Демократизація суспільно-політичного життя. Виникнення громадських організацій

Демократизація політичного життя в період «Перебудови»

Демократиза́ція політична реформація, система заходів та законів, направлених на впровадження елементів демократії (народовладдя) в країні, суспільстві. Як правило мається на увазі суспільства, що не мають демократичного устрою, а саме: пост-тоталітарні, пост-авторитарні, ієрархічні суспільства

Причини «Перебудови»На середину 80-х рр. для керівництва держави ставала дедалі очевиднішою необхідність реформування економіки. А зміст економічних реформ вбачався у переході від адміністративних до переважно ринкових методів керівництва на всіх рівнях, до широкої демократизації управляння, активізації людського фактора. Проте саме життя показало, що існуюча система не піддається реформуванню, оскільки проведення економічної реформи наштовхувалось на опір всередині самої КПРС з боку її «ортодоксів». Саме тому М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспільного життя, який одразу ж одержав підтримку людей. Як і будь-яка масштабна дія, перебудова розмежовувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету в руйнуванні старого в найближчі строки. Це загрожувало хаосом і анархією. На другому полюсі були ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Новаторське крило у політичному керівництві СРСР і УРСР прокладало курс перебудови, лавіруючи між екстремізмом і консерватизмом.

Зміни у внутрішній та зовнішній політиціУ квітні 1985 р. М. Горбачов проголосив курс на перебудову, що базувалася на так званому новому політичному мисленню. У зовнішній політиці це передбачало відмову від вирішення міжнародних проблем за допомогою сили, зняття загрози термоядерної війни. На зміну політиці конфронтації і ворожнечі, яка велася ще з повоєнних років, мала прийти політика добросусідства, співпраці держав з різним політичним устроєм. У внутрішній політиці перебудова передбачала розвиток демократії, гласності, надання громадянам СРСР можливості впливу на прийняття державних рішень і контролю за їх виконанням, подолати кризові явища в економіці, які проявились в зростанні відставання СРСР у реалізації науково-технічних програм, піднести життєвий рівень людей.

Програма 7 ДЗ метою кардинальної зміни суспільного буття, з точки зору члена політбюро ЦК КПРС О. Яковлєва – одного з ідеологів перебудови, необхідно було приступити до вирішення таких проблем, як департизація суспільства, денаціоналізація державної власності, деколективізація села, демонополізація та визнання конкуренції природною нормою оздоровлення економіки, екологічна деіндустріалізація, демілітаризація як засіб переведення армії і ВПК на раціональні рейки, деанархізація менталітету. В історичній літературі ці теоретичні засади перебудови отримали назву 7 Д. Комплексна реалізація цих заходів повинна була просунути СРСР до нової культури, до нових здобутків цивілізації.

Зрушення у політичному житті України

ХІХ Всесоюзна партійна конференція (червень 1988 року)“Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної ситсеми”“Про боротьбу з бюрократизмом”“Про міжнаціональні відносини”“Про гласність”“Про правову реформу”

Відкриття простору для самоврядування суспільства, сприяння розвитку ініціативи громадян

Політичні зміни: Вищий законодавчий орган в СРСР – з’їзд народних депутатів. Змінено порядок проведення виборів: на одне місце могло балотуватися кілька осіб. Третина місць резервувалася за КПРСВисунення кандидатів здійснювалося трудовими колективами

Республіканський депутатський клуб. Юрій Щербак. Володимир Яворівський. Віктор Грищук

Вимоги: Скасування статті 6 Конституції СРСРВпровадження різних форм власності в економіку України. Укладення нового союзного договору “на вільних засадах”Резолюція “Про голод 1932-1933 рр”

Голова ЦК КПУВолодимир Щербицький. Володимир Івашко. Станіслав Гуренко

Створення українських громадських організацій. На першому етапі перебудови ініціативу реального реформування в Україні у ті роки, зокрема у національно-політичній і культурно-освітній діяльності, взяли на себе представники української творчої інтелігенції. В 1987-1988 рр. вона гуртувалась навколо Українського культурологічного клубу, «Товариства Лева», історико-просвітницької організації «Меморіал», Товариства української мови ім. Т. Шевченка тощо. Через відсутність на цьому етапі єдиного координаційного центру ефективність роботи названих громадських організацій зоставалась невисокою.

