Дослідження "Долі жінок рідного краю в роки Другої світової війни"

Долі жінок нашого краю в роки

Другої світової війни

(Дослідження)

 ЗМІСТ……………………………………………………………………………1

І. ВСТУП………………………………………………………………………….1

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА……………………………………………………….2

1. Участь жінок нашого краю в наближенні Перемоги……………………..2
2. Партизанські стежки Люсі Яворської……………………………………….3
3. Подвиг Марії Іванівни Таранюк, жительки села Білки…………………..5
4. Важкі роки неволі……………………………………………………………..6
5. Фронтовичка………………………………………………………………….8
6. Доля удови-матері Марценюк Тетяни Олександрівни……………….…..8

ІІІ. ВИСНОВОК………………………………………………………………….9

ІУ. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА………………………………………………9

У. ДОДАТКИ. Презентація……………………………………………………..

І.ВСТУП.

Війна – справа чоловіча. Однак у ХХ-му сторіччі участь жінок у війні, причому не тільки як медичного персоналу, але й зі зброєю в руках, стає реальністю. Особливо масовим це явище стало в період Другої світової війни.

Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Воїном жінка ставала не за вказівкою чи з примусу, а добровільно, за власним сумлінням.

Льотчиці, танкістки, розвідниці, партизанки, зв’язкові, телефоністки, кулеметниці, комірниці, кухарки, лікарки та медсестри. Жінки замінили чоловіків на фабриках, заводах, полях. А ще вони відправляли рідних на фронт, виходжували поранених і, навіть, в такі важкі часи народжували, вигодовували та навчали дітей. Своїми листами на фронт надихали чоловіків на подвиги й підтримували в них віру у перемогу.

Так, у війни не жіноче обличчя. Але загроза, яка нависла над нашою країною і над всім світом в 1939 р., змусила жінок інакше оцінити свої можливості, встати в стрій нарівні з чоловіками, замінити в тилу мужчин, що пішли на фронт. Вони стали прикладом безстрашності і героїзму. Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала свого чоловіка, ростила і виховувала своїх дітей, мало хто писав чи досліджував. Багато молодих дівчат були силою забрані на роботи в Німеччину.[1]

Мета даної роботи показати долі жінок нашого краю в роки Другої світової війни. В ході дослідження опрацьовані публікації районної газети «Трудова слава», використані спогади записані раніше із вуст очевидців воєнних років та спогади про них їхніх дітей.

ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Участь жінок нашого краю в наближенні Перемоги

Із спогадів жительки с. Вербівка Фросини Балахтар:

«Була неділя. Батьки пішли на базар в с.Китайгород, а ми, діти, пасли корови. На полях буяла пшениця, в якій грайливо шумів вітер. Сонце сипало сріблясте проміння, високо в небі співав жайвір. В баби Тодоски на старих деревах кували зозулі, а ми питали їх скільки нам років жити… Коли пригнали корови додому на обід, батьки були вже вдома, плакали і казали, що війна. Ми зовсім не розуміли тоді цього слова…

Через декілька днів  у селі стояв плач. Чоловіків викликали до військкомату,  почалась мобілізація. В небі і вдень, і вночі гули літаки, але вони наше село минали і летіли далі. Із літаків падали папірці, то були листівки,  в яких німці запрошували добровільно їхати до Німеччини на роботу. Потім до села в’їхали німці на мотоциклах, вибрали старосту і наказали відбирати людей для відправки до Німеччини». [2]

25 липня 1941р. с.Білки Іллінецького району було окуповане гітлерівцями. Близькість лісів лякала загарбників, тому вони в селі не перебували, а розмістили свої штаби в Дашеві та Ситківцях. Незабаром на окупованій території почали виникати підпільні групи та партизанські загони.

