Дистанціне навчання з розділу "Україна в роки ІІ СВ"

Онлайн сервіс по історії:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdU-ak6OMsvgf36uXs0ZqmBPtuLXP5f6oZ2zrtafWtOMfam9w/viewform?usp=sf_link

Лекція

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності.

Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав - учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав.

СРСР, Польща, Румунія, Чехо - Словаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково - США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Українські землі у 30х на початку 40х років ХХ ст Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для «раціонального їх використання». Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехо-Словаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закордонних справ Франції 15 грудня 1938 p.: «Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена - створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня -«План Вайс» (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.

Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі.

У цей час значно активізувалася ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.

У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бандери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН-Р (революціонери) або ОУН-Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУН-М (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність.

Пізніше, у березні 1941 р. ОУН-Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 p., були «направленні на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини».

Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування «незалежного українського об'єднання». 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «російського простору на 4 держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.

29 квітня 1941 р. була протокольно представлена організаційна структура економічного розділу плану «Барбаросса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.

В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше - не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав:

«Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому». Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько - радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по - перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє, експлуатувати її».

Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси - розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією - єдиною фразою – «столиця рейху – Берлін». Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні».

З кінця 30-х років почалась друга світова війна (1939-1945 pp.). Головною її причиною стала агресивна політика фашистської Німеччини, яка, керуючись злочинною гітлерівською «теорією» про зверхність так званої арійської раси, пред'явила територіальні претензії багатьом народам, почала захоплювати ряд європейських країн, втягнула весь світ у вир війни. Провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика «умиротворення» агресора з боку західних держав, зокрема Великої Британії та Франції, зумовили зміну курсу зовнішньої політики СРСР.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху».

Керівництво СРСР, особливо Й. Сталін, припустилися серйозних прорахунків у стосунках з Німеччиною. Сталін був переконаний, що в разі дотримання радянською стороною всіх пунктів підписаних угод Гітлер не. нападе на СРСР найближчим часом, а це дасть змогу краще підготуватися до війни. Ретельно виконуючи всі свої економічні зобов'язання, Радянський Союз протягом 16 місяців, аж до нападу Німеччини, поставив їй сільськогосподарської продукції, нафти та мінеральної сировини на суму 1 млрд марок. Економічна Допомога з боку СРСР мала для Німеччини важливе значення.

Незважаючи на численні попередження, Й. Сталін до самого кінця не міг повірити, що Гітлер нападе на Радянський Союз влітку 1941 р. Це негативно позначилося на бойовій готовності прикордонних, а також Київського та Одеського округів. 1940 р. за наказом Й. Сталіна почалося роззброєння і демонтаж укріплень на старому державному кордоні. Крім того, війська прикордонних округів були ще недоукомплектовані, їм бракувало військової техніки, особливо нових модифікацій, і підготовлених офіцерських кадрів (велика їх кількість була репресована напередодні війни). Усе це знижувало обороноздатність Червоної Армії, яка мала вести бойові дії з добре озброєним, підготовленим і досвідченим ворогом.

Возз'єднання українських земель напередодні Великої Вітчизняної війни

Напередодні Другої світової війни українські землі були роз'єднані, знаходячись у складі чотирьох держав - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина (з березня 1939 р. - Угорщина).

Знаходження українських земель у складі цих держав, що мали різний соціально-політичний устрій і займали різну позицію у міжнародній політиці, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а „українську карту" – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. В цей період чітко визначились три групи країн, зацікавлених у своєму вирішенні українського питання.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю автономію.

Але 2 листопада 1938 р., за рішенням Віденського арбітражу, 1856 кв. км території Закарпаття з населенням 180 тис. жителів, куди входили такі міста як Ужгород і Мукачів, повинні були відійти до Угорщини.

Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас зберігши частину Закарпаття (Карпатську Україну), Гітлер залишив у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала усіх закарпатських земель, до яких прагнула, а й на СРСР і Польщу. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю захопила Закарпаття.

1 вересня 1939 року нацистські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

Входження Західної України до складу СРСР

Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.

Революційні комітети, призначувані силовими структурами, які заполонили весь край, організовували тимчасові управління в центрах воєводств і повітів. Останні утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до західноукраїнського населення із закликом провести вибори до Українських Народних Зборів.

Делегати Народних зборів, які зібралися у Львові 26-28 жовтня, прийняли рішення про встановлення радянсько. Лади на території Західної України, а також декларацію про возз'єднання її з Радянською Україною у складі СРСР. Сесії Верховної ради СРСР (1-2 листопада 1939 р.) та Верховної Ради УРСР (13-15 листопада 1939 р.) задовольнили це прохання депутатів Народних зборів.

4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях було утворено Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку, Станіславську (Івано-Франківську), Волинську і Рівненську області.

Після возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.

Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала акт приєднання і возз'єднання з УРСР. Але внаслідок репресій тоталітарного режиму багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної Армії в Західну Україну і встановлення радянської влади, надалі почали переглядати свої погляди. У частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.

Отже, наприкінці 30-х - на початку 40-х років відбувся реальний акт Злуки - було об'єднано майже всі українські землі у складі УРСР, що мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави, хоч ціна, яку довелося заплатити за це об'єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє – у створенні незалежної української держави.

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §32-33 ст. 191-201.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Тема: Україна на початку німецько – радянської війни.

План:

Початок німецько – радянської війни. Поразки і вступ Червоної армії
Мобілізаційні заходи та евакуація на Схід
Завершення окупації України нацистськими загарбниками
Український національний рух у 1941-1942 рр.

Підручник онлайн:

Відео з теми:

Онлайн курс:

Повний курс з історії України можна подивитись, послухати та почитати на http://znohistory.ed-era.com та http://ilearn.org.ua/history.

Онлайн тест:

Онлайн сервіс по історії:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSchhy3HTmSbSLJQnRle048Rpry1vqB_e9Jak7V7c_VlkjyfqQ/viewform?usp=sf_link

Лекція

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях - 1:1,4, артилерії - 1,3 : 1, танках - 4,9 : 1, літаках - 2,4 :1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів - зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального - було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни 30 % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну. Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. На відчайдушний опір воно наразилося на лінії Луцька - Бродів - Рівного - Дубна, де з 23 по 29 червня велися перші на Східному фронті танкові бої. Значний героїзм виявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, нацисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без жодних ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли гвинтівкою у перших боях нерідко був озброєний лише один з трьох, а то й з п'яти червоноармійців. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали боєприпаси, яких було замало навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. бійців та командирів Південно-Західного фронту, а наприкінці травня 1942 р. під Харковом у німецький полон потрапили 240 тис. осіб.

У липні 1942 р. вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими дорівнювали бл. 5 млн. осіб, тоді як втрати німців - трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося тільки 8 %.

Значною мірою причини перших поразок Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виокремимо два. Передусім це репресії в армії: упродовж 1937-1939 рр. за Наркоматом оборони було репресовано 3,5-4 млн. осіб, у т. ч. З із 5 маршалів, 1800 генералів, 47 тис. офіцерів. У результаті на поч. 1941 р. ляше 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище, звичайно, не міг не звернути уваги А. Гітлер.

Другим фактором, який став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась незбагненна самовпевненість Й. Сталіна, що його союзник А. Гітлер у 1941 р, на Радянський Союз не нападе. Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. До того ж конкретні дані про їх підготовку до війни радянська розвідка отримувала з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. про дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Та вся вона відкидалася як дезінформуюча.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. У1941 та 1942 рр. з'явилися вкрай жорстокі накази № 270 і 227, згідно з якими з військ НКВС і держбезпеки створювалися т.зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і у випадку вимушеного відступу, але без наказу командування, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас формувалися штрафні роти, куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів, та штрафні батальйони для офіцерів. їх кидали на найважчі відтинки фронту.

Важко не погодитися з думкою воєнного історика М. Коваля, що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з другого - підкріплені правом розстрілу "в несудовому порядку", кримінальною відповідальністю близьких родичів, т.зв. "винуватців" та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання.

Тим часом нацисти, завоювавши Україну, встановили на її території окупаційний режим у вигляді сумнозвісного "нового порядку". Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації.

Новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування України як історично-географічної та політичної цілості. Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці - Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" - Одеська, частини Вінницької й Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини - Румунії. Галицькі області як "дистрикт Галичина" були включені до "Генерал-губернаторства", створеного на території окупованої Польщі. З більшості українських земель було утворено т.зв. Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального Б. Коха, україно ненависницька політика котрого не знала меж. "Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, - заявляв цей расист, - я звелю його негайно розстріляти".

Гітлерівці провадили в Україні нещадний геноцид проти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 Гетто, де нацисти замордували 5264 тис. осіб мирного населення, причому євреїв і циганів майже поголовно, та військовополонених. До Німеччини було вивезено на каторжні роботи 2400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму. Під час війни німці з властивою їм педантичністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марганець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація 1 оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Було також збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом, Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §34-35 ст. 201-212.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Урок 1

Тема: Україна в умовах нацистської окупації

План:

Нацистський «новий порядок»
Життя населення в умовах окупації. Остарбайтери
Колабораціонізм
Голокост на території України

Підручник онлайн:

Відео з теми:

https://www.youtube.com/watch?v=u-ISx-IHook

Онлайн курс:

Повний курс з історії України можна подивитись, послухати та почитати на http://znohistory.ed-era.com та http://ilearn.org.ua/history.

Онлайн тест:

Онлайн сервіс по історії:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd0-mOmZijT-syC8l4Atk99arwfvP8o4RPNZ1wggkjSHJeDzg/viewform?usp=sf_link

Лекція

Теоретичному обґрунтуванню руху на Схід були присвячені книги нацистського ідеолога Альфреда Розенберга. У них Розенберг пропонував використати національно-визвольні рухи поневолених Росією народів, а потім знищити "підвладні Росії окраїнні держави". Проте удаване співчуття пригнобленим народам привертало до німецьких націонал-соціалістів погляди керівників тих політичних сил, які розраховували у своїй боротьбі з Росією на допомогу Німеччини.