Товариство Лева. Народний Рух України за перебудову. Український культурологічний клуб. Меморіал. Українське товариство охорони природи. Дружини охорони природи. Українська Гельсінська група

Украї́нський культурологі́чний клуб (УКК) — перша незалежна громадська організація в радянській Україні. Зустріч ініцітивної групи відбулася 6 серпня 1987 у київському кафе «Любава» на Оболоні під егідою райкому комсомолу. Установчі збори УКК відбулися 16 серпня 1987 на дачі в Аркадія Киреєва — першого голови ради клубу. У 1987—1988 УКК об'єднав людей демократичних поглядів, провідну роль у ньому відігравали колишні політв'язні Євген Сверстюк, Сергій Набока (голова ради), Олесь Шевченко, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Шевченко, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Володимир Федько та ін. Український культурологічний клуб проводив засідання практично щотижня. Теми засідань торкалися процесів зросійщення в Україні, приховування геноциду українського народу 1932—1933 років, замовчування наслідків Чорнобильської катастрофи, захисту історичних пам'яток, розкриття «білих плям» в українській історії тощо. Засідання УКК збирали до 400 учасників. Влада відмовила Клубу в наданні приміщень, намагалася дискредитувати УКК в ЗМІ. Однак Клуб продовжував активно працювати, збираючись окремими секціями (їх було 6) на приватних квартирах та проводячи свої заходи просто неба. Для участі в його засіданнях таємно приїжджали зі Львова, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Донецька. Теми засідань УКК висвітлювалися на сторінках відновленого В'ячеславом Чорноволом «Українського вісника». Діяльність УКК отримала широкий резонанс за кордоном. Всі активісти УКК перебували під наглядом КГБ.26 квітня 1988 року активісти УКК на площі Жовтневої Революції (Майдан Незалежності) у м. Києві вчинили спробу провести перший в УРСР несанкціонований мітинг присвячений другій річниці аварії на Чорнобильській АС. Спроба проведення мітингу була придушена, учасники жорстко побиті і арештовані молодиками в цивільному з червоними пов'язками, які представлялись «громадськими активістами».

Товариство Лева одна з найперших незалежних організацій в УРСР, створена у Львові 19 жовтня 1987 року групою національно свідомої молоді, яка від весни того ж року добровільно працювала на відновленні пам'яток Личаківського цвинтаря.«Товариство Лева» мало на меті активну участь в процесах національного відродження і те, що згодом отримало назву «розвиток громадянського суспільства». Починало діяти в умовах комуністичної партійної монополії, вдало використовуючи «дах» Львівського міського комітету ЛКСМУ. Згідно з тодішнім статутом ТЛ голова Товариства не міг бути обраним більше, ніж на один рік. Першим головою був Орест Шейка, наступними — Ігор Гринів, Левко Захарчишин, Ярослав Рибак та інші. Співавтор першого статуту і перший голова етнографічної секції — Мирослав Решетило. Однією з перших публічних акцій ТЛ був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка, який набув скандального резонансу через те, що на ньому чи не вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь (на той час штучно ізольовані від суспільства). Найпомітнішими акціями перших років діяльності ТЛ було відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо), впорядкування занедбаних пам'яток архітектури (Личаківський цвинтар, монастир Кармелітів Босих, костел Єлизавети у Львові), активізація молодіжної української музичної культури, проект «Історичний театр», Еколого-культурологічна експедиція «Дністер» (почалася 1988 року), перший в Україні концерт пам'яті Володимира Івасюка (1989, Львівський театр опери та балету), акції з відродження осередку димленої кераміки в селі Гавареччина (Львівська область), якими опікувалася передовсім відома режисерка Дарія Ткач, та інші.

Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» — товариство, яке займається збереженням пам'яті стосовно політичних репресій у СРСР у XX сторіччі та правозахистною діяльністю, нараховує у своєму складі десятки громадських організацій у Росії, Казахстані, Латвії, Грузії, Україні та інших країнах. Товариство «Меморіал» створене 28 січня 1989 року у Москві під назвою Всесоюзне добровільне історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Одним з найактивніших засновників був видатний радянський дисидент і академік Андрій Сахаров. В майже всіх союзних республіках були утворені республіканські товариства, наприклад український «Меморіал». В 1992 році товариство отримало свою сьогоднішню назву. Згідно зі Статутом товариства, цілями «Міжнародного Меморіалу» є:допомога у побудові розвинутого громадянського суспільства та демократичної правової держави, що виключає повернення до тоталітаризму;участь у формуванні суспільної свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів та затвердження прав особистості у політичній практиці та суспільному житті;участь у відновленні історичної правди та шануванні пам'яті жертв політичних репресій тоталітарних режимів. Товариство проводить дослідження, займається просвітою та правозахисною діяльністю. Створені загальнодоступні музейні колекції, документальні каталоги, електронні бібліотеки на тему трагічних подій та репресій радянського тоталітарного режиму. За ініціативою «Міжнародного Меморіалу» на Лубянській площі (навпроти споруди КДБ) у Москві встановлений Соловецький камінь у пам'ять жертв радянського терору. Багато подібних пам'ятників встановлено у різних містах колишнього СРСР. Окрім збору та оприлюднення матеріалів про історичні події товариство «Меморіал» займається активною правозахисною діяльністю та реагує на поточні події у країнах СНД.

«Меморіал» імені Василя Стуса. Основною метою організації є задоволення та захист законних соціальних, економічних, політичних, правових, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів своїх членів та політв'язнів, репресованих та осіб, що зазнають не правового відношення до себе. Основними завдання діяльності є:сприяння процесам розвитку демократії в Україні;ліквідація наслідків тоталітаризму у всіх сферах суспільного життя шляхом встановлення історичної справедливості;збереження пам'яті про жертви Геноциду в Україні, увічнення пам'яті загиблих внаслідок політичного терору, голодомору та репресій з 1917 р. і до наших днів;сприяння реабілітації жертв репресій, пошук місць масових поховань учасників визвольних змагань і жертв політичних репресій, проведення їх ексгумацій перепоховань та надання допомоги їхнім сім'ям згідно чинного законодавства;внесення пропозицій до органів влади та місцевого самоврядування, що стосуються прав людини, прав репресованих, остарбайтерів, членів їхніх сімей;проведення наукових досліджень в галузі історії, культури та права України;сприяння відродженню духовної культури громадян України, а також українців, що мешкають за кордоном;залучення молоді до роботи в організації, а також просвітницька робота в молодіжному середовищі;пропаганда демократичних цінностей — пріоритету прав людини, віротерпимості, національної та расової рівноправності, політичного плюралізму.

Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ) — суспільно-громадська організація, створена на Установчій конференції 11-12 лютого 1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка, що на хвилі національного піднесення об'єднала численні організації та гуртки з метою відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя. До 1992 року мало Головну Раду з 70-125 осіб, Центральне правління з 22-25 членів, Секретаріат, лекторій і газету «Слово». Перше потужне обласне Товариство рідної мови створено в червні 1988 року у Львові (очолив Роман Іваничук). До 1990 року, спираючись на працю численних ентузіастів, внески й пожертви, ТУМ виросло в розгалужену потужну організацію, здатну проводити велелюдні заходи, впливати на події в країні та державні рішення. Ідеологію ТУМ, яке підтримувало Народний рух України, сформувала національна інтелігенція, передусім письменники, науковці й освітяни; перша резиденція ТУМ була у Спілці письменників України. Авторитет Товариства визначив ключові вимоги Закону про мови 1989 року і значною мірою демократичне обрання 1990 року національно свідомих політиків до Верховної Ради, за складу якої Україна здобула незалежність. Друга конференція ТУМ 29-30 вересня 1990 року зібрала 1200 делегатів, тоді ж на посаді голови ТУМ Дмитра Павличка змінив Павло Мовчан. Спілка як всеукраїнська проіснувала де-юре до 21 січня 1992 року, а фактично ще півроку, і на той час налічувала близько 140 тис. членів (до 90 тис. на Львівщині).

