Дослідницька робота «Ознайомлення з екологічної ситуацією на прикладі с. Любині»

 

 

 

 

Дослідницька робота

«Ознайомлення з екологічної ситуацією на прикладі с. Любині»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст:

1. Місце розміщення та походження його історичної назви;
2. Характеристика природно – кліматичних умов;
3. Фауна і флора, її коротка характеристика і шляхи збереження;
4. Соціальна сфера;
5. Види підприємницької діяльності, в тому числі з розвитку туризму;
6. Екологічні проблеми, пов’язані із виробничою діяльністю та шляхи їх вирішення;
7. Перспективи розвитку екологічного та зеленого туризму, агротуризму (описуються для тих населених пунктів, де ці види туристичного бізнесу матимуть перспективу розвитку);

Висновок.

Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Місце розміщення та походження історичної назви.

 

Любині – село Яворівського району на Львівщині – знаходиться в чотирикутнику, що утворений містечками Яворів, Судова Вишня, Мостиська, Краковець.

Відстань з Любинь до Яворова 17 км., до Краківця 7 км., до Мостиськ 14 км.

Територія Любинь межує з територіями сусідніх сіл Поруденко, Бунів, Арламова Воля, Соколя, Сарни, Морянці, Роснівка.

Північною частиною території села протікає річка Щан, притока річки Шкло. До Щану з півдня на північ пливуть води з цілої території села малими потоками, що об’єднуються в річку Веселку.

Довжина річки Щан – 25 км. Течія повільна, дно мулисте. Від Порудна і нижче називається ця річка також Щаном. З Краковецького ставу води річки Щан впадають в річку Шкло, вже на сучасній польській території, впадає до річки Вишня і разом їх води впадають до ріки Сян, у Віслу і в Балтійське море.

Топографія. У південні частині місцевість села Любині підноситься до відмітки 263 м. над рівнем моря. Загальний ухил місцевості – на північ. В середньому с. Любині підноситься до відмітки 255 м. на рівнем моря.

Площа території села в його границях – 18,8 км²., в тому числі: рілля – 9 км²; сінокоси – 2,2 км²; пасовище – 4,3 км²; ліч – 1,1 км²; забудова – 2,2 км².

До особливості місцевої топографії слід віднести те, що на межі між Яворівським і Мостиським районами є підвищена гряда, яка тягнеться по лінії захід – схід з відмітками місцевості над рівнем моря в Сарнах – 253 м., в Любиних – 263 м., Бунові – 282 м., в Рогізні – 289 м.

Ця гряда ділить потоки ручаїв на північ, до річки Щан, і на південь до річки Вишня.

Топоніміка. Термін топоніміка – грецького походження: топос – земля, оніма – ім’я, значить – назва місцевості. Вважається, що кожна місцевість одержувала свою назву в часи, коли люди освоювали, обживали дану місцевість. Ті назви, як правило, зберігаються віками.

Отже, місцеві назви звучать так:

Частина села Любині: Село, Середина, Галайки, Кінець, Болоня, Застав. Окрему забудову займає Воля Любинська.

Присілки. Липник, Роси, Глухів, Семени (Семени – в південно-східній частині Волі Любинської). Тепер вулиці отримали інші назви: Росянська, Глухівська, Молодіжна, Середнянська, Церковна і Центральна.

Поля: Липник, Колонія, Полуйки, Жура винець, Берестина, За Потоком, Зади, Підбочина, Камінка, За Вигоном, Грунь, Вугляриська, Глиниська, Лотока.

Луки (сінокоси): Долини, Пастівник, Лози, Стависька, Босяків, Руденко, Галайківка, За Ровом, Муха, Броди.

Пасовиська: Липник, Галайки, Болото, Дубник.

Ліси: Зубаль, Великий Ліс, Березник.

Озерця: Лабине Болото, Вирі.

Річки: Щан, Веслянка.

Дороги: Гостинець, Вигін.

Із вищевказаних топонімів нам буде цікаво розглянути звідки взялася назва дороги Гостинець.

Ще недавно, років 15 тому, це була ґрунтова дорога між Любиними і Волею Любинською, довжиною трохи більше одного кілометра. Дорога широка, піщана, обсаджена з одного боку старезними вербами.

