Даний матеріал є розробкою автора магістра з психології конфліктів війни та миру написаної в моногафії

Міністерство освіти та наукиУкраїни

Ніжинський державний університет ім.М.Гоголя

Факультет психології

Кафедра загальної психології

Спеціальність -053психологія

Політична психологія конфліктів

Підготувала :Данилова Інеса Віталіївна

На правах рукопису автора

Монографія

Сучасна ідеологія  конфлікту миру та війни за словами китайського мислителя ,стратега Сунь-Цзи"Мистецтво Війни"

Захист монографії:29.12.2022

         ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

_________________

«___»___________2022 р.

   

 

 

 

Ніжин-2022рік.

 

 

 

Вступ. Війна і мир крізь призму сучасних загроз за словами давнього китайського  історика мислителя ,стратега "Мистецтво Війни " Сунь-Цзи._________3

Розділ 1.дослідження онтології протистояння конфлікту війни та миру._________24

1.1концепція конфлікту війни та миру.__________25

1.2метафори війни.________30

1.3 метафори миру._______34

1.4 мир  як ідеолограма_______36

Розділ 2.Социально -політична онтологія конфліктів.____38

2.1 суб'єктивний вимір  реальності конфліктів, теорія Канта війни.___39

2.2онтологія індетичності війни.________49

2.3 екзистенційний конфлікт  та ментальне середовище протистояння лінії розламу війни.__________57

Розділ 3.дослідження стратегії війни та смисл.______________64

3.1 стратегічна культура логіка війни та миру.____________67

3.2 прихований  смисл війни.________74

3.3 стратегічне бачення миру цілісна модель.____84

3.4корегування стратегічного вимиру,стратегія перемоги._____93

3.5психологічні  дослідження  конфліктів протистояння  політичної сфери в соцмедіа віртуально середовища._______98

Висновоки.Додатки .___________103

Список літератури._____________113

Анотація

Анотація монографії присвячена магістру Данилової Інеси Віталіївної.

Тему :сучасна ідеологія  конфлікту миру та війни за словами китайського мислителя ,стратега Сунь-Цзи"Мистецтво Війни"

Дана робота складається з  вступу,3 розділів та 3,4 ,5 підпунктів,обсяг роботи складає 118ст друкованого тексту, апробація захист роботи буде 29.12.2022року,на кафедрі психології НДм.М.Гоголя м Ніжин.

Дана тематика монографії  є продовженням дослідницької магістерської роботи              "Особливості вирішення конфліктних ситуацій в китайської та української культури " .

Дані дослідження є актуальними та сучасними базуються на власних теоріях досліджень в психології конфліктів.

Монографію присвячено проблемам онтології війни і миру в контексті досвіду України .У праці сутність війни і миру розкривається через стратегічну та безпекову парадигми, із включення різнорівневої взаємодії когнітивних смислів. Семантика концептів війни і миру, проблеми соціально-політичної онтології, опис глобального й регіонального стратегічного середовища, стратегічна культура та її зв’язок з дискурсом влади, роль ідентичності та мови війни і, нарешті, стратегія перемоги – стислий перелік питань, що розглядаються в книзі. Автор спираються на припущення про зв’язок онтологічних моделей із сучасними способами ведення воєнних дій, зокрема про зв’язок гібридної війни з логікою постмодерністського релятивізму і загальною боротьбою із владним порядком.Окрему увагу приділено ролі політики ідентичності та аналізові когнітивного виміру  конфліктів та ідеології війни та миру .

Ключові слова:онтологія війни та миру ,дослідження теорії "Мистецтво Війни "Сунь Цзи давнього китайського мислителя ,стратега,дослідження стратегії війни,культура війни та миру,корегування стратегія перемоги,теорія Кинта існування війни та миру,психологічні дослідження  конфліктів,соцмедіа віртуального середовища.

Abstract

Abstract of the monograph is dedicated to the master of Danilova Inessa Vitalievna.

Theme: modern ideology of the conflict of peace and war according to the Chinese thinker, strategist Sun Tzu "The Art of War"

This work consists of an introduction, 3 chapters and 3, 4, 5 subparagraphssubparagraphs, the volume of work is 118 pages of printed text. The defense of the work will be held on 29.12.2022, at the Department of Psychology of the Nizhyn Gogol National University.

This topic of the monograph is a continuation of the research master's work "Features of conflict resolution in Chinese and Ukrainian culture".

These studies are relevant and modern based on their own theories of research in conflict psychology.

He book is devoted to the problems of the ontology of war and peace in the context of Ukraine's experience. The essence of war and peace is revealed through the strategic and security paradigms, including the multilevel interaction of cognitive meanings. The semantics of the concepts of war and peace, the problems of socio-political ontology, the description of the global and regional strategic environment, strategic culture and its relationship with the discourse of power, the role of identity and the language of war and, finally, the strategy of victory - a brief list of issues discussed in the book. The author relies on the assumption of the connection of ontological models with modern ways of warfare, in particular, the connection of hybrid warfare with the logic of postmodern relativism and the general struggle against the power order.Special attention is paid to the role of identity politics and the analysis of the cognitive dimension of conflicts and the ideology of war and peace.

Keywords: ontology of war and peace, the study of the theory of "The Art of War" Sun Tzu ancient Chinese thinker, strategist, research strategy of war, culture of war and peace, adjusting the strategy of victory, Kint theory of the existence of war and peace, psychological research conflicts, social media virtual environment.

 

摘要

专著的摘要是献给达尼洛娃-伊涅莎-维塔利耶夫娜大师的。

主题：根据中国思想家、战略家孙子的《孙子兵法》，和平与战争的冲突的现代意识形态

该作品由导言、3章和3、4、5小节组成分段，工程量为118页的印刷文。 作品答辩会将于2022年12月29日在尼日戈尔国立大学心理学系举行。

该专著的这一主题是硕士研究工作 "中国和乌克兰文化中解决冲突的特点 "的延续。

这些研究是基于他们自己的冲突心理学研究理论的相关和现代的。

本书专门讨论了乌克兰经验背景下的战争与和平本体问题。 战争与和平的本质通过战略和安全范式，包括认知意义的多层次互动来揭示。战争与和平概念的语义，社会政治本体的问题，全球和区域战略环境的描述，战略文化及其与权力话语的关系，身份和战争语言的作用，以及最后，胜利的战略--这是本书所讨论的问题的简要清单。作者依靠本体模型与现代战争方式的联系的假设，特别是混合战争与后现代相对主义的逻辑和对权力秩序的普遍斗争的联系。特别关注身份政治的作用和对冲突的认知层面的分析以及战争与和平的意识形态。

关键词：战争与和平的本体论，《孙子兵法》理论的研究中国古代思想家、战略家，研究战争的策略，战争与和平的文化，调整胜利的策略，金特的战争与和平的存在理论，心理学研究冲突，社会媒体虚拟环境。

 

 

Вступ. Війна і мир крізь призму сучасних загроз за словами давнього китайського  історика мислителя ,стратега "Мистецтво Війни " Сунь-Цзи.

Питання війни і миру на сьогодні є найбільш значущим для Української держави  – від його вирішення  залежить її існування і майбутнє як незалежної країни.
У книзі онтологію війни і миру розглянуто як спільний, цілісний комплекс проблем. Це відрізняє нашу працю від деяких сучасних підходів з тенденцією до відокремлення війни і миру як відмінних або досить віддалених об’єктів досліджень.
Друга суттєва риса книги полягає в тому, що стратегічні та безпекові аспекти підпорядковані в ній  проблемам смислу.

Однак проблема смислу в контексті війни і миру є ширшою – від того, яка концепція стратегічних уявлень та значень домінує в головах політиків, залежать і рішення, що приймаються на їх основі, і практичні  дії, які здійснюватимуться на основі цих рішень.
Війна поставила Україну перед принципово новими питаннями в га-лузі національної безпеки. Вона змусила замислитися про особливо сті нашої стратегічної культури. І, зрештою, підштовхнула до усвідомлення потреби формулювання великої стратегії для нашої держави, яка  передбачає, насамперед, відновлення територіальної цілісності Украї-ни, визначення внутрішніх і зовнішніх засобів досягнення цієї мети з довгостроковою проекцією умов майбутнього миру після перемоги.

На фоні авторської концепції спираючись на давні трактати китайської  історичної ,стратегічної літератури конфліктів війни можна зазначити справедливе твердження зародження війни є в історичних літературних трактатах саме показано в одному історичному трактаті під назвою "мистецтвовійни",автором даного трактату є мислител ,стратег ,історик Сунь-Цзи.Це досить стародавній китайський трактат, авторство якого приписується генералу й стратегу Сунь Цзи«Мистецтво війни́» (кит. трад. 孫子兵法, спр. 孙子兵法, піньїнь: Sūn Zǐ bīngfǎ, акад. Суньцзи бінфа, буквально «Закони війни учителя Суня») — стародавній китайський трактат, авторство якого приписується генералу й стратегу Сунь Цзи, що жив наприкінці періоду Чуньцю або ж на початку періоду Чжаньго в VI—V ст. до н. е.Beijing.China printing musem.Sunzi.Art of war.jpgРеконструкція бамбукової книги, знайденої 1972 року(200 до Р.Х.)

Дослідження трактата   для  китайців, використовували у своїх діях полководці Такеда Сінген[1], Во Нгуен Зіап[2][3]; він використовується під час військового навчання в армії США[4], у тому числі у військово-морських силах[5].

Сунь Цзи вважав війну необхідним злом[6]. Війну бажано вести швидко, щоб уникнути економічних втрат та поступово зростаючого внутрішнього супротиву (опозиції знаті та невдоволення населення), або ж вести її на території супротивника задля використання його, а не власних ресурсів.

Сунь Цзи наголошував на позиціюванні у військовій стратегії. Рішення про вибір певної позиції для армії має базуватись на двох об'єктивних умовах — фізична обстановка та суб'єктивні переконання інших опозиційних протиборних гравців у цій обстановці. Він вважав, що стратегія — це не є планування в сенсі роботи по розробленому списку завдань, але скоріше, що це вимагає швидкої та адекватної реакції на умови, які змінюються. Планування працює у контрольованих обставинах, але у змінних обставинах плани опонентів входять у зіткнення, що створює несподівані ситуації.

Даний історичний трактат складається з 13-и частин, у кожній з яких розглядається один аспект ведення війни. Вважається, що трактат був провідним підручником із військової стратегії та тактики свого часу. Описані в трактаті принципи та ідеї зберігають свою актуальність не тільки для військової справи, а й для інших видів людської діяльності, в яких існує протиборство, й необхідно здійснювати стратегічне планування, зокрема в бізнесі та менеджменті.

«Мистецтво війни» — найдревніший трактат із військової стратегії в історії, найбільш знаменитий та впливовий із «Семи класичних військових творів». Сунь Цзи підкреслював важливість правильного вибору позиції у військовій стратегії. Вибір позиції зумовлений як об'єктивними фізичними умовами на місцевості, так і знанням про суб'єктивні особливості супротивників. Уміле планування передбачає швидке реагування на зміну положення, при цьому внаслідок зіткнення планів супротивників створюються складні й несподівані ситуації.1772 року «Мистецтво війни» було перекладено французькою мовою єзуїтським місіонером Жаном Жозефом Марі Аміо[en].

Загальна ідеологія Сунь Цзи суміщає в собі конфуціанські засади підтримки соціального гомеостазису з даоською діалектикою вселенського Дао, космічним циклізмом школи їнь-ян, легістською «політологією» і управлінським прагматизмом моїстів. Цей синтез, який подає війну (бін), з одного боку як «велику державну справу», «підґрунтя життя та смерті, шлях (дао) існування та погибелі», а з іншого боку — як «шлях обману», узагальнено у 5 принципах:«шляху» (одностайність народу і верхів),«неба» (відповідність часу),«землі» (відповідність місцю),«полководця» (правильного керівництва, який зокрема характеризується благонадійністю — сінь та гуманністю — жень),«закону» (організованості та дисциплінованості).

Дані принципи повинні бути реалізовані шляхом 7 «передумов»:наявність у правителя дао,наявність у полководця здібностей,осягнення особливостей неба і землі,здійсненність законів і наказів,сили війська,навченості командирів та солдатів,ясності нагород та покарань.

В подальшому ця діалектика вірності та обману, сили і слабкості, войовничості і миролюбності стала однією з основних методологем традиційної китайської культури, мистецтва стратагем.

Війна у Сунь Цзи розглядається як органічне ціле, починаючи з дипломатії та мобілізації, і закінчуючи шпигунством. Ніколи не можна забувати про ціль війни — зробити так, щоб населення процвітало та було лояльним до правителя.

Ідеальна перемога — підкорення інших держав дипломатичними методами, без вступу у воєнні дії. Тому необхідно вести активну дипломатію, руйнувати союзи противника та ламати його стратегію.

Сунь Цзи постійно підкреслює, що воєнні дії це дороге заняття, яке приносить збиток державі та бідування народу. Тому війна повинна бути швидкою, ефективною і мобільною. Затягувати війну негуманно по відношенню до народу.

В основі концепції Сунь Цзи лежить управління ворогом, яке створює можливості легкої перемоги. Треба заманювати ворога у пастки та уникати зіткнення з підготовленими силами противника. Необхідний нерівномірний розподіл сил, стратегічна концентрація.

Необхідно зібрати інформацію про місцевість та діях противника і при цьому приховувати свої дії. Будь-яка оплата діяльності шпигунів обійдеться дешевше ніж утримання армії. Тому не можна шкодувати грошей на шпигунство й підкуп.

Сунь Цзи неодноразово підкреслює необхідність дисципліни у військах і підтримання духу (ци). Необхідно створювати ситуації, у яких дух війська міцніє, та уникати таких, де армія втрачає волю.

Попередні розрахунки. У розділі розглядаються 5 фундаментальних факторів (Шлях, Небо, Земля, Полководець, Закон) та 9 елементів, що зумовлюють результат військових дій. Оцінюючи та обмірковуючи ці чинники командувач війська може розрахувати шанси на перемогу. Нехтування цими чинниками може призвести до невдачі, зумовленої неправильно обраним планом дій. Підкреслюється, що для держави війна є серйозною справою, і її не можна розпочинати, не зваживши усі за й проти. У розумінні автора Шлях — це коли правитель має підтримку народу, що готовий воювати за нього, Небо — сукупність часових та погодних чинників, Земля — сукупність географічних чинників, Полководець — особисті характеристики лідера, Закон — військовий лад, командування і постачання.

Проведення війни. У розділі пояснюється економіка війни й наголошується необхідність швидкості досягнення успіху, оскільки довга війна ніколи не вигідна державі. Війна любить перемогу й не любить тривалості.

Стратегічний напад. Розглядаються загальні принципи ведення наступу, наголошується, що краще скорити військо супротивника, не борючись, зберігши, а не розтрощивши його. Перш за все треба думати про те, щоб розбити задуми супротивника, залишити його без союзників, і тільки далі за значимістю стоїть задача розбити його війська. Найгірше — це тривала облога або штурм фортець. Перше веде до значного затягування війни, а друге — до великих втрат при негарантованому успіхові. В цьому ж розділі розглядається стратегія при сприятливому й несприятливому співвідношенні сил, підкреслюється значення знання своїх сил та сил супротивника і пояснюється важливість полководця, на якого правитель повинен опиратися, і яким не повинен командувати, не знаючи законів ведення війни.

Форма. Найголовніше зробити себе непереможним, а тоді вичекати до нагоди нанести поразку супротивнику. Підкреслюється також ясне розуміння ситуації, її оцінка за суттєвими аспектами, уникаючи дрібниць. Завдяки правильному розрахунку військо перемагає вже переможеного.

Міць. У розділі пояснюється природи і витоки сили війська, й наголошується на тому, що міць визначається правильним природним використанням людей, відповідно до їхніх можливостей.

Повнота й порожнеча. Розділ пояснює, де шукати слабостей противника, і як створювати їх. Підкреслюється важливість концентрованого удару, досягнення локальної переваги в силах, розпорошення сил супротивника вмілим маневром. Там, де чисельна перевага у противника, потрібно не давати йому можливості вступати в бій. Бажану форму свого війська трактат порівнює з водою, яка не має жодної постійної форми, а змінюється.

Боротьба на війні. Розділ присвячений аналізу ведення бойових дій, співвідношенню між прямим боєм та обхідним маневром, умінню перетворити невдачу на перемогу. Підкреслюється небезпека прямого бою. Трактат радить нападати на супротивника тоді, коли він стомлений, а не тоді, коли в нього високий бойовий дух, не ловитися на приманку, не нападати на військо, що йде додому й не атакувати супротивника, що перебуває у безвихідному положенні, а залишити для нього шлях до відступу.

Дев'ять змін. Розділ дає рекомендації щодо загальних правил ведення війни в різних місцевостях та обставинах, включно з тим, що бувають накази господаря, які не виконуються. Не можна покладатися на те, що ворог не прийде, треба думати про те, як його зустріти і таким чином зробити напад ворога неможливим. Інша тема розділу — 5 небезпек для полководця: надмірна хоробрість, надмірна боязливість, швидкий гнів, надмірна педантичність і надмірне милосердя.

Похід. Розділ присвячений принципам тактики війська в різних конкретних ситуаціях: в горах, поблизу річок, на болоті. Особлива увага приділяється ознакам, за якими можна здогадатися про наміри супротивника, розпізнати засідки тощо. В кінці розділу даються рекомендації щодо підтримання дисципліни у війську, застосуванню покарань, висловлюється думка про те, що закони повинні бути зрозумілими для народу й викликати його довіру.

Форми місцевості. У розділі розглядаються форми рельєфу: рівний, похилий, пересічений, долинний, гористий, віддалений і даються тактичні рекомендації щодо ведення в них бойових дій. Підкреслюється необхідність для полководця знати й розуміти ці рекомендації і враховувати їх у своїх рішеннях. Знову трактат рекомендує опиратися в першу чергу на знання війни, своїх сил та сил супротивника, навіть усупереч тому, що наказує господар.

Дев'ять місцевостей. У цьому розділі трактат категоризує геополітичну ситуацію під час війни, виділяючи 9 типів, у залежності від того чи війна ведеться на своїй території, чи на території ворога, чи рейд на територію супротивника глибокий, чи мілкий тощо. Полководець повинен уміти воювати в усіх ситуаціях. Зокрема, при глибокому проникненні на територію ворога, трактат радить спалити мости, зробити неможливим відступ чи втечу для своїх людей. Підкреслюється швидкість дій та прихованість планів.

Вогневий напад. У цьому розділі даються рекомендації щодо використання пожеж та води для подолання супротивника та щодо організації захисту від аналогічних дій ворога. Іншою темою розділу є порада не дозволяти, щоб на рішення полководця впливали гнів чи запал.

Використання шпигунів. Підкреслюється необхідність забезпечення отримання інформації про супротивника, чого можна досягти тільки через людей. Трактат виділяє п'ять видів шпигунів: місцевих (із своїх), внутрішніх (із чиновників супротивника), зворотніх (із шпигунів противника), шпигунів смерті (використовуються для дезінформації), шпигунів життя (тих, що повертаються з розвідки).

Традиційно авторство приписується напівлегендарному воєначальнику і стратегу Сунь Цзи (VI—V ст. до н. е.). Трактат, відповідно довгий час датувався кінцем VI — початком V ст. до н. е. (514—495, можливо, 510). Знайдений 1972 року у похованні початку епохи Хань (206 рік до н. е. — VIII ст н. е.) новий розширений варіант Сунь-цзи дає підстави датувати його створення другою половиною V ст. до н. е. (453—403). Однак результати ряду досліджень, що проведено за останні 30 років як китайськими так і західними вченими вказують на те, що трактат скоріш за все було створено реальною історичною особою, полководцем Сунь Бінем, який жив у Царстві Ци в IV ст. до н. е. (приблизно 380—325 роки до н. е.) в період Воюючих царств.[7]

Сучасний канонічний текст було сформовано на рубежі II—III ст. н. е., базовим є його офіційне видання XI ст. зі зведеним коментарем 10 авторів II—XI століть, що пов'язано з введенням воєнного семикнижжя у систему державних іспитів.

Перед тим як археологами у квітні 1972 року було віднайдено версію, записану на бамбуковому згортку, загальновживаною версією «Мистецтва війни» був «Коментар до стратегій Сунь Цзи», написаний Цао Цао, засновником царства Вей.[8] У передмові він написав, що попередні коментарі не були сфокусовані на ідеях, що є самою суттю книги.

Після винайдення друкарського верстату «Мистецтво війни» (з коментарями Цао Цао) було надруковано у військовому підручнику разом з шістьма іншими книгах зі стратегії, які разом відомі як Сім класичних військових творів (武經七書 / 武经七书). Сьогодні існує більш ніж 30 версій книги з різними коментарями оскільки вона була обов'язковим матеріалом у військових підручниках з часів династії Сун.

Книга Суй перелічує сім книг, у яких автором вказаний Сунь Цзи. Коментар Ду Му також містить коментар Цао Цао. «Мистецтво війни» Лі Джінґа позиціюється як перегляд стратегій учителя Суня. Коментарі Цао Цао, Ду Му та Лі Квана було перекладено на тангутську мову ще до 1040 року. Іншими коментарями, що згадуються офіційними літописами є «Військові стратегії Сунь Цзи» автора Шен Ю (176—204), «Копії військових стратегій Сунь Цзи» автора Їа Ксу та «Військові стратегії Сунь Цзи» авторів Цао Цао та Ван Ліня.

Сунь Цзи, Мистецтво війни, сучасне видання.Рядки з книги зустрічаються у сучасних китайських щоденних ідіомах та фразах, як останній рядок Глави 3:

故曰：知彼知己，百戰不殆；不知彼而知己，一勝一負；不知彼，不知己，每戰必殆。Так от, було сказано, що якщо ти знаєш своїх ворогів та знаєш себе, ти можеш перемогти у сотнях битв без єдиної поразки.

Якщо ти тільки знаєш себе, але не свого опонента, ти можеш як перемогти, так і зазнати поразки.

Якщо ж ти не знаєш ні себе ні свого ворога, ти завжди будеш створювати для себе небезпеку.

Це коротко відображено та сконцентровано у сучасній китайській приказці:

知己知彼，百戰不殆。

Якщо ти знаєш як себе так і свого ворога, ти можеш перемогти у численних (дослівно «сотню») битвах без небезпеки поразки.

Загальні приклади можна також у вживанні англійською мовою, як рядок 18 у Главі 1:

兵者，詭道也。故能而示之不能，用而示之不用，近而示之遠，遠而示之近

Всі прийоми ведення війни базуються на хитрості та обмані. Звідси, коли ми спроможні атакувати, ми повинні виглядати так, ніби не спроможні; коли ми задіюєм сили, ми повинні виглядати неактивними; коли ми поряд, ми повинні примусити ворога повірити, що ми далеко, коли ми далеко, то повинні примусити його повірити, що ми близько.

Це й було скорочено до найбільш основної форми та відобразилося у сучасній англійській приказці:

Всі прийоми ведення війни базуються на хитрості.Військове застосування та застосування розвідниками

У багатьох східноазіатських країнах «Мистецтво війни» було частиною екзаменаційної програми для потенційних кандидатів на військову службу. Існує багато перекладів.

Протягом періоду Сенґоку у Японії даймьо по імені Такеда Сінґен (1521—1573) кажуть став майже непереможним у всіх битвах не покладаючись на вогнепальну зброю оскільки він вивчав «Мистецтво війни».[9] Книжка навіть надихнула його на його відомий бойовий штандарт (прапор, хоругва) «Фюрінказан» (Вітер, ліс, вогонь і гора), що означає швидкий як вітер, тихий як ліс, безжалісний як вогонь та непорушний як гора.

Перекладач Самюель Ґріфіт продає главу книги «Сунь Цзи та Мао Цзедун», де згадується, що «Мистецтво війни» вплинуло на твори Мао «На партизанську війну», «На затяжну війну» та «Стратегічні проблеми китайської революційної війни» та включає цитату Мао: «Ми не повинні недооцінювати висловлювання в книзі Сунь Ву Цзи, великого військового експерта стародавнього Китаю, 'Знай свого ворога та знай себе і ти зможеш провести тисячу битв без поразок'».[9]

Протягом В'єтнамської війни деякі офіцери В'єтконгу вивчали «Мистецтво війни», та, кажуть, могли цитувати напам'ять цілі розділи книги.

Генерал Во Нгуен Зіап успішно застосовував тактику, яка описана у «Мистецтві війни», під час битві при Д'єнб'єнфу, яка закінчила французьке панування в Індокитаї та привела до договору, який розділив В'єтнам на північний та південний. Генерал Во Нгуен Зіап, в подальшому військовий організатор, який стояв за перемогами над американською армією у В'єтнамі, палко вивчав та застосовував ідеї Сунь Цзи. Американська поразка в тій війні більш ніж будь-що інше привернуло увагу лідерів американської військової теорії до Сунь Цзи.[10][11]

Фінський польовий маршал Маннергейм та генерал Аксель Аіро були палким читачами «Мистецтва війни». Вони обидва читали цю книгу французькою мовою, Аіро тримав французький переклад книги на нічному столику у своєму штабі.

Міністерство армії США через свій коледж командного та генеральського складу вказувало всім підрозділам утримувати бібліотеки при відповідних штабах для продовження вивчення особовим складом «Мистецтва війни». «Мистецтво війни» зазначається як приклад робіт, які повинні бути у кожній окремій частині, а офіцери-особісти за результатами прочитання зобов'язані готувати короткі довідки для презентацій для інших офіцерів.[12]

«Мистецтво війни» застосовується у багатьох сферах цілком не пов'язаних з військом. Більшість тексту є про те, як вести війну без власне бойових дій: книга дає поради як перехитрити свого противника так, що фізична битва буде непотрібною. У зв'язку з цим книга знайшла застосування як тренувальний посібник для багатьох змагальних поприщ, які не залучають власне бій.

