Бережімо нашу мову

Ми не глухі, але недочуваємо. Недочуваємо мелодії нашої мови. Ми не сліпі, але недобачаємо. Недобачаємо краси нашої мови. Ми не німкуваті. Але те, що ми промовляємо, таке неоковирне, незграбне й чужинецьке, що його аж ніяк не можна назвати українською мовою. Радше сказати, що це українсько-російський мішанець.

Олександра Сербенська називала мову тілом думки. І не однієї людини, а цілого народу. То яке ж віками зболене, скалічене тіло нашої думки! Воно рясно всіяне виразками суржику, покручене, безжально побите.

Постає питання: як видалити незугарних зайд, як позбутися цих злоякісних позичок, що нівелюють, по-справжньому спотворюють сказане? У який спосіб загоїти рани, домогтися того, щоб слово наше забриніло, засяяло зусібіч? Виразно, природно, вільно. Як зробити, щоб нашу українську можна було почути насправді, збагнути нескінченність її космосу. Побачити наш інтелект, і кмітливість, і розум. Щоб образ українця чи українки нікому і ніколи не кортіло ототожнювати з пришелепкуватими півторадурками на кшталт усіляких вєрок із їхнім масним гумором, простакуватою інтонацією та здеградованою напівмовністю.

За Л.Бутенко (156 слів)