Стаття "Необхідні умови соціалізації людей з особливими потребами в Україні"

Необхідні умови соціалізації людей з особливими потребами в Україні

 

На сьогодні питання захисту прав інвалідів, а особливо дітей-інвалідів, у нашій країні ще не є предметом спеціального дослідження. Хоч проблема соціалізації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку є дуже актуальною.

У «Декларації про права інвалідів» від 1975 року поняття «інвалід» означає людину, котра не може самостійно забезпечити потреби нормального особистого та\або соціального життя внаслідок фізичної або розумової вади; відповідно, інвалідністю є втрата або обмеження здатності брати участь у житті громади разом з іншими. Можливості, що є в суспільстві для задоволення цих потреб, зазвичай, виявляються недоступними для осіб з інвалідністю.

 Упродовж останніх років у більшості країн Європи замість терміну «інвалід» вживають вираз «людина з функціональними обмеженнями», або «людина з обмеженими можливостями».

Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. В різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Це обумовлено різними соціально-економічними умовами і залежить від тих кроків, які здійснює держава для підвищення благополуччя своїх громадян.

На жаль, сьогодні відсутня єдина статистична база даних про дітей-інвалідів, які перебувають на обліку в органах соціального захисту населення України, проживають у сім’ях або в інтернатних закладах системи соціального захисту населення, дитячих будинках-інтернатах для розумово відсталих дітей, дитячих будинках-інтернатах для дітей з фізичними вадами.

Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей інвалідів – сільські мешканці, дві третини – міські жителі. Майже 20 відсотків дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім'єю.

Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів склалося багато специфічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і відчуженість – ці соціальні фактори ізолювали інвалідів та затримали їх розвиток, про це свідчить історія.

Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення.

Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, їх менше, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами, прирікає інвалідів на повну ізоляцію. Значною мірою це обумовлено нашим минулим. Соціальна й інформаційна політика тоталітарної держави ігнорувала проблеми інвалідів, не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю, створенню пристосованої до їхніх можливостей архітектурного середовища.

Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, труднощами у самообслуговуванні, спілкуванні, придбанні професійних навиків.

Дослідження історичного аспекту суспільної допомоги дітям з особливими потребами дає змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого вирішення поставленого питання, узагальнити сучасну практику і виявити причини сучасного стану правового захисту даної категорії населення.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти.

В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство.

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються Xст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. був відкритий притулок. На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирям. В історії дефектології (Д'ячков О., Замський X., Ярмаченко М.) наводяться факти про те, що в Х-ХІІ ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.

В епоху ХV-ХVІІст. в Україні значного поширення набували "богадільні-шпиталі", які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми, їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.

У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному розвитку. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

Для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях створювалися спеціальні дитячі відділення. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою.

Виникає   прагнення  до   вивчення   причин   природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.

Під впливом енергійної діяльності педагогів-ентузіастів, лікарів і громадських діячів освіти Аленич М., Бутковського П., Сікорського І.,            Ширяєва Ф. та ін. формується думка про можливість і необхідність спеціального виховання та навчання розумово відсталих дітей. На початку XXст. для таких дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.

У радянський період здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям-інвалідам були надані усі можливості. Дотепер вони в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві.

В Західній Європі в цей час з’являється тенденція інтеграції інвалідів у суспільство, що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості   спеціальних   класів   у   загальноосвітніх   школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.

Україна зараз знаходиться на етапі періоду активної реорганізації взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтації останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.

Надзвичайно важливою умовою соціальної інтеграції є впровадження у свідомості суспільства ідеї рівних прав і можливостей для дітей з обмеженою дієздатністю.

Згідно з цим необхідно вирішувати:

- проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення   соціальних потреб;

- проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички  догляду та  навчання  дитини,  вирішення  емоційних  проблем, подолання соціальної ізоляції;

- проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров'я),  педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім'ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності  та навчання  дітей,  створення  спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов'язків інвалідів та їх сімей);

- проблема суспільства - зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

- проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три рівні:

•       проблеми макрорівня - в межах держави;
•       проблеми мезорівня - наявність регіональних умов;
•       проблеми мікрорівня - в сім'ї та її найближчому оточенні
  Забезпечення повноцінного функціонування дітей,  що  мають  вади  психофізичного розвитку, у повній мірі можлива лише за умов розв'язання проблем на всіх цих рівнях.

Проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров'я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, - все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких для її одержання обмежені певними вадами, станом здоров'я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні більшою мірою на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, уособлює від "нормального" дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючи людині виживати.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій.

     Проблеми іншого порядку пов'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім'ї, від однолітків, від суспільства в цілому.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії. Крім того, мало поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону.

Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних органів.

 Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала. У зв'язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого-медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітації.

Крім того, недостатня кількість консультативних служб, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Існує лише мінімум спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв'язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.

На жаль, економічна ситуація в Україні аж ніяк не сприяє реалізації спеціальних програм, спрямованих на поліпшення становища інвалідів в Україні та вирішення їхніх нагальних проблем.