Існують бізнес книжки про застосування їх уроків до офісної політики та корпоративної стратегії.[13][14][15] Багато японських компаній вимагають, щоб цю книгу читали їхні ключові посадові особи.[16] Ця книга також популярна серед західних бізнес менеджерів, які звертаються до неї за натхненням та порадою про те як перемагати у змагальних бізнес ситуаціях. Вона також застосовується до сфери освіти.[17]

«Мистецтво війни» є також предметом юридичних підручників[18] та статей по судовому процесу, включно з тактикою переговорів та судовою стратегією.[19][20][21][22]

«Мистецтво війни» крім того застосовується у сфері спорту. Відомо, що тренер з Національної футбольної ліги США Біл Белічік читав цю книгу та застосовував її уроки для отримання ідей в підготовці до ігор.[23] Тренери з австралійського крікету так і з Бразильської футбольної асоціації Луїс Феліпе Сколарі та Карлос Альберто Парейра читали текст. Сколарі змусив Бразильську збірну на Чемпіонаті світу з футболу 2002 року вивчати старовинний твір під час їхньої успішної кампанії.[24]

Література:Сунь-Цзи. Мистецтво Війни. Переклад з давньокитайської: Григорій Латник. — Київ : Арій, 2014. — 128 с. — (Антологія мудрості) — 1,000 прим. — ISBN 978-966-498-361-4.

Сунь-Дзи. Мистецтво Війни. Переклад з давньокитайської: Сергій Лесняк; дизайн обкладинки: Назар Гайдучик. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. — 108 с. — 2,000 прим. — ISBN 978-617-679-145-4. (перевидання 2021 р.)

Сунь-Цзи. Мистецтво Війни. Переклад з англійської: Ганна Литвиненко. — Харків : КСД, 2016. — 128 с. — 10,000 прим. — ISBN 978-617-12-1514-6.

Також досягнення автора монографі власні методики та теоріїї.1.Методика дослідження міжособистісного сприйняття у конфліктній ситуації А.І.Тащевої (модифікація О.В.Місенко) (Мисенко О.В. Модификация методики исследования особенностей межличностного восприятия в конфликтной ситуации //Практична психологія та соціальна робота. - 2005. - № 5. – С. 23-27.

2.Методы исследования межличностного восприятия. Спецпрактикум по социальной психологии /Под ред. Г.М.Андреевой, В.С.Агеева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 103с. – С. 37-43).

3.Методика «Оцінка рівня компетентності у вирішенні конфліктів» (П.П.Хеппнер, І.Х.Петерсен) (Heppner P.P., Petersen Ch. H. Development and Implication of a Personal Problem Solving Inventory // «Journal of Counseling Psychology», 1982, №29, P.66-75).

4.Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона (адаптований варіант Т.Д.Кушнірук)(Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона //Практична психологія та соціальна робота. – 1999. - № 1. – С. 24-25.) Методика «Стратегія боротьби з конфліктами» (Д.Веттєн, К.Камерон). (Девид А.Вэттен, Ким С. Камерон. Развитие навыков менеджмента.- 5-е изд. /Пер. с англ. под ред. В.А.Спивака. – СПб.: Издательский дом «Нева», 2004. – 672с. – С. 459-460.)

5.Методика дослідження ціннісних орієнтацій у діловій взаємодії(модифікація методики О.О.Єршова) (Емельянов С. М.Практикум по конфликтологии. – 2-е изд. Доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2003. – 400 с. – С. 326-336).

Додатково дослідження автора теорія конфліктів"Теорія конфлітології,практика юридичної психології  конфліктів ,суспільне поняття"

Друга теорія."Особливості психологічний теорій Давнього Китаю. Психологія "не-діяння" і "правил поведінки": даосизм і конфуціанство. Теорії "співчувального вчинку" і "великого вибору". Матеріалістичний підсумок давньокитайської психології"

Третя теорія"дослідження Мистецтво війни Китая ,теорія супроводу конфліктів війни давнього Китая .Мистецтво війни автора Сунь-Цзи孫子兵法, 孙子兵法,також дослідження філософії війни конфліктів китая-Сунь-Цзи Веня.孙子文是,中国战争哲学艺术的作者."

Четверта теорія "Міфи-простіру ,часу конфліктів, теорія реального часу.Супровід  конфлітних ситуацій сучасного китая ."

Останнім часом онтологічна проблематика активно дискутується в студіях, присвячених війнам, зокрема в межах «критичних студій війн». На відміну від традиційних підходів, у яких питання онтології виносили за дужки, у сучасних наукових розвідках війну розглядають у  прямому зв’язку з онтологією, хоча спостерігається значна варіативність підходів у розумінні природи війни та її учасників. Цікавими і продуктивними є ідеї побудови множинних онтологій, щоб уникнути пошуку єдиної підстави для визначення сутності війни, нама-гання відійти від принципу інструментальності, увага до розхитування традиційних розмежувань у сучасних війнах (між військовими та цивільними, державними й недержавними акторами тощо), а також до того факту, що війна виявляє себе поза межами ліній фронту і поза часом, коли вона триває  у сучасну добу простір і час компресивно стискаються, і одночасно відбувається просторове й темпоральне розширення меж війни новітнього типу.

Паралельно до критичних досліджень воєн виникають «критичні студії миру», у яких мир зазнає реконтекстуалізації та розглядається у зв’язку із питаннями конфліктів та постконфліктного врегулювання.
Попри застосування до досліджень війни і миру спільної «критичної парадигми», отримуємо дещо парадоксальний результат – війна і мир як об’єкти досліджень не об’єднуються, а розмежовуються. Особливо це відокремлення стосується миру, розглядуваного в контексті не війни, а конфліктів. Натомість сучасні розвідки з онтології війни в тому чи іншому вигляді спираються на традиційний зв’язок війни і миру.
Отже, питання про підстави для об’єднання війни і миру в одній дослідницькій парадигмі не є пустим. З одного боку, згідно з практикою  людського життя та здоровим глуздом, сполученість явищ війни і  миру є цілком очевидною та відчутною. Насамперед у часи війни.
Проте на рівні фахових безпекових досліджень картина змінюється. У   сучасних стратегічних студіях, новітніх «критичних» підходах тощо війна і мир переважно виступають як предмети відокремлених напрямів дослід жень.
Виникає питання про передумови цього явища – поступового роз-мивання граней поділу між війною і миром, що відбуваються на тлі змін у природі міжнародного безпекового довкілля. Крім того, постає питання, чим зумовлене і наскільки виправданим є теоретичне віддалення, розмивання усталеного зв’язку між миром і війною, що відбувається за рахунок відокремлення проблематики миру від питань війни і переведення студій миру до загальної сфери врегулювання й трансформації конфліктів.

Війна і мир належать до категорії явищ, що справляють потужний вплив на розвиток людської думки. Попри щільний зв’язок війни та миру, як у реальності, так і в повсякденній свідомості, вони не є симе-тричними і репрезентовані по-різному. Концепт війни становить одне з ключових культурно-цивілізаційних понять, які безпосередньо впливають на формування й зміни політичної дійсності. Натомість мир пов’язаний із цінностями і входить до розряду аксіологічних концептів.
Різниця між поняттями війни і миру має ще один вимір, пов’язаний з відмінностями у модальності. Мир, на відміну від війни, містить у собі значення деонтичної модальності, тобто відсилає не до дійсності, якою вона є, а до уявлень про те, якою дійсність має бути. Деонтична модальність у семантиці миру виводить це поняття за межі оцінки з погляду істинності і, зрештою, створює підстави для можливих маніпуляцій. Крім того, на відміну від війни, мир здатний перетворюватися на ідеологему 5.Зв’язок війни і миру належить до загальновідомих поширених уявлень, тобто тієї сфери знань про світ, що складається із понять, які вважаються самозрозумілими і беруться як даність. Дзеркалом, утіленням та водночас механізмом відтворення поточних уявлень, спільних для членів тих або інших спільнот, виступає публічний дискурс, який є важко проникним для спеціальних понять, особливо якщо фахові терміни кодуються словами звичайної мови. Наприклад, слово війна має зви-чайний сенс як загальновживане слово і водночас спеціальний термінологічний зміст у військовій науці та в мові права.

Інформаційне середовище в умовах гібридної війни виходить за ме-дійні межі, охоплюючи всі сфери публічної комунікації. Публічний дис-курс включає будь-яку публічну комунікацію (усі види медіа, соціальні мережі, публічні виступи, політичні дебати, офіційну частину дипломатичної активності). Він є механізмом для обміну смислами, для конструювання ідентичностей і створення версій розуміння подій. Політична реальність на рівні публічного дискурсу переважно формується за  допомогою повсякденних понять, зокрема поширених у суспільстві  поточних уявлень про війну і мир та про зв’язок між ними 7.
Сполучення уявлень «війна  –  мир» закріплене й відтворюється також у  художньому дискурсі. На рівні культурних асоціацій, як елітарних, так і популярних, війна і мир тісно сполучені назвою й текстом ро-ману Лева Толстого – одного з найвідоміших творів літератури, з його численними російськими, американськими, британськими, польсько-італійсько-французькими екранізаціями, музичними творами, теат раль-ними постановками тощо. Це тільки один із багатьох прикладів, якими переповнена масова культура  – від белетристики і кіно до коміксів і комп’ютерних ігор.
Однак у спеціальних галузях – правовій, дипломатичній, безпековій, у  сфері міжнародних відносин  – зв’язок між війною і миром втрачає очевидність, перетворюється на проблему. Вони не обов’язково роз-

глядаються разом. Швидше навпаки, війна і мир стають предметами окремих дисциплін. Концептуалізація політичної дійсності відбувається за допомогою обох когнітивних площин  – ординарно-повсякденної і термінологічно-спеціальної. При цьому поточні уявлення, що спи-раються на здоровий глузд, відіграють ключову роль у формуванні політичних ідей.

Мир у працях про війну постає як мета ведення воєнних дій, щоб змусити переможеного прийняти бажані для переможця умови 8. Тобто сутність миру – умовна, конвенційна. Стан миру є наслідком досягнутої після завершення війни угоди або розглядається з погляду прав і необхідності дотримання гуманності під час війни 9. Мир та його зміст є різні для сторін воєнного зіткнення і залежать від їхньої перемоги або поразки. Таким чином, природа миру – відносна і постає як похідна від природи війни. Цей підхід цілковито узгоджується з уявленнями про мир, притаманними повсякденній свідомості: мир – це відсутність війни 10.
Отже, у розвідках та дослідженнях, присвячених війні, протиставлення «війна – мир», хоч не завжди експлікується, але виконує важливу роль: мир – це конвенційний спосіб завершення війни (на умовах, про-диктованих переможцями). Виникаючи з праць, присвячених війні, питання миру розгортається переважно в етичній та правовій площи-нах. Окреме місце у роздумах про мир посідає концепція «вічного миру», тобто можливості досягнення миру між державами як постійно-го стану. Особливе місце у розвитку цієї ідеї належить нарисові Іммануїла Канта «Про вічний мир» (“Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf”, 1795), що сьогодні звучить особливо актуально в контексті наявних технічних можливостей для тотального знищення.

Мир у цих студіях розглядається не як протилежність війни,а як спосіб урегулювання конфліктів. Цей зсув у розумінні співвідно-шення війни і миру пов’язаний зі змінами у безпековому довкіллі, щовідбулися після завершення Другої світової війни, і з діяльністю створеної 1945 р. з метою підтримки міжнародного миру та безпеки Організа-ції Об’єднаних Націй. Однак принцип побудови миру на умовах переможців продовжує залишатись актуальним у принципах дії Ради Безпеки ООН, постійні члени якої представляють країни  –переможниці у Другій світовій війні та мають право вето, що належить лише їм.
Остаточне перенесення фокусу у студіях миру з війни на процеси трансформації конфліктів, на побудову миру та його підтримку 11 відбу-лося після завершення холодної війни. Ця подія спричинила, зокрема,зміни у стратегічних підходах Північноатлантичного альянсу. Жодна конкретна країна не розглядалася як супротивник НАТО, а серед пріоритетих завдань було підкреслено роль кризового менеджменту й попередження конфліктів. Однак, починаючи з 2014  р., у контексті російської гібридної війни Альянс додає до своїх завдань мету стримування (РФ), зберігаючи можливість діалогу, тобто частково повертаючись до підходів часів холодної війни.
У деяких новітніх дослідженнях мир є складником безпекових сту-дій. Але зв’язок миру з війною в них розмитий, оскільки безпекові студії останнім часом зазнають постійного розширення за рахунок появи,поряд із воєнним та оборонним, нових секторів безпеки – економічного, екологічного, культурного та ін. Відповідно межа між стратегічними дослідженнями та дослідженнями миру втрачає свій безумовний характер  12. Спостерігається й плюралістична тенденція у студіях миру –не як універсального стану суспільного спокою, а як процесу культурно-специфічної трансформації конфліктів, з увагою до особливостей поняття «мир» залежно від лінгвістичних і культурних особливостей конкретних спільнот .

Мир у сучасних дослідженнях і міжнародній безпековій та диплома-тичній практиці постає не як спосіб завершення війни, не як визнання перемоги та капітуляції сторін, а як процес трансформації і врегулю-вання конфліктів. Однак когнітивний фрейм конфлікту принципово від-різняється від фрейму війни, насамперед у частині мети. Метою війни є перемога над противником і встановлення миру за наслідками війни.
Метою врегулювання конфлікту  – процес примирення на основі ком-промісу. Ця невідповідність породжує семантико-прагматичні наслід-ки, які здатні призводити до комунікативних непорозумінь, посилюючи ймовірність політичних маніпуляцій.
Для суспільного ставлення до російської агресії в Україні централь-ним є поняття не конфлікту, а війни. А мир у цій парадигмі встановлю-ється в результаті перемоги. Метою у протидії російській гібридній війні є досягнення миру внаслідок перемоги України – як на когнітив-ному рівні (невиконання політичних вимог противника), так і на рівні відновлення територіальної цілісності нашої держави. Конфліктологіч-ні ж підходи до побудови і підтримки миру в умовах гібридної війни мають розглядатися як доповнювальні практичні заходи, спрямовані на зниження інтенсивності конфлікту і вирішення гуманітарних питань.
Водночас такі заходи містять небезпеку створення зон тривалих замо-рожених конфліктів з латентним потенціалом повернення до «гарячої» фази.
У нашій країні, що, зазнаючи щоденно людських втрат, шостий рік воює з Росією, коли частину території України окуповано, тобто в умо-вах «гарячого» конфлікту, ідея поступок агресорові передбачувано не викликає широкої суспільної підтримки. Зв’язок війни і миру у парадиг-мі традиційних безпекових студій звужує поле для компромісу та поступок противнику, натомість новітні конфліктологічні підходи мак-симально його розширюють, аж до перетворення компромісу на капі-туляцію. Такий компроміс для нас неприйнятний, оскільки агресор зазіхнув на існування Української держави.

Когнітивна територія гібридної війни. Роль конструктів та ідеологій. Онтологія сучасної війни визначається специфічним від ношенням до реальності, істотно відмінним від традиційної парадигми війни.

Нинішні війни називають гібридними, оскільки в них поєднуються засоби «жорсткої» і «м’якої» сили, військової та інформаційної – поєд-нання, що в різні часи так або інакше було наявне у всіх війнах. Однак у сучасних війнах відбувається зміщення центру тяжіння з фізичного силового складника, який переважає у традиційних війнах, на менталь-ний та інформаційний.
Сучасна війна – це війна у мізках і за мізки. Це війна за когнітивний та комунікативний контроль, за владу над свідомістю людей, їхніми емоціями, мисленням, розумом і, відповідно, над їхньою поведінкою.
Це боротьба за домінування певних уявлень про світ та події в соціаль-ному й індивідуальному довкіллі і одночасне руйнування протилежних, «ворожих» опіній та думок. Завдяки новітнім цифровим технологіям когнітивна територія війни поширюється на весь світ, стає глобальною.
Водночас силовий складник війни, що приносить смерть та матеріальні руйнування, наразі діє у просторово обмежених, локальних вимірах. Обмежені масштаби військової активності супроводжуються необме-женим поширенням дискурсу війни .

 Сучасних війн та їхнє закінчення – перехід до миру – хроноло-гічно й просторово розмиті. Так само розмитими стають уявлення про учасників воєнних протистоянь. Йдеться не лише про різний статус  –державні та недержавні актори, проксі, наддержавні коаліції та ін.
Проблемою є визначити сторони конкретного конфлікту, чітко встано-вити, хто насправді бере в ньому участь, хто саме і з ким воює.
Визначення факту перемоги чи поразки теж втрачає однозначність.

Зв’язок перемоги та поразки у гібридній війні залишається неясним. За правилами «звичайної» війни сторона, що перемогла, декларує закін-чення війни, а протилежна сторона визнає себе переможеною. Але цей сценарій в умовах гібридної війни є нереалістичним. Агресор, який не визнає свою роль як учасника конфлікту і репрезентує себе як миро-творця, не передбачає для себе, відповідно, будь-якого визнання поразки. Розмитість меж тривалості війни і воєнних дій також затемнює смисл перемоги як одномоментного акту, події, чітко окресленої в часі.
У цій перцептивній та смисловій розмитості зіткнення протилежних інтерпретацій  – наприклад, нав’язуване Росією викривлене розуміння подій на сході України як внутрішнього конфлікту, «громадянської вій-ни», замість того, щоб визнати його правдивий міждержавний характер як наслідок російської агресії проти України, – перетворюється на засіб деструктивного впливу і використовується як різновид зброї з цілком реальним руйнівним ефектом, при застосуванні якої руйнуються не фізичні об’єкти, а уявлення про дійсність.

Фактори часу і простору. Завдяки гібридній тактиці агресора між-державний характер війни деякий час залишався невизнаним і неви-значеним. Проте сподівання на швидке завершення конфлікту на сході України залишилися нереалізованими, адже насправді йшлося не про вигаданий «донбаський сепаратизм», для якого не існувало ані етніч-них, ані мовних, ані релігійних підстав. Йшлося про зовнішню агресію.
Україна опинилась у ситуації воєнного протистояння з однією із най-більших у світі військових потуг, з країною, яка, послідовно та вигадли-во комбінує засоби свого величезного мілітарного потенціалу з невій-ськовими засобами, ведучи проти нас сучасну гібридну війну.
Зі свого боку, противник розраховував на блискавичну перемогу над Україною. Можна загадти про переможні за тональністю промови Путіна 2014 р. про відновлення «історичної Росії», проект Новоросії та відокремлення від України частини її областей, і порівняти ці наміри із сучасною ситуацією. Поширити запланований «гібридний бліцкриг» на більшу частину території України противник не зміг. Ціною жорсткого спротиву українських збройних сил та волонтерів і великих людських втрат, за допомогою узгодженої міжнародної підтримки, дипломатич-них зусиль та інших заходів російську агресію проти України вдається стримувати.

Знищення Української держави і державності є проміжної метою Росії для досягнення глобальних політичних цілей, повернення собі ролі глобального політичного гравця. У подальшому РФ залишатиметься для України не тільки агресором, який веде гібридну війну проти нашої держави, а й головним чинником, що загострює стан безпекового середовища в широкому регіональному оточенні України.
Сучасні гібридні війни, реалізація гібридних загроз та гібридних впливів (насамперед у сфері кібернетичної та інформаційної безпеки, впливи на електоральні процеси в чужих державах, загрози критичним інфраструктурам тощо) ставлять під сумнів не тільки фізичне виживан-ня народів та націй, вони підривають засади демократії, руйнують демократичні цінності та ідентичність окремих держав.
Деструктивні тенденції у системі світової безпеки поставили під сумнів систему міжнародних безпекових гарантій. Поняття гарантій безпеки  – правових, дипломатичних та військових  – втратило свою безумовність. Це стосується не тільки Будапештського меморандуму, невиконання умов якого мало для України дуже тяжкі наслідки. Але стаття  5 Вашингтонської угоди НАТО  – основа Альянсу як системи колективної безпеки  – також ставиться під сумнів. НАТО, швидше за все, витримає цей тест на міцність, але сама по собі поява сумнівів у реальній дієвості статті 5 є вкрай тривожним симптомом.

Особливу увагу у протистоянні тривалій російській агресії слід при-ділити великим містам взагалі і міському середовищу зокрема 27, яке є особливо проникним та чутливим до гібридних дій. В українській дій-сності дискурс міста традиційно позначений, за словами Соломії Пав-личко, «болісним конфліктом». Нині, перед обличчям гібридних загроз, цей конфлікт із соціокультурної проблеми перетворюється на вразли-вість і створює додаткові ризики.
Головною передумовою ефективного опору для України є зміцнення внутрішньої стабільності, укріплення державних інститутів і віднов-лення та зміцнення довіри всередині суспільства. Наше суспільство має чітко уявляти мету боротьби з російською агресією – це збережен-ня себе, своєї національної ідентичності, свого існування у суверенній та незалежній європейській демократичній державі.

Розділ 1.дослідження онтології протистояння конфлікту війни та миру.

Війна і мир є постійними складниками людської історії й цивілізації. Вони належать до категорії ключових явищ і понять, що впливають на розвиток думки про людину та її місце у світі, на формування уявлень про сенс життя та цінності. З війною і миром пов’язана діяльність базових суспільних інститутів (армія, право, освіта й ін.) та формування численних і складних  соціальних практик, які регулюють поведінку членів со ціумів.
Семантика концептів війни і миру являє собою сукупність явних і прихованих смислів, що стоять за поширеними суспільними уявленнями про ці явища.
Віднайти та виявити такі сенси особливо важливо в умовах гібридної війни, під час якої противник користується тактикою заплутування значень загальновідомих понять, розробляючи та впроваджуючи просунуту техніку руйнівних інформаційно-смислових впливів. Це спонукає до детального розгляду принципів концептуалізації війни і миру з урахуванням дії чинника семантичних змін, який вважається одним із ключових при описі політичних інновацій 28.
Класичний «туман війни» (Клаузевіц) як стан непевності, що виникає внаслідок дії тих факторів, які під час військових операцій неможливо врахувати, під час гібридної війни перетворюється на густу отруйну завісу, що не тільки приховує наміри противника, а й ціле-спрямовано підвищує рівень невизначеності та руйнує свідомість об’єкта нападу, охоплюючи як цивільних, так і військових.
Когнітивні впливи у новітніх війнах набувають найширшого масштабу. Наріжним каменем для подальшого аналізу є загальноприйняте у сучасних суспільних науках положення про політику як діяльність, що здійснюється за допомогою лінгвістичних засобів. Реалізуючись у вигляді «текстів і розмов» (text and talk), політична діяльність є наскрізь мовленнєвою, вона складається із словесних дій  29 (у супроводі паравербальних та невербальних засобів). Слова політика  – це «форма со ціальної дії»  30. Класична дефініція війни, що належить Клаузевіцу, «війна – це продовження політики іншими методами», говорить не тільки про сутність війни, а й про сутність політичної діяльності: політики діють методом словесних дій, а коли розмовами та заявами їм не вдається досягти своїх цілей, приходить черга військової зброї.Вербальні позначення та назви подій: війна, неоголошена війна, громадянський конфлікт, антитерористична операція, Операція Об’єд наних сил (ООС), існують не самі по собі, вони пов’язані зі смислами  – сприйняттям та інтерпретаціями реальності, що мають прямий вихід на політичні дії. Семантика війни задає один спосіб розуміння сутності подій, семантика громадянського конфлікту пов’язана з принципово іншим розумінням. Семантичний аналіз розкриває сутність та зміст понять «війна» і «мир», виявляє особливості суперечливих концептуальних сценаріїв, що впливають на політичні рішення та поведінку політиків, і водночас дає змогу віднайти адекватне сприйняття загроз та відповідей на них.

1.1концепція конфлікту війни та миру.

Асиметрія у сприйнятті війни і миру  – фундаментальна ознака концептуалізації цих явищ. Причини такої асиметрії потребують спеціа-льного розгляду, так само як її наслідки для політичної дійсності. Особ-ливо тепер, коли війна та мир із розряду абстракцій перетворилися в Україні на сьогоденні реалії життя.
Але чим викликана така асиметрія, які її наслідки для суспільної думки і нашої поведінки? Про що саме ми сперечаємося, коли говоримо, що така або інша назва має чи не має бути застосована до певних подій чи стану справ? Які питання щодо понять і назв війни і миру ми ставимо, і які відповіді пропонуємо? І яким чином ці питання та відповіді впливають на нашу дійсність у сучасних умовах?
Щоб дати відповіді на ці й інші запитання, доцільно звернутися до проблеми значень понять війни та миру, розглянувши особливості їхньої семантики та прагматики. Для проведення аналізу ми спиралися на положення когнітивної лінгвістики, фреймової семантики й тих семантичних підходів, що мають на меті пояснення змісту ментальних станів членів тих або тих спільнот з урахуванням їхніх комунікативних інтенцій. Матеріалом дослідження у цьому розділі слугували дані вер-бальної репрезентації війни і миру, дібрані з українських медійних тек-стів (2014–2017 рр.) та доповнені деякими даними з мовних корпусів і соціальних мереж (FB, спорадично). Ординарна та спеціальна семантика. Аналіз семантики війни і миру слід розпочати з того, що ці поняття належать до сфери загальновідомих, звичайних понять, позначуваних словами повсякденної мови.
Слова війна і мир, так само як їхні відповідники в інших мовах (англ.  war, peace; фр.  guerre, paix; нім.  Krieg, Frieden тощо), входять добазового загальновживаного словника. Вони відомі людям, що користуються тими або іншими мовами, незалежно від їхнього соціального стану, освітнього рівня та роду занять. І водночас війна і мир належать до категорії спеціальних термінів  – філософських, соціально-політичних, правових, мілітарних та ін.
Ці дві площини – ординарна і спеціальна – частково перехрещуються, а частково конфліктують .

