Дидактичний посібник «ГЕОГРАФІЯ В ЛЕГЕНДАХ»
Завдання даного посібника - допомогти вчителям у викладанні географії, а учням у її вивченні. У посібнику більше 40 назв географічних об'єктів, згрупованих за темами. Матеріал з розділів «Легенди про річки»» , «Легенди про озера» , «Легенди про водоспади» , «Легенди про моря» , «Метеорологічні явища», «внутрішні сили Землі», «Гірські породи», «Форми рельєфу» можна використовувати при вивченні географії у 6-7 класах. Матеріали розділу «Всесвіт» допоможе при вивченні курсу природознавства 5 класу. А легенди розділу «Тварини і рослини « стануть у нагоді не лише вчителям географії , але й біології. Крім того, матеріал посібника може допомогти при підготовці учнів до географічних олімпіад, а також знадобиться учням, які цікавляться географією не тільки в межах шкільної програми.
Відділ освіти Володимир-Волинської райдержадміністрації
Районний методичний кабінет
Дидактичний посібник
«ГЕОГРАФІЯ В ЛЕГЕНДАХ»
Підготувала : Сьомка Р.І. –
вчитель географіі
ЗОШ І-ІІ ст. с. Жовтневе
2014
Р.І. Сьомка , вчитель географії,
вчитель вищої категорії , старший вчитель.
Пізнавальні тексти ( з досвіду роботи)
Рецензенти :
В.В.Пшонко , методист райметодкабінету відділу освіти Володимр - Волинської РДА
Автор пропонує тексти для вчителів географії. Вони сприяють кращому запам'ятовуванню географічної номенклатури , спрямовані на розвиток інтересу до предмету, викликають пізнавальні емоції.
Рекомендовано педагогічною радою школи
( протокол № від 2014 р.)
2014
Зміст
|
Назва розділу |
Сторінки |
|
І.Вступ
ІІ. Легенди, рекомендовані для використання
Легенди про річки 1. Дніпро і Десна 2. Дністер 3. Дунай 4. Рось 5. Либідь 6. Ангара Легенди про озера 7. Світязь 8. Синевір 9. Севан 10. Байкал 11 Лох-Несс 12. Тітікака 13. Солодке 14. Світязь 15. Оконське
Водоспади 16. Ніагарський 17. Вікторія 18. Текендема 19. Ківач 20.Учан-Су Моря 21.Азовське
Метеорологічні явища 22. Гроза 23. Райдуга 24. Роса
Внутрішні сили землі 25. Землетруси 26. Вулкани
Гірські породи та мінерали 27. Кров рудани 28.Горючі сланці
Форми рельєфу Землі 29. Карпати 30. Ведмідь - гора 31.Говерла
Всесвіт 32. Як вийшли на небо зорі «Віз» 33. Зодіакальні сузір'я Міста і люди 34. Про пастуха Луцька і місто його імені на Стирі 35. Хто наші предки? 36. Давній герб Луцька 37. Чорнобиль
Тварини і рослини 38. Як народився лелека 39. Чорний лелека 40. Калина 41. Легенда «Вишня – вічна наречена» 42. Легенда про блакитний барвінок 43. Чорнобривці 44. Соняшник 45. Мальви 46. Неопалима купина
ІІІ. Теми програми , де можна використати дану легенду
ІУ. Література
|
5
6
9
15
18
19
21
23
25
28
31
33
39
41 |
Вступ
Географічні назви - обов’язковий елемент географії. Без використання географічних назв неможливо засвоєння програмного матеріалу. Якщо учень зрозуміє походження і значення тієї чи іншої назви, він краще її запам’ятає. Зацікавившись звучанням назв, учні захочуть зрозуміти їх сутність. Що означає те або інша назва? Чому воно присвоєно саме цьому географічному об’єкту? Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження означає полегшити учням не тільки її запам’ятовування, але й розуміння Щоб запобігти механічному запам’ятовуванню об’єктів географічної номенклатури, вчитель повинен розкрити значення їх назв, зміст та походження. Чим цікавіше розповідь вчителя, тим більший інтерес він викличе в учнів, тим успішніше буде процес навчання.
Учні з великим інтересом слухають пояснення про походження географічних назв, особливо тих, що пов’язані з міфами, легендами, народними переказами. Географічні назви для вчителя можуть стати багатим матеріалом для організації цікавих ігор та вікторин.
Завдання даного посібника - допомогти вчителям у викладанні географії, а учням у її вивченні. У посібнику більше 40 назв географічних об’єктів, згрупованих за темами. Матеріал з розділів «Легенди про річки»» , «Легенди про озера» , «Легенди про водоспади» , «Легенди про моря» , «Метеорологічні явища», «внутрішні сили Землі», «Гірські породи», «Форми рельєфу» можна використовувати при вивченні географії у 6-7 класах. Матеріали розділу «Всесвіт» допоможе при вивченні курсу природознавства 5 класу. А легенди розділу «Тварини і рослини « стануть у нагоді не лише вчителям географії , але й біології.матеріали розділів «Міста і люди» будуть ефективними не лише при вивченні «Фізичної географії» але в курсах «Економічна та соціальна географіяукраїни.
Крім того, матеріал посібника може допомогти при підготовці учнів до географічних олімпіад, а також знадобиться учням, які цікавляться географією не тільки в межах шкільної програми.
Форми та методи використання легенд можуть бути різноманітними:
а) при вивченні нового матеріалу :
- як доповнення до розповіді, які художньо прикрашають стислий неемоційний текст підручника;
- як художній , поетичний опис картин та ілюстрацій природи , що демонструються на уроках;
- як інформація для роздумів при вирішенні різноманітних проблемних завдань;
- як опис об’єктів природи при роботі з картою та при вивченні номенклатури;
- як елемент зацікавлення;
- як засіб емоційного чи розумового розвантаження;
б) при закріпленні матеріалу вивченого на уроці , коли учні , використовуючи набуті знання, беруть участь у грі «Що? Де? Коли?» .
Легенди про річки
Д
ніпро і Десна
Дніпро і Десна — це брат і сестра. Вони були колись людьми. Як виросли вони, батько й мати благословили їх у дорогу. Змовились брат із сестрою вийти вранці й полягали спати.
Десна любила поспати — і проспала ранок, а Дніпро прокинувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і заревів степами. Десна прокинулась — аж брата немає. Вона тоді пустила ворона вперед і побігла слідом.
Летить ворон і, як тільки наздожене Дніпро, всякий раз і крякне. Що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік — і подався далі. Багато разів Десна повертала до Дніпра, багато разів повертав він убік: тому він такий і кручений...
На ворона напав рябець і давай битись. Чи довго бились, чи ні — Дніпро добіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко,— прихилилась до брата і злилася з його гирлами. Тепер вона тече ліворуч, а Дніпро праворуч. Де є острови і скелі серед річки, там розходиться Дніпро з Десною. Коли день ясний, то видно, де Дніпро, а де Десна: у Дніпрі вода синя, а в Десні мов жовта; Десна тече тихо, Дніпро — прудко.
Про Дніпро і Десну є пісня:
Десна Дніпру рідна сестра,
Десна Дніпро спережала,
Гори, кряжі становила,
Дніпра-брата не спинила,
Ще й ворона посилала,
А в Києві в Дніпр упала.
Жалується Лиман морю,
Що Дніпр узяв свою волю,—
Свої гирла прочищає,
Лиман -море засипає
Д
ністер
Колись у давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмочок, а вздовж нього подекуди жили люди. Були серед них мисливці, хлібороби. І вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, що був на березі струмка, позначками. Що не день, то нова позначка. За ними вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни...
Але одного разу струмок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема.
— Хто дні стер? — бідкалися люди і самі ж відповідали:
— Та хто? Струмок дні стер.
З того часу і стали називати струмок, який дні стер, Дністром. Тепер це вже не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба,
де вода б'є догори водограєм.
Д
унай
Найдавніша назва, що дана греками Дунаю, означала « Бог річок». Багатий народний епос про Дунай. У незліченних народних творах оспівані не тільки сама ріка, її мальовничі береги, старовинні міста, колись величезні замки, а й люди, чиї діяння навіки залишилися в пам'яті нащадків.
В одній давній билині говориться, що Дунай виник від « крові молодецької» богатиря-киянина Дуная Івановича. Багато славних діл здійснив він, та одного разу його перемогла у стрільбі з лука власна дружина Настя. Не стерпів ганьби Дунай Іванович, у нападі гніву вбив дружину і разом з нею занапастив дитя, яке було в утробі матері. Тоді в божевільному відчаї вдарив себе «гартованою стрілою» і помер зі словами:
Від моєї крові молодецької
Потечи ти, матінко Дунай-ріка...
І там, розповідається далі в билині,— Де впала Дунаєва голівонька...Протікала річенька, Дунай-ріка...
Д
унай
Жилі собі два брати-велетні; одного звали Карпатом, другого — Балканом .Розкидала їх доля в різні кінці, вони так і жили в довгій розлуці. Та от якось зустрілися, зраділи хотіли було кинутися один одному в обійми, аж раптом став поміж них пінявою хвилею третій богатир — Дунай і закричав: « Ануте розступіться, браття, гора з горою не сходиться!» Від цього крику богатирського заклякли брати, закам'яніли. Так і залишилися стояти навіки один проти одного: на півночі — Карпати, на півдні — Балкани а поміж цими гірськими громадам] в міжгірному проході тече річка Дунай. Вузька частина проходу називається Залізними Воротами.
Р
ось
Не було колись на Росі гранітних берегів, не лежали на її заплавах брили сірого каменю, не вкривали дно її гранітні валуни... Не було та стало...
Покликав колись грізний султан кримського хана і наказав йому:
— Іди на Україну та приведи невільників, мені потрібні веслярі на галери... А нема міцніших .галерників, як козаки...
