Доповідь "Виховання патріотизму на творчості Леоніда Полтави"

Виховання дитячого патріотизму на творах  Леоніда Полтави

 Наукове повідомлення

…І серед тих засніжених рівнин,

 В коловороті і весни, і літа —

Народжувались сотні Україн, —

Але одна зродилася, щоб жити.

Вона — твоя. Моя. Із нами. В нас.

 Прекрасна і страшна, мов хуртовина,

Та, що іде, долаючи сам час, —

 Безсмертна і безмежна Україна.

                                        Леонід Полтава.

Ще Арістотель відстоював думку, що громадянське виховання молоді - головний засіб збереження державного устрою. Патріотизм – одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури.
Одним із кардинальних завдань дитячої літератури, як засобу виховання, було й залишається виховання патріотизму.

Як показує історія, поняття «патріотизм» є своєрідним футляром, і наповнити його можна дуже різними ідеями.

Померти, захищаючи свою країну, свій народ, у нашій культурі вважається патріотизмом «найвищого ґатунку». Працювати волонтером — це патріотизм. Просто якісно працювати, платити податки й не виводити кошти в офшори — теж патріотизм. Не кинути в парку  папірця після смакування цукеркою — теж елемент патріотизму, адже це означає дбати про своє місто.

Сьогодні, виховуючи дітей та молодь в умовах, коли вони пережили Революцію Гідності, вшанували героїв Небесної Сотні, стали свідками неоголошеної війни на Сході України, відчули глибину втрат, на державному рівні особливо акцентується увага щодо національно-патріотичного виховання дітей.

Патріотизм, на мою думку, для дітей старшого віку, має звучати не тільки як захоплення та милування Батьківщиною, а й як розуміння проблем і болей своєї країни, свого міста, своєї сім’ї.

На сайті Міністерства освіти України зазначено, що національно-патріотичне виховання дітей та молоді – це комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності тощо.

 В опитуванні учнів середніх класів на питання «Що ви розумієте під словом «патріотизм»? -  ось такі були відповіді: «Бути патріотом – значить бути справжнім українцем», «Безмежно любити Україну і, коли треба, віддати за неї життя», «Просто жити і робити все на користь України, і про  це не кричати, не вимагати нагород».

«Багато людей не усвідомлюють. Вони просто вдягають  світшоти, футболки з гербами, тому що це класно, модно, круто. Для мене патріотизм полягає в тому, що я можу зробити щось  вагоме для України. Моя мета – залишитись в Україні, змінити щось, зрештою, навчити інших, допомогти іншим. Це для мене патріотизм.», - написала у своєму творі дев’ятикласниця.

І тут ми бачимо, що патріотичне, громадянське і національне виховання – тісно переплітаються і взаємодоповнюють одне одного.

Все це ми маємо знати, розмежовувати і в комплексі виховувати у підростаючого покоління, аби передати їм естафету продовження роду людського, продовження творіння української історії, розбудови нашої держави. Проблему патріотизму, сутності патріотичних почуттів, любові до Батьківщини знайшла відображення у працях вітчизняних дослідників (В. Бичко, О. Забужко, В. Шинкарук); зарубіжних філософів (І. Кант, Е. Фромм, К. Роджерс).

Антон Макаренко, відомий педагог,   був переконаний: «Кожний виховний крок у нас повинен бути пронизаний патріотичним вихованням, і якщо це не так, то це виховання. нікуди не годиться. Якщо мені говорять, що у мене все добре, але нема патріотичного виховання, то я  повинен це розуміти так, що вся робота зовсім нічого не варта».

Сьогодні хочеться згадати таких поетів-патріотів, як : Олександр Олесь, Євген Плужник, Олена Теліга, Євген Маланюк, Леонід Полтава, Василь Симоненко, Василь Стус… Їхні імена закарбовані на скрижалях історії української літератури. Кожен із них відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи.  Але поети  не вмирають. Вони вічні в слові і в пам’яті…

Нині ми намагаємося повернути втрачене, ушанувати імена тих, кого доля колись відірвала від рідної землі. Серед цих талановитих постатей особливе місце посідає письменник, драматург Леонід Полтава, уродженець с. Вовківці Роменського району. Він довго залишався незнаним у рідному краї, але тепер ми докладаємо зусиль, аби повернути нашого земляка із забуття.