У партизанів всюди були свої «очі». Своєчасно надходили попередження про наміри окупантів. Майже в кожній хаті для партизан жителі села, а це були жінки, діти і старики, пекли хліб, прали і ремонтували білизну, ділилися одягом. В кожному навколишньому селі були партизанські зв’язківці, які ризикуючи своїм життям, допомагали партизанам передавати важливі документи та відомості. Серед них молоді дівчата – Люся Яворська із с. Шабельна, Ганна Рубцова із с. Вербівка, Софія Рябець із с. Привільного та, можливо, багато імен таких відважних патріоток залишились для нас невідомими. [3]

Про те, що була зв’язковою партизанського загону «За Батьківщину» Ганна Олександрівна Рубцова зізналась перед самою смертю: наче хотіла перегорнути усі сторінки свого нелегкого життя, пригадати усе пережите. Говорила не про свій героїзм, а швидше про страх і небезпеку, що довелось пережити. У своїй місії нічого героїчного не бачила, бо вважала, що кожен на її місці вчинив би так само, адже потрібно було захищати свою Батьківщину, рідну землю. Брат  Ганни, Яків Янчицький, знав німецьку мову, тому гітлерівці примусили його бути у них перекладачем і забрали в Ситковецьке гестапо. Про це дізналися партизани і вирішили скористатись цим для  добування важливої інформації про плани ворога. Під прикриттям родинних візитів до брата, Ганна Олександрівна отримувала відомості і передавала їх партизанам. Дорога від Вербівки до Ситковець неблизька. Доводилось добиратись і в негоду, і в нічний час, боялась натрапити на гітлерівців. Секретну інформацію тримала за щокою, написану на папірці, і в разі небезпеки його потрібно було проковтнути. Спогади Рубцової Г.О. записала онучка Вікторія Рубцова у 2006р. [4]                                        

Надія Бурлака із Паріївки закінчила місцеву семирічку, мріяла стати вчителем, поступила в Уманський учительський інститут, та настав 1941 рік. Війна… Відправки в Німеччину на роботу вдалось уникнути, але місцеві посіпаки не давали спокою. Знаючи про діяльність партизанів  в Дашівських лісах, пішла в партизани і Надія, згодом забрала 12-річного брата Кузьму. Доводилось і зброю в руках тримати, і пораненим допомагати, і розвідницею бути.

Одного разу разом з Оксаною Мочульською вона була послана на завдання в Липовець. Оксана і лісник, що підвозив дівчат, повернулись в загін, а Надя потрапила в руки гестапо і була закатована мученицькою смертю. Стояв березень 1944 року, вже було чути канонаду Червоної армії, що наступала. До визволення краю 11-13 березня залишалось декілька днів. Надії Бурлаці було тільки двадцять років. Вона навіки залишилась молодою. [5] 

Коли почалася війна Ганна Демчук працювала учителькою і жила в Жаданах в сім’ї свого чоловіка Федора Демчука, теж учителя. В 1942 році він став керівником Жаданівської підпільної партійно-комсомольської організації.

Згодом сформувався партизанський загін, до якого разом із чоловіком пішла і Ганна. Була створена диверсійна група з восьми чоловік. Очолив підривників Ф.Демчак, сюди увійшла і Ганна.  Громити окупантів почали із «війни на коліях», а зброєю став мирний інструмент – «лапа» і ключі. Згодом виготовляли міни. До кожної операції старанно готувались, бо все пов’язано з великим ризиком. Ганна завжди поруч з чоловіком. До виконання будь-якого завдання ставилася з великою відповідальністю. Була смілива, рішуча, але розсудлива і стримана, надійний товариш, який ніколи не підведе. Дощ, слякота, завірюха – ніщо не спиняло месників. Втомлені, знесилені, мокрі, замерзлі не кожен раз могли вони повернутися в свій захисток – Шабелянський ліс. Тоді днювали на конспіративних квартирах.

Ганна Демчук виконувала багато різних бойових завдань: разом з чоловіком ходила в розвідку, на зв'язок з підпільниками, була членом редколегії «Лісової газети». Писала про подвиги бойових товаришів, редагувала звернення до населення, писала листівки і розповсюджувала їх.