Хоча пріоритет у визначенні поділу території СРСР належав Розенбергу, його учень Гітлер першим озвучив ці ідеї. Записи генерала Гальдера за липень 1940 р. передають думки фюрера про держави, з якими його Німеччина бажала мати справу у майбутньому: "Українська держава, Федерація балтійських держав, Білорусь, Фінляндія". Однак ні Гітлер, ні Розенберг не розглядали майбутні (крім уже існуючої Фінляндії) держави як незалежні. Це мали бути квазідержавні утворення, для яких нацистські главарі уже підібрали термінологічне визначення - рейхскомісаріати. Населення рейхс комісаріаті в підлягало безпосередньому підпорядкуванню рейхсфюрера СС Г.Гіммлера. В адресованій Гітлеру доповідній записці Гіммлер запевняв, що населення підкореного Радянського Союзу буде перетворене на "резервуар робочої сили, позбавленої власного керівництва і здатної щорічно постачати Німеччині необхідну кількість сезонних робітників".

Виконуючи доручення Гітлера, Розенберг у квітні-травні 1941 р. підготував загальну інструкцію для всіх рейхскомісарів східних територій і окремі інструкції для кожного рейхскомісаріату. Згідно з інструкцією, європейська частина СРСР мала бути поділена на чотири великі рейхскомісаріати: Балтенланд (протекторат), Україну (національну державу), Кавказ (федеративну державу) і Росію. Україна мала зайняти удвічі більшу територію, ніж УРСР у складі СРСР, з населенням до 60 млн осіб. Мета Німеччини щодо України, зауважував Розенберг, повинна узгоджуватися з прагненням українців до свободи, але було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава.

Отже, до нападу на СРСР нацистські вожді висловлювали готовність до співробітництва з населенням національних республік СРСР, щоб забезпечити стабільність "нового порядку", що має запроваджуватися. Проте після перших приголомшливих успіхів у війні з СРСР Гітлер та його оточення почали розробляти інші плани, в яких для населення окупованих територій вже майже не залишалося місця.

Через три тижні після вторгнення, 16 липня 1941 р., Гітлер скликав нараду щодо перспектив "освоєння" новоздобутих територій. "Остаточне врегулювання" питання він розглядав як приєднання до Німеччини територій, частково або повністю очищених від населення. В різних місцях протоколу цього засідання думки фюрера викладалися з різночитаннями. Зокрема, в одному місці вказувалося: "Крим повинен бути звільнений від усіх чужоземців і заселений німцями. Також староавстрійська Галичина стане територією Рейху". В іншому місці протоколу зазначалося: "Крим разом із тилом (територія на північ від Криму) повинен стати територією Рейху". Між Кримом і Галичиною знаходилася Південна і Правобережна Україна. Виходить, що вона теж повинна була увійти у Велику Германію. Через день після наради Гітлер підписав наказ про передачу Східної Галичини до Генерального губернаторства, тобто вона мала стати частиною Німеччини. 19 липня була укладена німецько-румунська угода про передачу Одеси з прилеглою територією у розпорядження румунського королівського уряду. Ця територія площею у 40 тис. кв. км складалася з Одеської області і сусідніх з нею південних районів Вінницької та західних районів Миколаївської областей. Вона отримала назву "Трансністрія" (Зад-ністров'я).

У вересні 1941 р. почали діяти два рейхскомісаріати - "Остланд" та "Україна". Перший з них складався з територій трьох республік Прибалтики і Білорусії. До складу рейхскомісаріату "Україна" входило шість генеральних округів (генеральбецирків) - Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія і Дніпропетровськ. На пропозицію Герінга рейхскомісаром було призначено гауляйтера Східної Пруссії Е.Коха. Штаб-квартира Коха була в Рівному. Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська і Ворошиловградська області УРСР разом із Кримом перебували у прямому управлінні військових властей.

Водночас нацисти, щоб полегшити собі завдання воєнного розгрому СРСР, прагнули вбити клин у відносини між Росією та національними республіками. Розенберг заявляв, що ставлення до населення у кожному рейхскомісаріаті повинне бути іншим. Зокрема, на Україні треба розвинути деякий потяг до незалежності, дозволити певне культурне піклування, підняти історичну свідомість українців, відкрити у Києві університет і т. п. Крім того, Гітлера турбувало, щоб плани "остаточного врегулювання" передчасно не вийшли на поверхню. Він був твердо переконаний: "Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. ...ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю... Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоду: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам".

Трохи згодом, під час обіду з рейхсміністром Ламмерсом і рейхскомісаром Кохом 18 вересня 1941 р., фюрер заявив: "Слов'яни - це родина кроликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини. Природний стан, якого вони прагнуть, - це загальна дезорганізація. Будь-яке знання, дане їм, у кращому випадку перетвориться в них у напівзнання, яке зробить їх незадоволеними й анархічними. Саме з цієї причини ідея університету в Києві повинна бути відкинута".

Гітлер розраховував поселити на окупованому Сході через 10 років 4 млн, а через 20 років - принаймні 10 млн німців. Керівництво справою колонізації східних територій було доручено рейхсфюреру СС Пммлеру. За 30 років передбачалося переселити у Західний Сибір майже всіх поляків

(понад 20 млн щороку - по 700-800 тис. осіб), 75 % білорусів і 65 % українців Галичини. Загальна кількість місцевого населення, яке підлягало депортації або винищенню, на схід від довоєнного німецького кордону дорівнювала віл 30 до 45 млн осіб.

Другий варіант генерального плану "Ост" був представлений Гіммлеру у квітні 1942 р. Він був радикальніший: число естонців, латишів, литовців, поляків, білорусів та українців, яких вимагалося знищити або переселити, зросло до півсотні мільйонів. Ставилося завдання у найкоротші строки заселити німцями Херсонську область, Крим і Литву. Гіммлер схвалив план, але поставив додаткову вимогу "тотального онімеччення Естонії, Латвії і генерал-губернаторства у Польщі".

Якщо віддалена фаза плану "Ост" передбачала створення німецького етнічного масиву на великих площах, то короткочасна фаза була розрахована на максимально можливе "знелюджування" завойованих вермахтом територій уже в ході війни. З цією метою за два тижні до нападу Німеччини на СРСР були створені чотири айнзацгрупи - "А", "Б", "С" і "Д". Кожна налічувала до 1200 осіб і поділялася на кілька оперативних команд (айнзац-команд). Айнзацгрупи і команди йшли за армією, щоб, висловлюючися словами Гітлера, "безжально знищувати ідеологічних і расових ворогів".

24 вересня 1941 р. військовий комендант Києва Еберхардт висунув вимогу розстріляти всіх євреїв міста у відповідь на влаштовані радянськими мінерами вибухи, які зруйнували Хрещатик і викликали велику пожежу. 29 вересня в урочищі Бабин Яр було вбито 22 тис, наступного дня - ще близько 12 тис. осіб. З 28 вересня по 3 жовтня були розстріляні 3 тис. євреїв-військовополонених. На початку жовтня поліцейський полк "Південь" здійснив іще чотири акції, після чого покинув місто. Айнзацкоманда 5, яка прибула 30 вересня, за кілька місяців закінчила знищення київських євреїв. Усього в Києві було знищено до 40 тис. євреїв. Після жахливої акції 29-30 вересня, яка не мала прецеденту у повсякденній кривавій практиці нацистів, Бабин Яр став місцем регулярних розстрілів радянських партизанів, членів Організації українських націоналістів, заложників та ін. Загальна кількість убитих радянських громадян у Києві перевищила 195 тис. осіб.

13 травня 1941 p. ОКВ від імені верховного головнокомандуючого була видана таємна директива "Про особливу підсудність в районі "Барбаросса" і про особливі заходи військ". Директива категорично забороняла притягати до відповідальності солдатів і офіцерів вермахту за будь-які злочини проти цивільного населення. Не задовольнившися цим, командуючий 6-ю німецькою армією генерал-фельдмаршал В.Рейхенау 10 жовтня 1941 р. видав спеціальний наказ "Про поведінку військ на Сході". Він наказував своїм підлеглим застосовувати жорстокі заходи щодо чоловічого населення окупованих районів, щоб попередити випадки нападу на німецьких солдатів. Гітлер розпорядився розіслати копії наказу в інші армії на всій території СРСР як зразок для наслідування.

У відповідь на будь-який прояв непокори з боку місцевого населення, й тим більше - у випадку партизанської активності, знищувалися села, які знаходилися в найближчому сусідстві.

До справи економічного грабунку окупованої території СРСР були залучені ОКВ, міністерства економіки і сільського господарства та продовольства, управління воєнної економіки, а також Організація чотирирічного плану, яка координувала виробництво та розподіл ресурсів у інтересах війни. Для управління окупованими територіями на Сході було створено величезний бюрократичний апарат. В Україні його головні зусилля концентрувалися на експлуатації сільського господарства. Головною фігурою на місцях став ландвіртшафтефюрер (сільськогосподарський керівник), скорочено "ла-фюрер". Загальна кількість "ла-фюрерів" досягала 14 тис, і кожний з них мав необмежену владу над майном і життям місцевого населення. Виконавцем їхніх наказів був розвинутий поліцейський апарат: гестапо (таємна державна поліція), шутцполіцай (охоронна поліція), орднунгеполіцай (поліція порядку), жандармерія.

Економічна експлуатація міст і промислових районів перебувала у віданні так званих господарських інспекцій. Воєнно-економічний апарат комплектувався з досвідчених чиновників інтендантської служби, дехто з яких мав окупаційний досвід 1918 р. Діяльність цих служб та органів контролювалася і спрямовувалася керівниками найбільших промислових монополій Німеччини - Круппом, Стіннесом, Тіссеном, Фліком та ін. Суть цієї діяльності полягала в деіндустріалізапії України, яка повинна була перетворитися на аграрний придаток Німеччини. Лише після провалу "бліцкригу" окупанти почали вживати деяких заходів щодо відновлення виробництва на окремих заводах і фабриках, наскільки це було потрібно вермахту.

Урожай, зібраний в Україні у 1941 р., через воєнні дії був зібраний не більше, ніж на 60 відсотків. Переважна його частина була вивезена в Німеччину, для потреб армії окупанти забрали 1 млн т зерна. Щоб забезпечити вирощування і збирання врожаю 1942 р., з Німеччини завезли тисячу сівалок, 100 тис. культиваторів і плугів, мільйон серпів. Переважну частку вирощеної продукції окупанти знову забрали.

