Дослідницька робота по історичному краєзнавству на тему " Дисидент Степан Демидович Кожум'яка"

Про матеріал

Цікава дослідницька робота про життя та діяльність мого земляка, дисидента з Новомиргородщини, що на Кіровоградщині, Кожум'яку Степана Демидовича.

Перегляд файлу

ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА З ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

Тема: "Долі українських дисидентів та їх родин за радянських часів:

Степан Кожум'яка - український патріот - дисидент, борець за культурно-духовні права українського народу."

Зміст

ВСТУП с. 4

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Життєва стежина Степана Кожум’яки. с. 5
Формування патріотичної свідомості та дисидентська діяльність Степана Демидовича. с. 9

3. Літературно-краєзнавча спадщина Степана Кожум’яки с. 11

ВИСНОВОК с. 15

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ с. 16

ДОДАТКИ с. 18

ВСТУП

Слово “дисидент” в перекладі з латинської означає незгідний - («dissidens») так називають осіб, які в 60-х – на поч. 80-х рр. в Радянському Союзі та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Збільшення кількості осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, і осіб, що так чи інакше їх підтримували, дало підставу говорити про “дисидентський рух” в СРСР. Самі учасники цього руху не використовували слово “дисидент” як самоназву. На долю українських дисидентів та їх родин за радянських часів випало чимало випробувань і страждань. Більшість учасників дисидентського руху в Україні пройшли крізь різного роду переслідування, звільнення з навчальних закладів, позбавлення робочих місць та страшні випробування таборами, тюрмами і засланнями. Частина з них загинули у таборах, частина – до кінця життя залишилась на чужині, а інша частина - стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років.

Дисидентський рух в Україні викликає жвавий інтерес у істориків, дослідників, краєзнавців та інших, особливо, діяльність та життєва стежина кожного з представників даного руху. Я вважаю, що обрана мною тема є особливо актуальною, адже, дисидентство та його представники зіграли величезну роль у державотворчих зусиллях українського народу з другої половини ХХ ст.

Степан Кожум’яка народився у місті Новомиргороді Єлисаветградського повіту 4 грудня 1898 р. Батько – Демид Кожум’яка був великим землевласником, займався городництвом, розширював садибу та деякий час обирався до Златопільської земської управи.

Мати – Ївга Кожум’ячиха (дівоче Бондар), із дрібних міщан, по дідові мала купецьке звання третьої гільдії . Дід Бондар у другій половині XIX століття наймав на випас овець землі – від Новомиргорода до сіл Патринове, Ерделеве, Хмельове, хуторів Козакова Балка, Глодоси. Восени отару овець приганяли у Норомиргород за річку Велика Вись, де жив дід Бондар. Там їх різали і витоплювали з них сало (або лій, як тоді казали). Від того часу це урочище за Виссю називають Салганом (від слів сало гнати). З того жила і вчилася велика родина: десятеро дітей, батько, мати та дві баби й дід. Брат – Василь Кожум’яка брав активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу 1920-30-х років.

