Доповідь на тифлосемінар "Видатні тифлопедагоги України та їх вклад в тифлопедагогіку"

КЗ «Чернігівський навчально – реабілітаційний центр»

Чернігівської обласної ради

ВИСТУП НА ТИФЛОСЕМІНАРІ

НА ТЕМУ:

Видатні тифлопедагоги України та їх вклад в тифлопедагогіку

Вчитель образотворчого мистецтва

Сила Людмила Вікторівна

Чернігів,  2019

Для визначення тенденцій і шляхів подальшого розвитку
спеціальної освіти, зокрема, тифлопедагогіки,  особливого значення набуває глибокий і всебічний аналіз досвіду минулого. Теоретичні і практичні здобутки
попередників у пошуках удосконалення корекційної освіти стали
важливим джерелом збагачення її теорії та практики.

Протягом багатьох віків доля незрячих людей була
непередбачуваною: вони знищувалися в часи первісного ладу та в
період Середньовіччя, пізніше (якщо це було можливим) – жили за
рахунок своїх близьких, жебракували, знаходилися під опікою церкви. Лише деякі з незрячих досягали успіху в суспільстві, ставши
філософами, музикантами, скульпторами, поетами. Але ці успіхи стали можливими
завдяки досвіду індивідуального навчання.

Поступово суспільна думка від усвідомлення можливості навчання
незрячих переходить до розуміння необхідності здійснення цього
процесу. Не останню роль в цьому зіграв філософ Дені Дідро, який у своїй праці "Листи про сліпих у повчання зрячим" глибоко проаналізувавши психологію незрячих зазначив,що їх необхідно навчати, використовуючи збережені органи відчуття для
отримання навчальної інформації. Він зробив психологічний аналіз
внутрішнього світу незрячого від народження і захопив ідеєю вивчення
незрячих прогресивно мислячих дослідників, одним з яких став
Валентин Гаюї. Таким чином, Дені Дідро став першим вченим, який
теоретично обґрунтував можливість та необхідність навчання цієї
категорії людей. Завдяки Дені Дідро незрячими зацікавилася значна
кількість філософів та психологів. Вивчення незрячих для них стало можливістю з’ясувати значення для людини органів відчуття. На той час уже не поставало
питання про можливість чи неможливість навчання, але ще
залишалася думка про те, що навчатися можуть лише обдаровані незрячі.
Протягом XVIII-XIX століть були створені умови для
виникнення практики систематичного навчання та виховання осіб з
порушеннями зору у таких країнах  Європи як  Франція, Австрія, Німеччина, Англія, а згодом – Росія.

Видатні зарубіжні тифлопедагоги:

Валентин Гаюї  вперше продемонстрував свій метод навчання незрячих, за допомогою придуманого ним шрифту. На власні кошти у своєму будинку він відкрив першу у світі школу для незрячих дітей під назвою «Майстерня трудящих сліпих». Першим учнем Валентина Гаюї був підібраний на церковній паперті хлопчик Франсуа де Лезюер. Потім в школу вступили ще 11 його безпритульних однолітків. Навчання та виховання незрячих  дітей Валентин Гаюї поставив на наукову основу. Він розробив рельєфно-лінійний шрифт «унціал». Цей шрифт отримав назву від латинського слова, що означає «рівний по довжині одній унції». Крім цього Валентин Гаюї сконструював прилади для незрячих і матриці для виготовлення рельєфних наочних посібників, географічних карт і глобусів. Ідея створення спеціальних книг  також належить Валентину Гаюї. Незважаючи на величезні матеріальні витрати, Валентин Гаюї побудував при школі друкарню і надрукував в ній декілька книг рельєфно-лінійним шрифтом — «унціалом». Це були перші книги для незрячих. За книгами Валентина Гаюї незрячі навчалися аж до винаходу Луї Брайлем рельєфного шрифту з шести точок.

Луї Брайль  Маленький Луї  частенько грався у батьковій майстерні. І одного разу це призвело до жахливої трагедії. Луї взяв до рук  гострий інструмент, і ненароком встромив  його собі в око. Зарадити біді було неможливо. Але найгіршим виявилося те, що незабаром інфекція поширилася на друге око. Так маленький Луї, маючи лише три роки, повністю втратив зір.Намагаючись допомогти дитині, батьки Луї та парафіяльний священик Жак Паї попросили, щоб хлопцю дозволили сидіти на уроках у місцевій школі. Луї просто поглинав науку. Кілька років він навіть був найліпшим учнем у класі. Все ж методи навчання, розраховані на зрячих, не могли повністю задовольнити потреб незрячої дитини. Тому Луї віддали до Паризького національного інституту сліпих. Інститут відвідав відставний французький капітан-артилерист Шарль Барб'є. Він представив спосіб зв'язку, який називався нічним письмом, а пізніше сонографією. Нічне письмо розробили для користування на полі бою. Це був дотиковий метод, в якому застосовувались опуклі крапки, розташовані у формі прямокутника: шість крапок у висоту й дві крапки у ширину. Брайль із захопленням почав вивчати цей новий метод.  Зрештою він винайшов удосконалений і простий шрифт із комбінації лише шести крапок. Невдовзі після цього він почав викладати в інституті, де раніше навчався, став в подальшому професором цього інституту, а пізніше опублікував унікальний метод письма, який нині називають його ім'ям. Шрифт Брайля, зазнавши лише незначних змін, дійшов до нас майже таким, яким його створив цей французький юнак.