Термінологічне вживання є наслідком усвідомленої праці фахівців у різних галузях, воно має конвенційний характер і пов’язане з конкретними соціально-історичними обставинами, тобто зазнає модифікацій згідно зі змінами дійсності та розвитком певних галузей знань. Натомість поточне використання слів війна і мир пов’язане з більш сталими комплексами щоденних уявлень. Повсякденні значення також є змінними та чутливими до суспільної дійсності, але їхня семантика може не збігатися зі значеннями, прийнятими у фахових сферах. Наприклад, стан війни у звичайному, не термінологічному сенсі,  – це стан справ, що виникає внаслідок війни. А факт оголошення війни сприймається широкою громадськістю як неодмінна передумова для визнання стану війни.

Крім того, стан війни у повсякденному вжитку часто ототожнюється з воєнним станом, але у правовій площині існує чітка різниця між воєнним станом, «оголошенням війни і запровадженням воєнного ста-ну, які є принципово різними категоріями»  33. З цих прикладів видно, що змішування ординарних (поточних) і термінологічних значень спри-чиняє непорозуміння. Справа ускладнюється ще й тим, що концептуа-лізація політичної дійсності відбувається за допомогою обох семантич-них площин  – ординарно-повсякденної і термінологічно-спеціальної. При цьому повсякденні уявлення, що спираються на здоровий глузд, відіграють ключову роль у формуванні політичних ідей. Тобто питання, що пов’язані з інтерпретацією поняття війни, з  відмінностями й супе-речностями у його розумінні, актуальні не тільки для фахівців, вони притаманні суспільній дискусії на ці теми.
Одне з ключових для громадської свідомості в Україні питань стосу-ється кваліфікації і, відповідно, назви російської агресії як власне війни.
Починаючи з 2014 р., точиться напружена полеміка: чи є події, які від-буваються в Україні, справжньою війною? І якщо так, якщо Україна перебуває у стані війни з Росією, чому цей факт не визнано офіційно, тобто не позначено, не названо боротьбу з російською агресією саме війною?

 Війна у міжнародному праві. Коливання у розумінні гібридної війни стосуються не тільки громадських дискусій і сфери повсякденних уявлень, а й спеціальних галузей знань та суспільних інституційних практик. Унаслідок розходжень у розумінні змісту цього терміна вини-кають складнощі у правовій кваліфікації явища гібридної війни і, відпо-відно, в окресленні припустимих відповідей на гібридні воєнні дії. Невипадково, що після початку російської агресії проти України мину-ло два роки, перш ніж НАТО у певному плані прирівняло гібридні війни до військової агресії і визнало гібридні воєнні дії проти країн – членів НАТО підставою для введення в дію статті 5 Вашингтонської угоди, яка передбачає колективну відповідь у разі нападу на одного з членів Альянсу.

У міжнародно-правових документах також не знаходимо однозначної відповіді щодо застосування терміна війна. Після терористичних атак 11  вересня 2001  р. Сполучені Штати Америки заявили про свою залученість до «глобальної війни з терором», що спричинило потребу звернутися до проблем визначення понять «війна» і «збройний  конфлікт» у міжнародному праві. У  травні 2005  р. виконавчий комітет
Міжнародної правової асоціації (ILA) доручив комітетові з питань вико-ристання сили (Use of Force Committee) створити доповідь щодо між-народно-правових значень термінів «війна» та «збройний конфлікт». Висновки експертів, серед іншого, полягали в тому, що хоча термін «війна» (war) продовжує використовуватися, однак загалом у міжна-родному праві замість нього застосовується ширше поняття «збройний конфлікт» (armed confl ict), яке передбачає дві обов’язкові складові ча-тини: наявність організованих озброєних контингентів та залученість до бойових дій певної інтенсивності. Ці мінімальні критерії вважаються, судячи з усього, в цьому випадку достатніми і можуть супроводжува-тися певними додатковими характеристиками. Для нас важливо, що, по-перше, термін «війна» не є юридично обов’язковим, а, по-друге, окреслення значень, тобто семантики термінів, є складним завданням, яке потребує спеціальних зусиль фахівців.

Можемо зробити також іще один висновок – міжнародне право має реагувати на зміни безпекової реальності у світі, появу новітніх загроз. Після 11 вересня 2011 р. для правового визначення термінів «війна» та «збройний конфлікт» необхідно стало враховувати специфіку «війни з  терором». Сьогодні, в умовах агресії РФ проти України, у зв’язку реалія ми гібридної війни знову виникла потреба у дослідженні й уточненні семантики відповідних міжнародно-правових термінів. Очевидно, гіб ридну війну не вдасться цілком підвести під узагальнене поняття «збройний конфлікт». Критерії, що згадані вище як мінімальні, не спра-цьовують, бо виявляються в цьому випадку недостатніми. Окрему проблему становить концептуалізація терміна «гібридна війна»  35. Гібридну війну у загальному вигляді розуміють як воєнні дії, що здійснюють шляхом поєднання мілітарних, квазімілітарних, дипломатичних, інформаційних, економічних та інших засобів з метою досягнення стратегічних політичних цілей.

Мир як «стан без війни»  – такі тлумачення містяться у відповідних словниках різних слов’янських мов (ч.  mír; слц.  mier; слн., хорв.  mir; болг., м., рос. мир; бр. мір; пол. pokój). Натомість тлумачення позначень війни (ч. válka; слц. vojna; пол. wojna; хорв. rat; серб. рат; болг., м., рос. война та ін.) вказують на «стан ворогування», конфлікт, інколи  – на сторони конфлікту («між державами», «між народами»), на спосіб («збройний») та деякі інші ознаки, напр., інтенсивність (серб.  рат, хорв. rat – збройний конфлікт великих масштабів). Але жодного разу в слов’янських словникових дефініціях війни не трапляється згадок про мир або його порушення.Семантика та сучасне функціонування лексем на позначення війни у слов’янських мовах (бр. вайна; болг., рос. война; м. воjна; укр. війна; слн., слц. vojna; пол. wojna; серб. рат; хорв. rat та ін.) засвідчують усталеність зв’язку війни зі словом (словесними діями, суперечкою) та природними лихами. Ці два варіанти концептуалізації поняття «війна» відомі з часів античності.
(«Війна  – батько всього і владар усього, одних вона виводить богами, інших  – людьми, одних робить рабами, інших – вільними») (B, 53) 42. Зазначимо, що в значенні грецького слова πολεμος поєднана, з одного боку, семантика війни та битви, а з іншого  – семантика суперечки, сварки, словесного зіткнення (LSJ, 1432).

З давньогрецькою античністю пов’язані й інші різновиди усталених концептуалізацій війни. Так, Фукідід порівнював її зі стихійною силою, природними лихами (як землетрус, засуха), непередбачуваними біда-ми, що падають на людський рід. Він описує війну за допомогою давньогрецького λοιμος (мор, чума), яке, за припущенням деяких дослідників, у лаконському діалекті давньогрецької мови мало значення «голод» 45.
Ця давня концептуальна схема відтворюється й у сучасних сло в’ян-ських мовах 46. «Війна – це хвороба, як чума», – пише українська блогерка у травні 2015 р., маючи на увазі війну на сході України.
Натомість семантика миру пов’язана із терпінням, злагодою, спокоєм, тишею, а етимологічно також зі значеннями «світ, всесвіт». Можна припустити також, що поняття миру завдяки своїй ціннісній зарядже-ності є подвійно чутливим до впливу ідеологічних дискурсів 47.

Таким чином, поняття війни та миру пов’язані з різними когнітивно-семантичними комплексами, між якими майже немає прямих точок дотику. Йдеться про окремі форми, способи та модуси концептуалізації позамовної дійсності.
1.2. Метафори війни
Теорія концептуальної метафори. Останнім часом досягнення когні-тивної науки, зокрема когнітивної лінгвістики, відкрили нові перспек-тиви у дослідженні базових цивілізаційних понять, до яких належить концепт війни. Виникла можливість поглянути на проблему в новому ракурсі, дослідити за допомогою методів концептуального аналізу набір стійких уявлень про війну. Такі уявлення, з одного боку, є загаль-новідомими, а з іншого  – мають не вповні усвідомлюваний, неявний характер, залишаючись поза рівнем критичної рефлексії.

Загальноприйняті уявлення про війну, любов, смерть тощо мають фреймову будову, яка не тільки концептуально структурує те, що люди думають про світ, а й впливає на їхні дії. Йдеться про зв’язок семантики концепту, його змістового наповнення з прагматикою, яка відсилає до впливу слова, конкретної назви на соціальну дійсність. Такий вплив реалізується в дискурсивних практиках.
Операційно придатною для конкретного аналізу є теорія концеп-туальної метафори (ТКМ) Дж.  Лакоффа та М.  Джонсона. Метафори у  межах ТКМ  – це не риторична прикраса, а універсальний механізм  пізнання дійсності, спосіб формування концептів. Своєю чергою, кон-цепти впливають на сферу діяльності людини. У класичній праці «Мета-фори, що ними живемо», ці автори стверджують: «Концепти, які керують нашими думками, – це справа не тільки інтелекту. Вони також визначають нашу діяльність, аж до цілком прозаїчних побутових дета-лей. Концепти структурують те, що ми відчуваємо, те, як поводимось і як ставимося до інших людей».
Автори підкреслюють, що концептуальна система зазвичай не усві-домлюється, а шляхом до її аналізу є аналіз мовних даних 48. Семантика (сфера значень і смислів) і прагматика (сфера соціальних дій) у межах ТКМ об’єднані, так само як і в інших когнітивно-лінгвістичних підходах.
Це робить їх особливо придатними для застосування у суміжних дис-циплінах, зокрема в тих, що мають справу з дискурсивними практика-ми, – політології, соціології, конфліктології тощо.

Проблеми категоризації. Концепт війни, інтуїтивно зрозумілий і  загальновідомий, насправді виявляється складним і не таким одно-значним при спробі позначення конкретних подій. І справа не тільки в тому, що сучасні війни принципово відрізняються від воєн часів Фукіді-да. Точніше було б сказати, що технологічна модернізація лише гранич-но загострила відомі проблеми.
Складається враження, що нині настав час, передбачений одним впливовим американським військовим аналітиком, який свого часу писав: «У кінцевому підсумку ми змушені будемо мати справу із заплу-таною дійсністю, яка не вкладається в комірки концептуальних катего-рій»  53. Тоді йшлося про зміни стратегічних концепцій НАТО та США внаслідок змін у безпековому довкіллі після 11 вересня 2001 р. Сього-дні, після початку російської агресії в Україні, ця нова невпорядкована реальність уже оточує нас. І виявляється, що орієнтація в ній теоретич-но й практично пов’язана із розв’язанням деяких когнітивних проблем категоризації.
У сучасній когнітивній науці прийнято розрізняти класичний підхід до категоризації (пов’язаний з Арістотелем) і некласичний, або підхід, пов’язаний із теорією прототипів. Останній спирається на ідеї пізнього Людвіґа Вітґенштайна, праці психолога Елеонори Рош та інших дослід-ників.Класичний підхід передбачає наявність спільних властивостей у всіх членів категорії і чіткі межі між категоріями. Питання про належ-ність об’єкта до категорії у його межах вирішується однозначно  – так або ні. У наукових напрямах, що продовжують цю лінію, зокрема у структуально-лінгвістичних та генеративних підходах, ознаки для від-несення до категорії мають бути необхідними і достатніми.Вітґенштайн (Philosophical Investigations, §§ 65–71) критикує цей під-хід, доводячи, що насправді категорії є побудованими за принципом «сімейної подібності» (family resemblance). Він демонструє на прикладі категорії ігор, до якої входять настільні ігри, ігри з м’ячем, шахи, Олімпійські ігри та ін., що спільного об’єднувального елемента для всіх без винятку членів категорії може не бути.

Ігри і війни: випадок Мордору. Якщо спробуємо поглянути на кате-горію подій, які позначаємо словом війна, на зразок того, як це пропо-нує Вітґенштайн для категорії ігор, то побачимо, що сюди можна або слід було б включити, крім війн, що відомі з історії (Пелопоннеські війни, Столітня війна, наполеонівські війни, Перша і Друга світові війни, Шестиденна війна й ін.), та новітніх високотехнологічних воєн, також «зоряні війни», «космічні війни», численні комп’ютерні ігри з віртуаль-ними війнами, війни у стилі фентезі з літератури і кінематографу, футу-рологічні (анти)утопії тощо. Крім того, до категорії воєн у сенсі Вітґен-штайна можна було б віднести війну добра зі злом, світла і темряви тощо.Придивляючись до дискурсу на теми сучасної війни в Україні, бачимо, що деякі з названих фантастичних чи метафоричних різновидів війн відіграють значну роль у репрезентації концепту (пор.: Росія – це Мордор з використанням образу з роману-фентезі Толкіена «Володар кілець» або з фільму за цим твором). Такі інтерпретаційні моделі проникають в офіційний дискурс.

Поряд з цим існує також концептуальна схема ВІЙНА – ЦЕ ГРА. Хоча реалізується вона дещо по-іншому. Тут на перший план виходить не агресія, яка є природним складником війни, а такі елементи, як-от випадковість і непередбачуваність. Найвідоміший теоретик війни Клау-зевіц вважав, що з усіх видів людської діяльності війна найбільше нага-дує гру в карти 54. Деякі дослідники вважають, що у репрезентації війни існують дві основні схеми, які конкурують: 1) ВІЙНА – ЦЕ КАТАСТРОФА (або: ВІЙНА – ЦЕ ПЕКЛО); 2) ВІЙНА – ЦЕ ГРА (ВІЙНА – ЦЕ СПОРТ) .Прототип і перспектива. Теорія протипів Елеонори Рош 56 становить осердя значної частини сучасних когнітивно орієнтованих семантичних досліджень. Рош описала та за допомогою психологічного експерименту обґрунтувала ефект «прототипу»  – найвиразнішого представника категорії, що перший спадає на думку при назві категорії.

Наприклад, прототип для категорії «птах» в англомовних країнах  – це robin (вільшанка). Пізніше з’ясувалося, що в інших традиціях прототип птаха буде інший, залежно від природних, але насамперед від культур-них передумов.

 Назви війни регулярно вживаються з прийменниками часових від-ношень (до війни, після війни); з прикметниками на позначення трива-лості в часі (тривала війна, блискавична війна (з нім. бліцкриг) та ін.); на позначення етапів життя людини та суспільства (укр. довоєнний/повоєнний період, довоєнні/повоєнні часи, довоєнне дитинство; слц. predvojnové časy; серб. предратна времена; пол. przedwojenne dzieciństwo тощо). Слід зазначити, що прикметники із значенням «довоєнний» містять більший семантичний потенціал порівняно з прикметниками, які характеризують часи після війни. Напр., укр. довоєнний має широку сполучуваність, він здатний вживатись із позначеннями артефактів: будинок, елементи побуту, музичні твори (довоєнне танго) та ін., тоді як повоєнний вживається майже виключно із часовими позначеннями (повоєнні часи, період, роки). Можна припустити, що період до початку війни та її початок у когнітивному сценарії війни є особливо суттєвим.
Для концепту війни важливий не тільки зміст подій, а й особливе суб’єктивне переживання часу (переважно в бік уповільнення, збіль-шення тривалості, але можливе також і прискорення). Отже, можемо припустити, що процес субстантивації відносного прикметника *voj-ьna
відбувався внаслідок еліпсису деякого означуваного іменника жіночо-го роду, гіпотетичної назви на позначення соціального, життєво-екзис-тенційного чи природного періоду часу.

1.3. Метафори миру
Мир та спокій: загальні обриси. Набір праслов’янських основ на позначення миру, порівняно із позначеннями війни, є кількісно мен-шим. Це насамперед псл.  *mirъ «мир, всесвіт» та *pokojь «відпочинок, спокій, мир», похідні від яких представлені в усіх слов’янських мовах.Версії мотивації семантики *mirъ «мир» > «спокій, милий». Сумнівні семантичні переходи: «мир»  >  «мерти (заспокоюватися)» та «мир»  > «друг, дружба».Псл.  *mirъ «мир, згода», споріднене з лит.  ст. mieras «мир, спокій», лтс.  miêrs «тс.» (Pokorny, 712 вважає, що у балтійських мовах це  – слов’янське запозичення), алб.  mirë «хороший», дінд. mitrá s «друг», пов’язується з іє. *mēi- «ласкавий, милий» з формантом -ro- (з формантом -lo- корінь представлений у псл. *milъ «милий») (ЕСУМ, 3  463; БЕР, 4 110–111). Ця етимологія вважається найбільш надійною. Відповідно, первісна семантика миру мотивована значенням позитивного сприйняття та приємних відчуттів, пор. споріднене лат. mītis «м’який, ніжний (смак)» (Derksen, 318).

Подальший розвиток значення: «мир (спокій)»  –  «всесвіт»; «мир»  – «громада». На базі значення «спокій, злагода між людьми» доволі рано формується значення «світ, всесвіт», очевидно, як місце, де панує спокій, тиша, злагода. Хоча підстави для такого розвитку значен-ня залишаються не вповні зрозумілими.
У плані семантичного розвитку показовим є пол. pokój «мир» і «кім-ната». У старослов’янській мові функціонували омонімічні миръ «мир, спокій» (синонім покои, понад 150 вживань у старослов’янських пам’ят-ках) та миръ «світ, всесвіт» (CC, 328). Значення «світ, всесвіт» збереглося в окремих сучасних слов’янських мовах, передусім у російській, де омоніми розрізняються за формами множини, а до реформи правопису розрізнялись і графічно, а також у болг. мир, укр. мир, серб. заст. мир; у решті мов представлене у складі складних слів: хорв. svemir, слн. vsemir(je), ч.vesmír.
У східнослов’янських мовах спостерігається метонімічний перехід «місце»  – «ті, хто там проживає», а далі  – назва соціальної інституції: «сільська громада». Пор.: укр. мир «громада (сільська); народ», рос. мир«все населення земної кулі; заст. зібрання сільської громади», білор. мір «заст. сільська громада».

Метафорична концептуалізація поняття миру: будівельна кон струкція, цінна річ, результат словесних дій. У старослов’янській та давньоруській мовах зафіксовані численні приклади, коли мир представляється як результат упорядкування, будівництва (див.: Срезн., 3, 234–235).Подібне метафоричне представлення миру простежується й у  сучасних мовах. Воно пов’язується з певними якісними характеристиками. Передусім ідеться про ознаки, що вказують на незмінність фізичних параметрів у просторі (укр. міцний (сталий, непорушний) мир; рос. прочный (незыблемый) мир; ч. neměnný mír) та часі (укр. вічний мир; пол. trwały pokój; ч. trvalý mír; слц. trvalý mier; хорв. trajan mir; слн. trajni mir; болг. траен мир).

1.4.мир як ідеологема.Семантика миру пов’язана із терпінням, злагодою, спокоєм, тишею, а  етимологічно також зі значеннями «світ, всесвіт». Мир метафорично концептуалізується як споруда/конструкція, як цінна крихка річ, яку треба берегти, як приз чи нагорода, за яку треба боротися.
Можна припустити також, що поняття миру, в силу своєї ціннісної зарядженості, є подвійно чутливим до впливу ідеологічних дискурсів. Пор. специфічний войовничий наратив боротьби за мир у радянській ідеології (разом з відомим політичним жартом радянських часів з біблійними конотаціями: будемо боротися за мир так, що каменя на камені не залишиться), англ. struggle for peace у діяльності міжнародних організацій, Міжнародний день миру, встановлений резолюцією Генасамблеї ООН, тощо. Окремі ідеологеми, пов’язані з війною, також існують, однак вони мають референцію не до війни взагалі, а до конкретних історичних подій (напр., ідеологема Великої Вітчизняної війни).Як відзначено в п.  1.2, у якому йдеться про асиметрію концептів війни і миру, семантична структура позначень війни в їхньому основному значенні збройного конфлікту містить у собі перелік певних конкретних ознак, а  семантична структура позначень миру (в межах антонімічного протиставлення з війною) складається із заперечення ознак, властивих війні (пор. вище значення  2 до укр. мир; ). Можемо зробити висновок про те, що на рівні антонімії семантика миру є похідною і, відповідно, залежною від семантики війни. Одразу помітно, що у цьому фрагменті семантики війни та миру спостерігаємо розходження із сучасними уявленнями на рівні здорового глузду, згідно з якими саме війна становить відхилення від звичайного (або «нейтрального», «нормального») стану речей.

Деонтичні твердження, на відміну від алетичних, виключають мож-ливість встановити їхню істинність. Вони можуть бути переформульо-вані як алетичні (наприклад, можна встановити, чи є істинним твердження про підписання миру між сторонами або про його дотри-мання/недотримання). Але у політичній рекламі, яка містить визначен-ня миру на зразок «Мир  – це зупинити війну, а не заробляти на ній», місця для оцінки істинності не зостається. Проте відкривається широке поле для політичних маніпуляцій. Передвиборча кампанія напередодні президентських і парламентських виборів 2019 р. в Україні дає багато прикладів маніпуляцій з поняттям миру, коли використовуються стійкі наративи, спрямовані на дискредитацію влади. Така реклама є гранично маніпулятивною і спрямованою на зруйнування довіри до державних інститутів, зокрема інституту президентства. Так, у наведеному вище прикладі міститься нав’язуваний російськими джерелами і постійно поширюваний соціальними мережами наратив «наживи на крові», водночас стан миру подається як наслідок уявної дії «зупинити війну», з імплікацією негативно оцінюваного суб’єкта дії (українська влада  – продажна, мародерська, ледь не канібальська, або, точніше, український президент, який, у межах цієї логіки, не бажає зупинити війну, бо йому вона начебто вигідна). Як бачимо, війна і мир подані тут за допомогою механістичних метафор. Війна метафоризується як меха-нізм у дії, а  мир  – як його зупинка. Така метафоризація війни суперечить поширеним в Україні репрезентаціям війни як стихійної сили та дикого звіра, тобто уподібненню природним, неконтрольованим об’єктам. Натомість мир частково корелює з механістичною метафо-рою (конструкція та механізм).Аконцепт війни має динамічну структуру. Прототипний характер Другої світової для категорії подій, яка об’єднує війни, очевидно, певною мірою досі впливає на уявлення про сучасну російсько-українську війну, а також і на репрезентацію російської агресії в Україні. Водночас у наші дні тут відбувається помітний зсув: нинішня війна поступово переміщується для громадян України до центру категорії. Про це свідчать вирази до війни і після війни, які до 2014 р. мали винятково значення «до Великої Вітчизняної війни/Другої світової війни», а нині змінюють референцію  – до війни тепер позначає життя до російської агресії, а після війни – залишається невизначеним.

Розділ 2.Социально -політична онтологія конфліктів.
Онтологію традиційно визначають як знання про сут-нісний вимір буття світу, основи та першопочатки всього існуючого. Поняття сутнісного може вживатися для позначення реальності явищ, котрі існують об’єктивно, незалежно від людини та її свідомості, але також і для позначення ціннісного аспекту реальності  – найбільш важливого, принципового у її побудові, того, що має фундаментальне значення для певного суб’єкта.
Ідея світу як реальності, що існує об’єктивно, поза людською свідомістю, незалежно від людської волі та її бажань, є досить продуктивною для пізнання, побудованого на раціональних, наукових засадах, особливо для сфери пізнання природних явищ. Для цілей наукового пізнання створюється абстрактне розуміння «сві-ту як він існує сам у собі».
Однак уявлення про об’єктивний світ погано узгоджується із явищами, які у своїй основі є принципово суб’єктивними  – реальністю світу людини, важливим складником якого є соціально-політична реальність. Людська реальність побудована на принципово інших засадах, аніж реальність природи, оскільки створена волею, розумом і бажаннями людей як реальність їхнього власного життя, включно із соціальною і політичною організацією. У такому розумінні головне питання онтології набуває вигляду: «У якому сенсі існує світ-для-нас?»Соціально-політична реальність існує як життєва реальність людської спільноти, множини індивідів, пов’язаних між собою певними відносинами. У реальності життя людини, або в екзистенційній реальності, значення має не так знання про об’єктивну реальність, як сфера суб’єктивних уявлень про світ. Згідно зі своїми уявленнями суб’єкт приймає рішення та мотивує свої дії, маючи на увазі власні інтереси й цінності, як він їх розуміє. Зіткнення інтересів, різні уявлення про ті самі речі, про свою ідентичність та іншого, про порядок співіснування, норми поведінки, розуміння справедливості можуть за певних умов призводити до конфліктів, сприяти стану війни або миру.
Онтологія війни і миру визначає смислову реальність соціально- політичних відносин, що будуються через зіткнення та узгодження ін-тересів, через структури ідентичності, солідарності та конвенцій, через відносини влади та формування моделей порядку.

2.1 суб'єктивний вимір  реальності конфліктів,теорія Канта війни.

Це означає, що життєві явища, події та процеси, речі та знаки у світі людини отримують свій онтологічний статус через функ-ціонування певного суб’єкта. У політичній реальності провідна роль належить суб’єктам соціальної дії, які приймають рішення та діють згідно зі своїми уявленнями про реальність.

У соціально-політичній реальності діють суб’єкти із складнішою організацією, аніж індивід. Нація – історико-генетична й комунікативна єдність, пристосована для потреб спільного, унормованого правилами цивілізованого життя. Націю визначають як багатофункціональну, солі-дарну, організовану, напівзакриту соціокультурну групу, що усвідомлює факт свого існування, члени якої дотримуються норм внутрішньогру-пової солідарності та демонструють готовність до колективних дій.Коли спільнота розвиває засади власного існування до стану полі-тичного життя і має власну волю до самоорганізації та розвитку, вона стає суб’єктом як у ставленні до себе, так і до інших. Зріла нація має риси колективної особистості зі своїми структурами свідомості, що ґрунтуються на історичному досвіді. Вона має соціальну організацію з  відповідними механізмами – спільна воля, історична пам’ять, уява, суспільний розум, форми сприйняття зовнішнього світу, усвідомлення себе як суб’єкта і схеми самоідентифікації. Політична нація функціонує через механізми держави. Вона упорядковує й контролює своє життя, вирішує власну долю, ідентифікує себе як активну силу, керується свої-ми особливими інтересами, має систему цінностей, ідеологію, ціле-спрямовано встановлює свій контроль над внутрішнім простором та здобуває впливи у зовнішньому. Кістяком держави як суб’єкта виступає її політична організація, насамперед державні інститути, а також система розподілу владних відносин у межах суспільства. Держава як соціально-політична система виявляє себе у конкрет-них діях у внутрішньому та зовнішньому світі, виступає суб’єктом у спілкуванні з іншими державами, визначає та здійснює певну стратегіч-ну політику, спрямовану на формування потрібної для неї реальності, – як у межах країни, так і в міжнародному середовищі. Суб’єктність дер-жави передбачає послідовність та активність при формуванні зовнішніх відносин як цілісного комплексу, коли різні стратегічні напрями узгоджені та гармонізовані між собою, діють у напрямку єдиної мети – створення сприятливого міжнародного середовища, у  якому країна може розвивати свій потенціал та бути захищеною від зовнішніх загроз.