Вилучаючи продовольство в українських селян, окупаційна адміністрація надсилала його, перш за все, вермахту, по-друге - населенню Німеччини, по-третє - самій собі, включаючи нечисленних місцевих жителів, які працювали на неї. Постачання міського населення не входило в її плани. Киянам за 3-4 місяці після захоплення міста не було видано ані грама продовольства. Лише згодом населення Києва переписали і видали йому продовольчі картки. Проте норми споживання були визначені на грані голодної смерті: на одного їдця в місяць припало 2,6 кг хліба, тобто 53 г на день. Працюючі додатково одержували 2 кг хліба на місяць, тобто цей додаток у розрахунку на день не перевищував 67 г.

5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про запровадження трудової повинності в окупованих східних областях. В наказі вказувалося, що всі місцеві жителі у віці від 18 до 45 років повинні використовуватися як робоча сила в інтересах Німеччини. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня спустилася до 14 років. У містах були створені біржі праці. Вони не могли забезпечити роботою майже нікого, але зареєструватися на біржі праці повинен був кожний. У випадку неявки на реєстрацію винні підлягали розстрілу. Від роботи, коли вона пропонувалася, не можна було відмовлятися.

Внаслідок постійних мобілізацій німецька промисловість почала відчувати утруднення з робочою силою. 10 січня 1942 р. Г.Герінг видав розпорядження про залучення закордонних робітників, головним чином -- з Радянського Союзу. 6 березня 1942 р. Розенберг затвердив контрольну цифру вербування остарбайтерів: 100 тис. - для рейхскомісаріату "Остланд" і 527 тис. - для "України". Набір мав провадитися на добровільних засадах через біржі праці, а у випадку невиконання планової цифри - примусовим шляхом.

Серед перших транспортів з остарбайтерами, які пішли в Німеччину з січня 1942 р., переважали добровольці. Це не було дивним: в Україні панувало люте безробіття, людям у містах загрожувала смерть від голоду. Незабаром, однак, люди дізналися про умови праці в Німеччині, які були жахливими. Торкаючися теми остарбайтерів, И.Геббельс, не криючись, заявляв: "їх треба вбивати роботою". Не дивно, що з весни 1942 р. люди втратили всяке бажання їхати на німецьку каторгу. Тим часом 21 березня 1942 р. Гітлер створив спеціалізоване відомство для викачування трудових ресурсів з інших країн - Імперське бюро для використання робочої сили. Його очолив гауляйтер Тюрінгії Фріц Заукель. Відомство було підпорядковане безпосередньо фюреру. Щоб виконати рознарядки Заукеля, рейхскомісар Кох розпорядився організовувати облави по всій Україні. Війська, поліція і жандармерія оточували міські квартали, базари, вокзали, виловлювали молодих людей і негайно відправляли їх в Німеччину. В особливо вразливому становищі опинилося населення великих міст. З Києва було вивезено 100 тис. осіб (населення міста тоді становило 330 тис).

У вересні 1942 р. Заукель повідомив своїх підвладних: "Фюрер віддав розпорядження про негайне залучення 400-500 тис. українських жінок у віці від 15 до 35 років для використання їх в домашньому господарстві". Цей захід подавався як турбота про німецьких жінок, бажання звільнити їх від рутинних домашніх обов'язків. Тепер окупаційна адміністрація звертала особливу увагу на села, тому що в містах всі можливості виконувати рознарядки Заукеля були вичерпані.

Всього було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Найбільше людей було вивезено зі Сталінської області - 252 тис, Дніпропетровської - 176 тис, Полтавської - 175 тис, Запорізької - 174 тис, Львівської (разом з Дрогобицькою) і Київської - по 170 тис. осіб. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масову насильницьку депортацію населення і примушування його до рабської праці як воєнний злочин і злочин проти людяності.

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §36 ст. 212-223.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Тема: Рух Опору та його течії в Україні

План:

Розгортання радянського підпільного і партизанського руху
Націоналістичний підпільний рух. Створення Української повстанської армії (УПА)
Польський визвольний рух на західноукраїнських землях

Підручник онлайн:

Відео з теми:

https://www.youtube.com/watch?v=wC6xTRJeQdI

Онлайн курс:

Повний курс з історії України можна подивитись, послухати та почитати на http://znohistory.ed-era.com та http://ilearn.org.ua/history.

Онлайн тест:

Онлайн сервіс по історії:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSffFgQ6YL_J5pEL5LRio6dmAfzM4MwxdayA_E6S-PjvQKFcvg/viewform?usp=sf_link

Лекція

Винищувальна політика окупантів змушувала громадян України підніматися на боротьбу, яка набувала різних форм. Партизанський рух на окупованій території України розгортався під впливом двох чинників: природного прагнення громадян протидіяти вторгненню ворога і організаційних зусиль радянських органів влади, які перед відступом створювали підпільно-партизанську мережу з відповідними органами управління: підпільними райкомами, міськкомами і обкомами КП(б)У.

В офіційних виданнях радянської доби вказувалося, що у період від червня по вересень 1941 р. були створені 23 підпільні обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів партії. Але десятки тисяч задіяних у цій мережі людей (за неповними даними - майже 30 тис.) загинули або були ув'язнені в концтаборах відразу після того, як проявили себе у боротьбі з окупантами. Не маючи будь-яких навичок у конспіративній роботі, вони не могли боротися на рівних з гестапівцями, які мали великий досвід боротьби з підпільниками безпосередньо в Німеччині.

Серед активно діючих партизанських формувань першого року війни виділявся спочатку загін, а потім - з'єднання на чолі із С.Ковпаком. Головним місцем дислокації ковпаківців були сумські ліси. Велике партизанське з'єднання і підпільний обком КП(б)У на Чернігівщині очолював О.Федоров. На базі загонів, що діяли на території Галицького, Лубенського і Миргородського районів, діяв Полтавський підпільний обком КП(б)У на чолі з С.Кондратенком. Через активну партизанську діяльність у цьому районі Гітлер відмовився створювати в районі Лубен свою ставку для керівництва військовими діями на Східному фронті. Ставка була збудована під Вінницею.

Літні місяці 1942 р. стали переломними в розгортанні партизанського руху. Вирішальну роль в активізації партизанського руху відіграло те, що до середини 1942 р. визначилася позиція основної маси українського селянства щодо окупантів і створилася сприятлива обстановка для - залучення до антифашистської боротьби нових сил.

Велику роль в активізації партизанського руху відіграли й дії Ставки Верховного головнокомандування. Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого керівництва. Це заважало постачанню партизанам зброї та боєприпасів, медикаментів, засобів зв'язку, кадрів підривників, радистів, шифрувальників тощо. Не існувало координації дій окремих партизанських загонів та з'єднань. За рішенням ДКО від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військраді Південно-Західного стратегічного напряму - Український штаб партизанського руху (УШПР). В розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів, госпіталі, транспортні літаки. При штабі почала функціонувати школа, яка готувала партизанські кадри. 27 липня 1942 р. ЦШПР затвердив "Оперативний план масованого удару по комунікаціях ворога і вузлах зв'язку противника". В ньому діяльність партизанських загонів уперше ув'язувалася з планами військових рад фронтів. На його основі УШПР розробив конкретний план бойових дій. У другому півріччі 1942 р. партизани України пустили під укіс 154 ешелони (проти 85 за перше півріччя).

Великого значення надавалося пропагандистській діяльності на окупованій території. Восени 1942 р. видавалося до десятка партизанських газет тиражем від 500 до 2 тис. примірників кожна.

У першій половині 1943 р. у з'єднаннях і загонах, які тримали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців. Вони воювали в основному у північних районах України, де були сприятливі природні умови - ліси й болота. Звідси вони здійснювали рейди на території, які не мали сприятливих природних умов для постійної дислокації.

В липні 1943 р. ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з Білорусії, України і чотирьох російських областей. Операція підриву рейок розпочалася з 3 серпня і проводилася на території близько тисячі кілометрів по фронту і глибиною до 750 км. На основних залізницях рух поїздів зупинявся на період від трьох днів до двох тижнів, а деякі магістралі не працювали впродовж місяця. Всього до грудня 1943 р. було знищено 363 тис. рейок, або 2270 км одноколійного залізничного шляху.

Після поглинення Західної України Радянським Союзом Організація українських націоналістів утратила старого ворога, але здобула нового, більш грізного. Під час передвоєнної радянізації західних областей кадри ОУН зазнали істотних втрат. Натомість на землях колишньої Речі Посполитої, а тепер у Генеральному губернаторстві після 1939 р. як мельниківці, так і бандерівці отримали можливість легальної діяльності. У Кракові було утворено громадський комітет, під "дахом" якого оунівці розгорнули підготовчу роботу зі створення в Україні державних структур. Вони працювали над цим завданням відособлено: бандерівці - в "Державній комісії ОУН", мельниківці - в "Комісії державного планування". Як ті, так й інші були переконані, що союз Гітлера і Сталіна - це тактичний крок для обох сторін, який не триватиме довго. Радянсько-німецьку війну, яка здавалася неминучою, вони розглядали як шанс для здобуття незалежності України.

Керівник абверу адмірал В. Канаріс високо цінував досвід оунівських бойовиків та їх обізнаність із реаліями західноукраїнського регіону. Навесні 1941 р. він створив у складі спецпідрозділів абверу два українські батальйони. Абвер не приєднав ці батальйони до інших військових частин і присвоїв їм не порядковий номер, як будь-якій існуючій частині, а кодові назви - "Роланд" і "Нахтігаль".

В. Канаріс вбачав у них ефективну військову силу, спроможну виконувати поставлені його відомству завдання. Навпаки, С.Бандера їх сприймав як зародок майбутньої національної армії. Обидва батальйони він називав "Дружиною українських націоналістів" (ДУН). Вважалося, що ДУН у майбутньому поповнюватиметься за рахунок допоміжної української поліції, яку в Генеральному губернаторстві почали створювати з кінця 1940 р.

Керівник Українського центрального комітету в Кракові В.Кубійович і голова Українського національного об'єднання в Берліні Т.Омельченко, які належали до мельниківської ОУН, звернулися в рейхсканцелярію 11 червня 1941 р. з проханням передати в руки Гітлера їхній меморандум, в котрому йшлося про те, що найближчим часом починається війна з Радянським Союзом; українці будуть у цій війні на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих вермахтом землях самостійну Українську державу з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і до Головного Кавказького хребта - на південному сході. Політичний устрій Української самостійної соборної держави мав бути скопійований з устрою Третього рейху. На роль провідника української нації висувався Андрій Мельник.