В цей час Україна знаходилася у складному соціальноекономічному становищі, на дуже низькому рівні розвитку була медицина, а інфекційні хвороби, що призводять до сліпоти і, навіть, смерті, були широко поширені. В таких умовах не могло йти мови про виявлення, обстеження, облік незрячих, не говорячи про їх навчання та
виховання. Хоча відомі окремі випадки досить вдалих спроб навчання
незрячих дітей в домашніх умовах завдяки ентузіазму їхніх батьків.
Але, нажаль, до середини ХІХ століття на території тогочасної
України систематичного навчання незрячих не відбувалося, хоча деякі
представники прогресивної частини суспільства піднімали ці питання з
метою привертання уваги держави до освіти незрячих (К. Грот,
О.Андріяшев,О.Скребицький).

Історичні та соціокультурні передумови виникнення практики навчання незрячих  в Україні (Х ст. - середина ХІХ ст.)

Починаючи з Х століття і до середини ХІХ століття формувалися передумови становлення практики навчання незрячих  в Україні. У дохристиянські часи слов’яни-язичники не виявляли агресії щодо сліпих, більше того – ставилися до них терпимо, милосердно. У Х столітті почала формуватися система церковної благодійності та прихистку сліпих. Закони Київської Русі визначали коло осіб, які потребували допомоги, та осіб, які мали їм допомагати. Як свідчать історичні та архівні джерела, значну роль в організації опіки над незрячими у ХІ – ХІІІ ст. в Київській Русі відігравали монастирі. Православна церква на власні кошти та на кошти благодійників утримувала різні типи закладів, де знаходились жебраки й незрячі. При церквах роздавали милостиню цим людям у вигляді їжі, одягу. Наприкінці XVIІ ст. було видано ряд державних указів про організацію опіки сиріт та «покалічених» дітей. Цими указами передбачалося, що такі діти мають знаходитися під опікою притулків та шпиталів.

Одним із поштовхів до початку організованого навчання незрячих став виданий Богданом Хмельницьким у 1652 році універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів та лірників. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. У школах грі на музичних інструментах та співам навчали юнаків, які мали вести своїми піснями козаків у бій. З літературних джерел відомо, що часто в ці навчальні заклади потрапляли й незрячі люди (наприклад, осліплі під час походів козаки), які навчалися складати та співати пісні про подвиги козаків і поширювати їх у мандрах по всій Україні.

І тільки на початку ХІХ століття була визнана необхідність освіти незрячих, що супроводжувалося прикладами їх індивідуального навчання. Зважаючи на те, що перші школи для незрячих існували за рахунок благодійних коштів, їхні керівники більше переймалися тим, на які гроші утримувати дітей та як їх виховати в релігійному дусі, а не якістю освіти. Але сам факт визнання державою можливості та необхідності навчання хоча б частини незрячих дітей став першим кроком у справі становлення системи спеціального навчання та виховання незрячих дітей в Україні. Навчання в перших школах для незрячих здійснювалося за єдиними планами та програмами, діти в ці заклади відбиралися за уніфікованими правилами, що позитивно позначалося на становленні системи спеціальної освіти незрячих. У цей період у складі загальної педагогіки з’явився новий напрям – тифлопедагогіка.

Періодизація розвитку тифлопедагогіки України:

І період  (середина ХІХ століття – 1942 рік) був часом становлення та розвитку вітчизняної системи спеціальної освіти дітей з порушеннями зору. В ньому можна виділити декілька етапів.

1 етап означився виникненням у 1851 році першої школи для сліпих у Львові, педагоги якої розробили власні організаційні та методичні основи діяльності закладу такого типу, спираючись на досвід західноєвропейських шкіл.

2 етап розпочався у 80-х роках ХІХ століття, коли за ініціативи лікарів-офтальмологів протягом півтора десятка років почало функціонувати шість училищ для сліпих дітей, і тривав до 1917 року – часу масового зубожіння населення внаслідок Першої світової війни та революції 1917 року. Це Київське, Харківське, Кам’янець-Подільське, Одеське,Полтавське, Чернігівське училища для сліпих, які існували на благодійні кошти. В кожному з них використовувався свій статут, була своя структура, власна методика навчання та виховання незрячих. Етапу притаманне інтенсивне накопичення практичного досвіду роботи з незрячими  й перші спроби його теоретичного узагальнення. 