Пішли татари за невільниками і полягли в степу під гострими козачими шаблями. Довго лютився султан і велів зібрати військо, щоб самому повести його на Україну. Перед по ходом вирішив султан порадитися з наймудрішими. Мудрець з довгою сивою бородою промовив:
— Ти завоюєш Русь, як перейдеш річку Рось... Тільки ніхто не знає як перейти її... Бо це могутня річка, вона мати русичів, і козаки сил набираються, п'ючи з її цілющого лона.
Повів султан військо на Україну. Почали переправлятися через річку. Гуркочуть вози, запряжені кіньми та волами в'їжджають прямо в воду, не шукаючи переправи. Поспішають нападники, бо рознеслась чутка, ніби там, за Россю, живуть красуні, рівних яким у цілому світі немає. Поспішали чужинці, кожен хотів захопити собі найкращу здобич...
Заклекотала Рось, заходили по ній високі хвилі, сховалось сонце за темну хмару. Вдарили високі хвилі в турецькі вози, затопили верхівців, збили з ніг піших яничарів. І на кого впала хоч крапля води — всі ті чужинці падали на землю сірими валунами. Закляк посеред річки султан на своєму коні, скам'яніла його гостра шабля.
Зупинилось вороже військо. Очима, сповненими жаху, дивились турки на збурену Рось. А річка розливалась, затоплювала луги, заливала ворогів. Вкрилися береги камінням, купами лежало воно на луках та заплавах, і закричали ті, що вціліли, вороги кинулись тікати далі від Росі, шукали собі порятунку в дикому степу.
Давно це діялось. Тільки й тепер на берегах Росі лишились стояти скам'янілі турецькі воїни, вози з султанським скарбом, ворожа зброя. Несе свої голубі води привільна Рось і плескотом своїх хвиль розповідає про далеке минуле.
Л
ибідь
Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки одного київського князя. Вона була гарна, як травневе сонце. З усіх країв світу з'їжджалися молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати й чути не хотіла про весілля. «Не піду, й годі!» — казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли порадитись між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися.
Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горлиця в клітці, сиділа у своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло кілька літ. Помер князь. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одна-однісінька. Сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який назвали Либіддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою...
А
нгара
Жив у далекому Сибіру батько на імення Байкал. Було у нього 366 дочок.Всі вони любили батька і приходили до нього.Але одна донька ангара була закохана в хлопця Єнісея.Коли вона розповідала про це батькові, то він був проти.Але ангара не послухалася і втекла до коханого, а батько кинув їй услід камінь. З тих пір Ангара все біжить і біжить під батька.Батько став озером, доньки - річками, які несуть свої води у Байкал, і тільки одна ангара біжить від батька до свого коханого Єнісею, а каміння, яке кинув батько, перетворилося на ангарський та Єнісейський кряжі.Таким чином Ангара та Єнісей уже багато років разом.
Легенди про озера
С
вітязь
«Українським Байкалом» називають місцеві жителі озеро Світязь. Дослідник озера П. А. Тутковський зібрав наприкінці XIX ст. декілька легенд. Перша легенда — про походження озера.
Колись у давні часи, там, де нині плюскочуть води озера, стояло красиве місто. Одного разу воно зненацька провалилося, вода, що хлинула з надр землі, затопила місце провалу, а дівчата зниклого міста перетворилися на рослин. Раз на рік рослини розквітають і вкривають дзеркальну гладінь красивими блакитними квітами. Щодо дівчат, то це, певна річ, казка, а от блакитні квіточки — правда. Місцеві жителі називають цю рослину цар-травою. І ніде, крім озера Світязь і Білого, вона не зустрічається, ця рослина ендемічна.
С
вітязь
В давнину, коли озера не було й сліду, жив у тому краї дід. Збирав лікувальні трави, лікував людей і з того мав хліб. Якось забрів старий далеко від домівки, вийшов на галявину. Бачить, хлопці худобу пасуть. Напав тут на нього злий собака, а хлопці, замість того, щоб відігнати його, почали ще й цькувати. Дід прогнав собаку, а хлопцям наказав іти за ним. Привів їх до великого валуна, відкотив його убік. Раптом з ями, яку накривав валун, вдарив великий потік води і затопив все довкола. Хлопці потонули, а старших дід повів далі, наказавши їм не оглядатися. А тих брала непереможна цікавість, і, не пересиливши себе, вони подивилися назад. Та щойно озирнулися, одразу стали деревами.
І стоять вони й понині на острівці, що посеред озера, шумлять листям, нарікають на свою гірку долю.
С
вітязь
Там, де тепер простягаються сумні піски і ростуть аїр та купава, колись гомоніло пишне місто володаря Тугана. Тяжкі то були часи, частими були побоїща. І ось прокотилась нова тривога. На землі князя Мендоса рушило вороже військо. Просить він допомогти в славного князя Тугана, і князь, вірний бойовій присязі, збирає хоробрих воїнів на виручку своєму побратимові. Трублять сурми похід, вирушає в далеку дорогу вірна дружина. Та вже за ворітьми князя спиняє лиха думка: рідне місто лишається без оборони. Повертається Туган додому і оповіщає про це своїй дочці. Але дівчина, охоплена патріотичним поривом, наказує батькові допомогти вітчизні. Настає тривожна ніч. Під темним її покровом ворог підступає до міста. Гримить таран. Падають міські брами. Охоплені жахом, жителі кидаються до замку. У відчаї звертає свій благальний погляд до неба беззахисна
княжна:
Як не втекли ми від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари,
Чи заховай під землею!
І тоді місто запалося, а на його місці утворилось озеро. Розгарячілі у битві ворожі воїни заходили у воду. Та всяк, хто сягав води за чарівною квіткою, падав убитий страшною хворобою.
С
иневир
У давні часи гори Карпати належали багатому графові, на якого верховинці змушені були працювати: випасати графських овець і корів, рубати ліс, косити траву. У графа була красуня — дочка Синь. Дівчину звали так тому, що в її очах, здавалось, була зібрана вся синь бездонного карпатського неба.
Одного разу багач вирішив перевірити, як його наймити-лісоруби працюють у горах. Синь попросила батька взяти її з собою.
Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка збирала на поляні квіти. І в цей час донеслась чарівна мелодія сопілки. Дівчина пішла на ці звуки. На луці, де паслися вівці, вона побачила юнака, який грав на сопілці. Побачивши дівчину, юнак перестав грати.
— Хто ти? — здивовано запитав він.
— Я Синь. Ці гори й дерева належать моєму батькові. А ти хто?
— Я Вир, пастух графа.
Дівчина попросила його зіграти ще, і в лісі довго звучали чарівні мелодії. Надвечір дівчина попрощалася з Виром, пообіцявши прийти ще. Через деякий час Синь знову зустрілась із Виром. Все було, як і першого разу. Молоді покохали одне одного й почали таємно зустрічатися. Але люди донесли графові, що його дочка кохає простого пастуха. Граф заборонив дочці зустрічатися з Виром. Та чи може любов підкоритися чиїйсь волі? Не зупинили і Синь заборони батька, не злякали Вира погрози графа. І тоді граф наказав убити Вира.
Одного разу, коли Вир грав на сопілці, чекаючи на лісовій галявині кохану, слуги графа підкралися й штовхнули на нього з високої гори великий камінь... Почувши страшну звістку, Синь побігла до місця, де загинув її коханий.Обняла дівчина великий камінь і гірко заплакала. Дівочі сльози лились і лились, поки не затопили всю галявину і саму Синь, утворивши озеро, яке люди назвали Синевир.
Л
иман
Про озеро Лиман Харківської області розповідає народна лірична легенда.
У давні часи в цьому районі жили два брати — статурні, кремезні, вродливі. І сталося так, що обидва покохали одну дівчину, а вона — їх. Заслали до неї сватів — хай вибирає сама, хто стане їй за чоловіка. А дівчина ніяк не могла віддати перевагу ні тому, ні другому. І так вона страждала й побивалася, так плакала, що втонула у власних сльозах, які заповнили улоговину.
С
еван
Озеро Севан розташоване на Кавказі. В народі до наших днів збереглась легенда, що пояснює назву озера. Згідно з легендою, ванські вірмени, що жили на березі озера Ван, переселились на береги Севана, тому що воно було подібним до їх рідного озера. Але помітивши, що кліматичні умови цього краю більш суворі, вони з гіркотою мовили; «Сев Ван прийшов на нашу голову!»
Існує думка, що Севан — з вірменської «чорний монастир», який був збудований на берегах озера в IV столітті. Стіни монастиря мають чорний колір.
Б
айкал
У давні часи, де нині хлюпочуться води Байкалу і починає свій біг швидка річка Ангара, жив суворий богатир на ім’я Байкал з донькою Ангарою, вродливішої за яку не було у світі. Було в Байкала 336 синів. Старий тримав їх у чорному тілі. День і ніч примушував невтомно працювати. І сини трудилися не покладаючи рук. Вони розтоплювали сніги і льодовики і гнали кришталево чисту воду з гір у величезну улоговину.
Те, що вони здобували тяжкою працею, розтринькувала сестра Ангара. Вона витрачала зібрані багатства на убори і різні примхи. Одного разу прочула Ангара від мандрівних співаків про вроду і силу юного богатиря Єнісея, що жив за горами, і полюбила його. Та суворий батько готував їй іншу долю, вирішивши видати заміж за старого багатого Іркута. Ще суворіше почав він стерегти доньку, сховав її в кришталевий палац на дні підводного царства. Невтішно журилася Ангара, плакала в підводній темниці, просила богів допомогти. Зглянулися боги над полонянкою, наказали струмкам і рікам розмити стіни кришталевого палацу, визволити Ангару. Вирвалася дівчина на волю і побігла вузьким проходом між скелями. Прокинувся від гомону Байкал, розсердився, кинувся в погоню. Та хіба ж він, старий, може наздогнати молоду доньку! Все далі і далі втікала Ангара від розлюченого батька. Тоді старий схопив кам'яну брилу і жбурнув у втікачів, але не влучив. Так і залишилася відтоді лежати ця брила там, де річка виходить з озера, і звуть її Шаманським каменем . Розлючений старий все кидав і кидав услід утікачці уламки скель. Але чайки кричали щоразу: «Озирнися? Ангаро, озирнися!» І дівчина спритно ухилялася від смертоносних батьківських посланців. Прибігла Ангара до Єнісею, обняла його, і потекли вони разом у холодне море.
