НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ

ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

Факультет соціології і права

Кафедра господарського та адміністративного права

 

 

“На правах рукопису”	“До захисту допущено”
УДК 340.114.007.3(477)	Завідувач кафедри ____________ О.О. Кравчук “___”_____________ 201__ р.
Магістерська робота зі спеціальності 081 “Право” на тему: Адміністративні правопорушення у сфері екології
Виконала: студентка 6 курсу, групи СП-62м Білуха Наталія Володимирівна		__________ (підпис)
Науковий керівник: професор кафедри господарського та адміністративного права д.ю.н., професор Голосніченко Д. І.		_________  (підпис)
Рецензент:		__________  (підпис)
Засвідчую,  що у цій магістерській роботі немає запозичень з праць інших авторів без відповідних посилань. Студент _____________ (підпис)
Київ – 2017 року

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………...……..3

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ………………………………….8

1.           Методологія та ступінь дослідження адміністративних правопорушень у сфері екології……………………………………………………...……..8
2.           Сутність, склад  та класифікація адміністративних правопорушень у сфері екології……………………………………………………………..17
3.           Особливості розмежування екологічних злочинів та екологічних проступків…………………………………………………………………40

Висновки до розділу І…………………………………………………………..53

РОЗДІЛ ІІ. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДЕЛІКТОЛОГІЯ У СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ…………56

1.           Особливості адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення……………………………………………………..……56
2.           Адміністративна деліктологія у сфері екології: причини, умови і профілактика…………………………………………………………...….63
3.           Проблеми удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища…………………………………………………………......….83

Висновки до розділу ІІ…………………………………………………...…….96

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…….99
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...…104

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Збереження "здоров'я" навколишнього середовища – одна з найбільш актуальних проблем третього тисячоліття. Посилення антропогенного тиску на природнє середовище та науково-технічний прогрес неминуче ведуть до загострення екологічної ситуації не лише в Україні, а й в усьому світі. Чи є хоч одне місце не Землі, де б не побувала нога людини, і де б ця «нога» не вплинула б хоч якось на природнє середовище? Навряд. Беручи це до уваги, логічно, що цікавість до природоохоронної діяльності неупинно зростає.

Природа має глобальне соціальне, економічне, виробниче і соціальне значення. Щодо природоохоронної діяльності на території нашої держави, насьогодні вона постає доволі гостро, адже виключною особливістю екологічного стану України є ускладнення суспільно небезпечних ситуацій  локального екологічного значення що склалися у зв’язку з вибухом на Чорнобильській атомній електростанції навесні 1986 року.  Саме стикаючись з такими жахливими подіями ми починаємо розуміти, що поняття збереження навколишнього природного середовища для суспільства – не просто словосполучення на папері, а щоденна необхідність яка потребує все більшого і більшого залучення громадськості до вирішення даного питання.

Говорячи про значення поняття екологічної безпеки в площині адміністративно-правових відносин, варто зазначити що екологічна безпека виступає родовим об’єктом адміністративних проступків, які посягають на навколишнє природне середовище. Відповідно, як і кожний вид суспільних відносин, ці відносини, безперечно, мають свої певні особливості.

Суспільні відносини у сфері екології зарекомендували себе як одна із виключно важливих складових суспільних відносин. Вони виникають між людьми та природним середовищем. У ролі їх об’єктів виступають багатства природи: повітря, грунти, води, рослини і тварини і т.д. Наше майбутнє цілком і повністю залежить від того як будуть виглядати ці відносини, адже збереження природного середовища відноситься до загальносвітових глобальних проблем, підґрунтям виникнення яких є саме потреби та інтереси сучасного і майбутніх поколінь людей.

Різні аспекти вивчення адміністративних правопорушень знайшли своє відображення в наукових працях українських і закордонних вчених-адміністративістів — І.П. Голосніченка, Д. І. Голосніченка, Н. І. Золотарьової, В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, І. А. Куян, О. А. Улютіної, О. В. Музи, О. О. Пєнязькової,  М. В. Лошицького, Є.В. Додіна, П.М. Рабіновича, Д.Н. Бахраха, Л. О. Дерев’янко,  І. І. Карнець, Ю.С. Шемшученка, О.Л. Дубовик, Т. О. Гуржій, А. В. Гуржій,  Ф. Х. Адиханова, О. Л. Жильцова, П. С. Лютікова, Д.А. Керімова, І. С. Ноя, В. В. Лук’янова, С. О. Лук’янченко, Н. Д. Дурманова, Б. А. Курінова, А. Ф. Черданцева, Г. В. Атаманчук, М. В. Костів, У. Ш. Файрадової, С. Т. Гончарук, В. Н. Кудрявцева,  М. М. Расолова, Е. М. Жевлакова, А. І. Валітової, Ю. І. Ляпунова та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дипломна робота виконана у межах планової тематики та науково-дослідницької діяльності кафедри господарського та адміністративного права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» «Правове регулювання суспільних відносин в умовах демократизації української держави та інтенсифікації застосування інноваційних технологій в економічній сфері” (номер державної реєстрації 0110U006186).

Метою дипломної роботи є дослідження адміністративних правопорушень у сфері екології та формування науково обґрунтованих висновків і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання в цій сфері.

Завдання дослідження:

• висвітлити методологію та ступінь дослідження адміністративних правопорушень у сфері екології;
• визначити сутність та склад адміністративного правопорушення у сфері екології;
• класифікувати адміністративні правопорушення у сфері екології;
• окреслити особливості розмежування екологічних злочинів та екологічних проступків;
• проаналізувати особливості адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення;
• проаналізувати причини та умови вчинення адміністративних правовопрушень у сфері екології;
• визначити методи профілактики вчинення правопорушень визначеного виду;
• окреслити проблеми удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини що виникають внаслідок вчинення адміністративних правопорушень у сфері екології.

Предметом дослідження є адміністративні правопорушення у сфері

екології.

Методи дослідження. Вибір методів дослідження зумовлений поставленою метою, специфікою об’єкта, предмета та завдань дослідження. При дослідженні застосовувались як загальні, так і спеціальні методи. Зокрема,  логіко-семантичний та формально-логічний методи застосовувалися при дослідженні понятійного апарату. На їх основі сформульовані дефініції в межах теми магістерської роботи (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1). Метод історико-правового аналізу дозволив опрацювати еволюцію розвитку адміністративних правопорушень у сфері екології. Порівняльно-правовий метод дав змогу порівняти особливості розмежування адміністративних проступків та кримінальних злочинів (підрозділ 1.3.). Метод системного аналізу дозволив визначити місце правових норм, які визначають адміністративну відповідальність у сфері екології а також допоміг під час класифікації адміністративних правопорушень у сфері екології (підрозділ 1.2, 2.1). Діалектичний метод застосовувався при розгляді досліджуваних проблем та визначенні основних напрямків розвитку механізму охорони навколишнього природного середовища (розділ 3). Метод статистичного аналізу використовувався при аналізі стану кількості  адміністративних правопорушень у сфері охорони природи та природокористування за період 2012-2016 рр. (підрозділ 2.3). Теоретичним підґрунтям для дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених, присвячені питанням адміністративної відповідальності взагалі та у сфері екології зокрема.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що окремі положення та висновки, які містяться в роботі можуть бути використані в якості наукової основи для подальшого вивчення та вирішення недостатньо досліджених проблем адміністративних порушень у сфері екологі та у можливості розробки на основі дипломної роботи конкретних пропозицій до законодавства щодо удосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності за порушення у сфері екології. Вказані матеріали можуть бути використані також і в навчальному процесі при вивченні спеціалізованих навчальних курсів.

Апробація результатів дипломної роботи. Підсумки дипломної роботи, окремі її аспекти та одержані узагальнення і висновки були оприлюднені на міжнародній науково-практичній конференції «Концепція розвитку правової держави в Україні»  (м. Київ, 2017 р.) та ІХ Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми управління: імперативи забезпечення сталого розвитку» (2017 р., м. Київ).

Публікації. Результати роботи висвітлено в тезах науково-практичних конференцій:

1. Білуха Н. В.  Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері екології // Гуманітарний інститут ТНУ ім. В.І. Вернадського // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Концепція розвитку правової держави в Україні» (2017, м. Київ);
2. Білуха Н. В. Адміністративна деліктологія в екологічній сфері в контексті правового забезпечення сталого розвитку // ІХ Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми управління: імперативи забезпечення сталого розвитку» (2017 р., м. Київ).

Структура та обсяг дипломної роботи. Загальний обсяг дипломної роботи становить 112 сторінок. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, 6 підрозділів, висновків та списку використаних джерел, що складає  102  найменування та розміщений на 8 сторінках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ

 

 

1.1. Методологія та ступінь дослідження адміністративних правопорушень у сфері екології

 

Що значить поняття «розвиток науки»? Перш за все, - це зміна мислиннєвих методів, парадигм та стереотипів. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логічному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе принципово новий результат дослідження, який не можна логічно вивести з відомих теорій. Особливу роль тут відіграють інтуїтивні механізми наукового пошуку, які не ґрунтуються на формальній логіці [69, c. 13].

Під час вивчення істотних особливостей у межах визначеної теми, варто зазначити, що вчені-адміністративісти у переважній більшості вивчали питання адміністративних правопорушень вцілому, або ж приділяли більше уваги інституту адміністративної відповідальності, то ж насьогодні більшість праць відносно даної теми мають достатньо загальний характер.

За останні 400 років протягом яких відбувалося повільне, але неухильне зростання науки, людина поступово починала розбиратися в методах пізнання природи і способах управління її силами. Без пошуку нових шляхів пізнання і проходження цим шляхом наука зупиняється, зникає, вмирає. Тим самим, зайвий раз підтвердилася давно вже помічена в історії науки закономірність: періоди, які характеризуються головним чином накопиченням фактичного матеріалу, неминуче змінюються періодами, коли на перший план висувається завдання його наукового осмислення і узагальнення. [86, с.12]

Говорячи про ступінь дослідженості питання про адміністративні порушення у сфері екології, варто сказати, що на сьогоднішній день, на жаль, практично відсутні комплексні наукові дослідження на теоретичному рівні питань про адміністративні порушення у сфері екології, які б грунтувалися на сучасному законодавстві. Питання методології дослідження правовідносин з‘ясовувалися в роботах В.Б.Авер’янова, Д.І. Голосніченка, Н. І. Золотарьової, О.Л. Копиленка, Р.Е. Лівшиця, П.М. Рабіновича, Л.В. Петрова, Р.І. Таллера та багатьох інших вчених. В той же час методологія адміністративних порушень у сфері екології в українській юридичній літературі майже не досліджувалася.

Говорячи про поняття методології в контексті обраної теми, треба зауважити, що саме поняття «методологія» значить у загальній характеристиці. Тож, у перекладі з грецької мови, «methodos» – вчення про способи, «шлях за чим-небудь», «logos» – думка, зміст, знання. Тобто це наука про методи, способи і стратегії дослідження предмета, прийомів з побудови наукового знання, така сукупність науково-дослідницьких методів, яка знаходить застосування в межах будь-якиї наук. Деякі закордонні науковці не відділяють методи від методології дослідження.  Загалом, питання методології доволі складне та багатогранне і через свою багатозначність знаходить різноманітні тлумачення [70, c. 25].

Головна ціль методології в її науковому аспекті знаходить своє відображення у задоволенні евристичного наукового пізнання через стійку сукупність методів, правил, норм та принципів. Перш за все, з метою отримання успіху в науково-дослідницькій діяльності певної сфери знань.

Часто поняття методології визначають як теорію науково-дослідницьких методів, або систему знань про теорію певної науки чи сукупність науково-дослідницьких методів і прийомів.   Вона виконує такі функції як: з’ясування способів та засобів наукових знань, які відображають динамічні процеси і явища; направляє в певне наукове русло відповідно до визначеної мети; здійснює поглиблення розуміння науки (уточнення, розширення, систематизація наукових дефініцій); а також формує інформаційно-науковий блок, який ґрунтується на об’єктивності та логічності.

Отож, поняття «методології» у науковій літературі визначається у двох варіантах. В першому, - методологія сприймається як система визначених засобів, прийомів та способів, які застосовуються в окремих сферах суспільної діяльності. В другому, - це наука про цю систему, як так звана «теорія у русі».

Якщо звернутись до наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених, то в інтерпретації К. Петряєва, «методологія» — це система сутнісних аспектів світогляду і теорії (або окремих теорій), що визначають дослідницькі принципи науки» [81, c. 98]. Р.Е. Лівшиц, під методологією науки розуміє сукупність вихідних наукових підходів до досліджуваного предмета [59, с. 223]. Поняття методології досліджують вчені, які вивчають проблеми теорії держави та права. Так, С. С. Алєксєєв визначає методологію як вчення про методи наукового пізнання [21, с. 156]. П.М. Рабінович визначає методологію як систему підходів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ [85, с. 421]. М.М. Рассолов, під методологією має на увазі сукупність відповідних принципів, категорій, прийомів і методів дослідження державно-правових явищ та процесів [87, с. 76].

Якщо звернутись до словника з української мови, то термін «методологія» знаходить своє відображення у наступних значеннях. Згідно з поняттями методології, які містяться в академічному тлумачному словнику української мови, то тут дана дефініція подається у двох значеннях. У першому варіанті, методологія визначається як вчення про науковий метод пізнання й перетворення світу, його філософська, теоретична основа. У другому, - як сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки об'єкта її пізнання [8].

Як відомо, одна з найпоширеніших точок зору зводиться до ототожнення методології з філософією. Звичайно ж, філософія є «душею» методології, її ядром, оскільки виступає не тільки як метод пізнання природи, суспільства і мислення, а й як загальнотеоретичної основи будь-якого дослідження. У філософії в найбільш узагальненій формі і в концентрованому вигляді виражено єдність теорії і методу. І саме ця властивість філософії детермінує її органічний і глибокий зв'язок з усіма іншими науками. Філософські категорії, узагальнюючи пізнавальний досвід усіх наук, привносять в кожну конкретну науку методологічні знання всіх наук в їх синтезованому вигляді і тим самим множать пізнавальні можливості як науки в цілому, так і окремої її галузі. Інтегрування наукових знань дозволяє філософії створити загальну наукову картину світу, яка є світоглядним фундаментом всіх наук.

Методологія у якості загальної теорії методу знайшла своє відображення у зв’язку з необхідністю розробки та узагальнення тих методів, прийомів та засобів, які були відкриті в філософській науці. Методологія у площині філософії існує та здійснює свою діяльність у вигляді сукупності орієнтирів та передумов у науковому пізнанні. У науковій літературі використовується ряд таких методів філософії, як: діалектичний, догматичний, герменевтичний, аксіоматичний, інтуїтивний, метафізичний та ін. Філософські методи працюють тільки в якості загальних регуляторів дослідницького процесу, і не замінюють спеціальних галузевих методів. [52, c. 450]

Так, загальна теорія правотворчості (як одна з фундаментальних проблем загальної теорії держави та права), будучи абстрактним відображенням реального процесу створення правових норм, є в силу цього методологічним орієнтиром, відповідно до якого здійснюється рух пізнання в сфері формування норм спеціальних галузей права. Аналогічним чином інша фундаментальна проблема загальної теорії держави та права - теорія правореалізації, законності і правопорядку - не тільки відображає фактичний стан дотримання, виконання і застосування правових норм, успіхи в зміцненні законності та зміцнення режиму правопорядку в країні, а й одночасно становить методологічну основу для аналізу галузевими юридичними науками тих специфічних сфер правореалізації, які входять в предмети їх спеціальних інтересів. Слід разом з тим мати на увазі, що спеціальні науки розробляють поряд з загальнотеоретичними положеннями, що мають гносеологічне значення, загальнонаукові і спеціальнонаукові методи, що застосовуються для дослідження специфічних об'єктів [80, c.86].

Говорячи про сам процес наукового дослідження того чи іншого питання, варто зазначити, що починаючи роботу над дослідженням визначених правових явищ, необхідно в першу чергу визначити інструментарій такої роботи, передбачити які методи мають бути використані в цій роботі. Щодо методології дослідження такої категорії, як адміністративні правопорушення в екологічній сфері, то за своїм змістом, вона має використовувати ряд гносеологічних (методологічних) знань різного рівня. На відміну від онтологічних, гносеологічні знання – це знання методів, принципів, шляхів і інших засобів пізнання об’єкту дослідження, але розмежування онтології та гносеології має доволі формальний характер (гносеологія не може існувати без онтології, і навпаки).

«Методологія виконує низку функцій, які полягають у здобутті наукових знань, що відображають динамічні процеси та явища, у спрямуванні, передбаченні особливих шляхів досягнення певної науково-дослідницької мети, у забезпеченні всебічності отриманої інформації про процеси чи явища, що вивчаються, у допомозі введення нової інформації до фонду теорії науки, у забезпеченні уточнення, збагачення, систематизації термінів і наукових понять, у створенні системи наукової інформації, яка базується на об’єктивних  фактах і є логіко-аналітичним інструментом наукового пізнання» [47, c. 2].

За А.Ф. Чарданцевим, це вчення про метод, теоретичне обґрунтування методів пізнання матеріального світу, які використовуються в науці [97, с. 12].

Під методологією теорії держави і права, на думку Д.І. Голосніченко, варто розуміти складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання і вдосконалення ―державно-правових явищ. Д.А. Керімов зазначає, що методологія є явищем інтегральним, яке об’єднує у собі ряд компонентів: світосприйняття та функціональні теоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загально- та приватно-наукові методи [52, c. 467]. За Д.І.Голосніченком методологія дослідження в юридичній науці — «це не простий набір певних основоположних понять та категорій, не сукупність прийомів і методів. Це більш містке поняття. Методологія є теоретичним обґрунтуванням доцільності застосування відповідних підходів і способів, які використовуються для проведення певного теоретико-юридичного дослідження, а також дібрана на науковій основі для означеної мети система прийомів і способів, тобто відповідних методів» [34, c. 23].

Насправді під час дослідницької діяльності зазвичай не потрібно застосовувати абсолютно всі принципи, прийоми та методи, які тільки є в юридичній науці. Більшість науковців спирається саме на ті, які потрібні для конкретного предмету та об’єкту дослідження. Під час здійснення науково-дослідницької діяльності у правовій площині часто застосовуються діалектико-матеріалістичний та ідеалістичний підходи.

У нашому випадку об’єктом дослідження є адміністративно-правові відносини охорони навколишнього природного середовища, а предметом дослідження – адміністративні правопорушення у сфері екології, отже, і набір методів дослідження має бути відповідний даному об’єкту і методу.

Складовою методології дослідження адміністративних правопорушень у сфері екології є методологічні знання науки управління. До них відносяться також закономірності використання наукових принципів та понять нефілософського значення пізнавальних методів кібернетики, загальної теорії систем прямих і зворотних зв‘язків тощо. Для дослідження вибраного предмету їх цінність майже така ж, як і філософських категорій. Aдміністративна діяльність є державно-управлінською, а державне управління є складовою управління в цілому, тож понятійний апарат науки управління його принципи і закономірності можуть використовуватися в даному дослідженні.

Одним із різновидів управління є державне управління, адміністративна діяльність – його складова. Закономірності як управління взагалі, так і державного управління мають використовуватися в дослідженні адміністративної діяльності. Потрібно підкреслити, що відношення вчених до державного управління є неоднозначним. В.Б.Авер’янов писав: «у вітчизняній юридичній літературі тривалий час дискутувалось питання про співвідношення так званих «широкого» та «вузького» тлумачень поняття «державне управління». Причому в останні роки переваги набувала тенденція широкого його розуміння. Проте кожний з цих варіантів є виправданим лише на чітко визначеному теоретико-пізнавальному рівні використання даного поняття. Інакше кажучи, у кожному випадку те чи інше тлумачення державного управління повинно мати відповідне методологічне обґрунтування» [11, с. 5].

Прибічником широкого розуміння державного управління є професор Г.В. Атаманчук, який вважає, що управління здійснюється усім апаратом держави. «Саме держава, пише він, за допомогою законотворчості встановлює основні, загальні, типові правила (норми) поведінки людей у всіх сферах життя суспільства й забезпечує їхнє дотримання своєю владною силою» [22, с. 35]. На наш погляд, це правильне трактування однієї з особливостей державного управління. Крім того, державне управління в широкому розумінні здійснюють різноманітні суб’єкти, які наділені державно-владними повноваженнями. Звичайно ж найважливішим серед них є Верховна Рада України, до компетенції якої відноситься прийняття Конституції (Основного закону України) та інших законів. Образно висловлюючись можна сказати, що закони – це, не що інше, як довгострокові державні рішення, які мають виконуватися усіма органами держави, органами місцевого самоврядування, суб’єктами громадянського суспільства та фізичними особами (громадянами, особами без громадянства, іноземцями, біженцями тощо) [47, c. 116].

Президент і Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади здійснюючи державно-управлінську діяльність впроваджують законодавчі рішення. Судова гілка влади корегує відхилення від законодавчих приписів. Органи виконавчої влади в системі загального державного управління виконують в основному контрольну функцію, хоча в певних випадках і самі приймають основані на законі управлінські рішення. Отже, державне управління, яке вони здійснюють є або управлінням підсистемою або діяльністю з виконання контрольної функції. І лише в окремих випадках на ці органи покладається функція кореляції, коли мова йде про адміністративну відповідальність у сфері державного управління. Отже, в дослідженні маємо користуватися висновками науки державного управління в загальному його розумінні, а також теоретичними положеннями щодо управлінської діяльності органів виконавчої влади, а в визначених законом випадках управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, що здійснюється на основі делегованих повноважень.

Отож суспільні відносини які складають предмет адміністративного права регулюються за допомогою визначених методів. Зазвичай під методами правового регулювання суспільних відносин розуміють певні засоби, прийоми, а також способи впливу правових норм на такі відносини.

В адміністративному праві можна виділити два основоположні методи регулювання, - імперативний та диспозитивний (адміністративно-імперативний та адміністративно-диспозитивний). В адміністративному праві під час регулювання відносин що складаються у суспільстві в адміністративно-публічній площині, використовуються обидва методи, попри це, основним все-ж-таки вважають імперативний метод правового регулювання суспільних відносин. Це можна пояснити тим, що норми адміністративного права регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі владної діяльності уповноважених органів чи знаходяться під їх наглядом [12, c.220].

В чому ж проявляється використання адміністративно-імперативного методу в механізмі адміністративно-правового регулювання? По-перше, переважна більшість норм в адміністративному праві визначають правила поведінки які формуються у вигляді категоричних приписів, відступ від яких є неприпустимим. Адміністративні норми,  як правило, вичерпно відображають права та обов’язки учасників врегульовуваних ними відносин, а також правові процедури реалізації таких прав та обов’язків. По-друге, основними засобами владного впливу уповноважених органів на інших учасників правовідносин, є переважно такі засоби, як застосування заходів адміністративного примусу, видання правових актів, приписів та вказівок, що є обов'язковими для виконання, а також, - вчинення владно-розпорядчих дій. Власне саме завдяки застосуванню цих засобів і здійснюється адміністративна діяльність. По-третє, у процесі здійснення  адміністративної діяльності, адміністративно-правові норми надають право уповноваженим органам приймати рішення владного характеру, або здійснювати дії відносно фізичних та юридичних осіб, - за власною ініціативою.

