авторів», що вийшов у 1801 році.

Ведучий

Козаки з перемогою  поверталися з походу додому. Кожен згадував

 

свою домівку. Притомились, бо вже кілька годин у дорозі. І полинуло понад притихлим степом:

     Їхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино, прощай!»

«Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!»

А в маленькому селі Припутні (що нині на Кіровоградщині), де народився автор слів і музики «Їхав козак за Дунай» Семен Климовський, селяни  з нетерпінням очікували повернення козаків з далекого походу. До зустрічі з ними готувались, як до великого свята. І об’єднала в радості і любові всіх

 

 

милозвучна мелодія та зворушливе поетичне слово.

Романс «Їхав козак за Дунай

Ведучий

Яскраве сонце у високому небі, що відображалось у притихлій Десні, було якесь незвичайне. Воно ніби відчувало, що вранці на березі річки має статися щось таке, що буває дуже рідко в житті, а, може, раз на сто років. На березі річки, в затишному мальовничому куточку стояв непорушно літній чоловік і все дивився то на гору, то на річку, то на три верби і припнуті до них човни.

 

Літо минуло швидко. На дорозі стала невблаганна і байдужа осінь. Леонід Іванович дивився замріяно на Десну, міркував, згадував. Чомусь на думку

прийшло незвичайне запитання: чи може осінь зустрітися з весною?

Ведучий

Усміхнувся, сама по собі прийшла відповідь: такого в природі не буває, а в житті?... Озирнувся і раптом побачив вродливу юну дівчину, що тримала у руці барвисті листки. Обличчя її випромінювало світлу радість. Вона ніби не пройшла, а пропливла повз нього, немов у сні, молода, красива, весняна. А він ще довго дивився їй услід.

 

 

 

Ведучий

Невже дійсно зустрілися в житті весна і осінь? Його осінь, глибока, з подихами холодної зими. Ще раз подивився на верби, річку, що хоч і зажурилися, але відчувають, що до них повернеться весна. А до нього?..

Учитель

І полилася з серця сповідь, роздуми про своє життя, щемкий біль, журба за втраченим, чого вже не вернеш ніколи. Рядки спливали один за одним легко і швидко. Написав, прочитав вдруге, почав тихенько наспівувати. Радість полонила душу. Леоніду Івановичу хотілось якомога швидше зустрітися з друзями, прочитати свій новий

 

вірш «Журба». Серцем відчув, що прийшла висока мить натхнення – це не буде просто поезія, її будуть співати! Так і сталося. Мелодію, що наспівав Леонід Іванович Глібов, записав та аранжував видатний український композитор Микола Лисенко.

Так з'явився відомий український романс «Стоїть гора високая», що зачаровує своєю надзвичайною мелодійністю, ліризмом, простотою та ніжністю.

 (Романс «Стоїть гора високая»)

Учитель

Не менш зворушливою, а можливо навіть і схожою з попередньою, є розповідь про створення поезії, що

 

поклав на музику видатний український композитор Микола Лисенко.

В журналі «Нива» у 1865 році вперше було надруковано вірш «Виклик», коли його автору виповнилося двадцять п’ять років.

З великої любові до дівчини, із щемкого болю нерозділеного почуття кохання, місячної ночі склав цей вірш Михайло Старицький – основоположник українського театру, талановитий драматург, письменник. Чому саме така назва: «Виклик»? Юнак цим віршем викликав на побачення, освідчувався ним дівчині, але так більше з нею ніколи і не зустрівся.

 

Сценка

Одного літнього дня він пішов прогулятися до річки. Йшов левадою, вдихаючи настої духмяних трав чебрецю, м'яти... Линула пісня ніжна, сумовита, що співала її дівчина. Гарний спів полонив юнака. Підійшов ближче, привітався, запитав, як звати. Вона назвалась Оксаною. Михайлові дуже сподобалась Оксана, тому стояв і закохано мовчки дивився на неї. Мабуть, і їй сподобався вродливий юнак. Запросив на вечорниці.

– Дякую. Я-сирота, нема в мене черевичків. Та й не гоже наймичці гуляти разом з паничами,- відповіла.

 

 

– Може, тоді увечері вийдете до гаю? Я хочу зустрітися, порозмовляти з вами, Оксано.

• Не знаю, - тихо сказала і пішла, не озираючись, струнка, вродлива.