З історії України знаємо, що в давнину, ще за княжих часів, купців називали гостями, тобто бажаними людьми. Дороги, якими купці везли свої товари, називали гостинцями. Ті дороги (гостинці) були строго визначені. Їхати купцям із своїм товаром іншими дорогами заборонялось.

В давнину на річці був млин зі своєю греблею і ставом. Залишки млина були видні до недавнього часу, а старожили ще пам’ятають мельника – Оріховського Юрія.

Котра частина села будувалася першою? Яка була послідовність забудови села? Про це не маємо жодних писаних документів, а виходячи з назв частин села, можемо допустити таку версію.

Перші поселенця побудували свої дворища на правому березі річки Веслянки по обидва боки потоку, що пливе зі сходу (нині з Глухова) і впадає у Веснянку. Ця забудова започаткувала поселення, котре ще, можливо, не мало назви, і звали цю забудову просто Село. Можливо в ті часи, або й пізніше, інші родини побудували свої дворища за кілометр на південь від того Села, але знову таки на правому березі Веснянки. Ця частина забудови зветься Галайки. Напевно знаємо, що назва ця походить від прізвиськ перших поселенців (Галайко).

А вже забудова між Селом і Галайками, що з’єднала їх в одне ціле, зрозуміло, одержала назву Середина.

Йшли роки. Кількість населення зростала, як за рахунок природного приросту, так і, можливо, за рахунок нових прибульців. Тоді забудова пішла північним напрямком від Села. Ця остання частина забудови одержала назву Кінець. А Село стало центральною частиною Любинь.

Пройшли віки, а мешканці Любинь і сьогодні не вживають назви «Центр» або «центр села», а лише «Село».

В розмові це звучить так:

     - Куди йдеш?

     - В Село.

     - Де ти був?

     - В Селі.

Можна допустити, що присілки Роси і Глухів, а також частина села Болоня і Застав будувалися після того, як забудова Кінця вперлася в північній частині в річку Веснянку (тут вона повернула на схід), а далі нікуди, бо там уже територія села Морянці.

Останніми, напевне, будували свої двори ті, що на Липнику, бо на такі неродючі ґрунти вимушено йшли тоді, коли всі кращі ґрунти вже були в користуванні інших.

Територія, де сьогодні розташоване село Любині, належало поміщикові Боню, який жив приблизно в трьох км. від сьогоднішнього села. Король Владіслав в 1349 р. віддав землі пану Боню, куди останній поселив своїх кріпаків. Бонь вів розгульний спосіб життя, що привело до його розорення. Тому частину помістя змушений був продати. Територію де сьогодні розташоване село Любині, купила пані Любинська, яка приїхала з околиць Ярослава. Звідси назва села – Любині.

Найдавніший архівний документ, в якому згадано про село Любині, датований 28 лютого 1436 року, але то написано про вже існуюче село, а не про початок його забудови.

Те саме відноситься до сусідніх сіл містечок. Всі вони на той час існуючі. З історії перших ста років польської окупації Галичини не знаємо прикладу, щоб поляки займалися будівництвом нових сіл на Яворівщині. Тому стверджуємо, що Любині, як і сусідні їм села, існували до початку польської окупації, за княжих часів. Проте від якого часу існували – того не знаємо. Можливо, в майбутньому історична наука зуміє відповісти на таке запитання по кожному селу.

Цікаво нам було дізнатися, про що мовиться в тому давньому архівному документі, який вперше повідомляє, що існує село Любині.

Це запис в актових книгах перемишльського земського суду, вчинений 28 лютого 1436 року. Писано латинською мовою. Перекладу на українську або польську мову не існує.

Надруковано латиною з архівного першоджерела на стор. 5 у книзі «Akta grodzkie i ziemskie», том 13, Львів, 1888 р. запис цей (оригінал) зберігається у Центральному Державному історичному архіві (ЦДІА) у Львові. Цим записом перемишльський земський суд зафіксував постанову, за якою шляхтич Будив ой одержує спадкове право управляти (керувати) королівським селом Любині; його брат, шляхтич Георгій, наділений селом Дунковичі, а Петро Караш одержує село Рушвичі в Перемишльському окрузі. З подальших архівів документів дізнаємося, що державцями в Любинях є двоє братів Будивоїв.

 

 

 

 

 

2. Характеристика природно-кліматичних умов.

 

На Яворівщині клімат та погодні умови в основному однакові, бо весь наш край порівняно невеликий (155 тис. км².) і розташований на паралелі - 49° 50´ пн. ш. Тому в цілому клімат є помірно континентальний. Однак і на такій невеликій площі є погодні відмінності, температурні особливості і метеорологічні несподіванки. Майже кожен яворівчанин звернув увагу на те, що бувать дні, коли в одних населених пунктах падає дощ, а в інших – ні. В одному селі весняні заморозки звели нанівець посіви, інших лихо обминуло. Для того щоб зрозуміти такі погодні капризи, треба орієнтуватись в особливостях формування клімату. А клімат залежить від рельєфу. Територія Яворівщини горбиста. Височина Розточчя є своєрідним кліматичним бар’єром в Європі. Згідно з класифікацією помірно континентального клімату Розточчя знаходиться в перехідній зоні від помірно теплого західноєвропейського клімату до помірно континентального східноєвропейського. Кліматична неоднорідність зумовлена положенням Розточчя між вологими Прибалтійськими низовинами з півночі, сухими степами з південного сходу і Карпатами з півдня. Ще в минулі століття зауважили, що південний схил Розточчя тепліший завдяки захисту його розтоцькими пагорбами від північних вітрів. Тому середньорічна зимова температура в середньому на 0,5°С, а в літку на 1,0°-1,5° вища на південних схилах тобто і у селі Любині. Найхолоднішим місяцем у с. Любині є січень, середньомісячна температура якого -4,5°С. середні температури липня +21,0° – +21,5°С. Середньорічні температури повітря = +8°С.

Ця місцевість одержує до 163,5 ккал/см² сумарної радіації за рік. Максимальне її значення припадає на липень – 16,6 ккал/см², а мінімум – на грудень – 1,1 ккал/см². У таких умовах формується помірно вологий клімат [Геренчук, 1972].

Над моїм краєм проходять різноманітні повітряні маси. Панівним є повітря помірних широт або полярне. В усі пори року спостерігається морське полярне повітря, яке в взимку приносить похмуру з туманами погоду, викликає відлиги, а в літку несе нестійку холодну погоду зі зливами та грозами. Приходить і до нас у зимовий і весняний періоди континентальне арктичне повітря, яке приносить холодну безхмарну погоду, низькі мінімальні температури. Також на територію мого краю на весні та в літку проникає тропічне повітря. Континентальні тропічні повітряні маси зумовлюють в літку найвищі температури. Морське тропічне повітря викликає теплу, хмарну погоду з туманами і мжичкою.

Середня річна швидкість вітру становить лише 4 м/сек. Велика залісненість горбистого Розточчя сприяє зменшенню швидкості вітрів.

Середньорічні показники опадів коливаються у межах території від 600 до 650 мм. Найбільша кількість припадає на червень – липень і становить 95 – 100 мм. за місяць, найменша – на січень – лютий 35 мм.

В цілому моя місцевість характеризується м’яким кліматом, що сприяє для відпочинку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Фауна і флора, її коротка характеристика і шляхи збереження.

 

Яворівські ліси єдині на Україні, в яких на порівняно невеликій території сконцентрована велика розмаїтість деревних порід, що виділяються високою продуктивністю і стійкістю. Тільки в наших лісах і частково кримських ростуть поруч сосна, дуб і бук. Таке поєднання дерев вважається унікальним, так як має велике рекреаційне значення, а також є еталонним для реконструкції похідних насаджень.

Для с. Любині характерна висока лісистість. Тут найбільше поширені грабово-дубові, сосново-дубові, соснові ліси, а в пониженнях - вільхові.