3 етап тривав з 1918 до 1924 року і пов’язаний з переходом училищ для сліпих у державну структуру освіти, формуванням нової ідеології та нового погляду на систему навчання, створенням передумов нових соціальних умов життєзабезпечення та трудової діяльності незрячих.

4 етап (1925–1942 роки) характеризувався законодавчим визнанням права незрячих на освіту, боротьбою за здійснення їх загальної обов’язкової освіти та розвитком мережі спеціальних закладів для сліпих в Україні. На цьому етапі вітчизняні вчені-тифлопедагоги розпочали науково-експериментальні дослідження, спрямовані на вивчення особистості дитини з порушеннями зору.

ІІ період  (1943–1990 роки) характеризується інтенсивною розробкою тифлопедагогічної теорії та практики в Україні й поділяється на кілька етапів.

1 етап (1943–1950-ті роки) деформації та реконструкції практики навчання осіб з порушеннями зору, пов’язаний з повоєнним відновленням мережі шкіл для сліпих дітей та залученням до спеціальної освіти усіх незрячих (як шкільного віку, так і «переростків»).

2 етап (1960–1980-ті роки) розпочався реорганізацією деяких шкіл для сліпих у школи для слабозорих та створенням нових, оскільки у зв’язку з досягненнями офтальмології зменшилося число сліпих та збільшилося – слабозорих. На цьому етапі починає формуватися система дошкільного виховання дітей з порушеннями зору. Учені-тифлопедагоги почали масово розробляти методологію, принципи, методи вивчення та виховання особистості дитини з порушеннями зору і факторів її соціалізації.

Для ІІІ періоду  (1991 рік – і дотепер) характерним є реформування системи освіти дітей з порушеннями зору, оновлення змісту їх навчання, ґрунтовні наукові дослідження в галузі тифлопедагогіки та тифлопсихології, зростання ролі недержавних громадських об’єднань у розвитку теорії і практики тифлопедагогіки, радикальні зміни освітнього  та корекційного процесу як в традиційних освітніх закладах, так і в закладах нового типу для незрячих і слабозорих.

1 етап (1991 – 1997 рр.)  Це час невизначеності, осмислення та подолання протиріч в системі навчання та виховання осіб з порушеннями зору. На цьому етапі спостерігається значне скорочення кількості державних спеціальних закладів для сліпих та слабозорих дітей, відсутність системи підготовки вітчизняних тифлопедагогічних кадрів та україномовного науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу. Починають виникати недержавні заклади для дітей з порушеннями зору та дітей, які мають комбінований дефект, що потребує принципово нового науково-методичного супроводу.

2 етап (1998 рік - і дотепер) розпочався зі створенням першої в Україні кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М.П.Драгоманова, яка змогла організувати системну підготовку та перепідготовку вітчизняних кадрів тифлопедагогів, оновити зміст навчання в спеціальних шкільних та дошкільних установах, частково методологічно забезпечити навчальний процес в спеціальних закладах різного типу для дітей з порушеннями зору, об’єднати всіх тифлопедагогів України в Асоціацію тифлопедагогів.

Видатні вітчизняні та українські  тифлопедагоги:

Розробниками теорії та методики навчання сліпих в Україні стали перші інспектори та вчителі училищ для сліпих О.Х.Андріяшев, В.О.Гандер, Л.К.Жабикіна, В.І.Зайончевський, К.Ф.Лейко, М.Маковський, П.Г.Мельников, А.А.Мощенко, К.Д.Пухтинський.

Кіндрат  Федорович Лейко (інспектор Харківського училища для сліпих) розробив методику проведення навчальних екскурсій,  виділив основні напрями роботи з незрячими дітьми в спеціальних освітніх установах: навчальна, розвиваюча і оздоровча діяльність. На основі власних спостережень він першим виділив і описав три психологічних типи незрячих (слуховий, дотиковий і моторний), створив класифікацію звичок людей з фізичними недоліками для більш досконалої розробки методики навчання і виховання незрячих дітей.

Володимир Олександрович  Гандер (інспектор Харківського училища для сліпих) досліджуючи психологію незрячих людей та вважаючи, що вони  можуть жити і працювати на рівні зі зрячими, обґрунтував концепцію політехнічної освіти незрячих.

Значний внесок у розвиток теорії навчання та виховання незрячих зробили українські вчені П.Г.Мельников, І.П.Соколянський, О.М.Щербина.