Має існувати ефективна законодавча база для успішної соціалізації інвалідів.

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 р. «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах молоді та спорту України.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про освіту", "Про пенсійне забезпечення", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про фізичну культуру і спорт", "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", "Про благодійництво та благодійні організації", в Основах законодавства України про охорону здоров'я, Основах законодавства України про культуру.

Досить ефективним механізмом реалізації державної політики і вирішення проблем інвалідів в Україні стали законодержавні і регіональні програми, які об’єднують зусилля різних відомств. Особливе місце в цьому списку посідає цільова Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1545 та Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"          від 5 липня 2001 року.

Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей.

На науково-педагогічному рівні головна мета спеціальної освіти потребує створення нових освітніх стандартів, відповідних корекційно-методичних засобів, нової структурної організації, розробки чітких нормативів для системи соціальної реабілітації на всіх етапах навчання і розвитку дітей з психічними та фізичними вадами. Лише своєчасне розв'язання всіх цих складних проблем забезпечить оптимальні умови навчання і виховання аномальних дітей з тим, щоб сприяти найкращій їх підготовці до самостійного активного суспільного життя.

Серед названих проблем структура спеціальної освіти є однією з пріоритетних. Стратегію її практичного втілення має визначати варіативність форм одержання освіти і системи спеціальних установ. Перспективною в цьому плані видається інтегрована система навчання. ЇЇ ключовий принцип - створення умов для якомога меншої соціальної депривації, тобто розміщення аномальної дитини в найменш специфічному середовищі.

Для спрямування уваги в русло згаданих проблем виокремимо основні показники нинішньої кризової ситуації у спеціальній освіті:

•       соціальне маркування аномальної дитини як дитини з дефектами;
•       штучна ізоляція дитини в особливому соціумі;

•       жорсткість  і безваріативність форм одержання освіти і системи спец установ;
•       майже повне виключення сім'ї з процесу навчання і виховання дітей з психічними і фізичними вадами.

Гуманне ставлення до дитини з інвалідністю має стати точкою відліку і для вирішення державою відповідних патронажно-захисних проблем, і для вдосконалення навчально-виховного процесу в спеціальних закладах.

Одна з найголовніших проблем нації сьогодення – розв'язання купи проблем, пов'язаних з народженням дитини-інваліда без допомоги державних установ.

Тому першим кроком, який може зробити держава для таких сімей може бути створення при пологових будинках комісій, групи фахівців, котрі вирішуватимуть надзвичайну ситуацію: народження дитини з патологією. Завданням цієї комісії є первинна психотерапевтична і просвітницька робота з матір'ю, членами родини і поради-рекомендації - до кого звернутися і які права мають такі діти.

Існуючі психолого-медико-педагогічні комісії, де з першого візиту дитини коло незнайомих людей визначає спосіб її навчання, не вирішать всіх проблем. У батьків тут практично немає ніяких прав, тільки обов'язки. Повинні бути не комісії, а постійно діючі психологічні консультації з широким доступом батьків до інформації про методи і шляхи розвитку дитини. Для того, щоб скористатися інформацією, батьки повинні навчитися визначати, що краще для дитини, як сполучати роботу і догляд за дитиною. Батьки мають усвідомити, що сьогодні не можна бути пасивними, адже саме вони повинні обрати той напрям, який дасть найкращі результати. На жаль, сьогодні вибір дуже обмежений.

В 2001 році Розпорядженням Київської міської державної адміністрації було затверджено положення про спеціалізовані соціальні служби "Соціально-реабілітаційні центри для дітей та молоді з функціональними обмеженнями". Це рішення ґрунтувалося як на досвіді соціально-педагогічної роботи з дітьми, молоддю з функціональними обмеженнями, так і на механізмі цільового фінансування заходів за міською програмою "Турбота". В 2002 році "Соціально-реабілітаційних центрів для дітей та молоді з функціональними обмеженнями" вже було відкрито десять при всіх районних у м. Києві центрах соціальних служб для молоді. З 2003 року діє мережа соціально-реабілітаційних центрів з шістнадцяти спеціалізованих соціальних служб (п'ять з яких при партнерських громадських організаціях батьків дітей-інвалідів). Центри створюють в територіальній громаді не тільки соціально-педагогічні умови для виявлення та відновлення здібностей дітей, молоді з функціональними обмеженнями, сприяють розвитку навиків з самообслуговування, особистісних якостей у спілкуванні та творчості, але й особливий ціннісний простір утвердження інтеграційних ідей виховання та розвитку дітей з функціональними обмеженнями в кровній сім'ї.