Виникнення та існування держави, її екзистенційний статус пов’язані із спроможністю спільноти до консолідації для протидії зовнішнім загрозам, регулювання економічного життя або створення суспільних господарських систем. Не маючи міцної політичної організації, народ разом із територією свого розселення стає об’єктом зазіхань та насильства з боку більш організованого зовнішнього агресора і, за відсутності організованих сил опору, фізично знищується або утворює підлеглий прошарок спільноти завойовників. Як зазначає Жерар Мере, історичне утвердження політичної онтології новітніх часів здійснювалось і досі  здійснюється через війну .
Система влади побудована таким чином, щоб розрізнені соціальні процеси (прагнення, колективні емоції, суспільний розум тощо) мали сконцентрований вираз через волю єдиного суб’єкта. У стадії станов-лення державного організму формуються інститути влади та принципи її функціонування. Останні можуть трансформуватися відповідно до викликів зовнішнього світу або вимог внутрішнього розвитку. Держава існує як суб’єкт у соціально-політичній та історичній реаль ності, у середовищі подібних соціально-політичних формувань.
На рівні міждержавних взаємодій утворюються складніші соціально-політичні формації – угруповання держав або підсистеми міжнародних відносин. У внутрішньому житті останніх також формуються певні влад-ні стосунки через розбудову систем впливів сильної держави на полі-тику інших, більш слабких. Держава може потрапити у залежність від зовнішніх сил і втрачати суб’єктність або, навпаки, опановувати зовніш-нє середовище на свою користь, посилювати себе як суб’єкта. У сучасному світі взаємозв’язки між державами переплетені настільки, що відносини домінування і підлеглості, панування і підкорення, впливовості і залежності пронизують весь комплекс міжнародної соціально-політичної реальності, надають їй цілісний характер. У між-народних комплексах системні та постійні міждержавні формації поєд-нані із віртуальними і спорадичними утвореннями. Межі їх просторівта кордони є гнучкими і можуть змінюватися в історичному часі.

Історично у традиційних суспільствах суб’єктність держави ототож-нювалася з волею її володаря або керівної верхівки та правлячої еліти, яка й визначала, що потрібно державі, тобто власні інтереси подавала як загальні. Ідея національно-демократичної організації держави фор-мується у європейському контексті в модерні часи, коли виникає розу-міння політичної нації як принципу побудови суспільства навколо власних інтересів. Універсальним тут є принцип народовладдя: якщо влада не відповідає своєму призначенню або спрямовує зусилля на шкоду власному народові, вона має бути змінена. Ідея демократичної держави протистоїть ідеї консолідації населення навколо інституту монархії або іншого авторитарного типу – воєнно-силовому або імпер-ському.
Суб’єктом політичної дії є певна сила, потуга  – концентрація полі-тичної, економічної, військової, духовної могутності, що ідентифікує себе як активну істоту, має свої особливі інтереси, систему цінностей, ідеологію, послідовно й цілеспрямовано здійснює свою політику в між-народному середовищі. Стратегічні рішення щодо політичних цілей приймаються вищим політичним керівництвом, яке і є дійсним акто-ром, оскльки воно надає смисл тій реальності, що формується наступ-ними діями виконавців.

Суб’єктність держави не може вважатися справжньою за відсутності активного суверенітету, тобто механізмів політичної волі, усвідомленої політичної поведінки згідно з розумінням власних інтересів і пріоритетів.
З іншого боку, суб’єкт можна трактувати як функцію процесу діяль-ності або спілкування. Тоді реальність суб’єкта встановлюється відпо-відно до процесу діяльності або комунікації та щодо його ставлення до предмета дії (об’єкта) або висловлювання. Людина стає суб’єктом у площині діяльності, коли і якщо вона планує та реалізує свої задуми у дійсності, а в площині комунікації.

Здатність до самоорганізації формується через креативні механізми суспільства, пов’язані з розвитком соціального інтелекту та критичної рефлексії. Розвинений суспільний розум надає особливу креативну якість суб’єкту, який отримує можливість не тільки діяти у світі та спіл-куватися з іншими, але й творити, тобто формувати такий світ і ті поряд-ки реальності, які він вважає для себе важливими й необхідними.
Однак не обмежений моральними настановами соціальний конструк-тивізм може становити небезпеку людству в ситуації, коли соціально-політичний суб’єкт має у своєму розпорядженні настільки значні сили, що стає спроможним конструювати й перетворювати міжнародне се-редовище за своїми уподобаннями, зокрема через війни та конфлікти.У будь-якому випадку суб’єкт здійснює певні акти, дії стосовно предметів, явищ, процесів, спрямовані на перетворення останніх згідно із своїм задумом у фізично-матеріальній або когнітивно-інтелектуальній площині. І хоча звично можна уявляти суб’єкт як окремого індивіда зі своїм розумом, волею, пам’яттю, тобто як фізично-психічну реальність, цього все ж недостатньо для повної суб’єктивності. Лише життєва активність, можливість впливати на події, регулювати їх, змінювати реальність робить людину суб’єктом.

Конфлікт виникає тільки там, де два чи більше суб’єк­тів не тільки усвідомлюють розбіжність інтересів, але й активно протидіють один одному. Об’єктивно наявна розбіжність цілей та інтересів, узята сама по собі, так само, як і усвідомлення такої протилежності окремими індивідами (чи групами), ще не створюють реальних умов для розгортання конфлікту.

Передумовою для розгортання конфлікту є створення в соціальній системі (виробничому колективі) потенціалу напруженості .

Переростання потенціалу напруженості в реальну, тобто відкрито виявлену напруженість, що матеріалізується в соціальних очікуваннях, позиціях індивідів (чи груп), у їхніх конкретних соціальних діях, означає, що сформувався суб’єкт кон­фліктної дії, здатний ініціювати конфліктну ситуацію (рис. 1.3) [4, c. 59].

Суб’єктом вважається соціальна група (чи індивід), що усвідомлює свій нерівноправний стан порівняно з іншою групою з приводу реального доступу (володіння) до матеріальних чи духов­них благ, влади, впливу тощо. Але суб’єкт конфліктної ситуації формується тоді, коли індивідом чи групою усвідомлено або хоча б відчуто реальний факт нестачі якогось важливого життєвого ресурсу, що складає об’єкт конфлікту. Крім того, для виникнення конфлікту потрібні активні дії з боку його суб’єкту, які спрямовано на досягнення його цілей і які створюють інцидент.Для виникнення конфлікту необхідна наявність компонентів:потенційної напруженості (1) у даній конфліктній системі, викликаної наявним об’єктом конфлікту (2);переходу потенційної напруженості в реальну (3) та виникнення на цій основі конфліктної ситуації (4);усвідомлення соціальними групами протилежності своїх інтересів і формування суб’єкта конфлікту (5);створення інциденту (6) для зав’язання реальної конфлікт­ної взаємодії (7) [4, c. 63].

Розходження людей у поглядах, розбіжність сприйняття й оцінок тих чи інших подій дуже часто призводять до спірної ситуації. Якщо ситуація, що склалася, становить перешкоду для досягнення поставленої мети хоча б одного з учасників взаємодії, то виникає конфліктна ситуація. Будь-якому конфліктові передує спірна ситуація, проте далеко не всяка спірна ситуація веде до конфлікту [16].

Автор зробив акцент на  дослідженні теорії аналізується трактат Канта «До вічного миру», який написаний у формі міжнародного договору. Робиться спроба виявити можливості реалізації цього проекту шляхом дослідження основних ідей трактату і новизни поглядів філософа в порівнянні з аналогічними роботами його попередників.
Описується концепція космополітизму як альтернативної парадигми осмислення сучасного світоустрою і світосприйняття. Досліджуються шляхи досягнення вічного миру та основні напрямки й сфери прояву космополітичної ідеології. Акцентується увага на філософському осмисленні проблеми війни та її соціальних наслідків. Зазначено, що саме Кант першим розробив теорію миру та вказав на необхідні дії для його досягнення. Філософ синтезував наявні знання про право і державу, успадковану від Платона та Арістотеля, з одного боку, і космополітизм стоїків з іншого, а також розглядав мир не як телеологічне поняття.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.Психологічна спадщина Канта була предметом аналізу багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених, серед яких: В. Шинкарук, А. Богомолов, Т. Ойзерман, А. Гулига, В. Лекторський, І. Нарський, Г. Тевзадзе та ін. Найважливіші положення рецепції розглядаються в багатьох статях і дослідженнях, де аналізуються не лише теоретичні, а й практичні складові. У межах аналізу політичної філософії І. Канта Ю. Габермас акцентував увагу на тому, що ідея Канта вплинула на європейську людяність «тільки після жахіть Першої світової війни». Але при цьому, як підкреслює психолог, знайшла більше розуміння серед громадян різних країн, ніж у політиків та урядовців [1, с. 146]. О. Хеффе у своєму аналізі кантівського трактату здійснює спробу визначити засади «прикладного Просвітництва», що мають значення і для пізнього модерну, де ідея вічного миру стає не стільки предметом інтелектуальної дискусії, а одним із практичних проектів [2, с. 105]. Головним є те, що кантівська тео-рія не є пустою та нездійсненною, адже вказує на умови, за дотримання яких можливе досягнення миру та розвитку суспільства.

Проаналізувавши трактат Канта «До вічного миру», можна сказати, що ця праця є головним чином політичним трактатом, оскільки в ній використовуються психологічні  засоби для пропаганди політичного або, скоріше, морально-політичного миру серед усіх держав. Хоча, мабуть, спонукав Канта до написання цього трактату Базельський мир між Пруссією та Францією (5 квітня 1795 р.), отже ця праця була написана не випадково. Чітка лінія мислення протягом всього трактату, свідчить про те, що Кант довго займався вивченням цього питання. Проте якщо познайомитися із працями Канта ближче, то виняткова концепція республіки вже простежується у «Критиці чистого розуму» (1781). Ідея миру є фундаментальною не тільки для політичної думки Канта, але й для всієї його психології та філософії. Передбачуваним у філософії Канта є те, що його думки в трактаті про мир та інших концепціях добре сперечаються. Вони також вті-лені в контексті історичного досвіду і навіть натхненні попередніми дебатами про мир. Знання Канта про суспільну думку та історію ідей не зму-шують його стежити за іншими темами. Замість цього, він починає заглиблюватись в сутність питання миру. Мислитель схиляється до думки, що добра організація держави здатна стримувати руйнівні ідеї іншої держави. Щоб запобігти цьому, Кант закликає створити «політико-правовий інститут публічно-державної безпеки» [3, c. 18].Назва трактату спричиняє враження, що мова йде про філософську маргінальну тему, оскільки мир ще не був основоположним поняттям філософії для Канта. Безсумнівно, занепокоєння Кан-том одразу всеосяжним та сталим миром є екзистенційним завданням морального значення. Але мир у філософських суперечках не повинен бути залишений без уваги, оскільки вивчення цього поняття є досить важливим. Кант трактує слово «вічний», що в його розумінні означає певну якість цього життя, яка робить мир беззастереж-ним. Він розвиває ідеал на основі цієї концепції абсолютного миру, що має вирішальне значення для мирової політики: ідеал справді глобального мирного порядку, який спирається на правовий порядок. Власне, головне звинувачення, яке висувають критики кантівської теорії вічного миру, полягає в тому, що вона має «формальний і утопічний характер» [4, с. 105].
Попри екзистенційне значення миру та ви-няткових досягнень Канта, дивно, що спочатку мир досяг статусу фундаментального поняття тільки в кантівській філософії. Його правова та політична філософія, яка присвячена миру, дуже жваво обговорювалась протягом кількох років. Але в німецькому ідеалізмі з того часу вона була висунута на задній план. У трактаті про мир Кант використовує сучасні мирні угоди як методологічний путівник. За їхньою схемою він представляє низку угод, що складаються з шести попередніх статей, трьох остаточних статей, двох доповнень і двох додатків. Друге видання (1796) містить навіть секретну статтю, яка демонструє іронію, котра вимагає утриматися від будь-якої таємниці. У цілому трактат охоплює п’ять великих і відносно незалежних питань:

Незважаючи на загальне заперечення війни, Кант докладає зусиль до пропозиції вій-ськових реформ. Війна не повинна бути «прирученою», оскільки вона абсолютно незаконна, окрім як для досягнення захисної мети, але не потрібно вступати у війну, для того, щоб мати мир як можливу кінцеву мету. Ця ідея замінити війну заради миру або війна, яка відіграє важ-ливу роль у забезпеченні миру, майже не має попередників. Шість попередніх правил проведення цієї реформи, «попередні статті», спрямовані на головних політичних осіб: главу держав, урядів чи парламентів. Вони вказують на правопорушення, які з часом повинні бути припинені відразу («жорсткі закони про заборону»), зокре-ма, «містять дозволи, а не виключення з права, але необхідність відкласти введення цих законів в дію, все ж потребує не втратити їх з поля зору» [5, с. 185]. Ця відстрочка символізує теорію мо-дернізації, яка критикує політику необдуманих рішень, але, на жаль, подальших зусиль для роз-робки такої теорії до наших днів не було. Крім основної вимоги щодо безумовного миру, сьогодні ще є актуальними щонайменше три додаткові правила, що стосуються військової реформи.
Почнемо з того, що постійні армії будуть скасовані взагалі; принцип роззброєння повинен замінити гонку озброєнь. Жодна держава не повинна насильно втручатися в конституцію та владу іншої держави, оскільки іноземні держави мають право реформування тільки на своїй території. «Оскільки вічний мир є можливим тільки за умо-ви взаємної довіри, будь-яка ворожнеча повинна бути заборонена» [5, с. 197].

Трактат про мир таким чином об'єднує чотири аспекти забезпечення миру: а) провідна мета полягає у створенні федерації народів або світової республіки; б) республіканська або демократична конституція окремих держав сприяє створенню федерації народів. Цей принцип демократизації супроводжується у сенсі демократичної юридичної держави; в) негативним є всі труднощі війни; г) позитивним є дух комерції, бо вона не може співіснувати з війною і рано чи пізно за-володіє кожною нацією. [5, с. 267-294].Кант не переслідує жодних політичних інтересів, він розвиває суто філософський аргумент.
Письменник утримується від усіх політичних речей і визнає конфлікт як фундаментальний елемент політичної сфери. Те, що «людство досі знало про мир, це – маленький острів у великому океані насильства та війни, де мир був тимчасово і просторово обмежений. У будь-якому місці, де існував внутрішній мир чи навіть фортеця спокою, не було національного миру; і всякий раз, коли царював національний мир не було миру, що переступав би національні кордони» [5, с. 273]. Його чотири нововведення та, зокрема, зв'язок між республікою як політичною інновацією на той час породжують план великої по-літичної мужності. Якщо б людство визнало це, встановивши правовий порядок за моральними принципами не тільки в межах держав, але і між ними, то в цілому воно досягло б статусу царства.
Трактат є досить актуальним, оскільки він породжує побоювання, що ідея вічного миру не може бути реалізована. Кант, безсумнівно, сприймає цю небезпеку, але не піддається ілюзіям бажано-го мислення щодо добробуту людей або проникливості їх правителів. Натомість він яскраво демонструє, що вічний спокій – це не порожня думка і не безпідставна ідея. Слід зазначити, що Кант не тільки допускає конфлікти, але навіть вітає їх, засуджуючи при цьому силу як засіб їх вирішення. Крім війн для самозахисту, війна є абсолютно засуджена як процедура визначення прав. «Якщо ти хочеш миру, готуйся до війни» – девіз, якого дотримувались більшість держав. Проте Кант сформував свій принцип: «Якщо ти хочеш миру, готуйся до – політичної справедливості» [5, с. 344]. Мислитель вірив у те, що людський розум здатний подолати егоїстичну природу людини та за-лишити війни в минулому. При цьому він підкреслює, що «без критики розум перебуває ніби в природному стані та може відстояти свої твер-дження і претензії, або забезпечити їх не інакше як за допомогою війни» [6, с. 443].
Висновки і пропозиції. Таким чином сформульовані Кантом проблеми, а також запропоновані підходи до їхнього розв'язання сьогодні, як ніколи, є досить актуальними та необхідними. Важливим є те, що мир, політика, право, мораль не є ізольованими речами, а навпаки, в єдності своїй вони утворюють той контекст, в якому тільки й можна повною мірою оцінити дії сучасних політиків, країн і народів. Війна є прямим порушенням моральної оцінки людини як самоцілі. Тому в нашу епоху варто прислухатися до порад Канта.

2.2онтологія індетичності війни.

Концептуалізація ідентичності  війни. Термін «ідентичність» у сучасних дослідженнях використовується так широко і так розпливчасто, що, як слушно твердять деякі автори, просто-таки «вислизає з рук» під час спроб ухопити і точно визначити його зміст  . Розбіжності спостеріга-ються в розумінні природи цього явища, його структури, а також спе-цифіки її (ідентичності) реалізації та застосування у вигляді конкретних втілень. Справа ускладнюється й тим, що значна кількість дослідників уживає термін «ідентичність», а також словосполучення на позначення її різновидів (національна, етнічна, релігійна тощо) як щось самозрозу-міле, таке, що не потребує визначень. У зв’язку з цим слід нагадати, що у європейських мовах ідентичність (англ. identity; фр. identité; нім. Identität), на відміну від українського відповідника, позначає не тільки «тотожність» та «автентичність», а й «особу, особистість». Саме останнє значення є вихідним і для його термінологічного вживання у працях з колективної (групової) ідентичності. Психологічна семантика терміна спрямовує і навіть підштовхує до відповідних теоретичних розв’язань.

Постановка поширеного розуміння породжує певні питання. Насамперед, хто саме, власне, є суб’єктом такого відчуття? Адже йдеться про групову ідентичність, а відчуття та почуття у строгому розумінні можуть бути притаманні окремій особі, але аж ніяк не спільноті, хіба що в метафоричному сенсі. Виходить, що основною одиницею ідентичності, її носієм у межах такого розуміння виступає окремий індивід. Цей факт має певні логічні наслідки. Оскільки йдеться про групову ідентичність, наступний крок має полягати в екстраполяції індивідуально-особистісних характеристик з індивідуального рівня до рівня спільноти. Така екстраполяція у сучасних дослідженнях насправді проводиться, хоча переважно імпліцитно. Серед іншого, підстави цієї екстраполяції базуються на уявленні про те, що спільнота (ми) не тільки об’єднує схожих у тому чи іншому відношенні індивідів (я), а й становить певну цілісність  – фізичну (пор. термінологічне позначення суспільний організм,що сягає французького le corps social «суспільство», букв. «суспільне тіло») і психічну. Іншими словами, у межах такого підходу відбувається не вповні відрефлектована метафорична підміна об’єкта дослідження, своєрідна персоніфікація спільноти.
Підміна відбувається легко й непомітно. Як слушно пише А.  Філіп-пов, сучасна соціальна теорія у тій частині, що стосується її об’єкта, не завжди усвідомлено оперує «уявленням про певне ціле, про велику річ або велику живу річ (органічне тіло)», яке може зберегти право на використання в соціально-політичній риториці, проте не підходить для більш тонкого аналізу, бо наука потребує іншого апарату понять, який базується на аналітичному, дискретному типі мислення, що враховує інтуїцію неподільної цілісності у соціальній проблематиці, однак не може базуватися на такій інтуїції .

Персоніфікація спільноти цілком узгоджується із психологічним або соціально-психологічним розумінням колективної ідентичності як  відчуття (we-feeling), у межах якого колективна ідентичність постає у вигляді певної сутності, і носієм цієї сутності виступає колективний (метафоричний) суб’єкт. Такий тип метафори маємо у надзвичайно по-ширених висловленнях, переносна, умовна природа яких залишається непомітною. Так, державі (nation) приписується здатність не тільки дія-ти, а й здійснювати ментальні операції (вважати, вирішувати, мати наміри, мати почуття, зберігати пам’ять, говорити тощо), наприклад: США прийняли рішення розпочати бойові дії в Іраку; Росія проголосила про свої наміри приєднатися до Кіотського протоколу; Америка розчарована недотриманням демократичних стандартів на виборах.
У деяких випадках, однак, процес подібної метафоризації не вповні завершений. Тоді спільнота постає як певна збірна сутність (наприклад: мусульмани, християни, татари, українці, ліві, «зелені» тощо), яка також, згідно із сучасним політичним дискурсом, має здатність не просто спіль но діяти, а й говорити, відчувати, наполягати, тобто поводитись як окрема особа. Важливо, однак, що така метафоризація, яку унаочнює дискурсивний аналіз, у  межах соціально-психологічних досліджень залишається не виявленою. Умовність береться як даність  – у соціального психолога, як правило, не виникає питань щодо здатності спільноти відчувати.

У соціально-політичних процесах, де ключову функцію відіграє суб’єкт діяльності (комунікації, мислення), проблему становить його ідентифікація та самоідентифікація – тотожність суб’єкта самому собі. Відповідь на питання ідентичності вирішується через процедуру ідентифікації суб’єкта у певній соціальній групі, а також через процеси самоусвідомлення. Ідентифікація збігається з процесом пізнання, якщо йдеться про розуміння сутності феномену, речі, предмета. Але якщо йдеться про природу суб’єкта, то його ідентифікація не вичерпується зовнішнім об’єктивним знанням про нього, а включає і його інтенціональну сферу, у якій задіяні його пам’ять (історія), його прагнення (надії), віра, воля, розум, емоції тощо.
У житті народів самоідентифікація відіграє не менш істотну роль, аніж у житті окремої людини. Майбутнє країни, її історична перспектива залежать від того, ким себе вважає її народ – самостійним суб’єктом, який визначає власне майбутнє і долю, або ж ідентифікує себе з іншим народом, з яким має об’єднатися. Щоб не опинитись у ситуації невизна-ченості, нація має знати своє справжнє коріння і на власному самоусвідомленні визначати свою долю та рух у майбутнє.
Війни виникають у межах певної соціальної формації в результаті спонтанних змін інтересів або усвідомлення своєї окремішності, іншої форми самоідентифікації та відокремлення від первісної форми солі-дарності. Джерела агресивної поведінки соціальних груп вкорінені у засадах їх формування та становлення як суб’єктів діяльності і взаємо-дії з іншими. Складнощі взаєморозуміння людей з різними уявленнями про реальність сприяють нарощуванню конфліктного потенціалу, що за певних умов критичного накопичення непорозумінь призводить до збройного протистояння і війн. У будь-якому випадку питання влади безпосередньо відносить до характеру функціонування, існування та способу організації, тобто ідентичності владного суб’єкта  – соціуму, держави, нації, політичної сили, соціальної групи, корпорації тощо. Конфліктам можна запобігти, якщо триматись у межах власного простору, не зазіхаючи на порядок життя та уявлення інших. Але війни неможливо уникнути, якщо прагнути нав’язати свої уявлення та свою модель порядку іншим країнам і народам.

Позиційне мислення – процес пошуків і ствердження мотивів влас-ного перебування у світі. Його функція полягає в тому, щоб на певному етапі визначити набір загальних смислових структур – провідних прин-ципів, які орієнтують і організують процеси актуального життя суб’єкта. Позиційне мислення відрізняється від мислення історичного, зверне-ного до осмислення минулого досвіду, або мислення перспективного (стратегічного), функція якого  – планування майбутнього. Однак ані історія (пам’ять), ані стратегія не можуть будуватися інакше, як із певної позиції, що і задає їм смисл. Цим можна позначити базову роль позиційного мислення у визначенні життєвих настанов взагалі.
Вихідним пунктом конструювання стратегії ідентичності є визначен-ня позиції, з якої необхідно рухатись до окресленої мети. Кожна людина (нація, держава, будь-який суб’єкт) має власне унікальне місце в універ-сумі буття, тобто має власну позицію, з якої дивиться назовні, у зовніш-ній світ. Екзистенційна позиція є визначальною для функціонування суб’єкта, послідовності його дій і спрямування комунікацій. Логіка поведінки держави щодо власного суспільства та інших країн протягом тривалого часу і є її стратегічною політикою.
Екзистенційна позиція зумовлена наявною, усталеною ідентичністю суб’єкта, його внутрішньою побудовою, зв’язками з оточенням і спро-можністю сприймати, бачити та пам’ятати. Однак визначення стратегіч-них цілей та дії щодо їх досягнення створюють перспективу корегуван-ня певних елементів ідентичності. Прагнення досягти статусу сучасної цивілізованої європейської держави потребує істотних змін у менталь-ній побудові країни, її свідомості й у формах ставлення до інших.

Саме така війна на рівні екзистенційного протистояння розпочата Москвою проти ідентичності низки пострадянських країн, які насміли-лися мати власні уявлення про світ і про себе. Москва виступає й проти цивілізованих форм порядку та моделі уявлень Західного світу, яка суперечить базовим ціннісним настановам кремлівського режиму, що фактично недалеко відійшли від примітивного варварства.
На основі відштовхування від «чужого» власні локальні моделі солі-дарності набувають більшої міцності, колективна свідомість стає гото-вою для спільних дій проти «чужих», які вже фактом свого існування становлять загрозу світові «своїх». Війни, зокрема, мають функцію засобу збереження ідентичності, якій загрожують технічні інновації, оскільки останні по-своєму знищують образ ідентичності, необхідний для миру та спокою між народами . Технологічний прогрес так або інакше вносить зміни в уявлення людей про себе та оточуючий світ  – виникає смислове протистояння старих образів і нових уявлень. Протиріччя між традиційним і модерновим може штовхати їхніх носіїв на конфлікти і війни. Старе і віджиле може зберігати вплив або навіть домінувати в житті соціуму, доки не щезнуть носії тих або інших цінностей і традицій. Відновлення або самопродукування старого в інших історичних умовах є парадоксом, який, однак, може насильно нав’язуватись зацікавленою владою. Так, Москва настирливо відтворює ідентичність сталінських часів у сучасній російській дійсності, оскільки прагне відтворити зручний для себе владний режим.

