Цікаві факти про Тичину
Павло Григорович Тичина
(1891-1967)
Поет світового масштабу; дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа; хліборобський (селянський) Орфей; бард Центральної Ради.
Народився в с. Піски Чернігівської області в родині дяка. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін. Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією. Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом). Працював у газеті «Нова рада»(1917), у журналі «Літературний вісник»(1918-1919). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Лауреат Сталінської премії (1941). Голова Верховної Ради (1953-1956). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Перший вірш «Блакить мою душу обвіяла» у 1907 р. У 1911 р. після прослухання вірша Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле..» Коцюбинський заявив: «Серед нас справжній поет».
Вірші: 1912 р. «Ви знаєте, як липа шелестить» 1914 р. «Арфами, арфами» 1915 р. «О, панно Інно..» 1918 р. «Золотий гімн» 1918 р. «Пам’яті 30» (присвячений бою під Крутами) 1919 р. «Революційний гімн» 1933 р. «Партія веде»
З другої половини 1920-х р. змушений був писати на замовлення партії влади.
Збірки: 1918 р. «Сонячні кларнети» 1920 р. «Плуг» 1920 р. «Замість сонетів і октав» 1921 р. «В космічному оркестрі» 1924 р. «Вітер з України»
Створив унікальний кларнестичний стиль (музикальність як принцип світобачення; аристократичність духу; філософська ідея всеєдності, гармонії; принцип синтезії; поєднання традиціоналізму й модернізму, щонайперше символізму).
Висловлювання відомих людей про творчість Павла Тичини
«Ніби щойно прокинувшись, він [П. Тичина] відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «Сонячними кларнетами» (О. Білецький).
«Сонячні кларнети» явили вже поета сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок... Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту» (Л. Новиченко).
«Тичина-кларнетист, можливо, був найвизначніший лірик світу у свої класичні роки [1914-1924]» (Василь Барка).
«Ми насолоджувалися красою українського слова, яке... грало, співало, бриніло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги [«Соняшні кларнети]» (М. Бажан).
«Великий поет цілковито зник зі сцени — з’явився безоглядний одописець тирана» (В. Стус). «Феномен Тичини — феномен доби... поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом» (В. Стус «Феномен доби»).
«Павло Григорович Тичина - це шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший» (О. Гончар)
«Тичина уже в «Сонячних кларнетах» відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої і безкозирної». (М. Зеров)
Павлові Тичині
І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Прилюдно б'є катам поклони,
Катів виспівує в піснях.
А з-під землі ідуть прокльони
Борців, розп'ятих на хрестах.
Іудо, ти шляхетний жиде,
Пішов, повісивсь в самоті.
Павло Тичина… цей не піде —
Він сам розіпне на хресті. (Олександр Олесь)
ВІРШІ
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя! (перший вірш П. Тичини)
Розкажи, розкажи мені, поле:
Розкажи, розкажи мені, поле:
Чого рідко ростуть колосочки?
— Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,
Бо той піт прилипа до брудної сорочки,
Як плугатар кінчає роботу.
Розкажіть, розкажіть мені, хмари:
Ви чого це тікаєте далі?
— Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?
Он вітри там женуться, кричать: «Ей ви,кралі!
Почекайте, бо ми вас кохаєм».
Розкажи, розкажи мені, поле:
Що ж тепер нам з тобою робити?
— Ех, хіба це уперше! Така моя доля.
Хоч кукіль та волошки я буду родити
— Все ж плугатарю є щось із поля.
1911
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1912
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
1914
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Партія веде
Та нехай собі як знають
Божеволіють, конають, —
Нам своє робить:
Всіх панів до ’дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Адже це уже не дивно,
Що ми твердо, супротивно,
Владно устаєм.
Ми йдемо походом гідним, —
Всім пригнобленим і бідним
Руку подаєм!
Руку подаєм!
Оживляєм гори, води,
Вибудовуєм заводи,
Ростемо ж ми, гей! —
До пустель, каналу й річки
Наші славні п’ятирічки —
Мовби до дітей,
До своїх дітей.
Наша Армія Червона
Стереже свого кордона,
А в повітрі флот, —
Він і б’є, і сіє, й носить,
Він Республіку підносить
До нових висот!
До нових висот!
Проти мурів, проти молу
В нас бадьорість комсомолу —
Ще й підмога йде:
Збільшовиченої ери
Піонери, піонери —
Партія веде.
