читаємо дітям оповідання В.Сухомлинського

                                             Важко бути людиною

                       

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...

— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман.., — Адже ми так потоми- лися...

— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі. Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

— Важко бути людиною... — сказав він.

               

Запитання за змістом твору:

1.Звідкиля поверталися діти?

2.Що вони попросили у жінки?      

3.Чому Марійка повернулася назад?

4.Що на це відповів Роман?

Прислів’я  Майте в серці доброту, а не злість і чорноту                                                             

                                      

 

                                        Протоптали стежку  

 

               

Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей - Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки.

Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно.

-    Як же бабуся до криниці вийде? Снігу ж скільки, - сказав Юрко.

-    Давайте протопчемо стежку від хати до криниці! - порадив Михайлик.

Діти увійшли на бабусине подвір'я. Йшли по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. А від хати до воріт - трохи легше. Пройшли раз, два, три рази. Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до криниці.

Спітнілі, стомлені, радісні діти йшли до школи. Вони думали: ось бабуся Марія вийшла з хати. Побачила стежку. Радіє..

       

Запитання за змістом твору:

1.Що побачили діти прокинувшись вранці?

2.Про що вони подумали, зупинившись біля хати баби Марії?

3.Що вони робили на її подвір'ї?

                                                 

                                                    Іменинний обід ( Іменини )

У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

- Чому? - здивувалась мама.

- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

             

Запитання за змістом твору:

1.Назви членів родини Ніни?

2.Яке свято збиралися святкувати в родині?

3.Про що попросила Ніна у матері?

4.Що на це відповіла мати?

Прислів’я     Умій сказати, умій і змовчати. 

                                                             

                                                             Дуб під вікном

                                 

Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.

— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.

— Завтра вранці почнемо...— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

— Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

                       

   Запитання за змістом твору:

1.Що за дерево посадив лісник під вікном?

2.Про що попросила онучка лісника?

3.Що лісник зробив вранці? Чому він так вчинив?

                                              

                                                        Лялька під дощем

                     

 

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір'ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...

Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір'я. Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:

— Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?

— Ніколи більше цього не буде, матусю...

 

Запитання за змістом твору:

1.Що побачила Зіна, коли вкладалася спати?

2.Про що вона думала дивлячись на ляльку?

3.Які були її дії?

4.Що сказала мама , побачивши доньку з лялькою в руках?

5.Що Зіна їй пообіцяла?

Прислів’я     Всі сили віддай, а друга з біди виручай 

 

 

            

                                                                  

                                                                    Пихатий півень

                   

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:

— У мене хвіст такий само барвистий — кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

Запитання за змістом твору:

1. Що побачив півень?
2. Що сказав півень побачивши райдугу?
3. Чому йому стало соромно?                                                 

Прислів’я

• Скромних скрізь поважають, а хвальків зневажають

 • Хвальби повні торби, а в торбі немає нічого

•Не хвали себе, хай люди тебе похвалять

      

 

              Чого заплакав Мишко?

                        

У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

-    Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.

Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:

-    Може, принести ковзани, подивишся?

-    Ні, не треба, - відповів Мишко й заплакав. Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

-    Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?

-    Бо Мишків батько покинув сім'ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна з нещасною людиною своїм щастям хвалитися.

Федько й задумався.

Запитання за змістом твору:

1.Про що розповів Мишкові Федько?

2.Чому заплакав Мишко?

3.Що відповіла Федькові мама?

4.Чому Федько задумався?

Прислів’я

• Кому добре, той співає, кому зле, той плаче

• Друзі пізнаються в біді

• На доброму серці світ тримається

 

                       

 

                                                       Що посієш, те й пожнеш                                                            

           

Посіяв байдужість – пожав зневагу

Одного разу до нас прилетіли голуб і голубка. Сіли на ґанку та й воркочуть. Ніби дивляться на мене й щось просять. Я поліз на дах, відчинив маленьке віконце. Голуби заховалися в нього. Я виніс їм зерна, вони поклювали й знову сховались у віконці.

Наступного ранку я знову погодував їх і поставив коритце з водою. А потім було так – коли погодую, а коли й забуду. Більше було таких днів, що я забував погодувати голубів. Вони сидять на ґанку, дивляться на мене, а я все кудись поспішаю. Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти. Я думав, що голуб грається. І не догадався, що йому їсти хочеться.

А то якось уранці бачу – голуби сидять на подвір’ї в сусідів, а маленька дівчинка Оля годує їх. А батько ставить на стовпі маленьку хатку – голубник.