Навчався Степан Кожум’яка спочатку в народній школі Новомиргорода, а потім вступив на земські педагогічні курси до Єлисаветграду, які закінчив у 1917 році, одержавши звання народного вчителя. Студіюючи педкурси, випускав рукописний журнал «Лісовий струмок», де в одному з номерів помістив допис «Більшовизм», у якому піддав жорсткій критиці радянський лад. У 1922 році Степан Кожум’яка разом з освітянами Новомиргорода організував редколегію і почав видавати ілюстрований журнал “Перша ластівка”. Брав участь у сільськогосподарській комуні “Рілля”. За суперечку з політруком на курсах він був звільнений із посади завідуючого Новомиргородською школою. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветградського відділу освіти, який у 1923 р. направив його на навчання до Одеси. Після закінчення факультету соціального виховання Одеського інституту народної освіти, у 1926 році, Степан Демидович вступив на мовно-літературне відділення ОІНО, яке закінчив у 1928 році .
Неодноразово на різного роду зібраннях студентства і професури Степан Демидович говорив, що Україна виступає в ролі московської колонії; багатства України різним чином висмоктуються й Москва будує за рахунок України фабрики й заводи в РСФСР. Навесні того ж року він мав здавати державні іспити, але був заарештований ДПУ, а згодом засланий до Йошкар-Оли на 3 роки. У вироку по справі 1928 р. повідомлялося, що Степан Кожум’яка проявляв себе як активний антирадянський елемент, шовініст-самостійник, прихильник економічної та політичної незалежності України; був невдоволений існуючим ладом; вважав, що необхідно виховувати молодь, яка б стала на захист прав пригніченого українського народу. У м. Новомиргороді та м. Одесі неодноразово відкрито виступав проти політики радянської влади. У 1928 році Степан Кожум’яка познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною Ніколаєвою. Отримавши атестат про закінчення факультету іноземних мов Лозаннського університету у Швейцарії (1914 рік), вона, знаючи 5 європейських мов, стала викладачкою мовного факультету Одеського інституту народної освіти, отож суттєво вплинула на формування національного світобачення Степана Кожум’яки.

У 1931 р. Степан Кожум’яка повернувся із заслання. І відразу вирішив вступити до Харківського автомобільно-шляхового інституту на факультет будівництва автомобільних шляхів. На це його наштовхнуло те, що американська компанія «Форд» будувала у Нижньому Новгороді автозавод. “Раз випускають автомобілі, потрібні для них і шляхи, які треба будувати”. У 1932 році Степана Кожум’яку взяли до цієї компанії на роботу начальником тарифно-нормувального бюро, а потім призначили лінійним інженером на маршруті Черкаси–Умань–Гайсин.

29 грудня 1937 року Степан Демидович був знову заарештований й засланий у Самарлаг Куйбишевської області. Крім загальної фрази про «захисника козацької волі» були й конкретніші звинувачення щодо Степана Кожум’яки: участь у націоналістичній контрреволюційній організації, націоналістична агітація. Прибувши до Самарлагу, С. Кожум’яка працював на будівництві авіазаводів та секретних об'єктах "A" і "Б". Об’єкт А – це величезна радіостанція з високою радіощоглою, яка мала замінити московську радіостанцію на випадок евакуації Москви. Об’єкт Б – гігантське підземне сховище (бункер), куди повинен був переселитися уряд з Москви . Бункер в Куйбишеві будувався з лютого до жовтня 1942 р. московськими та харківськими будівельниками, шахтарями Донбасу, а також політичними в’язнями. Саме праця допомогла С. Кожум’яці вижити – він знав секрети виготовлення торкретбетону і як цінного працівника його відгодували врятувавши від вірної смерті. У 1946 р.закінчився терміну ув’язнення Степана Демидовича. Після того як дістався до України він працював начальником шляхової дільниці у Златопільському районі на Черкащині . Та з початком 1949 року на нього чекав черговий арешт й заслання на вічне поселення до Красноярського краю. Після викриття культу особи Сталіна повернувся в Україну. 9 липня 1958 постановою Черкаського обласного суду повідомлялось, що його було реабілітовано та поновлено в усіх правах, бо будь-якої його провини не доведено.

1954–1973рр. — працював інженером-автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. Під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала стратегічну автомагістраль Черкаси—Умань—Гайсин—Брацлав (317 км).

1966–1973рр. — займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Зокрема, у Великій Висці — 40 метровий залізобетонний міст, Голованівську — близько 40 м, Новомиргороді — 98 м, Гайвороні, а також у селах Мартоноша, Каніж, Панчеве, Рубаний Міст, Коробчине та ін.

Три арешти, близько 20 років тюрем, спецзаслань і постійний нагляд комуністичної держбезпеки не зломили Кожум’яку : повернувшись до рідного краю у свої 56, Дід Степан (Степан Демидович був колоритною особою, з широким світоглядом, тому люди, які спілкувалися з ним, визнаючи його інтелект, на схилі літ, з повагою називали Дідом) пішов працювати техніком райавтошляхвідділу, а згодом став головним інженером Новомиргородської шляхо-експлуатаційної дільниці №722. Протягом 1954-1973 років Степан Демидович працював інженером-автошляховиком у Златополі та Новомиргороді. І під його безпосереднім керівництвом Новомиргородська ШЕД-722 проклала стратегічну автомагістраль Черкаси-Умань-Гайсин-Брацлав 317км). Степан Кожум’яка разом із робітниками збудували альтанку біля шляху Златопіль – Капітанівка та автопавільйон на виїзді з Новомиргорода на Кіровоград. 1966–1973 рр. — займався проектуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись. Зокрема, у Великій Висці — 40 метровий залізобетонний міст, Голованівську — близько 40 м, Новомиргороді — 98 м, Гайвороні, а також у селах Мартоноша, Каніж, Панчеве, Рубаний Міст, Коробчине та ін.

Протягом зведення шляхів Степан Демидович разом із колегами Іваном Фецовичем та Михайлом Хлопецьким, у 1968 році, підготував рукопис «Автошляхового словника», де українською мовою було подано пояснення до всіх слів і термінів, які траплялися під час будівництва, ремонтів та експлуатації автошляхів, шляхопроводів, шляхобудівельних матеріалів та способів їх застосування. Словник видали у 1995 році у Львові

31 серпня 1989 року Степан Кожум’яка помер. Похований Степан Демидович у Новомиргороді на центральному кладовищі.

Формування національної свідомості Степана Кожум’яки, насамперед, іде від родини, українського національного середовища, шляхів пізнання світу. Вирішальний вплив на формування Степана Кожум’яки мав його батько – Демид Кожум’яка, який ще змалечку прищеплював дітям любов до книг, наголошував на тому, що треба вчитися, бо неписьменним гірко жити. Так, після смерті заможного новомиргородського промисловця Миколи Цвіткова батько купив з аукціону велику книгозбірню в декілька тисяч томів, тому сім’я провінційного містечка мала можливість дуже рано ознайомитися з класиками світової, російської, української літератури. Вже з раннього дитинства Степан постійно перебував у вирі літературного життя. Він не лише стежив за новими творами і перечитував їх, але й любив залишати на книгах і журналах свої міркування з приводу прочитаного, а також висловлював авторам критичні зауваження та побажання. Де б не був Степан Кожум’яка, обов’язково заходив до книгарні, купував потрібні книги та поступово формував власну книгозбірню, яка містила раритетні енциклопедії Брокгауза і Єфрона, Ф. Павленкова, фундаментальну працю «Історія України-Руси» М. Грушевського, твори відомих українських митців – Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Кобилянської, М. Старицького, О. Гончара, В. Симоненка, Л. Костенко та книги російської й світової класики. Коло його зацікавлень було досить широким. Яскраво про це свідчить хоча б та періодика, яку він передплачував, починаючи з 50-х рр.: газети “Літературна Україна”, “Радянська Україна” та журнали “Україна”, “Вітчизна”, “Жовтень”, “Всесвіт”, “Кур’єр Юнеско”, “Український історичний журнал”, “Мовознавство”, “Мистецтво”, “Український театр”, “Народна творчість та етнографія”, “Наука і життя”, “Знання та праця”, “Нові книги УРСР”, “Автошляховик України” та ін. До того ж кожного вечора Степан Демидович намагався отримувати неупереджену інформацію із західних радіостанцій: “Свобода”, “Бі-бі-сі”, “Голос Америки”, “Німецька хвиля” та ін
Життєвим кредом Степана Кожум’яки були слова Великого Тараса Шевченка: “Борітеся – поборите” .

Степан Кожум’яка був переконаним, що саме національне відродження повинно привести до логічного результату – створення незалежної української держави. На питання: « Який день у його житті був найрадіснішим?», не задумуючись, відповів: “22 січня 1918 року – “День проголошення незалежності Української Народної Республіки”. Був прихильником справжнього демократизму, в основі якого право людини на політичне, інтелектуальне, особистісне самовизначення. Степан Демидович вважав, що у тогочасних умовах, коли більшовицька влада змушена була виявляти готовність до компромісу в межах комуністичної доктрини необхідно виховувати інтелігентну молодь, яка б стала на захист національно-культурних та економічних прав українського народу. Інтелігенція повинна вести народ уперед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди й краси. Тому завдання української еліти – постійно і серйозно допомагати своєму народу, жертовно співпрацювати з ним.

Чільне місце у дисидентській діяльності Степана Демидовича займають написання петицій-вимог до Верховної Ради УРСР, редакцій часописів і журналів, зокрема, до редакції газети “Літературна Україна”, де у своїх листах Степан Демидович доводив, що “чужа мова, якою б вона не була, гальмує поступ і розвиток того народу, серед якого вона впроваджується, в усіх сферах життя українського народу. Нерозумно, дико, невиправдано проводиться “затискування” мови багатомільйонного українського народу”, наголошував на тому, що в “Україні є кіностудія ім. Довженка, то чому фільми за повістю М. Коцюбинського “Дорогою ціною”, Лесі Українки “Лісова пісня”, кінофільми про Довбуша та закордонні фільми дублюються лише російською мовою, українські радіопередачі транслюються російською мовою”.
З метою зупинити таку безглузду політику радянської держави Степан Демидович надсилає листи до редакції газети “Радянська Україна”, у звернені до якої, він наголошував на тому, що кожен народ має ретельно оберігати свою мову, не допускати жодних перекручень: «Треба писати Рівне, а не Ровно, Ярина, а не Ірина, Сміла, а не Смела, Наталка, а не Наташа. Настав час уже серйозніше та пильніше стати на захист і виправлення багатющої мови українського народу». У листі до редакції газети “Кіровоградська правда” Степан Кожум’яка писав, що українська мова ігнорується, дискримінується та паплюжиться на кожному кроці, адже до неї впроваджується настійна сегрегація та запеклий апартеїд: “Мова – лихо, а пісня це друге лихо. Адже чарівну українську пісню й глибоку душу народну задушено. Те село, яке 50 років тому дзвеніло піснями, мовчить. Досить розводити всіляке какофонічне, джазоподібне виття малозрозумілими мовами, прикриваючи його пролетарським інтернаціоналізмом. Кожна наша українська пісня є шматочком історії, побуту, звичаїв, культури великого й нерозумного народу” – писав Степан Демидович. У листі до Інституту мовознавства, мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського АН УРСР Степан Демидович вимагає припинити “дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу”, створити “Тлумачний словник української мови”, розширити фольклорну спадщину українського народу, організувати й видавати збірки праць Павла Чубинського як додаток до “Народної творчості та етнографії”, адже українцям необхідно докладно знати свої звичаї, легенди, вірування. У своєму листі до Спілки письменників України Степан Кожум’яка характеризував стан української мови як критичний, засуджував ганебну русифікацію, інсинуації про безперспективність української мови про злиття мов; наголошував на тому, що саме українські письменники повинні піднести рішучий голос на захист мови багатомільйонного народу, яку намагаються задушити якісь потаємні, приховані, темні, реакційні сили.

“Українська інтелігенція грудьми повинна стати за мовні права свого народу” Рішуче доводив Степан Демидович перед високими інстанціями і про необхідність виходу творів зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою. Крім того, він вважав, що українська мова повинна активніше функціонувати як мова науки, тому й упорядкував “Автошляховий словник” разом зі своїми колегами у 1968 році. З вимогою видати словник Степан Демидовичнаписав листа міністрові автомобільного транспорту та шосейних шляхів . Але прохання С.Кожум’яки залишилося поза увагою Міністерства. Клопотав Степан Кожум’яка і про створення єдиного українського правопису та повернення до української абетки вилученої літери «ґ».

Для того, щоб зберегти яскраві сторінки спадщини нашого народу Степан Кожум’яка здійснив ряд краєзнавчих досліджень: наукова розвідка про створення лікарні Г. Дмитрян «Цегляне диво», історичне дослідження «Собор Святого Миколая», «Спомник Кобзарю». Будинок Степана Кожум’яки став своєрідним клубом, у якому знайомилися з міжнародно-правовими актами по правах людини, творчістю шістдесятників.

Серед тих, кого Дід Степан майже щодня приймав у свій “соціалістичний курінь” (так він звав свою хатинку на вулиці Лесі Українки в м. Новомиргороді), був і В. М. Чорновіл. Він прирівняв Степана Кожум’яку до Агатангела Кримського, звичайно, не за знання мов, а за глибину та широту аналітичного мислення. Та сказав, що когось подібного до Степана Демидовича йому за життя не доводилося зустрічати . Ще раз В.Чорновіл та його дружина А. Пашко зустрілися зі Степаном Демидовичем у квітні 1989 р.

Упродовж всього свого життя Степан Демидович намагався брати активну участь у національно-громадському житті. Під час будівництва через Шполу уманського автошляху (1970-73-ті роки) він започаткував традицію вшанування Тараса Шевченка.

Щороку на Шевченківські дні і в день його перепоховання в Україні Степан Кожум’яка привозив до пам'ятників Т. Шевченку у Шполу й Лип'янку вінки, що було виявом величезної громадянської мужності. Степан Кожум’яка став ще й ініціатором встановлення пам’ятників Кобзарю у Новомиргороді та Лип’янці.

Пам’ятник Т. Шевченку стояв у Шполі до 1964-го року. Того ж року місцева адміністрація зняла його, визнавши “несучасним та непотрібним”. Степан Кожум’яка, проїжджаючи у службових справах через Шполу, помітив, що монумента Шевченкові на площі нема. Повернувшись з відрядження, він розповів про це своїм робітникам ШЕД-722. Тоді робітники вирішили перевезти той пам’ятник й встановити його в парку в Новомиргороді, де був колись пам’ятник царю Олександру II, демонтований під час революції 1917р. Згодом робітники звернулися до голови райвиконкому Г. Гуліди. Він радо підтримав ініціативу робітників. Пізніше Кожум’яка разом з начальником рай плану Стороженком, начальником пошти Шрамчевським та іншими робітниками привезли пам’ятник Тарасу в Новомиргород у шляхову дільницю. Але вже скоро Г.Гуліда повідомив, що райком КПУ не погоджується на встановлення пам’ятника. Працівники шляхової дільниці тоді звернулися в Кіровоградський обласний відділ культури, але й це не допомогло. Тоді Степан Демидович разом із працівниками дільниці написали колективного листа в Київ до Українського товариства охорони старовини з проханням про дозвіл на встановлення пам’ятника Т. Шевченку в м. Новомиргороді. Незабаром надійшла й відповідь з товариства за підписом Галини Кирилюк. У ній повідомлялося, що Українське товариство не може надати дозволу на встановлення пам’ятника, бо він “ідеологічно не витриманий”. Поставити пам'ятник на власному подвір'ї Степану Кожум'яці теж не дали, а саму скульптуру згодом реквізували представники Канівського музею. Але Дід Степан встановив-таки за свого життя пам’ятник Шевченкові у селі Лип’янці Черкаської області. Український скульптор Іван Гончар згадує, що десь на початку 60-х років до його оселі в Києві завітав жвавий, схожий на Тараса чоловік і попросив показати домашній музей. «Він із захопленням роздивлявся мої мистецькі скарби. Познайомилися й потроху розговорилися. Степан Кожум’яка розповів, що доводиться мені земляком із Новомиргорода (це 13 км від Лип’янки), що почув про мене в Каневі, а до столиці приїхав у шляхове міністерство, діставати матеріали на мости, які він тоді будував у Кіровоградській області. Потім попросив книгу відгуків і записав враження про музей. З перших хвилин нашого знайомства зі Степаном Демидовичем було зрозуміло, що це непересічна, глибоко ерудована й патріотично настроєна людина. … Його правдиві, відверті думки, висловлені у 60-х роках, вражали до глибини душі, адже в самого боліло за такий стан речей...». Після того вони почали листуватися і згодом домовились про встановлення погруддя Т. Шевченка в с. Лип’янці. Двадцять другого березня 1969 року погруддя Т. Шевченка було встановлено.
Нині у Новомиргороді таки з’явився пам’ятник Шевченку. Пам’ятник було вирішено спорудити в Златополі, через який проїжджав Шевченко. Двадцять п’ятого червня 2010 р., у день 270-річчя Новомиргорода, відбулося урочисте відкриття та освячення пам'ятника.

ВИСНОВОК

Степан Демидович Кожум’яка був представником дисидентського руху, що зародився у 60-х рр. ХХ ст. у Радянському Союзі як форма виступу проти існуючого державного ладу та політичного режиму в країні. Характерною рисою дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу.

Мешканці Новомиргородщини пишаються своїм відомим земляком. З липня 2007 р. у м. Новомиргороді почала діяти кімната-музей Степана Кожум'яки. У листопаді 2015 року його іменем було названо одну з міських вулиць.

Відомий нині письменник-сучасник Олександр Жовна, на становлення особистості якого вплинув його земляк Степан Кожум’яка – дисидент, публіцист, літературознавець, мовознавець, громадський діяч, інженер-мостобудівник, за своїм сценарієм зняв фільм про цього українського патріота, основним лейтмотивом якого стали слова з власної печатки С. Кожум’яки «Борітеся – поборите».

Фільм “Милі мої, українці” розповідає про тяжку страдницьку долю новомиргородця Степана Кожум’яки, за плечима якого 20 років сталінських таборів, життя, покладене на вівтар любові до України, і смерть за рік до такої омріяної незалежності.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

«Планида Степана Кожум'яки». Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник. — Черкаси: Брама, 2004. — 224 с.

Газетно-журнальна періодика

Куценко Леонід. Благословенні ви, сліди…. — Кіровоград: Державне Центрально-Україн. вид-во, 1995. — С. 46;

Орел Світлана. Український аристократ з «куреня» // Дзеркало тижня. — 2009. — 28 лют. — 6 берез.;

Орел Світлана. Юний Шевченко знову… в Новомиргороді // Слово просвіти. — 2010. — 13 лип.;

Устимів Б. Громада — великий чоловік // Народне слово. — 2010. — 1 лип.;

Шульга Віктор. На калиновому мосту // Новомиргородщина. — 2009. — 13 січ.;

Кожум'яка Степан. Одіссея Діда Степана // Альманах «Біль», Вип. 5–6. — Львів: Поклик сумління, 1995. — С. 181—194;

Кожум'яка С. Д. // Реабілітовані історією. Кіровогр. обл.: Н-Миргород. р-н: У 27 т. / Упор. Бондар В. — Кіровоград: Антураж, 2005. — Т. 3.

Інтернет-публікації

Михалковська Єлизавета. Вічний смолоскип Української держави // Український блог «І.ua». — 2013. — 5 лип.

Видатні постаті – Новомиргородська районна рада:Степан Кожумяка//Єлизавета Михалковська, Оксана Бирзул. -2016. Степан Кожум'яка у пам'яті очевидців // «Зі спогадів очевидців» — Спомини очевидців про Ст. Кожум'яку, записані в 1992—1999 рр.

Фото і презентації

В'ячеслав Чорновіл із гостиною у Степана Кожум'яки / Фото С. Лепехи. — Новомиргород: 1989. — травень;

Вінки Степана Кожум'яки до спомника Тарасу Шевченку в Шполі й Лип'янці. 1960—1980 роки;

Степан Кожум'яка- випускник факул. соц. виховання. Одеса, 1927р.;

Мости через річку Велика Вись, побудовані під керівництвом Степана Кожум'яки;

Звернення С.Кожум'яки до спілки письменників. 1968р.;

Батьки та дружина С. Кожум'яки.- Фотоархів.

С. Кожум'яка серед побратимів на засланні. Йошкар-Ола, грудень 1928р.;

Альтанка біля шляху Златопіль-Капітанівка, збудована за участю Степана Кожум'яки. Травень, 1955р.