Провід ОУН(Б) теж передав у рейхсканцелярію свій меморандум. На відміну від Мельника, який не мав за собою військової сили, а тому виступав у своїх документах прохачем, Бандера нічого не просив. Він розглядав українсько-німецькі відносини як союзні і попереджав: "Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами". Говорячи про те, що Німеччина вже утворила в Європі дві незалежні держави - Словаччину (1939 р.) і Хорватію (1941 р.), Бандера натякав на високий ступінь їх залежності від Третього рейху і зазначав, що подібна за статусом держава не задовольнила б українців.

Коли Бандера 23 червня передавав свій меморандум в рейхсканцелярію, його люди уже вирушали услід за вермахтом на територію України. Оперативні групи бандерівців чисельністю від 5 до 15 осіб намагалися співробітничати з тиловими командирами вермахту у встановленні громадського порядку шляхом створення міліції і цивільної адміністрації. Оперативні групи були первинними осередками трьох похідних груп - "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Північ" мала опанувати Київську область, група "Південь" повинна була дістатися до Одеси і Криму, а група "Центр" - до Харківської області. Налагоджуючи управлінську мережу, бандерівці прагнули співробітничати з місцевими активістами, негайно включаючи їх у свої структури. Саме через це визначити точну чисельність похідних груп практично неможливо. Дослідники окреслюють цей діапазон від 3 до 8 тис. осіб.

Червона армія покинула Львів 29 червня після багатогодинних боїв з бандерівцями, які прийшли на допомогу наступаючим частинам вермахту. 30 червня вранці кілька німецьких частин, утому числі український батальйон "Нахтігаль", увійшли в місто. Разом з ними в місті опинилася оперативна група чисельністю в 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка надвечір того ж дня скликала в будинку товариства "Просвіта" громадські збори. "Національні збори" проголосили Акт відновлення Української держави. На чолі державного правління ставав Я.Стецько. Уряд Я.Стецька встиг зробити дві передачі по радіо з повідомленням про утворення незалежної України - 30 червня ввечері і 1 липня вранці. На основі радіопередачі Український національний комітет у Кракові опублікував 1 липня інформаційний бюлетень. 2 липня міністерство закордонних справ Німеччини одержало лист від представника ОУН (Б) в Берліні В.Стахіва з повідомленням про створення українського уряду у Львові і призначення його, Стахіва, повноважним представником цього уряду в Німеччині.

Німці розцінили проголошення української самостійності як державний злочин, а ініціаторів львівської акції ЗО червня назвали узурпаторами. Виходячи з цього, керівники ОУН підлягали негайному розстрілу. Проте у них знайшлися захисники в гестапо і абвері. Абвсрівні розраховували використовувати українських націоналістів у радянському тилу, а гестапівці - на окупованій території. Врешті-решт було визнано за доцільне обмежитися домашнім арештом С.Бандери. Останній був перевезений у Берлін, де від нього почали вимагати, щоб він відкликав Акт ЗО червня 1941 р.

Бандера не погодився і заявив: "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії". Коли німці зрозуміли, що українські націоналісти не відступлять від ідеї національної незалежності, Бандеру кинули в концтабір. Командування оперативним тилом вермахту в Україні отримало наказ заарештовувати "мандрівних пропагандистів групи Баядери". Українські батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані.

Тим часом наприкінці червня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець видав "Наказ № 1" про створення невеликих мобільних загонів. Метою цих загонів були диверсії в тилах Червоної армії і збирання розвідувальної інформації з передачею її німецьким частинам. Бульба-Боровець наказував своїм підлеглим захоплювати владу, організовувати міліцію і з синьо-жовтими прапорами урочисто зустрічати вермахт. На початку липня його призначили комендантом української поліції Сарненського району, а на початку серпня 1941 р. він домігся від штабу 213-ї дивізії вермахту дозволу на сформування збройного з'єднання чисельністю в тисячу бійців. Бульбівські загони діяли на Поліссі і отримали назву "Поліська січ". Оскільки отаман мріяв створити армію і на її основі відновити У HP, він назвав свої загони Українською повстанською армією - У ПА.

Німецька цивільна адміністрація, яка прийшла на зміну військовій у листопаді 1941 p., не допускала існування самостійних національних формувань. Ті, хто бажав служити рейху, повинні були вступити в українську допоміжну поліцію під німецьким керівництвом. Бульба-Боровець був проти цього, а тому розпустив свої загони.

З весни 1942 р. органи безпеки генерального округу " Волинь-Поділля" посилили репресії проти населення, яке чинило опір поставкам продовольства, вивезенню молоді в рейх і передачі найбільш родючих орних земель німецьким колоністам. Репресії спрямовувалися у першу чергу проти бульбівців, котрі мали досвід збройної боротьби, а часто-густо й саму зброю. В цій ситуації Т.Бульба-Боровець прийняв рішення відродити свою армію. Починаючи з квітня, вона розгорнула боротьбу з німецькими гарнізонами в обороні місцевого населення. Бульбівці перешкоджали мобілізації українського населення на роботу в Німеччину, відбирали і повертали селянам реквізоване продовольство, грабували німецькі склади. Але вони підкреслено відмовлялися фізично знищувати німців.

Тим часом у Поліссі і на Волині почали формуватися групи самооборони, або, як їх називали, - боївки ОУН(Б). З осені 1941 р. бандерівські осередки готувалися до майбутнього повстання проти німців - збирали зброю, провадили військове навчання, заготовляли продовольство. Провід ОУН рішуче забороняв боївкам вступати в збройні сутички з німцями. Бандерівці не поспішали демонструвати готовність до збройного протистояння з німецькими окупантами, сподіваючись на зміну їх політики під впливом невдач на фронті. Однак довго відтягувати збройне повстання націоналістів проти окупантів виявилося неможливим. Дії гітлерівців проти місцевого населення були настільки брутальними, що стихійні спалахи народного гніву проявлялися повсюдно. На Волині - основній території, де розміщувалися націоналістичні сили, нацисти спалили за 1941-1944 рр. 97 населених пунктів - більше, ніж у будь-якому іншому регіоні України.

УПА, керована бандерівським проводом, постала навесні 1943 р. На той час замість С.Бандери, який перебував у німецькому концтаборі, організацією націоналістів став керувати тріумвірат у складі Р.Шухевича, Д.Маївського і З.Матли.

Ініціативу в організації дивізії "СС-Галичина" виявив губернатор Східної Галичини (дистрикту "Галичина") О.Вехтер. 28 квітня 1943 р. він видав відповідний декрет. До організації дивізії активно підключився Український центральний комітет на чолі з В.Кубійовичем і К.Паньківським. Через багато років після війни Кубійович так обґрунтовував свої тогочасні мотиви: "Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава. Можна було мати надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців".

Тим часом дуже обережна тактика бандерівського проводу ОУН щодо німців з часом трансформувалася в тактику двофронтової боротьби проти німців і радянських партизанів. У лютому і квітні 1943 р. відбулися дві зустрічі бандерівців і бульбівців, на яких ішлося про об'єднання сил у боротьбі проти радянських партизанів і німців. Учасники переговорів дійшли висновку, що усі формування бандерівців і бульбівців мають бути об'єднані в Українську повстанську армію. Впродовж березня-квітня 1943 р. від радянських партизанів надходили повідомлення до ЦК КП(Б)У і УШПР про збройні сутички з німцями загонів української допоміжної поліції та перехід її на бік ОУН (Б).

В "низах" обох ОУН було зроблено спробу порозумітися через голови "верхів". 13 травня 1943 р. у Кремінецькому районі Тернопільської області зустрілися командири партизанських загонів бандерівського і мельників-ського спрямування. Зустріч відбувалася за участі групи старшин Армії УНР, які опинилися по різні боки барикад. Командири бандерівських і мельниківських загонів висловилися за негайне припинення сутичок між собою, вирішили діяти спільно. Однак далі заяв справа примирення двох фракцій Організації українських націоналістів не пішла.

20 травня 1943 р. головна команда УПА поширила прокламацію "Українці!". Відозва закликала вступати в лави УПА, щоб знищувати "агентів більшовицького і німецького імперіалізмів". Повідомлялося, що "український народ висилає на боротьбу за Українську самостійну соборну державу тверді лави бійців - Українську повстанську армію (УПА)". Ворогами такої боротьби називалися "різні отаманчики-анархісти", "недобитки всяких політичних партій, так звані мельниківці". Вони кваліфікувалися головною командою УПА як агенти НКВС і гестапо. Пропагандистська війна між бандерівцями та іншими течіями всередині національно-визвольного руху тривала місяць-півтора. У липні-серпні раптовими ударами основні мельниківські і бульбівські формування були роззброєні.

4 квітня 1943 р. українці, які працювали в адміністративних органах рейхскомісаріату і в поліції на Волині, одержали таке попередження: "У зв'язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв'язати свою долю з ОУН та перейти у збройне підпілля. Хто до 15 квітня ц. р. не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного трибуналу".

У травні 1943 р. поблизу спаленого німцями села Кортеліси загинув шеф спецвідділів СА генерал В.Лютце. Після цього німці виділили великі сили і три місяці поспіль намагалися знищити повстанців. Коли ця воєнна кампанія зазнала невдачі, між ворогами склалося неофіційне і дуже хитке перемир'я. Причиною було небажання втрачати людей перед появою в Україні головного для обох сторін ворога - Червоної армії.

Тим часом кероване лондонським еміграційним урядом на чолі з генералом В.Сікорським польське підпілля не збиралося, подібно до бандерівців, кинути виклик німецьким окупаційним властям. Спираючись на допомогу англо-американців, польський уряд розраховував після переможного завершення Другої світової війни відновити державність польського народу, зруйновану спільними зусиллями Сталіна і Гітлера у вересні 1939 р. У поляків була перспектива, вони дивилися на майбутнє оптимістично і не бажали витрачати свої сили на боротьбу з німецькими військами безпосередньо на окупованій території. Вони могли собі дозволити воювати з вермахтом у більш вигідних умовах - разом з арміями західних союзників. Щоб означити військову присутність у західних областях України, Сікорський розпорядився тримати тут у бездіяльному стані формування Армії Крайової (АК). Вони повинні були підняти повстання і заволодіти територією під час відступу німців. На Волині АК створила на початку 1943 р. близько 100 самооборонних баз. Коли українська допоміжна поліція пішла в ліс, німецька окупаційна адміністрація замінила українців у поліцейських формуваннях поляками.

Восени 1942 - навесні 1943 р. на Волинь були перекинуті партизанські загони під командуванням С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, С.Руднєва, а пізніше - диверсійно-розвідувальна група на чолі з полковником НКВС Д.Медведєвим. Вони мобілізували не менше 5 тис. бійців з числа місцевих поляків.

21-22 квітня 1943 р. частини Першої групи УПА під командуванням Дубового (І.Литвинчука) винищили жителів польського села Іванова

Долина Костопільського району Рівненської області. У травні ці самі частини здійснили ще шість акцій проти поляків. У звітах про "бойові успіхи" вказувалося, що були ліквідовані польські колонії, які співпрацювали з більшовиками і німцями.

Польські збройні сили не залишалися в боргу, хоч вони були явно слабшими на Волині, ніж дислоковані тут частини УПА, які діяли синхронно з силами самооборони українських сіл. В радіограмах радянських партизанських загонів, які надходили до ЦК КП(б)У, повідомлялося, що впродовж травня-червня 1943 р. польська поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Люд ви польського району на Рівненщині, включаючи людей похилого віку, жінок і дітей.

У липні 1943 р. бандерівці поставили вимогу перед кожним польським селом, щоб Його мешканці "за 48 годин вибралися за Буг або Сян - інакше смерть!" Польське підпілля видало наказ: "Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь". 11 липня відбулися напади бандерівських, мельниківських і бульбівських загонів одночасно на 167 польських поселень. Польські загони самооборони відповідали нескоординованими поодинокими нападами на українські поселення. Викликана війною бруталізація населення накладалася на одвічну побутову ворожість. Ворожнеча українців і поляків була дарунком долі для нацистів. "Нам треба домогтися, - повчав своїх підлеглих Е.Кох, - щоб поляк при зустрічі з українцем хотів би його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його вбити".

У кожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі у XVI ст., і навіть у тих, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед нею дала ділянку землі, щоб підтримати "польськість кресів". Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігійні і національні. Але не слід забувати, що соціальна напруженість штучно створювалася відповідною національною політикою всіх урядів Другої Речі посполитої. Не слід забувати також, що переслідування українців за релігійною ознакою на "східних кресах" здійснювалися не тільки екстремістськими елементами, а й місцевою адміністрацією при бездіяльності або й потуранні центрального уряду довоєнної Польщі.

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §37 ст. 223-231.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Урок1

Тема: Вигнання з України нацистських загарбників

План:

Початок визволення України. Бої на Лівобережжі
Битва за Дніпро. Визволення Києва
Вигнання нацистів з Правобережної та Південної України
Завершення вигнання нацистських окупантів з України

Підручник онлайн:

Відео з теми:

https://www.youtube.com/watch?v=Uw79hxx9JoI&list=PLv6ufBUWdRi3a99-jLH5Z5adiwYVv16jD&index=55

Онлайн курс:

Повний курс з історії України можна подивитись, послухати та почитати на http://znohistory.ed-era.com та http://ilearn.org.ua/history.

Онлайн тест:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfp_k1DIPjbm1vzCGE9q_MUO30E9QYEOBRGa2bBmg15z4aBHw/viewform?usp=sf_link

Лекція

У продовж 1942 р. в СРСР вдалося загалом призупинити падіння виробництва, викликане невдачами минулого року. Почали давати продукцію понад 1900 заводів, евакуйованих у східні регіони країни. Впродовж 1942 р. було вироблено понад 4 млн гвинтівок і карабінів - в 2,5 раза більше, ніж вироблялося на заводах Німеччини і окупованих нею країн. Різко зросло масове виробництво пістолетів-кулеметів. Німецька промисловість виробила в 1942 р. 232 тис. одиниць цієї ефективної зброї, а радянська - понад 12,5 млн.

Потужні танкові виробництва були розгорнуті в Челябінську ("Танко-град"), Нижньому Тагілі, Горькому, Москві, Кірові та інших містах. У 1942 р. у країні функціонувало два десятки броне корпусних, танкозбиральних і дизельних заводів, які забезпечували діючу армію бронетанковою технікою. Промисловість припинила виробництво легких танків і зосередилася на випуску середніх (Т-34) і важких (КВ) машин. Танк Т-34 став кращим танком Другої світової війни. Армія почала одержувати й самохідні артилерійські установки (САУ) для безпосереднього вогневого супроводу піхоти і подолання оборонних споруд противника.

Були споруджені або істотно розширені авіабудівні заводи в Куйбишеві, Омську, Новосибірську, Ташкенті та інших містах. У 1942-1943 рр. Радянський Союз випускав на 10 тис. бойових літаків більше, ніж Німеччина. Випускалися передусім винищувачі і штурмовики з високими такти-ко-технічними характеристиками і потужним озброєнням.

У першій половині вересня 1942 р. Ставка Верховного головнокомандування почала розробляти план Сталінградського контрнаступу з використанням стратегічних резервів, які складалися з танкових та механізованих частин і з'єднань. Метою контрнаступу було оточення і ліквідація ворожого угруповання в районі Сталінграда. Контрнаступ мав здійснюватися силами трьох фронтів - Південно-Західного (командувач М.Ватутін), Донського (К.Рокосовський) і Сталінградського (А.Єременко). Успіх наступу забезпечувався зосередженням сил на ударних напрямах за рахунок послаблення другорядних ділянок фронту.

19 листопада 1942 р. Червона армія перейшла у наступ. На п'яту добу наступу в оточенні опинилися 22 дивізії ворога чисельністю до 330 тис. солдатів та офіцерів. Спроби деблокування оточених військ не вдалися. Радянські війська розгромили на Дону італійську і румунську армії і відкинули 4-ту німецьку танкову армію на дві сотні кілометрів від Сталінграда. В січні 1943 р. оточене угруповання під командуванням фельдмаршала Ф.Паулюса було ліквідоване. Від початку контрнаступу ворог утратив убитими, пораненими і полоненими понад 800 тис. солдатів та офіцерів. Були повністю знищені 32 дивізії і три бригади.

Контрнаступ радянських військ, який розпочався 19 листопада, створив умови для визволення України з-під німецької окупації. Першими на українську землю вступили бійці 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 р., коли було звільнено село Півнівка Міловського району Ворошиловградської області. 2 лютого 1943 р. Воронезький фронт розгорнув наступ на Курськ і Харків.

На Харків наступали війська 60-ї і 3-ї танкової армій. 5 лютого танкісти підійшли до Чугуєва. Прагнучи врятувати становище, командування вермахту перекинуло під Чугуїв танкову дивізію СС "Адольф Гітлер" і частини танкової дивізії СС "Рейх". Тим часом 60-та армія звільнила 10 лютого Вовчанськ і вийшла на Сіверський Донець. Радянські війська перетнули залізницю Харків-Лозова і підійшли до Мерефи, завершуючи обхід Харкова з півдня. З півночі наступала 40-ва армія. Щоб уникнути оточення, частини вермахту змушені були залишити сильні позиції в районі Чугуєва і відступити від Сіверського Дінця до передмість Харкова. Штурм зовнішньої оборони міста розпочався вранці 15 лютого. Через добу бої розгорнулися вже на вулицях Харкова. Противник змушений був відступити на захід. На початку березня війська Воронезького фронту вийшли на лінію Суми-Охтирка-Опішня.

В останні дні січня перейшов у наступ Південно-Західний фронт. Діючи проти донбаського угруповання ворога, війська фронту звільнили Балаклею, Лозову і 14 лютого - Ворошиловград. Після цього фронт стабілізувався на лінії Зміїв-Червоноармійськ-Слов'янськ-Ворошиловград. На початку лютого до Донбаської операції підключилися війська Південного фронту. Вони перейшли Дон, 12 лютого звільнили Шахти і услід за цим - Ростов і Новочеркаськ. 17 лютого війська вийшли на рубіж ріки Міус, де противник створив сильну оборону. На цьому рубежі позиційні бої тривали півроку, до осені 1943 р.

Не зупиняючись на рубежі Суми-Охтирка-Опішня, командування Воронезького фронту поставило перед військами завдання розвинути наступ на Київ і Чернігів. Проте ресурсів для цього уже не було. Тривалий наступ вимотав війська, тили відстали. Тим часом противник методично зміцнював південне крило Східного фронту, спрямовуючи сюди сформовані шляхом тотальної мобілізації війська.

Гітлер об'єднав війська, які діяли у східних областях України, в групу армій "Південь". У розпорядженні фельдмаршала Е.Манштейна, поставленого на чолі групи, знаходилося 30 дивізій, у тому числі 13 танкових і моторизованих. Манштейн повинен був, використовуючи як головну ударну силу танковий корпус СС, розгромити війська Південно-Західного фронту, заволодіти Харковом і далі просуватися на Курськ.

Німецький контрнаступ розпочався 19 лютого. Через два дні противник прорвав фронт 60-ї армії. У прорив було спрямовано піхотні дивізії, перекинуті з Франції. Війська Воронезького фронту змушені були розпочати загальний відхід до Сіверського Дінця. 16 березня противник знову заволодів Харковом, а через два дні зайняв Біл город. У жорстоких боях під Білгородом, які тривали до 23 березня, контрнаступ був зупинений. На всіх ділянках радянсько-німецького фронту почалася позиційна війна. Сторони почали готуватися до літньої кампанії.

Від 19 листопада 1942 р. до 23 березня 1943 р. Червона армія просунулася у західному напрямку на відстань в 600-700 км. Була звільнена територія в півмільйона квадратних кілометрів. У ході зимової кампанії 1942-1943 рр. було розгромлено понад сто ворожих дивізій. Німеччина та її союзники втратили 1200 тис. солдатів і офіцерів, 24 тис. гармат, понад 3500 танків і 4300 літаків. Стратегічна ініціатива у війні перейшла до Червоної армії.

