Деколонізація Тропічної Африки

Виконав студент Гуманітарно – економічного факультету4курсу, 4іс групи. Коваленко Олександр. Деколонізація Тропічної Африки

Деколонізація — процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним та залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним, так і збройним шляхами.

Причини Деколонізації

Серед передумов деколонізації — розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією та Голландією); зростання впливу і потенціалу останніх (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". Передумови

Етапи деколонізації

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських та японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947), попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.) та В'єтнам (2 вересня 1945 p.), відстоявши її у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу та Марокко. У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів :

На другому етапі (кінець 50-х-60-і pp.) Процес деколонізації охопив, в основному, Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Тоді з-під колоніальної залежності звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. За короткий час розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, 1962 —Уганда, 1963 — Кенія, 1964 — Занзібар, Замбія та Малаві, 1965 — Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-і роки) впала остання колоніальна імперія — португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). З поваленням військової диктатури у Португалії (квітень 1974 р.) незалежність отримали й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

Під час четвертого етапу (80—90-і pp.) незалежними стали останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР визнала самостійність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао.

Після того, як П. Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р. У окремі періоди в країні було По півтора десятка самостійних урядів. Єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві. У 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. знову Конго).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо По та Ріо Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У західній Сахарі (іспанська назва Ріо де Оро), де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до 1975 р. У грудні 1975 р. Іспанія передала цю територію під спільне управління Мавританії та Марокко, проте Мавританія швидко відмовилася від наданих їй прав. У лютому 1976 р. Народний фронт визволення Сахари і Ріо де Оро (ПОЛІСАРЮ) оголосив незалежну Арабську демократичну республіку Сахари, яка не була визнана жодною з країн світу. Отримавши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРЮ розпочав партизанську війну. З перемінним успіхом боротьба тривала до 1991 р., коли було підписано перемир'я.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головна їхня проблема — відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні і територіальні проблеми цих країн — звичне явище. 

Дякую за увагу !