Доповідь на методоб’єднання керівників гуртків образотворчого мистецтва на тему: «Ренесанс в Україні»

Комунальний позашкільний навчальний заклад

«Кіровоградський обласний центр дитячої та юнацької творчості»

Методичне об’єднання керівників гуртків

декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва

Доповідь

на тему: «Ренесанс в Україні»

Підготувала: Гноєва Світлана Олегівна,

керівник Народного художнього колективу

студії образотворчого мистецтва «Соняшник»

Кропивницький 2018 р.

Велику роль у культурному, а відтак і політичному відродженні українства XVI — XVII вв. довелося відіграти українському образотворчому мистецтву. У Західній Європі, в першу чергу в Італії, мистецтво пережило великий переворот. Він розпочався з письменства, в якому запанував так званий гуманізм,тобто зворот від сухих, богословських тем до світських, у центрі яких стала жива й життєрадісна людина з усіма своїми земними турботами, мріями й пориваннями. Письменників перестає цікавити «потойбік» людського життя, що досі було метою всіх зусиль і всіх самозречень. Те саме бачимо в малярстві і різьбі. Аскетичні, одуховлені постаті й обличчя святих перемінюються поволі на рожеві й повні, осяяні радістю життя обличчя людей із цього світу. Малярі вже не перемальовують старі зразки, а студіюють природу й відтворюють світ і все на ньому таким, яким воно є насправді. Золоте чи узористе тло картин поступається тепер краєвидним і архітектурним перспективам, в яких кожний предмет, живий чи мертвий, заслуговує на увагу й печаливе відтворення митця. В будівництві зникає сувора, змагаюча до неба готика й повертаються погідні форми античного, греко-римського будівництва, з його гармонією просторових мас і орнаментикою.

В житті, літературі й образотворчості центром стає людина, повна своєї фізичної краси й сили та духовного здоров’я. Цей напрям названо Відродженням, або Ренесансом, а випадок хотів, щоб його поява в нас зійшлася з нашим культурно-національним і політичним відродженням.

Стиль італійського Ренесансу прийшов в Україну розмірно скоро, й то трьома дорогами. Найраніша вела через Польщу та Закарпаття. Вже в 1510 р. польський король Жигмонт І закликає до Кракова форентійського архітектора Франческа делля Лоре, а відтак Береччія, творця величавої «Жигмонтівської» каплиці на Вавелі. З Кракова ренесансова «мода» поширилася на схід. Другий посередній шлях ішов з півдня, через Словаччину й Закарпатську Русь. Ратуша в Бардієві в Пряшівшині, почата в готичному, а закінчена в 1511 р. в ренесансовому стилі, була чи не першою на українських землях будівлею з ознаками нового стилю. Та був ще третій шлях — безпосередній, що його промостила пожежа, жертвою якої впав у 1527 р. Львів. Відбудова міста дала можливість праці цілій низці архітекторів і каменярів, а що тоді славилися як найкращі італійські майстри, то й не диво, що їм припала почесна роль започаткувати життя нового стилю в столиці Галицької волості.

Та не тільки Львів потребував будівничих. Розвиток торгівлі й добробуту в XVI в. уможливлював розбудову й поменших осередків. Архітектори-італійці, переважно уродженці Тесинського кантона Швейцарії, Ломбардії, Феррари, Болон’ї й Рима, напливають в Україну цілими гуртами, вступають у місцеві цехи і приймають не тільки місцеві «пришинки», а й питоменності місцевої культури. Італізуючи обличчя галицького будівництва, вони в не меншій мірі українізуються - формально й фактично.

З’явившись у першій половині XVI в. у Львові, ті італійські архітектори розходяться звідтіля по Галичині (Старе Село, Жовква, Перемишль, Ярослав, Глибока, Старий Самбір, Поморяни, Бережани, Тернопіль, Єзупіль, Язловець), Волині (Луцьк, Володимир, Острог) і нарешті просякають на Подніпров’я. Працюють для всіх місцевих «націй» та віроісповідань, але коли в католицьких будівлях обмежуються механічним пересаджуванням стильових форм італійського Ренесансу на сирий ґрунт, то в зустрічі з українськими замовниками модифікують свою творчість згідно з особливими вимогами їхнього культу й образотворчої традиції. З того погляду термін «український Ренесанс» має повне право на громадянство в історії культури нашого краю.

