До дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Сценарій уроку-реквієму

До дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.

Сценарій уроку-реквієму.

Вступне слово вчителя. Багатовікова історія українського народу — це насамперед літопис життя і смерті народу-великомученика, доля якого була досить лиха. Історія народу — бездонна, невичерпна криниця духу мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має власну історію. Глибоку і прозору або замулену .  Але має. Яку створив. Нашу — намагались і замулити, але, на щастя, ці спроби провалювалися. Бо ніколи, ні в які часи не переводились українці, які, припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б могутності її життєдайності, цілющої живильності. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя та сліз води.

Учень. Пам'яті мільйонів українських селен, які загинули муче­ницькою смертю від голоду, пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячується...

(На екрані — уривки хронік років Голодомору 1932—1933 pp. під
музичний супровід.)

У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбічні. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

Запалимо Свічку Пам'яті.
Вірш «Свічка пам'яті».

Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину, 

Схиляючи голову в тихій покорі?

Може ті зорі - то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

...А серед них скільки було дітей!..
їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш!

Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

Прошепчу я тихенько молитву свою -

Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить -

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

Щоб Душа ця загублена спокій знайшла -

I у Вічність до Бога вона відійшла.

Учень. 1933 рік... Найчорніший час в історії України. Навіть че­рез роки важко ступати стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. То був великий голод 1933-го...

Учень. Період Голодомору 1932—1933 років можна означи­ти одним словом - «жах». Жах у тому, що українські села вмирали в страшних муках голоду, що в українському селі знищувались усі ознаки людяності. Панували наруга над людською сутністю, злодій­ства, доноси, грабунки, побої та розстріли. Панувала смерть.

Читець.

Ви чуєте дзвони, то плаче Вкраїна,

Яку котрий раз розп'яли на хресті.

Я Бога молив, щоб жив той хлопчина,

Щоб правду про все зміг у світ понести.

Але він збагнути не встиг до пуття,

Звідкіль це до нього прийшло забуття.

Учень.  Важко говорити про ті страшні сторінки української іс­торії, але ще важче мовчати.

Бо «...коли вмирає людина, зникає цілий світ. Коли мільйони ідуть у прірву, зникають цілі галактики. Якщо ти забудеш, за ким б'є цей дзвін, він битиме за тобою»...

Після заборон, утисків, принижень людської гідності, пам'ять людська оживає. Нація відроджується…

Читець.

Відривайтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали «Вмри!»

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Це двадцять другий рік.

Це тридцяти другий рік.

Це тридцять третій рік.

Це сорок шостий рік.

Голодомор. Голодомор. Голодомор…

Учень. З чого ж починалося несосвітенне лиходійство безприкладна жорстока війна держави з селянством?

Учень. Прихід більшовиків до влади та запровадження в державну практику комуністичної ідеології, режиму «диктатури пролетаріату» та політики «воєнного комунізму» викликали масовий збройний опір селянства. Особливе занепокоєння влади викликає Україна. Потужна національна еліта, економічно незалежне й національно свідоме селянство становлять головну загрозу для комуністичного режиму.

Восени 1929 року Сталін висунув гасло тотальної колективізації, що привело до розкуркулювання близько одного мільйона селянських сімей.  Половину з них виселено насильно у північні райони колишнього Союзу.

Перша п'ятирічка обернулась для селян не тільки масовою колективізацією, а й страшним голодом. Нестача продуктів відчувалася уже в тридцятому та тридцять першому роках. Пізньої осені 1932 р. Україну охопив голод.

 Розмова з колгоспниками була ультимативною. Зерно вимагали здати у стислі строки. За невиконання все село записувалось на «чорну дошку»,  створену з ініціативи Кагановича. Потрапити туди-означало підписати собі смертний вирок.

Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху позбавляли волі на 10 років.

Забирали все у людей - грабували. Пшеницю, просо і квасолю шукали навіть у пазухах бабусь. Зерно з динь, кавунів і гарбузів з вузликів, то також

забирали.

Пішов голод Україною. Смерть косила людей. Помирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавах померзлих вокзалів, поодинці і сім'ями, вимирали роди і села.

Обдирали селян, наче липку.

Мав коня — то вже був з куркулів.

Супротивник — в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш — дроти таборів.

В таборах той, що землю леліяв,

У буремні відстояв грудьми.

Вождь великий всю тундру засіяв

З України моєї кістьми.

Петро Головатюк

Українське село гинуло мовчки... Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали  в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили і скидали у яму й закопували. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, сході та центрі України.

Читець.

«Палахкоче свіча

Поминальної нині Молитви»

Достигали житу І тремтіли Дитячі коліна –

Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...

Вимирало Село - потопала в сльозах Україна,

І розгублене небо ковтало задушений плач.

Шаленів людомор - лютували нові яничари,

І старенька Бабуся міняла ікону на Сніп…

Над Полями Святими замучені душі ячали,

І Дніпро захлинувся у  розпачі страчених Слів.

Палахкоче свіча Поминальної нині Молитви

І розгнуздана Пам'ять малює Історії слід...

Тільки ті Колоски - Життєдайного Виміру Витвір,

Як і завше, Очима Дитячими міряють Світ.

Учень. Танули на просторах України важкі сніги весни 1933 року…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель
довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї. Ніхто того не пам'ятає сьогодні. Пам'ятають інше.

Учень. Київська область.

І була весна. Треба орати, а нічим: коні й воли подохли. Тоді наказали, щоб кожний працездатний скопав у день не менше п'яти соток колгоспного поля. Скопаєш – дадуть двісті грамів сурги. А копачів уже не було. І заросла земля бур'яном, як після монгольського побоїща… І виривали ми бур'ян поміж молодою пшеницею. І присів чогось нерухомо Федько Жук. Ми до нього, а він щось шепоче, шепоче… швиденько тоді дотягли Жука додому, а він дивиться на відкрите небо вже нетутешніми очима і все щось шепоче. З хати вийшла його жінка, доклигала до пукаря, нахилилась на Жуком і плаче. А ми питаємо: «Тьотю Ганно, що то дядько шепоче?» - «Молока просить», - каже тітка. А де його в Бога взяти, молока. Шепотів, шепотів Федір і помер на наших очах.

Читець.

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих,

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх,

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора –

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих.

Весну і сонце ловлять діти,

Що дзвінко скапує зі стріх.

Учень. Житомирська область.

«На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ногами, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад-вперед, назад-вперед, скільки сидить, скільки й гойдається. І безконечно одна «пісня» на півголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…» (згадує Кучерук Анастасія, родом із села Судачівка Чуднівського району на Житомирщині).

Учень. Вінницька область.

«Помер чоловік Іван. З ним повмирали діточки: Павлик двох років і Віра півроку. Малесенька моя дівчинка хтіла їсти, але ж то був порожній мішок, з нього й краплі не видушити. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свіжа маленька ямка на чиюсь дитину. Я збоку видовбала дірочку та й поклала її туди. А на Павлика сама викопала ямку.       (зі спогадів Джулай Марії з села Городище Літинського району Вінницької області).

 Читець.

Що діялось? Буряк, кору, солому

Місив слізьми

Многостраждальний люд.

На чатах смерть стояла

В кожнім домі,

Гнили мерці по лавах там і тут.

Учень. Дніпропетровська область.

Спогади Марії Карпівни Ворожбит.

«Жили ми в Павлоградському районі…. Брат Панас із дружиною Олександрою і троє хлопчиків – дошкільнят. Другий брат Данило був парубок, і я теж незаміжня. Ось настала осінь. На село шуліками налетіли люди, говорять по-московськи, а сквернословлять по-диявольськи. До них і наші сільські активісти приєдналися і вимагають, щоб усі вивозили хліб і запаси продуктів для держави, бо робітники голодні за станками працюють… Приїхали і забрали все, не тільки зерно, а й картоплю, овочі, корову. Але це ще тільки квіточки були на шляху до «світлих вершин комунізму»… Наїхало ще озброєних людей ціла навала. Оточили село, нікого не випускають. Лавку зачинили, ні солі, ні гасу, ні сірників, ні мила… А тут ще одне горе: Олександра померла… Поховали в городі тихо, поспішно, наче творили якийсь злочин. І вся Україна отак вимирала – без плачу і голосіння, без дзвонів і обрядів. Звикли до найстрашнішого, звикли до смертей мами, і тата і всіх найдорожчих»

Читець.

«Боже, врятуй мою Маму»

Мамо! Матусю Рідненька!

Не покидай мене, моя ненька!

Не лети ти до синього неба,

Бо для доні тобі жити треба.

Твоя донечка їстоньки хоче.

Ось і мишка про жито шепоче…

Хоч не хліба мені, а зернинку знайти,

І до тебе тоді були б сили дійти.

Це зернятко тобі я усе б віддала,

Аби тільки, Матусю, була ти жива!

Боженька! Чуєш? Врятуй мою Маму!

Братика й тата вже кинули в яму.

Від голоду вмерло все наше село.

А людей тут багато-багато жило!...

Залишились тітко я і Матуся.

Тож до тебе, єдиного, я зараз молюся!

Свідчення Тихона Великого

«Смерть – це кінець життя. Вона буває важка й легка. Смерть від голоду – це довга страшна смерть. Люди від голоду втрачали розум. Були випадки, коли матері позбавляли життя своїх дітей… Сьогодні ми забули, викинули з пам'яті імена мільйонів наших співвітчизників, які загинули в голодному 33-му. Немає ні імен, ні хрестів, ні могил, де покояться їхні останки. Що миза люди?»

Читець. Уривок з поеми «Село в безодні»

                  Третя сповідь

Трьох синів у місті постріляли, кляті

І дочку найстаршу кинули в тюрму,

А її, з малою, в нетопленій хаті

З голоду вмирати лишили самую.

Мруть довкола люди - чужі і свої.

А їй мов байдуже.

«-Їсти, тільки їсти!»-

Аж кричить нестямно істота її.

А що їй до того, що весна надворі,

Що прогнав тумани південний вітерець?

Сьогодні у неї з холодній коморі,

В порожній коморі загус холодець.

Вже місяць як, воду пила несолону,

Та гичку варила, а гичка – гнила,

Хоч нині наїсться! Підвелась з ослону,

Важко підвелася, а таки пішла.

Як стразу принесла і сіла до столу,

Щось мала згадати, але не змогла.

І знов її душу безсилу і кволу

Немов би в могилу сховала імла.

І вп'ялися в м'ясо очі й руки хижі.

Мовчки припали грудьми до стола.

І наче впилася, сп'яніла від їжі,

І весільну пісню сп'яна почала.

А згодом зробилось їй сумно і тяжко,

Про дітей згадала у хвилину цю.

А де ж це найменша?

«-Дитино, Палажко!

Іди, я лишила тобі холодцю!»

І раптом здригнулась. Стала білі-біла.

Жахом налилась очей пустота.

«Доню ж моя, доню! Я тебе з'їла!»-

У нестерпній муці скривились уста.

І прорвались сльози у нестерпній зливі,

І відчай їй серце пронизав жалом.

Роздерла очіпок, рвала коси сиві

І об стіл дубовий билася чолом.

На долівці плями пекуче-криваві.

Їх не змиють сльози – чи плач, чи не плач.

Ніщо не поможе. Бо в кутку на лаві

Найстрашніший свідок – червоний сікач…

Учень. Кіровоградська область.

Архівні документи і матеріали з Кіровоградської області свідчать: «Ховати мертвих було нікому, на це у живих не вистачало сил. Тому часто ховали своїх близьких на городах і в погребах. По селу їздила візниця, яка збирала мертвих і вивозила на кладовище, де була викопана велика яма, в яку кидали мерців, а іноді іще й живих людей... Яма не закривалась, поки не заповнювалась трупами...»

Читець.

За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій...

Ні труни, ні хрестів і ні тризни,

Прямо в яму. Навіки віків,

Чорна сповідь моєї Вітчизни,

І її затамовує гнів.

Учень. Херсонська область.

А ще не можу такого горя забути: хто створив голод? Хто наказав забирати лишки? А вони забирали до крихти! Збиралося їх п'ять, а то й десятеро. Як увійдуть до хати, як перевернуть усе, як понишпорять у кожній шпарині, то не останеться ні лушпайки, нічого. Після тих комісій люди ставали голі, голодні. Якось з мамою навибирали на горі квасолю. Мама зобачила в вікно що йдуть ті комісари. Хутенько зсипала квасолю в горшичок, налила водою, поставила в піч варити. Думаєте врятували квасолю, еге. від них врятуєш. Висунув горщик з печі, вилляв воду, а квасолю забрав. Живу і думаю про це. Скільки років минуло, а не забувається.        (зі спогадів Черватюк Любові з села Редвинці)

Учень. Черкаська область.

У 1934 році забрали мене в армію. На політзанятті попросив політрука розказати про голод. А він каже: який голод? Де узявся цей голод? Hy я й почав розказувати про те, що було. Політрук мене перебив : «Припиніть ці дурні балачки, ніякого голоду не було й не могло бути, а вам за це дадуть 10 років» ( зі спогадів Яромова Володимира жителя села Бабанка Черкаської області)

Учень. Голодомор лишив по собі на Україні економічні, соціальні, демографічні, політичні втрати та духовну руїну. Мораль, традиції, талант народу, його пісні, віра його і його талант - все те було відкинуто новою реальністю. Як непотріб, пережиток. Страшне попелище лежало там, де ще недавно цвів сад духовного життя українського народу.