Він марив рідним краєм, уявляв його кожну хвилину, і був переконаний, що почуття любові до рідного краю, як до органічної цілісності, є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв’язку людей, що називається нацією.

У нього «Зоря» — це образ Батьківщини, рідного краю. Церковний дзвін – елемент рідного краю.   Баштан, про який не раз згадує за межами Батьківщини…- це частинка його рідної землі.  Поет, перебуваючи далеко за її межами, в Берліні, думками лине у рідний край і бачить його у «чорному сні», невільним. Він — у кайданах. Поетові це болить…І кожен художній образ – то тонка, але міцна лінія, що пов’язує письменника-патріота з малою батьківщиною, рідним краєм.

Один з учнів на пробному ЗНО у власному висловленні «Як можна бути патріотом, живучи поза межами своєї країни?» написав: «Тисячі українців змушені шукати кращої долі за кордоном. Але навіть у чужих країнах вони пам’ятають про своє походження. Я вважаю, що людина, яка проживає за кордоном, є патріотом своєї батьківщини, коли плекає українську культуру в іншій країні, пам’ятає рідні традиції, мову, спрямовує гуманітарну допомогу до своїх співвітчизників… патріотами є люди, які, емігруючи до іншої країни, зберігають свою ідентичність, культурні надбання, шанують мову й традиції своєї батьківщини… Отже, бути патріотом батьківщини, проживаючи за кордоном, можна, якщо багато працювати, творити й діяти на благо своїх співвітчизників і своєї країни.»
 

Дитяча література пропонує не лише візію того, «як любити», але й «що саме любити», адже вона формує дитячий погляд на країну, її образ. Звісно ж, найефективніше це робить книжка, у якій дитина може впізнати власні реалії, себе та своїх однолітків. Та, певною мірою, це стосується будь-якого дитячого видання українською мовою. Адже будь-яка книжка викликає емоції – ті краплі, із яких і виникають почуття, зокрема й до країни. І в цьому контексті чи не найбільш цінним для незалежної України виданням досі є абабагаламагівський переклад «Гаррі Поттера», який захопив і спонукав читати українською тисячі школярів.

Тему дитячого патріотизму висвітлюють сучасні письменники: Юрій Журавель («Битва за рідну землю»), Андрій Кокотюха («Гімназист і чорна рука»), Зірка Мензатюк («Дике літо в Криму»), Анатолій Качан («Листи з осіннього саду») і ін.

Прикро, та патріотична риторика в деяких сучасних українських дитячих книжках, на мою думку,  досі відлунює радянщиною, лишень навиворіт. Автори ніби переспівують «старі пісні про головне», відтворюючи структуру радянської міфології: ми конструюємо образ ворога, запроваджуємо візуальні символи, пропонуємо дітям приміряти на себе образ «правильного» національно-свідомого героя. Ось тільки діти, що від народження перебувають у різнокольоровому та різновекторному глобалізованому та віртуальному світі, не вірять цим чорно-білим замальовкам.

Художня література для дітей – явище своєрідне, буденне  і дуже цікаве. Вона твориться  письменниками, які відчувають повну відповідальність за виховання підростаючого покоління, на достойних прикладах. І там, де популяризується література, призначена для дітей, робиться  вагомий і правильний внесок у майбутнє своєї держави. А відомо,  яким буде майбутнє покоління, таким шляхом розвитку і піде нація.

Отож  творчість дитячих літераторів 19 ст. орієнтувалася на здобутки української народної творчості, де провідним жанром була казка (Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко). Пізніше реалізм спричинив появу творів, де сюжети взяті із реального життя (Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко). Ще пізніше на літературну ниву прийшла нова хвиля, обумовлена змінами в суспільстві і в людській свідомості (Степан Васильченко, Іван Микитенко).

ХХ ж століття стало випробовуванням для дорослої та дитячої літератури, оскільки певні обмеження та переслідування не давали можливості вільно думати і писати, можна було тільки уславляти і звеличувати  одного лідера… Деякі літератори писали «за наказом», деякі зовсім перестали писати, а деяким прийшлося емігрувати за кордон. Леонід Полтава, як представник діаспорної літератури, і за кордоном продовжував працювати на благо українського мистецтва слова. Хоча діяльність його пов’язана з питаннями політичного характеру, але він багато написав про дітей і для дітей, розуміючи, що майбутнє в руках молодого покоління.

Леонід Полтава часто казав: «Люблю працювати для дітей!».

Багато працював Леонід Полтава в галузі дитячої літератури, і мав великі успіхи. Письменник створив дві абетки: одну – веселу, де діють їжачки, зайчики, півники; другу – про князів, запорожців, Ґонту, Довбуша і Шевченка. Відомі і інші цікаві його дитячі твори.

У кожному з них, у кожного звіра чи домашньої тваринки – притаманні ті риси, які переходять до людської особистості і переростають , перетворюються з часом, з  етапами росту дитини у стійкість, твердість характеру, незламність, що пізніше і складе патріотизм.

Для учнів середніх та старших класів є цікавими твори Леоніда Полтави – «Батько», «Маленький дзвонар із Конотопу», «Перший закон дружби», «Людина, що з неба впала».

Діяльність Леоніда Полтави не так часто  була об’єктом дослідження, але найгрунтовніша із таких робіт є розвідка Михайла Слабошпицького «25 поетів української діаспори». Саме тут автор праці розкриває головні риси поетичного доробку поета, а дитячі оповідання так і лишаються поза увагою. Тому сьогодні є широке поле для дослідження творів Леоніда Полтави, що адресовані молодому поколінню. Хоча вивчення його біографії також формуватиме  у школярів свідомість, співпереживання і патріотизм.

За збірку поезій для дітей «Моя книжечка» («Лебеді») отримав нагороду на конкурсі Об’єднання працівників дитячої літератури.

Юрій Шерех писав: «Полтава був людиною не просто кмітливою, в його голові з’являлися найнеймовірніші плани та ідеї. Такими, як він сам, були герої його неперевершених дитячих творів. Їх об’єднує передусім дієвість, стійкість і незламність, прагнення до волі і жадоба до життя, бажання бути корисними суспільству, здатність на самопожертву.

Такими були дід Яким – старий дзвонар та хлопчик Павлик із твору «Маленький дзвонар із Конотопу». Маленький хлопчик кинувся до великих дзвонів, аби сповістити про біду: зранюючи тіло і малі руки об жорстоку мотузку, дзвонив, що є сили, і цей вчинок спрямував хід бою, зруйнувавши плани нападників. Він врятував місто і тим самим допоміг гетьману Іванові Виговському здобути славну перемогу у Конотопській битві. Вчинок маленького конотоп’янина змінив хід історії. І це є справжній патріотизм!

В основі цього твору лежить національна ідея, яка пов’язана з ідеологією і може або допомагати самоідентифікації особистості, або входити у дисонанс з її побудовою світоглядної системи. Тому дорослим (вчителям) треба бути дуже обережним, коли з учнями говорити про цей твір. А я вірю, що його таки буде включено у шкільну програму вивчення літератури для середніх і старших класів.