В той час, коли подружжя Демчуків боролось з ворогом у складі партизанського загону, їх п’ятимісячну донечку переховувала сусідка Віра Кухарчук, розуміючи, наскільки небезпечним це може бути і для неї, і для дитини, батьки якої – партизани. Через рік Ганна народила ще й синочка Василька, тільки два тижні він був з матір’ю. Наступні десять місяців дитина росла в старости села Вернянка Липовецького району. Після звільнення Вінницької області Ганна забрала дітей і більше з ними не розлучалась. [6] 

2. Партизанські стежки Люсі Яворської

Ім’я цієї дівчини в Іллінецькому районі стало легендою. Найкраще про юну партизанку розповідають очевидці, архівні документи, зібрані краєзнавцем Віктором Васильовичем Мацьком із Кальника. 

Народилася 20 листопада 1924 року в місті Літині на Вінничині. Мати – Годлявська Марія Йосипівна. Уже в 4 роки вона знала на пам’ять ,,буквар” багато віршів. В школі вчилась дуже добре. Росла вона веселою, фізично розвиненою. В 1941 році Люся закінчила 9 класів Іллінецької середньої школи і курси медсестер при лікарні. Під час німецької окупації приїхала до свого дядька в село Шабельню Закревського Романа Романовича - керівника підпільної організації міської охорони.

Із спогадів учасниці війни Олександри Козак:

«Підлітком Олена Яворська прийшла в Іллінецьку середню школу в 1940 році. У неї була руса коса. Добре знала німецьку та польську мови. Легко давалось їй розв’язування задач. Ходили ми в школу з Райок, тож сиділи за однією партою, ділились дівочими секретами. Війна застала нас зненацька. Згодом прислухались до артилерійської канонади, бо фронт наближався. Люся, я, Марія Шулімборська, Валентина Драмарецька вирішили стати санінструк-торами. Пішли на курси в лікарню, де навчали нас перев’язувати поранених, накладати шини. Курс ми пройшли успішно. Залишилось теорію закріпити на практиці. Фронтові події насторожували. Очевидці розповідали про те, що ворожа авіація бомбила Оратівську станцію.

Змовившись, ми вчотирьох попросились у військову частину. Командир задовольнив прохання, сказавши, що санінструкторів у нього немає. У бойовій обстановці перев’язку пораненому першою зробила Люся, бо ми ще боялись крові. Моторошно на душі ставало від стогонів. 

Із піхотним підрозділом відступали до Фронтівки сусіднього Оратівського району. Під станцією командир знову зібрав нас чотирьох, виклав обстановку: «Дівчата, нас оточив ворог. Не знаю скільки ще протримаємося на цій позиції. Вам радив би повертатись додому». Ми так і зробили.

З Люсею Яворською зустрілася я ще раз. Прийшла вона до мене, і почала розпитувати про обстановку. Трохи пізніше Марія Шулімборська шепнула мені на вухо, що Люся є зв’язківцем партизанського загону. Передає у села листівки, від надійних людей забирає зброю.

У моїх спогадах Люся Яворська залишається героїчною дівчиною, відважною партизанкою. Навіть під тортурами нікого вона не видала.» [7] 

Із спогадів Шулемборської М.І.:

«Висока, струнка, із товстою русою косою. Жваві й уважні сірі очі і задерикуватий кирпатий носик робили її лице веселим і привабливим. І, напевне, за її веселу вдачу любили її в селі хлопці і дівчата, з якими вона здружилась… Смілива і рішуча, вона не боялась темної ночі, і в дощ, і в негоду пробиралась потаємними стежками, відомими лише їй із села в село, й знов до партизанського загону доповісти про виконання завдання. А потім, одержавши нові доручення, так само непомітно зникала в темряві ночі…»

В період окупації Іллінеччини німецькими загарбниками у 1942 році Яворська Олена (Люся) разом із Закревським Р.Р. приєднались до партизанського загону, що діяв у Шабелянському лісі. Вона доставляла  в партизанський загін «За Батьківщину» медикаменти, які їм давав лікар з Кальника Даниленко і продукти харчування, а з 5 травня 1942 року по 4 березня 1943 стала зв’язковою загону.