Л
ох-Несс і його чудовисько
На земній кулі є чимало озер, де за легендами і переказами, живуть якісь загадкові істоти. Фантазія і забобони стародавніх людей надавали одним таким монстрам вигляд драконів, іншим — страшного змія або якогось іншого звіра. Чимало цих чудовиськ уже віджили свій вік лишившись тільки на пожовклих сторінках стародавніх книг. Озеро Несе, що в Шотландії, особливе.
За легендами, які дійшли до нашого часу, в озері ніби живе чудовисько, зовні схоже на велетенського змія. Про це розповідається у стародавніх священних книгах, йому навіть дали власне ім’я — Нессі.
Т
аємниці озера Тітікака
Високо в Андах, на кордоні дво країн Перу і Болівії, розташоване найвисокогірніше озеро земне кулі. Воно знаходиться на висоті 3812 м над рівнем океану. Багато цікавого чекає на мандрівника на берегах озера, та, мабуть, найбільше приваблюють руїни загадкового міста поблизу озера. Учені називають його столицею Анд, а індіанці — Тігуанаку («містом мертвих» ). Щоправда від міста тут на площі завбільшки 2 км2 можна помітити тільки залишки якихось споруд і гігантських скель масою до 170 т. Потрапивши сюди із сусідніх гір, вони протягом віків протистоять силам природи і височать, як своєрідний пам'ятник працьовитим зодчим.
«Ельдорадо», тобто «озеро з золотим дном»,— називали Тітікаку колишні іспанські завойовники. За переказами, тут заховані незліченні скарби стародавньої імперії інків. Вони зібрали все золото, відлили з нього величезний ланцюг і, щоб скарб не дістався ворогові — іспанським конкістадорам, скинули його в бездонне озеро.
За іншою легендою, в затопленому озері-палаці сховано багатющий королівський скарб.
Зачаровують наземні пам'ятники Тігуанаку. В центрі міста стояв храм, весь фасад якого був прикрашений барельєфами. Вони збереглися до нашого часу. Та найцікавішою спорудою, безумовно, є Сонячні Ворота з нанесеним на них орнаментом ієрогліфів. Розшифрувавши їх, вчені дійшли висновку, що це астрономічний календар, але він не відповідає звичайному земному. У ньому не 365, а 290 днів. І хоч рік, за цим календарем, складається також з 12 місяців, але 10 з них тривають по 24, а два — по 25 днів. Звідки ж такий неземний календар? Чи не складений він на згадку землянам якимись пришельцями з інших світів? До речі, про зв'язок інків з неземними істотами розповідають деякі легенди.
О
зеро Солодке
Озеро Солодке знаходиться на Уралі, в Челябінській області. За легендою, назву озеру дав Омелян Пугачов. Якось перед тим, як вирушити в похід, він вирішив скупати свого коня. Завів його в озеро, скупав, вивів на берег, поплескав по шиї...
— Який ти в мене красивий, наче оксамитовий став!
Задоволений отаман розгладив вуса і раптом відчув на губах щось солодке. Здивувався, зачерпнув пригорщу води.
— Матінко моя, а Вода тут — солодка!
Звідси і пішла назва озера Солодке. Вчені дослідили, що вода озера лужна, містить соду і хлорид натрію. Сода, як відомо, на смак солодкувата, вона й надає воді своєрідного смаку.
О
зеро Оконське
Біля озера паслися корови. Пастушок погнав їх до водопою. Корови скаламутили прибережні води. Як на те з лісу набігли вовки. Худоба кинулась на середину озера і потопилась. Ходив берегом пастушок і не знав що робити, боявся повернутися без стада. Не дочекавшись корів, люди прийшли ввечері на пасовище. Пастушок розповів про лихо. Зажурились всі, а хтось розпачливо вигукнув:
— Бодай воно пропало, це озеро!
— Не кляніть його,— сказав старий дідок.— Хіба ж то причина в ньому? Одна біда другу веде...
Худоба спорожнила джерело. А вранці на місці озера була глибока порожня яма. Ціле літо жили селяни без джерела. Аж одного разу біжить пастушок вулицею, радісно гукає: «Джерело знайшлось! Воно б'є в іншому місці — за шляхом!»
Прийшли люди туди, а озерце хвилями грає. Було воно чистим і прозорим, як вікно. Відтоді село і джерело Оконським стали звати.
Легенди про водоспади
Н
іагарський водоспад
В одній із найдавніших індіанських легенд розповідається, що в далекі
часи, коли світло боролося з темрявою, відбувся смертельний поєдинок між двома духами Хінане і Маніту.
Ханіне був небесним духом, володарем хмар, дощу і блискавки, а Маніту — земний дух, що набрав вигляду змія. Довго боролися духи і ніяк не могли перемогти один одного. Тоді Хінане вдарив блискавкою Маніту, і той, закричавши від болю та злоби, заповз, поранений, у безодню, куди падають води Ніагари. І ніби в їхньому ревінні та гуркоті чути крики великого духу. Давні індіанські перекази розповідають, що у стародавніх племен, які жили біля водоспадів, був звичай щороку дарувати Маніту найвродливішу дівчину. І та, на яку випадав жереб, називалася Дівою Туману — нареченою Великого Маніту. Обраниця з радістю приймала цей сан, бо вважала за велику честь носити його... У день, призначений старшим чаклуном, до водоспаду сходилися всі, хто тільки міг, щоб взяти участь у святі. Під звуки барабанів на берег річки виводили Діву Туману, садовили в білий, наповнений плодами і квітами човник і одвозили на верхні пороги. Свято починалося піснями і танцями, які тривали декілька годин. Потім човен пускали із гребеня водоспаду, і дівчина летіла у безодню, «просто в обійми Маніту».
В
одоспад Вікторія
Коли Давид Лівінгстон відкрив водоспад Вікторія, він помітив, що поблизу водоспаду на 100 кілометрів немає ніяких поселень. Голосний гуркіт водоспаду вселяв жах у серця місцевого населення, вони обожествляли його, намагалися умилостивити злого Духа. Великий виступ поблизу водоспаду носив ім'я Острів Диявола. Місцеві жителі вірили, що на ньому живе злий та жорстокий Дух, і, щоб умилостивити його, вони приносили йому в жертву браслети, прикраси та інші предмети і при цьому говорили різні заклинання. В існування змієподібного чудовиська вірили і європейці, які приїздили в долину річки Замбезі. Перекази розповідали про те, що чудовисько подібне до кольорової змії. Але насправді поблизу водоспаду утворюється різнокольорова веселка. Іноді гра кольорів водоспаду має червонуватий відтінок.
В
одоспад Текендама
У Південній Америці у Венесуелі, на батьківщині найвищого водоспаду світу, на річці Богота, є водоспад Текендама, описаний Олександром Гумбольдом у XIX ст. Текендама в перекладі означає «відкриті двері». Індіанці, що населяють долини Боготи, з покоління в покоління передають легенду про те, як в далекі часи прийшов у долину старий чоловік і зробив багато добра. Навчив орати землю, сіяти злаки. Його дружина — зла чаклунка —одного разу, за відсутності чоловіка, викликала повінь. Щоб врятувати своє життя, люди піднялись високо в гори. На льодових вершинах їм загрожувала голодна та холодна смерть. Коли чоловік повернувся, то дуже розсердився. Однією рукою чаклун закинув дружину на небо та перетворив на Місяць, і з того часу вона світить холодним світлом. Могутнім розмахом чаклун розрубав гори — і вода, побігла з гірської долини. З того часу люди милуються водоспадом, як прекрасним витвором природи, що символізує перемогу добрих сил над злими.
В
одоспад Ківач
Існує карельська легенда. Дві рідних сестри-ріки Суна та Шуя довгий час
текли поряд і не хотіли розлучатися. Суна вступила сестрі зручніше русло, а сама вирішила відпочити та й задрімала (Суна в перекладі «сон»). Коли вона прокинулась, то помітила, що її сестра Шуя побігла далеко попереду і почала наздоганяти її, вивертаючи на своєму шляху скелі та каміння. Але як не намагалась Суна наздогнати сестру, їй це так і не вдалося. Обидві річки впадають в Онезьке озеро. А на місці, де в руслі Суни зустрічається перешкода в 11 метрів заввишки, утворився дивовижний водоспад.
У
чан -Су
На березі річки, неподалік від нинішнього водоспаду, колись стояла убога халупа. У ній жила бідна родина виноградарів. І якщо в цих людей не було жодних багатств, то справжнім скарбом і радістю їхнього життя була красуня-донька Учан.
Чорноока, повнолиця, струнка, як кипарис, вона була така легка і моторна, що мешканці селища не називали дівчину її справжнім ім'ям Зейнаб, а прозвали Учан, що означає «летюча». Вона дуже любила співати, і її дзвінкий голос часто повторювала гірська луна.
Одного разу над тим селищем пролітав гірський дух — могутній володар Кримських гір. Зачарований піснями дівчини і вражений її вродою, гірський дух викрав її і поніс у глибину високих гір. Так Зейнаб стала його полонянкою.
Сумуючи за батьками, дівчина якось попросила свого володаря сказати їй, що вони зараз роблять.
Гірський дух володів здатністю бачити все, що робиться в різних частинах країни.
- Твоя матінка і досі не може заспокоїтись і проливає сльози за тобою,— сказав він. Відтоді дівчина зажурилася і вже не співала пісень.