Довго в гаю чекав на Оксану Михайло, все виглядав, чи прийде вона. А між двома високими березами стояла Оксана, замріяна і потайки дивилася на панича, щоб не помітив її. Від бабусі не раз чула, що паничі освідчувались в коханні бідним дівчатам, а потім зраджували їх. Так і не вийшла, а він все чекав.

Учитель

А ніч була напрочуд місячна, зоряна, ясна. У гаю на деревах тремтіли листки, на травах перлами

 

світилася роса. Краса була невимовна, неповторна! Все це з неймовірною щирістю, простотою, ніжністю перелилось в чарівну музику кохання, що попливла Україною. Мало хто знає авторів відомого романсу «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», але багато хто просто наспівує його, милуючись красою поєднання музики і слова.

Зауважимо, що поезія Михайла Старицького була написана так: «Ніч яка, Господи! місячна, зоряна:». В радянські часи, в збірниках друкували «атеїстичний» варіант назви – «Ніч яка місячна, зоряна, ясная». Так і звучить цей романс і донині.

 

Романс «Ніч яка місячна, зоряна, ясная»

Ведучий

В нашому краї, на Черкащині, при в’їзді в село Томашівка Уманського району, серед мальовничої природи можна побачити скульптуру птаха й великий глечик, а біля них дзвінке джерело, яке живить цілющою водою Ятрань – річку, що бере початок з  цього джерела.

Ведучий

«Ятрань! Таке пекуче і співуче слово. Як ти врізалося глибоко в серце, ятриш, не даєш спокою. Ятрань! Через кілька років я повернусь до тебе, нап'юся свіжої, смачної води. Все зроблю для того,

 

щоб наймення твоє завжди люди вимовляли з гордістю. І свою омріяну козачку знайду», - отак міркував Антон…

Ведучий

Довго їхали мандрівні артисти повз козацькі могили, широкі степи, яким не видно краю. Спека виснажила не тільки людей,  коні притомились також:  йшли повільно-повільно. Час відпочити. Візник зупинив вороних і гукнув Антона,  щоб той подивився довкола, чи немає де поблизу криниці, або річки. Хлопець хутко спустився з пагорба і внизу побачив кілька кремезних яворів, а під ними кущ калини, влитий білим цвітом. Ще пройшов

 

кілька кроків і зупинився вражений побаченим. Біля невеликого джерела стояла вродлива дівчина, що набирала воду. Якусь мить вона стояла, думаючи про щось своє. Потім відламала калинового цвіту і вплела собі в чорну косу, взяла коромисло з повними відрами і почала віддалятись стежкою до гаю, така горда і красива. Все це для Антона промайнуло ніби в якомусь дивовижному сні.

Ведучий

Він довго дивився вслід дівчині, аж доки вона не зникла за деревами. Підійшов до джерела і пив жадібно холоднющу воду, ту, що пила щойно вишневими вустами чорнобривка.

 

Антон поглянув на калину, з хвилюванням зламав гілочку, заховав під сорочку.

Пізніше взнав від діда, який колись чумакував у цій стороні про ту дівчину, доньку заможного козака, що мала багате придане за собою. Від почутого в серці у Антона закрався смуток. Дівчина вродлива, багата. А хто він? Поляк, круглий сирота, ні кола, ні двора, зате в серці має палку любов.

Учитель

Минали роки, мандрівні артисти побували в багатьох селах. І тільки в одному відомий польський поет, музикант, співак Антон Шашкевич, повернувшись через три роки в той

 

край над річкою Ятрань, зворушливо заспівав свою пісню «Там, де Ятрань круто в’ється», - і пісня любові полинула далеко. Її підхопили і заспівали повсюди. Довго ще шукав Антон ту дівчину, шукав і не знаходив. Не судилось…Згодом Антон Шашкевич повернувся в Польщу.

 Чимало ліричних віршів написав відомий польський поет кінця 18 початку 19 століття Антон Шашкевич. На його робочому столі завжди стояла у кришталевій вазі суха гілочка калини, що  в юності він зламав над джерелом, з якого бере початок  річка Ятрань. «Там, де Ятрань круто в'ється» - єдиний вірш, солоспів написаний польським

 

поетом-ліриком українською мовою. Це поезія і музика великої любові.