Хоч розсадниками ренесансового стилю по містах України були в першу чергу італійці, не обійшлося й без того, щоб місцеві, українські будівничі не пробували їм дорівняти. Про одного з них, Хому зі Львова, знаємо, що він у 1544 р. перенісся зі Львова до Кракова, де його в 1548 р. король Жигмонт-Август іменував «майстром краківського замку». В 1568 р. Хома провадив будову замку в Неполомичах.

Виростаючи з ґрунту старої класичної культури, подібно як з неї виросла візантійська й романська архітектура, Ренесанс прийнявся у нас дуже легко, бо мав приготоване класичне підложжя, на якому, наприклад, із таким трудом защеплювався, а все-таки не опанував цілковито становище готицизм.

Різьба. Подув ренесансового стилю залишив два дуже маркантні сліди в українській різьбі XVI в. У Великій церкві Києво-Печерської лаври став у 1534 р. над тлінними останками князя Костянтина Острозького мармуровий намогильних, що є у своїм роді ревеляцією.

Декоративна різьба в дереві знайшла собі широке застосування в архітектоніці українських іконостасів, які розвиваються й обагачуються з якоюсь стихійною силою. З невисокої перегородки, що первісно відмежовувала пресвітерію від решти храму, вже в XVI в. українські іконостаси розростаються до справжніх картинних галерей, в яких багатство тем іде навзаводи зі складністю композиції.

Князь Костянтин Острозький фундував у середині XVI в. величавий іконостас для Великої Лаврської церкви, що його сто літ згодом Павло Алепський визнав «величавим, але старим».

Зміна форм українського малярства пішла шляхами дещо відмінними від тих, що полегшили застосування ренесансового стилю в архітектурі наших церков і різьбі ктиторських намогильників.

Ренесансова архітектура прийшла до нас разом зі своїми творцями й виконавцями, а заблиснути в усій величі їй дозволила катастрофальна пожежа у Львові 1527 р. Зате проникнення західноєвропейських впливів в українське малярство, з природи церковне, проходить дуже повільний процес, а переміна стилю тут впадає у вічі.

Німецькі, голландські та італійські новини вдомашнюються в українському малярстві куди органічніше. «У всьому процесі української малярської творчості XVI в. не спостерігаємо cкоків, відкидання свого для більш модного чужого, але, навпаки, весь час українськими малярами кермує велика вдумливість, ступневий процес перетворювання чужого і зведення його докупи з кращими декоративними принципами свого та введенням подробиць із сучасного життя» (Д. Антонович) .

Особливо характеристичним змаганням українських іконописців XVI в. Є запровадження реальних і побутових елементів в іконописну тематику, що дехто з дослідників окреслює як «націоналізацію іконопису». Цей процес розвивається безупинно і знову ж таки в XVII в. доходить до свого апогею у вотивних «портретоіконах», Страшних Судах і таких сентиментально-інтимних композиціях, як цикл сцен, пов’язаних із Різдвом Христовим та Успінням Богородиці. Під формальним оглядом українське малярство XVI в. відбиває у своїх творах німецькі та італійські впливи.

Характеристичне для переломового моменту історії західноукраїнського малярства є «Благовіщення» житомирського музею, датоване 1579 роком і підписане невідомим ближче іконописцем Федушком із Самбора. Д. Антонович висловлює думку, що цей Федушко був добре ознайомлений із тогочасним малярством Італії, може, навіть, і сам побував у ній, але ж він, опертий на стару іконописну традицію України, не копіював італійських зразків, а тільки переносив із них у свою творчість оці елементи мальовничості, що вмішувалися в рамцях добре ним засвоєної і глибоко зрозумілої декоративності.