Минуло ще кілька років, і вона знову звернулася до гірського духа з тим же проханням.
- Матінка твоя померла. Батько і братик дуже хворі. Усі в селищі голодують, їм нічого їсти. Засуха винищила посіви, виноградну лозу. Худоба гине, трави пожовкли, немає води...
- Так допоможи їм! Ти ж усе можеш! — почала благати дівчина.
Але дух лиш похитав головою.
- Я безсилий. То справа рук демона мороку. Там він господар.
- Тоді відпусти мене додому Я хочу до рідні, щоб померти разом з нею.
Володар гір дуже любив дівчину і не хотів відпускати її до людей. Та бачачи, що вона від туги плаче і тане, як тоненька свічка, вирішив удовольнити прохання бідолашної.
- Я відпущу тебе,— сказав він,— і ти зможеш допомогти своєму племені, що стоїть на краю загибелі. Але це вимагатиме величезної жертви. Я перетворю тебе в річку і примушу сніги, льодовики, дощі і підземні джерела напувати тебе водою. Житимеш вічно і приноситимеш людям радість і життя, але вже ніколи не станеш людиною. Чи згодна ти на таку самопожертву?
- Так! Я готова!
Тоді гірський дух перетворив Зейнаб на річку.
І потекла вона від гірських верховин у низ по долині до людських селищ. Поспішала, стрибала по камінню, обходила стороною похмурі скелі і радісно гукала: «Я йду, батьку!».
Демон мороку, почувши радісні крики, вирішив перешкодити, не пустити річку до людей і поставив на дорозі могутній скелястий бар'єр.
Та ніщо вже не могло стримати стрімкого бігу потоку. Розірвавши кам'яні пута, річка кинулася з запаморочливої висоти вниз. І даремно демон намагався перешкодити їй: вона здолала ще три перепони і, вільна, потекла далі, до самого синього моря.
І там, де вона протікала, знову процвітало життя. Зазеленіли сади, поля, луки. Підвелася поникла виноградна лоза. Щастя прийшло в домівки мешканців селища.
Відтоді, кажуть, річку і великий водоспад народ почав називати Учан-Су — «летюча вода».
Легенди про моря
А
зовське море
Старі люди кажуть, що давно-давно колись в одному селі на березі моря
жила дуже красива дівчина. Звали її Азою. І любила вона гарного-прегарного хлопця.
Настав тривожний час, і Азин коханий пішов на війну з турками. А як виступав у похід, то подарував дівчині золотий перстень, щоб вона чекала й не забувала милого.
— Як загубиш цей перстень, то знатиму про твою невірність,— сказав парубок.
Пройшло кілька років. Аза берегла дарунок як зіницю ока, та все чекала хлопця з походу, а він не повертався. І ось одного разу сталася біда. Пішла дівчина до моря прати білизну, задумалася й упустила ненароком перстень у воду. А тут де не взялася хвиля, скаламутила воду — і пропав дарунок. Злякалася бідна Аза, кинулась у хвилі, щоб дістати свою дорогу втрату, та й утопилася.
З тих пір і зветься море Азовським на ім'я безталанної дівчини, яка так і не
діждалася свого милого з походу.
Метеорологічні явища
Г роза
Яке слово! І вживають його скрізь в одному й тому ж значенні — коли хочуть сказати про щось страхітливе. З давніх-давнен люди вважали грозу виявом божественних чи надприродних сил. Стародавні греки вірили, що гроза виникає тоді, коли гнівається бог Зевс. Його прозвали «громовержцем» і зображали з пучком блискавок у руці.
Про бога стародавніх германців Тора теж не можна сказати, що він істота добра. Коли він гнівався, то бив велетенським молотом по небу, від чого зчинявся страшенний гуркіт, і на землю дощем сипали вогненні іскри. «Тор розлютився, чекай лиха»,— казали люди, ховаючись по домівках.
В естонців бог грози Піккер їздив небом у вогненній колісниці і розважався по-справжньому жорстоко —кидав з висоти вогненні блискавки в житла ненависних йому людей.
Палахнув із хмари Піккер —
Дід на гуркітливім возі,—
Проскакав мостом залізним,
Кинув блискавку на землю...—
Розповідається в естонському народному епосі «Калевіпоег».
Японці досить примітивно уявляли собі причини грози і грому. Вони вірили, що всередині хмари сидить дід і бухкає в кілька бубнів, таких, в які на свята вони вибивали самі. Коли починається гроза, ескімоси вважали, що це на небі б'ються за тюленячу шкуру дві баби. В запалі боротьби вони перекидають лампи, і тоді спалахують блискавки.
І наш народ має свої легенди на цю тему. Ще в давні часи слов'яни шанували бога на ім'я Перун. Як і Зевс, Перун вважався Творцем блискавок та грому.
Згодом, коли християнство здобуло перемогу над язичеством, «функції» Перуна перейшли до Іллі-пророка. Набожні люди вірили, що коли вирувала гроза, гримів грім і яріли блискавки, то це Ілля-пророк гасав у вихрових хмарах на громохкій колісниці і ввергав на землю блискавки, караючи людей пожежами.
Р
айдуга
Коли закінчується дощ і яскраві сонячні промені пробивають собі широку дорогу крізь лахміття хмар до напоєної водою землі, можна побачити мальовниче явище: широка багатоколірна дуга, що високо здибилася в небо.
«Райдуга — райська дуга»,— казали в давнину. «Небесна дуга»,— називали її мешканці півночі. «Веселка», «градовиця», «райдуга-дуга»,—так по-різному називали райдугу.
«Богиня Ірида усміхається нам»,— казали стародавні греки, побачивши
на небі кольорову райдугу. І зображали свою улюблену богиню променисто усміхненою крилатою дівчиною з кухлем у руках. Цим кухлем богиня ніби носила хмарам воду. Ірида була посередницею між богами й людьми. Вона передавала людям волю богів, і тому її вважали вісницею.
За уявленням інших народів, райдуга була зброєю богів. Араби, наприклад, сприймали її як лук бога світла Казаха. Коли вони розправлялися з похмурими духами пітьми, які не пускали сонце на небо, то після переможного бою, йдучи на відпочинок, закидав свій лук на хмари. Індуський бог світла Індра використовував райдугу, щоб вішати на неї зброю після двобою з демонами пітьми і зла.
І волжани в давнину вважали, що райдуга — велетенська труба, по якій вода з річки викачується в небо. Напевне, спостерігаючи, як після дощу підсихала земля, зникали калюжі, вони гадали, що один кінець райдуги, опущений у річку, жалібно смокче з неї воду.
Тепер люди добре знають, що таке райдуга, чому вона з'являється на небі і має форму дуги.
Р
оса
Колись, дуже давно те було, жили на землі велети. Вони легко переступали
ногою з однієї гори на другу Ті велети мали страшенну силу, але використовували її лише для добра. Вони ніколи не робили нікому нічого злого. Тому люди їх добром будуть згадувати. Навіть коли довго не випадав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари, де було треба землю зволожити. А роси тоді ще чомусь не було. Десь перед тим, як мали прийти на землю такі люди, як ми, велети вже вимирали. Між тими останніми був і такий, що регулював дощ.
Він тяжко заслаб, лежав на Бескиді, і дуже йому було жаль, що сохне все на землі, а він не може притягнути дощові хмари. Уже пізнати було, що він помре і більше нічого не зробить для своєї землі. Коли він востаннє важко зітхнув і його серце перестало битися, усе, що лише було на землі,— дерева, корчі, трави різні,— все-все почало за ним плакати. Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді, коли дощу немає. То зелень так кожної доби оплакує доброго велетня, який рятував її від посухи колись, а тепер теж допомагає росою.
Внутрішні сили Землі
З
емлетруси
У багатьох народів світу віддавна побутують легенди й перекази, які по-своєму пояснюють причини землетрусів.
Коли в Полінезії виразно відчувалися підземні поштовхи, з мешканцями робилося щось дивовижне. Вони вибігали з хатин і шалено гамселили палицями землю, супроводжуючи удари несамовитим криком. Так вони намагалися «утихо-
мирити» бога Мануа, примусити його лежати в своєму догові спокійно. За їхнім уявленням, цей бог тримає на собі Землю, а коли перевертається, то вона здригається.
Мешканці індонезійського острова Целебес (Сулавесі) винуватцем землетрусів вважали бога Гоге; він начебто час від часу терся об дерево, через що Земля коливалася.
За уявленням камчадалів, бог Тукл їздить під землею на собаках, а коли сани чіпляються за каміння або собаки струшують із себе сніг, поверхня Землі починає труситися.
Стародавні греки одного зі своїх могутніх богів — Посейдона — вважали винуватцем « коливання Землі». Бог жив на дні морському й іноді з'являвся на поверхні моря, об'їжджаючи на колісниці свої володіння. Коли щось розлючувало Посейдона, він махав тризубом, і одразу здиблені морські хвилі котилися о суходолу. ильно б'ючись об берегові скелі, они трусили Землю.
Японія — одна з країн світу, де найчастіше бувають землетруси. Її стародавні мешканці вважали, що винуватиця землетрусів — «намазу»,—величезна вусата рибина, вона, овляв, лоскоче вусами морське но, і-воно починає здригатися. Щоб берегти себе від нещастя, японці аклеювали на вікна своїх жител зображення цього страховиська.
Цікаво відзначити, що перед сильним землетрусом справді біля берегів спливає велика глибоководна риба; це, мабуть, і стало основою легенди.
В
улкани
Колись люди не знали причин виверження вулканів. Величезні і грізні, вони вселяли в людину жах, породжували всілякі забобони. Уявіть себе на місці тих , хто жив поблизу вулканів, і ви зрозумієте, що вони відчували кожного разу, коли неприборкана стихія виявляла свою нестримну могутність. Не знаючи справжніх причин виверження вулканів, люди в давнину вважали це виявом диявольських надприродних чи божественних сил.