Складовими діяльності центрів можуть розглядатися наступні основи процесу стандартизації соціальної роботи з дітьми та молоддю:

- надання систематичних безкоштовних соціально-реабілітаційних, консультативно-інформаційних, соціально-психологічних, соціально-педагогічних послуг дітям та молоді з функціональними обмеженнями та сім'ям де вони виховуються (за їх добровільним зверненням або за направленням медичних працівників);

- догляд за дитиною у денний час та надання батькам можливостей для вирішення інших проблем сім'ї та отримання додаткової освіти, а також підтримка груп взаємодопомоги батьків;

- організація за інноваційними програмами роботи з дітьми та молоддю зі статусом    «ненавчувані»,    збереження    цілісності    сім'ї    та    активізація соціальних ресурсів  близького оточення молодих інвалідів; - соціальна   допомога   на   дому   сім'ям   (патронажне   та   волонтерське обслуговування),   де   виховуються   діти   та   молодь   з   функціональними обмеженнями;

- індивідуальні та групові безкоштовні консультації спеціалістів (психологів, реабілітологів,     дефектологів,     педагогів)    та    планування,    реалізація корекційно-розвиваючих  індивідуальних  програм  соціального  супроводу сім'ї  з дитиною-інвалідом;

- від оволодіння навичками перукарської справи – до використання можливостей персонального комп'ютера);             

- організація за вибором батьків форм соціокультурного розвитку дітей, молоді з функціональними обмеженнями (від організації відвідування театру, концертних програм – до проведення персональних виставок творчості дітей, молоді, їх батьків);

- сприяння   у    працевлаштуванні   молодих   інвалідів   та   допрофесійній підготовці;

- організація літнього  оздоровлення дітей та молоді з  функціональними обмеженнями.

Робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями в м. Києві за останні роки пройшла послідовний шлях від простого до комплексного, від інтересів до задоволення потреб сім'ї, від ситуативної діяльності до адресних, доступних послуг.

Виходячи з вищезазначеного, видно, що в Україні існує комплекс проблем, пов’язаних із забезпеченням прав дітей-інвалідів з боку суспільства.

Часто діти-інваліди та їх близьке оточення опиняється сам на сам зі своєю бідою. Перебуваючи в умовах інтернатних закладів або на вихованні в сім’ї діти-інваліди та їх сім’ї деякою мірою ізольовані від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя у відкритому середовищі, яке аж ніяк не відповідає їхнім особливим потребам.

Зі сторони держави має забезпечуватися розвиток збережених психофізичних можливостей дитини з особливими потребами шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

Якщо суспільство не змогло упередити інвалідність, то воно зобов’язане забезпечити цим громадянам гідне життя, змінити в суспільній свідомості негативне ставлення до інвалідів, боротися з їхньою дискримінацією в суспільстві.

Вирішення проблем інвалідності в сучасному суспільстві повинно відбуватися одночасно в двох напрямках. По-перше – це профілактика інвалідності, тобто комплекс заходів, спрямованих на її зниження. По-друге – це соціальна реабілітація інвалідів, а саме розвиток центрів реабілітації, приведення існуючої системи учбових та виховних закладів у відповідність з об’єктивною необхідністю і діючих міжнародних нормативів з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду з вирішенням проблем інвалідів.

Література

 

1. Борщевська Л.В., Зіброва А.В., Іванова І.Б. та ін. На допомогу батькам, що
   мають дітей з особовими потребами. - К.: Український інститут соціальних досліджень, 1999.- с. 79.
2. В.  Бондар., Л.  Одинченко,  Є.  Постовойтов.  Благодійна діяльність як
   передумова розвитку суспільної допомоги дітям з психофізичними вадами.
   // Дефектологія.- 1996.- №4.- с.48-52.
3. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України. Сучасний стан і
   перспективи розвитку. К., 1999.- с.52-55.
4. Дубич К.Інвалід і суспільство: Проблеми інтеграції // Соціальний захист. – 2003. - № 9.
5. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей
   з   функціональними   обмеженнями.//   Інвалід   і   суспільство:   проблеми
   інтеграції. - К., 1995, с.4-10.
6. Іван Бех. Гуманізація спеціальної освіти аномальних дітей як соціально-
   педагогічна проблема. // Дефектологія.- 1996.- №1- с.19-23.
7. Іванова І.Б. Організація соціально-педагогічної та психологічної допомоги
   інвалідам у системі соціальних служб для молоді. // Інвалід і суспільство:
   проблеми інтеграції К., 1995, с.28-32.
8. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна
   робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997. – с. 392.
9. Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в
   Україні. // Дефектологія.- 1996.- №1- с.2-15.
10. Одинченко Л.К. Допомога аномальним дітям в Україні (Х-ХХ ст. ). // Педагогіка і психологія. - 1995.- №2- с.120-126.
11. Періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень
    Конвенції ООН про права дитини. К.: АТ "Видавництво "Столиця", -1997.
12. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників і соціальних педагогів / За ред. Проф. А.Й. Капської. – К.:ДЦССМ, 2003, с.15-21.
13. Турчінська   В.Є.   Про   організацію   соціально-психологічної   підтримки
    розумово відсталих. // Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції. - К., 1995,

с.23-25.

14. Фандєєв. О. Людина може заговорити і в... 18 років. // День. - 2000.- №87 - с.6

Шендеровський К.С. Актуальні питання соціально-реабілітаційної технології допомоги дітям, молоді з функціональними обмеженнями та їх батькам. – К.:КМЦССМ, 2003, с.5-9.