Боляче мені стало. Кликав я голубів, кликав, але вони більше до мене не прилетіли. Поселилися в голубнику. Оля щодня годує їх – і вранці, й увечері. Вони полюбили дівчинку: сідають їй на плечі, даються в руки.

Що посієш , те й пожнеш , - говорить наше українське прислів’я. Посіяв байдужість – пожав зневагу. Птахи зневажають тих, хто байдужий до них.

Запитання за змістом твору:

1.Кого побачив хлопчик на ганку?

2.Чи завжди хлопчик піклувався про голубів

3.Чому голуби перелетіли до сусідів    

4.Чому хлопчик засмутився?         

  Прислів’я         Ми у відповіді за тих, кого приручаємо              

                                       

 

                                                 Яблуко в осінньому саду

                             

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.

- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.

Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:

- Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.

Запитання за змістом твору:

1.Де гуляли дівчатка?

2.Що вони там побачили?

3.Чому вони не могли розділити яблуко?

4.До кого вони звернулися за допомогою . Як вчинила мама?

 

         

 

                                               Соромно перед соловейком

                                              

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.

 Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.

 Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.

 Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

 Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.

 - Навіщо ти зібрала сміття? - запитала Оля. - Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

 - Соромно перед соловейком, - тихо відповіла Ліда.

Запитання за змістом твору:

1.Куди пішли дівчатка? Кого вони побачили на дереві? Що сказала Ліда на вчинок Олі?

Прислів’я                 Ми всі господарі природи, тож збережемо її ми вроду              

 

                                          

                                                                  

                                                          Скляний чоловічок

                                               

 У одного хлопчика був маленький приятель — Скляний чоловічок. Був зовсім прозорий і вмів угадувати, що думає і переживає його приятель хлопчик. Не вивчив хлопчик уроки й думає йти гуляти — Скляний чоловічок уже й не зовсім прозорий, а ледь-ледь помутнів і каже хлопчикові:

— Не треба так думати, друже. Спочатку зроби діло, а потім гуляй. Соромно стає хлопчикові, він зараз же береться до діла: вивчить уроки, а тоді йде гуляти. Чоловічок мовчить. Але стає прозорий.

Якось у хлопчика занедужав товариш, з яким він сидів за однією партою.

Минув день, другий, а хлопчик і не згадує про товариша. Дивиться, а Скляний чоловічок став темний, як хмара.

—   Що я зробив чи подумав поганого? — з тривогою питає хлопчик.

—   Ти нічого не зробив поганого, нічого не подумав поганого... Але ти забув про свого товариша.    Соромно стало хлопчикові, і він пішов провідати хворого. Поніс йому квіти й велике-велике яблуко, яке дала йому мама. Так Скляний чоловічок учив хлопчика жити. Це була його совість.

Запитання за змістом твору:

1.Хто був приятелем хлопчика?

2.Як Скляний чоловічок спостерігав за вчинками хлопчика?

3.Чому хлопчик пішов відвідати хворого товариша?

 

Прислів’я

• Друзі пізнаються в біді

•В лиху годину впізнаєш вірну людину

 

           

 

                                                     Мамин  кавун

                    

Мама залишає Костика на господарстві, сама йде на цілісінький день на роботу. А йому наказує:

• Сиди дома, годуй курей; як спека спаде, полий капусту на городі.

День сьогодні в Костика видався і щасливий, і трудний. Щасливий, бо вранці, як тільки мама з дому, прийшов дід Мусій і приніс два кавуни. На баштані кавуни ще зелені, Костик це добре знає. Хлопець розпитує діда, де він узяв, а той тільки мовчить та усміхається.

• Оце твій, — поплескує дід менший кавун, — а це ма­мин.

А як же інакше? Мама більша — їй і кавун більший.

• Зараз порізати твій кавун чи сам поріжеш? — питає дід Мусій.

— Зараз, діду, зараз, — нетерпляче просить Костик. Дід ріже кавуна. А він червоний і пахучий.

Костик смакує, їсть поволі, щоб на довше було, а дід си­дить мовчки й інколи усміхається. Усмішка дідова якась дивна — невесела.

        Дід пішов. Костик доїв кавуна. Ще раз пообгризав скиб­ки. Сходив погуляв, повернувся. Хотів ще раз пообгризати скибки, та вже нічого було гризти.

Мамин кавун лежав на лаві. Костик намагався не диви­тись на нього, але час від часу немов хтось голову повертав до кавуна.

Щоб той не спокушав, Костик вийшов надвір. Дав ку­рям ячменю, витяг відро води з колодязя. Сів під шовко­вицею та й сидить.

А його щось наче тягне в хату. Він одчинив двері, сів на лаві, поплескав долонькою кавуна.