Стародавні римляни і греки були певні, що в надрах вулканів є велетенські кузні, в яких духи пітьми кують зброю з металів. Римляни вважали, що вулкани — це володіння Вулкана — бога вогню і ковальської справи. Вони вважали, що його майстерні знаходяться глибо ко під землею.
В архіпелазі Ліпарських островів найпівденніший із них називається Вулькано. На ньому піднімається невисокий конус, названий іменем цього острова. До вершини вулкана веде звивиста стежина, прокладена поміж оголених брил із лави й продуктів виверження. Всюди по схилах розкидане каміння, вулканічні бомби, шматки шлаку. Кратер димить виділенням лари й газів.Цей вулкан, за уявленням давніх людей, був входом у пекло. Він дав ім'я усім вогняним горам земної кулі. У стародавніх греків бог Вулкан називався Гефестом. Йому приписували ті самі вчинки».
Давньогрецькому поетові Піндару (V століття до н. е.) діяльність вулкана Етни уявлялася вогненним диханням Тіфона — стоголового чудовиська, скинутого Зевсом у пекло за те, що він пробував змагатися з богом за владу над світом. «На нього налягла засніжена Етна,— писав Піндар,— громада, що сягає неба, споконвічна годувальниця снігу, який засліплює очі. Від неї, з її надр, вивергаються священні потоки вогню, який не допускає до себе і від себе, і від цих річок удень валують клуби жовтого диму; але в пітьмі ночей полум'я, звиваючись червоними язиками, з шумом несе каміння в морську глибінь. То — страхітливий Тіфон вивергає на нас жахливі струмені Гефеста; те — чудо, яке сповнює подивом і тих, хто його бачив, і тих, хто про нього чув від очевидців»^
Гірські породи і мінерали
К
ров Рудани
Це було дуже давно. У долині двох річок жили люди. Чоловіки ходили на полювання, а жінки підтримували вогонь у багатті. І жила в тому племені Рудана — красуня з красунь. Стан тонкий, очі блакитні, мов весняне небо. Кохала вона найкрасивішого і сильнішого юнака племені. Всього було вдосталь.
Та одного разу почалась велика засуха. Пересихали річки й струмки, жовкла трава, залишала ті місця звірина. Тоді люди пішли до наймудрішої, що вона скаже?
— У цю долину,— мовила вона,— нас поселили предки, щоб ми годували себе своєю працею. А ми не зробили цього, користувалися дарами природи. Тепер небо гнівається. І щоб умилостивити його, треба, щоб хтось віддав землі свою силу, свою красу
Всі погляди зупинились на найкрасивішому і найсильнішому юнакові. Тільки що це? Ховається він за чужими спинами. Соромно стало Рудані за коханого. Вийшла вона наперед:
Я віддам за вас своє життя, люди.
Вийшла дівчина на високу скелю над річкою. З краю в край перерізала небо блискавиця, вдарив грім. А коли знову все осяялося спалахом, на скелі вже нікого не було.
Ранок наступного дня видався тихим і привітним. Потяглися до сонця напоєні водою трави, защебетали пташки. Ніщо не нагадувало нічної трагедії. Та скільки не шукали —не знайшли люди ні доброї Рудани, ні зрадливого юнака. Лише побачили, як текли дві ріки — червона, мов кров, Саксагань і каламутний Інгулець.
А ще з'явились всюди скелі, в яких кров Рудани обернулась нашим багатством — залізною рудою.
Г
орючі сланці
Давно колись у Багачівському яру, що входить до мальовничої річки Шполки, на Черкащині, поселились втікачі — гайдамаки.... Якось один сивий пічник зліпив піч козакові Оверкові... Натопив Оверко раз нову піч, вдруге. Дивиться — щось неладне з нею діється — вже й хмиз не кладе, а з печі все вогнем пашить. Почала жінка кочергою жар по черені рівняти, але тут всі боки й стеля теж вогнем взялися. Од переляку молитись почала. Злякався був і хазяїн, а потім став міркувати, що й до чого, та де глину брав. Згадав Оверко, де глини накопав, пішов знову по ту глину. Приніс додому клунок і на сухому гіляччі почав її палити , всім людям вогнище з дивовижної глини показувати...
Так люди дізналися про «горючу глину».
Форми рельєфу
Я
к виникли гори Карпати?
Колись на нашій землі була велика рівнина, кінця-краю їй не видно. Рівнина зеленіла шовкові травами, вічнозеленими смереками і ялинами, берестами й тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на дрібну та велику рибу.
Володарем долини був велетень на ймення Силун. Жив він у красивому палаці, спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень відпочивав у срібному кріслі. На широкій долині слуги обробляли землю, вирощували хліб, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі, трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові...
Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди з берегів Дніпра. Служив Карпо рік, другий, п'ятий.... Але, коли прийшов час додому повертатись, вирішив Карпо, що за добру працю пан повинен йому заплатити. Для пана це була нечувана зухвалість, адже ніхто ніколи у пана платні не просив.
— Туди, під землю, тебе відпущу! - лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка. Там буде твоя платня.... Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.
Але зі слугою нічого не сталося, звівся він на ноги і відчув у собі непереможну силу,— то, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна , вдарив ним об землю. Не витримала земля і розкололася. І опинився Силун у Підземній печері, в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремно він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної шілинки. Тоді Силун вдався до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима витискати — марно, кулаками гатив —теж не допомогло. Але від його ударів на землі утворювалася гора за горою, і чим дуже кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигнулися найвищі.
Уранці, як прокинулись наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом із-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було воно синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати. Люди зажили по-новому. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати.
Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!
В
едмідь-гора
Колись дуже давно Південний берег Криму був вкритий дрімучими лісами. Важко жилося людям серед суворого краю дикої природи. На кожному кроці на них чекала небезпека, і вони звертались о бога, чекаючи від нього захисту і допомоги. Минали роки. Люди вирубували ліс, звільняли від каміння схили гір, обробляли землю, саджали дерева і виноградники. Відступили перед людиною лісові хащі, підкорилися гори, ласкавішим стало море. І відчули люди свою силу і зрозуміли, що їхня доля залежить не від бога. Дізнався про е бог і люто розгнівався.
Полетів він на північ, де лежав Великий ведмідь і наказав йому плив в південну країну, щоб покарати непокірних. Зрадів ведмідь волі і поплив океанами та морями. Наблизившись до кримського берега, вийшов з глибоких вод і піднявся на суходіл. Гострі велетенські кігті врізалися в землю величезними борознами, залишивши після себе величезні яри та ущелини. Під масою ведмедячого тіла поповзла земля зі схилів Кримських гір, відслонилися, як кістки з-під м'яса, тверді
кам'яні надра. І відкинулись високі гори далі від берега, утворивши глибокі долини і широкі ущелини.
Так дійшов ведмідь до прекрасної квітучої долини з соковитою зеленою травою і важкими гронами винограду. І «заніміло холодне серце ведмедя». Ні не стане він більше руйнувати цей дивовижний багатий край і не хоче повертатися назад на північ. Він залишиться тут, щоб назавжди милуватися чудовою природою, дихати гірським повітрям, купатися в теплих водах Чорного моря. Розгнівався бог, що ведмідь не захотів підкоритися його волі, виніс вирок: «Так залишайся ж ти на цьому місці назавжди!» І почало кам'яніти могутнє тіло ведмедя, величезні боки перетворилися на страшні ущелини, а спина стала вершиною гори. Великий ведмідь став Ведмідь-горою, Чорне море продовжує вирувати біля пащі ведмедя, ніби він п'є воду.
Л
егенда про вічне кохання
В одному з гірських селищ жив легінь Прут.За що його так прозвали , ніхто не пам'ятає. Якось, працюючи в горах, Прут вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі. Під старою смерекою втомлений хлопець швидко заснув.І дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить зеленоока дівчина з довгою косою і лагідно гладить його волосся і щось стиха наспівує. Прут ніяк не міг надивитися на дівчину, та коли простягнув руку, щоб торкнутися її , дівчина щезла. Прокинувся і про себе вирішив, будь-що відшукати красуню. Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню.
Раптом, наче з-під землі з'явилася дівчина. Вона йшла до старої смереки і тихо наспівувала. Пісня полетіла між гори. Захоплена співом, дівчина не зчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив і пригорнув до себе. Йому здавалося, що вся велич карпатських гір відбилася у глибоких і чарівних очах дівчини. Так Прут познайомився з дівчиною на ім'я Говерла.
З того часу прут не приходив додому. Цілили ночами разом з Говерлою блукав у горах. Але потроху перша радість кохання стала затьмарюватись. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.
Почувши про любов Говерли та Прута, батько розгнівався і прокляв свою доньку.
Прохала поради Говерла у старої смереки. А потім ступила на край прірви і …все навкруги загуло. Страшенна злива, шалений вітер зривали величезні кам'яні брили. А на ранок вщухла буря. На місці старої долини виросла гора. Побіг Прут на гору і вже не повернувся до людей. Згодом побігла межи гір гомінка річка і прозвали люди цю річку Прутом , а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут – Говерлою.
Всесвіт
Я
к вийшли на небі зорі «Віз»
Колись дуже давно, а коли саме —невідомо, трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди почали хворіти та вмирати. В тім краю, де трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була дочка. Вона взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, ніхто не знає, а тільки десь найшла. Набрала глечик і понесла додому По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим врятувала його від смерті. Далі натрапила вона на другого, потім на третього, четвертого, і нарешті, на сьомого. Всім давала пити і всіх рятувала від смерті. Води зосталось у неї тільки на самому денці.
Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочити, а глечик поставила колосебе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись і перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька, та й поставали вони на небі.
Ото ті зірки і є «Віз», або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька, так то душа собаки, що перекинула глечик. Ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.