Раціональним чином неможливо вплинути на трансформацію ідетичності, оскільки навіть критичне мислення, коли воно наявне, захлинається у потоці емоційних переживань, які до того ж збуджує і якими маніпулює влада. У такій ситуації, навіть якщо людина володіє прийомами критичного мислення та ознайомлена з аргументами різних сторін, тим не менш, перебуваючи у певній мовно-когнітивній комунікаційній системі, схильна підсвідомо відкидати раціональні аргументи і сприймати тільки ті, що вкладаються у власну модель реальності, оскільки з нею пов’язане її життя.
За наявності онтологічної суперечності, коли одна суб’єктивна реальність є істотно несумісною з іншою, але обидві змушені існувати і взаємодіяти в одному й тому ж соціально-комунікативному просторі, вирішення протиріччя можливе лише або через взаємне стримування і визнання одне одного як суб’єктів, або через умовне знищення іншого суб’єкта як реальності. У ментальному сенсі останнє означає інкор-порацію іншої реальності у власну модель порядку, у  фізичному  – її знищення.
Існування двох базових опозиційних одне до одного моделей  реальності – множинність світів і світ як єдине ціле – зумовлює базову різницю у побудові двох варіантів організації людської спільноти: су-спільства ліберального, що визнає множинність суб’єктів і передбачає узгодження їхніх інтересів, та суспільства тоталітарного як єдиного суб’єкта, який принципово не визнає інших.

Внутрішні конфлікти в межах соціально-комунікативної спільноти мають відмінності від зовнішніх, де відбувається протистояння різних соціально-державних організмів, однак у сучасних умовах, коли вну-трішнє і зовнішнє значною мірою взаємно переплетені, доцільно говорити про два рівня конфліктності. І хоча кожен з цих рівнів передбачає різні механізми вирішення (соціально-політичні інституції або засоби дипломатії), вони не завжди спрацьовують у ситуації розмивання межі внутрішнього та зовнішнього.
Під час Першої світової війни виникає гасло соціал-радикалів  – «перетворити війну імперіалістичну на громадянську!», що вдалося російським більшовикам, але цього не спромоглися зробити німецькі комуністи. Попри всі зусилля останні отримали поразку, а громадян-ське протистояння у  Німеччині перетворилось на конфронтацію з іншими державами, що мало наслідком нове коло імперіалістичної війни. З цього часу в процесах міжнародного протистояння зіткнення держав постійно доповнюється внутрішніми соціально-політичними конфліктами, що дійсно створювало стан громадянської війни – ситуа-ції, коли певні соціальні групи більше воліють допомагати зовнішньому ворогу, якого сприймають своїм класовим союзником, аніж ставати на захист власної держави. Внутрішні конфлікти стають знаряддям зовнішніх війн і міждержавних конфліктів.

2.3 екзистенційний конфлікт  та ментальне середовище протистояння лінії розламу війни.

Визначальним для історії людства є принцип прогресу в усвідомленні свободи та ідентичності, що потребує вдосконалення і розвитку засад, на яких ґрунтується свідомість  – мова і культура, історична пам’ять, політична воля, суспільний розум. У цілому конфігурація цих складових становить ментальний комплекс суспільства, до якого прив’язана від-повідна модель бачення світу як регулятивного чинника організації життя соціуму і проведення відповідних внутрішньо- і зовнішньополі-тичних дій.

Ментальний комплекс радянської людини у тому вигляді, як він склався в реальній дійсності ХХ  ст., визначався риторикою та практи-кою псевдосоціалістичної моделі життя, яка активно впроваджувалася усім комплексом механізмів радянської пропаганди, так само як і дій-сними порядками уявлень, що формувалися на тлі столітніх традицій російського общинного колективізму та кріпосного рабства. Збережен-ня цього комплексу серед значних прошарків країн пострадянського простору, насамперед у РФ та регіонах домінування т. зв. «російськомовного» населення, є сприятливим ґрунтом для розповсюдження реваншистських ідей та мобілізації населення для ведення «реінтегра-ційних» війн.

Колективістські  орієнтації російського населення (на відміну від українського «хуторянського» індивідуалізму) пов’язані із недостатньо розвиненими формами особистісної культури, що робить неминучим зміцнення комунікаційних механізмів колективних форм організації соціуму. Примітивні форми колективізму потребують формування ідеологічного міфу «героя-визволителя», навколо якого будується смислова реальність. Цим механізмом у постреволюційній Росії скористалася більшовицька група на чолі зі Сталіним. Останній був представлений у колективних уявленнях у вигляді «понад-Я» як практична іпостась комуністичного вождя-месії  – Леніна. Причетність до культу супергероя надає людині усвідомлення міцності власної екзистенційної позиції, своєї справжності та осмисленості своєї участі у колективному будівництві нового світу. Відповідно до цієї моделі канали комунікацій соціуму формуються за вертикаллю «згори донизу» як еманація вищих ідей до мас населення, яким доводилося або сприйняти волю влади або щезнути.
За тоталітарної моделі соціальної реальності усі більш або менш значущі суспільні верстви із власною оригінальною побудовою мента-літету, що не вкладалась у прийняті ідеологічні рамки, підлягали «пере-вихованню» або фізичному знищенню. Це заможний селянин, який міц-но стоїть на власній землі, має гідність практичного господаря і не схильний перейматися міфами; інтелігенція, що має власний розум і культивує розвинений внутрішній світ; навіть військова еліта й чинов-ництво, у яких державницька традиція формує відповідний тип мен-тальності, які цінують себе, мають гідність і честь.

Нові часи потребують формування якостей цивілізованої людини, що

здатна вільно жити й реалізовувати власні інтереси, узгоджуючи їх з інтересами інших людей. Людина повинна вміти жити в умовах конку-ренції, відповідати за власні вчинки, робити справу професійно. Фор-мування стабільного та відцентрованого світовідчуття громадянина  – справа не одного покоління. Той, хто ще схильний ідентифікувати себе як радянську людину, не здатний адекватно сприймати нові реалії жит-тя. Нове покоління демонструє гнучкіше мислення та прагне мати на-дійніші орієнтації для побудови власного життя. Загальний тренд про-гресивного розвитку спрямований на досягнення більшої свободи людини та більшої захищеності її прав, що має узгоджуватись із підви-щенням рівня її відповідальності перед суспільством та повагою до
прав інших.Суспільство перехідного стану створює сприятливе середовище для появи перехідної ментальності, яка побудована на подвійних засадах, тобто має, як мінімум, дві (або більше) ядерно-периферійні структури свідомості. Поведінку такої особи визначити складніше, оскільки невідомо, яке «ядро» спрацьовує у тій або тій ситуації. Однак варто зазначити, що подвійна ментальність полегшує перехід людини до нових засад життя. Людина, яка мігрує у західні країни і знаходить там можливості для життя, дуже швидко може адаптуватися до нових умов. Водночас російські мігранти у США попри своє включення у соціальні та життєві процеси, маючи громадянство країни перебування, усе ж ностальгічно вихваляють своє радянське минуле та сприймають як належне російську агресивну політику проти своєї нової батьківщини. Подвійна свідомість має свої закономірності функціонування, а її повна трансформація займає тривалий час. Подвійна свідомість відзначається високим рівнем нестабільності, завдяки чому людина схильна впадати у крайнощі.

Національні спільноти конституйовані як у духовному вимірі, так i в інституціональному, що сприяє усвідомленню власних інтересів як особливих, відмінних від інтересів інших етносів. Важлива форма консолідації етносу  – духовне й культурне відродження, що дозволяє йому зберегти свою ідентичність у чужому середовищі. Поруч із етнополiтич ними процесами, що мають більш або менш природний характер, можливі й такі, що викликані штучно на ґрунті політичних інтересів місцевих еліт і владних структур. Так, можна вважати досить штучними формуваннями політичне русинство на Закарпатті, сепаратистські настрої у Криму або прагнення політичних кіл використати фактор росiйськомовностi.
На рівні окремих регіонів держава стикається з проявами сепара-тизму, а  також із небажаними наслідками міжетнічних та міжконфе-сійних процесів, що відбуваються на ціннісній основі. Самі по собі ці  суперечності можуть бути подолані внаслідок зваженої державної  політики, але в умовах зовнішнього тиску та ситуації необхідності оста-точного вибору між різними зовнішніми векторами інтеграції такі тен-денції набувають небезпечних масштабів, що ставить під сумнів прин-цип цілісності держави.
У процесах формування ідентичності чи не головна роль належить культурі, яку слід розуміти як систему життєвих орієнтацій людини, сферу духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення, почуттів людини. У будь-якому суспільстві завжди присутні різні форми культури, не обов’язково по-в’язані із загальнодержавною. Російські шовіністи та їхні прихильники в Україні намагаються зробити вигляд, що українська культура не варта уваги, так само як буцімто не може існувати самостійна українська нація. Вони вважають за можливе принижувати та ігнорувати українську мову та культуру як щось малоцінне i хуторянсько-провiнцiйне. Подібні тенденції існують поза межами України, поширені серед різних верств населення в самій країні.

Основою державної стратегічної політики ідентичності повинно бути не тільки відродження української культури, але і її осучаснення, модернізація, оскільки лише ментальні структури розвинутої й цивілізованої нації можуть слугувати загальним ґрунтом для спілку-вання у єдиному для держави соціально-комунікаційному та культур-ному просторі.

Розділ 3.дослідження стратегії війни та смисл.

Національна ідея, або загальна ідеологія існування та розвитку дер-жави і нації, є стрижнем її ідеологічної самоідентифікації, ядром її вну-трішньої організації як суб’єкта. Відсутність власної державницької ідеї, яка дає стратегічні уявлення про напрями руху та розуміння власних інтересів, позначається на комплексному процесі державотворення і врешті-решт може призвести до деградації держави. Практична ефективність ідеології вимірюється тим, наскільки значним може бути її вплив у соціальному середовищі та наскільки глибоко вона може сформувати потрібні владі ментальні налаштування. За Теном  ван  Дейком, ідеологія  – це комплексна когнітивна система, яка контролює формування, трансформацію та використання інших соціа-льних знань, таких як думки, оцінки, а також соціальних репрезентацій, включно із соціальними упередженнями. Така ідеологічна система складена із соціально релевантних норм, цілей та принципів. Вони віді-брані, співвіднесені та використані так, щоб підтримувати сприйняття,
інтерпретацію та дії у соціальних практиках, спрямованих на захист базових інтересів групи 217. Ідеологія намагається поширити свої впли-ви шляхом пропаганди з єдиною вимогою визнання більш або менш гнучкої відповідності висловлювань до тих самих істини та правил.Окреслюючи коло власних інтересів, держава визначає себе як суб’єкта у внутрішньому та зовнішньому просторі, тобто встановлює свою ідентичність стосовно самої себе і свого міжнародного середови-ща. Ідентифікуючи себе на рівні життєвих інтересів, держава включа-ється у систему міжнародних відносин як її складовий елемент. На рівні реалізації стратегічних інтересів держава вимагає від інших країн рахуватися з її власними прагненнями та її баченнями й оцінками світового порядку, що позначається на її реальному статусі у відносинах з іншими.
Найбільш значущим, життєво важливим інтересом кожного народу є його самозбереження, виживання і фізичне, і духовно-інтелектуальне. Нація, що має свою державність, повинна мати можливість силою захищати своє існування від зовнішніх загроз.

Система державницьких уявлень, покладена в основу стратегічного дискурсу, надає політичним діям послідовність і цілеспрямованість. Ідеологічні схеми також можуть використовуватися для пропагандист-ського прикриття вузьких, групових інтересів. Останні можуть бути насправді побудовані на інших ідеологемах, аніж задекларовані, таких, що переслідують лише мету власного самоствердження та досягнення влади. Справжня ідеологія визначається через актуальні дії і вчинки та через перевірку їх відповідності декларованим тезам, тобто тим, наскільки у дійсності вона є адекватною справжнім інтересам і цілям спільноти, та якою мірою політичні сили, що її підтримують, надають собі у цьому звіт.
Прагнення до влади, особливо якщо йдеться про її силове захоплення або про війну з іншою державою, вимагає консолідуючої та мобі-лізуючої стратегічної ідеологеми. У феодальні часи претендент на трон збирав прихильників, апелюючи до кровно-родового права. У  добу модерну стало поширеним апелювати до національних інтересів, со ціальної справедливості або загальнолюдських цінностей, до необ-хідності збереження існуючого порядку або до потреб суспільного  розвитку.
В умовах, коли стратегічний дискурс держави перебуває у стадії формування, а ментальність населення розколота вдовж багатьох вимі-рів і параметрів (екологічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних тощо), лише раціонально узгоджений комплекс національних інтересів, пріоритетів і цілей може відігравати роль дер-жавної ідеології, сприяти консолідації суспільства довкола спільних цінностей, що представлені як наративи «виживання», «добробут», «рівноправність», «свобода», «розвиток», «справедливість», які є зрозу-мілими і прийнятними для будь-якої людини.
Релігійні системи фундаменталістського типу або тоталітарні режи-ми надають своїм стратегічним ідеологемам абсолютного значення як головних принципів, на яких має будуватися життя суспільства в цілому і кожної людини .

Контроль над простором у класичному розумінні здійснюється за допомогою воєнно-силових чинників. У сучасному світі їх значення не зменшується, але переводиться в іншу площину  – йдеться не стільки про реальне застосування сили у масштабних військових зіткненнях, скільки про військову спроможність, готовність застосувати силу у випадку реальної загрози життєвим центрам країни та її життєво важ-ливим інтересам.
Головними важелями контролю над зовнішнім простором у добу глобалізації стають економічні, науково-технічні та інформаційні чин-ники. Вони також мають важливе значення і для контролю держави над внутрішнім простором, хоча тут зберігаються і засоби політичного владного контролю. Контроль над внутрішнім простором відбувається через консолідацію більшості соціально-політичних сил навколо дер-жавницької ідеї та формування оптимального суспільного консенсусу щодо головних стратегічних цілей. Обидва моменти – контроль над простором і над часом – виступають у єдності як визначальні форми конституювання реальності. У різні періоди історичного життя країни домінуючою може виявитись та або інша компонента реальності. Контроль над простором важливий в умовах стабільного функціонування суспільства, тоді як контроль над часом виходить на передній план у ситуаціях перехідного типу, коли ставиться питання про визначення нових порядків функціонування
суспільства і влади. Контроль над часом відбувається шляхом визна-чення стратегічного руху в майбутнє із одночасним переосмисленням дискурсу історії, тобто через зображення минулого як детермінанти теперішнього часу.
Ситуацію Брестського миру 1918 р. більшовицьке керівництво трак-тувало як «втрату простору, але виграш у часі». Конфлікти часів «пере-будови» в СРСР (1986–1991  рр.) починались як боротьба за контроль майбутнього: яким має бути порядок нової реальності у результаті перебудови? Проте коли не вдалося досягти згоди і реакція у вигляді ДКНС  218 прагнула повернути час навспак, конфлікти перейшли у пло-щину простору. Почали утворюватися незалежні держави на уламках СРСР, кожна зі своїми уявленнями про порядок майбутнього.

У соціально-практичній діяльності особливо важливе значення має стратегічне мислення – тип розумової діяльності, що спрямована на перспективне планомірне конструювання потрібної для суб’єкта реальності на основі існуючих можливостей та ресурсів і відповідно до його компетенції та амбіцій.
Стратегічне мислення поєднує аналіз ситуації та можливості її коре-гування з прогнозуванням її розвитку та розробкою проекту бажаного майбутнього згідно із визначеними цілями та інтересами. Воно є різ-новидом комплексного, синтетичного пошуку, якому притаманний ці-ліс ний, системний характер. На відміну від теоретичного, наукового мислення, цілісність стратегічного мислення визначається не тільки предметом та способом дій, методом, а й метою, загальним задумом, проектом, тобто воно орієнтоване на загальне уявлення про бажаний стан речей, якого потрібно досягти. Стратегії спираються на об’єк тив-ний аналіз (реальні сили, ресурси, можливості, позиціонування тощо), а також будуються з урахуванням ідей та цінностей, якими суб’єкт керу-ється у власній поведінці та які надають смисл і значення його діям.

Стратегічне мислення виводить поза межі наявної ситуації та потре-бує як розуміння загальних тенденцій руху певних процесів, так і вра-хування можливостей у досягненні мети. Знання обставин та можли-востей надає змогу виявити динаміку й перспективи розвитку ситуації і ті чинники та умови, що впливають на прискорення або уповільнення руху до визначеної мети. У ситуації війни стратегічне мислення оперує цілим комплексом чинників різного рівня, якими неможливо нехтува-ти, якщо прагнути перемоги .Стратегічний аналіз надає змогу виявити реальний стан речей, а також сукупність можливостей щодо здійснення стратегічного плану, викрити тенденції, динаміку й перспективи розвитку окремого об’єкта або сукупності явищ, а також чинники або умови, що впливають на прискорення чи уповільнюють рух до визначеної мети. На підставі цих знань стає можливим розробити стратегічний проект, у якому надається визначення цілей і засобів їхньої реалізації, у т. ч. проміжні завдання на кожному етапі та варіанти їхнього вирішення, і на основі якого формується стратегічна дія – система послідовних кроків щодо реалізації проекту на кожному етапі відповідно до реалізації загальної мети з можливими корективами у тактичних питаннях та ситуативними змінами у реальності.

3.1 стратегічна культура логіка війни та миру.

У площині міжнародних відносин війна і мир позначають певний стан взаємодії між народами  – стан воєнних дій між державами або їх відсутність. Якщо країни жодним чином не взаємодіють, не мають відносин, вони перебувають у нейтральному стані, стані байдужості. В історії суспільства щільно переплетені когнітивно-вербальні та силові засоби вирішення конфліктних ситуацій  – дипломатія та військові дії. Прогрес цивілізації полягає у зростанні впливовості форм політичного вирішення суперечностей.
Традиційне розуміння війни як суспільно-політичного феномену полягає у його визначенні як збройного зіткнення двох або більше сторін, представлених різними державами або їхніми коаліціями. Попри історичні відмінності та характер різні типи війни мають усталену структуру  – комплекс ознак, що відрізняють стан війни від стану не-війни, війну від миру, війну від конфлікту тощо. Війна  –  збройна фаза конфліктного протистояння, що виникає тоді, коли вичерпані політичні засоби влагодження суперечностей або беруть гору владні амбіції однієї із сторін, яка зорієнтована на безумовне знищення або підкорення противника.

Розуміння логіки війни і миру може бути чіткіше прояснене, якщо зважити на відносний характер обох понять у спільному концептуаль-ному просторі. За словами Імануїла  Канта, стан миру між сусідніми народами не є природним (status naturalis), навпаки, таким є стан війни, тобто наявність постійних ворожих дій або їх загроза. Отже, стан миру має бути встановленим 190. Це досягається шляхом порозуміння щодо припустимих норм поведінки при взаємодії між народами, і в першу чергу стосується меж їхніх територій. Тоді мир слід розуміти як сукупність правил і норм поведінки у взаємодії з іншими народами та меж їхніх володінь, про які домовлено шляхом переговорів. Порушення домовленостей має наслідком покарання у вигляді воєнних дій. Вихідним судженням щодо смислу концепту «мир» є його проти-ставлення концепту «війна». За відсутності війни поняття миру втрачає сенс. Не можна говорити про війну, не торкаючись того, що її обмежує просторово та в часі, тобто стану, який позначають як мир. І, навпаки, стан миру не має визначеного сенсу, якщо він не пов’язаний із поперед-нім конфліктом або з можливістю нової війни. Мир може обернутися на війну різними способами, навіть ураховуючи, що мир  – це негативна абстракція (відсутність війни), яка не містить у собі жодних саморуйнівних феноменів, тоді як війна містить у собі можливість саморуйнування. Ситуація миру може створити передумови війни, якщо миролюбну сторону переконати відмовитися від утримання значних сил оборони або заохочувати можливого агресора до війни 191.

Мир  – не просто відсутність війни, це також результат конвенцій (явних чи неявних, формальних або змістовних) або мирного договору, яким завершено війну. Війни не буває там, де немає зіткнення, взаємо-дії або якогось дотику. Мир – це встановлення деякого порядку, правил взаємодії. Що більший рівень взаємодії, то більше розвинені правила, регламентація поведінки. Важливим запобіжником ворожості є ввічливість, етикет, дипломатичний протокол, тобто взагалі культура миру як цивілізованої взаємодії та спілкування. Світовий порядок тримається не так на балансі сил або міждержавних угодах, як на культурі спілкування, можливості діалогу в широкому комунікаційному просторі.
Дипломатичний етикет повертає сторони, що ворогують, до рівня загальнолюдської солідарності та створює умови для досягнення компромісів, як це належить цивілізованим країнам.
Війна у традиційному сенсі має фіксований початок (оголошення) і кінець (мирна угода). Кожна зі сторін визначає власні цілі у війні та  знаходить відповідні ресурси для їх досягнення, накреслює загальну стратегію ведення воєнних дій, оборонну або наступальну, вживає  певні тактичні дії та операції. Уявлення про перемогу формуються як повне або часткове досягнення своїх стратегічних цілей, з чим має погодитись і протилежна сторона, яка вважається такою, що зазнала поразки.
Стан, позначений як мир, закріплений неявними конвенціями та формальними угодами і тримається на балансі сил, взаємному стриму-ванні та правових відносинах. Війна порушує угоди й домовленості, ро-бить їх недійсними, стверджує право сили. На думку Ліддела Гарта, хоча війна й суперечить здоровому глузду, оскільки є засобом вирішення питань силою, коли переговори не призводять до позитивного результату, однак, щоб мета війни була досягнута, ведення війни повин но контролюватися розумом .

Онтологія війни та миру пропонує розуміння механізмів оволодіння реальністю, які використовує влада для панування над світом людини. Той, хто розпочинає війну, має на меті підкорити противника власній волі, тобто отримати владу, включити країну та її ресурси у власну сферу домінування або впливів. Справжньою метою будь-якої війни є влада у широкому розумінні. Як зазначає Ґроцій, головною діючою причиною війни здебільшого є той, чия справа становить предмет суперечки: у приватній війні  – приватна особа, у  війні публічній  – державна влада, насамперед вища  193. Якщо війна ведеться однією державою проти іншої, її стратегічна мета – встановити або розширити межі свого панування. Спротив агресії, навпаки, є способом відстояти власну свободу.

Конфлікт із реальністю рано чи пізно завершується тим, що суб’єкту або вдається пристосувати реальність до своїх уявлень, або змінюється сам суб’єкт до рівня справжньої дійсності. Російське керівництво обрало шлях силового перетворення реальності відповідно до своїх міфологізованих уявлень. Але, як свідчить історія, зворотний спротив з боку об’єктивної реальності врешті-решт неодмінно веде до трансформації самого суб’єкта або його знищення.
Стан, коли уявлення про дійсність віддалені від самої дійсності та фактично створюють паралельний до неї світ, позначають у поточному сенсі як стан шизофренії. Відповідно поведінка суб’єкта стає неадекват-ною, а колектив або соціальна чи міжнародна спільнота намагаються його ізолювати, оскільки існує високий ризик створення проблем для оточення. Якщо уявлення формуються відірвано від об’єктивних реалій або з плином часу перестають відповідати змінам у реальному житті, виникає суперечність між уявленнями та дійсністю, що може призвести до катастрофічних наслідків, особливо якщо суб’єкт не бажає або неспроможний змінювати свої уявлення
Політична система задає правила, якими визначається, що можна висловлювати, а що – ні. Тоталітаризм ставить межу між ними більш чітко, ніж у демократичних державах, де така грань встановлюється політичною культурою та традицією, а не за посередництвом репресивного апарату. Тоталітарна система прагне зробити межу непроникною, продукуючи тотальну фальсифікацію життя. Вона орієнтована на знищення реальності. Таким чином у структурах колективної свідомості формується колективне несвідоме.
Як пише Лоренс  Різ: «Сталін порівнював непорівнювані речі. Але у радянського лідера ніколи не було проблем з тим, щоб висувати аргу-менти, збудовані на неправдивій основі, а потім відштовхуватись від них, виходячи з позиції сили. Ця політика, заснована на колосальній військовій могутності, була брутальна, але вкрай ефективна»  216. На практиці така межа виступає як вододіл між вимислом і реальністю, але в останньому випадку обидві сфери є взаємно проникними, що стає можливим в умовах, коли влада цілковито контролює комунікативну систему та спроможна продуктивно конструювати фальшиві повідомлення у зовнішніх каналах комунікації.

У складних комунікаційних структурах соціуму неодмінно з’яв ляють ся паралельні потоки повідомлень закритого і відкритого типів, які, власне, і відповідальні за існування двох і більше паралельних світів зі своїми системами значень і мовно-когнітивним апаратом. Ситуація таємності значної маси повідомлень потребує закритої комунікацій-ної мережі та складної системи забезпечення таємності. Така ситуація пов’язана із формуванням взаємно непроникних дискурсивних прак-тик, а також  – відповідних мов. Практика послідовно впроваджених заборон створює умови формування відокремлених культур і мов.
У тоталітарному суспільстві взаємна непроникність дискурсів, наяв-ність внутрішньої та зовнішньої мов зумовлені, з одного боку, необхід-ністю для влади оперувати реальною інформацією про стан речей та події у світі, а з іншого – потребою надавати інформацію у відповідному ідеологічному оформленн.