«А як половинку з'їсти?» — подумав.

Та від цієї думки Костикові стало соромно. Йому при­гадалась невесела дідова усмішка. Невесела, мабуть, того, що він не почастував дідуся — не дав йому жодної скибоч­ки.

Від сорому Костикові захотілося піти з хати. Він ви­йшов у садок і сів під шовковицею. Там він довго сидів і дивився на білі хмари в блакитному небі. Дивився — поки й заснув.

Прокинувся Костик увечері. Сонце сідало спочити.

«Скоро й мама прийде», — подумав Костик та й побіг у хату — треба ж її чемно зустріти.

Коли й мама на подвір'я входить. Костик їй кавуна під­носить.

— Це вам, мамо, — радісно каже він. Мама заходить до хати, ріже кавуна й припрошує:

— Їж, Костику. —

— Ні, це вам, мамо, — благає Костик, — ну, їжте ж, будь лас­ка.

Такої ласки мама ще не знала. Вона щиро дивиться в ра­дісні очі сина й бере червону

скибку.

Запитання за змістом твору:

1. Що мама просила зробити сина , поки вона була на роботі?
2. Що приніс дід Мусій?
3. Що робив хлопчик , щоб не дивитися на мамин кавун?
4. Чому Костику стало соромно, пригадуючи дідову усмішку?   
5. Як Костик зустрів маму?

 

 

 

 

                     ЗАПЛЮЩЕНІ ОЧІ

 

У хаті біля відчиненого вікна сидить молода мати. На її обличчі — щаслива усмішка. Бо з хати вийшов,,пішов за ворота і став на зеленій долині її п'ятирічний син. Який він красивий, який розумний!

Ось до маленького Віті підходять два хлопчики — сини інших матерів — Коля й Боря. Вони такі ж п'ятирічні хлоп'ята, як і Вітя. Але, думає Вітіна мама, далеко їм до її сина: Вітя й розумніший, і кмітливіший, і спритніший.

Дивиться мати на дітей, усміхається. Ось вони заспере­чались, махають руками, мов півники крилами. Тут Вітя стиснув кулачка і... вдарив Колю. А Коля стоїть і мовчить.

Мати заплющила очі... «Нічого страшного в тому не­має, — думає мати. — Діти ж не б'ються, а бавляться».

Розплющила очі й побачила, як Боря стиснув кулачок і вдарив Вітю. Вітя голосно заплакав.

Від жаху в матері затряслися руки. Вона вибігла з хати й закричала:

• Що ж це ви знущаєтесь із беззахисного дитяти? Як вам не соромно! Ви ж бачите, що він скромний і безотвітний.

Вона підбігла до гурту, взяла сина за руку. Той розпла­кався ще дужче й притулився до мами.

На лавці біля сусідньої хати сидів дідусь. Він усе це бачив. Дідусь тихо промовив:

• Любов із заплющеними очима — майже ненависть. А неправда з широко відкритими очима — гірше за нена­висть.

Та мати не чула цих мудрих слів.

 

                           

Запитання за змістом твору:

1.Чому мама посміхалася , дивлячись на сина?

2. Що зробив Вітя Колі? Що подумала його мама?

3.Чому заплакав Вітя? Що зробила мама коли це побачила?

4.Які мудрі слова сказав дідусь?

 

                      

                                                                      НОВІ ШТАНИ

                           

Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом ідуть до школи. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

• Мамо, — каже Вітя, — дайте мені ті штани, що я вліт­ку ходив.

• У тебе ж новенькі, — дивується мати.

• Вони тісні, — тихо каже Вітя. — Не можу я в них іти...

Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила ста­ренькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

• Ну, що ж, — каже мати, — доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні...

Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

 

Запитання за змістом твору:

1.Куди зібрався Вітя? Чим він милувався?

2.Кого він зустрів? Чому Вітя попросив маму дати йому одягнути старі штани?

 

Прислів’я

Дружба – найбільший скарб.

Чоловік без друга, що їжа без солі.

 

 

         

 

                ТРИ  ПИРІЖКИ

 

Федько й Миколка прийшли до бабусі в гості. Вона живе на другому кінці села, то й онуки не часто в неї бувають.

Бабуся зраділа онукам. Поставила на столі тарілку з ме­дом і три великі пиріжки з сиром.

Взяли хлопці по пиріжку та й їдять. Смачні пиріжечки! І мед смачний. Вмочають Федько й Миколка у мед і погля­дають на третій пиріжок.