Партія веде.
Не на Рейні, не на Марні, —
В МТС пошлем друкарні —
Це ж у нас, у нас! Ми тривожим стратосферу,
Атомне ядро і сферу —
О прекрасний час!
Неповторний час!
Неповторний, невмирущий...
Хто ж од нас у світі дужчий?
І з яких країн?
Ми плануєм творчі гони —
За колонами колони,
Та все ж як один!
Та все ж як один!
Тож нехай собі як знають
Божеволіють, конають, —
Нам своє робить:
Всіх панів до ’дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
1933
Плуг
Вітер.
Не вітер - буря!
Трощить, ламає, з землі вириває...
За чорними хмарами
(З блиском! ударами!)
За чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук...
Котить. У землю врізає
(Чи то місто, дорога, чи луг)
У землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
А на землі боги і хмари:
О пройди, пройди над нами,
Розсуди!
Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
- Що ти за сило єси? –
Питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав - Огняного коня - В ночі -)
І тільки їх мертві, розплющені очі
Відбили всю красу нового дня!
Очі!
1920
Вітер з України
Миколі Хвильовому
Нікого так я не люблю,
Як вітра вітровіння.
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз - рев! свист! кружіння! –
І вже в гаю торішній лист –
Як чортове насіння...
Або: упнеться в грузлую ріллю,
Піддасть вагонам волі –
Ух, як стремлять вони по рельсах,
Аж нагинаються тополі!..
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
Нема бунтарства в нас: людина з глини. –
Регоче вітер з України,
Вітер з України!
Крізь шкельця Захід мов з-за грат:
То похід звіря, звіря чи людини? –
Регоче вітер з України,
Вітер з України!
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він корчувату голову з Дніпра:
Не ждіть, пани, добра:
Даремна гра!
Ах,
Нікого так я не люблю,
Як вітра вітровіння,
Його шляхи, його боління
І землю, Землю свою.
1924
СОНЯШНІ КЛАРНЕТИ. НЕ ЗЕВС, НЕ ПАН...
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.
Я утверждаюсь
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з’їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,-
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
1943 р.
ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО ПАВЛА ТИЧИНУ
- Павло Тичина народився у 1891-му році у селі Піски Чернігівської області. Був одним з 13-ти дітей у дяка Григорія Тичини. Майбутній поет отримав духовну освіту, мав прекрасний голос і слух. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно.
- Багато хто не знає, але Павло Тичина мав задатки художника, і в зрілому віці часто шкодував, що не пішов тим шляхом.
- Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.
- Батькам доводилося постійно економити і через матеріальні нестатки старші діти залишилися без освіти. У 1900 р. 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків.
- Незважаючи на популярність поета, його матеріальне становище, довгий час залишалося скрутним. У 1921 році П. Тичина навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, яка знаходилася по вулиці Кузнечній, поруч він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. dovidka.biz.ua Слід відмітити, що поету пощастило з господинею квартири, яка діставала йому папір для роботи, допомагала з харчуванням, зберігала рукописні твори.
- Лідія Папарук та Павло Тичина побралися аж 1939 року, коли Тичині було 48, хоча до цього довгий час спілкувалися.
- Тичину цінувала держава, адже з початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. В Уфі Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук.
- У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР. У важкі для країни повоєнні часи він спостерігав за ходом проведення ремонтних робіт в українських школах, допомагав директорам навчальних закладів діставати необхідні будівельні матеріали. На прохання учнів і вчителів він часто надсилав у школи підручники і необхідну літературу. При цьому, міністр витрачав власні кошти, які він отримував за свою літературну діяльність.
- Міністр освіти УРСР (1943–1948). Лауреат Сталінської премії (1941). Голова Верховної Ради (1953-1956). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967).
- В період праці в Міністерстві матеріальне становище родини Павла Тичини покращилося. Він отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні знаходиться музей).
- У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок.
- Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу.
- Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала,Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
- У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета.
- Павло Тичина хворів на цукровий діабет.
- Найвідоміші твори: збірки «Сонячні кларнети» і «Плуг», «О панно Інно…», «Арфами, арфами», «Не дивися так привітно», «Пам’яті тридцяти», «Чуття єдиної родини», «Партія веде»).
про публікацію авторської розробки
Додати розробку