Флора Яворівського район, а зокрема, с. Любині, налічує близько 700 видів судинних рослин. Із них до Червоної книги України занесено 18 видів: баранець звичайний, плаун річний, сальвінія плаваюча, булатка великоквіткова, булатка довголиста, гніздівка звичайна, зозулині сльози яйцелисті, коручка широколиста, любка дволиста, любка зеленоквіткова, пальчатокорінник травневий, пальчатокорінник плямистий, коральковець тричі надрізаний, зозулині черевички справжні, підсніжник звичайний, білоцвіт весняний, лілія лісова, валеріана дводомна.

Серед безхребетних тварин особливим багатством відзначається фауна комах. На території знайдено такі червонокнижні види, як: вусач мускусний, джміль моховий, махаон, мнемозина, стрічкар тополевий, райдужниця велика, сінниця геро, ендроміс березовий, стрічкарка орденська малинова, сатурнія мала, сатурнія руда.

Серед представників герпетофауни багаточисельними є сіра ропуха, жаба озерна та трав'яна, звичайними - жаба гостроморда, квакша, прудка і живородна ящірки, звичайний вуж. Рідше зустрічається звичайна гадюка, веретільниця ламка, звичайний та гребінчастий тритони. Дуже рідкісним видом є водяний вуж та мідянка, занесена до Червоної книги України. В орнітофауні парку переважають лісові види. Найчисельнішими є дрібні горобині птахи - зяблик, вільшанка, чорноголова кропив'янка, вівчарики ковалик та жовтобровий, білошия мухоловка, повзик, чорний та співочий дрозди. З хижих птахів найчастіше зустрічається канюк. Найбагатшою за складом та чисельністю є орнітофауна дубових та буково-дубово-соснових лісів. У соснових лісах частіше трапляються синиці: велика, блакитна, чорноголова гаїчка, а також жовтоголовий королик, різні види дятлів. На прилеглих ставах сформувався водно-болотяний комплекс орнітофауни, в якому переважають лиска, попелюх, крижень, великий норець, звичайний мартин. Серед птахів, занесених до Червоної книги України, зустрічаються: малий баклан, косар, чорний лелека, білоока чернь, гоголь, скопа, орлан-білохвіст, малий підорлик, змієїд, рудий шуліка, лунь польовий, сірий журавель, кульони великий та середній, коловодник ставковий, пугач, довгохвоста сова, сірий сорокопуд.

Серед ссавців найвищою видовою різноманітністю відзначаються гризуни, найчисельнішими є жовтогорла миша і лісова полівка. З мисливських звірів зустрічаються білка, заяць-русак, куниця лісова, тхір лісовий, дикий кабан, козуля, єнотовидний собака, лисиця, а з занесених до Червоної книги - видра річкова, норка європейська, горностай, борсук. В останні роки помітно зросла чисельність вовка. В 1990 році у р. Щан та Веселка вперше виявлені поселення бобра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Соціальна сфера.

 

Любині мають багату духовну спадщину. Відрізняються своєрідністю, народні звичаї, які хоч і мають спільний корінь із традиціями українського народу, та все ж окреслюють любинську ментальність. Ті неписані закони якими керувались наші предки в щоденних і суспільних справах, народні промисли, любинська пісня і говірка виявилися найміцнішими елементами, що об’єднали окремих людей в одну спільноту.

Духовні корені любинців пересягають дохристиянських часів. Археологам вдалося виявити на наших землях місця поклоніння Дажбогу. Прийняття християнської віри моїми краянами супроводжувалося будівництвом культових святинь.

Коли, і в яких роках була збудована перша церква в Любинях, хто був у ній першим священиком, цього нам не вдалось встановити.

З реєстру податків за 1515 рік довідуємось, що після великих татарських руйнувань (мова йде про набіги орд кримських татар на сучасну Яворівщину), в багатьох селах зруйновані будинки і господарські споруди, опустіли поля, в тому числі у Віжомлі, Вальшаниці, Шклі, Курниках, Тростянці, Передвір’ю, Любинях, Сарнах, Черниляві. Там же написано, що є священики в Любинях, Сарнах, Черниляві, Порудні.

Отже, священика в Любинях татари не вбили. А що з церквою? Стоїть чи спалили? Про це в податкових реєстрах не сказано.

Лише в документах перепису ґрунтів і доходів у1576 році записано, що є церква в Любинях і Бунові. Наступні архівні документи – це перепис ґрунтів і доходів за 1785 рік і 1820 рік. В цих документах уже маємо прізвища любинських священиків.

Отже, у1785 році любинський священик о. Кадилович Іван. Можемо стверджувати, що він уродженець села Любині. А підтвердити це можемо ось чим: одночасно із священиком Іваном Кадиловичем у тому ж 1785 році в Любинях є ще три домогосподарства Кадиловичів.

У 1820 році – в Любинях священик Качковський Манас.

У 1828 році виходить  друком звіт Перемишльської греко-католицької єпархії про церкви свого підпорядкування. Любинська церква через Яворівський деканат підпорядкована Перемишльській єпархії. Звідси дізнаємось, що існуюча в Любинях церква дерев’яна, збудована у 1812 році, освячена в честь св. Пророка Іллі, а парохом у ній є о. Качковський Манас. Значить, у 1812 році збудовано в Любинях нову церкву замість цієї, що згадувалася у 1576 році. Коли упокоївся о. Манас Качковський – нами не встановлено.

Із щорічних звітів Перемишльської єпархії далі довідуємось, що у 1879 році парохом в Любинях є о. Синкевич Іван, він 1815 року народження, рукоположений у 1839 році. Після о. Синкевича – любинський парох о. Йосиф Подлуський, 1840 р.н., упокоївся в 1901 році. Далі парохом в Любинях стає син отця Йосифа – Петро Подлуський, 1869 р.н. Після смерті Петра Подлуського у 1945 році любинським парохом став о. Стефан Кондро, 1890 року народження, упокоївся в 1955 році. Після нього – о. Мирон Яшкевич, 1904 р.н., упокоївся в 1959 році. Далі парохом в Любинях о. Василь Інтиховський, упокоївся у 1979 році. Після 1979 року парохом в Любинях є о. Борис Ковальчук.

У 1936 році церква була капітально перебудована і розширена. Замість трьох куполів збудовано п’ять. Відновлено внутрішнє убранство.

Як і всі церкви Галичини, любинська церква зазнала духовного терору від більшовицької влади: у 1946 році без згоди віруючих церква насильно була підпорядкована Російській Правовій Церкві.

У 1989 році любинська парафія за одностайною згодою віруючих повернулася в лоно Української Греко-Католицької Церкви.

В середині XIX ст. громада с. Любині побудувала дерев’яну каплицю на пасовиську при дорозі, що вела з Любинь до Яворова.

В ті роки на пасовиську було невеличке озеро. На воді озера явилася Мати Божа. Тому громада вирішила збудувати над озером каплицю. У 1926 році каплицю було перебудовано на цегляну. Цеглу на каплицю офірував мешканець присілка Глухова Грицунь Федір, що мав тоді свою невеличку цегельню. У 1993 р. селяни близьких присілків Росів і Глухова від реставрували каплицю і електрифікували її, а у 1995 році встановили біля тієї каплиці скульптуру Божої Матері. На Зелені свята того ж року біля каплиці з участю багатолюдної громади віруючих відбулася урочиста відправа Служби Божої і освячення скульптури Божої Матері.

Як щиру подяку Богові за скасування панщини у 1848 році і в пам'ять про ту подію, віруючі села Любині побудували тоді в центрі села пам’ятний Хрест Свободи. Кожного року 16 травня в церкві відбувалася вдячна Служба Божа.

У 1964 році за рішенням первинної організації компартії, комуністи зруйнували пам’ятний Хрест, уламки вивезли і кинули в бунівський став.

У 1991 році, за ініціативою активістів місцевого осередку Народного Руху України Бодя Василя і Купновицького Володимира, громада села збудувала новий Хрест Свободи. Встановили його на тому ж місці де був збудований попередній у 1848 році.

У1990р. в центрі села завершено будівництво будинку культури і адміністративного будинку (зблоковано). В будинку культури – зал на триста місць, танцювальний зал, бібліотека читальний зал, кінопроекційна, гурткові кімнати. Тепер це будинок «Просвіти».

В адміністративній частині сільради, контора колгоспу, пошта, поліклініка, перукарня, магазин, бібліотека, стаціонарний медичний пункт, стоматологія, аптека.

Поряд з будинком культури споруджено обеліск в пам'ять про односельчан, які загинули на фронті у Другій світовій війні.

Обеліск встановлено в 1974 році.

Любинські старожили зберегли оповіді дідів своїх про те, що після побудови церкви в селі була організована парафіяльна школа для навчання дітей читати, писати і рахувати. Першим учителем в тій школі був сільський дяк, який мешкав недалеко церкви, на прізвище Малярик. Ця парафіяльна школа діяла аж до 1885 року. А з осені 1885 року в Любинях була організована одно класова народна школа.

Першим дипломованими вчителями в любинській школі від її відкриття і до 1914 року були такі вчителі: Балаким  Ганна, подружжя Дочило Іван та Дочило Марія, Чопик Михайло. Після першої світової війни і до початку 30 років у селі вчителювало подружжя Ящиків.

У відповідних документах зафіксовано, що в Любинях :

у 1906 році ― школа одно класова, 1 учитель, учнів 70, мова навчання українська ﴾ тоді писали руська ﴿;

з 1913 року ― школа на 2 класи з українською мовою навчання;

у 1930 році ― школа на 3 класи з українською мовою навчання і 1 клас з польською мовою навчання;

у 1938 році ― школа на 4 класи, навчання повністю польською мовою.

Навчання проводиться на дві зміни, та малі шкільні приміщення вже не вміщали всіх дітей, що бажали вчитися. Громада села вирішила будувати нову, двоповерхову цегляну школу. Для цього декілька років відкладали кошти з власних доходів, бо польська держава не фінансувала таке будівництво для українців. Розпочато будівництво нової школи влітку 1938 року. До вересня 1939 року було збудовано фундамент і стіни першого поверху.

Низка письмових джерел XV ст. вказують, що сучасна Яворівщина була обжита і мала досить густу мережу шляхів. Головний шлях – Городецький – з’єднував соляний шлях з дрогобицьких жуп з польськими північними землями і далі з північно-західною Європою.

На території сучасного Яворова цей шлях схрещувався з перемишльською дорогою, що йшла через села Малнів, Любині, Старий Яжів і далі на Белз і Володимир Волинський. Звідси можемо допустити, що дорога між Любиними і Волею Любинською – це невеликі відтинок тої давньої перемишльської дороги – гостинця. Сучасне шосе Краковець – Львів, між іншим, ще донедавна місцеві люди також називали гостинець.

Любинський гостинець (до Волі Любинської) нині має тверде покриття і по ньому їздять пасажирські автобуси. А колись, як нам бачиться тут їхали валки возів з дрогобицькою сіллю і різним крамом, їхали волами. Якщо заходила ніч, ночували, можливо, в Любинях, бо тут досить паші для волів. Як у кожному селі, була своя корчма з заїздом. В корчмі, крім інших наїдків, напевне, були огірки. Адже це Любині…

Що вирощували любинські селяни на своїх ґрунтах? Вирощували се, що потрібно було, щоб прогодувати свою сім’ю і худобу. Тобто, це були багатогалузеві господарства. Сіяли всі види зернових, в тому числі просо, гречку; вирощували всі види овочів і городини.

Крім того, щоб забезпечити сім’ю робочою (чи і вихідною) одежею, сіяли льон і коноплі. Ці культури давали селянам рослинну олію, але основне їх призначення – домоткане полотно, одежу з якого носили селяни всю першу половину двадцятого століття.

Однак найбільш завзято, із роду в рід, любинці вирощують огірки. Відколи їх вирощують в Любинях – ніхто не знає. Говорять – від віку. Скільки існують Любині – стільки століть тут вирощують огірки. Вирощені огірки в основному ідуть на продаж.

Тому з незапам’ятних часів любинські господарі своїми кіньми і возами везли огірки не лише до близьких містечок – Краківця, Яворова, Мостиськ, а й до дальших – до Радимна, Ярослава, Перемишля. А вже в наші часи, в кінці століття, основним містом збуту любинських огірків є Львів.

Навіть колгоспні часи не стали любимцям завадою для вирощування огірків. На невеликих наділах землі селяни завзято вирощували огірки почергово з картоплею (сівозміну знають).

Огірки – це заробіток любинського селянина на потреби цілого року: податки, одежа, взуття та десятки інших видатків, що забезпечують його буття. Дівчата з сусідніх сіл, коли хотіли жартома посміятися з любинських парубків, називали їх «любинськими огірками». Про те виходити за них заміж не відмовлялися.

 

 

 

5. Види підприємницької діяльності, в тому числі з розвитку туризму.

 

Вигідне географічне положення і сприятливі кліматичні умови с. Любині зумовили його раннє заселення і сільськогосподарське освоєння. Структура виробництва характеризується молочно-м’ясним напрямком у тваринництві, в галузі рослинництва основні площі зайняті під вирощування зернових культур, картоплі, огірки, помідори та льону. На одного мешканця села припадає 1,2 га. землі.

В 2007 році крім господарств населення, яких налічується у селі 620, виробництвом сільськогосподарської продукції займаються два приватні підприємства та 4 фермерських господарств, харчова промисловість базується на місцевій сировині ,у селі функціонує один млин, одна пекарня, цегельний завод.

Наше село славиться глибокими коренями декоративної вишивки. Обробка дерева ще в сиву давнину стала традиційним заняттям односельчан і цю спеціальність батьки передавали дітям. Наші столярі, токарі, різьбярі, стельмахи, бондарі, майстри розпису виробили неповторний стиль повного циклу виготовлення дерев’яних виробів, які завершують художнім оздобленням.

Важливу групу об’ємної різьби становлять традиційні дитячі іграшки – найцікавіше художнє явище народні творчості Яворівщини. Яворівські дерев’яні забавки широко відомі. У селі зосередився центр забавкарського промислу. Цілі сім’ї працюють над констрованням меблів для ляльок, дитячих колисок, коників, возиків, пташок, тарахкалець, сопілок.

У Любинях є значні площі, зайняті болотистими місцями, ставками, озерами, що порослі кущами лози, рогози і шувару. Жителі, що поселилися біля них, здавна використовують рогозу як природний матеріал для виготовлення предметів побутового вжитку: килимків, сумок-кубельок, із шувару плетуть капелюхи, посуду для фруктів, капці, із соломи виготовлять бочки на зерно, хлібниці, килимки, капелюхи, тапочки. У селі також розвинуте гончарство.

 

 

6. Екологічні проблеми пов’язані із виробничою діяльністю та шляхи їх вирішення.

 

На сучасному етапі сільське господарство у Любинях має низку проблем. Щорічно відбувається скорочення земель сільськогосподарського призначення та й використання їх агрофірмами є малоефективним. Неналежно ведеться робота з підвищення родючості землі. Тому врожайність сільськогосподарських культур не є високою. В господарствах зменшується поголів’я худоби, а це стримує зростання виробництва м’яса і молока.

Погіршення умов гніздування, винищування птахів людиною, вирубування старих дуплистих дерев, меліоративні заходи привели до зниження чисельності птахів.

За останні роки у селі спостерігається зниження темпів приросту населення внаслідок диспропорції рівнів народжуваності і смертності.

У с. Любині спостерігається трансформація ландшафту з природного до урбанізованого. Промислові підприємства будувались одночасно із зведенням житлових будинків, для нього характерний зональний тип структури промислових підприємств, але і тут спостерігаються порушення в проектуванні санітарно-захисних зон. Саме промислові підприємства є головними забруднювачами середовища і околиць. Основні фонди підприємств застарілі і потребують технічного переоснащення із значними капіталовкладеннями, яких немає. Отже, функціонування виробничої підсистеми сіл створює проблему, вирішення якої ми бачимо в напрямку тобто розробки комплексу технологічних і управлінських удосконалень і нововведень, які здатні істотно покращити екологічні характеристики підприємства і зменшити його вплив на довкілля та переорієнтації виробництв на задоволення потреб людей в потрібній їм недорогій та якісній продукції з одночасним покращенням екологічних характеристик виробництва.

Стан поверхневих водойм та водостоків в екологічному відношенні є вкрай незадовільним і створює екологічну проблему, що потребує негайного вирішення.

Завдяки сприятливим природним умовам с. Любині і ближні околиці мають значний рекреаційний потенціал і є цікавими об'єктоми туризму. Для того ж, щоб створи рекреаційну зону відпочинку необхідно вирішити питання очищення озер і річок, а також забруднення міста через викиди в атмосферу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Перспективи розвитку екологічного та зеленого туризму, агротуризму.

 

Мальовничі краєвиди села, пам’ятки природи, історико-культурні об’єкти та духовна спадщина все більше привертають увагу туристів. Вигідне географічне положення, сучасна народна магістраль, сусідство Яворівщини і Львова сприяють прокладанню екскурсійних маршрутів. Неменш важливим є прикордонне розташування, що виявляє цінність пам’яток природи та культури для міжнародного туризму.

Особливою рекреаційною цінністю відзначаються дубово-сосново-букові ліси, які приваблюють щораз більше людей, втомлених від щоденної метушні. Наш ліс став улюбленим місцем відпочинку оскільки в ньому з мінімальним залученням технічних засобів максимально задовольняються пізнавальні, естетичні та фізичні потреби людини. Також лагідний мікроклімат чисельні озера, цілющі джерела, мальовничі горби, археологічні пам’ятки, криївки – далеко неповний перелік привабливих місць для розвитку пізнавального туризму.

Чільне місце в інфраструктурі туризму займає народне мистецтво села. Віковий досвід сільських умільців склався в систему декоративно-прикладного мистецтва.

Приманливими об’єктами для фахівців і краєзнавців можуть бути місця археологічних досліджень, що є свідками давнього освоєння любинських земель. Досліджено сліди давніх поселень. Археологи знайшли знаряддя праці, камяні бойові сокири, ножі на крем’яних пластинках.

В наших лісах гартувався повстанський дух українських націоналістів. Тут був один з найактивніших центр бойових дій, тут працював лікар Ю. Липа, збереглись залишки криївок. У селі відновлено і відкрито для відвідування повстанську криївку. Відоме за межами нашого району відпустове місце – каплиця Матері Божої із криничкою. Дерев’яна церква села – це зразок давньої сакральної архітектури.

 

Висновок.

 

Моє село Любині – це букет божественної природи і творіння людських рук. У ньому можна віднайти прекрасні троянди, працьовиту бджілку або безодню блакитного неба в краплині роси. А можна і стебла бур’янів, рани кар’єрів чи лишаї побутових відходів. Одвічна боротьба двох сил. Пропорційно добру і любові розпускаються квіти, а в їх тіні сохнуть бур’яни. Мій край сповнений дивовижних барв, чудових звуків, досконалих рухів і форм. І треба лише широко відкрити очі, аби стати володарем казкових скарбів і справжньої насолоди, порівняно з якими всі інші цінності світу здаються не такими вже й значними.

Людина духовно росте, коли любить,прагне до пізнання природи, бажає розгадати її одвічну загадку. А щоб любити – треба знати. Друкованими і справжніми стежками досліджуймо рідний край, примножуймо його багатства, гідно шануймо невичерпний заряд природної краси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури.

 

1. Павло Фаріон. Пам'ять невмируща. Любині та сусідні села Яворівщини. Історико-краєзнавчий нарис. – Львів: Ліга-Прес, 2011.
2. Наталія Косик, Леся Косик. Скарби Яворівщини. – Львів:Логос, 2009.
3. Геренчук К. І. Природа Львівської області. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1972.
4. Петрушевич А. С. «Записки з Галичини за роки 1500-1600». – Львів, 1912.
5. Петрушевич А. С. «Сводная Галицко-Русская летопись с 1600 по 1700 год». – Львів, 1874.
6. Петрушевич А. С. «Сводная Галицко-Русская летопись с 1700 по 1772 год». – Львів, 1887.
7. Петрушевич А. С. «Сводная Галицко-Русская летопись с 1772 до конца 1800 года». – Львів, 1889.
8. «Яворівщина і Краковеччина» // Регіональний історично-меморіальний збірник, виданий у Нью-Йорку. – 1984.
9. Часопис «Українська думка». – 9 жовтня 1920р.