Федько думає: «Я з'їв би ще один пиріжок... Та хіба ж можна так, щоб я з'їв два пиріжки, а Миколка — один? Ой, лихо, що ж його робити?»

Миколка думає: «Я з'їв би ще один пиріжок... Та хіба ж можна так, щоб я з'їв два пиріжки, а Федько — один? Ой, лихо, що ж його робити?»

З'їли хлопці по пиріжку, сидять перед тарілкою, див­ляться на третій.

Підійшла бабуся, глянула на онуків, що сидять мовчаз­ні, насуплені, та й питає:

• Чого ж ви не їсте, хлопці?

А хлопці тільки поглядають спідлоба на пиріжок. Взя­ла бабуся третій, розломила пополам і каже:

• Їжте, хлопці...

Від сорому внуки ще нижче похилили голови. Але таки взяли по половинці та й їдять собі мовчки.

                                                               

Запитання за змістом твору:

1.Куди прийшли Микола і Федько?

2.Чим пригостила бабуся онуків?

3.Про що думали хлопці, дивлячись на третій пиріжок?

4.Що бабуся зробила з третім пиріжком?

 

 

 

 

БОРЩ ЗІ СКИБКОЮ СВІЖОГО ХЛІБА

В однієї матері було два сини — Працьовитий і Ледачий.

Одного разу поїхав Працьовитий у поле — землю орати. А Ледачий пішов у садок під грушею лежати.

Мати думає: «Що б його смачне на обід синам зварити?»

Зварила борщу зі свіжою капустою, зі сметаною, з кро­пом і буряками. А до борщу спекла хліба свіжого, пахучого.

Сіла мати біля столу, жде синів. Ось уже й сонце стало на вечірньому прузі, а Працьовитого немає. Ледачому вже під грушею не лежиться, хочеться їсти, та знає, що обідати мати дає обом разом.

Ось і приїхав Працьовитий. Умився, переодягся, сів за стіл. І Ледачий сів.

Насипала мати дві миски борщу, нарізала хліба. Запах­ло в хаті борщем і свіжим хлібом.

Їсть Працьовитий та дякує матері:

-Ой, смачного ж ви борщу наварили.

Виїв Працьовитий миску й ще попросив.

А Ледачий з'їв одну ложку — скривився, другу — зажу­рився, а як третю з'їв, — на стіл схилився, ложку поклав і питає матері:

-Мамо, чого це борщ такий недобрий?

—Їдь, сину, завтра в поле, — каже мати, — то й борщ буде добрий, і хліб пахучий буде.                                    

 

          

Запитання за змістом твору:

1.Скільки було у матері синів?

2.Що робив  Працьовитий син? Чим займався Ледачий?

3.Що приготувала мама на обід?

3.Як подякував Працьовитий син матері?

4.Що почула мати від Ледачого сина?

5.Що порадила зробити Ледачому сину мати?

 

                                                                        Втрачений день

                            

В одного батька троє синів - маленьких хлоп'ят. 

- Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.

Юрко відповів:

- Я сьогодні посадив дерево.

Батько сказав:

- Ти сьогодні добре прожив день.

Миколка відповів:

- Я сьогодні зайчика намалював.

- Ти теж непогано прожив день, - сказав батько.

Петрик відповів:

- Я сьогодні у м'яча грав... І морозиво з'їв.

- У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.

 

Запитання за змістом твору:

 1.Скільки було дітей у батька?

2.Про що батько запитав синів?

3.Що відповів кожен із них?

4.Чому батько сказав що у Петрика втрачений день?

5.Як ти провів сьогоднішній день?

                    

                                                               ПЕТРИК І  ПАВЛИК

Біля столу сидять батько з матір'ю. Мати шиє, батько газету читає. Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє...

Глянула мати у вікно й каже батькові:

• Тітку Марфу чорт несе.

Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа сту­кала в двері.

Мати сказала:

• Увійдіть, будь ласка.

Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим го­лосом запросила її сісти. Тітка сіла, важко зітхнула й про­мовила:

— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять. Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запи­тав:

• Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
• Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміхну­лась.
• А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.

Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті за­пала гнітюча тиша.

Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у ньо­го є дружина й синок Павлик.

Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостюва­ла. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:

— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.

• Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.

А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у дале­ку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.

Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:

• Я вам, бабусю, коника дам... Сідайте на нього і їдьте. Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.

 

 

Запитання за змістом твору:

1.Що сказала мама , побачивши тітку Марфу у вікно?

2.Про що запитав тітку Марфу Петрик?

3.Хто прийшов у гості до своїх дітей ?

4.Що сказала мати, збираючись ввечері додому?

5.Що на це відповіли син та онук Павлик?