С
узір’я
Назви сузір'їв з'явилися дуже давно. Стародавні греки з їхньою буйною фантазією, об'єднуючи зірки в уявні малюнки, населили небо фантастичними тваринами — героями своїх казок.
Так на нашому небі з'явилися Мисливець, Рак, Скорпіон, Ліра. Інколи уява давніх греків малювала на нічному небі цілі драми.
Наприклад, жив цар Цефей, була в нього дружина Кассіопея. Вони мали вродливу доньку — Андромеду. Кассіопея вважала себе вродливішою, ніж нереїди (морські русалки). Ті образились і поскаржились Посейдонові (бог моря).
Розгнівався той і послав на царство Цефея морське чудовисько — Левіафана. Щоб задобрити чудовисько, яке поїдало все живе на своєму шляху, люди вирішили принести йому в жертву найвродливішу дівчину. Жереб випав Андромеді. Прикували її до скелі. Але в той час пролітав там на крилатих сандалях відважний герой — Персей. Він щойно переміг потворну Горгону Медузу, яка обертала на камінь кожного, хто на неї гляне. Переміг Персей Левіафана.
Врятована Андромеда вийшла заміж за Персея. Усі події цього міфу побачили давні греки на нічному небі.
У західній половині нашого нічного неба ми теж можемо побачити 5 сузір'їв, що розташовані близько одне до одного — Цефей, Кассіопея, Андромеда, Персей і Кит (так зараз називають Левіафана).
Якщо ви вночі подивитеся на небо, то вашу увагу привернуть безліч зірок. Серед них ви побачите 7 зірок, які утворюють сузір'я Великої Ведмедиці, або Великого Воза, як називають його в народі (схожий на віз із довгою голоблею). Колись казали: «Вставай, сину, вже віз повернувся оглоблею дороги, скоро світанок». Біля Великої Ведмедиці розташувалося сузір'я Малої Ведмедиці. Люди називали його Ківш (нагадує формою).
Ведмедиця (з грецької — «арктос»), звідси пішла назва Арктика і Антарктида («навпроти ведмедиці). І з цим сузір'ям пов'язана легенда.
Колись давно правив країною Аркадією цар Лікаон. Була в нього донька-красуня Калліосто. Покохала вона гарного й могутнього бога Зевса й народила від нього сина Аркада. Але жорстока Гера — дружина Зевса — перетворила її на Ведмедицю. Поки нещасна блукала лісами, підріс її син Аркад, став пастухом і мисливцем. Одного разу, побачивши на полюванні Ведмедицю, Аркад підняв зброю, щоб ЇЇ вбити. Але з'явився посланець Зевса і забрав їх обох на небо, перетворивши на сузір'я. Сузір'я Пастуха (Волопаса— найяскравіша зірка в ньому — Аркад), поряд —Велика Ведмедиця і Мала Ведмедиця (згідно з однією з легенд — це служниця, яка супроводжувала Калліосто в її вічній мандрівці).
Л
егенди про зодіакальні сузір'я
Козеріг — тварина з баранячою головою і хвостом риби.
Водолій — це Ганімед, син царя Троя, якого вкрав Зевс (хлопець був дуже вродливий), щоб той підносив богам вино.
Риби — це закохані богиня кохання Афродита і бог кохадня Ерос, які, рятуючись від чудовиська, кинулися в Єфрат, перетворившись на риб.
Близнюки — Кастор і Полідевк (рим. Поллукс) —сини Зевса і цариці Спарти Леди. Коли Кастор загинув у битві, Полідевк не захотів жити без брата і попросив Зевса послати йому смерть. Зевс дозволив проводити один день із братом в підземному царстві, а наступний — на Олімпі. Діоскури (грец. — близнюки) — покровителі гімнастики, воїнів, моряків.
Назви Рака, Лева пов'язані з легендою про подвиги Геракла.
Лев — чудовисько з твердою, як сталь, шкірою. Жив у горах, спустошуючи окраїни. Геракл оглушив лева ударом палки й задушив руками.
Рак — велетенське чудовисько, яке виповзло з болота і вхопило Геракла за ногу клешнею. Геракл його вбив.
Діва — богиня землеробства й родючості. Вона навчила людей землеробству, подарувавши їм колос пшениці (найяскравіша зірка в сузір'ї — Спіка («колос»). За легендою в Деметри (так греки називали Діву) була дочка, яку викрав бог підземного царства Аїд. Розгнівана Деметра залишила Олімп і бродила серед людей злидаркою. У цей час земля перестала плодоносити, усюди був голод, чулися плач і стогін. Тоді Зевс погодився, щоб її дочка 2/3 року була з матір'ю на Олімпі, а 1/3 — в підземному царстві Аїда. Велика Деметра вернула землі родючість: заколосилися ниви, зацвіли сади. Але як тільки донька покидає землю і
матір, Деметра сумує, жовкне листя, відцвітають квіти, пустіють поля — настає зима.
Ваги — атрибут, з яким у давнину зображалася богиня правосуддя Феміда.
Скорпіон — це тварина, яку богиня полювання Артеміда послала, щоб убити Оріона (юнак, який любив полювати і без розбору вбивав тварин). Скорпіон і досі доганяє його й ніяк не може догнати.
Стрілець — це кентавр, справедливий, мудрий, прекрасний мисливець. У молодості часто супроводжував Артеміду на полюванні. Він відкрив таємниці музики й оздоровлював нею хворих. Він був товаришем Геракла. Під час полювання Геракл необачно поранив отруєною стрілою кентавра. Останній побажав смерті, а своє безсмертя передав Прометею.
Назва сузір'я Тельця пов'язана з діяльністю міфічного крітського царя Міноса. Це був мудрий і справедливий правитель, за що після смерті став суддею в царстві мертвих. Одного разу до острова наблизився бик, у якого з рота вирувало полум'я, спустошуючи довкілля. Геракл піймав і вгамував чудовисько. Згідно з іншою легендою, це був бик, на якого перетворився Зевс, щоб украсти красуню Європу, коли вона з подругами гралася на березі моря. Бик перевіз Європу через море на своїй спині.
Ось чому на давніх картах зображали тільки голову й спину тварини.
Міста і люди
П
ро пастуха Луцька і місто його імені на Стиру
Діялося це дуже-дуже давно. Тоді, коли не було ще міста Луцька. Глухі ліси стояли над берегами Стиру. Найбільше скупчення жител-куренів і землянок знаходилось на лівому березі Стиру, де тепер передмістя Гнідава. Стояв літній чудовий день. Понад берегом невисокий білявий хлопчик пас худобу. Він помітив предмет, що плив на воді .Знахідку він витяг на берег і заніс додому. Вдома батьки розбили бочку і знайшли в ній кусок шкіри з якимись написами. Не вмів ніхто того прочитати.
За декілька днів прибули люди, що допитувалися, чи не знайшов, бува, хто бочку в Стиру. Люди зустрілись з батьками пастуха. Вони розповіли, що послані з Перемиля, що над Стиром. Виконуючи волю віча, прийшли шукати бочку з документами на право заснування міста, щоб можна було в нього переселитися і покінчити з чварами, що точились в Перемилі.
Минуло трохи часу, і на місці теперішнього Луцька виросло дуже добре укріплене городище. Довго воно не мало назви. Нарешті одному із старійшин спало на думку запитати пастуха його наймення. Пастуха звали Луцьке. Місто назвали Луцьком на честь хлопця, що витягнув бочку із Стиру. Перемильчани жили в Луцьку в злагоді і любові між собою.
Х
то наші предки?
Легенда оповідає про те, що на сонмі поганських богів усесильний Род (першобог), родоначальник всього слов'янського, розподіляв між своїм потомством східнослов'янську землю. Вічно зайнятий Урай — володар роси і туману припізнився. Йому залишився невеликий закуток Землі у верхів'ях Західного Бугу та Прип'яті. Урай почав господарювати. Він прикрасив свою землю намистом озер, застелив килимами боліт, засіяв лепехою та очеретом, обсадив лісами, створивши Полісся. Став чекати гостей. Та вони не поспішали в дуже вологий край. Урай попросив у свого родича Дажбога його онуків — східних слов'ян. Розійшлись по землі Урая Дажбогові внуки. Розклали багаття. Почали шукати живність. Що не багаття—окремий рід. Увагу Урая привернули роди, що багаття розклали в самому центрі боліт. Вогнища в них були найбільші і живність вони познаходили раніше від інших. Оце й були наші предки — волиняни.
Інші роди пішли далі, а волиняни залишились в поліському краї назавжди і розселились від Бугу до Прип'яті. Вони заклали своє городище Волинь, а від нього навколишня земля дістала назву Велині, а згодом Волині.
Д
авній герб міста Луцька
Він з'явився в першій половині XVIII ст. На гербі зображено жінку, яка стоїть на оборонній стіні між двома вежами.
Легенда розповідає, що в гербі відображена така подія: під час облоги Луцька татарами із замку вийшла жінка з двома вінками в руках. Сини хана під'їхали, щоб прийняти вінки — знак перемоги. Та раптом в руках жінки блиснули кинжали, і обидва брати впали мертвими
Легенди про тварин та рослин
я
к народився лелека
А чи чули ви легенду про те, як народився лелека?
У давнину бог грому Перун відправив людину на землю, дав їй лантух, наказавши, щоб віднесла далеко в ліс. При цьому ставилася одна найважливіша умова: не розв'язувати 1 не заглядати в мішок. Та не була б людина людиною, якби не поцікавилася, що ж у тому мішку є, — на півдорозі чоловік зупинився, розшморгнув зав'язку, і з мішечка навсібіч повистрибували жаби, вужі, миші й розповзлися довкола. Кинувся бідолаха ловити їх, та де там. І тоді розніваний Перун наказав: «Я перетворю тебе на птаха, 1 будеш ним доти, доки не повизбираєш гаддя, яке випустив на волю».