Вермахт і воєнна промисловість Німеччини посилено готувалися до літньої кампанії 1943 р. Танкова промисловість забезпечила війська новими досконалими машинами "Пантера" і "Тигр", потужними самохідними гарматами "Фердинанд". Німецький повітряний флот почав поповнюватися літаками з більш високими такти ко-технічними характеристиками - "Фокке-вульф 190А" і "Хенкель-129". Загальна чисельність вермахту перевищила 10 млн, у тому числі в діючій армії - 6,7 млн осіб. На Східному фронті знаходилося 72 % діючої армії - 4,8 млн, а разом з військами союзників - 5325 тис. осіб (232 дивізії, з них 36 союзницьких). Ці війська мали 54 тис. гармат і мінометів, 5850 танків і штурмових гармат, до 3000 бойових літаків.

Діюча армія СРСР збільшилася за квітень-червень 1943 р. на 782 тис. - до 6442 тис. солдатів та офіцерів. У військах на озброєнні налічувалося майже 99 тис. гармат і мінометів, 2200 установок реактивної артилерії ("катюш"), 9580 танків і САУ, 8290 бойових літаків. Більше половини гармат мали калібр 76 мм, а мінометів - 82 мм, майже третина всіх танків була легкими.

Співставлений сил вермахту з його союзниками і Червоної армії свідчило, що Радянський Союз після двох років війни здобув тривку перевагу над Німеччиною в живій силі і техніці. Радянські війська мали достатній бойовий досвід і могли вести наступальні бойові дії.

Радянська промисловість істотно перевищувала німецьку (разом з окупованою Європою) за випуском основних видів озброєння. Крім того, з 1943 р. різко зріс обсяг поставок по ленд-лізу. США, Велика Британія і Канада надсилали в СРСР літаки, танки, бойові кораблі і катери для ВМФ, автомашини, рухомий склад залізниць, боєприпаси, кольорові метали, взуття, продовольство. Головною ударною силою Червоної армії стали танкові війська. До літа 1943 р. було створено чотири танкові армії, п'ята перебувала у стані формування. Резерв Ставки Верховного головнокомандування налічував уже до 10 армій.

З кінця березня Ставка Верховного головнокомандування розробляла план наступу на центральному і південному стратегічних напрямах. Проте в середині квітня англійська розвідка передала командуванню Червоної армії інформацію про операцію під кодовою назвою "Цитадель", яку розпочав розробляти Генеральний штаб вермахту. Гітлер вирішив використати курський виступ (виїмку з німецького боку фронту), щоб ударами з трьох боків оточити і знищити війська Центрального і Воронезького фронту. Після цього передбачався удар у тил Південно-Західного фронту. Операція повинна була розпочатися 5 липня 1943 р. силами близько 900 тис. солдатів і офіцерів, у розпорядженні яких було до 130 "тигрів" і понад 200 "пантер", 2,7 тис. танків і самохідних гармат, близько 10 тис. гармат і мінометів.

Радянське командування прийняло рішення зайняти жорстку оборону, в ході якої знекровити противника, і лише потім перейти в контрнаступ. З цією метою було побудовано глибоко ешелоновану оборону в кілька ліній. На випадок прориву і з метою швидкого переходу в контрнаступ на північній і південній ділянках Курської дуги створювався резервний Степовий фронт.

У ході Курської битви, яка тривала з 5 до 17 липня 1943 р., вермахт утратив до півмільйона солдатів убитими, пораненими і зниклими безвісти, 1,5 тис. танків, 3 тис. гармат. Незважаючи на кількісну перевагу, втрати радянських військ були ще більшими - 860 тис. солдатів, понад 6 тис. танків і САУ, 5 тис. гармат і мінометів. Проте у розпорядженні радянського командування були свіжі резерви. З серпня воно почало Білгородсько-Харківську операцію військ Воронезького і Степового фронтів. 17 серпня бої зав'язалися уже на північних околицях Харкова, а вранці 23 серпня місто було звільнене, цього разу - остаточно. Взяттям Харкова Курська битва завершилася. Контрнаступ переріс у наступ восьми радянських фронтів. Прагнучи врятувати становище, командування вермахту перекинуло із Західного фронту на Східний 14 дивізій. Це полегшило завдання союзників, які в ніч на 10 липня 1943 р. висадилися в Синилії, а 3 вересня - на узбережжі Апенінського півострова. До кінця вересня близько чверті території Італії було очищено від німецьких окупантів.

Велика перевага в силах дала можливість радянському командуванню наприкінці серпня перейти в наступ силами 11 фронтів. 30 серпня радянські війська зайняли Таганрог і завершили розгром правого крила донбаського угруповання вермахту. Після цього відкрився шлях углиб Донецького басейну. 7 вересня 5-та ударна армія Південного фронту увірвалася у Сталіно. 10 вересня було звільнено Маріуполь. При відступі гітлерівці планували перетворити Донбас у пустелю. Однак стрімкий наступ Червоної армії перешкодив цим планам. Відразу після очищення басейну від ворожих військ почалася відбудова донецької промисловості. Вона повинна була внести свій вклад у перемогу над ворогом.

Тим часом 26 серпня перейшли у наступ війська Центрального фронту. Сили противника, які їм протистояли, були послаблені внаслідок рішення командування вермахту перекинути 13 дивізій на допомогу військам, що брали участь у Смоленській битві. 60-та армія під командуванням І.Черняховського раптовим ударом прорвала оборону противника і вступила у північні райони України. У середині вересня війська фронту звільнили Конотоп, Бахмач і Ніжин. 19 вересня вони форсували Десну на південь від Чернігова, а через два дні захопили місто і вийшли до Дніпра.

Успіх військ Центрального фронту забезпечив просування армій Воронезького фронту, які підійшли 10 вересня до річок Хорол і Псел. В ніч на 20 вересня 3-тя гвардійська танкова армія під командуванням генерала П.Рибалка почала наступ на Переяслав і через два дні теж вийшла до Дніпра.

Нестримний натиск радянських військ переконав Гітлера в тому, шо частинам вермахту на Лівобережній Україні загрожує оточення. 15 вересня 1943 р. він розпорядився перебазувати групу армій "Південь" за Дніпро, а на південній ділянці фронту - на рубіж ріки Молочної. Після цього створилася унікальна ситуація: частини Червоної армії і вермахту припинили бої і наввипередки кинулися до Дніпра. Радянське командування мало намір раптово захопити плацдарми на правому березі Дніпра, а німецьке - врятувати частини, які вже втрачали боєздатність, за дніпровськими укріпленнями. В ніч на 22 вересня частини Воронезького фронту з ходу форсували ріку в районі села Великий Букрин, на південний схід від Києва. Берег ріки тут був дуже високий і добре укріплений, тому переправа супроводжувалася величезними жертвами. Не менших жертв коштувало розширення букринського плацдарму до 1 км по фронту і 6 км углиб.

В ніч на 26 вересня на північ від Києва, в районі Старосілля і Осетини, почалася переправа військ З 8-ї армії. Німці створили тут потужну оборону. Проте радянським військам вдалося закріпитися на правому березі Дніпра в районі Лютежа і Вишгорода. Поступово Лютізький плацдарм був розширений до 15 км по фронту і до 10 км углиб. У середині жовтня ворог був вибитий з північної частини приміського села Виш город.

Наступ на Київ відбувався з букринського плацдарму. Проте німці підтягнули свіжі сили і успішно оборонялися. На ділянці фронту в 55 км в районі Букринського плацдарму вони зосередили десять дивізій. Форсування Дніпра в районі села Великий Букрин і виснажливі бої на букринському плацдармі коштували життя понад 250 тис. солдатів та офіцерів Червоної армії. Такі втрати пояснювалися й тим, що И.Сталін, Г.Жуков і М.Ватутін не прислухалися до пропозиції К.Рокосовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі. Врешті-решт сама логіка битви за Київ змусила Ставку Верховного головнокомандування змінити напрям головного удару. На Букринському плацдармі залишилася порівняно невелика частина зосереджених там військ. Близько 200 тис. бійців були перебазовані в обстановці цілковитої секретності на Лютізький плацдарм за 30 км від Києва. Ці війська знову переправилися на лівий берег Дніпра і непомітно пройшли всю відстань у безпосередній близькості від лінії фронту до північного плацдарму.

Вранці 3 листопада 60-та армія генерала К.Москаленка перейшла в наступ з Лютізького плацдарму. Цей наступ, підтриманий 2-ю повітряною армією генерала С.Красовського, виявився цілковитою несподіванкою для ворога. За два дні до того у черговий наступ малими силами з метою дезінформації перейшли війська з Букринського плацдарму. Німці були переконані, що відіб'ють цей наступ, як і всі попередні. Після двох днів боїв на Лютізькому плацдармі атакуючі війська були посилені 3-ю гвардійською танковою армією. Ворог не витримав тиску і почав відступати. На світанку 6 листопада столиця України була повністю очищена від окупантів.

7 листопада війська 1-го Українського фронту захопили Фастів, а потім - Житомир. На правому березі Дніпра утворився стратегічний плацдарм довжиною до 500 км по фронту. Комунікації, що пов'язували німецькі групи армій "Центр" і "Південь", були перерізані. В такій ситуації фельдмаршал Манштейн завдав по радянських військах потужний контрудар з півдня і південного заходу силами 15 дивізій. Ворог знову зайняв Житомир, Коростень і Радомишль. Однак у фельдмаршала не вистачило сил, щоб розвинути успіх і зайняти Київ. У грудні він ще двічі повторив спробу вдарити по Києву, цього разу - з північного заходу.

На переламі 1943 і 1944 рр. Німеччина та її союзники мали майже 10,2 млн солдатів та офіцерів, у тому числі 6,7 млн в сухопутних військах на діючих фронтах. У військах Німеччини, Фінляндії, Румунії та Угорщини на Східному фронті знаходилося понад 4,9 млн солдатів та офіцерів, 54 470 гармат та мінометів, 5400 танків і штурмових гармат, понад 3 тис. літаків. У розгорнутих проти них на фронті довжиною 4400 км військах Червоної армії перебувало 6,4 млн солдатів та офіцерів, понад 95 900 гармат та мінометів, понад 5200 танків і САУ і 10 200 бойових літаків. Радянська перевага в силах стала відчутною, але її треба було довести на полі бою.

Центр ваги збройної боротьби на Східному фронті залишався в Україні. Ставка Верховного головнокомандування силами чотирьох Українських фронтів з 24 грудня 1943 р. розпочала Дніпровсько-Карпатську стратегічну операцію. Операція тривала до 6 травня 1944 р. і поділялася на десять послідовних тактичних операцій - Житомирсько-Бердичівську, Кіровоградську, Корсунь-Шевченківську, Нікополь-Криворізьку, Рівно-Луцьку, Проскурово-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Бсрезнсгува-то-Снігурівську, Поліську і Одеську.

Найбільше значення мала Корсунь-Шевченківська операція, що розпочалася 24 січня 1944 р. наступом ударних угруповань 1-го і 2-го Українських фронтів. Незабаром в оточенні опинилося понад 80 тис. солдатів та офіцерів вермахту - сім дивізій і одна бригада. Безпосереднім результатом Корсунь-Шевченківської операції стало звільнення 2 лютого 1944 р. Луцька і Рівно.

У січні і лютому війська 3-го і 4-го Українських фронтів звільнили Нікополь та Кривий Ріг. Оборона німецьких військ на лівому березі Дніпра в його нижній течії була зломлена. З'єднання 4-го Українського фронту (генерал Ф.Толбухін) форсували Дніпро і закріпилися на правому березі. Після цього були створені умови для звільнення від окупантів всієї Правобережної України.

На початку березня Ставка ВГК наказала військам 1-го, 2-го і 3-го Українських фронтів кількома одночасними ударами розчленувати збройні сили противника на Правобережжі та увійти в Карпати. Першим перейшов у наступ 4 березня 1-й Український фронт. Його війська завдали удару на Тернопільському напрямі основним силам групи армій "Південь". 18 березня була звільнена Вінниця, 25 - Проскурів, 29 - Чернівці. Війська 2-го Українського фронту перейшли у наступ з 5 березня. Вони форсували Південний Буг, у стрімкому марші 26 березня досягли ріки Прут, по якій проходив кордон між СРСР і Румунією. 6 березня почалася Березнегувато-Снігурівська операція 3-го Українського фронту. Його війська зайшли в тил 6-й армії вермахту. ІЗ дивізій противника опинилися під загрозою оточення і в паніці відступили. 28 березня був звільнений Миколаїв, 10 квітня - Одеса.

Війська 4-го Українського фронту мали завдання розгромити ворога в Криму. Півострів обороняла 17-та армія противника, в якій налічувалося 193 тис. солдатів та офіцерів. Збройні сили під командуванням Ф.Толбухіна і Окрема приморська армія під командуванням О.Єременка мали істотну перевагу в силах (470 тис. солдатів та офіцерів). 8 квітня вони почали наступ і прорвали оборону в районі Армянська. 11 квітня танкові частини увійшли в Джанкой. 15 квітня радянські війська підійшли до севастопольських укріплень. Після перегрупування сил з 5 травня розпочався штурм Севастополя. Через п'ять днів, 9 травня, ворог капітулював. Рішенням Ставки ВГК від 16 травня 1944 р. 4-й Український фронт був ліквідований як такий, що виконав свої завдання. Його управління з частинами обслуговування і тилами виводилося в резерв.

10 травня Л.Берія звернувся до Й.Сталіна із запискою про необхідність виселення з півострова кримських татар. їм інкримінувалися "зрадницькі дії проти радянського народу". Депортація основної маси кримських татар була здійснена миттєво, досвідченим чекістам на це знадобилося менше доби. На початку червня з Криму були депортовані також болгари (12 422 особи), греки (15 040), вірмени (9621 особа) та інші малочисельні національності. Загальна кількість депортованих становила понад 225 тис. осіб. Лише через рік, 30 червня 1945 р., автономний статус Криму було формально ліквідовано, після чого у складі Російської Федерації з'явилася ще одна область.

Наступ 1-го Українського фронту (маршал І. Коне в) розпочався 13 липня на Рава-Руському напрямі. Наступного дня почали просуватися вперед війська, задіяні на Львівському напрямі. Прорив фронту вдалося здійснити на другий день боїв. Уведена в прорив танкова армія генерала М.Катукова розвинула наступ на Ярослав і оточила з півночі велике угруповання противника (вісім дивізій) в районі Бродів. На п'ятий день боїв прорив було розширено на 200 км по фронту і до 80 км вглиб оборони противника. Угруповання в Бродах виявилося повністю оточеним, після чого почалася його ліквідація. В ході ліквідації 38 тис. солдатів і офіцерів було вбито, 17 тис. узято в полон. Серед розгромлених дивізій знаходилася й 14-та гренадерська дивізія вермахту "СС-Галичина". Радянське командування розправилося з нею з особливою люттю: полонених не брали. 27 липня радянські війська зайняли Львів і Станіслав.

20 серпня розпочався наступ армій 2-го і 3-го Українських фронтів у Бессарабії і Румунії, в районі дислокації групи армій "Південна Україна". Після дводенних боїв ударні війська радянських фронтів прорвали оборону противника. 24 серпня розташовані в районі Ясс і Кишинева 18 ворожих дивізій були оточені і через три дні припинили існування. В результаті Яссько-Кишинівської операції Червона армія просунулася за 11 днів на 320-350 км і 31 серпня вступила в Бухарест.

Завершальною у визволенні території України від окупантів стала Східно-Карпатська операція, що почалася 8 вересня. Противник створив на головних напрямах сильну оборону, вміло використовуючи гірський рельєф. Шлях радянським військам перетинали 19 дивізій, а пізніше в Карпати з інших ділянок фронту було перекинуто ще 15 дивізій. В результаті жорстокі бої тривали півтора місяця. Операція була завершена 28 жовтня звільненням порівняно невеликої території західних областей УРСР, яка ще залишалася окупованою, а також очищенням від ворога території Закарпатської України і частини Східної Словаччини. Були створені умови для звільнення Чехословаччини і виходу Червоної армії на територію Німеччини з півдня.

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §38 ст. 232-242.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Урок 1-2

Тема: Україна на завершальному етапі війни. Радість і смуток перемоги

План:

Участь Українських фронтів у визволенні від нацизму країн Європи
Повернення радянської влади
Рух Опору на завершальному етапі війни
Місце України в Другій світовій війні. Героїзм українців
Ціна перемоги
Культура в роки війни

Підручник онлайн:

Відео з теми:

https://www.youtube.com/watch?v=H7L0bE3fZ74

Онлайн курс:

Повний курс з історії України можна подивитись, послухати та почитати на http://znohistory.ed-era.com та http://ilearn.org.ua/history.

Онлайн тест:

Пошта:

Сайт викладача:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScdyo7LeMsxR0_zzjSP6RNh5dZz7CjkyA23CIUfk6JpYdavVQ/viewform?usp=sf_link

Лекція

Перша зустріч Ф.Рузвельта, В.Черчилля і Й.Сталіна відбулася 28 листопада - 1 грудня 1943 р. в Тегерані. У центрі уваги керівників трьох держав перебувало питання про місце і дату відкриття другого фронту в Європі. Крім того, у декларації було заявлено про намір сторін співробітничати як у війні проти Німеччини, так і в післявоєнному влаштуванні світу. Щодо останнього питання конкретні рішення не приймалися. Проте дві висунуті на конференції ідеї, що підлягали у майбутньому уточненню і деталізації, прямо стосувалися життєвих інтересів України. Йшлося про конфігурацію західного кордону СРСР (й відповідно - східного кордону відновлюваної Польської держави), а також - про післявоєнне існування Об'єднаних Націй як Організації Об'єднаних Націй.

Польський уряд в Лондоні займав непримиренну позицію у питанні про східний кордон своєї держави. Великі сподівання поляки покладали й на Атлантичну хартію, в якій проголошувався принцип недоторканності території держав. Приєднання до Атлантичної хартії Радянського Союзу польський уряд розцінив як вимушену відмову від територіальних зазіхань. Однак позиція радянського уряду в питанні про Західну Україну не змінилася. Для її обґрунтування Москва підключила українську радянську інтелігенцію. 19 лютого 1943 р. український письменник О.Корнійчук надрукував у газеті "Радянська Україна" статтю "Возз'єднання українського народу у власній державі", яка наступного дня була передрукована як передової ця газетою "Правда". В ній польські емігранти у США і Великій Британії звинувачувалися у прагненні створити Польщу "від моря до моря" за рахунок українських земель. Корнійчук висловлював переконаність у тому, що після війни Західна Україна отримає можливість швидкого розвитку у складі УРСР.

Відповіддю на передрук в офіційному органі ЦК ВКП(б) стала постанова Ради Міністрів Речі посполитої від 25 лютого, яка нагадувала, що у справі кордонів між Польщею і СРСР "обов'язковим є статус-кво до 1 вересня 1939 р., що відповідає Атлантичній хартії". Порушення статус-кво визнавалося "шкідливим для єдності союзників". Відповіддю на заяву польського уряду стала заява ТАРС від 2 березня. В ній уперше містилося посилання на міністра закордонних справ Великої Британії лорда Керзона, який "розумів, що Польща не може претендувати на українські землі". Лінія Керзона визнавалася найбільш прийнятною для визначення радянсько-польського кордону. Аби відшукати вихід з дипломатичного глухого кута, В.Черчілль сформулював ідею одночасного пересування кордонів Радянського Союзу, Польщі і Німеччини у західному напрямі. Тим часом на зустрічі 1 грудня, у відповідь на заяву Сталіна про встановлення між Польщею і СРСР кордону 1939 р., Рузвельт задав питання, яке мало в наступні роки визначальне значення для українсько-польських відносин: "Чи можливо буде організувати в добровільному порядку переселення поляків з територій, що відійшли до Радянського Союзу?" Питання про переселення німців з територій, що відходили до Польщі, у розгорнутому вигляді не піднімалося. Лише у процитованій вище записці Черчілля від 30 листопада обережно зазначалося: "Остаточне проведення кордону вимагає ретельного вивчення і можливого розселення населення в деяких пунктах".

Під час зустрічі Сталіна з Рузвельтом 29 листопада американський президент підняв питання про створення світової організації, заснованої на принципах Об'єднаних Націй. Метою такої організації повинно бути забезпечення тривалого миру після війни. Виконавчий комітет організації мав складатися з великих держав (СРСР, США, Велика Британія, Китай) і кількох представників від групи країн - європейських, азіатських, південноамериканських, британських домініонів.

28 січня 1944 р. газета "Правда" повідомила про "черговий" - єдиний за всю війну! - пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозиції Раднаркому СРСР "Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин". Пропозиції були схвалені для винесення на чергову сесію Верховної Ради СРСР. 1 лютого 1944 р. Сесія Верховної Ради ухвалила винесені на обговорення проекти законів: "Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський", а також "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку із цим народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат". Обидва закони мали конституційне значення. А вже 5 лютого 1944 р. президія Верховної Ради СРСР утворила НКЗС УРСР і затвердила О.Корнійчука наркомом закордонних справ. У березні 1944 р. наркомом оборони УРСР і одночасно командуючим військами Київського військового округу став генерал-лейтенант Василь Герасименко. Президія Верховної Ради УРСР і командування Червоною армією мудро доручили йому звичну посаду командуючого військами округу, тому що роботи за основною посадою для нього не знайшлося. Адже Червоної армії України не існувало. Не було жодного українського полку, батальйону чи роти.

Швидкі і кардинальні зміни у статусі союзних республік викликали здивування всередині СРСР та за його межами. Усе стало зрозумілим із відкриттям у серпні 1944 р. у передмісті Вашингтона міжнародної конференції Об'єднаних Націй, на якій розглядалися питання утворення і принципів діяльності майбутньої організації. Глава радянської делегації А.Громико запропонував уключити до числа членів-засновників ООН всі 16 радянських союзних республік. Першою реакцією Ф.Рузвельта на несподівану вимогу радянських дипломатів стала зустрічна пропозиція: включити в члени ООН всі 48 американських штатів. Проте він запропонував це тільки своїм радникам, а у листі до Сталіна порадив не поспішати з визначенням членів-засновників. Питання про членство союзних республік СРСР було відкладене до нової конференції "Великої трійці".

Питання про нову, після Тегеранської зустрічі, зустріч голів держав антигітлерівської коаліції президент США Ф.Рузвельт поставив ще в липні 1944 р. Тоді Й.Сталін відмовився, пославшись на перевантаженість у зв'язку з літнім наступом. Однак, як показує дальший розвиток подій, причина відмови була іншою. На черговій зустрічі головною обговорюваною проблемою неминуче ставав післявоєнний устрій Європи і всього світу. Сталін хотів підійти до цієї зустрічі з максимально можливими успіхами радянських військ на фронтах. У середині 1944 р. німецькі війська ще окупували частину Радянського Союзу і висхідні позиції для таких переговорів не були переконливими. З осені 1944 р. Генеральний штаб і Ставка ВГК почали розробляти завершальну кампанію Великої Вітчизняної війни. Наступ на всьому радянсько-німецькому фронті призначався на 20 січня 1945 р. До завершальної кампанії залучалися сили семи фронтів - трьох Білоруських і чотирьох Українських.

Наступ справді розпочався на тиждень раніше давно визначеного строку силами двох фронтів - 1-го Білоруського і 1-го Українського. Командуючі фронтами маршали Г.Жуков й І.Конєв тепер мали у своєму розпорядженні понад 2,2 млн солдатів і офіцерів бойового складу з необхідною кількістю техніки. Противник настільки поступався їм за живою силою і технікою, що був просто-таки приречений на поразку. Війська Конева перейшли у наступ 12 січня з сандомирського плацдарму, а війська Жукова - 14 січня. За перші шість днів боїв вони здійснили прорив ворожої оборони по фронту на 250 км і вглиб на 120-140 км. У ході Вісло-Одерської операції, що розпочалася, 17 січня була здобута Варшава, а 19 січня - Лодзь. 29 січня радянські війська вступили на територію Німеччини і захопили плацдарми на лівому березі Одера в районі Кюстрина і Франкфурта. Війська 1-го Білоруського фронту опинилися за 60 км від Берліна.

Вісло-Одерська операція завершилася на початку лютого цілковитим знищенням 35 німецьких дивізій. Ще 25 дивізій ворога тратили від 50 до 70 % свого складу. Щоб закрити прорив, командування вермахту зняло більше двох десятків дивізій з інших ділянок радянсько-німенького фронту і з Західного фронту. Наступ німецьких військ в Арденнах і Ельзасі припинився. Одночасно з Вісло-Одерською розвивалася Східнопрусська операція. Командуючий 3-м Білоруським фронтом генерал І.Черняховський і командуючий 2-м Білоруським фронтом маршал К.Рокосовський мали в своєму розпорядженні 1,6 млн солдатів і офіцерів (разом з тилами) проти 780 тис. гітлерівців (з них 200 тис. фолькештурмівців), які обороняли Східну Пруссію. Черняховський перейшов у наступ 13 січня, а Рокосовський - 14 січня.

Конференція в Ялті відкрилася 4 лютого 1945 р. з детального обговорення становища на фронтах. Керівники урядів обговорили також питання про участь СРСР у війні з Японією. Була досягнута угода про те, що через два-три місяці після капітуляції Німеччини Радянський Союз вступить у цю війну. Граючи на зацікавленості Великої Британії і США у використанні радянських військ на Далекому Сході, Сталін домігся анулювання завоювань Японії у війні 1904-1905 рр. з Російською імперією. Зокрема, Радянському Союзу поверталася південна частина острова Сахалін, передавалися Курильські острови. Відновлювалася оренда Порт-Артура як воєнно-морської бази СРСР.

"Велика трійця" домовилася про те, що після знищення німецької військової машини примусово здійснюватимуться умови беззастережної капітуляції нацистської Німеччини. Метою політики союзних держав оголошувалося "знищення німецького мілітаризму і нацизму і створення гарантії в тому, що Німеччина ніколи більше не зможе порушити мир в усьому світі". Були визначені три зони окупації Німеччини і укладена угода про управління Великим Берліном. Узгоджено суму репарацій з Німеччини (20 млрд доларів США) та порядок їх стягнення.

Істотні розбіжності між союзниками виникли при обговоренні польського питання. 22 липня 1944 р. Сталін створив нове видання "Польревкому". На звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні постав альтернативний лондонському польський уряд - Польський комітет національного визволення (ПКНВ). 26 липня делегація ПКНВ підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував лінію Керзона як основу радянсько-польського кордону. Таємний характер договору пояснювався тим, що визначення кордону було прерогативою трьох держав антигітлерівської коаліції. Радянський Союз мав лише попередню згоду союзників на кордон по лінії Керзона. Крім того, орган, з яким укладався договір, був позбавлений легітимних владних повноважень.

На Кримській конференції радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном лінію Керзона з відхиленнями від неї в деяких районах не більше 5-8 км на користь Польщі. Західний кордон мав простягатися від Штеттіна по річці Одер і далі по річці Нейсе. Пропозиції И.Сталіна опиралися на рішення Тегеранської конференції, сформульовані В.Черчіллем. Проте в Криму Черчілль почав вважати, що Велика Британія і США не зобов'язані давати згоду на велику територіальну компенсацію новому польському урядові, який сформувався всупереч їх волі. Союзники готові були надати таку компенсацію тільки еміграційному уряду, але вони не мали сили, щоб створити польський уряд на основі лондонського. Польща перебувала у радянській "сфері інтересів", тому що в ній знаходилася Червона армія. Доводилося погоджуватися на визнання люблінського уряду за умови його реконструкції шляхом поповнення діячами з еміграції. Реорганізований польський уряд став називатися Тимчасовим урядом національної єдності. Емігрантський лондонський уряд перестав існувати.

"Великій трійці" в Ялті вдалося досягти єдності стосовно права вето постійних членів Ради Безпеки. Сталін скоротив на цій зустрічі перелік потенційних кандидатур з шістнадцяти до трьох союзних республік - України, Білорусії та Литви. Рузвельт наполягав на тому, що кожний член організації повинен мати тільки один голос. Черчілль все-таки підтримав радянську пропозицію, сподіваючись на сприятливе ставлення СРСР до кандидатури Індії, яка на той час була колонією.

25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско відкрилася установча конференція. В ній брали участь держави, що підписали Декларацію Об'єднаних Націй за станом на 8 лютого 1945 р., і "союзні нації", які оголосили війну Німеччині до 1 березня 1945 р. На другому пленарному засіданні 27 квітня конференція одностайно схвалила рішення запросити УРСР і БРСР "як первісних членів міжнародної організації". До Києва запрошення надійшло під час святкування 1 травня. Члени української делегації на чолі з Д.Мануїльським з великим поспіхом зібралися і спеціальним літаком вилетіли через Сибір, Чукотку, Аляску і Ванкувер до Каліфорнії. 6 травня українська делегація прибула в Сан-Франциско і почала працювати як рівноправний член установчої конференції. Конференція в Сан-Франциско, в якій взяли участь 50 держав, схвалила назву міжнародної організації - Організація Об'єднаних Націй. Робота її завершилася 26 червня 1945 р. підписанням Статуту ООН.

Остаточно обриси повоєнної Європи були встановлені лідерами країн-переможниць на черговій конференції, що проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 р. у пригороді Берліна Потсдамі. Крім Й.Сталіна в її роботі взяли участь новий президент США Г.Трумен та прем'єр-міністри Великої Британії: спочатку В.Черчілль, а з 28 липня - К.Еттлі. Г.Трумен вніс на розгляд конференції пропозицію про заснування Ради міністрів закордонних справ для підготовки мирних договорів з Італією, Румунією, Фінляндією, Болгарією та Угорщиною, а також для врегулювання територіальних питань, що виникли у зв'язку з закінченням війни в Європі. Конференція прийняла цю пропозицію. Після тривалої підготовки ці договори були укладені в Парижі у лютому 1947 р.

Західний кордон Польщі в остаточному підсумку визначився за радянськими пропозиціями: землі вздовж Одера і Західної Нейсе Польща одержала за рахунок радянської окупаційної частки території Німеччини. В підсумку територія міжвоєнної Польщі була зменшена на 180 тис. кв. км на користь Радянського Союзу завдяки передачі останньому Західної України і Західної Білорусії. Важливо відзначити, що приєднання цих земель до Української держави, яка існувала тоді у формі УРСР, остаточно відбулося на основі рішень Кримської конференції керівників трьох союзних держав у лютому 1945 p., а не завдяки реалізації пакту Ріббентропа-Молотова у вересні 1939 р

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника Розділ VІ §39 ст. 243-254.

2. Пройти онлайн тест за посиланням:

Урок 1

Урок узагальнення з теми: Україна в роки Другої світової війни.

Сайт викладача: