Диктант до теми "Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії на початку 20 ст."

На початку ХХ ст. найбільше етнічних українських територій перебували в складі двох європейських імперій – Російської та Австро-Угорської. Український народ опинився під наглядом іноземного царського і цісарського ока. Різні політичні умови, притаманні названим імперіям, наклали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщини, так і для Західної України були великодержавницькі намагання перетворити їх в економічно залежні від центра регіони. На початок ХХ ст. 9 українських губерній входило до складу Російської імперії (Київська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Подільська, Волинська, Херсонська, Таврійська). Політичним центром цього краю вважався Київ. Населення українських земель, згідно з переписом 1897 р., нараховувало 30 млн. осіб, що становило 18 % населення всієї імперії. В Лівобережних губерніях проживало 80,9 % українців, у Правобережних – 76,9 %, на Півдні – 56,9 %. Росіян в українських губерніях проживало 2,7 млн. осіб (11 % її населення), євреїв – 8,3 %, поляків – 2,8 %. У містах було 17 % українців. Ця обставина була визначальною в зайнятості населення найбільших національних груп Наддніпрянської України. Переселення в Україну з Росії робітників, службовців, військових, урядовців і переселення українців на схід Російської імперії були звичним явищем. Історія українського народу в перші два десятиріччя ХХ ст. складалась в умовах двох воєн (російсько-японської і Першої світової), трьох революцій (народно-демократичної 1905-1907 рр., Лютневої антимонархічної, Української національно-демокра- тичної), громадянської війни і військової інтервенції з боку держав Антанти, Четвертного Союзу і російських білогвардійців та війни радянської Росії проти УНР. На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні було 8063 фабрики і заводи, на яких працювало 800 тис. робітників. Основна кам’яновугільна і металургійна база Російської імперії розташовувалась на південному сході Україні. На шахтах Донецького басейну в 1902 р. видобували 11. 318 тис. тонн вугілля, що становило 73 % загальноросійського видобутку. 15 металургійних заводів Катеринослава, Юзівки, Краматорська, Кам’янська та інших міст (з них 9 належали іноземному капіталу) виплавляли 58 % сталі, понад 60 % чавуну загального виробництва в країні. У Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. довжина залізничної колії сягала 8417 км, потік вантажів залізницею відбувався переважно до морських портів Одеси та Херсона і в Росію. 50 % вантажів залізничних перевезень складали зерно і вугілля. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи виробляли в рік 233 паровози, що становило 23 % російського виробництва паровозів. Діяли потужні Краматорський, Горлівський і Катеринославський машинобудівні заводи. Банківський капітал контролював 50 % металургійної і 60 % вугільної промисловості. Дирекції банків, які діяли в Україні, перебували в столиці імперії – в Санкт-Петербурзі. Свого банку Україна не мала. Можемо констатувати, що українська територія була сировинно-промисловою базою, а її промисловість функціонувала як складова загальноросійського економічного потенціалу. Сприятливе географічне розташування українських земель, величезні запаси розвіданої на них у той час сировини, в т. ч. кам’яного вугілля та різних руд, і наявність внаслідок демографічного вибуху, який мав місце в останній чверті ХІХ ст., великої кількості робочих рук надзвичайно прискорювало індустріальний розвиток південно-східних українських губерній. Концентрація промисловості стала сутнісною ознакою економіки в українських губерніях і цю обставину варто розглядати як надійну перспективу економічного прогресу. Проявом останнього було створення монополій, переважно синдикатів у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості в 1887 р. У 1902 р. виникли відразу три синдикати: «Продамет», «Трубопроводи» і «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом в Україні діяло 30 синдикатів, які контролювали 60-80 % збуту відповідної продукції. Знову ж таки їх центральний управлінський апарат перебував в Санкт-Петер- бурзі. Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу. Українців серед керівників синдикатів і банків не було. Однак у цей час успішними підприємцями були зокрема представники українських родин Терещенків, Харитоненків, Симиренків. На початку ХХ ст. мав місце небачений досі приплив іноземного капіталу в промисловість України, в т. ч. бельгійського, французького, англійського. У вугільній галузі іноземні капітали (переважно французькі) сягали 63 %, у металургійній – 90 %. Відповідно основні прибутки від виробництва продукції на їх підприємствах перекачувались за кордон. Відзначимо, що іноземний капітал працював на території України на тих же умовах, що і російський. Надзвичайно вигідними для підприємців стали казенні замовлення в металургійній галузі. Цей напрямок у бізнесі давав їм гарантовані прибутки. В Україні промисловість розвивалася нерівномірно за регіонами: на Південному Сході і Півдні переважав індустріальний сектор економіки, на Правобережжі – аграрний. Крім того чітко прослідковувалась спеціалізація промисловості. У Донбасі домінувала вугільна галузь, у Кривому Розі – залізорудна, в Нікополі – марганцева, на Правобережжі – цукрова. Катеринославська губернія досягла в цей час найвищого промислового піднесення завдяки значному розвитку машинобудівної галузі. На Миколаївському суднобудівному заводі будувались пароплави, які ходили всіма морями і океанами. У 1900 р. на цьому підприємстві працювали 2250 осіб. За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості Україна посідала одне з перших місць в Російській імперії. Незважаючи на такі вражаючі здобутки у промисловості, маємо констатувати, що вона в Україні певною мірою розвивалась однобічно, оскільки майже не було текстильної, хімічної, поліграфічної та інших галузей. Бурхливий розвиток промисловості призвів до значних змін у соціальній структурі українського суспільства. В цей час в Україні було 4 великі міста: Одеса – (403,8 тис. жителів), Київ – (247,7 тис.), Харків – (173,9 тис.), Катеринослав – (112,8 тис.). У них проживало 35 % міського населення України. Хоч українські землі залишались ще аграрними, чисельність робітників неухильно зростала і досягла в промисловості на початку ХХ ст. 387 тис. осіб. Лише в гірничозаводській і кам’яновугільній галузях працювали понад 152 тис. осіб. Робітництво за своїм походженням було полінаціональним. Так, у Миколаєві росіяни становили 66,3 %, у Харкові – 62,8 %, в Одесі – 47,4 %, у Києві – 54,5 % робітників. У Донбасі 70 % робітників були з російських губерній. Поруч з українцями та росіянами на заводах, фабриках, залізницях, в морських портах працювали молдавани, болгари, греки, вірмени та ін. Саме в цей, здавалось цілком сприятливий час для подальшого економічного зростання, розпочалась економічна криза. Вона тривала з 1900 по 1903 рр. У кризовому становищі опинилась передусім металургійна і гірничодобувна промисловість. В Кривому Розі на 1903 р. із 79 рудників працював лише 41. Відповідно кількість видобутої на них руди різко впала. Із 56 доменних печей працювали тільки 23. Кількість вироблених паровозів на Харківському і Луганському заводах зменшилась на третину. У результаті промислового спаду серед робітників помітно зросло безробіття. У гірничій промисловості зокрема із 152 тис. робітників у 1903 р. залишилось 117 тис. Власники підприємств скорочували витрати на зарплату робітникам. Зниження зарплати сягало 30-40 %. Робочий день не був обмежений законодавством, тому в Російській імперії він був найбільшим серед країн капіталістичного світу і тривав 12-14 годин. Систематично знижувалась заробітна плата робітників. В гірничодобувній, металургійній та інших галузях була відсутня система охорони праці. Загальна кількість потерпілих від нещасних випадків сягала більше 20 % працюючих. Понад 30 % робітників у 1904 р. за різні провини, в т. ч. запізнення на роботу, виготовлення неякісної продукції було оштрафовано, що автоматично вело до зниження їхньої реальної зарплати. Побутові умови більшості працівників були вкрай незадовільними. Чимало робітників з сім’ями жили в бараках і напівземлянках. Медичне обслуговування, насамперед через високу плату лікарям, також було недоступним. Професійне зростання робітників гальмувалось через неписьменність багатьох з них. Здобути освіту було проблематично, оскільки у вищих і середніх навчальних закладах вона була платною. Отже, на початку ХХ ст. в українських губерніях Російської імперії відбувався бурхливий розвиток промисловості. Вона давала значний обсяг залізної руди, кам’яного вугілля, готової продукції, швидкими темпами зростали концентрація виробництва, капіталу та робочої сили. Значний вплив на ці процеси мав іноземний капітал. Промислові об’єкти на території України були часткою загальноросійського економічного потенціалу. Разом з тим географічне розташування, великі поклади сировини, передусім залізної руди та вугілля, наявність дешевої робочої сили призвели до суттєвих особливостей економічного розвитку: нерівномірності промислового розвитку регіонів, спеціалізації в промисловості.