Подібний випадок описаний в оповіданні «Людина, що з неба впала». Це оповідання переносить читача у часи Другої Світової війни, але вже за межі України, у далекий Берлін. Це розповідь про родину – Василька, Марію та їхню маму (для хлопця нерідну), яких везли до Німеччини, як і багато інших родин і молодих людей. Незвичайна історія трапилася з дітьми, і  вони за малий проміжок часу дуже подорослішали. На них лягла велика відповідальність не лише за себе, але й за іншу людину. (доля звела їх з пілотом зі збитого літака.) Український пілот канадської повітряної флотилії знав українську мову, не забув її і не зрікся, бо в родині береглися культурні цінності. Дітям він здався рідним і близьким, добрим і безстрашним. Вони уміло і обережно переховували раненого льотчика, ризикуючи життям, але ні на мить в їхніх очах не було вагання і страху. Оптимістичне закінчення твору: живе в Канаді  канадійський пілот-українець, що часто літає над будинком у Канаді, де мешкають Василько і Марійка. Вона вже мама, а Василь – журналіст і пише про Україну та боротьбу її за волю. Це – патріотизм!

В оповіданні «Батько» також сільський хлопець Павлик, що рибалить на річці Ворсклі, стає свідком втечі шведського вояки Гансена від  московських солдатів. Вирішує взяти  його до себе в дім, а при обшуку  і його мама, і він видають шведа за чоловіка та рідного батька. (Рідний батько не повернувся з битви  під Полтавою). Пізніше швед-батько подарував хлопчикові пістолет, який ще під час Полтавської битви подарував йому якийсь запорожець. «Прибережи, синку, бо Полтавський бій ще не закінчився…» Це говорить про те, що автор був переконаний у тому, що, зрештою, в Україні відбудуться значні зміни…» І, як відомо, не дожив до цієї події лише один рік. Саме в цьому епізоді вбачаються риси справжнього українця, бо тут і переживання, тут і вболівання, і тверде бажання бачити рідний край іншим: щасливим і заможним. В цьому і є патріотизм.

В дитячому оповіданні «Перший закон дружби», присвяченому визвольній боротьбі Української Повстанської армії, головні герої – хлопчик Петрусь та врятований ним під час розливу ріки пес, якого прозвали Плотарем. А перший закон дружби – це порятунок друга від смертельної небезпеки. І наприкінці пес повертає цей борг, рятуючи свого хазяїна, який потрапив у халепу. Йдеться про  маленького розвідника, який перевдягався в пастушка, сходив з гір у села та повідомляв селян про небезпеку від більшовиків. Обшуки лишалися безрезультатними. Тож хлопчик був повноправним борцем  за волю України.

 І тут бачимо завдання, яке ставив перед собою автор, - це виховання патріотичних почуттів у підростаючого покоління.

Оповідання Леоніда Полтави  про дітей стали цікавим матеріалом для усвідомлення правдивих реалій України різних часів. Автору вдалося дібрати найяскравіші і найнапруженіші сторінки історії, щоб простежити за  формуванням дитячої свідомості, моральних якостей дитини, яка  здебільшого виявлялася вищою за приземленість, жорстокість і підступність дорослих… Усі ці оповідання дуже гарно написані, але вони чорно-білі: є позитивні персонажі, а є «чорні» вороги, які себе не проявляють як особистості і діють відповідно до своєї «загарбницької» функції.
Водночас оповідання мають тверде історичне підґрунтя, світоглядну глибину і цікаво написані. Отож патріотизм – це вроджена риса, яку треба, як і різний талант, підтримувати, плекати засобами літератури, в якій ці людські чесноти показані на кращих представниках українського суспільства. Такі твори, як у Леоніда Полтави, були, є і залишаються завжди актуальними!

Сьогодні твори Леоніда Полтави перекладені англійською, французькою, португальською, польською, білоруською та іншими мовами, виставляються на сценах театрів різних країн світу. Ось таким повертається до нас Леонід Полтава. І ми за 30 років незалежності України, завдяки йому також отримали змогу прочитати і осмислити нашу тисячолітню історію по-новому, зробити відповідні висновки.

— І найвеличнішим пам’ятником йому є здобута нами незалежність, яку ми повинні нести в собі, бо

серед засніжених рівнин,

 В коловороті і весни, і літа —

 Народжувались сотні Україн,

Але одна зродилася, щоб жити…

 ***

А в шкільну програму неодмінно треба ввести вивчення творчості Леоніда Полтави та окремих його творів (принаймні, тих, про які сказано вище.)   Дякую.