Романс «Там, де Ятрань круто в'ється»

Ведучий

Майже вся поезія цього поета – автобіографічна. Її зміст – нещасливе кохання, туга за милою дівчиною, душевний, невимовний біль.

Він освідчився дівчині в коханні, все бачив її перед собою, вродливу, гарну, струнку. Незабаром поїхав у сусіднє село до її батьків просити згоди на одруження, але ні сльози, ні благання доньки не змогли пом'якшити жорстоке батьківське серце. Батько вирішив віддати її за

 

другого, всупереч бажанням закоханих молодих людей.

Ведучий

Вірші українського поета Віктора Миколайовича Забіли вперше були надруковані в 1841 році, в журналі «Ластівка». Пізніше повне зібрання його творів вийшло окремою книжкою в 1906році.

«Забіла – найздібніший і найталановитіший поет дошевченківської доби» - відзначав Іван Франко. За щирі, ліричні вірші Віктора Забілу полюбив Тарас Григорович Шевченко, намалював його портрет. Вони стали добрими друзями, листувалися, обмінювалися своїми новими творами.

 

Ведучий

Віктор Забіла написав близько сорока ліричних віршів. Деякі з них за змістом і формою близькі до народних пісень. Більше того, сьогодні мало хто знає, що він сам складав мелодії до своїх пісень «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човни».

Учитель

До золотої скарбниці музичної культури ввійшли найбільш відомі романси, написані видатним російським композитором Михайлом Івановичем Глінкою на слова Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко». Перебуваючи на Україні, Михайло Глінка був зачарований нашими

 

українськими народними піснями. Під враженням почутих пісень та поезії Віктора Забіли він створив два романси в дусі народної пісні, що проникнуті милозвучністю та глибоким ліризмом.

Романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко»

Ведучий

В далекі  минулі часи перегукувалась  Україна своїми вечорницями, де звучали українські народні пісні, солоспіви, романси, поетичні твори, тощо. На одну з них якось потрапив семінарист духовної семінарії Степан Руданський. Був зачарований співом вродливої дівчини Марії, що мала гарний

 

дзвінкий голос, і співала багато українських пісень. Саме завдяки їй Степан вивчив українську мову і став навіть потайки писати вірші.

Сценка

Одного разу Степан і Марія повертались із вечорниць. Ішли мовчки. Обережно перейшли кладкою через рукав річки до парку, де білим цвітом та п'янким ароматом вабив до себе бузок. Марія зламала одну розкішну гілочку і промовила:

•                    Степане, візьми мою гілочку собі на добру пам'ять про цей вечір. Ти не такий, як усі наші хлопці, тому подобаєшся мені. Серцем відчуваю, що пишеш вірші. Прочитай. Марійці
•                     

 

сподобався вірш «Ти не моя, дівчино…»,  а в ньому щемкі рядки:

Ти не моя! І брови чорні

    Милує інший,  а не я,

     І інший хтось тебе пригорне,

     А ти, дівчино, не моя!

Учитель

Вони зустрічалися майже щовечора, і кожна зустріч була для них як свято. Так поміж ними народилось справжнє чисте кохання. Та тривало це недовго. Батько Степана заборонив зустрічатися сину з дівчиною, що призвело до остаточного розриву. В листі до свого брата він писав: «Не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають мільйони моїх

 

однодумців». Це були пророчі слова майбутнього поета-лірика, відомого гумориста, автора поезії «Повій, вітре, на Вкраїну». Цей вірш було опубліковано в 1861 році, в часописі «Основа». Йому судилося довге і славне життя. Згодом вірш прочитала вчителька Людмила Александрова і створила до нього мелодію, яку аранжував композитор Владислав Заремба ( до речі народився на Поділлі, як і поет Степан Руданський). На все життя закоханий у подолянку, з болем звернувся до неї з далекого Петербурга:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину…

 

Романс «Повій, вітре, на Вкраїну» ввійшов до скарбниці самих відомих творів української вокальної музики. Пройнятий глибоким ліризмом, простотою мелодичного викладу, наближеного до народної пісні, він і сьогодні хвилює серця слухачів.