Малярство взагалі, а іконопис зокрема, належали у Львові XVI — XVII вв. до монополії українських митців. Аж до кінця XVI в. вони виконували замовлення як для українських церков, так і для латинських костьолів, і нікому було проти того ні обуритися, ані протестувати. Малярів неукраїнського походження й латинського віросповідання було у Львові обмаль, і вони без шкоди для себе і для свого «мистецтва» дуже довго вміщувалися в спільному цеху із золотарями й чиновниками (конвісарами). Вимоги були високі й вимагали від малярського кандидата опанування техніки й тематики релігійного, портретного й баталістичного малярства, й хоч на їхнє виповнення пани цехмайстри дивилися крізь пальці, тим не менш ті вимоги свідчать про пересічний рівень, який нормував нашу тогочасну малярську продукцію.

До львівського цеху спочатку не допускали українців, між якими були найвизначніші майстри, й через те цех не міг розвинутися і його роботи залишалися на дуже низькому рівні, й нарешті цех розбився. Тільки в 1662 р. його відновлено, але вже за співучасті українців. Провід нового цеху спочив у руках німця Крауза та українця Корунки, яким «за субститута» надали вірменина Сахновича. По смерті С. Корунки в 1666 р. до цехової управи увійшов український маляр Микола Петрахнович. Як більше паперова установа, львівський малярський цех проклигав до кінця XVIII в. Життя малярського цеху у Львові мало обмаль спільного з життям малярства на львівському ґрунті. Цех прямував своїми дорогами й доріжками, а малярство — своїми.

Про українських малярів Львова з-перед XVII в. мало що дасться сказати. Не тому, щоб їх тут не було, а тому, що їхні твори пропали, а прізвища збереглися в документах здебільшого у зв’язку із зовсім немистецькими справами. Ось поазбучний спис цих малярів: Андрій (1540 — 1542); Василь зі Стрия (1545); Васько, учень маляра Федора (1553); Воробій Мисько (1524 — 1575); Гавриїл (1594); Іван (1550); Іван (1596); Іринкович Антін, священик, прикрасив заставками власноручно переписану «Мінею» (1543); Лавриш (1575 — 1610); Лука (1539); Максимович Василь (1592 — 1599); Семен (Сенько) (1573 — 1600); Федір (1539).

Ким був та в яких умовах жив митець Ренесансу, повчають нас щасливо збережені дані з життя співробітника й учня нашого першопечатника Івана Федорова  Гриня Івановича. Титулований у документах «славетним», Гринь Іванович походив із Заблудова й був малярем, ритівником та різчиком друкарських черенків, а навіть столярем в одній особі. Малярства два роки вчився у львівського маляра Лавриша Филиповича на кошт Івана Федорова. Разом із ним і для його видань працював в Острозі, Вільні і Львові. У 1582 р. Гринь Іванович покинув свого «пана й опікуна» та втік до Вільна, де виконав для печатні бурмистра Кузьми Мамонича два сорти друкарських черенків. Але вже в лютому 1583 р. Іванович повернувся до Львова, перепросив Федорова й зобов’язався спеціальною умовою, що «будучи в опіці в пана Івана печатника, навчився за його коштом, накладом і пильним старанням малярства, столярства, форшнайдерства і на стали букв і других речей різання, також друкарства, й за так великі його добродійства не мав без волі його й поради ніде, ані ніякому панові, ані якому-будь чоловікові черенків до друку робити, ані друкарнею заправляти».

Був Гринь Іванович майстром «на всі руки», людиною з фантазією і всебічністю, але спеціальні умови життя прикували його до верстата його «пана й опікуна», якому за допомогу й науку він винен був куди більше, як сьогодні челядник своєму майстрові.

До творів, що в поважній мірі затяжіли над розвитком української образотворчості, належить у першу чергу славне Пересопницьке Євангеліє  - ілюмінований рукопис, який, початий у 1556 р. у двірцевому монастирі св. Трійці, у 1561 р. був закінчений у Пересопниці на Волині. Писав та ілюмінував його Михайло Васильович із Сянока в Галичині. Пересопницьке Євангеліє було справді «доброю новиною» для української образотворчості, котра починала вже задихатися в могильній стухлині візантійського традиціоналізму, такого вже нежиттєздатного в XVI в. Мініатюри євангелістів цього рукопису витримані ще в стилі старої традиції, хоч не без намагань наблизитися до реалізму, але декоративні рамки довкола них мають уже різко ренесансовий характер.