На відміну від адміністративно-імперативного методу, адміністративно-диспозитивний, характеризується певними ознаками. По-перше, - деякі адміністративно-правові норми наділяють учасників правом обирати на власний погляд з наданих альтернативних варіантів поведінки. По-друге, - в певних випадках норми адміністративного права визначають можливості для вирішення питань, за допомогою використання таких засобів, як координація та узгодження дій учасників відповідних правовідносин, а не традиційним шляхом що ґрунтується на вчиненні владно-розпорядчих дій чи виданні правових актів що обов’язкові до виконання. По-третє, - у визначених випадках адміністративно-правові норми дозволяють врегулювання суспільних відносин шляхом укладення адміністративних угод (договорів) [27, c. 232]. Варто зазначити, що адміністративні договори можуть укладатися лише всередині системи адміністративних органів. Зовнішня адміністративна діяльність (яка стосується не підпорядкованих ним фізичних та юридичних осіб), - не може регулюватися таким шляхом. Адже в цьому разі виключається можливість здійснення владного впливу на поведінку таких осіб. Загалом, адміністративне право має використовувати як жорсткий, так і м’який методи адміністративного регулювання у їх продуманому поєднанні, беручи до уваги специфіку суспільних відносин, які виникають в ході здійснення адміністративної діяльності.

Отже, щодо питання методології та ступеню дослідженості адміністративних правопорушень у сфері екології, можна зробити висновки – під час теоретичного та емпіричного дослідження даного питання, використовуються загальнонаукові методти (аналіз і синтез; індукція і дедукція; аналогія і моделювання; абстрагування і конкретизація; системний аналіз, редукціонізм i холізм), загальнофілосфські методи (діалектичний, метафізичний, догматичний, еклектичний, софістичний, герменевтичний), а також  спеціально наукові методи – методи теорії держави та права (формально-догматичний (техніко-юридичний), соціологічний, статистичний, конкретно-історичний, порівняльно-правовий). У контексті правозастосовної і правореалізаційної практики даного питання, а також адміністративної діяльності вцілому, - вагоме значення відіграють загально адміністративні методи – імперативний та диспозитивний.

1.2. Сутність, склад та класифікація адміністративних правопорушень у сфері екології

 

Відомо, що правова  поведінка розглядається у двох формах: правомірній та протиправній. Правомірною є поведінка, яка відповідає правовим нормам, і полягає у дотриманні правових приписів. Разом з тим помилково вважати правомірним лише таку поведінку, яка прямо дозволена в нормах права. Іноді правомірні дії можуть витікати в загальній формі із «духу закону». Варто погодитись з думкою О. Л. Дубовик про те, що «применительно к экологическим правовым нормам далеко не всегда тому или иному виду по­ведения соответствует развернутое правило, дающее возможность реального сопоставления действия и модели» [42, c. 82]. Саме тому ознака правомірної екологічно значимої поведінки включає в себе не лише відповідність поведінки моделі, закладеній у праві, тобто правилу поведінки, але і відсутність заборони на відповідну поведінку, не суперечливість поведінки і діючих правил, закріплених у правових нормах.

На відміну від правомірних дій, протиправні діяння мають бути чітко визначеними діючими правовими нормами. «Деяние проти­воправно, если оно представляет собою не исполнение юридической обязан­ ности или злоупотребление правом, т.е. если оно правом запрещено» [90, c. 122]. Іншими словами, протиправними є лише ті діяння, які заборонені на державному рівні під страхом страхом наступу наслідків, передбачених правовими санкціями. За думкою В. М. Кудрявцева поняття «протиправна» поведінка, «неправомірна» поведінка і «правопорушення» є тотожними. Однак відносно екологічних відносин поняття «неправомірна» поведінка можна вважати більш широким ніж поняття «правопорушення» [83, c. 131].

Правопорушення, в залежності від змісту застосовуваних за їх вчинення заходів відповідальності, діляться на злочини та інші правопорушення - цивільні, адміністративні, дисциплінарні. Найпоширенішими серед правопорушень, скоєних у сфері охорони природи, є адміністративні правопорушення, які своєю чисельністю завдають величезної шкоди природним ресурсам.

У зв'язку з цим з'ясування особливостей складу і на їх основі визначення поняття адміністративного правопорушення в сфері екології на даний час актуально і має істотне значення не тільки в теоретичному, але і в практичному аспектах, оскільки від з'ясування цих категорій залежить вирішення таких специфічних питань адміністративного та екологічного права, як підстави адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення, кваліфікація адміністративних правопорушень в сфері екології, застосування адміністратівних покарань за скоєні правопорушення, та ін. На жаль, в еколого-правовій літературі центральною ланкою досліджень є проблеми відповідальності, а розробці поняття складу і класифікації даного виду правопорушення не приділялося належної уваги.

В еколого-правовій літературі під екологічним правопорушенням прийнято розуміти «винне, протиправне діяння (дія, бездіяльність), що посягає на встановлений екологічний правопорядок і заподіює шкоду природному середовищу, або створює загрозу такого заподіяння». Аналогічне поняття екологічного правопорушення з відображенням в ньому ознак юридичної відповідальності дає Ю.С. Шемшученко [98, c. 38].

Аналіз цих визначень дозволяє виділити такі загальні ознаки адміністративного правопорушення в сфері екології, як антисуспільність, протиправність, винність, караність. За своєю соціальною значимістю адміністративні правопорушення є антигромадськими (суспільно небезпечними) тому, що вони завдають шкоди інтересам громадян, суспільства і держави або створюють загрозу заподіяння такої шкоди.

Звісно ж, що в реальній дійсності немає таких правопорушень, які б не заподіяли шкоди охоронюваним нормами адміністративного права суспільним відносинам. Тому можна з упевненістю сказати, що це - головна ознака, який зумовлює застосування адміністративних санкцій за скоєння правопорушень.

Отож, виходячи зі сказаного, необхідно при визначенні поняття адміністративного правопорушення у сфері екології вказати таку ознаку, - направленість на нанесення шкоди суспільним екологічним відносинам, які охороняються нормами адміністративного права. Ознака протиправності означає що вчиненням даного діяння (дії чи бездіяльності) обов’язково порушуються норми права. Інакше діяння не може бути визнано правопорушенням і не може тягнути за собою відповідальність, якщо при цьому не порушуються правові норми. Визначення діяння правопорушенням – процес достатньо складний та відповідальний, так як невірне визначення меж протиправності може спричинити те, що правопорушенням можуть штучно визнаватись діяння, які не наносять шкоди суспільним відносинам, і навпаки, - вчинення суспільно небезпечних діянь може залишитись без покарання. Відповідно, протиправність тісно пов’язана з суспільною небезпечністю (шкідливістю) і в підсумку є її юридичною формою вираження. Ознака винності означає, що діяння вчинено при наявності вини, тобто це усвідомлене, вольове діяння, скоєне особою навмисно, або з необережності (ст. 10, 11 КУпАП) [2]. Ознака караності передбачає стан, коли недотримання норми права може призводити до настання адміністративної відповідальності (наявність санкції у правовій нормі, яка тагне за собою адміністративну відповідальність). Ознака караності прямо не вказана в законодавчому визначенні, але випливає з інших ознак. У більшості випадків, якщо виявлено правопорушення, винний притягується до адміністративної відповідальності. Однак в ряді випадків за скоєння винних, протиправних діяно передбачена не адміністративна, а дисциплінарна відповідальність (ст. 15 КУпАП). Крім того, в ст.. 22 КУпАП передбачена можливість звільнення від адміністративної відповідальності особи, яка скоїла адміністративне правопорушення при малозначності вчиненого правопорушення [2].

Однак загальні ознаки правопорушення не можуть повністю розкрити всі специфічні ознаки та особливості, характерні для адміністративних правопорушень у сфері екології. Вирішальною, обов’язковою ознакою даного виду правопорушень, яка дозволяє відрізнити його від інших видів проступків, є факт нанесення шкоди природі (а через неї, - і здоров’ю людини) або реальна загроза нанесення такої шкоди. Характеризуючи цю ознаку застосовуються різноманітні терміни, такі як: «шкода природі», «оточуючому середовищу», «оточуючому природному середовищу», «екологічна шкода» і відповідно цим поняттям називають правопорушення «у сфері охорони природи», «оточуючого природного середовища», «екологічні правопорушення». Неоднозначне, а часом і суперечливе тлумачення цих термінів, безперечно призводить до зниження ефективності дії права у даній сфері. У зв’язку з цим, важливо опрацювати єдинозначне розуміння даних термінів для того, щоб виключити можливість їх суб’єктивного трактування.

Для виявлення семантики понять які нас цікавлять необхідно визначити співвідношення таких категорій як «природа», «оточуюче середовище», «оточуюче природне середовище» та «екологія». Деякі кроки в даному напрямку були зроблені законодавцем в Земельному кодексі від 25.10.2001 p.. Водному кодексі від 06.06.1995 p., в Кодексі України про надра від 27.07.1994 p.. Лісовому кодексі від 21.01.1994 p., та прийнято закони – «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 р., «Про тваринний світ» від 13.12.2001 р., «Про рослинний світ» від 09.04.1999 р., «Про охорону земель» від 19.06.2003 р., а також – у ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р.  Так, наприклад, виходячи з тексту ст. 5 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»,  природне середовище визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси [6]. Це визначення цілком відповідає поняттям оточуючого середовища, які надані в інших джерелах. Так, наприклад, в Радянському енциклопедичному словнику, це -  середовище існування і виробничої діяльності людини. Зазвичай під цим поняттям розуміється природне середовище, яке оточує людину; нерідко в це поняття включають елементи штучного середовища (жилі будівлі, виробничі об’єкти, канали, водосховища і т.д. [91, c. 988].

Вільний тлумачний словник української мови визначає навколишнє середовище як сукупність усіх живих і неживих об'єктів, що зустрічаються у певному регіоні без впливу людини. В Академічному тлумачному словнику української мови дається визначення слова «середовище» без поєднання зі словом «навколишнє», ймовірно, в силу того, що «середовище» розуміється як «оточення», тобто в словосполученні «навколишнє (оточуюче) середовище» допускається тавтологія. Вищезазначене джерело визначає поняття середовища в цікавлячому нас аспекті як «сукупність природних умов, у яких проходить життєдіяльність якого-небудь організму» [8]. 

Отож, в екологічному законодавстві України правильно визначені і компоненти природного середовища, - земля, надра, грунти, підземні та поверхневі води, атмосферне повітря, рослинний та тваринний світ, які в своїй сукупності забезпечують сприятливі умови для існування життя на нашій планеті.

Враховуючи проведений аналіз, варто сказати, що використання термінів «природа» та «навколишнє середовище» в якості синонімів – можливе. Однак законодавче визначення природи, дане в ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», яке склало в науковому світі уявлення про природу як про сукупність натуральних та створених людиною матеріальних умов його існування та звужує його ознаками натурального природного походження. Дана конструкція не є новою для екологічного права. В. В. Петров визначав навколишнє природне середовище як поєднуване з двох понять – «природа» та «навколишнє середовище», - де природа розумілась як ««естественная среда обитания человека, мало тронутая или практически не измененная хозяйственной деятельностью человека», а навколишнє середовище -  як «часть естественной среды, которая преобразована в процессе антропо­генной деятельности человека, состоящих в органическом единстве естественных, модифицированных, трансформированных экологических систем» [84, c. 54].

Поняття «екологія». Спочатку воно вживалося як вчення про взаємодію живих організмів один з одним і середовищем їхнього життя. У зв'язку зі зростаючим впливом людини на природу екологія набуває особливого значення як наукова основа раціонального використання елементів природи і їх охорони. А оскільки правом охороняються не природні об'єкти і сама природа, а соціальні відносини, то тут мова йде не про екологію в природничо-науковому сенсі, а про екологію людини або соціальної екології - науки, що розглядає проблеми взаємодії природи і суспільства. Однак цей термін рідко використовується як сфера наукових знань. Найчастіше на практиці він означає стан навколишнього середовища. Наприклад, «дані про стан екології» в тому чи іншому регіоні.

У юридичній літературі в узагальненому вигляді екологічними називають весь комплекс відносин, що виникають в процесі взаємодії суспільства і природи. Однак, з огляду на те, що в результаті антропогенного впливу посилився процес охорони природи, в тому числі і людини як органічної частини цієї природи в зазначених вище відносинах вченими цілком обгрунтовано уточнюється мета збереження навколишнього середовища - в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь. Тому в сучасному розумінні екологічні відносини - це не тільки відносини з охорони навколишнього середовища і природокористування, а й відносини щодо забезпечення екологічних прав громадян. І відповідно правопорушення, що посягають на даний вид суспільних відносин, прийнято називати «екологічними».

Разом з тим в даний час склади цих правопорушень в Кодексі України про адміністративні правопорушення містяться у главі 7, яка називається «Адміністративні правопорушення в сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини». На нашу думку, така назва глави не відображає соціальної сутності даного виду правопорушень. Реалії сьогоднішнього життя такі, що в центрі всіх екологічних проблем стоїть питання про виживання людства і права людини на здорове і сприятливе середовище проживання необхідно розглядати в якості безпосередніх об'єктів захисту від несприятливого впливу ними ж перетвореного навколишнього середовища.

Аналіз складів правопорушень, що містяться в гл. 7 вищевказаного закону, свідчить про те, що вони здійснюються у сфері взаємодії суспільства і природи і основа цієї взаємодії обумовлена ​​потребами існування життєдіяльності людини.

Одночасно виникає питання, чому правопорушення, що мають одні і ті ж об'єкти посягань, законодавець в одному випадку поміщає в главу, яку називає «Злочини проти довкілля» (Розділ VIII  Кримінального кодексу України), а в іншому випадку - «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини» (гл. 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення)?

Звісно ж, що з урахуванням сформованої екологічної обстановки, а також з метою гармонізації адміністративного законодавства з кримінальним, варто застосувати деякі зміни у формулюванні. Наприклад, главу 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення можна було б назвати «Адміністративні правопорушення в сфері екології», і прибрати з цієї глави статті про охорону культурної спадщини, а Розділ VIII  Кримінального кодексу України – «Екологічні злочини».

Загальним об’єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, які регулюються різноманітними галузями права (екологічним, фінансовим, трудовим), і охороняються адміністративними санкціями.  Родовим об’єктом є однорідні суспільні відносини, які складають частину загального об’єкта  [33, c. 241]. За родовим об’єктом об’єднані у главі 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів…». Видовий об’єкт – це різновид родового. (правопорушення щодо охорони та використання водних ресурсів, або правопорушення щодо охорони та використання атмосферного повітря). До безпосереднього об’єкта законодавець відносить лише ті суспільні відносини, проти яких воно направлене (ст. 59-1 - порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення, або ст. 79 - недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд).  Ці відносини дозволяють найбільш точно розкрити природу правопорушення, його специфічні ознаки.

На відміну від адміністративного, в екологічному праві виділяють загальний, родовий і безпосередній об'єкти, тобто виключають видовий. Окремі вчені вказують тільки загальний і спеціальний об'єкти. Тим часом ряд авторів як об'єкт екологічних правопорушень називають тільки одну групу суспільних відносин. Нам видається, що до цього питання все ж потрібно підходити диференційовано і в цілях найбільш повної і чіткої характеристики правопорушень виділити загальний, родовий і безпосередній об'єкти [53, c. 96].

Отже, в еколого-правовій літературі під спільним об'єктом правопорушення розуміється в одних випадках - суспільні відносини, які складаються в процесі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів, в інших – встановлений правопорядок, в третіх - навколишнє середовище, а через нього і здоров'я людини, по-четверте - відносини, що забезпечують умови для оптимальної життєдіяльності людини і суспільства у взаємозв'язку з середовищем проживання, тобто з приводу його права на сприятливе середовище, в п'ятих - відносини складаються між людьми з приводу охорони природи, використання природних ресурсів, забезпечення належної якості навколишнього середовища.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що кожна з вищеназваних груп суспільних відносин має місце бути в системі суспільних екологічних відносин, але не в якості загального, а в якості родового, або безпосереднього об'єкта правопорушення. З огляду на дану обставину, а також той факт, що життя не стоїть на місці і з розвитком суспільства змінюються пріоритети в охороні суспільних відносин (зникають старі склади, з'являються нові), можна вважати найбільш правильною точку зору вчених, які вказують, що загальним об'єктом екологічних правопорушень є вся сукупність відносин, що охороняються нормами екологічного (природоохоронного) законодавства. Отже, загальним об'єктом адміністративних правопорушень у сфері екології є суспільні екологічні відносини, що охороняються адміністративними нормами.

До родових об’єктів адміністративного екологічного правопорушення можна віднести: виділені в адміністративному законодавстві відносини власності на природні ресурси;  відносини по раціонального використання навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки населення;  відносини, які складаються в процесі управління охороною природи. Безпосередній об'єкт виступає як частина видового і родового об'єкта. В даному випадку предмет розглядається як елемент суспільних відносин, а не як предмет матеріального світу сам по собі. У зв'язку з цим не досить точною видається позиція В.В Петрова, який відносив до об'єкта екологічних правопорушень природне середовище, здоров'я людини, матеріальні цінності, які самі по собі як предмети матеріального світу не можуть бути об'єктом доти, доки вони не вступили у сферу діяльності людей [79, c.201].

До безпосереднього об'єкту адміністративного екологічного правопорушення в юридичній літературі відносять конкретні суспільні відносини з охорони і використання землі, надр, вод, лісів, тваринного світу, атмосферного повітря, або відносини з охорони навколишнього природного середовища в цілому, а через нього життя і здоров'я людей. Тому слід визнати помилковою точку зору Ф.К. Адіханова, який відніс дані групи відносин до родового об'єкту, а забруднення, засмічення і виснаження води, самовільне зайняття землі, псування сільськогосподарські земель і д.р. - до безпосереднього [101, c. 38]. Останні, на нашу думку, не є об’єктом, а об'єктивною стороною, оскільки являє собою характер діяння. Для об'єктивної сторони екологічного правопорушення характерно наявність таких ознак: протиправне діяння (дія або бездіяльність), заподіяння шкоди екологічним інтересам особистості суспільства або держави, або реальна загроза заподіяння такої шкоди і причинний зв'язок між ними. У ряді випадків об'єктивна сторона включає в себе: час, місце, знаряддя та способи вчинення правопорушення. У деяких випадках небезпечні дії що наносять шкоди навколишньому природному середовищу, а лише створюють загрозу заподіяння такої шкоди, вони відносяться до так званим формальним складам правопорушень.

З поняттям «протиправність», як було вже зазначено, тісно пов'язане поняття «суспільна небезпека». У правовій літературі тривалий час ведуться дискусії про ступені небезпеки адміністративних правопорушень, в тому числі і в сфері екології. Одні автори вважають, що всі адміністративні проступки суспільно небезпечні, але ступінь їх небезпеки менше, ніж у злочинів.  Другі вважають, що адміністративним правопорушенням не властива суспільна небезпека.  І, нарешті, треті вважають, що в основному всі адміністратівні правопорушення не становлять суспільної небезпеки, але окремі є такими.

На нашу думку, найбільш правильною є точка зору тих авторів, які вважають що адміністративні правопорушення, як і злочин,  є  суспільно небезпечними, але відрізняються лише ступенем такої небезпеки. По-перше, обидва види цих правопорушень часто мають загальний об'єкт зазіхань (ст. 52 Кодексу України про адміністративні правопорушення  та ст. 239 Кримінального кодексу України, відповідно ст. 53-4 та ст. 239-1; ст. 59  та ст. 242 та ін.) і основою розмежування цих правопорушень та злочинів є ступінь суспільної небезпеки. По-друге, суспільна небезпека визначається не характером одиничного правопорушення, а їх поширеністю, «масовістю». По-третє, суспільна небезпека виражається в самій протиправності і, нарешті, суспільна небезпека виражається у шкідливості правопорушень. Відомо, що суспільна небезпека екологічних правопорушень повинна мати якісну і кількісну характеристику.  Якісна характеристика екологічних правопорушень полягає в применшенні «екологічних інтересів суспільства, зокрема в заподіянні шкоди, зниженні  громадської екологічної дисципліни, в підриві поваги до екологічних правових і інших норм, впровадженні та пожвавленні пережиточних елементів в суспільну свідомість» [24, с. 99]. Кількісна характеристика суспільної небезпеки екологічних правопорушень дозволяє зрівнювати однорідні екологічні правопорушення між собою, і в цьому плані оцінка суспільної небезпечності виражається в її ступені. Суб'єктами адміністративних правопорушень у сфері екології можуть бути громадяни і особи, що володіють спеціально правовим статусом (посадова особа, капітан, водій і т.д.). Суб'єкти повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю усвідомлювати протиправність адміністративних правопорушень і нести за них відповідальність. Індивідуальні суб'єкти набувають деліктоздатності  з досягнення 16-річного віку і за наявності осудності (ст. ст. 12, 20 КУпАП).

Проте все більшої актуальності набуває питання про адміністративну відповідальність юридичної особи. Зокрема, Ю. П. Битяк наголошує, що згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, суб’єктами адміністративної відповідальності виступають тільки фізичні особи. Але, на законодавчому рівні встановлена і відповідальність юридичних осіб також. Зокрема, п. 2 Постанови про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів встановлює, що на суб’єктів господарювання накладається стягнення у вигляді штрафу відповідно до статті 23 Закону України “Про захист прав споживачів” [4]. Тут закріплені ознаки, властиві адміністративній відповідальності: примушення щодо порушника виконувати загальнообов’язкові правила, встновлені у сфері державного управління, адміністративне стягнення у вигляді штрафу а також негативні наслідки які настають для порушника. Окрім цього, в інших нормах містяться ще певні риси, які властиві для адміністративного виду відповідальності. Тобто, - робить висновок науковець, - є всі підстави визначати адміністративну відповідальність юридичної особи як самостійний різновид юридичної відповідальності. [15, c. 160]

В. Б.  Авер'янов на рахунок цього питання зазначає наступне, -
У Кодексі України про адміністративні правопорушення вживається термін “особа”, але конкретизації щодо того, які саме особи (фізичні чи юридичні) є суб'єктами адміністративних проступків, КпАП не дає. Водночас, уважно проаналізувавши норми можна дійти висновку, що КпАП встановлює адміністративну відповідальність лише фізичних осіб.
Проте, зміна суспільно-політичної ситуації в Україні після набуття нею незалежності, розвиток підприємництва на основі різних форм власності, перехід до ринкової економіки та інші чинники спричинили прийняття Верховною Радою України, не чекаючи відповідного наукового обгрунтування, ряду законів, якими було фактично встановлено відповідальність юридичних осіб, яка за своєю природою не може вважатися не чим іншим, як адміністративною відповідальністю.
Такі норми містять закони України “Про зайнятість населення”, “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудівної діяльності”, “Про виключну (морську) економічну зону”, “Про електроенергетику”, “Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними” та інші.
Досліджуючи приписи наведених вище законів, які встановлюють відповідальність юридичних осіб, можна дійти висновку, що частина законів включає позначення цієї відповідальності, не передбачаючи розміру штрафних санкцій, порядку провадження в справі тощо [17, c. 349].

Тож ще одним актуальним і спірним питанням в адміністративній науці виступає юридична відповідальність юридичної особи. У зв’язку з цим буде корисно дослідити питання про суб’єктивну сторону правопорушень, які вчинюються юридичними особами, оскільки насьогодні це питання викликає певні труднощі.

Як відомо, суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення виражається в наявності вини правопорушника, яка має дві форми: умисел та необережність. Відповідно до ст. 9 КУпАП, вина є обов’язковою ознакою правопорушення, як для фізичної так і для юридичної особи. Разом з тим,  вина та відповідальність фізичної та юридичної особи  це різні за своєю суттю поняття. Адже якщо в першому превалює психологічний зміст, то в іншому – соціально-етичний. Тобто винність юридичної особи означає соціальну не бездоганність його поведінки, не більш того. А отже, запропонована категорія, яка має певне значення для розуміння вини з точки зору психології та соціології, не є цікавою для правової науки, оскільки не бездоганність поведінки не може слугувати підставою юридичної відповідальності.

Згідно з п. 2 ст. 2.1. Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації,  «юридическое лицо признается виновным в совершении административного правонарушения, если будет установлено, что у него имелась возможность для соблюдения правил и норм, за нарушение которых настоящим Кодексом или законами субъекта Российской Федерации предусмотрена административная ответственность, но данным лицом не были приняты все зависящие от него меры по их соблюдению» [9]. Запропоноване розуміння вини, на нашу думку викликає нарікання, перш за все, з боку юридичної техніки. Навряд чи автор даних речень знайде хоча б одну норму, де б були законодавчо визначені «все зависящие от него меры». Крім того, невикористання прав та можливостей, скоріш за все, може спричинити соціальний докір, але не юридичну відповідальність, адже для притягнення до неї необхідно, як мінімум, невиконання обов’язків.

При визначенні вини юридичної особи має все ж таки переважати суб’єктивний фактор, тобто вина юридичної особи повинна визначатись винними діями осіб, які несуть відповідальність за виконання відповідних вимог. Досліджуючи це витання, але тільки відносно кримінальної відповідальності, О. С. Нікіфоров резонно зауважив, що  «общее собрание его (юри­ дического лица - Л.Д.) участников (членов) является in corpore юридическим лицом как таковым, его физическим воплощением «ego» - «я». Его решения и основанные на них действия суть решения и действия непосредственно юридического лица». Далі автор виокремлює alter ego - «другое я» - постійно діючий орган юридичної особи (правління, директор і т. д.), яким юридична особа делегує прийняття та виконання основних або всіх стратегічних та оперативних рішень в інтересах та від імені юридичної особи [76, c. 78].

Таким чином, на нашу думку, розгляд вини юридичної особи як елемента суб’єктивної сторони складу правопорушення має здійснюватись через вину не всього колективу, а тільки адміністрації юридичної особи, її уповноважених посадових осіб, оскільки вони є носіями домінуючої волі, яка і призвела до скоєння адміністративного правопорушення.

О. Жильцов, досліджуючи різні наукові погляди щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб, приєднується до позицій Д. Бахраха, Ю. Битяка, І. Голосніченка, О. Зими, Є. Додіна, А. Комзюка та ін.., і зазначає, що суб’єктом адміністративного правопорушення може бути і юридична особа. На думку О. Жильцова, юридична особа, виступаючи суб’єктом адміністративно-правових відносин, може скоювати правопорушення, а отже має нести за їх вчинення адміністративну відповідальність. І хоча такі протиправні дії не віднесені законодавцем до адміністративних правопорушень, а відповідальність за їх вчинення не названа адміністративною, вони мають найважливіші їх ознаки [45, c. 102].

У свою чергу, М. В. Костів, вивчаючи адміністративну правосуб’єктність юридичних осіб та особливості її реалізації в адміністративно-деліктних правовідносинах, а також правові механізми забезпечення деліктоздатності юридичних осіб, метою адміністративної відповідальності юридичних осіб називає забезпечення дотримання правопорядку (чи контрольованого рівня правопорушень) у сфері державного управління. Адміністративна відповідальність юридичних осіб, зазначає він, має реалізовуватись, переважно, через правовідновлюючу, компенсаційну функцію, при цьому відновленню підлягає не лише порушений правопорядок, але й мають бути компенсовані громадянину, державі і суспільству завдані ним втрати. Як справедливо зазначає М. Костів, в окремих випадках компенсаційна функція може поєднуватись з репресивно-карною, коли для юридичної особи-правопорушника настають негативні наслідки, які є примусовим обмеженням, карою (репресією) за скоєне протиправне діяння [56, c. 47].

Як зазначає Лютіков П. С. у своїй праці «Адміністративна відповідальність юридичних осіб» переважною, основною в українській адміністративно-правовій науці є теза про необхідність законодавчого закріплення інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб. І необхідно підтримати думку переважної більшості вчених-адміністративістів, що юридична особа є повноправним суб’єктом адміністративного правопорушення (проступку), має відповідний рівень правосуб’єктності, а отже до неї можуть бути застосовані заходи адміністративної відповідальності, наприклад, у вигляді наступних стягнень: заходи морально-правового характеру у формі попередження, заходи майнового (грошового) стягнення у формі штрафу, стягнення вартості товарів і транспортних засобів, конфіскації предметів, які стали безпосередніми об’єктами здійснення правопорушення, стягнення, спрямовані на обмеження діяльності юридичних осіб, позбавлення їх  окремих повноважень або позбавлення спеціального права, які можуть застосовуватись у формі відкликання (анулювання) ліцензії (дозволу) і т.д. [63, c. 20]

Отже, дослідивши всі ознаки складу адміністративного правопорушення у сфері екології, його можна визначити як протиправне, винне діяння (дію чи бездіяльність), спрямоване на нанесення шкоди суспільним екологічним відносинам, за яке на законодавчому рівні встановлена адміністративна відповідальність.

Виділяються кілька видів об’єктів адміністративного правопорушення у сфері екології. Загальний – вся сукупність суспільних екологічних відносин, охоронюваних адміністративними санкціями. Родовий – відносини власності на природній ресурси; відносини по раціональному використанню та охороні природних ресурсів, збереженню навколишнього середовища та забезпеченню екологічних прав громадян; відносини, які складаються в процесі управління охороною природи. Безпосередній об’єкт  - конкретні суспільні відносини з охорони і використанню землі, надр, вод, рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря або відносини по охороні навколишнього природного середовища вцілому, в тому числі екологічних прав громадян.

Характеризуючи ознаки об’єктивної сторони, варто зазначити, що адміністративні порушення у сфері екології, які екологічні злочини є суспільно небезпечними, і відрізняються лише ступенем такої небезпеки. Характерною ознакою адміністративних правопорушень у сфері екології є достатньо часте звернення до питання юридичної відповідальності юридичних осіб. Досліджуючи визначення вини юридичної особи, яке міститься в Кодексі про адміністративні правопорушення Російської Федерації, та позицію вчених адміністративістів, варто зазначити про необхідність впровадження інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб в українському законодавсті.

Класифікація адміністративних проступків має не тільки теоретичне, але і практичне значення, і потрібна для цілісного розуміння структури протиправного діяння, за які передбачена адміністративна відповідальність, а також для дослідження специфіки відокремлених груп адміністративно-правових деліктів і розуміння особливостей кожного виду юридичної відповідальності. При цьому критерії для такої класифікації можуть бути різноманітними (родовий об’єкт, форма вини, об’єктивна сторона, ступінь суспільної небезпеки і т.д.

Об’єкт правопорушення виступає у якості конструктивної ознаки складу адміністративного правопорушення та головною гарантією правильності та безпомилковості кваліфікації того чи іншого правопорушення. Адже перш за все, об’єкт посягання визначає ступінь його суспільної небезпечності, та описує його направленість. Крім того, будь-який вчинок не може визнаватись в якості делікту, якщо він не мав направленості на конкретний суспільний об’єкт. Саме на підставі цієї частини – об’єкта – можна розмежувати ряд різноманітних правопорушень, адже окремі об’єкти знаходяться під охороною тільки кримінального права, інші – тільки цивільного, а певні – тільки адміністративного права. Варто зауважити, структурний поділ  Особливої частини КУпАП ґрунтується саме за критерієм належності до певної групи об’єктів посягання, а отже – має особливе значення для відмежування суміжних складів правопорушень.

Беручи до уваги помітність ролі цієї складової у практичному просторі з створення і дії адміністративно-правових норм, тематика яка відноситься до даної сфери наукового інтересу займає центральне місце в обговореннях науковців адміністративного спрямування. Питання визначення об’єкта та його практичного значення містяться у працях Колпакова В. К., Битяка Ю.П., Коломоєць Т. О., та ін. Попри це, достатня частина питань щодо об’єкта адміністративного правопорушення ще не знайшла чіткого відображення в національній правовій думці. Зокрема, в наукових обговореннях виражаються достатньо різноманітні бачення щодо структури та класифікацію, взаємовідношення об’єкта з іншими правовими явищами.

А. В. Гуржій та Ю. О. Мельник у своїй праці зазначають, що незалежно від специфіки індивідуального розуміння тих або інших аспектів об’єкта адміні- стративних проступків, переважна більшість дослідників сходяться в тому, що таким об’єктом виступають суспільні відносини. Звісно, далеко не всі суспільні відносини здатні виступати об’єктом правопорушення. Значна їх частина не врегульована правом, тож заподіяння їм шкоди не спричиняє жодних юридичних наслідків, у тому числі – адміністративної відповідальності. Воно не може вважатись правопорушенням (адміністративним проступком, злочином чи ін.), оскільки відсутнє право, яке порушується. Так само об’єктом адміністративного проступку не можуть бути суспільні відносини, які регламентуються правовими нормами, але охороняються санкціями інших юридичних галузей (кримінального, цивільного, трудового права). Порушення цих відносин не є адміністративним проступком, що автоматично виключає наявність його складу та, відповідно, об’єкта [37, c. 3].

Беручи це до уваги, вважаємо достатньо доцільним, поділити думку вчених, які підкреслюють, що об’єктом адміністративного правопорушення виступають лише ті суспільні відносини, які врегульовуються правом (тобто правовідносини) та перебувають під охороною адміністративно-деліктних санкцій [38, c. 273].

В багатьох наукових працях вітчизняних та закордонних вчених, підручниках та інших наукових джерелах набула поширення класифікація, згідно з якою виокремлюють три види об’єкта адміністративного правопорушення. В науковій літературі найбільшого поширення набула трьох-елементна класифікація, відповідно до якої виділяються: загальний, родовий, та безпосередній об’єкти адміністративного проступку [14, с. 137; 78, с. 255]. Значно рідшою є обставина, коли сюди додають ще один елемент – видовий об’єкт [78, с. 98; 33, с. 135; 72, с. 60].

У діючих на сьогоднішній день законодавчих актах, поняття об’єкта адміністративного правопорушення не визначено, замість цього наявний перелік суспільних правовідносин, які перебувають під охороною адміністративного законодавства. Зокрема, згідно з ст. 1 КУпАП, завданням законодавства про адміністративні правопорушення є охорона особистих прав і свобод громадян, власності, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, установленого порядку управління, державного і суспільного порядку [2]. Крім того, більш стисло викладений об’єкт адміністративно-правового порушення у ст. 9 Кодексу, згідно з якою адміністративне правопорушення характеризується як діяння, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління [2].

Після аналізу адміністративного законодавства, можна дійти висновків, що під охороною перебувають тільки найбільш важливі для суспільних та державних інтересів відносини, яким може бути завдана суттєва шкода шляхом здійснення посягання. Отже, в якості загального об’єкта будь-якого адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які регламентуються адміністративно-правовими нормами та охороняються адміністративно-правовими санкціями задля забезпечення стабільної роботи порядку управління, захисту прав та свобод людини і громадянина, а також власності. А під час здійснення посягань не визначені суспільні відносини, делікт послаблює і дестабілізує цілісність системи. І навіть якщо рівень такого дестабілізуючого впливу деяких правопорушень доволі низький, але попри це його не можна ігнорувати [50, c. 94].

Адміністративні правопорушення – найбільш «популярний» різновид діянь, що характеризується суспільною небезпечністю. У своєму об’єднанні вони здійснюють доволі значний вплив на різноманітні сфери суспільного життя. Будь-яке правопорушення накладає на такий вплив деструктивні наслідки, і розхитує мережу соціальних зв’язків, і створює нові і нові ризики.

Перш за все при притягненні особи-правопорушника до відповідальності, варто спершу визначити, на яку ж сферу суспільних відносин було здійснене посягання, і який різновид юридичної відповідальності до нього потрібно застосувати. Відтак, загальний об’єкт виконує функцію сприяня правильності кваліфікації правопорушення,  а також здійснює функцію «маяка» для галузевої нормотворчості [54, c. 109].

Під родовим об’єктом адміністративного делікту прийнято розуміти коло однорідних за своєю природою суспільних відносин, що охороняються санкціями адміністративно-деліктних норм. У переважній більшості випадків, в адміністративно-правовій теорії застосовуються 2 критерії класифікації родових об’єктів: 1)  структура соціально-господарського комплексу держави; 2) зміст охоронюваних суспільних відносин [72, с. 110]. Щодо застосування цих критеріїв в КУпАП, то існує певна плутанина в структуризації Особливої частини, оскільки деякі глави виглядають абсолютно непродуманими (гл. 5, 7, 8, 10, 12), оскільки містять різні родові об’єкти.

Зокрема, А. В. Гуржій та Ю. О. Мельник, зазначають що «сучасний підхід до структуризації Особливої частини Кодексу України про адміністративні правопорушення видається необґрунтованим. Очевидно, що будь-який кодифікований акт деліктного законодавства у структурному відношенні може вважатися довершеним лише тоді, коли в основу його будови буде закладено принцип: «Делікти, поміщені в один і той самий розділ Кодексу, посягають на один і той самий родовий об’єкт» (до речі, саме за цим принципом сформована структура чинного Кримінального кодексу України). З нашої точки зору, всі адміністративні проступки, охоплені цим актом, доцільно згрупувати в окремі глави саме за критерієм родового об’єкту. Як уявляється, такий підхід істотно сприятиме впорядкуванню нормативно-правового масиву, спростить процес відшукання необхідних норм у ході правозастосування, створить підґрунтя для оперативної і безпомилкової кваліфікації, забезпечить правильність та одноманітність юрисдикційної практики»[37, с. 5].

У правовій літературі загальновизнаним є думка про те, що в основу будь-якої юридичної класифікації, в тому числі і адміністративно-правової, мають бути покладені ознаки, які є найбільш суттєвими та специфічними для даних об’єктів. Як справедливо зауважив професор Е. М. Жевлаков: «Любая классификация может быть теоретически правильной и практически приемлемой, если за её основу бе­ рётся стабильный признак, выражающий качественное свойство и своеобра­ зие классифицируемых явлений» [44, c.190].

Класифікація за об’єктом дозволяє визначити місце конкретного протиправного діяння в системі охоронюваних адміністративними санкціями відносин, допомагає визначити структуру цих відносин, правильно кваліфікувати структуру цих відносин, правильно кваліфікувати протиправні діяння і обирати відповідну міру покарання. Разом з тим, як показує аналіз правової літератури, в теорії адміністративного права превалює комплексний підхід до питання класифікації адміністративних правопорушень, в тому числі і у сфері екології. Даний підхід можна вважати доцільним, оскільки, використовуючи тільки об’єкт посягань в якості межі класифікації, неможливо визначити всю соціально-політичну природу протиправної поведінки і ступінь її суспільної небезпеки.

У зв’язку з цим виглядає найбільш вдалою класифікація адміністративних правопорушень, розроблена В. Є. Севрюгіним, який запропонував згрупувати адміністративні проступки за ознаками складу, які характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону. Дана класифікація дозволяє точно визначити юридичний та соціальний зміст відповідних суспільно шкідливих (або суспільно небезпечних) діянь і може бути використана для відмежування проступків від суміжних складів правопорушень, які містять ознаки злочинів, а також для призначення покарання. На нашу думку, всі ці критерії з окремими коректуваннями, можуть бути успішно використані і при класифікації адміністративних проступків всередині системи, в тому числі і у сфері екології. В адміністративно-правовій літературі за основу виділення як правило береться родовий об’єкт, оскільки саме ця ознака дозволяє визначити соціальну, політичну, економічну, екологічну та іншу спільність. Так, групуючи правопорушення за даною ознакою, У. Ш. Файрадова виділяє дві групи правопорушень: які посягають на правила раціонального використання та охорони природних ресурсів; ті, які посягають на нормальну діяльність органів державного управління у сфері правильного та раціонального використання природних ресурсів [95, c. 21].

Найбільш чіткою та повною нам здається класифікація за об’єктом, запропонована Ю. С. Шемчушенко. Він виділяє наступні групи: порушення права виключно державної власності на природні ресурси, порушення правил охорони навколишнього середовища та природних ресурсів (комплексів), порушення правових вимог раціонального природокористування, проступки, направлені на порушення правил нормальної діяльності державних органів у сфері управління охороною навколишнього середовища [100, c. 96].

Сутність адміністративної юридичної відповідальності полягає в застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій у вигляді: попередження, грошового штрафу, конфіскації рушниць та ін. засобів полювання, позбавлення права полювання на строк до трьох років – до громадян і посадових осіб; стосовно підприємств, установ та організацій – припинення роботи підприємств, цехів, агрегатів та ін. господарсько-технічних об'єктів, які систематично забруднюють навколишнє природне середовище стічними водами і викидами в атмосферне повітря; заборона використань окремих машин і механізмів та приладів які є джерелами забруднення, шуму, вібрацій, випромінювання вище допустимих норм.

Перелік основних правопорушень у сфері екології, за які передбачено настання адміністративної відповідальності, міститься у главі 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення під назвою "Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини". Виходячи з переліку адміністративних екологічних правопорушень, зафіксованих в Кодексі України про адміністративні правопорушення, можна виділити 7 основних груп порушень залежно від об’єкту посягання. Зокрема: правопорушення у сфері охорони та використання землі (ст.ст. 52, 53, 53-2, 54); Правопорушення щодо охорони та використання надр (ст.ст. 57 та 58); Правопорушення щодо охорони та використання вод (ст.ст. 59, 59-1, 60,  61, 62); Правопорушення щодо охорони та використання лісу та рослинного світу (ст.ст. 63, 64, 65, 65-1, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 75, 76, 77, 77-1); Правопорушення щодо охорони та використання атмосферного повітря (ст.. 78, 78-1, 79, 80, 81); Правопорушення щодо правил використання об'єктів тваринного та рослинного світу (ст.ст. 83-1,85, 87, 88, 88-1, 88-2, 89, 90); Правопорушення щодо порушення вимог екологічної безпеки (ст.. 90-1, 91-1, 95; скид забруднюючих речовин 59-1, 78 порушення зберігання, транспортування, використання, знешкодження і захоронення шкідливих речовин та відходів (ст.ст. з 82-1 по 82-6, 83); Порушення щодо порушення прав громадян на отримання екологічної інформації (ст.ст. 91-3, 91-4).

Таким чином, в даній частині наукового дослідження, ми запропонували класифікацію адміністративних правопорушень у сфері екології за об’єктом посягання. Завдяки даній класифікації можна глибше вивчити соціально-політичну сутність адміністративних відносин у сфері екології та допоможе знайти їх місце у структурі однорідних суспільних відносин.

1.3. Особливості розмежування екологічних злочинів та екологічних проступків

 

Проблема відмежування адміністративних проступків від злочинів тривалий час існує як в юридичній науці, так й у судовій практиці. Зокрема, дослідженню цього питання присвячено праці Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, Т.О. Коломоєць, Н.Ф. Кузнецової, Д.М. Лук’янця, М.І. Хавронюка, І. М. Клопотун та М. М. Рудик  та інших дослідників.

Певні вчені зауважують, що склад діяння (дії або бездіяльності) виконує визначальну роль для встановлення системи критеріїв щодо відмежування кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень. На думку А. Н. Трайніна, питання про розмежування злочинів та адміністративних правопорушень, можуть вирішуватись, перш за все, завдяки аналізу та чіткому визначенню складу злочину, адже саме склад здійснює функцію відмежування, яка дозволяє виділити злочинні діяння від незлочинних [92, c. 404].

Інші ж, звертають увагу на явище адміністративної преюдиції, яка вистуває у якості зрозумілого та доволі ефективного критерію розмежування кримінальної та адміністративної відповідальності та зауважують що відмова від цього явища є помилкою.

Доволі важливе значення має правильне вирішення питання відмежування кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень для дотримання принципів права, - як загальних, так і галузевих. В чому ж міститься складність такого завдання? Перш за все, у тому, що мова йде про явища, які схожі за своїм характером, а відповідно і розв’язання її має бути виключно згідно з законом, без порушення основних законодавчих принципів, та без протиріччя відповідно до міжнародних правових норм.

Звертаючись до закордонного законодавчого досвіду, то варто зазначити, що переважна більшість країн (Нідерланди, Велика Британія, США, Франція і т.д) звертається до поняття кримінального проступку, за скоєння якого за основу взято застосування невисоких стягнень, що не спричиняють судимості. І. М. Копотун та М. М. Рудик  зазначають  що запровадивши в законодавстві України такий вид протиправних діянь, «це відповідало б закономірностям класифікації протиправних діянь, а також дозволило б врахувати всі особливості встановлення як матеріальних, так і процесуальних правовідносин» [55, c.249].

Поняття «правопорушення» означає діяння, проти права, правових норм та законодавства вцілому. Відповідно, вчинення правопорушення значить «переступлення» через право. Кожне окреме правопорушення упроводжується конкретністю. Зокрема, його здійснює певна, визначена особа, є визначене місце і час скоєння правопорушення, прослідковується чітка суперечність суспільному правовому устрою, має конкретну сукупність ознак, мають свої причини, умови та зв’язок між ними.

Отже, поняття правопорушення можна визначити як свідоме, вольове діяння, яке має суспільно небезпечний, протиправний характер. Ознаки суспільної небезпечності та шкідливості визначає їх у якості негативних соціальних явищ. До того ж, суб’єктом правопорушення може бути лише деліктоздатна особа (особа, яка здатна усвідомлювати значення своїх дій та нести за такі дії юридичну відповідальність). За законодавством, деліктоздатні особи – це усі осудні особи, які досягли шістнадцятирічного віку (у окремих випадках – з чотирнадцятирічного віку за вчинення окремих злочинів).

Правова система повинна володіти такими механізмами, за яких визнання того чи іншого діяння злочинним не залежало б виключно від законодавця. У зв’язку з цим поділом виникає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить складно.  Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін. Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – це правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі і є основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, спільну та приватну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність [89, c.42].

У свою чергу, М.І. Хавронюк виділяє такі критерії відмежування адміністративних проступків від кримінальних: тяжкість наслідків; суспільна небезпека; форма вини; повторність вчиненого діяння тощо. Також, на нашу думку, критеріями для визначення деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками можуть стати: вчинення проступків поза сферою управління; ступінь їх небезпечності для суспільних відносин; вид стягнення [96, c. 73].

До прикладу, Пєнязькова О. О. зазначає, що протиправними діяннями щодо охорони земель виступають адміністративні правопорушення та злочини. Перш за все, треба зазначити, що і в Кримінальному кодексі, і в Кодексі про адміністративні правопорушення містяться норми, направлені на охорону цього природного об’єкта. Так, у Кримінальному кодексі містяться склади злочинів, в яких відносини у сфері охорони земель є основним безпосереднім об’єктом злочину та склади злочинів, в яких такі суспільні відносини виступають додатковим безпосереднім об’єктом. До першої групи можна віднести злочни: cамовільне зайняття земельної ділянки або самовільне будівництво (ст. 197-1), забруднення або псування земель (ст. 239), незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель (ст.. 239-1), незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах (ст. 239-2), безгосподарське використання земель (ст. 254) [3].  

У Кодексі України про адміністративні правопорушення можна виокремити наступні адміністративно-правові делікти, що посягають на охорону земель: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52), порушення правил використання земель (ст. 53), самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-1), перекручення або приховування даних державного земельного кадастру (ст. 53-2), зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу (ст. 53-3), незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель (ст. 53-4), порушення строку погодження (відмови у погодженні) документації із землеустрою (ст. 53-3), порушення законодавства про Державний земельний кадастр (ст. 53-6), порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель або не приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54), порушення правил землеустрою (ст. 55), знищення межових знаків (ст. 56), порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57), порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр (ст. 58), незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63) [2].