Народного руху України (РУХ) за перебудову. Звільнені у 1987 р. з тюрми В. Чорновіл і в 1989 р. Л. Лук’яненко (де вони перебували за свою політичну діяльність) включилися в політичне життя і надали нового імпульсу національно-визвольному рухові інтелігенції. За ініціативою І. Драча, Д. Павличка, М. Поповича та інших 16 лютого 1989 р. у «Літературній Україні» був опублікований проект програми суспільно –політичної організації Народного руху України (РУХ) за перебудову. У ньому зазначалося, що «Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеалами партії та ініціативою найширших народних мас». Рух мав намір «допомогти Компартії України у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який сприяв би розвитку суспільства, що ґрунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці».

8-10 вересня 1989 р. у Києві за ініціативою Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. На цей час в Русі було 280 тис. членів. На І з’їзді НРУ із 1158 делегатів було 110 робітників і 16 селян, 228 членів КПРС і 29 комсомольців. На з’їзді відбулась широка дискусія з проблем долі України у минулому і на майбутнє, про соціалізм і можливі варіанти його розвитку. Чимало делегатів з’їзду вимагали від органів влади відмінити цензуру. Серед виступаючих були О. Гончар, І. Дзюба, Д. Павличко, Л. Лук’яненко. Головною політичною тезою на з’їзді була: СРСР має бути конфедерацією суверенних республік, Українська Гельсінська Спілка (УГС) вимагала, щоб Україна вийшла із СРСР. На І з’їзді головою Руху обрали І. Драча. У прийнятій на з’їзді програмі проголошувалась необхідність побудови в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут й умови для гідного життя людини. На цьому етапі більшість делегатів з’їзду зійшлася на тому, що необхідно вести боротьбу за оновлення соціалістичного суспільства. Щодо КПУ, то вона виявилась не готовою до відкритої ідейної боротьби з політичними опонентами. Нерішучість і боязнь демократичних процесів були тими чинниками, що в Україні перебудова в своїх основних завданнях не реалізовувалась. Однак і надалі гальмування перебудови уже було неможливе. У вересні 1989 р. В. Щербицький залишив посаду першого секретаря ЦК КПУ. Наступним першим секретарем став В. Івашко. Політичне життя в республіці дедалі загострювалося. Стали нормою несанкціоновані мітинги опозиційних сил і вимоги з боку опозиції відставки деяких перших секретарів обкомів партії.

Завдання НРУ

Загострення кризи КПУКерівні органи КПУ зі свого боку не сприйняли ідеології Руху, негативно поставилися до його виникнення і розгорнули кампанію його дискредитації. Це підштовхнуло членів Руху до переходу в опозицію до Компартії. З весни 1989 р. почали створюватися місцеві осередки Руху в окремих містах, у т. ч. в Тернополі, Львові. Позитивним поштовхом на шляху демократизації та радикалізації політичного життя стали вперше проведені на альтернативній основі останні вибори депутатів Верховної Ради СРСР, що відбулися у березні 1988 р. І хоча третина депутатів залишалася за квотою КПРС, все ж таки у трудових колективах відбувалося бурхливе обговорення кандидатів у депутати. Гласність переросла в свободу слова. На мітингах піднімалися синьо-жовті прапори. На 175 мандатів народних депутатів СРСР в УРСР було висунуто 650 кандидатів. Від опозиційних до КПРС сил народними депутатами стали Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак та багато інших. І, навпаки, не були обрані депутатами перші секретарі Київського та Львівського обкомів КПУ. У Верховній Раді СРСР депутати від опозиції створили міжрегіональну депутатську групу. Широкого політичного резонансу в республіці набуло перезахоронення у 1989 р. в Івано-Франківську жертв комуністичного режиму. У Києві, на Байковому кладовищі, перезахоронили В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого. Нові політичні сили України звинувачували КПУ у неспроможності вивести економіку із кризи, розгорнули агітаційну роботу в трудових колективах з метою посилення з їх боку протестних дій. В роки перебудови відродився робітничий рух. Страйки робітників у 1989 р. стали серйозним засобом протесту проти неочікуваного і неприйнятного для них становища. Попереду серед страйкарів були шахтарі Донбасу, Павлограда, Червонограда, Нововолинська. Вони висловили недовіру КПУ, урядові УРСР. До страйкуючих шахтарів приєднались студенти, які вимагали подальшої демократизації суспільства. Уряд УРСР задовольнив основні вимоги шахтарів: було збільшено зарплату, з’явився новий закон про їх пенсійне забезпечення.

26 березня 1989 року – вибори народних депутатів СРСР