Отак начебто людина в подобі бусла й досі ходить по наших полях і болотах, виловлюючи зміїне кодло...
Ч орний лелека
Існує цікава легенда про те, як з'явився чорний лелека — гайстер — найближчий родич нашого чорногуза, занесений нині в Червону книгу.
Колись у селі жили двоє братів. Менший був чесний 1 працьовитий, а старший — лихий і ледачий. Коли до старшого на дах прилетів лелека, — він прогнав його. А молодший не тільки привітав, а й встановив колесо, щоб легше було гніздо будувати. Відтоді у меншого брата І врожай кращий, 1 корова більша молока дає, 1 сини ростуть здоровими, а старшому не везе ні в чому; то ниву град поб'є, то горобці вишні поклюють, то болячка якась причепиться. Пройнявся він чорною заздрістю до брата 1 вирішив помститись йому і одного разу, коли всі спали, підпалив його оселю. Першими сполошилися лелеки, розбудили господарів. Дерев'яна хата згоріла швидко. Та встигли все ж врятувати сім'ю і сякий-такий домашній скарб. Тільки лелеченят вберегти не вдалося. Стали люди думати, що ж спричинило пожежу. Коли чують у дворі старшого брата шум, крики. Бачать: налетіла на нього пара чорних лелек, б'є крилами, довбає дзьобами. Зрозуміли, хто підпалив. Думали: чорним оперення стало в лелек від сажі й кіптяви, ось відмиються і знову стануть білими красенями. Та час ішов, а лелеки лишались чорними.
І стало зрозумілим, що почорніли вони від горя, як сивіють люди. Відтоді і ховається чорний лелека у лісових нетрях. З докором дивиться на того, хто з'явиться біля гнізді й нечутно зникав в хащах. '
У народних казках та легендах лелека виступає як позитивний герой, що допомагає людям у скрутному становищі, приносить щастя, удачу, багатство.
...Давно це було. Напали татари на українське село. Багатьох його жителів убили, решту повели в неволю. Тільки немовлят кинули на пожарищі — не витримають вони далекої дороги, нічого з ними возитись. Побачили те лелеки, почали кликати Козаків на допомогу. Але далеко вони поскакали на баских конях, не чують. Тоді птахи підхопили дітей і знеслися з ними в небо. Далеко рознісся дитячий плач. І почули його козаки. Кинулися рятувати сім'ї. Догнали орду і відбили своїх дружин та дітей. З того часу лелек на Україні люблять і поважають.
Л
егенда про калину
Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців, скажімо, клен, у росіян — берізка, а в нас — верба й калина. Правду каже прислів'я: без верби й калини нема України.
— А звідки пішла назва «калина»?
Назва «калина» походить від Імені дівчини Килини.
«Було це дуже давно, коли на нашу землю хто тільки не нападав. Ось налетіли одного разу турки, а з ними й греків чимало. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього воєводу — грека — поранено отруйною стрілою. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку нагороду, яку загадає. Але ніхто не міг. Тоді прийшла в табір дівчина в убогій одежі, але дуже красива І горда. Звалася Пелагея... Вона пообіцяла вилікувати грека, але взамін він мусив поклястися, що більше не прийде на нашу землю. Так І сталося. Грек забрав Пелагею у Грецію, 1 була вона там царицею трав — Панацея називалася.
У Пелагеї була сестра Килина. Прощаючись Із сестрою, Пелагея сказала: твоїм Ім'ям, сестро, назву оцю рослину, яку найбільше люблю, бо росте вона в наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в тихих гаях. Коли цвіте вона, то найспівучішйй птах соловей прославляє їі красу, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих ніби самою кров'ю щедрої нашої землі, і ті ягоди повертають здоров'я, людині. Буде вона зватися килина„калина...».
Л
егенда «Вишня – вічна наречена»
Жила колись стара-престара бабуся-знахарка, яка лікувала людей травами, замовляннями. У неї була онука = весела , жартівлива дівчинка. Вона дружила з хлопчиком сусідським — сином пастуха. Діти росли разом 1 дуже любилися. Скоро дівчинка стала вродливою дівчиною, і бабуся їй передала свій чаклунський хист.
Одного разу прибув до неї поважний жених — воєвода з далекого царства. Дівчина поставила перед ним-єдину вимогу: щоб він усюди, де вона буде, міг наздогнати її своїм коханням. Два роки вивчав воєвода чаклунську премудрість, а тоді знову прийшов до дівчини. Та засміялась і перетворилась на горличку — воєвода у шуліку; дівчина у рибку, а воєвода у щуку; дівчина — у кізочку, а воєвода у хижого вовка. Нічого було робити дівчині, змушена вона була погодитись на шлюб з воєводою. Коли вони їхали вінчатися, недалеко від храму побачила дівчина пастуха, який сумно і благальне дивився на неї.
Тоді кинулася дівчина з весільної колісниці. Вражені люди бачили, як розтануло весільне вбрання і від краю до краю спалахнули небаченим цвітом сади. Заревів воєвода-чаклун, звився чорним вихором у небо, накинувся на один сад, другий, третій, силкуючись зірвати білі пелюстки, щоб забрати їх собі, щоб знову повернути втрачену наречену. Та все марної Обійняла дівчина ніжним квітом усю рідну землю, подарувала себе всім добрим людям. І ще бачили весільні гості предивне диво: не стало пастуха, а натомість з'явився бджолиний рій. Та золотава хмаринка ніжно пойняла вишневі сади, збираючи у них запашний мед. Так воно триває й досі; вишня — вічна наречена — щороку зодягає пребілий серпанок весільного вбрання, а бджоли —посланці пастуха — цілують її, приймаючи дарунок невмирущого кохання.
Л
егенда про блакитний барвінок.
Це було ще тоді. коли в Карпатах люди поклонялися язичницьким богам, а молодь теплої купальської ночі бавилась біля яскравої ватри. Дівчата плели вінки, а потім кидали у води Черемоша. Лише не було серед них Лади, наймолодшої і найвродливішої. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс і заблукала. А чудова купальська ніч творила чудеса: чулися голоси незнаних птахів, на галявині танцювали лісові мавки, а під темними кущами розквітали небачені квіти.
Нахилилася Лада, зірвала квітку, вплела до свого барвистого вінка. І сталося диво :засвітився вінок голубуватим світлом. Замість різнобарвних лісових квітів постали у вінку темно- зелені гладенькі листочки, й з-поміж них виглянули ніжно-блакитні п'ятипелюсткові квіти, і почула дівчина тихий голос, народжений нічним вітерцем:
— Пам'ятай, Ладо, що п'ять пелюсток цієї квітки — то п'ять засад щасливого подружнього життя. Запам'ятай їх 1 збережи в серці своєму на все життя: перша пелюстка — то краса, друга — ніжність, третя — незабутнісгь, четверта — злагода, п'ята — вірність. Будь щаслива!
Якась невідома сила повела дівчину через ліс, 1 опинилася вона на березі Черемоша. Підійшов до неї леґінь красний 1 попросив віддати йому вінок. Дівчина мовчки простягнула красному легіню вінок.
Вінок упав на траву, розсипався — розрісся веселими зеленими стьожками попід, кущами, глянув на світ блакитними очима квіточок. '.,
Довге і щасливе життя прожила Лада зі своїм судженим, а молодь відтоді плете вінки з барвінку, аби не переводилося на нашій землі щасливе і вірне кохання
Ч
орнобривці
Давно-давно це було.Ще тоді , коли земля України не знала біди і незгод , коли співучий її народ сіяв хліб і радо зустрічав кожного , хто приходив з добром.Та біда не забарилась прийти. Давно приваблювала ця родюча земля з луками зеленими і багатими лісами , голубими ріками і сильними людьми чужинців у високих шоломах. Ішли вони з півночі, несучи з собою сльози 1 горе. Забирали найдорожче - хлопчиків, які повинні були виростати слухняними рабами або жорстокими воїнами, котрі не мали ні рідні, ні батьківщини.
Найсильніших і найжвавіших п'яти-семирічних діточок погани зв'язували шнурками і гнали з собою на північ. Зойки 1 стогін стояли ще довго над тим поселенням, заїдки забирали від матерів їх найдорожчий скарб.
І в цей день пилюка за селом піднялася високо в небо. До поселення підходили вороги. Матері шукали рятунку у баби Ясновидиці. Вона зналася на чарах і могла в найпотрібнішу хвилину своїми заклинаннями творити чудо. Матері погоджувалися на все, лиш би не віддати дітей чужинцям.
Хлопчиків від п'яти до восьми років було небагато. Вони тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, принишклі, боязкі, їх вели до Ясновидиці.
А вороги були вже близько.
Сивоока бабуня, з ясними, як провесінь, очима пригорнула до себе діток. А коди мовила слова заклинання, діти перетворилися у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони буди чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.
— Тепер залишитесь коло матерів. Не буде за вас боліти у них ні серце, ні голова.
Не знала бабуня, що це будуть їі останні слова. Чужинські мечі порубали її на куски.
Заклякла над квітами мати. Не стало тієї, хто міг повернути життя до дітей.
Так і зосталися в Україні Хата, Мати і Чорнобривці, як одне ціле.
Нема України без білої хати 1 чорнобривців, які милують материнське серце до
сивих морозів. -
Л
егенда про соняшник.
Соняшник упевнено і надійно увійшов у природний довкіл нашого краю. що ані рідних пейзажів, ані картин минувшини, надто ж сільських краєвидів, без нього не уявляємо 1 не мислимо. Золотоголова квітка на високому стеблі так і світиться, так і виграє повсюдно, обертаючись за рухом сонця, тягнучись до нього.
Спочатку земні рослини не мали квіток. Звернулися вони до сонця, щоб воно подарувало їм різні барви.