Культура має функцію забезпечувати взаєморозуміння людей. Особа є вільною, якщо вона здатна спілкуватися з іншими, послуговуючись їхніми власними мовами, що включають як різні ідіоетнічні мови, так і набір загальних та специфічних культурних кодів. Це стимулює особис-тість до оволодіння широким спектром мов культури. На рівні великих груп населення – соціальних груп, етносів, націй, релігій – брак взаємо-розуміння і наявність комунікативних бар’єрів спричиняють обмежен-ня можливостей взаємодії, виникнення непередбачуваних ситуацій, де не рідко відстоювання своїх прав за рахунок інших призводить до по-ширення соціальних і міжетнічних конфліктів, які в кінцевому підсумку штовхають до знищення «чужих».

У формуванні суспільства як цілісності ключову роль відіграє мережа комунікаційних каналів, за якими рухаються повідомлення. Рух мо же відбуватись у горизонтальній площині відповідно до потреби узго-дження дій, а також у вертикальній – відповідно до потреб організації соціальної ієрархії та владних відносин. Якщо в горизонтальній площи-ні комунікації слугують визначенню та розподілу функцій у процесах діяльності, то у вертикальній  – соціальні зв’язки будуються шляхом розподілу прав та обов’язків.
Усталені соціальні канали комунікації, з яких складений комуніка-ційний простір, відбуваються у структурованих формах, які передба-чають відповідні мови спілкування, правила семантичного кодування та загальні схеми взаєморозуміння. Значна частина комунікативних взаємодій відбувається за не завжди усвідомлюваними й артикульова-ними правилами та нормами, які приймаються «за замовчуванням». Вони оприявнюються здебільшого в ситуаціях їх порушення, скажімо, з боку носіїв інших культур, коли жорстко обов’язкові норми прийня-
тих суспільством правил взаємодії стають очевидними. Комунікації під-тримують і закріплюють локальні соціальні структури, у межах яких формується комунікаційний простір зі своїми принципами та засобами побудови – етнос, нація, професійна, релігійна або політична спільно-та тощо.

Способи побудови комунікаційного простору різняться залежно від соціально-культурних єдностей, що складаються історично. Соціум племені побудований інакше, ніж спільнота у великому місті або у дер-жаві в цілому. Локальні комунікативні єдності (сім’я, група, колектив) мають певну автономію у межах більш загальних структур, виробляють власні форми розрізнення «свого» і «чужого», свою внутрішню мову, групову ідеологію, форми сприйняття тощо.
Суспільство стверджує комунікативну однорідність шляхом зміцнення спільних структур мови та всього спектру семіотичних засобів кодування культури. Прилучення до них відбувається ще тоді, коли ди-тина навчається мові та розумінню світу речей і знаків, у яких закодо-вані соціально вироблені значення. Мова організує потенціал значень одночасно і як сферу досвіду, і як сферу його необхідної інтерпретації.
Комунікативні події відбуваються у річищі інформаційних течій,  конституйованих комунікативними спільнотами. Останні формуються відповідно до певного типу солідарності і, своєю чергою, чинять об’єд-ну вальну дію на менш упорядковані соціальні групи. Початковою і най-поширенішою формою комунікативної спільноти є така, що побудова-на на спільності мови та мовлення, на семантичній і прагматичній єдності. Спільноти забезпечують своїм членам можливість порозумі-тись і спілкуватись певною ідіоетнічною мовою. Простір мовлення може бути побудований на основі природної мови, але також на мові уявлень вторинного рівня у вигляді ідеології. Ідея об’єднує людей, але одночасно відмежовує одну групу від інших, тих, хто не знає чи не ро-

зуміє відповідної мови. Комунікаційні моделі різного рівня мають свої функції і в своїй основі не можуть суперечити одна одній.

 У своєму розвитку суспільство виробляє різні моделі комунікаційних відносин з метою забезпечення інформацією окремі складові соціального організму у його взаємодії із зовнішнім світом та задля удосконалення власної самоорганізації. Розвиток комунікаційних систем не є тотожним із прогресом технічних засобів, хоча ці процеси і взаємопов’язані. Засоби комунікації можуть бути спрямовані на обмеження спілкування, тобто слугувати як адекватному інформуванню, так і дезінформації, сприяти вдосконален-ню суспільної організації або виступати знаряддям соціального маніпу-лювання з боку влади.
Для нормального функціонування соціального організму має зна-чення якість інформації, яка типологічно різниться за цілями, інтенціями, смислом повідомлень. Комунікації як обміну повідомленнями протистоїть «не-комунікація»  – обмін або взаємодія, що не мають інформаційного навантаження. Можна виокремити тип «анти-комунікації» як спрямовану на приховування та викривлення інформації, як деструктивну діяльність або дезінформацію. У повсякденному живому спілкуванні домінує тип змішаної комунікації, яка пов’язана з частковим знанням, думками, оцінками, непорозуміннями та спонтанним викривленням правди.
Неадекватна до вимог часу система соціальних комунікацій може істотно затримати розвиток суспільства та підірвати його життєві сили, оскільки внаслідок застарілої побудови комунікаційного простору його зусилля спрямовуються на виконання завдань, що не відповідають його справжнім інтересам, а отже, суспільство деградує та легше підда-ється зовнішнім маніпуляціям.

Об’єктивно спільнота зацікавлена у вільній циркуляції суспільно-значущої інформації, адекватних механізмах відкидання інформації як хибної або малозначущої. Навпаки, структури влади, що орієнтовані на самозбереження та консервацію існуючого порядку, зацікавлені у мак-симальному обмеженні комунікаційних процесів, їх монополізації, тоб-то у закритості інформації. Ступінь протистояння суспільних інтересів та інтересів влади визначається відповідною конфігурацією комуніка-тивної парадигми.

Війна є формою комунікативної дії, оскільки сторони мають бути у відносинах між собою, взаємодіючи на досить високому рівні. Війни та конфлікти, хоча й мають наслідком знищення або підкорення супротивника, є своєрідними комунікацій-ними системами, тобто передбачають діалог, переговорні процеси, потребу в розумінні мови, уявлень та цілей противника з метою протидії його ворожим намірам. Власне, фізичне зіткнення також є своєрідною комунікацією, наприклад, у спорті. У просторі комунікацій війна переводиться у переговорну площину. Дипломатія  – спосіб ведення війни мовно-інтелектуальними засобами. Посольства в іншій країні завжди виконують функцію розвідки, тобто вивчення ситуації у державі, її потенціалу, намірів тощо. Мир може зберігатися лише тоді, коли агресивна держава усвідомлює готовність країни, проти якої вона виявляє агресію, до опору.
У демократичних країнах конфліктні ситуації унормовані діяльністю суспільних інститутів, тоді як авторитарні режими прагнуть їх прихова-ти або знешкодити силовим шляхом. Модель відкритого суспільства з  високими культурою інтелекту та рівнем свободи слова спроможна фіксувати баланси інтересів наявних силових центрів – фінансово-еко-номічних, суспільно-політичних, медійних, військово-силових, грома-дянського суспільства тощо, тобто у спільнотах відкритого типу існують набагато сприятливіші умови для розвитку форм розумного вирішення конфліктної ситуації.
Навпаки, у закритих спільнотах, де словесно-логічне мистецтво спря-моване на пропагандистські цілі, рівноправний діалог і компроміси не-можливі, оскільки рішення приймаються закулісно, домінує імітація ін-телектуального дискурсу, коли на підтвердження наперед визначеної тези добираються потрібні аргументи, тоді як можливе спростування відкидається. Засоби масової інформації, які за природою покликані слугувати ареною виявлення моментів конфронтації і різних позицій щодо кожного соціально значущого питання, пропонують заздалегідь узгоджену позицію.

Неважко помітити, що головну вісь конфронтації утворює опозиція «внутрішнє – зовнішнє», «Я – не-Я». Поляризація крайніх членів опози-ції та оформлення їх як суб’єктів протистояння спирається на структу-ри самоідентифікації та зовнішні структури. Суб’єкт конституйований засобом своєї ідентифікації за певним порядком (послідовність «Я» є А, В, С …). Так він вступає у конфронтацію з іншим порядком уявлень, тобто конституює протиставленого йому суб’єкта («не-Я» є D, E, F …), аж до моменту кваліфікації його як чинника, що несе в собі загрозу руйну-вання його власного порядку («Я – анти-Я»). Однак інший суб’єкт будує власну мережу конфронтаційних відносин зі світом, зокрема із тим самим суб’єктом, але який присутній лише як уявлення про нього. Кон-флікт виникає як інтеракція уявлень про себе та про іншого з уявлен-нями іншого про себе та про нього самого. Таким чином, виникає феномен складної міжсуб’єктної взаємодії.

Розум створює та підтримує світ значень через встановлення кон-такту з іншим розумом, що опосередковано мовою. Фундаментальною передумовою мовлення є зверненість у зовнішнє, до іншого (інтер-суб’єк тивність). З формальних позицій можна вважати, що передумо-ви інтерсуб’єктивності вкорінені у кодах мови, оскільки всі, хто гово-рить на спільній мові, дотримуються конвенційної системи значень, яка встановлена в коді мови, що підтримується інституціями влади. Насправді носії мови далеко не завжди поділяють систему спільних
значень навіть відносно базового рівня словника (ядра). Це властиво як для загальнокультурного рівня існування мови, так і для її політич-ного виміру. Тексти опозиційного до влади спрямування транслюють інші ідеологеми та апелюють до інтересів соціальних прошарків, котрі не сприймають систему цінностей, на яку спирається влада. При цьому загальний контекст багатовимірних параметрів ситуації спілкування здійснює певний вплив на вимір значень.

3.2 прихований  смисл війни.

Специфіка інформаційної складової в російсько-укра-їнській війні, порівняно із попередніми гібридними конфліктами полягає в: 1) інтенсивності та широті охоплення аудиторії інформаційних впливів, яка набула глобального масштабу; 2)  систематичному й комплек-сному застосуванні медійних та новомедійних засобів, з особливою роллю соціальних мереж; 3)  створенні нового дискурсу війни, спрямованого на руйнування існуючих і формування нових, переважно фальшивих та викривлених інтерпретаційних і смислових механіз-мів сприйняття дійсності.Аналіз мови гібридної війни передбачає увагу на-самперед до її вербальної складової та створюваних за її допомогою соціально-семіотичних конструктів. Мате-ріалом для цього розділу слугували приклади зі ЗМІ і соціальних мереж (включно з даними моніторингу медіа), лексика оцінних позначень сторін конфлікту, а та-кож приклади мовної гри як інструменту дискурсивних трансформацій у досліджуваному словнику. Текстовий матеріал був частково доповнений даними транскриптів індивідуальних інтерв’ю  .

Дискурс конфлікту не обмежується медійною сферою, виходить за її межі. Крім паперових, електронних та інтернет-медіа, він охоплює ши-рокий спектр соціальної комунікації, починаючи від приватних розмов на теми тих або інших різновидів протистояння і закінчуючи перемови-нами дипломатів, які намагаються віднайти дипломатичне розв’язання російсько-українського конфлікту  . Остання формула сама по собі є яскравим зразком певного дискурсивного конструкту, що не тільки відсилає до концепту миру, але й вписується в розгорнутий наратив на тему захисту спокою як особливої, самодостатньої цінності, у тому ви-гляді як цей наратив сформувався у Європі після Другої світової війни. Важливо також, що концепт дипломатичного розв’язання належить, у наших термінах, до глобального рівня дискурсу війни. На заваді дипломатичному розв’язанню конфлікту і конкретним ми-ротворчим зусиллям українських та світових лідерів, крім остаточного аргументу у вигляді військової зброї, стоїть також мова протистояння, яка, порівняно з «мовою миру», в умовах війни очікувано переважає.
Більше того, при зіткненні «мови миру» з «мовою війни» остання не тільки не зникає, а й отримує додаткові аргументи на свою користь.
У ситуації війни, там, де це стосується безпосередніх учасників кон-флікту, тобто на локальному та міждержавному рівнях, «мирні» концеп-ти можуть бути неефективними. Пряме застосування «концептів миру» здатне породжувати додатковий шар конфліктних смислів.Дискурсивні практики реалізуються через ті або інші наративи. Дискурс війни пов’язаний з певними типами оповідей про події. Інтерпретація війни та конфліктів залежить від того, яким чином вони концептуа лізуються. Ті або інші наративні схеми по-різному вичленовують події та по-різному визначають їхніх учасників (дійових осіб). Вибір термінів на позначення конфлікту (війна між державами, громадянська війна, окупація, заморожений конфлікт, холодна війна тощо) тягне за собою відповідні сюжетні та інтерпретаційні схеми і визначає згідно з ними учасників протистояння (противників та союзників, ворогів і друзів, місцевих жителів та біженців, партизанів і колаборантів, «своїх» та «чужих») та характер відносин, що їх пов’язують.

Феномен війни супроводжує людську цивілізацію протягом усієї історії її існування. Агресивні стани буття людства породжують появу нових різновидів насильства, які проявляються у споживацькому ставленні людини до природи, у невпинній боротьбі держав за економічне та політичне домінування у світі й окремих регіонах, у війнах та гонці озброєнь на всезростаючому технологічному рівні, у руйнуванні духовних підвалин існування народів і цивілізацій тощо. На жаль, у ХХІ сторіччі війна залишається одним із засобів досягнення геополітичних та геоекономічних цілей, технологією переформатування світового порядку та системи міжнародних відносин. Разом з тим, війна набуває іншого ціннісного змісту, коли мова йде про національно-визвольні війни, захист території країни від агресивних посягань.
Проблема осмислення сутнісних характеристик сучасних війн, які розгортаються на тлі інформаційно-технологічного прогресу є надскладним завданням у зв’язку з їх латентним характером, постійною зміною засобів їх ведення, поєднанням класних і некласичних аспектів їх реалізації, перманентним посиленням науково-технічної складової бойових дій.
На жаль, сподівання науковців та гуманістів не реалізувались, уХХІ столітті світ не став більш безпечним та «керованим», навпаки, він виходить з-під контролю і у ньому дедалі яскравіше проявляються агресивні методи і способи вирішення нагальних проблем. Втративши в результаті ліквідації наприкінці минулого століття двополюсного світоустрою стан рівноваги, сучасна цивілізація перейшла у стан перманентного конфлікту, спричиненого зіткненням життєво важливих національних інтересів сучасних економічно й воєнно-політично потужних держав світу.

Всебічне дослідження характеристик війн інформаційної епохи, на думку автора даного дослідження, не може бути здійснено в межах однієї наукової парадигми та потребує міждисциплінарних підходів: розуміння сутності війни з точки зору методології різноманітних гуманітарних та суспільних наук.

Така принципова позиція авторського колективу даного дослідження обумовлена тим, що сьогодні у науковому дискурсі представлена поліфонія уявлень щодо феномена «сучасної війни»: гібридної війни, мережевої війни, організаційної війни, інформаційної війни тощо. Тому життєво необхідними завданнями практично для всіх країн є фундаментальне обґрунтування особливостей сучасних війн з метою визначення адекватної внутрішньої та зовнішньої політики, створення системи національної безпеки відповідно досучасних реалій, вдосконалення структури та забезпечення армії. Відступеня реалістичності такого обґрунтування залежить тривалість та ефективність трансформаційних процесів у суспільстві, поступальний історичний розвиток держав задля захисту національних інтересів й збереження національної самобутності.
Для України феномен війни не є суто теоретичним концептом,оскільки наша держава стала об’єктом зовнішньої агресії, учасником гібридного протиборства як регіонального, так і світового масштабів. Саметому проблема осмислення характеру й особливостей сучасної війни є не просто ключовою для нашої країни, а й життєво важливою для збереження суверенітету, національної та територіальної цілісності.

Сучасна військова наука трактує війну як «суспільно-політичне явище, особливий стан суспільства, повʼязаний з різкою зміною відносин між державами, народами, соціальними групами і з переходом до застосування збройного насильства для досягнення політичних, економічних та інших цілей», або ж як «розширене єдиноборство, під час якого внаслідок перемоги однієї сторони відбувається перерозподіл ролей його учасників»1.Причому ролі можуть змінюватись як усередині окремої країни (у разігромадянської війни), так і на міжнародній арені. Мета кожної з протиборчих сторін у війні – виробити й вибрати стратегію власної перемоги. Стратегія, що перемогла, таким чином, на певний час стає програмою глобального співтовариства. При виборі переможної стратегіїнеобхідно враховувати, що будь-яка війна переслідує колективні інтереси.Для того, щоб ідея війни отримала достатню силу, вона має ґрунтуватися напевно ідеології, зазвичай із сильними елементами патріотизму. Прагнення кожної протиборчої сторони до перемоги є похідним від почуття справедливості або патріотизму. Тобто кожній епосі звеличення будь-якої країни передувала епоха колосальної внутрішньої роботи, спрямованої на формування національної самосвідомості.

Початок XXI століття характеризувався появою нового виду війн інформаційних, коли перемога здобувається не за рахунок знищення збройних сил і економіки противника, а через вплив на його морально-
психологічний стан. Якщо дотримуватися класифікації війн з точки зору зміни суспільних формацій, то, спираючись на інтерпретацію В. Сліпченка1 і М. Требіна2, можна представити покоління війн так:перше покоління ‒ війни античних часів, аграрних та кочовихсуспільств;
друге ‒ війни епохи мануфактурного виробництва;
третє ‒ війни ранніх індустріальних суспільств;
четверте ‒ війни розвинених індустріальних суспільств;
пʼяте ‒ локальні конфлікти і «холодна війна» ядерної епохи;
шосте ‒ неконтактні дистанційні війни із застосуванням інформаційної зброї.
Згідно з цією класифікацію наразі прийшов час війн шостого покоління ‒ дистанційних і безконтактних. Хоча через нерівномірний економічний розвиток держав низка країн мають сьогодні бойовий потенціал і структури збройних сил для ведення війн тільки третього та четвертого поколінь. Слід зазначити, що інтенсивний перехід від «гарячого»типу війн до «холодних» і «теплих» (з обмеженим застосуванням вогневих засобів ураження) став можливим на рубежі ХХI століття завдяки революційному розвитку засобів масової комунікації й інформатизації суспільства. За допомогою інформаційних технологій в арсеналах провідних держав зʼявилися нові засоби протиборства, обʼєднані поняттям «інформаційна зброя». У найзагальнішому вигляді інформаційна зброя ‒ це комплекс технічних та інших засобів і технологій, призначених для встановлення контролю над інформаційними ресурсами потенційного супротивника; втручання в роботу його систем управління й інформаційних мереж, систем звʼязку тощо з метою порушення їх працездатності, аж доповного виведення з ладу, вилучення, спотворення даних, що містяться в них, або спрямованого введення спеціальної інформації.

Інформаційні війни різної інтенсивності стали ознакою сучасного інформаційного суспільства. Вони будуються на стратегії резонансу, коли одна комунікативна складова починає функціонувати таким чином, щоб замінити собою все інше, коли одне повідомлення може збурити суспільство.
В інформаційній війні застосовуються засоби та методики, спрямовані на формування стійкої суспільної думки в потрібному маніпуляторам ключі,закладаються необхідні установки та патерни поведінки у свідомості мас для можливого подальшого управління ними. Основне правило інформаційно -психологічного впливу в рамках інформаційної війни ‒ опора на способи обробки людиною інформації та способи структурування цієї інформації .Науковий дискурс щодо сутності та особливостей сучасних інформаційних воєн досить репрезентативний. За влучним висловлюванням професора І. Рущенка, «усі відомі класичні науки, які Огюст Конт свого часу поклав в основу класифікації поступу наукового знання, були використані для військової справи і масового вбивства людей»2. Основні системи інформаційної війни розглядались у роботах О. Дзьобаня, Я. Малика,А. Погожева, М. Турка. Психологічний аспект інформаційної війнидосліджено в працях Д. Волкогонова, Д. Ольшанського та В. Криська,А. Манойла. Аналіз механізму дії інформаційної війни проаналізували Г. Почепцов, П. Померанцев, М. Ожеван, В. Горбулін та ін.Різні теоретичні аспекти новітнього типу війн знайшли своє відображення в низці публікацій сучасних російських авторів.
Представниками соціально-гуманітарного напрямку в інтересах військового відомства та спецслужб здійснювалися теоретичні розробки, які знайшли широке практичне застосування в ході російсько-української гібридної війни.
Переважно це перевидання західних ідей, адаптовані О. Дугіним,А. Міграняном, В. Сурковим, С. Сулакшиним, С. Глазьєвим, С. Кургіняном та іншими ідеологами «руского міра» до новоімперської політики Кремля: концепт мережевої війни; теорія керованого хаосу; концепція когнітивної війни; теорія рефлексивного управління тощо.
Кожна зі вказаних теорій має міждисциплінарний характер, проте є певне тяжіння до тієї або іншої соціально-гуманітарної традиції: мережеві війни ‒ до соціологічного знання, теорія керованого хаосу – до політології,концепція когнітивної війни – до історичної науки, концепція рефлексивного управління ‒ до психології.
На переконання І. Рущенка, усі ці наукові напрямки складають певний інтелектуальний контент сучасної війни і дозволяють умовно утворити лексичний чотирикутник, вершинами якого є терміни: «мережева війна» ‒«керований хаос» – «когнітивна війна» ‒ «рефлексивне управління». Цей умовний квадрат створює інтелектуальне середовище новітніх війн. Реальні операції гібридної війни одночасно використовують усі перераховані теоретичні новації.

Розмаїття можливих інструментів впливу призводить до того, що держава-агресор оточує противника роєм нібито не пов’язаних одна з одною дій: провокацій, дезінформації, дипломатичних демаршів, дій різноманітних фондів, комітетів, авторитетних лідерів, рухів, телеканалів, інтернет-сайтів тощо. Але насправді ці дії виявляються добре узгодженими між собою на основі єдиної стратегічної концепції. Це не лише збільшує силу впливів за рахунок координації, а й сприяє забезпеченню їх раптовості та складності організації протидії, оскільки протистояти комплексним системним впливам з усіх боків може лише добре підготовлена в інтелектуальному плані державницька еліта. В умовах мережевих війн такі фундаментальні державні інститути, як збройні сили, не спроможні діяти ефективно, оскільки не мають інструментів для протиборства, адекватних характеру дій противника.
Концепція мережевих війн достатньо повно розкриває характер сучасних війн. Утім, еволюція способів протиборства триває. Розмивання суб’єкта впливу на противника в мережевій війні все ж не повністю ілюструє сутність сучасних війн, таких як війна в Сирії, що почалась у 2011 р. У сучасному протиборстві, як і в гібридній війні, застосовується весь спектр інструментів впливів, насамперед невоєнних. Як і в проксі-війні, впливові держави намагаються не вступати в безпосереднє протиборство, а використовувати інші підпорядковані сили (сателіти, замінники або прокладки). Як і в мережевій війні, розмивається суб’єкт впливу на противника, використовуються внутрішні суб’єкти. Але сьогодні все ж можна виокремити кілька нових моментів.

У своїй книзі «Війна та антивійна» Е. Тоффлер наводить приклади маніпулятивних прийомів, які найбільш часто використовуються для впливу на інших: звинувачення в звірячості; гіперболізація ставок; демонізація та дегуманізація опонента; поляризація; божественні санкції, мета-пропаганда, яка дискредитує пропаганду іншої сторони1. Тоффлер також виділяє поняття нішевої війни, бо сьогодні відбувається процес демасифікації повідомлень.Один із засновників теорії інформаційної війни М. Лібікі у своїй останній книзі пропонує розрізняти два типи структур за їхнім реагуванням на шум: базар і замок. Якщо базар може вільно реагувати, бо не боїться шуму, замок створює спеціальні захисні механізми, щоб не дозволити його2.М. Лібікі формулює досить чітке визначення поняття інформаційної війни: «Інформаційною війною є використання інформації для атаки на інформацію»3. Це можна розглядати як продовження американського військового погляду на завдання інформаційної війни – досягнення
інформаційних переваг над супротивником.
Під «інформаційною війною» слід розуміти «комплексцілеспрямованих дій, що використовуються задля досягнення інформаційноїпереваги шляхом нанесення збитків інформації, інформаційним процесам та системам супротивника при одночасному захисті власної інформації, інформаційних процесів та систем». Поняття ж «інформаційно-психологічна війна» слід трактувати як «масштабне застосування спеціально відібраних засобів та методів інформаційно-психологічного впливу на населення держави-супротивника з метою досягнення політичних та/або чисто військових цілей».

Деякі науковці наголошують на тому, що термін «інформаційна війна» має настільки широке тлумачення, що охоплює й кібервійну, й мережецетричну війну, й психологічну, й ідеологічну. Поширюються спроби розкласти інформаційну війну на цілком незалежні складові, започатковані М. Лібікі у роботі «Що таке інформаційна війна?»: боротьба з пунктами управління і звʼязку супротивника; боротьба за здобуття інформації про власні сили і сили противника в режимі реального часу; радіоелектронна боротьба; психологічна війна; хакерська війна проти компʼютерних систем противника; блокування або спрямування економічної інформації в необхідне русло для досягнення економічного домінування;кібервійна.
З іншого боку, існує багато спроб звести інформаційну війну допроблем комп’ютерних технологій, тобто до реалізації можливостей технологічних засобів передавання, опрацювання та використання інформації, інші – до психологічної війни, тобто до використання засобів впливу на людину.
Спробу визначити необхідні пріоритети зроблено в статтЮ. Размєтаєва, де три типи військового протистояння (інформаційна війна,мережева війна і кібервійна) вибудовано в логічний ряд мірою звуженнязмісту й подано як три сфери: найбільша – інформаційна війна, всерединінеї – мережева, а всередині останньої – кібервійна. Проте, ці три сфери не є вкладеними одна в одну, а перетинаються. Тому дії, скоєні, приміром, у ході кібервійни, спричиняють або передбачають дії з арсеналу війни інформаційно.