Романс «Повій, вітре, на Вкраїну»

Ведучий

Михайло щоліта їздив до батьків на канікули. Майже кожного дня ходив далеко у широкий степ, де виднілася козацька могила. Тут, на її пологому схилі, у густій траві розстеляв піджак, лягав на нього, зручно заклавши руки під голову, і довго-довго дивився на  високе безмежне небо, в якому повільно

 

пливли білі хмари. Пливли і кудись зникали. Одного разу побачив, як високо у небі літав гордий сокіл. Михайло позаздрив птахові, що має міцні крила і вільно літає. Все дивився на небо, сокола і рядки складались один за одним:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Ведучий

Під час канікул були створені Михайлом ще декілька віршів, сповнених глибокою задумою, смутком розчарованої життям душі, плачем за втраченою долею, яку

 

ніколи не повернеш. Батькам не прочитав жодного вірша, соромився, не вважав себе поетом.

Ведучий

Згодом, коли поїхав восени на навчання до Харківського університету, набрався сміливості та послав вірші до журналу. А потім картав себе подумки, що необачно вчинив. Не вірив, що надрукують. Дуже зрадів, коли в 1841 році побачив свої твори в альманаху «Сніп».

Учитель

Давно відомо, що для народження мистецького твору потрібна якась одна мить, яскрава, як спалах блискавки. Така мить прийшла до

 

випускниці композиторського факультету Варшавської консерваторії Людмили Александрової, що цього ж року повернулася після навчання у Харків до батьків.

Якось ішла з концерту народної пісні додому. У блакитному високому небі побачила сокола. Дорогою додому народжувалась задумлива, широка мелодія. Хотілось скоріше її програти і записати. Вийшло непогано, але ніби щось не закінчено, хотілось продовження. Можливо пісня, романс, солоспів?

    Одного разу у бібліотеці перегортала різні журнали, альманахи, але потрібного тексту не

 

знайшла. Коли одна з її учениць дала їй свіжий номер літературного альманаху «Сніп», раптом побачила декілька поезій незнайомого автора. Людмилі Александровій вірші сподобались, а один з них зацікавив особливо. Текст повністю зливався воєдино з тією мелодією, що вона написала. Так виник  ще один  відомий український романс «Дивлюсь я на небо», (що з часом чудово аранжував український композитор Яків Степовий) в якому поет Михайло Петренко та композитор Людмила Александрова показали неповторну і величну красу України, вільної і гордої, як той птах, що високо в небі.

Романс «Дивлюсь я на небо»

 

Учитель

Звичайно, все вище згадане – це лише маленька краплина з безцінної спадщини вокального жанру української музики. Український романс посідає помітне місце у мистецькій скарбниці народу. Він є, власне, синтезом поезії, музики і виконавства.

Виростаючи з ліричної народної пісні, романс поступово набував ознак самостійного жанру, якому притаманне органічне з'єднання музики і змісту поезії. Інтонаційна виразність, щедрий мелодизм, що легко сприймались на слух, приваблювали до себе багатьох любителів співу. Обдаровані люди

 

створювали на слова відомих українських поетів яскраві мелодії, що передавались з уст в уста, фіксувались у рукописних і друкованих збірках, журналах, редагувались досвідченими музикантами і композиторами.

Слід зазначити, що притаманні кращим романсам простота, щирість, естетична краса віддзеркалюють істотні прикмети українського народного і професіонального мистецтва. Як жанровий різновид романс виявився надзвичайно життєздатним. Він був і залишається одним з найулюбленішим у народі вокальним жанром. Музиканти-любителі творили солоспіви, романси, відображаючи істотні

 

прикмети українського народу: простоту, щедрість, вірність, щирість та красу.

   Вслухайтеся, співайте, збагачуйтеся цією красою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     Міжнародний день рідної мови, або ж Міжнародний день материнської мови відзначають 21 лютого. Цей день започатковано

Генеральною конференцією ЮНЕСКО (на 30ій сесії, в Парижі, восени 1999 року).

     Оскільки з 6000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову, як ознаку культурної приналежності людини. Як зазначають, сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів. За лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська (84% спільної лексики),

 

 

далі польська – 70%, сербська – 68%, лише потім російська – 62%.

     Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному –

проста, руська, русинська, козацька тощо. В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру «П», найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера «Ф».

      Мова – це історія народу, його світогляд. Без мови, своєї самобутньої культури немає народу. Мова – найважливіший засіб спілкування людей і пізнання світу, передачі досвіду з покоління в покоління.

     Ще одна дата в Україні, що пов’язана з рідною мовою є день

 

української писемності і мови (9 листопада). Це день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія.

Як то гарно,  любі діти,

У вікно вам виглядати!

В ньому все: тополі, квіти,

Сонце й поле біля хати.

На оте вікно ранкове, що голівки ваші гріє

Схожа наша рідна мова – цілий світ вона відкриє.

Бережіть її, малята, бо вона – віконце миле,

 

 

Що колись до нього мати піднесла вас, посадила…

Буква до букви – і виникло слово

Слово до слова – звучить рідна мова.

 

Золоте курчатко в золотій торбинці

Принесло сьогодні літери дитинці.

А дитина з літер збудувала слово.

І звучить як пісня, українська мова.

Все, що живе на світі, уміє розмовляти.

Уміють говорити зайці і зайченята,

По-своєму говорять і риби серед моря,

І у садочку пташка, і у траві комашка…

 

Говорять навіть квіти з блискучими зірками…

• А як говорять діти?
• Так, як навчила мама!

- Прийми ж, матусю, слова подяки від дитини

За нашу рідну мову, за мову України!

Сію дитині в серденько ласку.

Сійся-родися ніжне «будь ласка»,

Вдячне «спасибі», «вибач» тремтливе, -

Слово у серці – як зернятко в ниві.

«Доброго ранку!», «Світлої днини!»

Щедро даруй ти людям, дитино!

Мова барвиста, мова багата,

Рідна і тепла, як батьківська хата.

 

Українська мова  - давня й молода

Світить рідне слово, як жива вода.

Звідки воно взялось, діло непросте…

В душу засівалось, із душі росте.

Барвінково, волошково в небі світиться зоря,

Починаймо рідне слово зі сторінки «Кобзаря»

Рідне слово любить ненька, і співає: «люлі-лю».

Так любив його Шевченко, так і я його люблю.

   Пісня  «Любіть рідну мову» 

   (муз.  М. Ведмедері)

 

 

Наче з поля, чи з лугівки, у розповні літа

Чую голос перепілки з чебреців чи жита.

То говорить поле хлібне, луг, трава шовкова…

Найдзвінкіше слово рідне, найрідніша мова.

Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім’я твоє просяє,

Наче зірка світанкова.

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

 

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова.

Моря перелитиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.

 

Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває,

Той у грудях не серденько, а лиш камінь має.

Як ту мову нам забути, котрою учила

Нас всіх ненька говорити, ненька наша мила.

У тій мові нам співали, нам казки казали,

 

 

У тій мові нам минувшість нашу відкривали.

От тому плекайте, діти, рідну свою мову,

Вчіться складно говорити своїм рідним словом.

 

Друже милий, ти помітив до краси людську любов

Скільки є у світі квітів, стільки є у світі мов.

    У барвистім розмаїтті мови –

    дивна дивина

Порожніш було б на світі зникла б, навіть, хоч одна.

Ой, яка чудова українська мова!

 

Не загинула вона у течії віків.

Мова солов’їна, мова колискова

Рідного народу і моїх батьків.

Багата в нас красива мова

В народі кажуть: калинова…

Є райдуги барвистих слів,

Щоб ними передати усі відтінки почуттів,

Все гарно описати.

Слова, слова… вони в собі всі різні:

Тривожні й тихі , радісні й сумні,

Є терпеливі, є жорстокі й грізні,

Ласкаві, чесні, мудрі і смішні.

 

Слово лагідне, слово наше рідне,

 

Любимо тебе ми, будемо вік любить.

Обрій відкрився, всім світам ти видне,

Видне, як сонце, як ясна блакить;

О, рідне слово, хай тобі щастить!

Пісня «Наша мова»

 (муз. М. Ведмедері)

   Мова кожного народу неповторна і         

   своя

В ній гримлять громи в негоду,

В тиші – трелі солов’я.

На своїй природній мові і потоки гомонять;

 

 

 

Зелен-клени у діброві по-кленовому шумлять.

Солов’їну, барвінкову, колосисту -  навіки –

Українську рідну мову в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати буду всюди й повсякчас, -

Бо ж єдина – так, як мати, -

Мова в кожного у нас!

  

   На білому світі, на чорній землі

Є мова у квітів, є мова в зорі.

Є мова у бджілки, метелика й клена,

 

 

В бузкової гілки, в любистку зеленого.