Почув цю просьбу син Сонця, золотоволосий принц, і захотів подарувати рослинам. барви райдуги. Злякався батько, бо знав, що покидати сонячну оселю небезпечно, можна не повернутися назад. Але син затявся на своєму. Зітхнув батько і —погодився.
Прилетів син Сонця до землі і почав обходити світ. І затріпотіла природа від блаженства. Безліч квітів покрили безмежні простори. Побачивши плоди своєї праці, принц щасливо засміявся. Махнувши полум'яними крилами, хотів було повернутися додому. Та де там. Витративши силу на творення квітів . він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до оселі батька. Заридало Сонце у небі, а знесилений принц упав на землю , заливаючись гіркими сльозами. На світанні він зміг лише підняти назустріч батькові своє пломеніюче обличчя. З тої пори цар-квітка , золотоголовий соняшник , невідступно дивиться на сонце : батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної оселі.
Л
егенда про мальву
Це ще діялось тоді, коли на нашу Україну нападали різні вороги. Одного разу вдерлися вони в село, де жив хвацький козак сотник Грицько Кандиба з сім'єю —дружиною Домкою і дочкою Меланією, яку люди звали Мальвою. Дуже гарна була Мальва, а розумна ще більше. Шанували люди П на селі, бо зналася вона у всякому зіллі, готувала ліки проти всяких хвороб, і вийшла б з неї хороша травничка, якби не біда. Як побачила Мальва, що маму на аркані повели, а батько порубаний лежить, схопила залізні граблі і вбила одного напасника, а сама втекла до лісу. Вороги обіцяли п'ять корів тому, хто впіймає Мальву. Але люди оберігали дівчину, а вороги тремтіли від її одного Імені.
Та знайшовся один запроданець, який побачив, як Мальва прибилася до села в осінню негоду — мокра, хвора така. Що й людей не впізнавала, 1 розказав бусурманам.
Наскочили вони, схопили Мальву 1 порубали тіло Ті на шматочки й порозкидали на всі усюди. Від того, кажуть люди, й розрослося скрізь оте чудове зілля, яке в народі називають мальвою. Люди милуються П красою 1 пам'ятають про дівчину Мальву, що вміла помститися ворогам за наругу.
Н
еопалима купина
3 ясенцем пов'язана одна з біблейських легенд, за якою Бог перший раз говорив з Мойсеєм із огорнутого полум'ям куща, що горів, але не згорів: і явився йому Ангел Господній у полум'ї огняному з-посеред тернового куща, і побачив він, що та тернина горить огнем, але не згорає кущ.
Ще в сиву давнину на Поділлі, у тихій і затишній долині, де било з-під землі кришталеве джерело, осіли люди. Жили мужньо і щасливо, аж поки на рідний край не напали монголо-татарські орди. Не раз налітали люті вороги, але щоразу підіймалося з руїн село.
Якось зненацька наскочили ординці, спалили хати та повели всіх людей у полон. Нікому вже було відбудовувати село. І тоді сталося Диво. На попелищі в долині виросли дивовижні рослини, які не боялися вогню, бо самі спалахували полум'ям і залишалися цілісінькими. Здавалося, в них вселився дух непоборного народу, що його ніякі вороги не могли зломити. У народі назвали цю рослину неопалимою купиною. Так розповідає легенда.
У горах Медоборах можна ще й нині побачити квітку, червоний цвіт якої ніби горить вогнем. То — Неопалима Купина.
Колись давно вона називалася лише купиною. Це було тоді, коли подоляни жили у мирі і щасті. А схили гір світили червоним пломенем квітів, гарячим, як серце подолян. То цвіла Купина — квітка вірності і любові. ЇЇ заплітали в коси чорноброві дівчата, її дарували коханим при розлуці. Вірили люди, що купина верне додому. Не смів згинути на чужині той, з ким була та квітка.
Та прийшла у Медобори біда. Великі полчища ворогів накинулися на село, як саранча . Гинули і старі, і малі. Стогнали дороги під ногами полонених.
Дивували ворогів невидані червоні квіти. Але тільки-но доторкнувся хто з них до квітки, як падав мертвий. Захотіли вороги взяти їх приступом, як у битві.
А квіти бухнули всі разом ясним вогнем і не стало ворогів. А за якийсь час знову зачервоніли квіти, як бувало. .
І так було зі всіма зайдами, які посягали на ту землю. А народ любовно назвав ту квітку Неопалимою Купиною. Бо горить, а не згоряє.
Приклади використання легенд у курсі фізичної географії
|
№п/п
|
Назва твору |
Варіанти використання |
Клас |
|
1. |
Дніпро і Десна |
Гідросфера. Річки |
6 |
|
Поверхневі води Євразії |
7 |
||
|
Внутрінші води України
|
8 |
||
|
2 |
Дністер |
Гідросфера. Річки |
6 |
|
Поверхневі води Євразії |
7 |
||
|
Внутрінші води України
|
8 |
||
|
3. |
Дунай |
Гідросфера. Річки |
6 |
|
Поверхневі води Євразії |
7 |
||
|
Внутрінші води України
|
8 |
||
|
4. |
Рось |
Гідросфера. Річки
|
6 |
|
Внутрінші води України
|
8 |
||
|
5. |
Либідь |
Внутрінші води України
|
8 |
|
6. |
Ангара |
Гідросфера. Річки
|
6 |
|
7. |
Світязь |
Гідросфера .Озера
|
6 |
|
Внутрінші води України
|
8 |
||
|
8. |
Синевир |
Внутрінші води України
|
8 |
|
9. |
Севан |
Поверхневі води Євразії |
7 |
|
10. |
Байкал |
Гідросфера .Озера
|
6
|
|
Поверхневі води Євразії |
7 |
||
|
11. |
Озеро Лох-Несс |
Гідросфера .Озера
|
6 |
|
11. |
Таємниці озера Тітікака |
Гідросфера .Озера
|
6 |
|
Поверхневі води Південної Америки |
7 |
||
|
12. |
Про озеро Солодке |
Гідросфера .Озера
|
6 |
|
13. |
Про Світязь |
Внутрінші води України
|
8 |
|
14. |
Оеонське озеро на Волині |
Гідросфера .Озера
|
6 |
|
15. |
Ніагарський водоспад |
Гідросфера. Річки
|
6
|
|
Поверхневі води Пн. Америки
|
7 |
||
|
16. |
Вікторія |
Поверхневіводи Африки |
7 |
|
17. |
Текендема |
Поверхневі води Південної Америки |
7 |
|
18. |
Ківач |
Поверхневі води Євразії |
7 |
|
19. |
Учан-су |
Поверхневі води України |
8 |
|
20. |
Азовське море |
Моря України |
8 |
|
21. |
Гроза |
Атмосфера . Погода |
6 |
|
22. |
Райдуга |
Атмосфера .Опади |
6 |
|
23. |
Роса |
Атмосфера .Опади |
6 |
|
24. |
Землетрус |
Літосфера.Внутрішні сили Землі |
6 |
|
25. |
Вулкани |
Літосфера.Внутрішні сили Землі |
6 |
|
26. |
Кров рудани |
Мінерали та гірські породи |
6 |
|
27. |
Горючі сланці |
Мінерали та гірські породи |
6 |
|
28. |
Як виникли Карпати |
Літосфера. Гори
|
6
|
|
Основні форми рельєф України |
8 |
||
|
29. |
Ведмідь-гора |
Основні форми рельєф України.Кримські гори |
8 |
|
30. |
Говерла |
Основні форми рельєф України.Кримські гори |
8 |
|
31. |
Як вийшли на небо зорі «Віз» |
Поняття про Всесвіт |
5 |
|
32. |
Сузіря |
Поняття про Всесвіт |
5 |
|
33. |
Про пастуха Луцька і місто його імені на Стиру |
Нселення України |
9 |
|
34. |
Хто наші предки |
Національний склад населення України |
9 |
|
35. |
Давній герб міста Луцька |
Населені пункти України |
9 |
|
36. |
Легенда про Чорнобиль |
Геоекологічна ситуація в Україні |
8, 9 |
|
37. |
Як народився лелека |
Біосфера
|
6 |
|
Тваринний світ України |
8 |
||
|
38. |
Чорний лелека |
Охорона природи |
6 ,8 |
|
39. |
Легенда про калину |
Рослинний світ України |
8 |
|
Природознавство. |
5 |
||
|
40 |
Легенда «Вишня–вічна наречена» |
Природні комплекси України |
8 |
|
41. |
Легенда про блакитний барвінок |
Лісова зона України |
8 |
|
42. |
Чорнобривці |
Природознавство |
5 |
|
43 |
Соняшник |
Природознавство |
5 |
|
44. |
Легенда про мальви |
Природознавство |
5 |
|
45 |
Неопалима купина |
ПТК Карпатських гір |
8 |
Література
1. Арсен Г. Т. Водоспаду.— М.: Мысль, 1987.
2. Змієві вали. Українські легенди і перекази.— К.: Веселка, 1992.
3. Легенди Крыма.— Симферополь, 1970.
4. Лисенко В. Легенди рідного краю.— К.: Веселка, 1969.
5. Муранов О. Великі, могутні, живі...— К.: Веселка,1984.
6. Муранов О. Незвичайне і грізне в природі.— К.: Веселка, 1976.
7. Скарлато Г. П. Цікава географія.— К.: Радянська школа, 1974.
8. Спектор Ф. Н. Географія рідного краю. Черкащина.— К.: Магістр-5, 1996.
9. Хрестоматія школяра (Українські народні казки та легенди).— К.: Школа, 2000.
10. Рідний край. Луцьк. «Надвечір’я», 1994.
11. Павленко Л.«Біла лілея». — К.: Радянський письменник, 1988, ст. 182-186).
12. Олесь Бердник. Серце матіоли. – К.: Веселка , 1991 , ст.. 37-38.
13. Методичний посібник»Мій край».- Тернопіль, МП «Чумацький шлях», 1992.
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку