До тебе, Україно, струна моя перша озветься.

До тебе, Україно, струна моя перша озветься.

 

На фоні мелодія М. Скорика.

Голос із мікрофона.

Де ти, Лесю? Де ти, жінко, вища своєї слави? Ловили тебе сліпі фотокамери і старанні пензлі художників, щось нам залишили від тебе – може, тінь твою, тінь твого болісного сонця, може, силует твого земного буття, безсмертна горлице української долі, простуджений соловейко душі, який вічно клекотатиме у завірюсі.

Ім'я свого народу взяла ти своїм найменням і поставила коло себе як стяг! І пломінь твій у твоїм народі, і сонце твоє кипить у духовнім єстві України, геніальний поете наш… Чистоголоса Мавко нашої суті, наша незламносте!

 Совісте наша!

 Воскресни нам по краплині, по пилиночці – з волинських озер і полтавських полів, із зелені Буковини і туманів Мінська – озовися!

 

Ведуча 1: Уклін землі Волинській, вічна слава тій, що зростала в тиші цих лісів, що віддала народові свій спів, незламна, чиста і ласкава.

 Пісня «Волинь моя» (слова і музика С. Кривенького).

Ведуча 2: З'явися нам хоч одним помахом свого крила сивого! Знайдися нам бодай одним колосом зі свого безмежного золотого лану! Об'явися нам, нині сущим, хоч одним передзвоном-клекотом! Ти – вічний дзвоне нашого неба!

Леся Українка: Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужла,

Скільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,

А тепер я в тебе останню надію вложила.

О, не згасни, ти, безсонних  очей!

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не здобувши нового добра.

Ведуча 1: Пророчими стали слова великої Лесі Українки. Мрії її стали дійсністю, - і сьогодні ми свідки здійснених мрій безсмертної дочки безсмертного народу.

Ведуча 2: Справді безсмертного, якщо має таких геніїв як Леся, і якщо навіть після смерті живуть вони віки в пам’яті народній.

Леся Українка:  Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє

Вночі запалений, горітиме удень.

Ведучий1: Вогонь пісень Лесі Українки палає уже понад століття. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій, цю іскру Божу за життя і несе зараз, устами нашими, її потомків. Хай звучить слово Лесі і слово про Лесю як шана наша пам’яті її великій.

Ведуча 2: Хто ж така ця безсмертна жінка з Волині – Леся Українка?

Виходять учні 

1. Окраса і гордість Української нації, одна з основоположників нової Української літератури.

2. Геніальна поетеса і драматург.

3. Талановитий прозаїк і перекладач.

4. Учений, літературознавець і фольклорист – етнограф.

5. Публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот (знала до 10 мов), громадський діяч.

6. Просто жінка, котра багато страждала, уміла кохати і хотіла бути потрібно.

Ведучий1: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку Микола Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю». І світ не знав ще такої поетеси, не знав такої страдниці святої.

Читець 1: Йти на зустріч бурям і зливам,

Будь одній – як велика рать

Жить в нещасті життям щасливим,

Муку творчістю перемагать.

Читець 2: Хвора дівчинка, бідна Леся!

Де ще хворі такі були,

Щоб літали у піднебесся,

Що його не сягнуть й орли!

Читець 3:  Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як вітчизна велика твоя.

Звучить пісня  «Україночка»

Ведучий 2: 150 років тому, 25лютого 1871 року у метричній книзі Новоград – Волинської Преображенської церкви з’явився запис про народження Лариси Петрівни Косач – Лесі Українки.

Поезія:  В зимовий день, у люблячій сім’ї

Дівча маленьке народилось.

Як зірка в нічній імлі

Її усмішка мамі заіскрилась.

Дитину мати обняла,

Ларисою назвала

Про долю доні мріяла

Та пісеньку заспівала

Колискова: Пісня «Ой місяцю, місяченьку»

Ведуча1: Мати – відома Українська письменниця Олена Пчілка, батько – Петро Анатолійович Косач, Людина прогресивна поглядів.

Ведуча2: Тут, на Звягельській землі, вона вперше побачила життя, сонце, почула рідну слово. Тут в її душі вперше народилося ще не назване тоді почуття любові до свого народу, безмежної любові до батьківщини. Звідси Леся пішла у широкий світ життя.

Голос із мікрофона: Майбутня письменниця взяла все краще від своїх батьків. Любов і страждання –  від неньки, озерна задума очей і пророче слово – від неньки, ім’я сонячне і ласкаве «Леся Українка» – від неньки- України. Ім’я донечки, стиха промовлене маминими  устами, пролунало на цілий світ і пішло у мандрівку століть з печаттю духу України. А з далини літ живим вогнем світить у прийдешнє слово Олени Пчілки. Заповідь матері своїй Лесі і всім маленьким українкам.      

Леся маленька:  Знаю бо казала

Мені моя ненька,

Що я українка,

Правдива маленька.

Знаю, Україна

Серцю мому мила

Я по – українськи

Молитися вчилась…

Ось мою молитву

Прийми, Отче Боже,

Нехай Україні

Вона допоможе.

Ведуча1: Тут, на Волині, серед ранішньої природи, товаришувала із сільськими дітьми, любила співати з ними веснянок та водити «Подоляночку»

Учні

1. Кругом Лесі Українки

В Колодяжному – селі,

Там посходилися діти.

І великі, і малі.

2. Принесли конвалій квіти,

Бо  найбільше любить їх,

І заслухалися діти,

Аж затих їх гамір, сміх.

3. І розказує їм стиха,

Як метелики – брати

Вміли дружньо люте лихо

Вміли бурю перейти.

 4. І розказує їм казку,

Як то лицарі колись

Після шостої поразки

Всьоме знову піднялись.

5. І розказує: в кайданах

Грізний велетень лежить,

Але час прийде, він встане,

Аж земля вся задрижить.

6. Каже дітям у городі

У вечірній тихий час

Хай ця казка в серці сходить,

Хай на бій готовить вас.

Ведучий2: Тихе мамине слово, виколисане в колисці, освітило любов’ю Лесину душу – почув його цілий світ. Дитячим серцем 9–річної дівчинки Леся вже у першому своєму вірші мовила рідній Україні про любов. Ця поезія присвячена улюбленій тітці Олені Косач, засланій за революційну діяльність.

Читець: Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

Поглянути ще раз на рідну країну

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна

Ведуча 1: Любила маленька дівчинка слухати народні пісні, безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле народу.

Звучать українські народні пісні: «Гиля, гиля, сірі гуси»,

            «»

Голос із мікрофона: Незабутня пора дитинства, коли світ уперше розкриває свої таємниці, коли захоплює все. Саме дитячі враження закарбовуються у свідомості.

 Інсценізація драм. картини «У Колодяжному».

Ведуча 2: Колодяжне. Надворі будилася весна. Сіяло сонце. Дорогою поміж хатами бігло дівчатко. Під хатою, що біля самого лісу, поралася бабуся і перебирала якесь сухе зілля.

Бабуся: А куди це ти, дитино, йдеш?

Дівчинка: До лісу, бабусю.

Бабуся: До лісу? А хіба лісовика чи русалки не боїшся?

Дівчинка: А чого мені боятися? Ось я читала в книжечці про русалку, то вона зовсім не страшна.

Бабуся: У книжечці, кажеш? А ти хіба й читати вмієш?

Дівчинка: Умію. А хіба що? Всі ж уміють!

Бабуся: Дивна ти, дівчино! Убрана, як усі люди в селі, і по-нашому розмовляєш, а ось читати вмієш. Хто тебе навчив?

Дівчинка: Матуся . Вона і мене, і братчика мого Михайлика навчила, і книжечки нам спроваджує. Батько хотів нас у школу віддати, та матуся у чужу школу посилати не схотіла.

Бабуся: То, кажеш, і мати твоя читати вміє? А чия ж ти будеш? Щось я тебе ні під церквою, ні на вигоні між дівчатами не бачила.

Дівчинка: Бо я лиш нещодавно зі Зв’ягела приїхала. Я — Косачівна, а звуть мене Лесею, ось там із двору,знаєте, з-за гаю.

Бабуся: То ти панова донечка! А я й не знала, що з панночкою розмовляю… Бо як тут упізнати? І одягнена, як усі дівчата, і розмовляєш, як усі…

Дівчинка: Може, інші і по-чужому розмовляють, а нам чого рідної мови соромиться? Ми всі вдома лише по-своєму розмовляємо: і батенько, і матуся, і Михайлик, і родичі наші Старицькі та Лисенки, і дядько Драгоманів, тітонька… (Дівчинка смутніє, на очах сльози.)

Бабуся: Чого це ти посмутніла нараз, дитинко? Отака веселенька була, мов пташечка.

Дівчинка: Бо… бо тіточку на Сибір вивезли за те, що по-нашому розмовляла, що була українкою. Я її так любила.

Бабуся: Бог милостив, дитинко! І з Сибіру люди повертаються. От коли тітоньку засудили, то хіба не страшно розмовляти по-нашому і вдягатися, та ще, як кажеш, і книжки читати?

Дівчинка: Ой ні, бабусю! Нізащо в світі своєї мови не покину! Я читала книжечку про відважного лицаря, що його вже коня скинули, до землі списом прибили, а він ще кликав: «Убий, не здамся!». І писали, як то перших християн на муки посилали, вогнем палили, диким звірам на поталу кидали, а вони таки своєї віри не зрадили. Та і ми ніколи свого не покинемо!

Бабуся: Що ж, дитино, бачу, ти мудра, на книжках учена й завзята вдалася, але в ліс таки не йди! Тепер весна – таке там твориться, що й не здумаєш! Небезпечно тепер людині туди заходити! Повертайся додому!

Ведучий 1: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою. Лесина мама, як щира українська патріотка, негативно ставилася до казенної, до того ж російськомовної шкільної науки.

Леся Українка (на фоні «Місячної сонати» Бетховена):

Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилася тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилось тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був собі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя.

Ведуча 1: В сім’ї панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували історії, записували пісні, звичаї, декламували, дуже часто читали вголос. І весь час – книги, книги, книги.

Ведуча 2: Незвичайно обдарована від природи, Леся вся була складена із суцільних захоплень. І це чудово! Чудово тому, що всі її захоплення – чисті, світлі й благородні, одне слово, високі.

Ведуча 1: В чотири роки вона читала.

Ведуча 2: У шість – невтомна дівчина вишиває улюбленому батьку сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше, ніж деякі забавки.

Ведучий 1: Перший літературний твір Лесі, вірш «Надія», був написаний, коли їй ішов дев'ятий рік, а в 13 дебютувала в літературі поезією «Конвалією», яку надрукував у Львові Іван Франко.

Ведуча 2: З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісні стали призванням, сенсом її життя.

Інсценізація поезії «Мамо, йде вже зима…»

На сцені з’являється мама, що веде за руку свого сина, хлопчика років 5. Вони розмовляють.

Син: Мамо, іде вже зима. Снігом травицю вкриває, В гаю пташок вже нема… Мамо, чи кожна пташина в вирій на зиму літає?

Мама: Ні, не кожна.

Онде, бачиш, пташина сивенька.

Скаче швидко отам біля хати, - ще зосталась пташина маленька.

Син: Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?

Мама:  Не боїться морозу вона, Не покине країни рідної,

Не боїться зими навісної. Жде, що знову прилине весна.

Син: Мамо! Ті сиві пташки, Сміливі, певно,ще й дуже, чи то безпечні такі, - Чуєш, цвірінькають так, Мов їм про зиму байдуже! Бач, - розспівалися як!

Мама: Не байдуже тій пташці, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку, Де під снігом поживку шукати.

Син: Нащо ж співає? Чудна! Краще шукала б зерна!

Мама: Спів пташині – потіха одна, - Хоч голодна, співа веселенько, Розважає пташине серденько, Жде, що знову прилине весна.

Пісня про весну.

Танець

Пісня «Стояла я і слухала весну»

Ведуча 1: Серед широкого світу захоплень чільне місце посідає музика.

Ведуча 2: На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу.  І гра її була прекрасною. «Як Леся грала, - згадувала сестра, - то ми всі сиділи тихенько: слухали – не могли наслухатися її музики».

Ведуча 1: Леся мріяла стати художником, бо гарно малювала.

Голос із мікрофона: І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі, щоб приректи її на 13-літню війну зі страшною хворобою – туберкульозом, який вразив її на порі одинадцятої весни і поступово руйнуючи її організм, привів до тяжких операцій та нелюдських страждань.

Ведуча 2: Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

Читець:  Хто вам сказав, що я слабка,

  Що я корюся долі?

  Хіба тремтить моя рука,

  Чи пісня й думка кволі?

  Ви чули, раз я завела

  Жалі та голосіння, -

  То ж була буря весняна,

  А не сльота осіння.

  А восени… Яка журба,

  Чи хто цвіте,чи в’яне,

  Тоді плакучая верба

  Злото-багряна стане.

  Коли ж суворая зима

  Покриє барви й квіти –

  На горбі їх вона сама

  Розсипле самоцвіти.

Ведуча 1: Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, робив Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

Ведучий 2: Свого часу Іван Франко зробив висновок, що «… Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну».

Ведуча 1: А ми говоримо: «Єдина! На всю Україну! На весь світ!». Все життя поетеса була борцем, бійцем, воїном, що начертав на своєму щиті слова «умру – не здамся!». А зброєю у Лесі Українки було її гостре слово:

Поезія:  Слово, моя ти єдина зброє,

  Ми не повинні загинуть обоє!

  Може, в руках невідомих братів

  Станеш ти кращим мечем для катів.

  Месники дужі приймуть мою зброю,

  Кинуться з нею одважно до бою…

  Зброє моя, послужи воякам

  Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Ведуча 1: Патріотка до мозку кісток, Леся все своє життя сповідувала високу національну ідею.

Ведуча 2: Коли їй запропонували поміняти російське підданство на австрійське (там, мовляв, значно більше демократії), поетеса відповіла: «Я, звісно, не хочу бути підданою Росії, але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної й самостійної України».

Пісня про Україну: «Це моя Україна» (Наталя Бучинська)

Ведучий 1: Хіба була ще на світі така жінка, в серці якої поєднувалися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було.

Ведуча 2:  Кажуть: ти не вмирала ніколи,

  Кажуть: ти, наче пісня живеш.

  Ніби юність ясна, смаглочола

  По країні в майбутнє ідеш.

Леся Українка:  Інші будуть співці по мені,

     Інші будуть лунати пісні

    Вільні, гучні, одважні та горді,

    Поєднаються в яснім акорді.

    І полинуть у ті небеса,

    Де сіяє одвічна краса,

    Там на їх обізветься луною

    Пісня та, що не згине зо мною.

Пісня «Лесі Українці», стор 67

Ведуча 1: Нема життя без України, бо Україна – це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це Мати, яку не вибирають, як і долю, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі.

Леся Українка: Ні! Я жива! Я буду вічно жити!/Я маю в серці те, що не вмирає.

Ведуча 1: І Україна має в серці те, що не вмирає, і ця правда вічна, як молитва.