Із спогадів командира партизанського загону «За Батьківщину» Рибаченка Гната Опанасовича: «За моїм дорученням Роман Закревський організував підпільну групу, до якої входила лісова охорона та лісник Боярський Т.В.. Крім сім’ї Закревських, активною учасницею підпільної групи була їх племінниця Люся Яворська. Перебування в лісі перших партизан було важким. Харчів ми не мали. Люся зі своєю тіткою, ризикуючи життям, розшукуючи нас в лісових хащах, в корзинах приносили нам хліб та інші харчі…»

Через Яворську підтримувався постійний зв’язок з підпільними групами Дашева, Кальника, Хрінівки, Копіївки, нею передавалися листівки і повідомлення Радінформбю’ро. В кінці лютого 1943р. під час виконання одного із завдань Яворську О.Д. арештували разом із сім’єю Закревських. Юна партизанка була видана гестапо поліцаєм Щербою, який її знав ще до війни. Люсю відправили до Ситковецької в’язниці, де її жорстоко катували. 4 березня 1943 року Люся Яворська загинула смертю хоробрих. Гітлерівці закатували радянських патріотів у Шабелянському лісі. Могила підпільниці знаходиться в урочищі Соловйове, на місті її розстрілу. За мужність і героїзм проявлений у боротьбі німецько-фашиськими загарбниками нагороджена орденом. [4] 

3. Подвиг Марії Іванівни Таранюк, жительки села Білки.

Різдво 1944-го року . Тринадцятирічна худенька дівчинка обома руками притискуючи до себе клуночок з борошном, яке бігала молоти до сусідки через вулицю, з жахом дивиться в сіре зимове небо, в якому над селом проноситься літак з чорними зловісними хрестами на крилах. Скільки було сили, Рая побігла по безлюдній сільській вулиці, але не встигла подолати і половину шляху додому, як кулеметна черга прошила брудний сніг за кілька кроків перед нею, а літак розвертався на другий захід. Рая пірнула в бокову тісну вуличку і сховалась під деревами. Додому повернулась тремтячи від страху. Разом з матір’ю Марією Іванівною та старшою сестрою Настею вийшли на поріг, дивлячись на далекий ліс за селом, де пікірували німецькі літаки, чулися вибухи і тряслась земля, наче стогнала від болю. Всі знали, що там, в лісі між Шабельною, Василівкою та Білками, передова частина наступаючої радянської армії попала в оточення.

Коли вибухи затихли, Марія Іванівна наказала дочкам не виходити з хати, а сама пішла в напрямку лісу. Йшла і думала про свою гірку вдовину долю, про загиблого в 41-му році старшого сина Васю, про дітей-сиріт. Її чоловік, Борис Якович, не пережив голодомору 33-го і лежав тепер у загальній могилі на сільському цвинтарі. Молодшого сина Митю та дочку Діну вороги забрали в Німеччину. Із п’яти дітей залишилося тільки двоє, Настя і Рая, треба було дбати про них. Та материнське серце наполегливо звало її туди , в ліс, де, як вона знала, в  землянках зранені ворогами гинули бійці, віком як її вбитий син Василь. Всього двадцять було йому.

Прийшла в ліс. Земля зрита вибухами, кругом мертві тіла, а із землянки доносяться крики і стони. Марія покликала поранених, тремтячими руками запрягла в сані кобилу, що ходила неподалік, та стала допомагати бійцям, що виповзали, хто як міг, із землянки. Чотирьох бійців розмістила в санях, коли здалеку побачила між деревами німецьких автоматників, почула постріли. До самої смерті згадувала Марія Іванівна благальні очі молодого тяжкопораненого хлопця: «Заберіть і мене, тітонько…» Не змогла його підняти і винести з землянки, а сам він не міг і поворухнутися. Вискочила із землянки, а німці, ось вони, поряд, жінка хльоснула батогом кобилу і хода з лісу, а вслід над головою свистіли кулі. Вже вдома, коли привезла на подвір’я поранених, діти побачили, що кожух на спині у матері димить. Поглянули – аж дві кулі застрягли у ньому…

Раїса Борисівна згадує ті страшні дні з сльозами на очах. Пам’ятає імена бійців, врятованих матір’ю. Один із них був Вася з Сибіру, гарний чорнявий хлопець. Думали, залишиться калікою, бо сімнадцять ран мав на одній тільки нозі. Але пощастило йому, врятувала його Марія Іванівна двічі – перший раз, як вивезла з того проклятого лісу, а другий – як лікувала. Була ця сільська жінка знаменитим костоправом. Все село до неї зверталося при необхідності.

Раїса Борисівна розповідала, з якими труднощами доводилось переховувати червоноармійців до приходу радянських військ в березні 1944-го року. Вдень ховалися в погребі, а вночі виходили надвір. Марія Іванівна промивала їм рани, перев’язувала. Потім в тісному погребі з’явився ще один , п’ятий поранений, котрого переховувала в сусідній хаті сестра Ганя з чоловіком. Але через тяжку рану передали для лікування Марії. Його ім’я – Лактюнов Тимофій Матвійович, родом з міста Обоянь, що на Орловщині. Після війни надходили від нього листи, сповнені вдячністю. Всі п’ятеро поранених були вилікувані Марією Іванівною і при визволенні села приєднались до радянської армії, яка наступала.

Після війни повернулися з Німеччини дочка і син. Всі труднощі післявоєнного життя, голод і розруху пережила Марія Іванівна з дітьми. В 47-му році за два кілограми колосків, що зібрала вдова в полі, дали їй, матері загиблого воїна і чотирьох сиріт-дітей , аж два роки тюрми, правда, умовно. Все витримала мужня жінка, навіть таку «справедливість». [8] 

4. Важкі роки неволі

 Друга світова війна залишила тяжкий слід, глибокі рубці на серцях і в душах тих, кого зовсім юними вивезли на примусові роботи в Німеччину.  Серед остарбайтерів була і наша землячка Марія Андріївна Кучківська (Перевертень) з Китайгорода. Спогади, записані нею у 1998 р., опубліковані в районній газеті «Трудова слава»:

«12 червня 1942 р. відправляли німці перший набір молоді з України до Німеччини. Всіх зігнали у центр села, не хотілося нам їхати, страшно було, багато нас розбігалось, ховались від страху, але поліцаї з німцями всіх відшукали і відправили підводами на станцію Фронтівка. Погрузили нас у товарні вагони, як скотину, в солому. Привезли в Австрію, в місто Відень. Там пройшли ми дезінфекцію, забрали наші торби з домашніми продуктами, а з крихт нашого домашнього хліба зварили нам куліш, погодували, і повезли дальше до Мюнхена.      

У Мюнхені почали приїжджати за нами купці. Хлопців відділили окремо. Куди їх забрали нам невідомо, а нас почали розбирати. З нашого села вісімнадцять дівчат попали в м. Інгольдштат, що на Дунаї. Привезли нас жити у фортецю. Там була страшна металева брама, за нею здоровенний двір, як яма, навкруги тунелі під землею, а по центрі подвір’я стояв здоровий дерев’яний барак. Там нас і поселили. Зверху росли здоровенні старі дерева, ніхто й не сказав би, що там живуть люди. Вранці поліцаї повели нас колоною на роботу на гільзову фабрику. Там ми на станках чистили гільзи, що вагонами приходили з фронту. Робота була дуже важка, бо гільзи спочатку кидали у котли, де кипіла кислота, потім виймали і давали нам до станків. Пекла кислота за очі, хотілося подихати свіжим повітрям, але ж де? Хіба ховались в туалетах, поки не знайде наглядач. Годували дуже погано. Варили нам суп з сочевиці, чорний та недобрий, гороховий суп з кузками, а найбільше капусту і брукву. Хліба давали на день маленький кусочок. Платили нам 12 чи 15 марок. За ці гроші ми могли купити тільки лимонаду, або якусь брошку чи намисто, з продуктів нам нічого не продавали. Важко було привикати, плакали-ридали за рідним краєм. Почали пісні складати про наше життя. Нам було трішки полегшення.

Ми взнали, що недалеко живе хазяїн, що має свій млин і хто до нього приходив з наших людей, він всім давав по маленькому вузлику борошна. Ми туди стали ввечері йти, але з фортеці не так легко вийти, то ми знайшли мотузка, по ньому спускали кілька дівчат вниз, а самі чекали, коли вони повернуться і знову мотузком їх піднімали. Ще виявили, що в одному з тунелів лежить картопля і хтось там розбив велику шибку. Так як я найменша, мене цією шибкою дівчата впихали в тунель, а я їм звідти подавала картоплю. Потім йшли в баню, кип’ятили в котлі воду, мились і там же в котлі варили в торбинах картоплю.