О.О. Пєнязькова здійснює відмежування в наступних парах злочинів та адміністративних правопорушень за ознаками відповідних складів. Зазначено, що щодо статей 197-1 КК України та 53-1 КУпАП, проблема відмежування стосується виключно самовільного зайняття земельної ділянки, оскільки адміністративна відповідальність за самовільне будівництво не передбачена. Відмежування між цими складами злочинів здійснюється виключно за суспільно небезпечними наслідками. Для притягнення до кримінальної відповідальності потрібно, щоб була завдана значна шкода її володільцю або власнику, тоді як для настання адміністративної відповідальності цього не вимагається.  Згідно з приміткою до ст. 197-1 КК України «шкода, передбачена частиною першою цієї статті, визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян». У КК України не конкретизується, в чому саме проявляється така значна шкода та як її правильно потрібно визначати. Тому у судовій практиці існують різні підходи до визначення суспільно небезпечних наслідків у ч. 1 ст. 197-1 КК України. Зокрема, за вироком Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 13 червня 2012 р. «особа-1» був засуджений за ч. 1 ст. 197-1 КК України. Як передбачено у вироку, розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, складає 140908,42 грн, що у 299 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Захисник подав апеляцію на вирок суду, вказавши, що ніякої шкоди не заподіяно, оскільки підприємством сплачено орендну плату до місцевих бюджетів в розмірі більшому, ніж передбачено законодавством. Однак Апеляційний суд Вінницької області в ухвалі від 12 вересня 2012 р. вказав, що колегія суддів зазначає, що доводи адвоката безпідставні, оскільки розмір шкоди, заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки, визначається розрахунком відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 963 від 25 липня 2007 р.4 та в даному випадку шкода визначена в розмірі 140908,42 гривень, що є достатнім для кваліфікації дій «особа-1» за ст. 197-1 КК України. Тому правильне визначення розміру суспільно небезпечних наслідків є запорукою кваліфікації вчинених правопорушень або як злочину, або як адміністративного правопорушення. Отже, для правильної кримінально-правової оцінки діянь винуватого, який порушив норми у сфері екології, важливо відмежувати склади злочинів та адміністративних правопорушень. Неточне встановлення відмінностей між ними може призвести до помилок під час кваліфікації [82, c.319].

У правовій літературі поширена думка про те, що якісна характеристика адміністративних правопорушень найлегше прояснюється при зіставленні адміністративних проступків із суміжними складами злочинів. Підтримуючи цю точку зору і узагальнюючи погляди на теоретичні і прикладні проблеми адміністративного правопорушення в сфері екології, вважаємо за доцільне, в силу важливості і натхнення проблеми, окремо розглянути питання про розмежування екологічних злочинів і адміністративних проступків. Звісно ж, що вивчення даного питання дозволить глибше розкрити правову природу і соціально-якісну характеристику адміністративного правопорушення у сфері екології.

Обгрунтовуючи постановку проблеми, хотілося б нагадати відомий вислів К. Маркса: «От официального общества до некоторой степени зависит квалификация некоторых нарушений, установ­ленных им же законов как преступлений или только как проступков. Это раз­личие терминологии является далеко не безразлично, ибо оно решает тысячи человеческих судеб и определяет нравственную физиономию общества» [66, c. 142]. З цього положення випливає, що віднесення тої чи іншої суспільно небезпечної поведінки людини до категорії злочинів або проступків залежить від законодавця.

Законодавець у ст. 11 Кримінального кодексу України визначає наступним чином: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину» [3]. Звернувшись до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, знаходимо законодавче визначення поняття адміністративного правопорушення. Відповідно до даної статті, «Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність» [2]. Порівнявши ці визначення, приходимо до висновку, що наявність ознаки суспільної небезпеки в законодавчому визначенні злочину та відсутність такої ознаки у законодавчому визначенні адміністративного правопорушення, зовсім не означає, що питання розмежування екологічних злочинів та адміністративних проступків вирішений.

В.В. Лук'янов зазначає: «Проблемы установления составов проступков и преступлений, их квалификации по существу одни и те же. К сожалению, выявлением и разрешением этих проблем наука административного и наука уголовного права занимаются отдельно, строго сохраняя свой, если можно так сказать, суверенитет, без должного взаимодействия, которое только и способно обеспечить повыщение результативности исследований» [62, c.54]. У підтвердження сказаного можна навести такий аргумент.

Дослідження в даному напрямку має важливе значення на різних рівнях: 1) в теоретичному плані воно дозволить визначити відмінні за своїм змістом дві самостійні групи суспільних відносин, що мають, як правило, один і той же об'єкт посягання; 2) на законодавчому рівні вкаже на необхідність визначення чітких критеріїв розмежування видів екологічних правопорушень і, перш за все, близьких за об'єктивними та суб'єктивними ознаками екологічних злочинів і адміністративних правопорушень з метою кріміналізаціі і декриміналізації ряду діянь; 3) значно поліпшить правозастосовну діяльність природоохоронних та правоохоронних органів при вирішенні питання про кваліфікацію правопорушення з метою уникнення помилок при визначенні заходів відповідальності до осіб, які вчинили екологічні правопорушення.

Відзначаючи позитивне значення спеціальних досліджень ряду вчених у сфері проблематики розмежування злочинів і проступків, хотілося все ж висловити ряд міркувань з цього питання, що мають, на наш погляд, принципове значення як в цілому при характеристиці поняття суспільної небезпеки, так і при визначенні критеріїв розмежування.

Погоджуючись з висновками про те, що суспільна небезпека - це об'єктивна категорія, навряд чи можна погодитися з позицією авторів, які заперечують суб'єктивне сприйняття суспільної небезпеки законодавцем. Зокрема, А.І. Мурзінов пише що суспільна небезпека об'єктивна в тому сенсі, що є реальністю, тобто існує в зовнішньому світі, а не у свідомості законодавця, а діяння, що представляють суспільну небезпеку, можуть надавати і часто чинять негативний вплив на визначені суспільні відносини [74, c. 10]. Безумовно, ці діяння мають негативний вплив на відносини, що складаються в суспільстві, вони шкідливі для нього, але наскільки вони шкідливі для суспільства визначає законодавець, визнаючи таке діяння або проступком, або злочином. Іншими словами, можна сказати, що відображення суспільної небезпеки в нормі права - це процес одночасно і об'єктивний, і суб'єктивний, що залежить від ситуації, суспільної обстановки що склалася в суспільстві в певних історичних умовах і від свідомості законодавця. В іншому випадку як же пояснити що в суспільстві постійно відбуваються процеси криміналізації та декриміналізації діянь, наявність неугодних суспільству законів, відсутність необхідних законів і т.д.? Чому ж тоді одне і теж діяння сьогодні є суспільно небезпечним, а завтра таким вже не є? Абсурдно заперечувати наявність суб’єктивного фактору у розумінні суспільної небезпеки.

Аналізуючи законодавство про відповідальність за дрібне хуліганство за період з 1960 р по 1977 р, професор Д.М. Бахрах справедливо зазначає наступне: «Отражают ли приведённые правовые метаморфозы реальное изменение социальной значи­мости соответствующих деяний? Нет. За указанный отрезок времени свойст­во мелкого хулиганства почти не изменилось, а вот их правовая оценка изме­нилась существенно» [23, c. 521]. Розглядаючи це питання, Ю. І. Ляпунов також визнає «интеллектуально-волевой характер правовых норм, поскольку законы создают люди, не застрахованные от ошибок» [64, c. 39].  Дана позиція знайшла прибічників і серед спеціалістів у сфері екологічного права. Зокрема, С. Н. Кравченко, визначивши процес відображення поняття суспільної небезпеки у нормах права як об’єктивно-суб’єктивний, вказує: «Ещё большее значение имеет субъективный фак­тор в понимании общественной опасности субъектами правоприменительной деятельности, ибо от того, как они понимают общественную опасность экологических правонарушений, зависит его квалификация и назначение нака­зания. Для того чтобы не было больших расхождений в правоприменитель­ной деятельности, необходимо чёткое определение признаков общественной опасности в законодательстве, чёткое разграничение административной и уголовной ответственности за экологические правонарушения» [88, c. 62].  

В даний час поняття адміністративної преюдиції не має чіткого правового закріплення. Проте в законодавстві та літературі радянського періоду цьому поняттю приділялася значна увага. Суть інституту адміністративної преюдиції, на думку В. Л. Зуєва, полягає в тому, що склад злочину утворюється за рахунок ознак адміністративного правопорушення, а як критерій розмежування злочину і проступку виступає факт попереднього накладення адміністративного стягнення за таке ж діяння. Іншими словами, злочин з адміністративною преюдицією включає повторність адміністративного правопорушення після накладення адміністративного стягнення за перше правопорушення (перші правопорушення). Найбільш поширеним в кримінально-правовій доктрині є визначення адміністративної преюдиції, як залучення особи до кримінальної відповідальності, якщо вона протягом певного періоду часу, (найчастіше – протягом року) після одного чи двох адміністративних стягнень за правопорушення здійснить таке ж саме правопорушення [48, c. 3].

Вчинок, що спричинив адміністративну відповідальність, і скоєне після цього діяння, є підставою кримінальної відповідальності, - це по суті справи «такі ж діяння» тільки лише за зовнішніми ознаками. Що стосується об’єктивної сторони, то вона за своїм змістом в цих правопорушеннях розрізняється, з чого випливає, що розрізняються і діяння, що утворюють адміністративне правопорушення з одного боку, і злочин – з іншого. При повторному порушенні закону змінюються як інтелектуальний, так і вольовий моменти умислу. Зміст умислу висловлює більш негативне, ніж раніше, ставлення до охоронюваних законом соціальних цінностей і таким чином впливає на підвищення рівня суспільної небезпеки скоєного в цілому.

Лук’янченко С. О. у своїй праці «Адміністративна преюдиція в кримінальному праві України» зазначає, що запровадження адміністративної преюдиції в кримінальне законодавство дозволить, з одного боку, виключити зайву криміналізацію діянь, з іншого – дасть можливість попередження злочинів шляхом залучення особи до адміністративної відповідальності за аналогічне правопорушення, більш чітко розмежувати кримінальну та адміністративну відповідальність, основним критерієм якої є ступінь суспільної небезпеки діяння. Певні суспільні відносини вимагають, з одного боку, кримінально-правового захисту, а з іншого – застосування таких заходів кримінального впливу, щоб людина не була при цьому позбавлена свободи. Звісно ж необхідним є виробити єдиний підхід до регламентації преюдиції в кримінальному законі [61, с. 68].

В Кодексі України про адміністративні правопорушення у ст. 35 чітко визначено преюдиціальність: «повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, а також вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин» [2]. Певні ознаки преюдиції ми зустрічаємо в працях вчених-адміністративістів. Наприклад, деякі вчені виокремлюють в адміністративному процесі такі дефініції, як “істотна шкода”, “значні збитки”, “тяжкі наслідки”, які визначають більш тяжке покарання для осіб, які вчинили правопорушення повторно, але не пишуть про адміністративну преюдицію.

Багато хто вважає, що вчинення проступку два або більше рази свідчить про стійкий характер антигромадських поглядів і звичок порушника, що говорить про підвищений ступінь соціальної небезпеки особистості.

Наступним спірним положенням є питання про теоретичну розробку науково обґрунтованих критеріїв розмежування злочинів і адміністративних проступків, в тому числі і в сфері екологіі. Всі наявні судження в даному напрямку можна умовно розділити на наступні групи: злочини відрізняються від адміністративних проступків: ступенем суспільної небезпечності, характером і ступенем суспільної небезпечності, ступенем суспільної небезпечності і об'єктом посягання; якістю суспільної небезпеки; об'єктом, характером і ступенем суспільної небезпечності, видом протиправності; об'єктом, характером і ступенем суспільної небезпечності, видом протиправності, істотною шкодою.

Взагалі стосовно відмежування кримінально караного незаконного полювання від аналогічного адміністративного правопорушення, то воно є досить актуальним на сьогодні, про що свідчить поширеність адміністративних правопорушень, передбачених ст. 85 Кодексу України про адміністративні правопорушення. У юридичній науці давно назріла необхідність розглянути питання про розмежування злочинів та адміністративних правопорушень у сфері екології. Наприклад, про незаконне полювання і як злочин, і як адміністративне правопорушення, які тією чи іншою мірою посягають на суспільні відносини, що забезпечують охорону, раціональне використання, відтворення диких звірів і птахів.  Питання про кваліфікацію та відмежування злочинів і адміністративних правопорушень у загальнотеоретичному плані привертає увагу дослідників-юристів, причому нерідко висловлюються найрізноманітніші думки з даної проблеми [57, c. 41].

Деякі вітчизняні і зарубіжні вчені вважають, що різниця між злочином і адміністративним або дисциплінарним проступком визначається наявністю або відсутністю суспільної небезпечності діяння. Зокрема, Н. Д. Дурманов вважає, що під час відмежування злочину та інших видів правопорушень вирішальне значення має наявність чи відсутність основної ознаки злочину – суспільної небезпечності діяння [43, c. 305]. Проте є й інші погляди. Приміром, Б. А. Курінов вказує, що різниця між злочином і адміністративним чи дисциплінарним проступком полягає у ступені їх суспільної небезпечності [75, c.113].

Як відомо, основна ознака будь-якого соціального явища концентровано виражає найважливіші його властивості у їх органічному взаємозв’язку, без яких саме явище існувати не може. Злочини і адміністративні правопорушення характеризуються внутрішньою притаманною їм об’єктивною суспільною небезпечністю, тобто основною ознакою, суть якої полягає у реальному заподіянні або можливості заподіяння шкоди суспільним відносинам. Якщо це так, то, очевидно, саме ця ознака і повинна бути покладена в основу розмежування злочину, передбаченого ст. 248 Кримінального кодексу України, і аналогічного адміністративного правопорушення. Для конкретного розгляду цього питання необхідно проаналізувати також інші моменти, виходячи з того, що у будь-якому правопорушенні можна виділити два аспекти, які визначають врешті-решт характер і ступінь суспільної небезпечності – якісну і кількісну її характеристики. Якщо говорити про характер суспільної небезпечності, то це насамперед якісна визначеність, відмінна властивість конкретного виду правопорушення. Саме нею один вид правопорушення відрізняється від іншого (незаконне полювання і незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом). Проте злочинні прояви кожного з таких видів можуть бути найрізноманітнішими. Тому в практичній діяльності виникає необхідність враховувати й кількісні параметри небезпечності правопорушення того чи іншого виду, які належать категорії «ступінь суспільної небезпечності».

Ознаки, які різко змінюють ступінь суспільної небезпечності правопорушення в бік його підвищення, закладаються в диспозиції кримінально-правової норми, що визначає тим самим конкретний вид правопорушення, як злочин. Наведене має принципове значення для відмежування злочину, передбаченого ст. 248 КК України, від суміжного правопорушення (ст. 85 Кодексу України про адміністративні правопорушення), адже незаконне полювання може бути адміністративним правопорушенням або кримінальним злочином залежно від характеру самої дії або від обставин, в яких вона вчиняється. 

Якщо звернутися до ст. 85 вищезазначеного кодексу, ми побачимо, що питання про відмежування цього правопорушення і незаконного полювання як злочину (ст. 248 Кримінального кодексу України) визначається за чітко вказаними ознаками. Для ст. 85 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема для ч. 2 цієї статті характерні грубе порушення правил полювання (полювання без належного на те дозволу, або в заборонених місцях, чи в заборонені строки, забороненими знаряддями або способами), а також систематичне порушення інших правил полювання без вказівки на наявність заподіяння будь-якої шкоди. Такі ж самі дії, але вчинені за наявності обставин, які істотно підвищують ступінь суспільної небезпечності вчиненого, а саме істотної шкоди, уже стають злочином, передбаченим ч. 1 ст. 248 Кримінального кодексу України. Інакше кажучи, незаконне полювання з адміністративного правопорушення перетворюється (трансформується) у злочин. Проте визначення саме істотної шкоди викликає найбільші труднощі при відмежуванні досліджуваного злочину від правопорушення.

Від повідно до примітки до ст. 248 Кримінальногго кодексу істотною шкодою при незаконному полюванні, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається шкода, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. З огляду на особливості визначення матеріальної шкоди при кваліфікації злочинів і адміністративних правопорушень ця сума є досить великою. Зокрема, на 2017 р. встановлено розмір однієї соціальної податкової пільги (яка прирів-нюється до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і становить 50 % від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня цього року у державному бюджеті України) – 842 грн (50 % від 1684 грн). Істотною ж при незаконному полюванні буде шкода, яка як мінімум дорівнює 210 500 грн. (842 грн. х 250). Як бачимо, ступінь суспільної небезпечності істотно змінюється залежно від зміни характеристики виду забороненої поведінки. Закон встановив за названі дії поряд з адміністративною ще й кримінальну відповідальність, вмістивши сформульовані ознаки у диспозицію кримінально-правової норми (ст. 248 Кримінального кодексу України).

Таким чином, в теорії переважає позиція, згідно з якою злочини і проступки розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності. Дана точка зору, на нашу думку, є найбільш обгрунтованою.  Тобто можна визначити наступні критерії для розмежування кримінальних злочинів та адміністративних проступків: ступінь суспільної небезпеки; суб’єкт (особа-правопорушник); суб’єктивна сторона (внутрішнє ставлення до скоєння правопорушення). Проте на нашу думку, основним таки залишається критерій суспільної небезпеки.

Висновки до розділу І

 

Підводячи підсумки до розділу, варто зазначити, що на жаль, попри стрімкий розвиток правової науки у різноманітних сферах правової теорії та практики, все ж питання про адміністративні порушення у сфері екології майже повністю залишилось поза увагою вітчизняних вчених.

Методологія – наука про методи способи та стратегії дослідження предмета, прийомів з побудови наукового знання. В аспекті адміністративно-правової науки та щодо питання адміністративних правопорушень у сфері екології зокрема, традиційно залишаються загальнонаукові методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція і ін.) та спеціально адміністративні методи (імперативний та диспозитивний). Основоположним традиційно виступає метод імперативу, оскільки адміністративні відносини – це переважно відносини державного управління.

Щодо складу та сутності правопорушень визначеної сфери, то адміністративні правопорушення у сфері екології, порівняно з традиційним розумінням поняття адміністративного правопорушення варто виділити специфічну рису – спрямованість на завдання шкоди суспільним екологічним відносинам, за які на законодавчому рівні передбачена адміністративна відповідальність.

Суб’єкт – загально адміністративний + спеціальний суб’єкт (особа що володіє спеціальними правами та обов’язками);

Субєктивна сторона – вина (умисел/необережність);

Об’єкт – сукупність суспільних екологічних відносини, що перебувають під охороною норм адміністративного права (загальний); відносини власності на природні ресурси, відносини по раціональному використанню та охороні ресурсів, збереженню навколишнього середовища та забезпеченню екологічних прав громадян; відносини які складаються у процесі природоохоронної діяльності (родовий); конкретно визначені суспільні відносини з охорони та використання землі, надр, вод, рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря чи відносини по охороні навколишнього природного середовища вцілому;

Об’єктивна сторона – протиправна поведінка суб’єкта (виявляється в порушенні чи невиконанні вимог адміністративного законодавства у сфері екології); заподіяна екологічна шкода або загроза такої шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.

Щодо питання класифікації, то в роботі була сформована загальна класифікація адміністративних правопорушень у сфері екології за главою 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зокрема, - були визначені наступні групи: правопорушення у сфері охорони та використання землі, правопорушення щодо охорони та використання надр, правопорушення щодо охорони та використання вод, правопорушення щодо охорони та використання лісу та рослинного світу, правопорушення щодо охорони та використання атмосферного повітря, правопорушення щодо правил використання об'єктів тваринного та рослинного світу, правопорушення щодо порушення вимог екологічної безпеки, скид забруднюючих речовин, порушення зберігання, транспортування, використання, знешкодження і захоронення шкідливих речовин та відходів а також порушення щодо порушення прав громадян на отримання екологічної інформації.

Щодо питання співвідношення адміністративного екологічного проступку та злочину, то в теорії переважає позиція, згідно з якою злочини і проступки розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності. Дана точка зору, на нашу думку, є найбільш обгрунтованою.  Тобто можна визначити наступні критерії для розмежування кримінальних злочинів та адміністративних проступків: ступінь суспільної небезпеки; суб’єкт (особа-правопорушник); суб’єктивна сторона (внутрішнє ставлення до скоєння правопорушення). Причому перший критерій ми вважаємо основним.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДЕЛІКТОЛОГІЯ У СФЕРІ ЕКОЛОГІЇ

 

 

2.1. Особливості адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення

 

Для з’ясування змісту поняття «адміністративна відповідальність за порушення у сфері екології» необхідно окремо визначити сутність поняття «адміністративна відповідальність». Варто зазначити, що в науковому середовищі немає єдиного підходу до визначення цієї дефініції. Дослідженням даної проблеми займалися такі вчені як: І.П. Голосніченко, Ю.П. Битяк, С.Т. Гончарук, В. Б. Авер’янов, Р. В. Ярова, І. А. Куян та інші.

За інформацією, яка міститься в юридичній енциклопедії, адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення [85, c.510].

І. П. Голосніченко визначає адміністративну відповідальність як обов’язок особи, яка вчинила адміністративний проступок, нести відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом стягнення. На його думку, вона виступає як різновид юридичної відповідальності, що є сукупністю адміністративних правовідносин що виникають у зв’язку з застосуванням уповноваженими органами до осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень. Іван Пантелійович наголошує на тому, що адміністративна відповідальність полягає не тільки в застосуванні адміністративних стягнень, а і в обов’язковості і невідворотності адміністративної відповідальності [35, c. 430].

Ю.П. Битяк під адміністративною відповідальністю розуміє накладення на правопорушника загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [13, с. 158].

В. Б. Авер’янов визначає адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністартивного права особливих санкцій — адміністративних стягнень [16, c. 473]. 

На думку С.Т. Гончарука адміністративна відповідальність – це різновид правової відповідальності, специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважним державним органом за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку [36, с. 123].

Загалом, адміністративна відповідальність позиціонується як складне і багатогранне явище, яке охоплює адміністративно-правові норми що містять санкції а також склади правопорушень, діяльність органів, які застосовують ці норми права, та їх посадових осіб. Такий підхід не завжди дає змогу розкрити зміст адміністративної відповідальності на основі якоїсь однієї ознаки.

Справді, термін «адміністративна відповідальність» в більшій мірі визначається через поняття «юридична відповідальність», а саме – як її різновид, якому властиві її загальні ознаки, і який має власні специфічні особливості завдяки яким адміністративну відповідальність виділяють з-поміж інших видів відповідальності. Р. В. Ярова  виділяє наступні підходи до розуміння змісту адміністративної відповідальності: як застосування адміністративних стягнень уповноваженими на те органами (санкційний підхід до розуміння змісту); як механізм реалізації санкцій правової норми, яка має форму стягнення; як застосування заходів впливу та їх виконання; як наслідок застосування до правопорушника заходів примусу, тобто як засіб покарання та один з видів адміністративного примусу; як обов’язок суб’єкта нести відповідальність; через сукупність ознак як випливають зі змісту КУпАП; як форма державного осуду, специфічна форма негативного реагування з боку держави та ін [102, c.25].

Тож, дослідивши різні погляди та розуміння поняття «адміністративна відповідальність» можна дійти висновків, що це складне, багатогранне явище, якому притаманна велика кількість ознак. Можливо, саме цим пояснюється існування такої кількості підходів до визначення та методів дослідження цього поняття.

В юридичній літературі під терміном «екологічний адміністративний проступок» розуміється протиправна, винна дія або бездіяльність, яка посягає на встановлений в країні екологічний правопорядок, здоров’я та екологічну безпеку населення, приносить шкоду оточуючому природному середовищу чи містить реальну загрозу такого нанесення, за яку передбачена адміністративна відповідальність. Така відповідальність наступає за недотримання  екологічних вимог при здійсненні різних видів господарської діяльності, псування та нецільове використання земель, за нераціональне  використання природних ресурсів, невиконання спеціальних правил.

Підставою адміністративної відповідальності є наявність в діянні ознак складу екологічного правопорушення, вини суб’єкта, а також наявність правової норми, яка встановила заборону та містить санкцію за її порушення.

Адміністративна відповідальність у сфері природокористування та природоохорони має ряд специфічних ознак. Зокрема, - вона може наступати лише за вчинення конкретних правопорушень, вказаних в законодавстві як адміністративні;  суб’єктами відповідальності за правопорушення такого роду можуть виступати будь-які суб’єкти, які згідно із законом можуть бути  відповідальні за адміністративні правопорушення; відповідальність застосовується у спеціальному процесуальному порядку  (збір доказів, протоколи порушень, розгляд справи і т.і.); відповідальність застосовується лише відносно передбачених законом стягнень; можливе звільнення від них при встановленні малозначності правопорушення. Штрафи за вказані правопорушення накладаються в межах компетенції спеціально уповноваженого на те органу у сфері охорони навколишнього природного середовища чи санітарно-епідеміологічного нагляду.

С. В. Матчук та Т. В. Кріпостна у статті «Адміністративно-правова відповідальність за екологічні правопорушення» зазначають, що сутність адміністративно-правової відповідальності полягає у застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій (стягнень). Перелік екологічних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, закріплений гл. 7 «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини» Кодексу України про адміністративні правопорушення. При цьому екологічний характер мають і деякі інші адміністративні правопорушення, які поміщені у відповідних главах Кодексу України про адміністративні правопорушення [67, c.47].

На підставі аналізу екологічного законодавства а також законодавства про адміністративну відповідальність, можна сказати, що ознака суспільної небезпечності значним чином властива для екологічних правопорушень. А об’єктом такого правопорушення є цінності, що перебувають під охороною адміністративно-правових норм – навколишнє природне середовище та його компоненти, а також екологічна безпека, - а не абстрактні суспільні відносини. Інститут адміністративної відповідальності є дієвим засобом що дозволяє забезпечити охорону навколишнього природного середовища, його об’єктів та ресурсів, а також зберегти життя і здоров’я звичайних громадян. Які ж переваги цього виду відповідальності можна визначити порівняно з іншими видами юридичної відповідальності? Вони полягають в тому, що адміністративна відповідальність направлена, перш за все, - на попередження вчинення порушень та недопущення завданню особливої шкоди довкіллю, а також життю і здоров’ю людини і громадянина. До того ж має особливо важливу ознаку, - оперативність реагування, яка має особливе значення у сфері охорони навколишнього природного середовища.

В юридичній літературі дискусійним є питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб. Помітною при цьому є тенденція від повного заперечення такої відповідальності до її повного визнання.

Сукупність адміністративних стягнень за скоєння адміністративних правовопорушень у сфері екології складають як закріплені в Кодексі про адміністративні правопорушення, так і в інших нормативно-правових актах стягнення. Наприклад, згідно з ст. 24 зазначеного кодексу за вчинення правопорушень можуть бути накладений ряд адміністративних стягнень: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета; позбавлення спеціального права; громадські роботи; виправні роботи; адміністративний арешт.  Близькими за правовою природою до вищезазначених стягнень виступають наступні санкції: анулювання ліцензії (здійснюється відповідно до ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської дільності» та Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992), обмеження або тимчасова заборона, припинення дії суб’єкта господарювання і т.д. Крім того, варто зауважити, що зафіксовані в Кодексі про адміністративні правопорушення адміністративні стягнення поділяються на основні і додаткові. Тільки як основні можуть застосовуватись усі адміністративні стягнення, закріплені у ст.24 Кодексу, крім оплатного вилучення та конфіскації відповідних предметів. Останні можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові. При цьому за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне і додаткове стягнення [99, с.26]. Таке стягнення накладається протягом двох місяців починаючи з дня скоєння адміністративного правопорушення у сфері екології, а при тривалому скоєнні правопорушення (забруднення навколишнього природного середовища) – на протязі двох місяців відраховуючи від дня його виявлення.

Згідно з діючими законодавчими нормами, адміністративна відповідальність у сфері екології може застосовуватись спеціально уповноваженими на таку діяльність суб’єктами виконавчої влади (державними органами), - реалізується така діяльність накладенням адміністративних стягнень. Справи що стосуються адміністративних правопорушень у сфері екології розгладають: адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад та їх посадові особи; районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди, а у випадках передбачених Кодексу про адміністративні правопорушення, місцеві адміністративні і господарські суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України; органи Національної поліції, органи державних інспекцій та ін. уповноважені органи (посадові особи).

Отже, інститут адміністративної відповідальності виступає дієвим засобом охорони навколишнього природного середовища та його об’єктів, життя і здоров’я громадян. До переваг даного виду юридичної відповідальності можна віднести їхню направленість на запобігання завданню значних об’ємів шкоди відносно навколишнього природного середовища, життя та здоров’я людей, а також оперативність реагування на правопорушення що набуває особливого значення у контексті природоохоронної діяльності.

На сьогоднішній день, на превеликий жаль, - все більше знижується рівень екологічної правосвідомості громадян, у зв’язку з чим неупинно росте кількість адміністративних правопорушень, спрямованих на забруднення навколишнього середовища та громадського порядку. Уповноважені органи не встигають своєчасно реагувати на правопорушення даного виду, натомість зосереджуючись на більш серйозних – кримінальних порушеннях. Серед варіантів вирішення даного питання, ми вбачаємо формування спеціального органу в системі органів місцевого самоврядування, - муніципальної варти, - з метою забезпечення на території, що перебуває під юрисдикцією відповідної ради, охорони громадського порядку, законності, прав, свобод і законних інтересів громадян що утримувалась би за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.  18.05.2015 року Проект закону «Про муніципальну варту» був зареєстрований у Верховній Раді України. До сьогодні рішення щодо його прийняття залишається невизначеним. За інформацією, наданою на офіційному сайті – відкладено. На нашу думку, запровадження такого органу у системі органів місцевого самоврядування  могло б значно покращити стан адміністративних правопорушень та допомогло б ефективно здійснювати заходи адміністративного впливу та попередження. Відповідно до цього Проекту, основними завданнями муніципальної варти визначено: забезпечення охорони громадського порядку на території юрисдикції відповідної місцевої ради, у взаємодії з органами внутрішніх справ; профілактика правопорушень; інформування органів та підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця концентрації злочинних угруповань; виконання окремих адміністративних стягнень; охорона майна, що перебуває у комунальній власності; надання окремих видів правової та соціальної допомоги громадянам, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють свою діяльність на території відповідної міської ради та місцевої ради об’єднаної територіальної громади; та ін [5].

 

 

 

 

 

2.2. Причини, умови та профілактика здійснення адміністративних порушень у сфері екології

 

 «Адміністративна деліктологія, незважаючи на її поширеність у дослідженнях радянських учених, залишається однією із складових та суперечливих частин вітчизняного предмета адміністративного права. Це пояснюється тим, що отриманий радянський «спадок» адміністративного права зобов’язує сучасних дослідників до «обережного» виокремлення адміністративних проступків, з’ясування сутності адміністративно-деліктних правовідносин, визначення місця інституту адміністративної відповідальності у сучасній системі адміністративного процесу» - зазначає Муза О. В. у своїй праці «Виникнення і розвиток адміністративно-деліктних правовідносин» [73, c.2].

Одним із завдань законодавства про адміністративні правопорушення, на яку вказав законодавець в ст. 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є виявленя причин і умов, сприяючих вчиненню адміністративних правопорушень [2]. Робота по виявленню причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень в сфері екології, в значній мірі ускладнена через відсутність державної статистичної звітності по всіх категоріях справ про адміністративні правопорушення, а також по щодо осіб підданих адміністративним покаранням. Одна з головних причин низької ефективності боротьби з правопорушеннями - це відсутність законодавства про профілактику правопорушень. Разом з тим необхідне вдосконалення наукового підходу в практиці боротьби з правопорушеннями, яке в системі правових наук має назву «адміністративна деліктологія». Ця наука має своїм завданням, перш за все, дослідження причин і умов виникнення адміністративних правопорушень і надання рекомендацій щодо їх попередження. Слід зазначити, що на відміну від кримінології, проблеми адміністративної деліктологіі розроблені досить слабко.

Можна з упевненістю сказати, що дослідження в даному напрямку проводилися вкрай рідко, незважаючи на те, що значна кількість громадян залучаються до адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення. Як показує практика, успішний розвиток спеціальних юридичних дисциплін з проблем правопорушень можливий лише з приєднанням фахівців цілого ряду наук (соціологів, психологів, економістів, педагогів і т.д.). Таким чином, вивчення проблеми попередження правопорушень і виявлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, є досить складним процесом, що вимагає комплексного підходу  представників ряду громадських, природничих і технічних наук. Одночасно, при дослідженні причинного комплексу адміністративних правопорушень необхідно, на наш погляд, використовувати вже існуючий досвід, в першу чергу - загальної теорії права, оскільки вона виступає в якості методологічної основи по відношенню до всіх спеціальних юридичних наук, загальної теорії соціальних відхилень (девіантна поведінка), адміністративно-правової науки і кримінології.

Особливо корисні рекомендації кримінологів, враховуючи те, що ця наука має більш ніж вікову історію вивчення подібних явищ. Разом з тим зауважити, що все ж не можна бездумно переносити її (кримінології) основні положення в область адміністративної деліктологіі, точно так, як не можна від неї повністю відмежуватися. У зв'язку з цим, на нашу думку, рекомендації кримінологів для попередження адміністративних деліктів можуть бути використані лише тоді, коли причини злочинів і адміністративних правопорушень збігаються. Не заперечуючи існування загальних причин для суміжних злочинів та адміністративних правопорушень (в нашому випадку - екологічних), можна зробити висновок, що адміністративні правопорушення в силу своєї соціально-правової природи не є такими небезпечними для суспільства, як злочини, і в силу цього мають свої власні причини і умови. На думку вчених, що стоять біля витоків адміністративної деліктологіі, більшість правопорушень, в тому числі і адміністративних, ніколи не переростуть у злочину, і тому їх попередження вимагає в ряді випадків особливих форм і методів.

На відміну від адміністративної деліктологіі, в кримінології вироблена струнка класифікація причин і умов злочинів. Широке поширення отримала тричленна класифікація, в основу якої покладено рівневе розуміння проявів злочинності та інших правопорушень. За рівнем розрізняються: причини і умови злочинності як масового соціального явища в цілому; причини і умови визначених видів злочинів; причини і умови окремих злочинів.

З урахуванням викладеного, Л. О. Дерев'янко пропонує таку класифікацію причин і умов адміністративно-екологічних правопорушень: загальні причини та умови адміністративних екологічних правопорушень; причини і умови окремих видів адміністративних екологічних правопорушень (у сфері охорони і використання земель, надр, води, тваринного світу і т.д.); причини і умови конкретного адміністративного екологічного правопорушення. Однак, крім причинно-наслідкових, необхідно встановити і інші зв'язки, що пояснять чому відповідний процес стався так чи інакше, чому виникло саме таке явище, якими є умови породження і міра стійкості відповідного процесу [39, c. 94].

Перш ніж приступити до аналізу причин і умов адміністративної екологічної деліктності, хотілося б зупинитись на ряді проблем, що мають, на наш погляд, важливе теоретичне і практичне значення. По-перше, це принципова відмінність у генезі причин і умов. Більшість кримінологів вважає, що поділ детермінант на причини і умови є важливим напрямком в організації ефективної боротьби зі злочинністю. Разом з тим в юридичній літературі висловлювалися сумніви про правильність розмежування причин і умов, оскільки умови також є причиною. Кожне явище, в тому числі і правопорушення, є наслідок багатьох причин і умов. У міру перерахування аналізу від одиничного (конкретного) правопорушення до особливого (їх видам) і загального (сукупність правопорушень) взаємозв'язок між детермінантами (причинами та умовами) і між ними і наслідком (правопорушенням) ускладнює, і відмінності між причинами та умовами значно скорочуються. З урахуванням цього можна говорити про «причини-умови» правопорушень. Дана точка зору, на нашу думку, є невірною, тому що без вирішення цього головного питання - які саме обставини породжують правопорушення, а які їм сприяють, - неможливо ефективно вести боротьбу з негативними для суспільства явищами, у всякому випадку, на індивідуальному рівні. В іншому випадку «ми відмовляємося від цілеспрямованої прфілактики, тому що ми не можемо її вести безадресно, тобто без урахування особливостей об'єкта впливу. Ми не можемо передбачити зрушення в стані і тенденціях деліктності в залежності від зміни умов життя суспільства, тобто не знатимемо, як вони детермінують делікатність.

Аналіз кримінологічної літератури показує, що, на жаль, при дослідженні екологічної злочинності практично не проводиться розмежування між причинами та умовами, як це робиться на рівні загальних причин злочинності, тобто тут, як правило, застосовується факторний підхід. Професор Г.А. Аванесов зазначає, що «Проблема соотношения социального и биологического в причинах преступности имеет не только своё собственное теоретическое и практическое значение. От правильности её решения зависят методологиче­ская направленность и способы исследования многих других вопросов, от­чётливо и зримо встающих в связи с необходимостью усиления профилакти­ки антиобщественного, в том числе преступного поведения» [10, c. 569].

Інший вчений, розглядаючи дане питання, зазначив наступне: «выявление прирожденных «программ» поведения в соответствии с приобре­тёнными «программами» поведения - одна из важных и сложных проблем современной науки о человеке, представляющая и для криминологов боль­шой научно-практический интерес. «Списав» её со счёта, весьма трудно предположить научно-обоснованные, действительно эффективные средства предупреждения преступных проявлений».  В юридичній літературі підкреслювалось, що, не дивлячись на те, що дискусія за цією правовою проблемою велася в плані причин злочинності, однак вона має більш широке значення, яке відноситься до причин правопорушень в цілому [77, c. 69].

Серед вчених до теперішнього часу триває гостра дискусія про соціальні і біологічні причини злочинності. З повною впевненістю можна стверджувати, що це актуально і для розуміння причин і умов здійснення адміністративних правопорушень. Обмежені рамками даного дослідження, ми не маємо можливості глибоко проаналізувати наявні в науковій літературі крайні судження, що заперечують або соціальні, або біологічні корені протиправної поведінки і зупинимося на позиції, яка, на наш погляд, є найбільш правильною в даній науковій суперечці. Йдеться про те, що і біологічні, і соціальні чинники мають рівне право на існування в причинному комплексі правопорушень. Найголовніше в цьому питанні - це з'ясувати співвідношення цих двох категорій.

Починати треба з того, що, перш за все, людина - це поняття соціальне. По відношенню до нашої теми це означає, що людина злочинцем/правопорушником не народжується. Вона ним стає в результаті взаємодії конкретної життєвої ситуації і антигромадських властивостей особистості, обумовлених тим соціальним середовищем, в якій особистість формується. Тобто ми дотримуємося точки зору про провідну роль соціальних елементів поведінки. Імовірно, окремі потреби особистості в харчуванні, одязі, відпочинку і т.д., не дивлячись на їх біологічну природу, все ж носять соціальне забарвлення. Спосіб задоволення цих потреб визначається людиною в залежності від її поглядів, уявлень і переконань, отриманих в результаті виховання і соціального оточення.

Одночасно можна погодитися з позицією авторів, які вважають, що окремі біологічні начала, успадковані людиною при народженні можуть бути не нейтральними в механізмі злочинної поведінки, хоча, зрозуміло, самі по собі ці якості злочинної поведінки і не визначають. Зокрема, М.С. Малєїн пише: «Природное в человеке, ко­нечно, есть и оно в какой-то мере детерминирует его поведение, которое за­ висит, в частности, от темперамента, природных свойств и возможностей» [65, c. 92]. Досить переконливими нам видаються такі переконання професора І.С. Ноя про відповідність «вроджених» і «придбаних програм. Він пише: «Гены определяют лишь возможность развития свойств и признаков в строго определенных условиях внешней среды. Достаточно соответствующим образом изменить среду - и генетически предопределен­ные признаки не смогут себя проявить. Так, музыкальный талант не сможет себя проявить, если его обладатель не будет научен музыке. Не проявятся и антиобщественные качества человека, если будет создана соответствующая социальная среда» [77, c. 38]. Тому біологічні якості особистості не можуть розглядатися як причини правопорушень. Вони в сукупності з дефектами виховання можуть служити благодатним грунтом для формування антигромадських установок особистості. Однак процес пізнання цих властивостей є першочерговим завданням адміністративної деліктологіі, оскільки вивчення психофізичних особливостей правопорушників дасть можливість управляти його поведінкою, що є немаловажливим інструментом в профілактиці адміністративних правопорушень.

Щодо поділу детермінант на об'єктивні і суб'єктивні. Об'єктивними прийнято вважати причини і умови, що існують незалежно від свідомості і волі людей. Суб'єктивні - залежні від цих чинників: це - деформація свідомості і правосвідомості, антигромадські погляди, мотиви і звички. В.М. Кудрявцев підкреслював значення вивчення особливостей поєднання цих факторів як важливої ​​практичної задачі, рішення якої дає можливість глибоко розкрити причини антигромадської поведінки в різних соціально-економічних і психологічних умовах. Так, одні вчені вважають, що об'єктивні процеси суспільного розвитку є, як правило, не причини, а умови, які створюють можливість правопорушення, а причини завжди суб'єктивні. Взаємодія суб'єктивних причин і об'єктивних умов і породжує правопорушення. Інші бачать причини правопорушень в таких об'єктивних явищах, як рівень розвитку науково-технічного прогресу, урбанізація, злидні трудящих, дефіцит, порушення принципів соціальної справедливості і т.д.  Перш за все, хотілося б підкреслити, що біля витоків цих двох суджень, стоїть, як нам представляється, філософське питання про первинність буття або свідомості [58, c.59].

В процесі збору емпіричного матеріалу не знайшла підтвердження гіпотеза про те, що на стан деліктності в досліджуваній сфері впливає рівень ослаблення населення продуктами харчування, тобто економічні чинники. До них відносяться: дефекти правового і екологічної свідомості, недоліки правового регулювання в галузі охорони тваринного світу і т.д. Таким чином, складена ієрархічність факторів дозволяє виділити головний - дефекти правовії і екологічної свідомості, що, безумовно, відноситься до соціально-психологічних факторів. Не погоджуючись з В.Н. Кудрявцевим з приводу поєднання суб'єктивних причин і об'єктивних умов, А.Г. Мещеряков пише: «Далеко не все лю­ди, обладающие дефектами социальной психологии, в условиях объективных организационно-технических неурядиц, воздействующих в равной степени на всех членов общества, совершают правонарушения» [71, c.41]. Перш за все, виникає запитання: на підставі яких досліджень робляться такі висновки? Про які дефектах соціальної психології, їх рівні та про будь правопорушеннях йдеться? І, нарешті, чому автор вирішив, що організаційно-технічні негаразди впливають на них (людей) в рівній мірі? Так можна говорити лише про роботів, виготовлених за одним зразком.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що твердження авторів про об'єктивний характер причин адміністративних правопорушень не підкріплений достатніми теоретичними та практичними висновками. У зв'язку з цим слід вважати найбільш правильною позицію про визнання суб'єктивних причин і об'єктивних умов. Досить обгрунтованими представляються доводи прихильників цієї теорії про те, що будь-яка дія в більшості випадків проходить через свідомість людей. Представляется, що причини суб'єктивного характеру, тобто соціально-психологічні деформації можуть бути в свою чергу викликані низкою об'єктивних умов економічного, технічного та іншого характеру. В юридичній літературі простежується і зворотна залежність, коли: економічні протиріччя і диспропорції, будучи в своїй основі об’єктивними (пов'язаними з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил, обмеженістю матеріальних ресурсів і т.п.), можуть значною мірою визначатися суб'єктивними факторами, в зокрема, помилками і прорахунками, допущеними в ході економічних реформ. І слід погодитися з вченими, які вважають, що більшість криміногенних детермінант носить об'єктивно-суб'єктивний характер з переважанням об'єктивного, або суб'єктивного.

О.Л. Дерев'янко, вважає що найчастіше порушення екологічного законодавства безпосередньо пов'язані з недостатнім виділенням коштів на природоохоронні заходи. Нерідко такі порушення, як перевищення гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферу, або водні об'єкти, допускаються посадовими особами, або працівниками підприємств, установ, організацій через несправності, або недостатньою потужністю природоочисних споруд і пристроїв. Підприємства не можуть самостійно за рахунок власних коштів здійснювати ці роботи, а у відповідних бюджетах ці кошти або не закладаються взагалі, або виділяються в недостатній кількості [39, c. 60]. Таким чином, для підприємства ці причини, безумовно, є об'єктивними. Викликані вони суб'єктивними факторами, тобто неправильною екологічною політикою державних органів, які формують бюджет, які, по всій вірогідності, так само змушені були «економити» на екології в силу неефективної фінансової політики держави, викликаної різними диспропорціями в народному господарстві. Разом з тим було б помилкою вважати, що зазначені ними порушення відбуваються тільки в силу об'єктивних причин. У зазначених вище ситуаціях (несправність або відсутність очисних споруд і т.д.) як правило, у правопорушників завжди є альтернатива знизити викиди за рахунок зменшення виробництва, або тимчасово його зупинити, припинити, тобто поступитися вигодою в ім'я охорони навколишнього середовища. Однак, як правило, цього не відбувається, через відсутність належного рівня екологічної свідомості і правосвідомості. Значить, міняти треба не стільки економіку, скільки самих себе.

 З огляду на викладене, можна вважати, що при вчиненні адміністративних правопорушень в сфері екології переважає, в основному, суб'єктивний фактор. Очевидно, в цьому випадку аналіз поведінки особи, яка вчинила правопорушення, буде мати вирішальне значення, оскільки ми зможемо зрозуміти, чому особа вчинила правопорушення і що необхідно зробити в майбутньому, тобто як коректувати поведінку людей, щоб запобігти подальшому вчиненню правопорушень.

Пізнання моральних і психологічних особливостей правопорушника дозволить вивчити його внутрішній світ і знайти способи управління його поведінкою, що є важливим засобом профілактики проступків. В адміністративно-правовій науці часто висловлювалася думка, що далеко не всі правопорушення здійснюються людьми аморальними або такими, що мають серйозні проблеми з правосвідомістю. Мовляв, деякі правопорушення суб’єктами управління щиро здійснюються в певних інтересах – суспільства, громадян і т.д. Вони позбавлені елементів негативного відношення суб’єкта управління до суспільства. Так, найчастіше органами екологічного контролю не призупиняється, або не припиняється діяльність підприємств, що забруднюють навколишнє середовище, за мотивами необхідності випуску важливої ​​продукції, товарів, надання послуг, забезпечення зайнятості населення в регіоні і т.д., в бесідах з керівниками цих підприємств або іншими посадовими особами, відповідальними за природоохоронну діяльність підприємств, виявляється, що, з одного боку, вони розуміють необхідність охорони навколишнього середовища, що вони усвідомлюють почуття відповідальності  перед майбутніми поколіннями і, зокрема, перед своїми дітьми і внуками, які, як правило, проживають в цій же місцевості, а з іншого боку, зацікавлені в отриманні прибутку, збереженні робочих місць, збільшенні заробітної плати та отриманні інших матеріальних цінностей . Очевидно, що мотив, яким керуються в даному випадку посадові особи, є більш складним, ніж у звичайного громадянина.

