Дитячими стежками Тараса Шевченка

Дитячими стежками Тараса Шевченка

Мета: ознайомити учнів з життєписом Тараса Григоровича Шевченка,  розкрити багатогранність таланту Шевченка, значення його творчості в історії української культури; відобразити актуальність творчості Кобзаря сьогодні; показати, як звичайна людина змогла стати пророком; сприяти вихованню національної самосвідомості.

Обладнання: виставка репродукцій творів Шевченка та його малюнків, портрети Кобзаря у різні періоди життя; презентація, фонограми пісень, відеоролики.

 

Хід заходу

Виходить учень

              ...Світає,

Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається,

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

 

Пісня «Наша родина»

Виходять ведучі

Ведучий 1:

Доброго дня, шановні гості!

Ведучий 2:

Ми раді вітати вас на нашому святі!

1: Є дні, що минають непомітно, зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою.

2: Але є ті, який ніколи не минають, які завжди із нами. Для України таким днем є 9 березня

1: Саме у цей день з’явився на світ Тарас Шевченко – великий син великого народу. Людина, яка зробила все для того, щоб Україна-ненька вибралася з-під панського гніту!

 

Пісня «Україна-нене»

1: Сьогоднішню подію ми присвячуємо генію українського народу, великому патріоту України, її Пророку

2: Пошана і вдячність наповнюють серця усього людства, бо Тарас Шевченко – не тільки співець України, він митець на всі часи, на всі віки для всіх людей на землі

1: Ми пишаємося тим, що він – наш земляк, і прагнемо бути гідними його нащадками

2: Саме навесні прийшов у цей світ геній людства

1: 9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту (нині Черкащина) народився поет

 

Учень 1: За широким морями, за лісми дрімучими, ще й за горами кам’яними…

Учень 2: не в нашій, а в далекій стороні був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, поневолений двома неволями

Учень1: Одна неволя – панська, друга – царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди.

Учень2: Світ їм було зав’язано, говорити – заказано, ходили німі…

 

Читець:

Благословенна та година,

Як народила Мати сина

І назвала його Тарасом.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

 

Читець2:

У старій хатині,

В кріпака колись

В тихий день весняний

Хлопчик народивсь.

У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі,

Він ягнята пас

 

1: Минає рік, і два, і п’ять років. Росте Тарас.

 

Сценка

Хлопчик: Матуся, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синку, правда.

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Бо коли людина зла на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка згасне, а зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусю, а чому одні зірочки ясні, великі, а ніші ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно. І світло це далеко видно.

Хлопчик: Матуся, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше!

Мати: Старайся, мій хлопчику! (гладить його по голові)

 

1: Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра – на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи відкриті: на леваду, до ставу, у той сад густий та темний…

2: А бур’яни несходимі. Залізе – до вечора не вибереться. І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. А увечері повертається додому, туди, де сім’я збирається за одним столом, до вишневого садку

 

«Садок вишневий коло хати» (мультфільм)

 

1: Тарас був четвертою дитиною в сім’ї. Він виростав пустотливим, допитливим, мрійливим хлопцем.

2: Ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном

1: Хлопчику було лише дев’ять років, коли померла його мати

2: Через два роки не стало й батька. Життя Тараса, його братів і сестер стало нестерпним

 

Тарас:

Тяжко-важки в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися –

Хоч згори та в воду!..

В когось доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

 

1: Панщина починалася для кріпаків з десяти років. Працювали і дорослі, і діти.

2: Кріпак мусив відробити на пана певну кількість людиноднів.

 

1: Гірко колись було жити,

На панів робити,

Треба було для прожитку

Хліба заробити

 

2: Кожен день на панськім полі

Тяжко працювати,

На лишенько своїй долі

Нічого не мати

 

1: Неначе люди подуріли,

Німі а панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

 

2: Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалились

Стави бур’яном поросли

 

1: Тяжкою була доля дітей-сиріт. Шевченко змалечку пас чужих ягнят, шмагали його різками п’яні дяки, і ховався він подалі від лиха у бур’яни

2: Переписуючи там у здобутий з великими труднощами зшиток улюблені вірші та пісні, забував хлопчина про своє сирітське  горе.

 

Вірш «Мені тринадцятий минало»

 

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

 

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози

 

1: Малим хлопчиком був відданий батьком у науку до дяка Павла Рубана – гіркого п’яниці, який жив тим, що вчив дітей по церковним книгам – от і вся наука.

2: За невеликі провини він нещадно сік різками своїх учнів, а по суботах шмагав усіх підряд, і винних, і невинних, для так званого порядку.

 

 

Сценка

• Тарасе! Тарасе, чортів сину! Кому я кричу? Тарасе!
• Чого?
• Що, тобі нема чого робити, що виспівуєш у бур’янах? Я тобі ще вчора сказав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі сказав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку.
• Чого?
• Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга – там! Чуєш? (Замахується різкою)

 

Тарас (залишається на сцені)

Матінко! Ріднесенька! Сумно без тебе, голодно й холодно! Ні до кого голову прихилити… А пам’ятаєш, як ти мене взяла маленького за руку і відвела в школу до дяка п’яного в науку? «Учися, серденько, колись з нас будуть люди», - ти сказала

 

1: І пішов молодий Шевченко у світи, щоб відкрити нам стовпи, на яких тримається людина і людський світ

2: Пішов, щоб оспівати любов і красу, добро і правду, щоб ми зробили це своєю вічною піснею

 

Два шляхи стелились перед ним…

Дві дороги виділись – дві долі.

 

Перша доля з поглядом палким

Шепотіла лагідно:

Доволі!

Ну що тобі старі часи

З полинялим привідом гетьманським.

Полиш! Живи, як всі.

Безтурботно, весело, по-панськи.

 

Друга доля мовчки підійшла,

Хусткою запнута, сивокоса.

Строгим зором наче обпекла

На тобі, мій сину, кобзу.

 

Гарно твоя кобза грає,

Любий мій земляче.

Вона голосно співає

Голосно і плаче.

І сопілкою голосить,

Бурею лютує,

І чогось у Бога просить

І чогось сумує.

Ні, не люди тебе вчили – мабуть, сама доля.

 

Пісня «Журавлина доля»

 

1: Тарас мав феноменальну пам’ять. Все, що він почув, побачив живучи в Україні перші чотирнадцять з половиною років, запам’ятає в найтонших подробицях і загалом розповість про це в своїх геніальних творах живопису та в поетичній творчості. 

2: Доля привела 17-річного Тараса до Петербурга, до пишної і величної столиці Російської імперії, де він став художником, поетом і вільною людиною. 

3: 22 квітня 1838р. пан Енгельгард видав своєму кріпакові Тарасові Шевченку вільну. З травня того ж року Тарас став учнем Карла Брюллова – почав навчатися в Петербурзькій Академії мистецтв.

4:  «Яке то щастя бути вільною людиною !… Живу. Учусь, нікому не кланяюсь, і не боюсь… велике щастя буть вольним чоловіком», – пише Тарас в листі до брата Микити. 

5:Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна і не тільки в житті Тараса, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів « Кобзар» у 1840 році. Справді «Кобзар» належить до тих книжок, які найбільше друкують і читають у всьому світі. То є святиня, національна Біблія України. 

6: Доля готувала Тарасові все нові і нові випробування. Із хлопчика – кріпака виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри в Україну в народ!

7:Де він не був, завжди тужив за Україною. Ось послухайте, як ніжно і тужливо звучать його пісні і вірші. 

 

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

 

***

Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні —
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.

 

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

 

***

Ой стрічечка до стрічечки

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

 

Ой плахотка-червчаточка,

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

 

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся.

Подавані рушники...

Отаке-то козаки!

 

***

Реве да стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.

I блiдий мiсяць на ту пору,
Iз хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi
То виринав, то потопав.

Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз-у-раз скрипiв.

***

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти..

 

ЛЕТИМ, ДИВЛЮСЯ, АЖ СВІТАЄ

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?

 

ІДУ Я ТИХОЮ ХОДОЮ

Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною
Неначе ди́ва виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На при́горі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...

 

 

МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ...

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!

 

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

(1845, В'юнище)

ОЙ МАЮ, МАЮ Я ОЧЕНЯТА

Ой маю, маю я оченята,
Нікого, матінко, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята...
Нікого, матінко, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята,
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!

 

 

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною;
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала; ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела 
До пьяного дяка в науку.
„Учися, серденько: колись
З нас будуть люди” – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала!
Які з нас люди?.. Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, – у нас нема
Зерна неправди за собою...
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше: дальше слава,
А слава – заповідь моя

 

Пісня «____________________»

 1: З безмежного болю і неосяжної любові народжені його слова.

2: 18 квітня 1840 року в Петербурзі з’являється друком перша збірка поета під назвою «Кобзар»

1: «Кобзар» в нашій історії – не просто книга, це сплав непримиренності до катів і неприйняття духовного рабства.

2: У творах поета переплелися долі кріпачок з долею неньки-України, боротьба гайдамаків та козаків з боротьбою народу за щастя і волю

1: На повен голос пролунав його заклик у славнозвісному «Заповіті»

Вірш «Заповіт»

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

 

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

 

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом

.

1: І до кінця своїх днів Шевченко йшов проти панів

2: «Він терпів 10 літ від російської воєнщини, а зробив для свого народу більше, ніж десять переможних армій», - писав Іван Франко.

1: І цим завоював безсмертну справу

2: Я так її люблю,

Мою Україну убогу,

За неї душу погублю

1: Тому й не дивно, що найбільшу шану й любов здобув Шевченко в Україні

2: Поїдьте в будь-яке українське село, зайдіть у будь-яку українську хату – ви обов’язково побачите там прикрашений вишитим рушником портрет Шевченка.

1: Він – як член сім’ї, як найдорожча людина.

 

 

 

 

1: Живи, поете, в броні і в граніті,

Живи, поете, в пам’яті людській,

Живи в піснях, живи у «Заповіті»,

У славі праведній, у славі віковій!

 

2: Дивись, Тарасе, разом з нами

На землю рідную свою,

Що сльози витерли піснями,

Прийшли у звільнену сім’ю.

 

3: Я знову буду зустрічати

Зорю, що сяє з небокраю…

Садок вишневий коло хати, -

Шевченка вірші я читаю.

 

4: Вони завжди, щомить зі мною,

Як про Дніпро жадана пісня.

Я знаю, нене, що з весною

Поет великий народився.

 

5: Кобзарю, батьку,

Славить світ

Твоє ім’я, і край мій милий

У вільній, здруженій родині

Несе тобі хвалу й привіт.

 

1: Ми не ідеалізуємо й не обожнюємо Шевченка

2: Але пам’ятаємо, що він – душа нашого народу

1: Ті, хто обминав його, втрачали себе, і не залишали після себе нічого

2: Ті, хто приймав його заповіт любові та самовідданої боротьби, стали живим втіленням національної честі, гідності, громадянської совісті.

1: Шевченко вчить нас до сих пір. Його поезія – пророча.

 

Як блудний син, непевним кроком

Прийшов я кращої пори.

Почув, як стогне Дніпр широкий

Біля Чернечої гори.

 

І скрізь, куди сягає око,

Дивлюсь – ніщо не гомонить,

Лиш стогне, стогне Дніпр широкий

А все довкола наче спить.

 

Реве та стоне Дніпр широкий

Не так, як двісті літ тому,

А все кругом дрімає поки.

Й коли заснуло? І чому?

 

Як смутно й боляче, Тарасе,

В такому стогоні дрімать!

Ти ж будиш нас. І стільки часу,

Що вже й народом можна стать!

 

Читець:

Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля,

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, рідная земля.

 

1: На жаль, зараз на Сході неспокійно

2: Чутно звуки пострілів та вибухи.

1: А ми, як і ти колись, прагнемо волі та незалежності для країни

2: Прагнемо миру для всіх нас

 

Смірнова В. «Ми прагнемо миру»

 

 

Шевченко:

Я свічку засвітив колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і … молись чи не молись.

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував

 

Читець:

Тебе давно нема…

Але ти поруч з нами йдеш життя нове творити

І ти радієш з наших перемог.

Ти наш!

Ти будеш вічно жити!

Як вічно житиме Вкраїнський наш народ!

 

Пісня «Роде наш красний»?