20 квітня 1945р. прилетіли і до нас кукурузники обсипали фабрику листівками, в яких писали, що привезли подарунок Гітлеру в день його народження. Після листівок налетіли бомбардувальники і розбомбили всю фабрику. Більше ми на роботу не ходили. 26 квітня 1945 року до нас вступили американці. Вони через деякий час приїхали з перекладачем до нас у табір. Передали нам привіт від рідних і сказали, щоб ми не розбігались, скоро вони пришлють за нами машини і відвезуть до наших військ. Привозили продукти, гарно стали годувати, ми одужали і через шість тижнів нас відвезли на територію, де стояли наші війська. Тут прийшлось чекати аж до осені, бо нічим було нас везти. Приїхали ми додому 8 жовтня 1945р.» [9] 

У німецькій неволі довелось побувати й Тарасюк (Подрезенко) Катерині Петрівні, яка до війни проживала в селі Перерост Добрушського району Гомельської області в Білорусії. В Червону армію була призвана 12 липня 1941 року, добавивши собі рік до свого віку, бо хотіла попасти на фронт. З 15 по 27 липня служила санітаркою в 749 кавалерійському полку. 27 липня 1941р. потрапила в полон в районі села Смолка Могилівської області. Була відправлена в табір для військовополонених, а потім потрапила в місто Гановер до хазяїна, де працювала в господарстві до 1943р.. Робота була дуже важкою, доводилось доїти корів, удобрювати землю, копати город, садити і збирати урожай. Пізніше Катерину Петрівну доля закинула у Східну Пруссію, звідки прибула у перевірочно-фільтраційний табір №0324. До тих, хто побував у німецькій неволі, радянська влада ставилась із підозрою і недовірою. За те, що жінка розповідала  що бачила в Німеччині електропраску, швейну машинку, повні погреби консервації, чого в Радянському Союзі тоді ще не було, їй пригрозили ув’язненням і наказали мовчати.  Останні роки свого життя Тарасюк К.П. жила в с.Привільному Іллінецького району. І лише 2 листопада 2004 року, завдяки старанням її дочки Черкес І.Є., жінка отримала посвідчення учасника бойових дій, за рік і три місяці до своєї смерті. [10]

5. Фронтовичка. 

Народилася Бевзюк Наталія Марківнав с. Білки у 1921 році. В 1939р. закінчила Гайсинську медшколу та поїхала працювати в Могилів-Подільський район. В 1941 році за сімейними обставинами переїхала в м. Борислав Дрогобицької області. 23 червня 1941 року була призвана в ряди Червоної Армії. Пережила важкі дні оточення, після чого була направлена Київським воєнним комісаріатом санінструктором у винищувальний підрозділ в Чечено-Інгушетію.

У 1943 році після важкої контузії попала в госпіталь у м. Грозний, де після видужання  залишилась працювати  медсестрою. Поранені поступали постійно. Бувало, чергування затягувалося на добу і більше… Госпіталь був евакосортувальним – рухався за фронтом через Кубань, Курськ, Білорусію до Литви. День перемоги зустріли в Східній Пруссії в м. Кенігсберзі. В липні 1945 року Наталя Марківна була демобілізована і повернулась у рідні місця. Працювала медсестрою в Білківській лікарні до виходу на пенсію.

Наталя Марківна має бойові нагороди: орден Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, медалі «За оборону Кавказа» та «За перемогу над Німеччиною», а також багато ювілейних медалей. [4]

 У війни не жіноче обличчя, але без рятівних рук жінки, теплоти її серця неможливо було обійтися у ті грізні роки. При зустрічах із школярами Наталя Марківна розповідала, як опинилась на фронті, рятувала поранених бійців. Дивуєшся, як ця маленька, тендітна жіночка могла виносити з поля бою обважнілі тіла поранених солдатів. До самої смерті односельчани шанобливо називали Наталю Марківну фронтовичкою. [11] 

6. Доля удови-матері Марценюк Тетяни Олександрівни

22 червня 1941 року німецькі війська вступили на радянську територію. Через два дні в сім’ї Марценюків Семена Кузьмовича та Тетяни Олександрівни народився четвертий синочок – Яків. Коли йому було два тижні від народження, батька забрали на війну. Тож Яків Семенович свого батька зовсім не пам’ятає.   Важко переживала Тетяна Олександрівна, коли в 1943 році одержала похоронку. Похоронили чоловіка далеко від рідного дому у м. Краснодар. [12] 

Чотири синочки, Коля, Женя, Володя і Яша,  залишились сиротами без батька. Щоб дати їм раду, Тетяна Олександрівна працювала в колгоспі від ранку до ночі. Разом з іншими жінками, бо чоловіки пішли на фронт, вирощували буряки, косили горох косами, жали жито серпами, молотили його на молотарці. Праця була пекельно важка. Та ще й вдома треба було працювати на городі: копати, садити картоплю, сіяти грядки, а іншу половину – засівати житом. Зерно жита молотили ціпом, змелювали на жорнах і пекли хліб, а солому використовували для ремонту покрівлі хати. Жінка сама робила сніпки і китиці, а потім вшивала ними покрівлю, щоб дах не протікав.

Корову-годувальницю пасли по черзі сини. Найменшого Яшу забавляли старші, посадивши його в ящик, бо коляски не було. Старші сини допомагали матері: рвали траву  корові, гонили курей із грядки, де росла морква, буряки та прядиво, з якого виготовляли клоччя, а взимку пряли нитки. Потім на верстаті в домашніх умовах виготовляли полотно, яке вибілювали на сонці, фарбували бузиною. Із полотна мати шила вручну для синів сорочки, штани і навіть торбини, в яких діти носили книжки, коли ходили до школи.

Дуже важко було невеличкій на зріст, худорлявій жінці, але вона сама змогла виростити, виховати, дати дорогу в життя чотирьом своїм синам. Хоча сватався до Тетяни Олександрівни місцевий учитель, але вона йому відмовила і все життя прожила сама, повністю присвятивши себе своїм дітям. [13] 

ВИСНОВОК

Багато ще запитань залишила нам війна. Не все ще досліджено.

На цій роботою  ми не зупиняємося, нам важливо якомога повніше відтворити історію Другої світової війни. Усе менше тих, хто на власні очі бачив ті страхітті. І серед них ще одна найуразливіша частина суспільства – це діти війни.  То ж ми продовжуємо вивчати історію з вуст очевидців.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.       Жінки в роки Другої світової війни – Адреса доспупа: https://wartime.org.ua/1329-rol-zhnok-u-veliky-vtchiznyany-vyn-cifri-fakti.html (Дата доступа: 07.01.2018);
2.       Юлія Ященко, Каріна Діхтяр. Згадаємо минулі ті роки//Трудова слава: газета. – 2008 – №72.-с.3;
3.       Іллінеччина. Минуле та сьогодення. – Вінниця: ПП Балюк І.Б., 2015, - 400с.;
4.       Спогади очевидців подій Другої світової війни (із шкільного архіву);
5.       Ольга Рудник. Вона навіки залишилась молодою// Трудова слава: газета. – 2008 - №72.-с.2;
6.       Н.Т.Миронюк, Н.Т.Уманська. Наша старша сестра//Трудова слава: газета. - 2004р. - №22 – с.3;
7.       Олександра Козак. Нескорена Люся//Трудова слава: газета. - 2004р. - №71 – с.4;
8.       Лариса Коркіна. Свята Марійчина криниця//Трудова слава: газета. - 2005р. - №84 – с.2;
9.       С.І.Подолян. Три роки неволі// Трудова слава: газета. – 2012 - № 11. – с.3;
10.   Спогади Черкес І.Є., доньки Тарасюк К.П.;
11.   Людмила Мельник. Кажуть,що у війни не жіноче обличчя//Трудова слава: газета. – 2009 – №32.-с.2;
12.   Книга пам’яті України. Вінницька область. – К., 1994.- с.1011;
13.   Спогади Марценюка Я.С., сина Марценюк Т.О.;
14.   Фото з сімейних та шкільного архіву.