Дослідницька робота на тему "Українська Гельсінська Спілка"

Про матеріал

Цікава, змістовна дослідницька робота щодо діяльності Української Гельсінської Спілки

Перегляд файлу

ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА

Тема: "Дисидентський рух опору комуністичному тоталітарному режимові: історія створення Української Гельсінської групи"

Зміст

ВСТУП ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Історичні передумови створення УГГ

2. Засновники УГГ та їх діяльність

3. Історичне значення УГГ у розвитку правозахисного руху в Україні

ВИСНОВОК

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Слово “дисидент” в перекладі з латинської означає незгідний - («dissidens») так називають осіб, які в 60-х – на початку 80-х рр. в Радянському Союзі та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Збільшення кількості осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, і осіб, що так чи інакше їх підтримували, дало підставу говорити про “дисидентський рух” в СРСР. Самі учасники цього руху не використовували слово “дисидент” як самоназву. На долю українських дисидентів та їх родин за радянських часів випало чимало випробувань і страждань. Більшість учасників дисидентського руху в Україні пройшли крізь різного роду переслідування, звільнення з навчальних закладів, позбавлення робочих місць та страшні випробування таборами, тюрмами і засланнями. Частина з них загинули у таборах, частина – до кінця життя залишилась на чужині, а інша частина - стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років.

Дисидентський рух в Україні викликає жвавий інтерес у істориків, дослідників, краєзнавців та інших, особливо, діяльність та життєва стежина кожного з представників даного руху. Я вважаю, що обрана мною тема є особливо актуальною, адже, дисидентство та його представники зіграли величезну роль у державотворчих зусиллях українського народу з другої половини ХХ ст.

Особисто мене зацікавила історія створення Української Гельсінської групи, бо на ідеях її учасників виросло кілька поколінь правозахисників, що відстоювали й відстоюють цінності прав та свобод людини.

Українська Гельсінська група - це перша українська правозахисна група, що постала у 1976 році та витримала шалений тиск репресивної машини СРСР й вийшла непереможеною у тій битві, а далі – до першої всеукраїнської правозахисної громадської організації Українська Гельсінська Спілка, яка активно діяла по всій Україні в кінці 80-х – початку 90-х років ХХ століття, виборюючи політичні права українців, й до сучасного правозахисного руху, який консолідувався навколо Української Гельсінської спілки з прав людини, що об’єднала правозахисні організації, – пройшло кілька десятиріч, що умістили роки боротьби та ув’язнень, поразок та перемоги, життя кількох поколінь українських патріотів.

Аналізуючи рух опору тоталітарному режимові у сфері національної політики в 1960-70-х роках, можна помітити, що він знайшов свій вияв в найрізноманітніших формах: від спроб теоретичного чи художнього осмислення становища України в складі СРСР, розгортання петиційних кампаній, цілеспрямованої культурно-просвітницької діяльності, видання позацензурної літератури - до створення різних за спрямуванням конспіративних таємних організацій. Тому вже на початку 70-х років постало питання про створення організацій і груп, які б легально діяли в рамках радянського законодавства та міжнародного права. Однією з перших таких організацій став "Громадський комітет на захист Ніни Строкатової". Вже сама історія його створення заслуговує на пильну увагу дослідників. Подібна зацікавленість пояснюється тим, що ряд правозахисників (Надія Світлична) не без підстав вважають "Комітет" предтечею Української Гельсінської групи…