У правовій літературі неодноразово згадувалося про те, що при скоєнні правопорушень незлочинного  характеру, зокрема адміністративних правопорушень, основною причиною може бути несприятливий вплив ситуації, а не відхилення в соціальній орієнтації особистості. В адміністративно-правовій літературі також висловлювалися думки про те, що адміністративні проступки «в основном совершаются по неосторож­ности и не требуют подготовки. У правонарушителя нет установки на противоправную деятельность, а личность не деформирована» [40, c.22]. Таке пояснення можна застосувати до категорії незначних адміністраративних проступків, таких, як перехід вулиці на червоне світло світлофора, безквитковий проїзд і т.д. Що ж стосується адміністративних правопорушень у сфері екології, то тут з метою пояснення їх виникнення, вірогідно, необхідно досліджувати і середовище, яке формує особистість, її потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, які стають основою мотивації протиправної поведінки, і саму мотивацію цієї поведінки, і ситуацію, в якій здійснюється правопорушення.

В.Н. Кудрявцев називає причини протиправної поведінки людини як «рассогласование личности со средой». «Причины этого рассогласова­ния зависят как от деформации личности..., так и от особенностей воздейст­вия среды (конкретной жизненной ситуации) на поведение субъекта, а боль­ шей частью - и от того, и от другого вместе» [57, c. 72]. Отже, як було зазначено раніше, вирішальне значення в розумінні будь-якого правопорушення, в тому числі і адміністративного, належить суб'єктивній стороні суспільної поведінки, яка реалізується через особистість правопорушника. Однак психологія особи, яка вчинила адміністративне правопорушення в сфері екології, не може бути зрозуміла без суспільної екологічної свідомості, оскільки «содержание и структура об­щественной и групповой психологии дает возможность понять основные за­кономерности и проявления психологии и поступков отдельной личности» [28, c. 96].

У зв'язку з цим ми вважаємо вельми корисним розглянути питання про структуру та зміст суспільної екологічної свідомості, а так само причини, що викликають її деформацію, оскільки з'ясування даних факторів допоможе визначити заходи щодо попередження адміністративних екологічних деліктів.

Екологічна свідомість є однією зі складових суспільної свідомості, яка представляє собою систему поглядів (політичних, етичних, правових), ідей, теорій на рахунок взаємодії між суспільством та природою, відношення людини до природи. У суспільстві є дві основні групи ціннісних установок у відношенні з природою. Перша - це протиставлення людини природі. Природа тут розглядається як машина, що дозволяє досягти соціального благополуччя. Дана концепція привела не тільки до агресивного, але і до споживчого відношення до природи, що, в кінцевому рахунку, призвело до виснаження і деградації природного середовища. Однак бездушне вживання в цілому обертається не тільки деградацією природи, а й людської особистості. У зв'язку з цим деформація і прогалини в екологічній свідомості виражаються в думці про невичерпність природних ресурсів і переоцінці здатності природи до самовідновлення; байдужості до долі природи і переоцінці могутності людини, його здатності впливати на зміни, що відбуваються в природі, помилкові цілі і пріоритети у сфері взаємодії суспільства і природи. Другу концепцію щодо людини з природою прийнято називати натуралістичною. Суть її полягає в поклонінні природі, уявлення про неї як про божественне творіння, що підноситься над суспільством. Незважаючи на полярність цих концепцій, зазначені орієнтації в ціннісних установках мають між собою певну схожість: в них природа розглядається як щось зовнішнє по відношенню до людини. Громадська екологічна свідомість має бути орієнтована на «новую, подлинно гуманную систему ценностей, учитывающую как единст­во человечества, так и его неразрывную связь с природой» [26, c. 65]. «Для зон высокой экологической опасности характерно более эмоциональное восприятие экологических проблем. Люди проживают в состоянии экологического стресса, оказывающего негативное влияние на всю систему общественного сознания» [41, c.109].

Для виходу з екологічної кризи необхідне не тільки переосмислення і зміна відносин між людиною і природою, а й ставлення між людьми. При цьому мова має йти не тільки про роль людей, пов'язаних з прийняттям екологічних рішень, а й про участь у цьому рішенні всіх інших професійних груп, оскільки тільки в такому випадку можливий перехід до сталого екологічно безпечного розвитку. У зв'язку з цим видається доречним сказати кілька слів про екологічну культуру, під якою розуміється механізм, який гарантує збереження соціальних і природних систем, їх збалансування, тому як ядром екологічної культури є система ціннісних орієнтацій і регуляторів, в тому числі сукупність потреб людини, спрямованих на збереження природного середовища. А формування екологічної культури та екологічної свідомості є необхідною умовою подальшого існування всієї цивілізації. Звісно ж, що саме екологічна культура зумовлює способи взаємодії суспільства з природою.

З огляду на ситуацію останнього десятиліття, коли відбувається зниження реальних доходів основної маси населення, єдиним фактором, здатним впливати на зниження агресивності і недобросовісності в суспільстві,  є освіта. Система екологічної освіти включає в себе як підготовку професійних екологів, так і підготовку інших фахівців (інженерів, соціологів, економістів), пройнятих ідеями охорони навколишнього середовища. Екологічне виховання повинно бути спрямоване на попередження здійснення екологічних правопорушень, на утвердження екологічної відповідальності кожної людини, на співвіднесення результатів ймовірної дії, з урахуванням допустимого впливу на навколишнє природне середовище.

Таким чином, екологічна освіта, на нашу думку, складається з двох основних напрямків: виховання в дусі дбайливого ставлення до навколишнього природного середовища та придбання спеціальних знань у сфері екології. Формувати і підтримувати екологічну свідомість громадян на належному рівні можна лише в системі безперервної освіти, починаючи з дитячих дошкільних закладів і закінчуючи вищою професійною освітою. І, мабуть, найбільше уваги слід приділяти екологічному вихованню в дошкільному віці. У зв'язку з цим можна погодитися з І.С. Ноєм, який писав: «Мож­но предположить, что и воспитание социально полезных качеств человека связано с ранними годами его жизни. Возможно, что игнорирование именно этого обстоятельства, обращение главного внимания на школьное воспитание и серьезные упущения в воспитании дошкольников порою имеют необ­ратимые негативные последствия» [77, c. 99].

Концепція сучасної екологічної освіти повинна включати розуміння таких глобальних проблем, як формування єдиного екологічного, політичного і культурного простору на нашій планеті. У зміст екологічної освіти повинні бути включені положення, що розкривають сучасне гуманістичне розуміння суспільного розвитку, засноване на зростанні матеріального добробуту суспільства при збереженні природи, як необхідної умови життя людини. При цьому слід враховувати, що технологічний розвиток, заснований на наукових досягненнях, супроводжується неминучим технологічним ризиком, пов'язаним з порушенням екологічної рівноваги в оточуючому людину середовищі. У сучасному суспільстві в зв'язку зі зростаючими темпами розвитку науково-технічного прогресу, технологічний ризик слід розуміти як загрозу людині як біологічній істоті. Однак проблему ризику недостатньо лише розуміти, її треба включити в програми екологічної освіти та впровадити в свідомість тих посадових осіб, які приймають екологічно значимі рішення. Правильність прийняття таких рішень багато в чому залежить від ступеню отримання екологічної інформації. Даний вид інформації важливий не тільки для посадових осіб органів, відповідальних за прийняття рішень в області охорони навколишнього середовища, а й для громадян з метою захисту своїх екологічних прав. Однак найбільше значення має екологічна інформація при формуванні індивідуального, групового і суспільної екологічної свідомості. Рівень такого свідомості можна безпосередньо пов'язувати зі ступенем інформованості суспільства про стан навколишнього середовища. Відсутність повної і достовірної інформації про стан навколишнього середовища породжує у громадян, з одного боку, відчуття тривоги за своє майбутнє, а з іншого - незнання справжніх масштабів її погіршення, породжує безпечність в поводженні з природою.

Крім екологічної інформації великий вплив на формування свідомості надає також екологічне виховання та освіта, функціонування яких має виробити у населення почуття дбайливого ставлення до рослинного і тваринного світу, а також до всіх інших об'єктів природи. Екологічна свідомість нерозривно пов'язана з правосвідомістю, під якою можна розуміти систему правових поглядів, ідей, уявлень про правове регулювання екологічних відносин, оцінок почуттів, які виражають ставлення суспільства до чинних правових норм, регулюючим форми і методи впливу суспільства на природу, і до самої природи як об'єкту правової охорони. Правова свідомість формує світогляд окремого індивіда, який, оцінюючи стан екологічного законодавства, вибирає той чи інший варіант поведінки. Ставлення його до права виражається в судженнях про його обгрунтованість або необгрунтованість, справедливість, або несправедливість, досконалість або недосконалість. Правову свідомість слід розглядати як інструмент соціального і психологічного контролю, що запобігає розвитку причинної цілісності, що веде до екологічного правопорушення. Високий рівень правової свідомості суб'єкта реалізації права може служити бар'єром, який буде запобігати вчиненню протиправної дії; деформована ж правова свідомість – стане причиною вибору протиправної екологічно значущої поведінки [77, c. 133].

У зв'язку з цим видається дуже важливим з'ясування мотиваційного боку адміністративно-деліктної поведінки громадянина або посадової особи. Найчастіше під мотивами розуміють стан людської психіки, спонукання особистості, який обумовлює її діяльність, що визначається потребами особистості. Особи, які мають досить високий рівень екологічної свідомості і правосвідомості під впливом соціально-значущих потреб, переконань можуть діяти всупереч особистим потребам. І навпаки, оцінюючи навколишнє природне середовище як «комору» для задоволення своїх потреб, людина може задовольняти їх навіть, якщо вони суперечать суспільним потребам і правовим нормам. В основі протиправної екологічної поведінки можуть бути як спотворені, так і нормальні екологічні потреби.

Однак в оцінці екологічно значущої поведінки важливі не стільки самі потреби, скільки форми і способи їх задоволення, їх відповідність нормативним вимогам. Тому мотивами виступають не тільки потреби, а й погляди, переконання, почуття, ідеали і т.д. Від того, наскільки розвинена воля індивіда, в значному обсязі залежить вибір мотиву поведінки, прийняття рішення в результаті боротьби (конкуренції) мотивів, реалізації виниклих спонукань у вчинках. З урахуванням викладеного представляється не завжди правильним думка окремих кримінологів, які вважають, що люди роблять екологічні правопорушення вимушено, втративши легальні джерела коштів для існування в результаті економічних труднощів. Цілком ймовірно, в даній ситуації за основу судження взято пояснення правопорушниками причин і мотивів своїх дій, яке прийнято називати мотивуванням.

Мотивування, як відомо, часто не співпадає з істинними мотивами і може істотно відрізнятися від дійсних мотивів в силу омани або навмисно. Мотивація є більш широким поняттям, ніж мотив. У неї включаються, крім сукупності мотивів, ще й процес формування і виникнення мотиву поведінки. На жаль, в адміністративно-правовій літературі проблеми мотиваціі розглядалися недостатньо повно. Тим часом, знаючи мотиви, можна пояснити причини адміністративних правопорушень і розробити заходи щодо попередження даного виду правопорушень. Очевидно, що між потребами і вчинками має бути ще одна опосередковуюча ланка - інтерес, який можна визначити як особисте ставлення до певної сфери діяльності. Як було вже визначено раніше, екологічні проблеми цікавлять громадян, проте екологічні інтереси більшості населення носять пасивний характер. Разом з тим екологічні потреби і інтереси не пояснюють природу екологічно значущої поведінки. Вони не відповідають на питання, чому в певній ситуації людина вибирає той чи інший варіант поведінки. Зрозуміти це можна тільки лише після з'ясування такої категорії, як соціальні установки, яка виражає ціннісну орієнтацію особистості, детермінуючи її ставлення до явища. Іноді екологічні правопорушення здійснюються людьми під впливом громадської думки, або групи людей, через відсутність волі, конкуренції інтересів і т.д. Наприклад, при конкуренції інтересів екології та економіки, як правило, завжди перемагає остання. Тому найчастіше антиекологічна установка особистості (особливо посадової особи) побудована на пріоритеті економіки над екологією, хоча повинно бути навпаки. Досить серйозну роль в механізмі індивідуальної еколого-значущої поведінки відіграє право. Невідповідність норми вимогам життя - одна з основних причин скоєння адміністративних екологічних правопорушень. А друга причина, як вже було сказано, - це розбіжність особистих і суспільних потреб. Як правило, в механізмі протиправної екологічної поведінки ці дві причини тісно переплітаються. Як правило, громадські екологічні відносини деформовані тим сильніше, чим більше спотворені ціннісні орієнтації в екології і сильніше деформовані соціальні норми.

У загальноюридичній і адміністративно-правовій літературі неодноразово підкреслювалося, що вчинення адміністративних правопорушень найчастіше відбувається під впливом конкретної життєвої ситуації. Досить серйозне значення надають конкретній життєвій сітуаціі і кримінологи при здійсненні екологічних злочинів. Зокрема, О.Л. Дубовик і А.Е. Жалинский пишуть: «Быть может, целесообразно в определенном смысле рассматривать криминогенную экологическую ситуа­цию как полную причину на индивидуальном уровне... Например, чувство оторванности от дома, усталость, иногда отчаяние могут более интенсивно, чем что-либо иное, повлечь небрежное обращение с огнем и соответственно пожары, которые причиняют огромный экологический ущерб» [41, c. 162]. Такий підхід до ситуації можливий тільки при вчиненні екологічних правопорушень з необережною формою вини і в так званих «ситуативних» вчинках. Цілком ймовірно основною причиною скоєння неправомірних вчинків в даному випадку все ж є відсутність внутрішньої психічної стійкості особистості, ослаблення внутрішнього самоконтролю (в тому числі і в прикладі з підпалом лісу в результаті необережного поводження з вогнем). У ряді випадків, у такій ситуації правопорушники схильні розглядати як обставини, що виправдовують порушення норми. Відзначаючи об'єктивний характер ситуації (якщо розглядати її як сукупність обставин), в ряді випадків екологічну ситуацію можна розглядати як умову здійснення екологічних правопорушень. Наприклад, безконтрольність природоохоронних випадків, слабка правозастосовна діяльність правоохоронних органів, непідготовленість окремих посадових осіб до здійснення екологічної діяльності (низька кваліфікація, нездатність приймати рішення в складних умовах, моральна непідготовленість, що виявляється в байдужості до природи) і т.д . Разом з тим об'єктивний характер ситуації слід відрізняти від її суб'єктивного сприйняття. Як правило, ситуація сприймається суб'єктом з істотними спотвореннями і особа поводиться відповідно до суб'єктивного змісту, а не об’єктивного її змісту, і прагне досягти поставленої мети, не замислюючись про відповідальність.

У ситуативних екологічних проступках (вирубка дерева для багаття і т.п.) може визначити також спонтанне виникнення мотиву. У найбільш серйозних правопорушеннях, скоєних особами, які надають перевагу злочинному способу життя (наприклад, браконьєрство в великих розмірах з використанням транспортних засобів або глушіння риби вибуховими речовинами), злочинець свідомо формує саму ситуацію, найбільш сприятливу для скоєння екологічного злочину. Підкреслюючи значення ситуації в екологічно значимій поведінці, хотілося б підкреслити, що вона, перш за все, визначає можливість вчинення злочину або ставить особу перед вибором між злочином і правомірною поведінкою. У правомірній еколого-значимій поведінці суб'єкт, оцінюючи ситуацію, акцентує свою увагу на досягненні суспільно корисних цілей, уникаючи дій, що порушують екологічні вимоги правових та інших соціальних норм. При цьому він орієнтований на дбайливе ставлення до природи, на почуття відповідальності перед сьогоднішнім і майбутніми поколіннями за стан навколишнього середовища. В протиправній екологічно значимомій поведінці суб'єкт володіє низьким рівнем правової свідомості, слабо поінформований про вимоги природоохоронного законодавства, проявляє неповагу, а іноді, - і зневажливе ставлення до закону. Як правило, це - особа з перекрученими ціннісними орієнтаціями, що проявляються в байдужості, або жорстокості по відношенню до природи, отриманні вигоди для себе на шкоду інтересам суспільства. [77, c. 74]

Для подальшої розробки адміністративної деліктологіі важливим напрямком є ​​дослідження причин і умов вчинення окремих видів адміністративних правопорушень, зокрема окремих видів адміністративних екологічних правопорушень. Можна виділити причини і умови вчинення адміністративних правопорушень в галузі охорони і використання земель, надр, води, ліси, тваринного світу, атмосферного повітря. Наприклад, негативні зміни земель можна пов'язати з екстенсивним характером сільськогосподарського виробництва, з високою розораністю територій, монокультурною зерновою спеціалізацією.  В області охорони і використання можуть бути такі причини, як: нестача кваліфікованих фахівців, техніки, слабке фінансування не дозволяють проводити рекультиваційні роботи, консервацію родовищ корисних копалин. У зв'язку з цим можна погодитися з авторами, які стверджують про необхідність обережного підходу до визнання тих чи інших процесів причинами, а зв'язків причинними і постійної перевірки отриманих висновків практичної боротьби з екологічними правопорушеннями. Тож, причиною скоєння адміністративних правопорушень у сфері екології, є низький рівень екологічної свідомості та правосвідомості громадян та посадових осіб. Можна виділити наступні причини екологічних правопорушень: високий ступінь байдужості (мається на увазі до законів), слабка поінформованість, чітке розуміння поганого рівня забезпеченості екологічної правозастосовчої системи, невпевненість. Далі - причини такого становища: низька екологічна культура, недостатня освіта по природоохоронним питанням.

Інші автори виділяють наступні причини такого становища: недооцінка суспільної небезпеки даної категорії злочинів (екологічних); слабка технічна оснащеність експертних установ, які нерідко не в змозі встановити причинний зв'язок між порушеннями відповідних правил і допущеним забрудненням природного середовища; значний часовий розрив між порушеннями (наприклад, при проектуванні або будівництві об'єкта) і наслідками, які наступили  в процесі експлуатації цього об'єкта. Це - слабке фінансування, матеріально-технічне забезпечення природоохоронних служб. У ряді випадків державні органи, на які покладено контрольні функції, самі є порушниками чинного законодавства: ними приймаються суперечні законам правові акти, порушуються законодавчі вимоги до видачі ліцензій на використання природних ресурсів (зокрема, в водоохоронних зонах).

 У правовій літературі відзначаються і інші недоліки в діяльності природоохоронних органів, такі, наприклад, як, поєднання контрольно-наглядових та господарсько-розпорядчих функцій, відсутність ефективного механізму участі громадськості в боротьбі з екологічними правопорушеннями, недостатнє застосування заходів відповідальності до винних [29, c.6].

Негативний вплив на ефективність діяльності природоохоронних служб, на думку автора, надає також паралелізм в роботі цих органів, розпад колишньої системи органів екологічного контролю та постійні реорганізації в структурі органів виконавчої влади. Вчиненню адміністративних правопорушень в сфері екології сприяє ряд економічних умов таких, як відсутність необхідних грошових коштів, в результаті чого на підприємствах не фінансуються заходи з охорони навколишнього середовища, тобто здійснюється т.зв. «економія» за рахунок коштів, що підлягають направленню на природоохоронні цілі. Багато підприємств, не маючи належних очисних споруд і інших природоохоронних пристроїв, свідомо допускають перевищення меж скидів і викидів забруднюючих речовин в природу для того, щоб «утриматися на плаву» (розрахуватися з податками, виплатити працівникам заробітну плату і т.д.) інші підприємства це роблять в гонитві за прибутком за всяку ціну, ігноруючи рішення екологічних проблем.

Сформовані в даний час труднощі в результаті соціальних і економічних перетворень і негативний вплив на поведінку звичайних громадян, не пов'язаних посадовим статусом. Так, втративши легальні джерела існування в результаті економічних труднощів, особи свідомо йдуть на порушення екологічного законодавства для того, щоб забезпечити собі необхідні життєві умови. Таким чином відбуваються екологічні правопорушення у сфері охорони тваринного, рослинного світу, лісів, порушення режиму особливо охоронюваних природних територій. Так поширюється масова заготівля з метою продажу рослин, занесених у червону книгу і т.д. В основному екологічні правопорушення здійснюються з корисливих мотивів, іноді з хуліганських. У зв'язку з цим хотілося б ще раз підкреслити роль економічних чинників в детермінації протиправної поведінки. Вони безпосередньо не породжують правопорушення, а створюють умови для формування дефектної психології особистості і можливості прояву її антисоціальних якостей. Як справедливо зазначив професор І.І. Карнець: «Истоки общечеловече­ских антиценностей лежат в пороках экономических отношений. Неупорядо­ченность этих отношений, нестабильность, бесперспективность приведения их в порядок (в глазах многих), разгорающиеся на этой почве социальные и иные (включая, политические) конфликты, обостряющие их, и есть давным-давно известные причины преступности (включая ее рост) и условия ей спо­собствующие» [51, c.210].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновки та запропонувати наступну класифікацію причин адміністративних правопорушень в сфері екології:1) Категорія загальних причин та умов здійснення правопорушень; 2) Категорія причин і умов вчинення окремих видів адміністративних правопорушень у сфері екології (наприклад, у сфері охорони та користування землею, надрами, водами, рослинним та тваринним світом і т.д.); 3) Категорія причин та умов визначеного адміністративного правопорушення у сфері екології.

2.3.          Проблеми удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища

 

В Україні створена велика нормативно-правова база, що регулює питання раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища. Законом врегульовані найважливіші суспільні відносини в галузі використання і охорони шести основних природних ресурсів: землі (Земельний кодекс), надр (ЗУ «Про надра»), вод (Водний кодекс), лісів (Лісовий кодекс), тваринного світу (ЗУ  «Про тваринний світ»), атмосферного повітря (ЗУ«Про охорону атмосферного повітря») і ін. Разом з тим єдиним нормативно-правовим актом, що дозволяє здійснювати правовий вплив на суб'єкти, що допускають порушення норм екологічного законодавства, є Кодекс України про адміністративні правопорушення. При цьому аналіз правозастосовчої практики показує, що якість правового регулювання в екологічній сфері вимагає вдосконалення. Завдання вдосконалення адміністративного законодавства та ефективності його реалізації викликають необхідність оновлення концепції регулювання зазначених правовідносин, переосмислення накопиченого досвіду роботи контролюючих органів, судових рішень і прецедентів, вивчення факторів що впливають на його зміст.

Основна функція сучасного екологічного права України, згідно зі ст. 50 КУ, полягає у забезпеченні конституційного права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди [1].

Аналізуючи статистику на офіційному сайті Державної екологічної інспекції за останні роки, можна помітити відповідні тенденції [7].  Згідно цих статистичних даних, у період з 2012 по 2016 роки включно спостерігалося значне зменшення кількості адміністративних правопорушень у частині додержання природоохоронного законодавства. Зокрема, за даними 2012 року складено 80 тис. 243 протоколи про адміністративні правопорушення. Штрафні санкції накладено на загальну суму 16,4 млн. грн., з яких до Державного бюджету України стягнуто 14,7 млн.грн. У 2013 році – 86 тис. 661 протокол про адміністративні правопорушення та накладено штрафні санкції на загальну суму 17,3 млн.грн., з яких до Державного бюджету України стягнуто 15,9 млн.грн. У 2014 ж спостерігається та сама різка зміна показників – 48 тис. 268 протоколів про адміністративні екологічні правопорушення та сума адміністративних штрафів в кількості 8,4 млн, з яких до Державного бюджету стягнуто 8,2 млн. грн. У 2015 – 22 тис. 468 протоколів та 3,9 млн грн., та до бюджету потрапили 3,6 млн. грн.. У 2016му році – 31 тис. 312 протоколів про адміністративні правопорушення та штрафні санкції на суму 5,3 млн. грн., з яких до бюджету надійшли 5,0 млн грн. Такі різкі статистичні зміни обумовлені змінами до законодавства (прийняття Закону України «Про внесення змін та визначення такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 та Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2014 рік» та ін., - перевірки проводились за заявкою суб’єкта господарювання щодо його перевірки. Також, проводилися перевірки у рамках державного нагляду з попередження фактів незаконного добування об`єктів рослинного і тваринного світу та здійснення екологічного контролю суден та інших плавучих об`єктів морськими екологічними інспекціями.