Одним із найбільш відомих тифлологів був незрячий учений Олександр Мусійович Щербина. О.М.Щербина розробив основи  змісту викладання наукової тифлопедагогіки,обґрунтував необхідність тісного зв’язку тифлопедагогіки з офтальмологією, визначив ідею спільного навчання зрячих та незрячих, розробив методику використання наочності в навчанні незрячих.

Петро Георгійович Мельников  займався розробкою не лише загальних питань тифлопедагогіки, але й окремих методик (навчання читання, письма, розвитку мовлення) в школах для сліпих.  Важливою для тифлопедагогіки стала праця П.Г.Мельникова «На допомогу батькам сліпої дитини», у якій він дохідливо дає поради батькам щодо сімейного виховання незрячих малюків та підготовки їх до систематичного навчання в спеціальній школі.

Іван Опанасович Соколянський був першим педагогом-ученим в історії вітчизняної дефектології, який почав розробляти методики і навчати та виховувати саме сліпоглухих дітей. Він був також одним з ініціаторів створення в Україні системи освіти дефективних дітей, а також відкриття лікарняно-педагогічних кабінетів, які регулювали науково-практичну роботу в країні з питань дефектології.

 Андрій Савватійович Ганджій займався вивченням практики навчання та виховання, а саме: навчання просторового орієнтування незрячих, розробив методику використання залишкового зору в педагогічному процесі, методику навчання незрячих дітей грамоти, методику проведення екскурсій. Дослідник вважав, що використання залишкового зору в навчальному процесі повинно бути суворо диференційованим в залежності від його якості.

Наука і практика тифлопедагогіки України нерозривно пов’язана з ім’ям Іллі Семеновича Моргуліса. Він обґрунтував і розробив систему корекційно-виховної роботи у школах сліпих, яка  ґрунтується на реалізації компенсаторних можливостей психіки дитини. При цьому,  вчений переконував, що надзвичайно важливим завданням корекційної роботи із незрячими  та  дітьми, що мають порушення зору, є організація їх трудового навчання. І.С. Моргуліс був переконаний у тому, що, виходячи з вимог сучасного життя, школа покликана забезпечити підготовку учнів до активної діяльності в умовах різних сфер соціуму, які динамічно розвиваються, формувати у них здібності до засвоєння нової інформації і продуктивного застосування здобутої освіти.

Ніля Савівна Царик досліджувала питання зв’язку навчання з життям у школах для сліпих дітей, особливості уявлень про живу природу, проблеми читання, письма і сенсорного розвитку дітей з порушеннями зору, засоби компенсації взаємодії незрячих з навколишнім світом.

Неоціненний внесок у розвиток теорії та практики тифлопедагогіки зробила Тетяна Павлівна Свиридюк. Вона створила модель підготовки  дітей, що мають порушення зору, до школи і визначила еталони готовності до навчання цієї категорії дітей, розробила методики послідовної неперервної корекційно-виховної роботи в спеціальних дошкільних установах.

Важливу роль у розвитку тифлопедагогіки як науки в Україні зіграла Тетяна Аркадіївна Гроза, яка досліджувала питання ефективного використання наочності в освітньому  процесі незрячих, особливостей їх відчуття та сприймання слів і різних предметів навколишньої дійсності.

Лідером сучасної тифлопсихології в Україні є кандидат психологічних наук, професор, завідувач кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М.П. Драгоманова, президент Асоціації тифлопедагогів України Євгенія Павлівна Синьова. Основні напрями її досліджень: соціально-психологічні аспекти соціалізації людей-з інвалідністю по зору, психологічні особливості людей з порушеннями зору, вікова специфіка розвитку особистості при важких порушеннях функцій зору, підготовка кадрів тифлопедагогів в Україні. Теоретичні положення, педагогічні висновки, практичні поради Є.П. Синьової набули на сучасному етапі розвитку національної спеціальної освіти особливої актуальності з огляду на інтеграційні процеси в організації навчання, виховання, реабілітації та соціалізації осіб з порушеннями зору. З ім’ям Є.П.Синьової безпосередньо пов’язане становлення та розвиток тифлопсихології в Україні. Вона порушила багато актуальних питань, які в подальшому успішно розробили науковці України та інших країн.

Співробітники кафедри тифлопедагогіки НПУ імені М.П. Драгоманова активно вивчають світовий досвід теорії та практики навчання та виховання осіб з порушеннями зору. Так, кафедра є членом Міжнародної організації ICEVI, співпрацює з аналогічними кафедрами вищих навчальних закладів Росії, Білорусії, Литви, Польщі, Нідерландів, Німеччини, США, Словаччини та ін.

Враховуючи все вищесказане, можна дійти висновку, що науково-теоретична і практична спадщина українських учених є значним внеском в теорію та практику світової тифлопедагогіки.