Аналізуючи обставини створення Комітету, можна твердити, що виник він стихійно, хоча і був обумовлений усією попередньою діяльністю українських правозахисників. Після арешту в Одесі в грудні 1971 р. Ніни Строкатової, дехто з її однодумців вирішили розпочати петиційну кампанію на її захист. Причому, здійснювати її не поодинці, а спільними зусиллями, координовано і цілеспрямовано. Так з'явився "Громадський комітет на захист Ніни Строкатової", декларацію про заснування якого 21 грудня 1971 р. підписали Петро Якір, Ірина Стасів-Калинець, Василь Стус, Леонід Тимчук, В'ячеслав Чорновіл. В декларації, зокрема, говорилося, що "...Громадський комітет захисту Ніни Строкатової створюється на основі гарантій Конституції СРСР, Декларації прав людини та Пакту про громадські і політичні права, у своїх діях він дотримуватиметься радянських законів. Дії Комітету полягатимуть: - у зборі фактів і документів та матеріалів, що торкатимуться особи Ніни Строкатової і "справи", в ознайомленні з ними державних та правових інстанцій та представників громадськості; - в організації при потребі збору підписів під зверненням на захист Н.Строкатової; - у зборі коштів для допомоги Н.Строкатовій та її чоловікові, політв'язневі, позбавленому у зв'язку з арештом дружини будь-якої моральної і матеріальної допомоги;

- у домаганні гарантованої законом гласності судового процесу;

- у гарантованому оскарженні перед касаційною та іншими інстанціями звинувального вироку, якщо такий буде винесений". На жаль, як зазначав В.Чорновіл, який разом з І.Стасів стояли біля витоків "Комітету", останній фактично не встиг розгорнути ніяких дій через арешт частини його учасників. Разом з тим, вже сам досвід створення легальної правозахисної організації мав своє позитивне значення. По-перше, він переконав у доцільності об'єднання зусиль найбільш активної групи правозахисників; по-друге, проклав шлях до створення такої правозахисної організації, яка б опікувалася долею не окремого політв'язня, а й взяла на себе координацію усього правозахисного руху. Нові спроби створення легальної національної правозахисної організації спостерігаються в середині 70-х років і спираються на ті реалії, які склалися на той час у внутрішній і зовнішній політиці СРСР.

У середині 1970-х років політичне протистояння між СРСР і країнами Заходу сягнуло апогею, а «холодна війна» будь-якої миті могла перейти в «гарячу» фазу. Тому, у зв’язку з цим, 32 країни Європи (окрім Албанії), США, Канада та СРСР після тривалих переговорів і консультацій підписали 1 серпня 1975 року в Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі. Цим актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни. Крім того, СРСР забезпечив собі статус партнера у торгівлі з Заходом. Але в обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, її статті 19: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін, і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Прикінцевий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі прирівнювався до національного законодавства. Його підписання Радянським Союзом відкривало юридичні підстави легально і цілком законно боротися з порушенням прав людини в умовах тоталітаризму. Першими цим скористалися московські правозахисники – однодумці академіка Андрія Сахарова – 12 травня 1976 року була створена Московська громадська група сприянню Гельсінських угод. Другою стала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Надалі такі групи створено в Литві, Грузії, у Вірменії. Подібні правозахисні організації створювалися в європейських країнах соцтабору: в Польщі, Чехословаччині. Таким чином, гельсінський правозахисний рух швидко став міжнародним.

Легальну правозахисну організацію в Україні створено з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка, генерала армії Петра Григоренка, хіміка Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка. Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніла Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.

9 листопада 1976 року вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Саме цей день символічно вважається датою заснування Української гельсінської групи. Декларацією було проголошено створення правозахисної організації та оприлюднено її мету і завдання, головне серед яких – ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської Наради та світової громадськості з фактами порушення прав людини в Україні та прав українців, які мешкають в інших республіках Радянського Союзу. У програмному Меморандумі №1 викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид, розкуркулення, Голодомор 1932-1933 років, політичні репресії 1930-х років, ліквідація УПА, тотальна русифікація, переслідування шістдесятників. Відзначалася конституційна правомірність виходу України зі складу СРСР. Українська Гельсінська група – це перша легальна правозахисна організація в Україні, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. В Декларації УГГ зазначалося: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою". Підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ. Це – Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович, Оксана Мешко, Олекса Тихий, Ніна Строката-Караванська, Микола Матусевич, Олесь Бердник. Очолив організацію відомий поет і прозаїк Микола Руденко.