Улютіна О. А. у своїй дисертації на тему «Адміністративно-правові засади охорони навколишнього природного середовища та природокористування»  запропонувала наступні варіанти покращення механізму адміністративно-правового регулювання екологічних відносин:

змінити норми та стандарти екологічного законодавства які були прийняті ще в колишньому СРСР;  по-друге, велику кількість законодавчих актів, яка існує на сьогоднішній день, систематизувати та кодифікувати [93, c. 78].  Крім того, задля забезпечення ефективного та перспективного розвитку природно-заповідної справи в Україні необхідно сконцентрувати увагу на таких стратегічних напрямах діяльності: створити законодавчу та інституційну базу для впровадження стратегії сталого розвитку і управлінської моделі «екологічно-соціальної ринкової економіки» та інтеграції їх принципів у секторальну політику, зокрема в заповідну справу; внести зміни і доповнення до чинної законодавчої і нормативно-правової бази, розробити та прийняти нові законодавчі акти в контексті сучасних ринкових відносин та глобалізаційних процесів; відновити і розвинути програмовий підхід в управлінні природно-заповідним фондом та невідкладно прийняти необхідні державні програми; забезпечити належний інституційний розвиток заповідної справи в системі виконавчої влади; збільшити чисельність кадрів шляхом підготовки і залучення професійних фахівців, які мають прогресивне мислення та знання; наростити фінансове і матеріально-технічне забезпечення заповідної справи на національному та місцевому рівнях; вжити дієвих заходів із поглиблення екологічної просвіти та освіти громадян і службовців органів державної влади та місцевого самоврядування [93, c. 63].

Законодавство про охорону навколишнього середовища в рамках міжнародних відносин в останні роки розвивається досить інтенсивно, поширюючись на все більше коло об'єктів правового регулювання. Тому реалізація права людини на життя - простого і природного - в наші дні вже неможлива без міжнародного вирішення екологічних проблем. Проблеми що стосуються охорони та раціонального використання природних ресурсів вже давно вийшли за межі окремих держав, насьогодні вони вже набули глобального, всеохоплюючого характеру.

Насьогодні охорона навколишнього природного середовища є одним із стратегічно важливих напрямків державної політики. Базові правові принципи відображені у статті 16 Конституції України. Крім того, вимоги сучасності, орієнтовані на європеїзацію та розвиток в демократичному руслі вимагає від наукового суспільного середовища визначення проблем удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища. Адже визначення даного питання має важливе значення для нашого суспільства, оскільки проблеми такого значення, які стосуються екології та екологічних проблем насьогодні набули глобального, світового значення і давно вийшли за межі кожної конкретної держави.

В. В. Галунько наголошує, що адміністративно-правова охорона навколишнього середовища здійснюється у трьох основних ормах: правотворча, правозастосовна та правоохоронна. У вузькому розумінні за поняттям адміністративно-правової охорони стоїть позитивний статичний стан адміністративного права, спрямований на попередження правопорушень, усунення перешкод, що здійснюється публічною адміністрацією з метою забезпечення прав та публічних законних інтересів  фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування суспільства та держави. В широкому ж розумінні – це сукупність статичних та динамічних аспектів діяльності публічної адміністрації, що здійснюється на основі правових норм. Іншими словами, - це система впорядкованої адміністративно-правовими нормами діяльності публічної адміністрації, що спрямована на профілактику вчинення правопорушень та відновлення порушених прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, що здійснюється засобами адміністративного права з можливістю застосування заходів адміністративного примусу та притягнення винних до адміністративної відповідальності [31, с. 97].

За Казанчуком І. Д., адміністративно-правова охорона навколишнього середовища, як соціальна та правова проблема, - дає поштовх для послідовного вивчення і розкриття сутності даного інституту. Відповідно до цього, - це система адміністративно-правових засобів, що забезпечують охорону природного середовища, зосереджуючи зусилля на тому, щоб правовідносини залишилися об’єктами охорони від протиправних посягань [94, с. 74].

Варто зауважити, що на сьогоднішній день, законодавство нашої держави на достатньому рівні відповідає міжнародним нормам та стандартам, які регулюють питання екологічного значення. Попри це, існує ряд недоліків, зокрема – Є. Липій зазначає, що потрібно внести зміни до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в частині визначення поняття «безпечене для життя і здоров’я довкілля», встановлення суб’єктів адміністративно-правової охорони екологічних прав, їх компетенції, запровадження загальнообов’язкового проведення екологічного аудиту та екологічної експертизи, покращення системи екологічного моніторингу [19, с. 115].

Достатньо вагомою проблемою є також «розпорошеність» норм у сфері адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища по різних нормативно-правових актах, і пропонує прийняти Кодекс законів України про довкілля, окремий розділ якого доцільно приділити саме пританням відповідальності за правопорушення у сфері довкілля. Проте, варто погодитись з Єщук О. М, - на сучасному етапі розвитку нашої держави, варто більше приділяти уваги проблематиці запровадження загальнообов’язкового проведення екологічного аудиту та екологічної експертизи, покращення системи екологічного моніторингу [18, с. 132].

Крім того Лошицький М. В. зазначає що до адміністративно-правових засобів охорони навколишнього середовища крім встановлення правових норм, правил, нормативів та стандартів, належать: державний контроль за охороною навколишнього середовища (адже його метою є не тільки отримання оперативно-аналітичної інформації про фактичний стан справ на підконтрольних об’єктах, виявлення і припинення різних правопорушень і відхилень від заданих параметрів, але і аналіз причин та умов що породжують відповідні порушення, а також коректування діяльності цих органів з метою підвищення ефективності здійснюваної ними управлінської, правоохоронної та право забезпечувальної діяльності), заходи переконання (заходи виховного, заохочувального, роз’яснювального характеру, які спрямовані на формування у осіб які можуть у процесі виконання тієї чи іншої діяльності завдати шкоди природі, розуміння необхідності чіткого виконання вимог законів та інших правових актів), заходи адміністративного примусу, що застосовуються з метою попередження, припинення правопорушень у галузі охорони навколишнього середовища та притягнення винних до адміністративної відповідальності (адміністративний примус – застосування відповідними суб’єктами щодо осіб, які не перебувають і їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин у сфері державного управління, шляхом попередження та припинення правопорушень, покарання з їх вчинення, - адміністративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення та адміністративні стягнення), а також відновлювальні заходи (пов’язані з обов’язками підприємств, установ організацій та громадян – суб’єктів  підприємницької діяльності розробки та погодження спеціальних заходів щодо охорони природного об’єкта якому загрожує або може загрожувати його діяльність [20, с. 81-83].

У формуванні міжнародного екологічного права особливе місце займає практика Європейського союзу по виданню узгоджених правових норм, які безпосередньо вплітаються в законодавство держав, які є членами Союзу. Отож, якщо звернутись до зарубіжного досвіду, то у Європейському Союзі правомочність здійснення нормування у сфері охорони навколишнього середовища поділена між ЄС і урядом країни-члена. Діє загальна вимога ЄС про те, щоб прийняття будь-якого рішення про великі проекти передувало проведення оцінки їх впливу на навколишнє середовище, відноситься також і до проектів в енергетичному секторі. Рада Міністрів ЄС прийняла ряд спеціальних природоохоронних постанов, які широко застосовуються в сфері охорони навколишнього середовища. Нормування ЄС здійснюється в формі директив, які повинні бути реалізовані в законодавстві країн-членів. Зокрема, видані директиви, що стосуються видалення твердих відходів і стічних вод, а також збереження якості грунту і води. Наприклад, коли водоскиди з місць розміщення відходів, що утворилися при виробленні електроенергії, забруднюють ґрунтові води, а значить, і питну воду, внаслідок чого можуть бути порушені вимоги ЄС, перераховані в директиві.

Пряме нормування за викидами і стандартам якості повітря, грунту і води є в країнах-членах ЄС основним інструментом для виконання природоохоронних заходів та досягнення національних екологічних цілей. У країнах-членах ЄС використовуються також і такі адміністративні інструменти, як системи державних дозволів, які вимагають, щоб електроенергетичні компанії отримували дозвіл до початку будівництва установки для вироблення електроенергії на проектування і розташування місця відходів (золи та шлаку), їх переробки, наприклад, для виробництва цементу, дорожнього будівництва [93, c. 206].

Піонером екологічної політики в багатьох сферах вважається Німеччина, де закон по рециркуляції та управління відходами вимагає уникати утворенню всіх побічних продуктів від індустріальних процесів. Якщо це неможливо (при використанні твердого палива), вони повинні бути утилізовані. Тільки якщо доведено, що утилізація неможлива (наприклад, з технічних причин), їх можна розміщувати в відвалах. Для їх складування у відвалах при отриманні ліцензії на діяльність ТЕС необхідно довести органам ліцензування, що утилізація відходів неможлива.

Сучасне законодавство США в галузі охорони навколишнього середовища засновано на трьох головних традиціях. Перша - наявність загального законодавства щодо запобігання шкоди і виплати компенсації в разі, якщо така шкода мала місце (розробка державних стандарти щодо небезпечного рівня забруднення навколишнього середовища, комісії щодо встановлення «безпечного» рівня забруднень, на основі яких выдбувалась розробка відповідних державних стандартів). Друга - охорона здоров'я і профілактика. Законодавство в галузі охорони здоров'я направлено на запобігання виникненню та ліквідацію певних захворювань. Встановлювані стандарти зазвичай засновані на медичних дослідженнях. Третя традиція - прагнення до захисту природи і приведення існуючої економічної системи у відповідність з екологічними вимогами. Для забезпечення виконання природоохоронних завдань Агентством з охорони навколишнього середовища реалізується політика, заснована на зниженні ступеня ризику - ймовірності шкідливого впливу певних речовин на здоров'я людини і навколишнє середовище [30, c. 516].

В Японії також існують і діють система екологічних стандартів і найсуворіша система контролю. В останнє десятиліття в екологічній політиці Японії відбувається зміщення центру ваги в бік посилення економічних важелів, що, однак, не означає відмови і від прямого регулювання [46, c. 521].

Формується новий сектор з виробництва "екологічно орієнтованих" товарів і послуг - екобізнес, що має ознаки нового, суспільно необхідного і динамічно розвивається міжгалузевого комплексу. Він включає виробництво устаткування для зменшення екологічного навантаження, виробництво "екологічно дружніх" товарів, надання послуг із захисту навколишнього середовища. Екобізнес представляє сьогодні привабливу сферу застосування капіталу. Він підтримується урядом і в нього залучені компанії практично всіх галузей промисловості і сфери послуг.Так, автомобілебудівні фірми розробляють і виготовляють екологічно чисті автомобілі з електричними і газолінової двигунами; виробники канцелярського приладдя освоїли випуск продукції з рециклювати матеріалів; добре зарекомендували себе на світовому ринку виробники сміттєспалювачів, воздухоочистителей та іншого природоохоронного обладнання. З'явилися енергетичні компанії, що спеціалізуються на виробленні енергії з нетрадиційних екологічно чистих джерел. Найважливіша умова розвитку екобізнесу - підтримка з боку споживачів. Судячи з опитувань громадської думки, вона існує в відношенні виробництва екологічно чистої продукції та товарів з рециклювати матеріалів [46, c. 413].

При розробці сучасної концепції відносин суспільства і навколишнього середовища в Японії виходять з того, що навколишнє середовище і економіка нерозривно пов'язані між собою і господарська активність покращує людське життя тільки в тому випадку, якщо вона супроводжується збереженням і захистом природи. Тому, на думку японських експертів, сучасна економічна система повинна бути "інкорпорована" із середовищем. Потрібно остаточно відмовитися від погляду, що навколишнє середовище є "безкоштовним товаром", який можна експлуатувати нескінченно, і прийти до розуміння того, що вона представляє дорогоцінний актив, який слід зберегти для наступних поколінь. Це передбачає в свою чергу платність використання всіх природних ресурсів і покладання фінансового тягаря по відновленню середовища на все суспільство [30, c.523].

В умовах глобалізації забруднення і ускладнення техніко-економічних систем все важче виявити суб'єкти відповідальності, які повинні нести фінансовий тягар щодо усунення причин та наслідків екологічних збитків.

На думку японських фахівців, на порядку денному стоїть питання про інтеграцію екології та економіки як необхідну умову переходу до «сталого суспільства», де будуть одночасно враховуватися інтереси збереження середовища і забезпечуватися умови для господарської діяльності.

В останні роки намітилася загальна тенденція до посилення ринкового регулювання екологічної політики в США і країнах Європи. Світовий досвід показує, що ринкові механізми забезпечують більш сприятливий економічний клімат для природозбереження, впровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій, ніж жорсткий адміністративне примус. Очевидно, що ринковий механізм ціноутворення несумісний із заниженням цін на природні ресурси, що культивувалося адміністративно-командною системою управління економікою. Закони ринкової економіки, виходячи з рівня природної обмеженості природних ресурсів, диктують більш високий рівень цін на них щодо цін кінцевої продукції. Тим самим розширюються межі прибуткових інвестицій в збереження природних ресурсів з урахуванням їх дефіцитності, чим і пояснюються в кінцевому підсумку досягнення країн з ринковою економікою в області зниження пріродоемкості суспільного продукту [46, c. 414].

Роль економічних методів полягає в стимулюванні природоохоронної діяльності через пошук шляхів мінімізації економічних витрат, які несуть держава і суб'єкти господарської діяльності заради досягнення бажаного стану навколишнього середовища і її окремих компонентів. Широко використовуються в цілях охорони навколишнього середовища податкові інструменти - вводяться спеціальні податки або встановлюється особливий податковий режим. [68, c. 6]

На Заході насьогодні набули популярності два основні види економічних методів охорони природи від забруднень: податкове регулювання і власне ринкові механізми. До першого відносять платежі за забруднення навколишнього природного середовища (підприємства-забрудники оплачують державі послуги зі знищення відходів, або їх складування, або за користування державними очисними спорудами. Також присутні субсидії - державна допомога природокористувачів в проведенні природоохоронних заходів. Субсидії можуть отримувати тільки ті підприємства, продукція яких є необхідною суспільству, забезпечує його життєдіяльність або безпеку держави. Пільги в оподаткуванні стимулюють підприємства-забруднювачі до реалізації природоохоронних заходів. У країнах ЄС податки є одним з основних заходів регулювання охорони навколишнього середовища. Екологічні перетворення оподаткування в країнах ЄС проходять під гаслом - стягувати податок не з хороших, а з поганих.  [25, c. 166]

У багатьох країнах світу діють системи економічного стимулювання природоохоронної діяльності у вигляді платежів за забруднення навколишнього середовища, екологічних податків і їх поєднання. При цьому платежі за забруднення навколишнього середовища акумулюються в екологічних фондах, а екологічні податки - як в екологічних фондах, так і у відповідних бюджетах. Об'єкти і форми екологічного оподаткування досить різноманітні. У США діє податок на продукцію, що містить озоноруйнівні хімічні сполуки. У Франції, Німеччині, Італії встановлено податок на мастила. В Австралії, Австрії, Великобританії та ряді інших країн стягуються податки на користування паливним і нафтовими продуктами. У країнах ЄС діють в основному акцизні податки: на одноразову упаковку і тару, мастила, нафта і нафтопродукти, мінеральні добрива та пестициди, акумулятори, що містять кадмій і ртуть, старі автомобілі.

Доречі, кинутий на тротуар недопалок, зірвана з клумби квітка, чи безквитковий проїзд у транспорті – можуть коштувати в Німеччині дуже дорого. Наприклад, такі дрібні порушення як перехід дороги на червоне світло – від 65 до 10 євро, а велосипедистам – до 100 євро. За сміття, кинуте на тротуар доведеться заплатити суму від 35 євро. За розведення вогню в недозволеному місці штрафи сягають 300 євро. Тож такі суми примушують задуматись про свої дії, і надійно зменшують кількість бажаючих вчинити порушення [49].

У Фінляндії широкого поширення набув податок на використання тари (упаковки). Введення податку в значній мірі сприяло зростанню використання склопосуду. В країні також існує акцизний податок на мастила, сиру нафту і нафтопродукти. У Франції діє акцизний податок на мастила. Його платниками є виробники і імпортери. Доходи від надходження податку витрачаються на цілі організації збору та переробки відпрацьованих масел. В якості критерію ефективності введення податку прийнятий відсоток використаних масел, правильне зберігання і використання яких не завдає шкоди навколишньому середовищу. У Нідерландах застосовується податок на паливо, надходження від якого використовуються для фінансування державних природоохоронних завдань і стимулювання зниження викидів двоокису сірки. Виробникам надається податкова знижка, якщо вони впроваджують технології, які сприяють зниженню цих викидів. За рахунок податку покривається 50% витрат Міністерства екології, включаючи витрати на запобігання та відшкодування шкоди, субсидування впровадження передових прогресивних технологій з очищення та переробки, а також фінансування розміщення хімічних відходів. Ефективність податку досить висока. У Норвегії діє акцизний податок на одноразову упаковку для напоїв та харчових продуктів, що сприяє розвитку заставної системи і зниження обсягів переробляється сміття. Чинний в Норвегії податок на нафту складається з двох частин: загальної ставки і додаткового платежу, величина якого залежить від концентрації сполук сірки. Податок введений з метою стимулювання споживання нафти снизку їх змістом [60, c. 154].

Країни з перехідною екологічною політикою (Польща, Чехія, Угорщина) також застосовують екологічні податки. З 1996 року в Угорщині запроваджено п'ять екологічних податків на транспортне паливо, шини, холодильники, упаковку, елементи живлення [32, c. 133].

Відповідно до протоколу, підписаного в Кіото, Великобританія, як і інші країни цього протоколу, прийняла на себе зобов'язання щодо зниження парникового ефекту від викидів газоутворюючих шкідливих речовин. Збір за зміну клімату стягується за користування енергією в промислових і комерційних цілях. Сюди входить як первинне, так і вторинне паливо для освітлення, опалення, рушійною енергії та енергії для побутових пристроїв-споживачів: в промисловості (включаючи паливні галузі); сільському господарстві; сфері державного управління; інших сферах надання послуг.

Таким чином, зміщення податкового тягаря має бути направлено на діяльність, що завдає шкоди навколишньому середовищу, на основі дотримання принципу фіскальної нейтральності, шляхом часткової заміни екологічними податками і платежами традиційних податків. Для того щоб попередити екологічну катастрофу у глобальному значенні потрібно чим раніше вжити заходів по збереженню стійкості біосфери. Для досягнення такої цілі необхідно на міжнародному рівні від кожної держави різних структурних та організаційних змін, вдосконалення зовнішніх економічних зв’язків, оптимізації інвестиційних балансів.

Улютіна О. А. зазначає, що для досягнення цього потрібно: від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних і організаційних змін у суспільному виробництві і радикальної перебудови макроекономічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв’язків, здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, трудових ресурсів, оптимізації балансів інвестицій, заощаджень з урахуванням глобальності екологічно-економічних факторів; більш узгодженого міжнародного науково-технічного й економічного співробітництва, зумовленого інтеграцією зусиль, ресурсів і засобів для успішного вирішення ресурсно-екологічних проблем [93, c. 32]. Крім того, для вдосконалення адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища необхідно: законодавчо закріпити принципове положення про незалежність експертів від впливу  міністерств,  відомств, юридичних  та фізичних осіб, що фінансують роботи з екологічної експертизи; здійснення державної екологічної експертизи вивести із відання Міністерства екології та природних ресурсів України, щоб уникнути відомчого впливу на її роботу; прийняти Закон України «Про обов'язкове екологічне страхування», що визначив би поняття обов’язкового екологічного страхування, загальну мету, завдання, принципи екологічного страхування. Все це могло б підсилити механізм раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Встановити порядок стягнення і використання плати за забруднення навколишнього природного середовища, у кожному конкретному випадку територіальними (місцевим) органами виконавчої влади та органам місцевого самоврядування.

Висновки до розділу ІІ

 

Адміністративні відповідальність у сфері екології має власні особливості, зумовлені специфікою об’єкта (поєднання адміністративних та екологічних факторів). Зокрема: наступає тільки за вчинення конкретного виду – адміністративних правопорушень, суб’єктами можуть виступати будь-які суб’єкти адміністративного права що характеризуються правосуб’єктністю; притягнення до відповідальності відбувається в спеціально визначеному процесуальному порядку; відповідальність застосовується тільки щодо стягнень, передбачених законом, а також особа може бути звільнена від такої відповідальності в силу малозначності скоєного правопорушення. Стягнення за вказані правопорушення накладаються відповідно до компетенції спеціально уповноважених органів у сфері охорони навколишнього природного середовища.  На сьогоднішній день, на превеликий жаль, - все більше знижується рівень екологічної правосвідомості громадян, у зв’язку з чим неупинно росте кількість адміністративних правопорушень, спрямованих на забруднення навколишнього середовища та громадського порядку. Уповноважені органи не встигають своєчасно реагувати на правопорушення даного виду, натомість зосереджуючись на більш серйозних – кримінальних порушеннях. Серед варіантів вирішення даного питання, ми вбачаємо формування спеціального органу в системі органів місцевого самоврядування, - муніципальної варти, - з метою забезпечення на території, що перебуває під юрисдикцією відповідної ради, охорони громадського порядку, законності, прав, свобод і законних інтересів громадян що утримувалась би за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.  18.05.2015 року Проект закону «Про муніципальну варту» був зареєстрований у Верховній Раді України. До сьогодні рішення щодо його прийняття залишається невизначеним. На нашу думку, запровадження такого органу у системі органів місцевого самоврядування  могло б значно покращити стан адміністративних правопорушень та допомогло б ефективно здійснювати заходи адміністративного впливу та попередження.

Щодо причин, умов та профілактики адміністративних правопорушень у сфері екології, можна виділити наступні положення. Основною причиною таких правопорушень є прогалини в екологічній правосвідомості громадян і посадових осіб (коли особа вважає природні ресурси невичерпними і переоцінює здатності природи до самовідновлення), байдужість до долі природи та бажання поживитися за її рахунок і т.д. В переважній більшості правопорушення в екологічній сфері здійснюються з корисливих мотивів (корисливий, економічний мотив безпосередньо не є причиною правопорушення, але створює умови для формування дефектної психології та анти соціальності). До умов, які сприяють скоєнню правопорушень, можна віднести слабке фінансове забезпечення природоохоронних заходів та самих природоохоронних служб, постійні реорганізації та неузгодженість в роботі уповноважених органів, відсутність ефективного механізму участі громадськості в боротьбі з екологічними правопорушеннями, недостатнє застосування заходів відповідальності щодо винних осіб та ін. Щодо питання профілактики адміністративних екологічних деліктів, то головним напрямком у визначеній сфері є з'ясування питання які саме обставини породжують правопорушення, і які їм сприяють. Крім того, великий вплив на формування екологічної свідомості здійснює екологічна інформація, екологічне виховання та освіта. Саме через зясування таких питань ми можемо покращити існуюче становище, і запобігти багатьом правопорушенням у сфері природоохорони та природокористування.