Учень. Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони самі могли сотворити, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. А відійшли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше що є в нації, - гени розуму, здоров'я, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всі зібрані людські чесноти і таланти, а ще глибоку, тверду Віру в Бога. Обривався вічний живий ланцюг поколінь.

Читець.

           «Ти кажеш, не було голодомору?»

Ти кажеш; не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели, дотла?

Як навіть варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, —
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш — не було голодомору!

Підсумкове слово вчителя. Надто багато позаду могил, надто великі втрати. І тільки правда і пам'ять здатні зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

Закінчімо наш урок пам'яті словами молитви за убієнних голо­дом.

Прости, небо! Прости, земле!

Простіть, зорі! Прости, народе Божий!

Усі сили земні і небесні,

Простіть муку і божевілля мого народу!

Ty моторошну дику ніч, усі жахи,
Небачені від створення світу, простіть! 

Усіх нас грішних, прости,

Що мовчали, за упокій твій молебнів

Не справляли поминальних свічок

Не світили, обідів за тебе не робили.

Прости ж нас, роде наш замордований,

Лише сирою землею зігрітий.

Царство небесне вам,

Душі убієнні!

Учень. (зі свічкою в руках). Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню - частинки вічного. А світло цих  свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас.

Вшануймо пам'ять хвилиною мовчання. 

(звучить фонограма пісні «Свіча» у виконанні О. Білозір Задму­хують свічку.)

Учень. Харківська область.

«Все те, що запале в дитячу душу, не вирубаєш сокирою. Пам'ятаю, як я ходила в школу в 3-й клас. Наша вчителька запитала, хто знає вірш про Сталіна, я підняла руку. Вірш, який я чула на вулиці, я розказала на одному диханні... В класі панувала тиша... Я тоді ще не розуміла, що я зробила. Вчителька сказала, щоб я викинула з голови того поганого вірша. Але того вірша я не забуду й досі: (згадує Литвин Ганна)

Сидить Сталін не престолі

Та на скрипці грає,

На Вкраїну хліборобну

Скоса поглядає.

Ой, грав Сталін, ой, грав Сталін.

Став перебирати,

Що  аж ребра  рахувати

Ой, грав Сталін, ой, грав Сталін -

Аж струни порвались.

На Вкраїні люди вмерлі,

Деякі остались.

Учень.  Одеська область.

« Люди, шануймо хліб. І будьмо чесними перед ним. Хліб не винен у тому, що ми не мали його в ті страшні часи тридцять третього. Хліб не винен.. І земля, яка родить його, не винна. У нас же руки золоті!. А тим, що відійшли від нас не по своїй волі того страшного часу, наша вічна скорботна пам'ять. ( зі спогадів Лук'яненка Василя)

Щодня в моєму домі він —

Такий звичайний, як повітря,

І мовчазний, немов подвір'я.

А я торкнусь - і чую дзвін,

І чую як ридають дзвони,

Жниварські дзвони-колоски».

Учень. Чернігівська область.

У нас сім'я була з 18 душ. Забрали у нас корівку - останню надію на вижиття. Мама голосила, цілувала руки, падала на коліна, благала що в мене ж дітки опухлі, хочуть їсти. Відпихнули маму і повели корову. Померли з голоду два мої менші братики.» (згадує Смілик Ніна Архипівна, жителька села Зелене Чернігівської області).

Учень: Полтавська область.

«Цей голод зробила влада. Я взяла найменшу дочку і рушила в пошуках хліба. Попросилася одного разу переночувати в одну хату. Нам відчинили чоловік і жінка. Ми здивувалися: всюди мертві, а коли бачили живих, то були вони, як з хреста зняті. А ці двоє були рум'янолиці, жваві. А коли роздивилися по хаті, то заніміли. Бо в ночвах лежала людська голова, без тулуба... Ми вибігли з цієї хати - домовини, де й сила  взялася...( зі спогадів Калапач Варвари).

Учень: Миколаївська область.

«Якось у 1933 році до мене підійшов такий пухлий, негодящий чоловік: - Дай мені, дитино, хоч отакий кусочок хліба... Я йому одрізала хліба. Він те з'їв. Потім дивлюся - купа людей. І я туди пішла. Отой чоловік вмер. Я й кажу: - Та я ж йому ось недавно хліба давала… Отож він, кажуть, наївся, голодний і вмер.(згадує Сипало Олександра)

Читець.

Немов своє дитя, ми пестили ріллю

Кохали ми життя, вклонялись мозолю,

Вдихали чорнозем, вгорталися лани,

Не знали, що помер з наказу сатани.