“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”, – саме з цієї цитати статті 19 Загальної Декларації прав людини починався текст Декларації Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Починався український правозахисний рух.

Член УГГ, політв’язень Василь Овсієнко згадує: «Усього в Групу вступила 41 особа. Крім того, 1982 року УГГ поповнилася двома іноземними членами (естонець Март Ніклус та литовнць Вікторас Пяткус), а в кінці 1987 року в неї було кооптовано ще шістьох… Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні громадяни: явочним порядком здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані».

30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів оприлюднила УГГ до кінця 1980-х років.

Крім того, з усіх гельсінських груп в СРСР тільки українська продовжувала діяти у таборах. У неволі виходили її документи. Закордонне представництво Гельсінської групи видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні», діяло видавництво “Смолоскип”, інформаційні повідомлення лунали на «Радіо Свобода». Сила і велич українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР. Вони заслужили належної поваги в світі.
Діяти на законних підставах, захищаючи права людини – зовсім не означало вільно та без перешкод, не зважаючи на те, що комуністичні країни зобов’язалися дотримуватися Гельсінських Угод. Громадські активісти відразу відчули на себе тиск каральної тоталітарної системи.

“Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську Групу в Україні, я похолола, – згадує голова Московської Гельсінської групи Людмила Алєксєєва про приїзд до неї Миколи Руденка і Левка Лук'яненка. - На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ”.

Усі члени УГГ зазнали з боку радянської влади переслідувань; усі побували в тюрмах, таборах, або психіатричних лікарнях. Загальний термін ув’язнення всіх членів УГГ складає страшну цифру – понад 550 років. У грудні 1976-го почались перші обшуки серед членів-засновників Групи. Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику - порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю німецьку ґвинтівку. Руденка і Тихого 1 червня 1977-го засудили на 12 та 15 років таборів і заслання. Обшуки у справі Руденка і Тихого торкнулись усіх членів Групи. В якості свідків допитали десятки осіб по Українї та з Москви.

1978-го Мариновича запроторили на 12 років ув'язнення, Лук'яненка – на 15 років. На місце заарештованих приходили нові люди. Керівництво Групою по черзі перебирали на себе Олесь Бердник, Оксана Мешко, Василь Стус.

ВИСНОВОК

Українська Гельсінська група посідає в історії українського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом із іншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави і розвитку громадянського суспільства.
1 квітня 2004 року (у день смерті Миколи Руденка) була заснована Асоціація правозахисних організацій – Українська Гельсінська спілка з прав людини.

Її метою є реалізація та захист прав людини й основних свобод завдяки сприянню практичному виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта Гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України у сфері прав людини та основних свобод. Асоціація є правонаступницею Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

«Українська Гельсінкська Група об’єднала людей різного світогляду й національностей, бо правозахисники розуміли: за колоніяльного становища про дотримання прав людини не може бути й мови – незалежність же всім уявлялася як імовірний ґарант свобод. Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився найстійкішим».

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

http://www.law.nau.edu.ua/uk/molod-i-zakon/1920-281116mz1

Бажан О.Г. Українська Гельсінська група: легальна форма протистояння тоталітарному режимові в УРСР- НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 14. ІСТОРІЯ. Україніка та європеїстика.

Вадим Бережний : Гельсінський рух: три покоління правозахисників

1. Світлична Н. Погром з продовженням//Сучасність. -1983.-№3. -С. 78.

2. Сучасність.-1973.-№1.-С. 119-120.

http://www.law.nau.edu.ua/uk/molod-i-zakon/1920-281116mz1

http://territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/- Українська громадська група…

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lystopad/9/1976-utvorennya-ukrayinskoyi-gelsinskoyi-grupy - 1976 - утворення Української Гельсінської групи – УІНП

maidan.org.ua - Що таке Українська Гельсінська група?