Щодо питання удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища, то проблемами виступають екологічні норми та стандарти, прийняті ще за радянських часів, несистематизованість законодавчих актів, екстенсивний шлях розвитку, слабкий державний контроль над великими підприємствами, корупція, військові дії та занедбання господартва на окремих територіях в зв’язку з ними, відсутність налагодженої системи переробки відходів, застаріле та неефективне обладнання і т.д.

Держава потребує вирішення вищезазначених проблем, тож необхідно: налаштування результативної природо орієнтованої державної політики (вдосконалення законодавчої бази та діяльності з регулювання), започаткування системи сприяння підприємствам у сфері екологічного осучаснення виробничої діяльності, перейняття закордонного принципу «забруднювач платить»; підвищення рівня екологічної правосвідомості завдяки розвитку освітньої галузі; поглиблення міжнародного співробітництва з питань транскордонного забруднення навколишнього природного середовища. На сучасному етапі розвитку нашої держави, варто більше приділяти уваги проблематиці запровадження загальнообов’язкового проведення екологічного аудиту та екологічної експертизи, покращення системи екологічного моніторингу.

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Підводячи загальні підсумки, варто зазначити, що на жаль, попри стрімкий розвиток правової науки у різноманітних сферах правової теорії та практики, все ж питання про адміністративні порушення у сфері екології майже повністю залишилось поза увагою вітчизняних вчених. А центральним питанням дослідження залишилась адміністративна відповідальність. Крім того, у сферу наукових інтересів вчених-адміністративістів влилася нова для нашої держави наука – адміністративна деліктологія, яка все більше і більше цікавить вітчизняних науковців.

Методологія – наука про методи, способи та стратегії дослідження предмета, прийомів з побудови наукового знання. В аспекті адміністративно-правової науки та щодо питання адміністративних правопорушень у сфері екології зокрема, традиційно залишаються актуальними загальнонаукові методти (аналіз і синтез; індукція і дедукція; аналогія і моделювання; абстрагування і конкретизація; системний аналіз, редукціонізм i холізм), загальнофілософські методи (діалектичний, метафізичний, догматичний, еклектичний, софістичний, герменевтичний), а також  спеціально наукові методи – методи теорії держави та права (формально-догматичний (техніко-юридичний), соціологічний, статистичний, конкретно-історичний, порівняльно-правовий). У контексті правозастосовної і правореалізаційної практики даного питання, а також адміністративної діяльності вцілому, - вагоме значення відіграють спеціально адміністративні методи – імперативний та диспозитивний. Основоположним традиційно виступає метод імперативу, оскільки адміністративні відносини – це переважно відносини владних приписів та державного управління.

Щодо складу та сутності правопорушень визначеної сфери, то адміністративні правопорушення у сфері екології, порівняно з традиційним розумінням поняття адміністративного правопорушення варто виділити специфічну рису – спрямованість на завдання шкоди суспільним екологічним відносинам, за які на законодавчому рівні передбачена адміністративна відповідальність. Суб’єкт – загально адміністративний + спеціальний суб’єкт (особа що володіє спеціальними правами та обов’язками); суб’єктивна сторона – вина (умисел/необережність); об’єкт – сукупність суспільних екологічних відносини, що перебувають під охороною норм адміністративного права (загальний); відносини власності на природні ресурси, відносини по раціональному використанню та охороні ресурсів, збереженню навколишнього середовища та забезпеченню екологічних прав громадян; відносини які складаються у процесі природоохоронної діяльності (родовий); конкретно визначені суспільні відносини з охорони та використання землі, надр, вод, рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря чи відносини по охороні навколишнього природного середовища в цілому; об’єктивна сторона – протиправна поведінка суб’єкта (виявляється в порушенні чи невиконанні вимог адміністративного законодавства у сфері екології); заподіяна екологічна шкода або загроза такої шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.

В роботі була сформована загальна класифікація адміністративних правопорушень у сфері екології за главою 7 КУпАП. Зокрема, за ознакою об’єкта посягання - були визначені наступні групи: правопорушення у сфері охорони та використання землі, правопорушення щодо охорони та використання надр, правопорушення щодо охорони та використання вод, правопорушення щодо охорони та використання лісу, правопорушення щодо охорони та використання атмосферного повітря, правопорушення щодо правил використання об'єктів тваринного та рослинного світу, правопорушення щодо порушення вимог екологічної безпеки, а також порушення щодо порушення прав громадян на отримання екологічної інформації.

Щодо питання співвідношення адміністративного екологічного проступку та злочину, то в теорії переважає позиція, згідно з якою злочини і проступки розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності. Дана точка зору, на нашу думку, є найбільш обгрунтованою.  Тобто можна визначити наступні критерії для розмежування кримінальних злочинів та адміністративних проступків: ступінь суспільної небезпеки; суб’єкт (особа-правопорушник); суб’єктивна сторона (внутрішнє ставлення до скоєння правопорушення). Причому перший критерій ми вважаємо основним.

Адміністративні відповідальність у сфері екології має власні особливості, зумовлені специфікою об’єкта (поєднання адміністративних та екологічних факторів). Зокрема: наступає тільки за вчинення конкретного виду – адміністративних правопорушень, суб’єктами можуть виступати будь-які суб’єкти адміністративного права що характеризуються правосуб’єктністю; притягнення до відповідальності відбувається в спеціально визначеному процесуальному порядку; відповідальність застосовується тільки щодо стягнень, передбачених законом, а також особа може бути звільнена від такої відповідальності в силу малозначності скоєного правопорушення. Стягнення за вказані правопорушення накладаються відповідно до компетенції спеціально уповноважених органів у сфері охорони навколишнього природного середовища. На сьогоднішній день, на превеликий жаль, - все більше знижується рівень екологічної правосвідомості громадян, у зв’язку з чим неупинно росте кількість адміністративних правопорушень, спрямованих на забруднення навколишнього середовища та громадського порядку. Уповноважені органи не встигають своєчасно реагувати на правопорушення даного виду, натомість зосереджуючись на більш серйозних – кримінальних порушеннях. Серед варіантів вирішення даного питання, ми вбачаємо формування спеціального органу в системі органів місцевого самоврядування, - муніципальної варти, - з метою забезпечення на території, що перебуває під юрисдикцією відповідної ради, охорони громадського порядку, законності, прав, свобод і законних інтересів громадян що утримувалась би за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.  18.05.2015 року Проект закону «Про муніципальну варту» був зареєстрований у Верховній Раді України. До сьогодні рішення щодо його прийняття залишається невизначеним. На нашу думку, запровадження такого органу у системі органів місцевого самоврядування  могло б значно покращити стан адміністративних правопорушень та допомогло б ефективно здійснювати заходи адміністративного впливу та попередження.

Щодо причин, умов та профілактики адміністративних правопорушень у сфері екології, можна виділити наступні положення. Основною причиною таких правопорушень є прогалини в екологічній правосвідомості громадян і посадових осіб (коли особа вважає природні ресурси невичерпними і переоцінює здатності природи до самовідновлення), байдужість до долі природи та бажання поживитися за її рахунок і т.д. В переважній більшості правопорушення в екологічній сфері здійснюються з корисливих мотивів (корисливий, економічний мотив безпосередньо не є причиною правопорушення, але створює умови для формування дефектної психології та анти соціальності). До умов, які сприяють скоєнню правопорушень, можна віднести слабке фінансове забезпечення природоохоронних заходів та самих природоохоронних служб, постійні реорганізації та неузгодженість в роботі уповноважених органів, відсутність ефективного механізму участі громадськості в боротьбі з екологічними правопорушеннями, недостатнє застосування заходів відповідальності щодо винних осіб та ін. Щодо питання профілактики адміністративних екологічних деліктів, то головним напрямком у визначеній сфері є з'ясування питання які саме обставини породжують правопорушення, і які їм сприяють. Крім того, великий вплив на формування екологічної свідомості здійснює екологічна інформація, екологічне виховання та освіта. Саме через зясування таких питань ми можемо покращити існуюче становище, і запобігти багатьом правопорушенням у сфері природоохорони та природокористування.

Щодо питання удосконалення адміністративно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища, то проблемами виступають екологічні норми та стандарти, прийняті ще за радянських часів, несистематизованість законодавчих актів, екстенсивний шлях розвитку (багато однотипних підприємств створюються за застарілими зразками), слабкий державний контроль над великими підприємствами, корупція, військові дії та занедбання господартва на окремих територіях в зв’язку з ними, відсутність налагодженої системи переробки відходів, застаріле та неефективне обладнання і т.д. Держава потребує вирішення вищезазначених проблем, тож необхідно: налаштування результативної природо орієнтованої державної політики (вдосконалення законодавчої бази та діяльності з регулювання), започаткування системи сприяння підприємствам у сфері екологічного осучаснення виробничої діяльності, перейняття закордонного принципу «забруднювач платить»; підвищення рівня екологічної правосвідомості завдяки розвитку освітньої галузі; поглиблення міжнародного співробітництва з питань транскордонного забруднення навколишнього природного середовища.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Конституція України за ред. від 30.09.2016 р.  //  [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення  в ред. від 26.10. 2017 р. // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10
3. Кримінальний кодекс України в ред. Від 03.09.2017 //  [Електронний ресурс]  //  Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
4.  «Про затвердження Порядку накладення стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів» -  Постанова Кабінету Міністрів України в ред. 15.04.2017 р. //  [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1177-2002-%D0%BF
5.  «Про муніципальну варту» // Проект закону України від 18.05.2015 р. // Верховна Рада України // Електронний ресурс: [Режим доступу]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55192
6. «Про охорону навколишнього природного середовища» - Закон України в ред.. від 04.06.2017 // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1264-12
7. Державна екологічна інспекція // Офіційний сайт // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://dei.gov.ua/menyu-3/2011-12-19-07-30-27/zv2016.html
8. Академічний тлумачний словник. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://sum.in.ua
9. Кодекс Российской Федерации об административных нарушениях // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_34661/
10. Аванесов Г. А. Криминология. Издание второе (переработанное и дополненное). М. Академия МВД СССР, 1984. – 500 с.
11. Авер’янов В. Б.    Питання методології сучасної адміністративно-правової доктрини України (аналітичний огляд цікавого і корисного дослідження) [Текст] / В. Авер'янов // Право України. - 2005. - № 1. - С. 26-29.
12. Административное право России. Кононов П.И., Кикоть В.Я., Килясханов И. 3-е изд., перераб. и доп. - М.: 2010. — 559 с.
13. Адміністративне право України (Загальна частина). Навчальний посібник. Проф. Ю.П. Битяк, доцент Б.В. Зуй-X.: - 000 «Одіссей», 1999. - 224 с
14.  Адміністративне право України / [Коломоєць Т.О., Ващенко С.В., Поліщук В. Г.] ; За ред.. Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2008. – 457 с.
15. Адміністративне право України : підручник для юридичних вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін . ; за ред. Ю.П. Битяка.- X., 2000.- 520с.
16. Адміністративне право України. Академічний курс Підручник / За ред. проф.. Авер’янов В.Б. Т. 2– К., 2009.
17. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 2. Особлива частина / Ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова) та ін. - К.: Юрид. думка, 2005. - 624 с.
18. Адміністративно-правова охорона довкілля // Єщук О. М. // Науковий вісник публічного та приватного права. – 2017. – Вип. 2, с. 130-133.
19. Адміністративно-правова охорона екологічних прав громадян: сучасний стан та шляхи вдосконалення // Є. Липій // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2011. – Вип. 89. – с. 114-116.
20. Адміністративно-правові засоби в механізмі охорони навколишнього природного середовища // М. В. Лошицький // Митна справа №1(97)’ 2015. – с. 79-85.
21. Алексеев С. С. Теория государства и права / Алексеев С. С. – [2-е изд.]. – М. : Норма, 2002. – 595 с.
22. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекцій. – М.: Юрид. лит. – 1997. – 400 с
23. Бахрах Д.Н. Административное право России: Учебник для вузов. М., 2000. – 640 с.
24. Боголюбов С.А. Экологическое право. М.: Проспект, 2008. – 234 с.
25. Бут Ю. Стратегічні пріоритети Європейського Союзу в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування / Бут Ю. // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К., 2011. – Вип. 98, ч. 2. – С. 6–8.
26. Валитова.А.И. Экологическое сознание: сравнительный анализ. // Социологические исследования. 1999. № 3.
27. Ващенко С. В. Адміністративна відповідальність : навч. посібник / С.В. Ващенко, В.Г. Поліщук.- Запоріжжя, 2001.- 142с.
28. Введение в социальную экологию. Учебное пособие. Часть П. М., 1994. С. 114.
29.  Волович В.Ф. Организационно-правовые проблемы охраны окружающей среды //Вестник Московского университета. Серии «Право», 1996. №1.
30.  Выстробец Е. А. Экологическое право. Мотивации в международном сотрудничестве / Е. А. Выстробец. – М. : Наука, 2006. – 383 с.
31. Галунько В.В., Курило В.І., Короєд С.О. та ін. А 313 Адміністративне право України. Загальне адміністративне право: навчальний посібник // за ред. проф. В. В.  Галунька. – Херсон: Грінь, 2015. – 272 .
32. Гіждіван Л. Про загальні питання міжнародної відповідальності за екологічну шкоду / Л. Гіждіван // Право України. – 2010. – № 7. – С. 164–168.
33. Гладун З.С. Адміністративне право України: [навчальний посібник] / З.С. Гладун. – Тернопіль : Картбланш, 2004. – 579 с.
34. Голосніченко Д.І. Теорія Повноважень: вітчизняний та зарубіжний досвід їх формування. Монографія / Д.І. Голосніченко. – К.: Г.А.М., 2009. – 356 с.
35. Голосніченко І. П. Попередження корисливих проступків засобами адміністративного права. – К. : Вища школа, 1991.
36.  Гончарук С.Т. Основи адміністративного права України Навчальний посібник. Київ, 2004. - 200 с.
37.  Гуржій А.В., Мельник Ю.О. Об’єкт правопорушення як критерій структуризації адміністративно-деліктного законодавства ЮРИДИЧНА НАУКА № 4/2015 – 6 с.
38.  Гуржій Т.О. Адміністративне право України: [навчальний посібник] / Т.О. Гуржій. – К. : КНТ, 2011. – 680 с.
39. Дерев’янко Л. О. Адміністративні правопорушення у сфері екології // Дисертація // Москва - 2003. – 210 с.
40. Додин Е.В. Административная деликтология в системе юридической науки // Советсткое государство и право. 1991. № 12
41.  Дубовик О.А., Жалинский А.Э. Причины экологических преступлений. М., 1988.
42. Дубовик О.Л.. Механизм действия экологического права. Дисс. докт. юрид. наук. М., 1993.
43. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. М., 1948. – 415 с.
44.  Жевлаков Э. Разграничение экологических преступлений и административных проступков // Законность. – 1993. – 298 с.
45. Жильцов О.Л. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: процесуально-правовий аспект. – Рукопис. – Харківський національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2007. -166 с.
46.  Задорожній О. В. Міжнародне право навколишнього середовища : підручник / О. В. Задорожній, М. О. Медведєва. – К. : Промені, 2010. – 510 с.
47. Золотарьова Н. І. Методологія дослідження адміністративної діяльності правоохоронних органів у сфері екологічної безпеки / Н. І. Золотарьова // Вісник Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Політологія. Соціологія. Право. - 2013. - № 4. - С. 114-118.
48. Зуев В.Л. Особенности доказывания по делам о преступлениях с административной преюдицией: дис … канд. юрид. наук. М., 1991. С. 7.
49.  Как немцев наказывают за легкомыслие // Статья Инги Ваннер 21.09.2016 // [Електронний ресурс] // Режим доступу:  http://p.dw.com/p/1Jzli
50.  Калюжний Р.А. Адміністративне право України: [навчальний посібник] / Забарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. – К. : Паливода, 2003. – 212 с.
51. Карнец И.И. Преступность: иллюзии и реальность. М., 1982. С. 344
52. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). Монография. 2-е издание. — М.: Аванта+, 2001. – 580 с.
53. Коломоєць Т.О. Методичний посібник з курсу "Адміністративне право України" для студентів юридичного факультету / Т.О. Коломоєць.- Запоріжжя : ЗДУ, 2001.- 207 с.
54. Колпаков В.К. Порушення правил дорожнього руху: колізійність новел і правове регулювання: [монографія] / В.К. Колпаков, О.В. Черновський, В.В. Гордє єв. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. – 328 с.
55. Копотун І. М., Рудик М. М. Проблеми раозмежування правопорушень в сфері громадського порядку. // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ – 2014. – 248-256 с.
56. Костів М. В. Адміністративна правосуб’єктність юридичних осіб та особливості її реалізації  в адміністративно-деліктних відносинах: дис.. канд.. юрид. Наук: 12.00.07 // М. В. Костів. – К., 2005. – 202 с.
57. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1982. - 180 c.
58. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. М., 1976.
59. Лившиц Р. Э. Теория права / Лившиц Р. Э. – М. : БЕК, 1994. – 244 с.
60. Лозо В. І. Становлення і розвиток правових основ екологічної стратегії Європейського Союзу / В. І. Лозо. – Х. : Право, 2008. – 251 с.
61. Лук’янченко С. О.  Адміністративна преюдиція в кримінальному праві України // Митна справа №3/99 (2015). – 66-71 с.
62. Лукьянов В.В. Административные правонарушения и уголовные преступления: в чём различие? // Государство и право. 1996. №3. - 83 с.
63. Лютіков П. С. Адміністративно-правовий статус юридичних осіб: аналіз структури та поняття // П. С. Лютіков // Європейські перспективи. – 2013. - №2. – 19-25 с.
64.  Ляпунов Ю. И. Общественная опасность деяния как универсальная категория советского уголовного права. М., 1989.- 329 с.
65. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность.М., 1985. – 182 с.
66.  Маркс К., Энгельс Ф. Население, преступность и пауперизм // К. Маркс, Ф. Энгельс// Собр. соч.: в 50 т. 2-е изд. — М.: Госполитиздат, 1959. – 379 с.
67. Матчук С.В., Кріпостна Т.В. Адміністративно-правова відповідальність за екологічні правопорушення // ЮРИДИЧНА НАУКА № 7/2015. 46-51 с.
68. Международное право : пер. с нем. / науч. ред., сост. указ. Т. Ф. Яковлева. – М. ; Берлин : Инфотропик Медиа, 2011. – 961 с.
69. Методологія наукових досліджень : навч. посібник / В. Є. Юринець. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – 178 с.
70. Методологія та організація наукових досліджень : навчальний посі- бник / Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
71. Мещеряков А.Г. Административные правонарушения в области охраны животного мира. Дисс. канд. юрид. наук. М. 1986.
72. Миколенко А.И. Административный процесс и административная ответственность в Украине : [учебное пособие] / А.И. Миколенко. – Х. : Одиссей, 2004. – 270 с.
73. Муза О. В. Виникнення і розвиток адміністративно-деліктних правовідносин // Київ, 2014. – 5 с.
74.  Мурзинов А.И. Преступление и административное правонарушение. М., 1985. — С. 9-11
75. Научные основы квалификации преступлений. Учебное пособие / Куринов Б.А. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. - 181 c.
76. Никифоров А.С. Юридическое лицо как субъект преступления // Государство и право, 2000. №8. – 156 с.
77. Ной И.С. Методологические проблемы советской криминологии. Изд-во Саратовского университета. 1975. С. 113
78.  Остапенко О.І. Кваліфікація адміністративних правопорушень : [моногра- фія] / О. І. Остапенко. – Львів : Вид-во ЛІВС при Української академії внутрішніх справ, 2000. – 173 с.
79. Петров В.В. Экологическое право России: Учебник. М., 1995. – 298 с.
80. Петрова Л. В. Методологія права : книга для читання / Петрова Л. В. – Харків : НУВС, 2004. – 240 с. Платон Государство // История Политических и правовых учений. Хрестоматия. Составители и редакторы: проф. Г. Г. Демиденко, Г. А. Борисов, Белгород: 1999. – 1158 с.
81. Петряев, Константин Дмитриевич. Вопросы методологии исторической науки [Текст] / К. Д. Петряев. - Киев : Вища шк., 1971. - 163 с
82. Пєнязькова О. О. Відмежування злочинів та адміністративних правопорушень, що посягають на охорону земель Часопис Київського університету права 2013/4 – 317-321 с.
83. Правовое поведение: норма и патология / Кудрявцев В.Н. - М.: Наука, 1982. - 287 c.
84. Природоресурсное право и правовая охрана окружающей среды: Учебник / Под ред. В.В. Петрова. М., 1988. – 410 с.
85. Рабінович П. М. Методологія юридичної науки / П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / [голова редкол. Ю. С. Шемшученко]. – К. : Вид-во ―Українська енциклопедія‖ імені М. П Бажана, 1998–2004. – Т. 3: К–М. – 2001. – 789 с.
86. Рассел Б. Очерки об интеллектуальном убожестве//НГ-Наука. 1998. № 2. С. 15
87. Рассолов М. М. Проблемы теории государства и права : учеб. пособие / Рассолов М. М. – М. : Юнити. Закон и право, 2007. – 640 с.
88. С. Н. Кравченко. Социально-психологические аспекты правовой охраны окружающей среды. Львов, Вища школа, 1988. 155 с.
89. Самбор М.А. Правопорушення та проступок: до питання співвідношення понять в умовах розвитку законодавства про адміністративні та кримінальні правопорушення ЮРИДИЧНА НАУКА № 8/2013. – 39-48 с.
90.  Самощенко И.С.  Понятие правонарушения  по  советскому законодательству //  И.С. Самощенко. – М.: Юрид. лит., 1963. – 263 c.
91. Советский энциклопедический словарь Прохоров А.М. Гиляров М.С. Жуков Е.М. и др.; под общей ред. А.М. Прохорова. Советская энциклопедия М. 1980. 1599с.
92. Трайнин А.Н. "Антология юридической науки" Избранные труды СПб.: Издат-во "Юридический центр Пресс", 2004 г., 898 с. 
93.  Улютіна О. А. Адміністративно-правові засади охорони навколишнього природного середовища та природокористування // Дисертація // Київ, 2011.
94. Уточнення поняття і змусту адміністративно-правової охорони навколишнього середовища // І. Д. Казанчук // Право і безпека. – 2012. - №5. – с. 72-78.
95. Файрадова У.Ш. Административная ответственность за нарушение природоохранительного законодательства. – Баку: Элм, 1989. – 178 с/
96. Хавронюк М. Поняття злочинного діяння за законодавством Європейських країн // Підприємство, господарство і право. - 2004. - № 9. – С. 112
97. Черданцев А. Ф. Теория государства и права : учебник для вузов / Черданцев А. Ф. – М. : Юрайт, 2002. – 432 с
98. Шемшученко Ю. С. Государственное управление качеством окружаю щей среды ипроблемы его совершенствования // Охрана окружающей среды. В.Цветкова. – Киев: Наук. думка, 1982.-. С.186.
99. Шемшученко Ю.С. Административная ответственность в области охраны окружающей среды. – К. : Юридична думка, 2010. – 48 с.
100.  Шемшученко Ю.С. Государственное управление качеством окружающей среды и проблемы его совершенствования. Охрана окружающей среды: управление, право. Киев: Наукова Думка, 1982. – 283 c.
101.  Экологическое право : Часть общая : Курс лекций / Ф. Х. Адиханов; Алт. гос. ун-т. - Барнаул : Изд-во Алт. гос. ун-та, 1994. – 190 с.
102.  Ярова Р. В. Адміністративна відповідальність спеціальних суб’єктів – водіїв автотранспортних засобів // Дисертація // Київ, 2016. – 233 с.