Близько до Пересопницького Євангелія стоїть Загорівський Апостол 1554 р. Він незвичайно багато орнаментований заставками з матово-блідого золота й безліччю плетінкових ініціалів. Та особливо характеристична перша карта Апостольських Діяній, де серед типового для Ренесансу аканфового орнаменту бачимо безкрилого путта. Скромніше вивінуваним, але теж не без ренесансових натяків, є Євангеліє Києво-Печерської лаври 1538 р. А всі ті ілюміновані рукописи — це свідчення проникнення ренесансової культури в ґрунт української образотворчості.

Українська ритовина (дереворит і гравюра) - це один із найбільш заслужених чинників у поширенні в Україні стилістичних новинок західноєвропейського мистецтва. Роль, що її супроти українського малярства виконали ілюміновані рукописи XVI в., переймає в нас із появою друку ритовина й виконує її куди успішніше й у куди ширших межах, як це могли зробити малодоступні й локально обмежені рукописи.

Подібно як малярство, так і стара наша ритовина дуже рідко виходила поза межі церковщини й релігійного культу. Графіка «Віршів на жалосний погреб зацного рицера П. К. Сагайдачного», виданих у Києві в 1622 р., де знаходимо кінний портрет гетьмана, герб Війська Запорізького й вид Кафи, яку воював Сагайдачний, - це справжній «білий крук» нецерковної української ритовини протягом усього XVII в. Та подібно як це було в малярстві, так і в ритовині дуже часто релігійна тематика слугує для ритівника тільки претекстом для відтворення в ній сцен з оточуючого його життя. З того погляду українська релігійна ритовина має для нас вартість як документарний матеріал до історії нашої архітектури, костюмології, краєзнавства та побуту. Зрештою, українська ритовина, як під технічним, так і формальним і тематичним оглядом ніколи не стояла на місці й не засклеплювалася, а, навпаки, намагалася йти в ногу з ритовиною європейського Заходу, переймаючи звідтіля й по-своєму інтерпретуючи західноєвропейську орнаментику, архітектуру, костюм чи навіть живцем переносячи на свої дошки твори західноєвропейського малярства, картини з якого — Дюрера, Альдсграуера й Рафаеля — тішаться в нас особливою популярністю. Цьому поширенню західноєвропейських зразків особливо сприяє започаткована митрополитом Могилою при бібліотеці Києво-Печерської лаври збірка західноєвропейської ритовини, спеціально добирана й систематизована для вжитку українськими малярами та ритівниками.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності. "Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави мілітарну республіку, - пише Є. Маланюк, - так суспільство здолало школами, братствами і безупинною боротьбою - створити "державу в державі" -"Руську Річ Посполиту".

Своєрідність і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Література

1. Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні XVII–XVIII ст. К., 1988

2. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. К., 1983

3. Історія української культури (За ред. Івана Крип’якевича) КИЇВ -2002 (за виданням 1937 року)

4. Культурологія: теорія та історія культури (За ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула). Центр навчальної літератури, 2004 https://pidruchniki.com/75222/kulturologiya/mistetstvo_renesansu_ukrayini

5. Овсійчук в.А. Українське мистецтво XIV – першої половини XVII ст. К., 1985

6. Український середньовічний живопис. К., 1976

7. Українські гуманісти епохи Відродження, ч. 1–2. К., 1995; Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1999

8. Філософія Відродження на Україні. К., 1990

9. Юсов С.Л. Відродження і Україна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - К.: Наукова думка, 2003. - Т. 1 : А - В. - 688 с. : іл.

10. https://uk.wikipedia.org/wiki/Українське_Відродження

Методичне об’єднання керівників гуртків декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва, протокол №28 від 23.11.2018