Є мова в калини, в дрімучого лісу,

У річки й стежини, в осіннього листу.

Та тільки тому, хто цурається рідної мови,

Не промовлять вони ані слова.

 

По-своєму кожна пташина співає,

По-своєму кожен народ розмовляє.

У мене й народу мого - українська мова є чудова,

Рідна, своя, материнська,

Як пісня в саду колискова.

По світу її, як святиню, нестиму

 

Допоки живу, в чистоті берегтиму.

З любов’ю сердечною, вірністю сина.

Ця мова для мене, як мати, єдина.

 

Мова наша, мова – мова кольорова,

В ній гроза травнева й тиша вечорова.

Мова наша, мова – літ минулих повість,

Вічно юна мудрість, сива наша совість.

Я без тебе, мово, без зерна полова,

Соняшник без сонця, без птахів діброва.

Як вогонь у серці я несу в майбутнє

 

Невгасиму мову, слово незабутнє.

Пісня «Мово прекрасна моя, не мовчи» (муз. Н. Красоткіна)

   Велична й щедра і прекрасна мова,

Прозора й чиста, як гірська вода,-

То України мова барвінкова, -

Така багата й вічно молода.

Рідна мова, мов гірська вода,

Рідна мова вічно молода,

Рідна мова в серці з ранніх літ

Гордо лине мова у політ.

   Вона, як ніжна пісня колискова,

Заходить в серце й душу з ранніх літ,

 

 

Ця мова, наче пташка світанкова,

Що гордо лине в свій стрімкий політ.

 

   Раз казала мені мати:

   «Можеш мов багато знати,              

Кожну мову шанувати,

Та одну із мов усіх щоб у серці ти зберіг»

В серці ніжну і погідну збережу я мову рідну!

А Вкраїни мова – мов те сонце дзвінкотюче

Мов те золото блискуче,

Вся і давність і обнова – українська мова.

 

Розцвітай же слово, і в родині, і у школі,

Й на заводі і у полі

Пречудесно, пречудово розцвітай же, слово!

   Рідна мова в рідній школі!

Що бренить нам чарівніш?

Що нам ближче і миліш, і дорожче в час недолі?

Рідна мова! Рідна мова!

Що в єдине нас злила, -

Перші матері слова, перша пісня колискова.

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій.

 

 

І в Вітчизні дорогій говоритимем чужою?

Ні! В кім думка прагне слова!

І хто в майбутнім прагне жить,

Нехай завжди у серці їх звучить:

• У рідній школі - рідна мова!

 

Солов’ї розливаються ніжно у зеленім веснянім гаю,

Син до матері каже: - Ця пісня дуже схожа на мову твою.

Посміхається мати до сина:

• Пам’ятай, моє миле дитя,

Рідна мова завжди солов’їна,

Зігріває людей все життя.

Наша мова живе й буде жити,

 

Бо вона, ніби подих весни –

Пам’ятай ти завжди про це, сину,

Рідне слово теплом огорни.

Пісня «Рідна мова»

(муз. М. Катричка)

Мово моя українська – батьківська, материнська,

Я тебе знаю невивчену – просту, домашню, звичну,

Не з-за морів прикликану, не з словників насмикану.

Ти у мене із кореня – полем мені наговорена,

Дзвоном коси прокована, в чистій воді смакована.

 

 

Болем очей продивлена, смутком багать продимлена,

З хлібом у душу всмоктана, в поті людськім намокнута,

З кров’ю моєю змішана.

І аж до скону залишена в серці моїм.

 

Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово!

У барвінки зодягайся, моє щире слово.

Колосися житом в полі, піснею в оселі,

Щоб зростали наші діти мудрі і веселі.

 

Щоб на все життя з тобою ми запам’ятали,

Як з колиски дорогої мовоньку кохали.

 

Разом із шастям і журбою зеленим листом шелестить,

У небі яснім над водою нам рідна мова мерехтить.

Це символ мудрості твоєї,

Моя Вкраїно, він горить!

Тож мови рідної своєї не відцураймось ні на мить!

Пісня «Музика слова»

(муз. А. Олєйнікової)

 

 

Мати, мова, Батьківщина – от і вся моя родина.

Батьківщина, мати, мова – три цілющих, вічних слова.

Батьківщина, мова, мати – нас повік не роз’єднати!