Таким чином, інформаційно-психологічна війна за своєю суттю є певною комплексною методологією зміни картини світу суспільства країни-жертви агресії в заданому напрямі. При цьому під суспільством країни-жертви агресії слід розуміти як окремих осіб (чи групу осіб), що приймають рішення на різному рівні, так і окремі групи людей або масову свідомість народу в цілому. Інформаційно-психологічна війна ініціює зіткнення двох моделей світу – старої та нової, з яких одна, навʼязувана супротивником, поступово починає домінувати над іншою. Тому в такому протиборстві передусім слід бачити війну когнітивну, оскільки вона чинить вплив на процеси ухвалення рішень людиною, її структуру міркувань. Не лише інформація, а й операції з нею є підґрунтям уведення нових типів поведінки,що є кінцевою метою інформаційно-психологічної війни. Особливістю такого конфлікту також є те, що він базується на комунікативних процесах, що розглядаються як її основа. При цьому сама комунікація підкоряється як стратегічним, так і тактичним законам. Тобто у рамках стратегічних комунікацій визначається, яка інформація і як має бути виявлена, а у рамках тактичних – де і коли. На відміну від інших видів впливу, у інформаційно-психологічної дії є ряд принципових особливостей:
по-перше, інформаційно-психологічні війни ведуться зазвичай начужій території, без меж і кордонів, проникаючи в розум супротивника;
по-друге, інформаційно-психологічна війна ведеться так, що незалишає видимих слідів. Обʼєкту дії здається, що він сам приймає рішення,хоча насправді виявляється веденим іншими;
по-третє, інформаційно-психологічна війна дуже вигідна йекономна для її ініціаторів, оскільки відносно невеликий обсяг вхідноїінформації призводить до максимально значущого результату, наприклад до формування потрібної громадської думки.

Необхідною умовою успішного ведення інформаційно-психологічної війни є наявність єдиного інформаційного простору з супротивником, у якому плануються та проводяться всі дії. Інакше інформаційні процеси, що ініціюються нападником, просто не зможуть досягти своєї мети ‒ свідомості супротивника. При цьому інформаційний простір є досить складним і багатофакторним обʼєктом – деякою «реально-віртуальною частиною фізичного простору, у якій комунікатор може потенційно доводити до реципієнта, з використанням певних засобів комунікації, потрібну інформацію та контролювати реакцію реципієнта на її отримання».Сукупність конкретних засобів комунікації, через які комунікатор впливає на реципієнта та контролює реакцію, утворюють так зване інформаційне поле. Інформаційним «полем бою» в обох просторах – кібернетичному та соціальному ‒ є протоколи інформаційно-логічного сполучення їх елементів,а також засоби й технології їх практичної реалізації. Для кібернетичногопростору протоколами взаємодії систем і їхніх елементів є мови програмування, мережеві протоколи й угоди. Основним засобом їхнесанкціонованого коригування є програмні закладки з незадекларованими можливостями, компʼютерні віруси, засоби перехоплення трафіку та

технології дії на канали телекомунікацій. Для соціального простору протоколом інформаційно-логічної взаємодії є природна мова народонаселення. Основним засобом коригування протоколів соціального простору нині є засоби масової інформації.

3.3 стратегічне бачення миру цілісна модель.

наліз загальних напрямів політики держави, її довгострокових пріоритетів, ціннісних імперативів дозволяє визначити загальний рух цієї держави у вигляді «великої стратегії», що формується на рівні цілісного бачення світових процесів та надає смисл реальній політиці.

Держави, нації, цивілізаційні спільноти, ґрунтуючись на власному історичному досвіді та керуючись своїми цінностями та

уявлення миру про реальність, створюють свої моделі порядку та стратегії майбутнього. Прагнучи взаєморозуміння та налагоджуючи діалог, створюючи  спільні сфери діяльності, вони рано чи пізно приходять і до спільних уявлень щодо імперативів глобалізації як умови формування сучасної світової економічної і політичної системи. З іншого боку, у глобалізаційних процесах виникають певні лінії напруги з періодичними загостреннями та вибухами у вигляді конфліктів і війн.
Істотні зрушення у сучасному безпековому мисленні зумовлені про-цесами у сфері міжнародної політики та безпеки, що відбуваються у другому десятиріччі ХХІ ст. на європейському континенті та у глобаль-ному вимірі, які є наслідком глибинних трансформацій соціально-еко-номічного устрою і світового ладу відповідно до нового етапу цивіліза-ційного розвитку людства. Його сутністю є формування глобальної економічної та політичної системи із високим рівнем взаємо пов’я-заності економік окремих держав та регіональних інтеграційних під-систем.
Відхід від схеми біполярності або її пізнішої версії – моделі багато-полярного світу не відміняє конкуренції доктрин і стратегій, боротьби за домінування способів інтерпретації та розуміння сучасності, не запе-речує можливості націй та держав конструювати свої власні порядки реальності, а отже, вступати між собою у суперечності, що за сприятли-вих умов можуть призвести до збройних конфліктів і масштабних війн.
Деструктивні тенденції у системі світової безпеки поставили під сумнів дієвість міжнародних безпекових гарантій.

Глобалізаційна відкритість. Формується нова світова збалансова-ність та поступова відбудова оновленої системи міжнародних безпекових гарантій. Створюється новий варіант світоустрою на оновлених ціннісних та технологічних підставах, демократичні цінності прав та свобод реалізуються у новому контексті, змінюючи форми, але зберігаючи свій базовий зміст. Такий позитивний для міжнародної безпеки ва-ріант, спроможний ефективно запобігти ризикам нової світової війни, здається малоймовірним. Для його реалізації необхідна відмова ядер-них світових потуг, насамперед РФ, від політики конфронтації та орієн-тації на відновлення світоустрою, побудованого на геополітичних заса-дах. Однак у середньо- та довгостроковій перспективах, за умови результативності заходів стримування РФ з боку Заходу та ефективного використання позитивних елементів глобалізації, вірогідність формування стабільного демократичного світоустрою підвищується. Ізоляціоністська модель. Останнім часом усе більше вимальовується тенденція повернення до моделі відокремлених національних держав та до спроб протистояти процесам глобалізації, які набирають сили у світовому просторі. За своїм змістом та очікуваними результатами ізоляціоністські тенденції мають вигляд комплементарних до геополітичного варіанту. Однак ізоляціоністська модель може зіграти і протилежну функцію як тимчасова стабілізаційна зупинка на шляху до глобальної демократичної відкритості у контексті формування збалансованого світоустрою на новому рівні.

Війни і конфлікти виникають унаслідок розбіжностей в уявленнях великих соціальних груп, держав і народів, яким має бути світовий порядок, спроможний надати комфортне та безпечне життя, гарантії справедливості та захист людини. Те або інше розуміння світового порядку формується й усвідомлюється у рамках певної парадигми стратегічного бачення, яка пропонує свою модель розуміння реальності та надає певний смисл людському існуванню.
У контексті подій, пов’язаних із гібридними війнами, які РФ прово-дить проти сусідніх держав та Заходу в цілому, дедалі чіткіше вима-льовується глибока прірва між способом мислення російського полі-
тичного керівництва та характером стратегічної культури й розуміння сучасного глобалізованого світу, яка становить основу політичного мислення провідних держав Заходу. Фактично маємо істотні супереч-ності двох головних парадигм сучасного стратегічного мислення, одну з яких можна позначити як «геополітичну», тоді як для другої більш прийнятною видається назва «глобалізаційної».
У геополітичній парадигмі, якою здебільшого керується російська влада, домінує ідея уявного світового порядку, який забезпечується балансом сил великих держав. Російська зовнішньополітична ідеологія визнає лише США, КНР та РФ – держави, які мають значні збройні сили з великим ракетно-ядерним потенціалом. Решта країн мають бути включені в ту або іншу сферу впливу або на їх теренах ведеться боротьба великих потуг за домінування. Будь-яке посягання з боку іншої великої держави на посилення своїх впливів у чужій сфері домінування означає експансію, ущемлення національних інтересів, тобто розглядається як агресивний крок, що вимагає відповідного реагування, включно із застосуванням збройних сил.

Головний тренд сучасного цивілізаційного розвитку – у поглибленні глобалізації. Ліберальна схема стратегічного мислення цілком відповідає її настановам. Ще на початку ХХ ст. Гел-форд Джон Макіндер говорив про формування замкненої політичної системи глобального масштабу, де будь-який соціальний вибух уже не розсіюватиметься в безмежному просторі варварства, але викликатиме відгук на протилежному кінці земної кулі. Розуміння цього має відволікти державних діячів від територіальної експансії та спрямувати до організованої творчої діяльності. Однак історія склалася в іншому, деструктивнішому напрямку.Згідно з ідеями Френсіса Фукуями, людство від темної епохи закону сили і нераціонального управління соціальною реальністю рухаєтьсядо найбільш розумного і логічного режиму, який реалізувався в капіта-лізмі, сучасній західній цивілізації, ринковій економіці та ліберально-демократичній ідеології .

Глобалізаційне мислення виходить з необхідності ліквідації різнома-нітних бар’єрів розвитку, що історично складались у вигляді відносно ізольованих економічних укладів, у максимально можливому нівелю-ванні різниці в політичних устроях різних країн, що полегшує політичну взаємодію, у формуванні приблизно рівних стандартів соціально-еко-номічного життя, подоланні будь-яких перепон у міжнародних комуні-каціях і формах міжкультурного спілкування тощо.Осмислення концептуально-теоретичних засад процесів глобаліза-ції віддзеркалює сучасні реалії та підводить до визнання того факту, що внаслідок процесів глобалізації та радикальних змін у міжнародній політичній системі формується новий світоустрій, який домінуватиме у ХХІ ст. й визначатиме головні засади міжнародної стабільності загалом та безпеки кожної країни зокрема. Рано чи пізно нова парадигма стратегічного мислення, пов’язана з процесами формування більш дієвих засад організації і підтримання світового порядку в добу глобалізації, отримає універсальне значення і домінуватиме у світовій політиці.

У сучасній історії можна знайти багато прикладів, коли нерішучість керівників держави, небажання дотримуватись елементарної логіки та острах відповідальності призводять до катастрофічних наслідків, хоча, маючи мінімальний рівень стратегічного мислення та володіючи мето-дами прогностичного аналізу, можна було б запобігти величезних жертв і втрат. Рано чи пізно Заходу доводилось усвідомити хибність і ганебність політики умиротворення агресора.
У 30-ті роки ХХ ст. після приходу до влади в Німеччині нацистів, які явно проголошували реваншистські наміри, західні політики, маючи здебільшого пацифістський спосіб мислення, не спромоглася розгледі-ти масштаби загрози, котра насувалася на їхні країни, і вважали, що можна зберегти мир шляхом невеликих поступок амбіціям Німеччини,
виявляючи певне «розуміння» позиції Гітлера, тобто деяку справедли-вість аргументів нацистів.
Велика Британія, яка проводила політику умиротворення щодо на-цистської Німеччини у 1930-ті роки, після загарбання Чехословаччини у березні 1939 р. зрештою усвідомлює неможливість уникнення війни.Зрозумівши, що жодні міжнародні угоди не діють і що агресивним діям слід покласти край, британський уряд відмовляється від політики умиротворення. Однак політичне мислення ще було налаштоване у напрямку надій на досягнення миру, навіть в умовах війни, яка розпочинається після німецького вторгнення у Польщу. Створено ситуацію, коли на західному фронті зберігається непевний, гібридний характер війни, названої в той час «дивною». Інерція політики умиротворення усе ще не виключала можливості досягнення мирної угоди.
В умовах руйнування міжнародної системи порядку вірус агресивності отримує більш сприятливе середовище свого поширення . Без-карність агресивних дій провокує до розширення військових дій із залученням нових держав.

Стратегічне мислення з питань міжнародної безпеки традиційно при-в’язане до концептуальної схеми, що склалася після Другої світової  війни з кількох взаємопов’язаних підсистем та структурних елементів, взаємодія яких вважається необхідною для підтримання миру і стабіль-ності у різних регіонах та у світі в цілому. Стереотипи усталеної моделі безпекового мислення полягають у визнанні провідної ролі глобаль-них і регіональних міжнародних організацій з питань безпеки та стабі-лізуючих функцій воєнно-політичних альянсів та економічних інтегра-ційних угруповань.
На основі міжнародних угод має працювати правова система разом із механізмами та засобами підтримки судових рішень. Крім того, стан безпеки формується також через сукупність багато- та двосторонніх угод і домовленостей між державами. Однак ключову роль у забезпе-ченні безпеки відіграє політична добра воля та бажання впливових сві-тових держав і провідних регіональних країн, які несуть особливу від-повідальність за підтримку стабільності та безпеки у світі й у його регіонах. Кожна з підсистем виконує свою функцію на різних рівнях та у різних вимірах світового порядку, а в цілому всі вони утворюють механізм забезпечення міжнародної безпеки.
Серед стратегічних пріоритетів світової політики визнано такі, як підтримка непорушності кордонів, невтручання у внутрішні справи ін-ших держав, заборона на застосування збройних сил або погрози си-лою при вирішенні конфліктів, політичне врегулювання суперечок між державам тощо. Вважається, що всі непорозуміння та конфлікти між державами можуть бути врегульовані у форматі міжнародних організа-цій з питань безпеки – РБ ООН, ОБСЄ та ін. Загальна міжнародна правова модель відповідала уявленням того часу і була націлена на підтримку світового балансу, недопущення небезпечного зростання могутності інших, окрім визначених п’яти великих держав, та не передбачала організації колективної протидії агресії однієї з них. Цим закріплювалася фактична позиція, що глобальна політика має пріоритетом інтереси великих держав, тоді як інтереси інших країн частіше за все можуть не братися до уваги.

Зростання потужної військово-політичної сили, створеної російським політичним режимом з великодержавними амбіціями, який користу-ється підтримкою населення та має у своєму розпорядженні величезні ресурси, не могло не позначитися на загальноєвропейських процесах безпекового характеру. Агресивна поведінка РФ перетворила її на дер-жаву, що є джерелом воєнної, енергетичної, кібернетичної загрози для європейських країн. Усе це стимулює до перегляду стратегічних засад, на яких базувалося західне мислення у питаннях безпеки.Нагадаємо, що Бжезінський, аналізуючи ситуацію навколо розпаду СССР, доходить висновку про те, що це у світовій історії фактично розпад трьохсотрічної Російської імперії. Появу незалежної України на політичній карті Європи політолог вважає подією, рівнозначною возз’єднанню Німеччини, такою, яка радикально змінює геополітичний ландшафт у Східній Європі  292. Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні ставлення до країн, що виникли на уламках цієї імперії. Будь-які спроби Росії, вважає уче-ний, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму повинні розглядатись як привід для масштабної допо-моги Заходу.

 Головні параметри розуміння стану постійного миру, тобто світового порядку, у якому відсутні війни, закладені ще Кантом у праці «До вічного миру». За його уявленнями міжнародне право має бути засноване на федералізмі вільних держав. Народи у ролі держав можна розглядати як окремих людей, які у своєму природ-ному стані (тобто незалежно від зовнішніх законів) уже одним своїм сумісним існуванням порушують право одне одного, і кожен з них задля особистої безпеки може і повинен вимагати від іншого спільного вступу в устрій, подібний до громадянського, де кожному має бути забезпечене його право. Це може бути союз народів, який, однак, не повинен бути державою народів.Розум з позицій моралі та права засуджує війну як правову процедуру і зобов’язує до мирного стану, що не може бути забезпечено без договору народів між собою. Тому має існувати особливого роду союз щодо миру (foedus pacifi cum), який відрізняється від мирного договору (pactum pacis) тим, що останній покладає край одній війні, тоді як перший – усім війнам назавжди.

Відповідно до вимог розуму у міждержавних відносинах немає іншого шляху вийти з позазаконного стану постійної війни, окрім як зректись, подібно окремим людям, від своєї дикої волі, пристосуватись до пуб-лічних зобов’язуючих законів і утворити таким чином державу народів (civitas gentium), яка у кінцевому рахунку охопила б усі народи Зем-лі 300. Отже, якщо є надія реалізувати хоча б у нескінченому наближенні стан публічного права, то вічний мир, про який весь час сповіщають мирні договори (що лише закріплюють стан перемир’я), стає не порожньою ідеєю, а завданням, вирішення якого досягається поступово і безперервно наближається до здійснення 301.Більше двохсот років пройшло з часу опублікування проекту «вічного миру» Канта, але його реалізація залишається актуальною. Євро-пейський світ з того часу пройшов етапи тривалих наполеонівських і низки менш значних європейських конфліктів, масштабних світових війн, створення і руйнування імперій, формування нових національних держав та періоди глобальних протистоянь і світових криз, що ставили народи Землі на межі самознищення. Увесь цей історичний час стан  війни і миру тримався на політичній волі, амбіціях та балансі сил потуж-них європейських і світових держав. Останні намагалися підтримувати між собою стабільні взаємини, включали у свою сферу впливів ті або інші слабкі держави, а коли відчували за собою більшу силу, аніж в інших, то розпочинали війни за домінування, захоплення нових територій або за ресурси та стратегічні комунікації.
Передбачення Канта, що лише на порозі самознищення внаслідок створення надпотужної зброї у правителів може прокинутись розум, начебто почало здійснюватись у ХХ ст. з появою ядерної зброї. Однак і цього виявилося недостатньо, щоб упритул розпочати дійсну реаліза-цію проекту «вічного миру». Після світових війн створювалися загальні міжнародні інституції у вигляді Ліги Націй та ООН, які мали виконувати функції союзу держав і забезпечити домінування публічного права у міжнародних відносинах.

Сучасне бачення світового порядку та характеру міжнародних від-носин виходить з того, що світовий простір поділений не стільки між великими державами із сферами їхнього впливу, а скоріше, внутріш-німи лініями напруженості між зоною стабільності, де панує закон і  міжнародне право, де пріоритетними є права людини, і сферою не ви-значеності, яка характеризується зневагою до закону, численними
локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо, – усім тим, що несе загрозу безпеці, стабільності й розвитку люд-ської цивілізації.
Процеси глобалізації, які штовхають до все більшого усвідомлення принципів єдності світу та неподільності безпеки, вимагають, щоб міс-це конфронтаційної моделі міжнародних відносин посіла нова система світового порядку, яка будуватиметься не на протистоянні світових потуг, а на їх консолідації, у якому домінуватиме система міжнародного права, відповідним чином оновлена й розвинена, котра має ефективну силову підтримку з боку міжнародних структур безпеки. Практично така консолідація відбуватиметься під гаслами боротьби проти спільних загроз, що з часом може перетворитися на більш глибинну, постійну конструктивну співпрацю на основі позитивних загальнолюдських  цінностей.

У сучасних конфліктах міжнародна спільнота визнає можливим у певних випадках втручатися у внутрішні справи суверенної держави, коли встановлено стан «гуманітарної катастрофи». Подібна мотивація, побудована на викривленні фактів і тенденційній оцінці подій, була використана РФ для здійснення агресій проти Грузії та України. Таким чином, порушення права в одному випадку неодмінно призводить до низки інших порушень, що, зрештою, має наслідком ланцюгову реакцію у контексті політики сили.
Протиріччя між дійсною необхідністю міжнародного втручання у внутрішні справи з метою гуманітарної інтервенції та спробами маску-вання під цим гаслом своїх геополітичних амбіцій можна було б вирі-шити за допомогою об’єктивної міжнародної оцінки кризової ситуації авторитетною міжнародною комісією під егідою міжнародних організа-цій з питань безпеки. Важливо, щоб її рішення були підкріплені ефек-тивним механізмом застосування міжнародних санкцій проти агресора та включення міжнародних миротворчих сил у вирішення конфліктної ситуації.
Нова архітектура європейської безпеки у ХХІ  ст. визначатиметься передусім змінами у зовнішньополітичних стратегіях країн регіону, їх-нім баченям свого подальшого розвитку, а також низкою подій, які ма-ють безпосередній вплив на характер безпекового середовища. Оче-видно, що європейська стабільність і безпека можливі лише за умов припинення російської агресії та ліквідації її наслідків. Будь-який ін-шій  варіант, наприклад, «замирення» на умовах «заморожування» або фактичного визнання російської окупації, залишає простір для дестабі-лізації ситуації у гарячих точках і в регіоні у цілому.

Зазвичай факт перемоги асоціюється із завершенням війни, коли ворог потерпів нищівної поразки і встановлено той мир, який задовольняє країну-переможця.
У  стереотипних уявленнях населення пострадянських країн поняття «перемоги» прив’язане до розгрому німецького фашизму у «Великій Вітчизняній війні». У європейських країнах «перемога» асоційована з капітуляцією Німеччини, у США – із завершенням Другої світової війни
внаслідок капітуляції Японії. Сенс «перемоги» значною мірою може корегуватись через осмислення процесів «миру» у наступні десятиліття. Справжній зміст перемоги, на думку Ліддела Гарта, означає, що післявоєнний устрій світу і матеріальний стан народу повинен бути кращим, аніж був до війни.

Така перемога можлива лише тоді, якщо буде досягнутий швидкий результат або тривалі зусилля будуть економно витрачатись відповід-но до ресурсів країни .
На рівні глобальної великої стратегії – масштабних політичних проце сів  – починає діяти «парадоксальна логіка». Розробка своєрідної післявоєнної «стратегії миру», ініційованої США та підтриманої їхніми європейськими союзниками, мала на меті формування світового по-
рядку на ліберально-демократичному базисі, включаючи процеси єв-ропейської інтеграції та глобалізації. Складником глобальної стратегії, окрім плану Маршалла та європейської єдності, була і політика стриму-вання агресивної експансії комуністичного світу на чолі з СРСР. Реалізація стратегії миру в кінцевому рахунку призвела до руйнації соціалістичного табору у Європі та ліквідації СРСР. З іншого боку, глобалізаційні процеси сприяли трансформації комуністичного Китаю відповідно до вимог глобалізованого світу.

3.5психологічні  дослідження  конфліктів, протистояння політичної сфери в соцмедіа віртуального середовища.

Практик громадянського протистояння в соціальних медіа обґрунтована потужним впливом цих джерел комунікації на світову політику, міждержавні та внутрішньодержавні відносини між політичними акторами, соціальні процеси у межах суспільства, пов’язані із конструюванням та підтриманням цілісності спільнот та релевантних ідентичностей, а також на інформаційно-психологічну безпеку суспільства, для якого ці медіа часто виступають джерелом ескалації конфліктів.

Дослідники тлумачать громадянське протистояння як кризу політичної ідентичності та фрагментацію суспільства під впливом культурно-цивілізаційного чинника (Л. Нагорна, Н. Пашина, Д. Сладкий), електоральні суперечності між широкими верствами населення (О. Новакова), протидію структур громадянського суспільства та влади (В. Пєтухов), кризу легітимності влади (Е. Садикова) тощо. Окремі аспекти громадянського протистояння розглядалися В. Можаровським, М. Слюсаревським при вивченні соціального конфлікту та соціальної напруженості в Україні. У дослідженнях, здійснених у рамках дискурсивного підходу та пов’язаних з громадянським протистоянням, висвітлюються особливості конструювання образу ворога (Г. Ковальова, Г. Козирєв, Д. Шевчук). Роль групової поляризації в комунікативних процесах як базового процесу громадянського протистояння розглядається в роботах С. Московічі, Р. Харре.
Можливість дослідження громадянського протистояння з використанням методології дискурс-аналізу ґрунтується на розумінні його як соціально конструйованого ефекту соціальної реальності, що представлено в різних теоріях дискурсу, зокрема в працях Е. Лакло, Ш. Муфф, дослідників критичного дискурс-аналізу Р. Водак, Т. ван Дейка, Н. Феркло, представників української наукової школи Н. Чепелєвої, І. Жадан, О. Кочубейник.

Дослідження соціальних комунікацій та соціальних медіа як сфери політичного та психологічного впливу реалізовано у роботах Р. Гумінського, С. Даниленка, Є. Магди, Г. Мироненко, Л. Найдьонової, Е. Нвека, П. Олещука, А. Пелещишина, П. ван Хема та інших. В окремих дослідженнях, що стосуються, зокрема, питань віртуальної комунікації, розкриваються особливості конкуренції публічних арен та надлишковості інформації (Ч. Боск, М. Ептшейн, Дж. Най, С. Хілгартнер), ілюзії участі комунікаторів у діалозі(М. Бородчак), персоналізації комунікаторів (С. Ісмаіл), їхньої групової поведінки (О. Дроздов), етичних аспектів віртуальної комунікації (А. Ляхов,
Т. Стексова) тощо.
Отже, на дослідження громадянського протистояння в соціальних медіа звертають увагу дослідники зі сфери психології, політології, комунікативістики тощо. Водночас у політико-психологічному науковому доробку не приділено достатньо уваги цілеспрямованому та системному дослідженню особливостей громадянського протистояння як одного з різновидів соціально-політичних конфліктів та практик громадянського протистояння в середовищі соціальних медіа.
Протягом десятиліть після здобуття Україною незалежності соціально-політичні конфлікти характеризувалися в основному короткими кризами без залучення широких верств суспільства, але останніми роками вони набули більш відкритої та гострої форми. Події Євромайдану та анексія Криму, агресія Російської Федерації на сході України разом із загостренням протиріч між різними акторами запустили військові, політичні та економічні механізми міждержавного протистояння, яке супроводжується значною ескалацією внутрішньодержавних конфліктів.
Комплексне розуміння громадянського протистояння на теоретичному та практичному рівні має відігравати значну роль в мінімізації негативних соціально-політичних наслідків для українського суспільства. В той час як конфронтація груп громадян, яка базується на протиріччях в сприйнятті та оцінках дійсності, не обов’язково приймає відкриту форму та передбачає агресивні дії, що не робить її менш небезпечною. Вона може відбуватися і на рівні політичних еліт з різною ідентичністю, і на побутовому. Збройний конфлікт в окремих районах Луганської та Донецької областей (ОРДЛО) свідчить про те, що ситуація може виходити з політичного рівня на рівень військовий. Наприклад, Указ Президента України №399/2014 від 13 квітня 2014 року «Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях» визначає події, що відбуваються в регіоні, саме як громадянське протистояння [58].

Дослідженні континууму варто почати з такого феномену, як соціальна напруженість, який М. Слюсаревський визначає як певний психічний стан суспільства, зумовлений об’єктивними чинниками, що виявляється в індивідуальній та груповій поведінці у відповідь на екстремальні впливи. В той час як соціальну напруженість можна розуміти як величину природної активності, що супроводжує будь-який соціальний процес та є двигуном розвитку, існує тлумачення соціальної напруженості як негативного стану соціуму, який виникає за несприятливих умов та є істотним відхиленням від раціонального розвитку подій. Соціальна напруженість включає невдоволення суб’єктів наявною ситуацією, можливостями власного впливу на неї, невдоволення діями інших суб’єктів, а також ретроспективну оцінку минулого та прогнозну оцінку майбутнього стану [67], але при цьому вона є відносно пасивним процесом, який не завжди отримує вираження у формі дії.
Соціальна напруженість виникає тоді, коли кризові явища ще не до кінця виявлені і відсутнє чітке розділення в суспільстві за критерієм «ми – вони». Цей феномен краще описує стан потенційного конфлікту у відносинах між різними колективними суб'єктами соціального життя.

Соціальним конфліктом позначають активні відносини протидії між соціальними суб’єктами. Цей феномен досліджувався вченими різних напрямків, зокрема К. Марксом, М. Вебером, Е. Дюркгеймом, Е. Ґіденсом, Р. Дарендорфом. Саме Р. Дарендорф, один з найсучасніших представників напрямку, визначав соціальний конфлікт як будь-які відносини між елементами, котрі можна охарактеризувати через об’єктивні (латентні) або суб’єктивні (очевидні) протилежності. З точки зору дослідника конфлікт є природнім результатом реалізації будь-якої системи управління і полягає у відмінностях соціальних позицій та ролей в суспільстві. Він пов’язаний з відносинами влади та привілеїв і виникає внаслідок диспропорційного розподілу влади та відсутності вільних каналів її перерозподілу [159].
Відповідно до традицій, закладених в роботах Р. Дарендорфа, в сучасному науковому дискурсі соціальний конфлікт описує саме події, пов’язані з нерівністю та відносинами сили. Часто такі конфлікти мають соціально-економічний компонент, але економічна нерівність не є єдиною опцією його виникнення [40; 166].На сучасному етапі розвитку глобального суспільства далеко не всі процеси конфронтації засновані на соціально-економічній нерівності їхніх учасників. Натомість вони можуть відбуватися між групами, котрі приблизно рівні з соціально-економічної точки зору, задля розв’язання соціальних проблем або у боротьбі за дефіцитні ресурси, що безпосередньо не стосуються соціально-економічної нерівності – наприклад, за увагу суспільства. В цьому контексті цікава концепція інтеракціонізму, згідно з якою соціальні проблеми існують в першу чергу з тієї точки зору, з якої вони визначаються та сприймаються в суспільстві. Такі проблеми є не об’єктивним відображенням умов, а скоріше проекцією колективних почуттів, настроїв, думок, і важливість цих проблем підлягає сумніву та перевірці [137].

Інструменти дискурсивної боротьби, що використовуються в цих випадках, є звичними для аудиторії та не викликають емоційної реакції. Натомість монотонія, що виникла навколо зіткнення одноманітних дискурсів внаслідок помірної сегрегації членів спільноти на профанному рівні, спричиняє втому адресатів від цих дискурсів як таких і втрату мотивації якось позиціонувати себе відносно подій.Цей ефект може бути продуктивно використаний для відволікання уваги від дійсно важливих подій через «забивання» дискурсу зайвою інформацією для зниження протестного потенціалу суспільства через маргіналізацію протесту або ж задля формування у громадськості «втоми від війни», яка підсвідомо сприймається як одна з причин такого дискурсивного зіткнення. Для виходу зі стану монотонії або принаймні зменшення його негативних проявів можна застосувати зміну ритму подачі тієї самої інформації, в т. ч. смислових наголосів у них, і висвітлювати її з такої позиції, яка буде зміщувати суспільний фокус та спричиняти нові реакції. Так відбуватиметься «розкачування» дискурсу для його актуалізації.
Амбівалентність натомість веде до продукування суспільного занепокоєння та знервованості. Психологічні практики, використані у кейсі з «дерусифікацією», ведуть не лише до загострення протиріч, а й до розширення сфери учасників громадянського протистояння. В той час як у кейсі «Бій О. Усика» розпалювання ворожнечі на побутовому рівні не має значної ефективності через «непринциповість» та поверхневість питань, у кейсі «Радянська контркультура», який зачіпає глибоко вкорінені поняття та ностальгію комунікаторів, таке розпалювання більш ефективне і мобілізує як прибічників, так і опонентів нав’язуваного дискурсу.

 Таким чином критичний дискурс-аналіз у застосуванні до соціальних медіа дозволяє визначити, які саме психологічні практики громадянського протистояння застосовуються в соціальних медіа. Відповідно до критеріїв дослідження, у підрозділі було розглянуто (з використанням трикомпонентної моделі Н. Феркло, тобто аналізу лінгвістичних характеристик текстів, дискурсивних та соціальних практик) та попарно співвіднесено шість кейсів громадянського протистояння в соціальних медіа з різною інтенсивністю прояву критерію – за рівнем лінгвістичної насиченості текстів (участь українського спортсмена в спортивному заході в країні-агресорі, питання «дерусифікації» в сучасній Україні та радянської контркультури), за рівнем напруженості боротьби дискурсів у віртуальному середовищі (користування нерозмитненими автомобілями на європейських номерах і напади на представників ромського етносу в Україні) та за рівнем напруженості боротьби дискурсів поза віртуальним середовищем (маргіналізація протестного потенціалу столиці та загрози громадянським активістам).
Ці практики використовуються різноманітними групами інтересів для досягнення їхньої мети, а також можуть виникати як «побічні ефекти» діяльності тих чи інших груп, тобто будучи незапланованими.

Відтворення цих практик може вести до конструювання в суспільстві таких психологічних ефектів, як монотонія, амбівалентність, десенсибілізація та алертність. Відповідні психологічні ефекти для суспільства, особливо в умовах, коли громадянське протистояння активно використовується групами інтересів для просування власного порядку денного, можуть допомагати такому просуванню, впливаючи на широкі суспільні верстви.

Висновки:Дане дослідження онтології війни і миру завершене,однак війна Української держави проти російської агресії триває. Шляхи досягнення перемоги у цій затяжній війні та умови встановлення миру зостаються невизначеними. Це, своєю чергою, обмежує остаточ-ність висновків. У  суспільному вимірі підсумки війни підводять історія і час. Натомість у просторі філософсько-політичної думки така невизначеність береться як сутнісна ознака смислової реальності війни і миру, взятої у співвідношенні з фізичним модусом їхнього буття.
Онтологія сучасної війни визначається специфіч-ним відношенням до реальності, істотно відмінним від традиційної парадигми війни. Сучасна війна – це війна за когнітивний та комунікативний контроль, за владу над свідомістю людей, їхніми емоціями, мисленням,розумом і, відповідно, над їхньою поведінкою. Це боротьба за домінування певних уявлень про світ і події в соціальному й індивідуальному довкіллі та одночасне руйнування протилежних, «ворожих» опіній і думок.Сучасні безпекові стратегії невід’ємні від проблем ін-терпретацій і розуміння реальності, тобто включаютьпитання смислу. Маючи владу в ментальній сфері, контролюючи структури сприйняття реальності та розуміння подій, можна опанувати й реальність, якою людина живе, а володіючи реальністю, отримати владу над її світом, включно з соціально -політичним простором, історичним часом і життєвими ресурсами.

Когнітивна територія війни максимально розширюється за рахунок глобального поширення дискурсу війни. Зсув центру тяжіння з фізич-ного силового складника війни на ментальний та інформаційний у гібридній війні настільки значний, що перевертає співвідношення

екзистенційної і віртуальної реальностей на користь останньої. Завдя-ки новітнім технологіям виникає специфічний феномен паралельного квазісвіту, що використовується як інструмент владного контролю. Така реверсія теоретично є тимчасовою, оскільки уявна дійсність не витримує зіткнення з об’єктивним світом. Щоправда, ціна такого зіткнення для суб’єкта, який дотримується норм вигаданого світу  – індивіда, спільноти чи держави,  – може виявитися надто високою. Зворотний спротив з боку об’єктивної реальності неодмінно призводить або до трансформації, або до знищення суб’єкта.

Війна і мир  – феномени соціально-політичної реальності, принципово суб’єктивної, тобто такої, що створена діями людей і колективів, окремих соціальних груп і суспільствами в цілому. Стратегічна політика держави має пріоритетне значення у визначенні смислу війни, її цілей і характеру, а також у визначенні смислу миру.
Сфера буття соціальної реальності – уявлення людей про світ і себе в цьому світі, тоді як різноманітні форми матеріальної репрезентації цих уявлень є по суті їхньою символічною проекцією. Для того щоб низка збройних зіткнень та інших фізичних і психологічних ворожих дій отримала смисловий статус війни, потрібно, аби концепт «війна» був сформований у соціальних уявленнях, мав форму певного публічного дискурсу, з чим пов’язані відповідні політичні та воєнні рішення і дії. Брак чіткої концептуалізації війни залишає простір для різних суперечливих інтерпретацій, для проникнення фальшивих наративів, на зразок наративу «внутрішнього громадянського конфлікту» в Україні, замість визнати очевидну сутність російської агресії і міждержавний характер збройного конфлікту.
Війна  – це особлива соціальна технологія влади, що використову-ється у відносинах між великими соціальними групами, народами або державами. Уявлення про війну безпосередньо впливають на розумін-ня смислу миру, що становить конвенційний конструкт, будучи резуль-татом домовленостей та угод. Про мир домовляються після закінчення війни, а його умови залежать від того, чим завершується війна для сторін, що воюють, – перемогою чи поразкою. Але в сучасних обставинах гібридних війн грані між станом війни і станом миру розмиваються.

Внаслідок цього мир стає об’єктом смислових викривлень та інстру-ментом політичних маніпуляцій. Вразливими в ході сучасної війни можуть ставати не тільки недоліки, а й переваги суспільства. Так, у спробах підірвати єдність та цінності демократичних держав Росія користується їхньою неготовністю жертвувати демократичними принципами, точніше, небажанням звужувати сферу дії принципів демократії для їхнього ж захисту. Втім такого вибору в умовах гібридної війни часто неможливо уникнути. Парадокс активного захисту демократії, який може зашкодити самій демократії, потребує в умовах війни практичного вирішення.

Війни і конфлікти виникають унаслідок розбіжностей в уявленнях великих соціальних груп, держав і народів щодо того, яким має бути світовий порядок, спроможний надати комфортне та безпечне життя, гарантії справедливості і захист людини. Те або інше розуміння світового порядку формується й усвідомлюється у рамках певної парадигми стратегічного бачення, яка пропонує свою модель розуміння реальності та надає певний смисл людському існуванню завдяки проекції на майбутнє.
Окупація частини території України і продовження бойових дій на території Донбасу захмарюють горизонти перспектив на найближче та подальше майбутнє, а отже, звужують можливості сформулювати чітко окреслені відповіді щодо подальшого розвитку подій. Доля України як суверенної держави залежить від екзистенційних загроз, створюваних агресією РФ, а міжнародне безпекове довкілля ста дедалі більш хаотичним і також не демонструє тенденцій до відновлення стабільності та передбачуваності.
Багатоваріантність можливих прогнозних сценаріїв – від поміркова-но оптимістичних до негативних  – потребує стратегічного мислення, здатного звузити непевність і виявити логіку загального руху до визна-ченої мети, зв'язок різних етапів руху, а також контролювати узгодже-ність різних засобів, оцінюючи їхню ефективність.

Теорія дослідження "Мистецтво Війни"  Сунь Цзи ,дала  глобальне визначення   Війни ,розкриття теми  повенного часу в стародавньому Китаї та стратегії врегулювання  конфліктних війн.В даному трактаті конкретно описується смисл виникнення  війни .Даний історичний трактат складається з 13 розділів, кожний з розділів описує суть проблеми  конфліктів  та стратегічні намети усунення війни ,описується все про війну та врегулювання конфлікту.Сунь Цзи глибинно розкрив тему та осмислення війни в той далекий час.

Далі ,громадянське протистояння є формою внутрішньодержавної групової конфронтації, що характеризується кристалізацією ціннісних протиріч і протиставленням інтересів та має потенціал розгортання в інші різновиди конфліктної взаємодії. У комунікативній сфері воно оприявнюється боротьбою дискурсів, відтворюваних групами інтересів. Одним із критеріїв виникнення громадянського протистояння є початок вибудовування образу ворога в дискурсі як одного з традиційних засобів орформлення різних ідентичностй.
Специфіка конструювання громадянського протистояння в Україні включає такі особливості, як експлуатація маркерів етнічної та громадянської ідентичності, вплив зовнішніх груп інтересів, дегуманізація опонентів, семантична невизначеність та проактивність діяльності держави.

 

 

Ці практики можуть конструюватися групами інтересів в різних комбінаціях та з різною ефективністю, ведучи при цьому до формування різних психологічних ефектів – монотонії, амбівалентності, десенсибілізації або алертності. Відповідні ефекти можуть бути використані для відволікання уваги суспільства, зміни (нарощування чи зниження) рівня протестного потенціалу, підштовхування до імпульсивних дій, нав’язування суперечливих ідей чи стимулювання суспільства до переосмислення цінностей – як в позитивному ключі, так і в негативному. Визначені закономірності можуть бути використані групами інтересів для конструювання порядку денного та встановлення домінування власного дискурсу на публічних аренах.
Подальші наукові дослідження полягають в оцінці впливу психологічних практик на різні цільові групи в суспільстві у короткостроковій та довгостроковій перспективі.

Додатки: артифакти.давньокитайська література  ,історичний трактат "Мистецтво Війни "Сунь Цзи,конфлітолог ,історик ,мислитель ,стратег.

 

Список літератури:

1.Български етимологичен речник. Т.  1–7 / съст. В.  Георгиев, Ив.  Гълъбов, Й.  Заимов, Ст.  Илчев, Т.  Тодоров. София, 1971–2010
2.Етимологічний словник української мови: В 7 т. / за ред. О. С. Мельничука. Т. 1–6. Κиїв, 1982–2012 СДРЯ XI–XIV вв. Словарь древнерусского языка XI–XIV вв. Т. 1–10. М., 1988–2013Срезн. Срезневский И. И. Материалы к словарю древнерусского языка (Репринт. изд.). Т. 1–3. М., 1989.
3.Старославянский словарь (по рукописям X–XI вв.) / ред. Р. Цейтлин, Р. Вечерка, Э. Благова. М., 1994. 842 с.
4.Словник української мови: в 11 томах. Т. 1–11. Київ, 1970–1980,Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. Т. 1–4. М., 1964–1973
5.Этымалагічны слоўнік беларускай мовы. Вып.  1–13. Мінск, 1978–2010
6.Этимологический словарь славянских языков. Вып. 1–39. М., 1974–2014 ,Boryś Boryś, W. Słownik etymologiczny języka polskiego. Kraków, 2005. 862 s.

7. Baumard, P. From Information Warfare to Knowledge Warfare: Preparing for the Paradigm Shift. Virginia: Armed Forces Communications and Electronics Association, 1996, p. 147-160.
8. BBC News, Albania accuses Serbia of ethnic cleansing // BBC NewsWorld Europe, June 2, 1998. URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/104786.stm.
9. BBC News, Text of Solana’s statement. BBC World News Europe, March24, 1999. URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/302281.stm.
10. BBC News, US Rallies International Pressure on Yugoslavia over Kosovo.BBC News, March 7 1998. URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/62998.stm.
11. BBC News, US talks up Kosovo intervention. BBC News, August 7, 1998.URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/146987.stm.
12. BBC News, Walker: ‘No Doubt Over Račak’. BBC News, January 31, 1999.URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/268788.stm.
13. BBC News, Yugoslav government lambasts UN embargo. BBC WorldNews Europe, April 1, 1998. URL: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/72278.stm.

14. Betts R.K. Two Faces of Intelligence Failure: September 11 and Iraq’s,Missing WMD / Richard K.Betts. Political science quarterly. 2007. Vol.122. Issue 4.P.585-606.
15. Bodansky D. The Concept of Legitimacy in International Law / Daniel,Bodansky. Rudiger Wolfrum and Volker Roben (eds), Legitimacy in InternationalLaw. Berlin; New York : Springer, 2008. P.309-317 (дата звернення: 14.05.2021).
16. Boyd J. R. The Essence of Winning and Losing URL :https://web.archive.org/web/20110324054054/
17. Brockhaus Enzyklopädie in vierundzwanzig Bänden. Neunzehute, völlig new bearbeitite Auflage. Dreizehuter Band. Lah-Maf. Band.13. Hamburg: F.A.Brockhaus Mannheim, 1990. 704 p.
18. Brodeur S.D. Guidelines for a U.S. Counterpropaganda Strategy to DefeatAl-Qaeda Recruiting. School of Advanced Air and Space Studies. Air University.Maxwell Air Force Base, Alabama, June 2011. vi, 103 p.
19. Bull H. The Anarchical Society: A Study of Order in World Politics; 2nd ed.Houndmills, UK : Macmillan. 1997. XXXVII. 329 p.
20. Burg S.L. Coercive Diplomacy in the Balkans: The US Use of Force in
Bosnia and Kosovo / Steven L. Burg. The United States and Coercive Diplomacy, ed.Robert J. Art and Patrick M. Cronin. Washington, D.C: United States Institute of Peace Press, 2003. P.79-98.
21. Bussell J. Technology. Encyclopedia of governance: in 2 v. Vol.2. / M.Bevir,ed. Thousand Oaks Sage Publications, 2007. Р. 953-956.
22. Case concerning Legality of Use of Force (Serbia and Montenegro v.Belgium) Belgium Oral Pleadings. The Kosovo Conflict and International Law: AnAnalytical Documentation 1974-1999. Edited by Heike Kriege. Cambridge:Cambridge University Press, 2001. P.480–524.
23. Caspersen N. From Kosovo to Karabakh: International Responses to DeFacto States. Sudosteuropa. 2008. № 56(1). Р. 58-83.
24. Cebrowski, Arthur K. and John J. Garstka. Network-Centric Warfare: ItsOrigin and Future.URL:https://www.usni.org/magazines/proceedings/1998/january/network-centric-warfareits-origin-and-future (дата звернення: 24.04.2021).
25. China’s National Defense in the New Era. The State council the People's Republic of China.URL:http://english.www.gov.cn/archive/whitepaper/201907/24/content_WS5d3941ddc6d08408f502283d.html (дата звернення: 22.04.2021).
26. Chomsky N. Another way for Kosovo? / Noam Chomsky. Le Monde Diplomatique, March 2000. URL: http://mondediplo.com/2000/03/06chomsky.

Shichor Y. The Middle East in China's foreign policy, 1949-1977 / Yitzhak Shichor. – Cambridge : Cambridge University Press, 1979. – 268 p.

27.Yiyi Chen. China's Relationship with Israel, Opportunities and Challenges, Perspectives from China / Yiyi Chen // Israel Studies. – Fall 2012. – Vol. 17, No. 3. – P. 1–21.

28. Behbehani H. China's Foreign Policy in the Arab World, 1955–75: Three Case Studies/ Hashim S. H. Behbehani. – London ; Boston : .Shichor Y. China and the Role of the United Nations in the Middle East: Revised Policy / Yitzhak Shichor // Asian Survey.- March 1991. – Vol. XXXI, №. 3. – P. 255–269.

29. Козыкина Н. В. Особенности дипломатии современного Китая : учеб. пособ. / Н. В. Козыкина, К. Г. Муратшина. – Екатеринбург : Изд-воУрал. ун-та, 2017. – 148 c.

30. Киссинджер Г. О Китае / Генри Киссинджер. – Москва : АСТ, 2014. – 635 с.

31. Капица М. С. КНР: три десятилетия – три политики. – Москва : Политиздат, 1979. – С. 48.

32. UN document S/PV.1769, 24 April 1974. – C. 6.

33. UN document S/PV.1747, 21-22 October. – C. 15.

34. UN document S/PV. 1750, 25 October.- C. 2.

35. UN document S/PV.1765, 8 April 1974.- C. 2.

36. Ren Jian. China's Contribution to UN Peacekeeping Operations (UNPKO): A Historical Overview / Ren Jian // UN Peacekeeping: The

Role of China and Denmark / Liselotte Odgaard (ed.). – Copenhagen : Royal Danish Defense College, 2015. – P. 33–34.

37. UN document S/PV. S/PV.1774, 31 May 1974.- C. 4.

38. UN document S/PV.2074, 19 March 1978. – C. 3.

39. Fravel Taylor M. China's Attitude Toward U. N. Peacekeeping Operations Since 1989 / M. Taylor Fravel // Asian Survey. – November 1996. – Vol. XXXVI. – Р. 1109.

40. UN document S/PV.2051, 30 November 1977. – C. 2. 20. UN document A/36/PV.93, 10 December 1989.

41. Данильян О. Г. Місце та функції конфліктів у трансформаційний період розвитку суспільства / О. Г. Данильян // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2014. – № 2 (21). – С. 5–12.

42. Дарендорф Р. Общество и свобода / Р. Дарендорф // Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / [авт.-упоряд. В. П. Андрущенко (кер.) та ін.]. – К. : Знання України, 2003. – Т. 3. – С. 24–31.

43. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы / Ральф Дарендорф; пер. с нем. Л.Ю.Пантиной – М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 288 с.

44. Дацюк С. Протести ніколи не бувають зненацька [Електронний ресурс] / С. Дацюк // Українська правда. – 9 жовтня. – 2015. – Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/56174c01ee797/

Khabermas Yu. (2008). Raskolotyi Zapad [Chopped West]. Moscow : Ves’ myr. (in Russian)

45. Höffe O. (2004). Einleitung: Der Friede – ein vernachlästiges Ideal Kant I. Zum ewigen Fireden. Berlin : Akademie Verlag. (in Germany)
46. Kant Immanuil (1996). Ideya vseobshchey istorii vo vsemirnom – grazhdanskom plane [The idea of universal history in the world – the civil plan]. Moskow : Mysl, vol 6, рр. 7–23.
47. Andreeva I.S. (1975). Problemy myra v zapadnoevropeiskoi fylosofyy [Problems of the World in Western European Philosophy]. Moskow : Mysl. (in Russian)
48. Kant Immanuil (1994). K vechnomu myru [Perpetual Peace]. Moscow : Choro, vol. 7. (in Russian)
49. Kant Immanuil. Krytyka chystoho razuma [Critique of Pure Reason]Moscow : Philosophical Heritage series, vol. 2. (in Russian.)

50. Пелещишин А.М., Гумінський Р.В. Загрози інформаційної безпеки держави в соціальних мережах //Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України. 2013. №. 2. С. 192-199
51. Переслідування за етнічною ознакою – це середньовічне дикунство. Залякування ромів і насилля над ними розслідуватиме поліція: Арсен Аваков. Офіційний портал Міністерства внутрішніх справ України. 25.04.2018. URL: http://mvs.gov.ua/ua/news/13285_Arsen_Avakov_Peresliduvannya_za_etnichnoyu_oznakoyu___ce_serednovichne_dikunstvo_zalyakuvannya_romiv_i_nasillya_nad_nimi_rozsliduvatime_policiya.htm (дата звернення: 19.05.2018).
52. Петухов В. В. Гражданское общество и власть: сотрудничество или противостояние? // Вестник Института социологии. 2012. № 5. С.240-246.
53. Плющ А. Н. Групповая дискуссия как элемент технологий формирования представлений о модернизационных процессах в обществе // Наукові студії із соціальної та політичної психології. 2013. №. 32 (35). С. 262-277.
54. Полухина Е. В. Case-study как исследовательская стратегия // Casestudy–образовательный и исследовательский опыт в междисциплинарном контексте. Санкт-Петербург: Изд-во НИУ ВШЭ. 2013. С. 5-21.
55. Попов А. Ю. Основные отличия текста от дискурса // Текст и дискурс: Проблемы экономического дискурса: сб. науч. статей. Санкт-Петербург: СПбГУЭФ. 2001. С. 38-45.
56. Попов Р. А. Політичний дискурс: проблема теоретичної ідентифікації. Сайт НАДУ. 01.02.2005. URL: www.nbu.gov.ua/e-journals/dutp/2005-2/txts/polprav/05prapti.Pdf (дата звернення:12.03.2016).
57. Порошенко обеспокоен многочисленными нападениями на активистов и не доволен общей криминогенной ситуацией в стране. Информационное Агентство «112.ua». 27.09.2018. URL: https://112.ua/politika/poroshenkoobespokoen-mnogochislennymi-napadeniyami-na-aktivistov-i-ne-dovolen-obshheykriminogennoy-situaciey-v-strane-463927.html (дата звернення: 28.09.2018).
58. Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях: Указ Президента України від 13.04.2014 № 399/2014 (поточна редакція). Офіційний портал Верховної ради України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/399/2014 (дата звернення: 12.03.2016).

59. Jackson R. H. Quasi-States: Sovereignty, International Relations and the Third World. Part of Cambridge Studies in International Relations. Vancouver:University of British Columbia, 1993. 240 р.
60 Jerrold M. From Car Bombs to Logic Bombs: The Growing Threat fromInformation Terrorism. Terrorism and political violence. 2000. Vol. 12. № 2. Р. 97-122.
61. Join Vision 2020. URL: http://pentagonus.ru/doc/JV2020.pdf
62.JointVision2010.URL:https://www.airforcemag.com/PDF/DocumentFile/Documents/2005/jv_2010_071696.pdf (дата звернення: 24.04.2021).
63.Judah T. Kosovo: What Everyone Needs to Know / Tim Judah. New York;Oxford: Oxford University Press, 2008. XXII, 184 p.
64.Jurgenson N., Rey P. J. The fan dance: how privacy thrives in the ageof hyper publicity. Unlike Us Reader. Social media monopolies and their alternatives/ ed. by G. Lovink, M. Rasch. Amsterdam: Institute of Network Cultures, 2013. 384 p.Р. 61-75.