Дослідження на тему: «Постать Володимира Великого в українській історіографії».

Мазівський навчально-виховний комплекс:

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний  заклад

Путивльської районної ради Сумської області

 

 

Творча робота XVIВсеукраїнського конкурсу

учнівської творчості

Номінація: «Історія України і державотворення»

 

Дослідження на тему:

«Постать Володимира Великого в українській історіографії».

 

                                                    

 

 

 

 

 

 

 

 

План

 Вступ______________________________________________________4-5

Розділ І. Володимир Великий-творець середньовічної держави Русі-України

1.1.Засновник Путивля-рівноапостальний князь Володимир____________6-17

1.2.О.В.Сухобоков-дослідник історії та археології Путивля____________18-20

Розділ ІІ. Постать Володимира Великого в українській історіографії

2.1.Державницька діяльність Володимира  у процесах українських істориків ХІХ-ХХ ст.____________________________________________________21-24

2.2.Спадщина Володимира в українській культурній традиції­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­__________25-26

Висновки_______________________________________________________ 27

Список використаних джерел і літератури__________________________28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анотація

Робота «Постать Володимира Великого в українській історіографії» присвячена історичному діячу, який своєю багатогранною діяльністю вплинув на розвиток і становлення української держави, а також здійснив вагомий внесок у розвиток державної культури, мистецтва, освіти. Як лідери Центральної Ради дбали про створення держави у ХХ ст., так і Володимир Великий у Х ст. розширював кордони своєї держави.Заслуги Володимира Великого безсумнівні, а результатидіяльностіочевидні й досі. СамеВолодимирзапровадив в Україніхристиянство, і поширивйого на підлегліКиєвуземліСхідноїЄвропи. За часівВолодимира закон в Україні став писаним, як у цивілізованихкраїнах. СамевідтризубаВолодимира і Рюриковичівзагаломведесвій початок нинічиннийукраїнський герб. Метою цієї роботи є порівняння  поглядів українських та російських істориків на постать Володимира Великого, його державну діяльність, особисті якості, а також з’ясувати чи є  Володимир засновником нашого міста Путивль.Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь  світ.

 

 

 

 

 

 

 

 Вступ

На сучасному етапі розвитку історичної науки стосовно певних тем та проблем нашої історії спостерігається ситуація, коли наявні писемні джерела практично вичерпали свої інформативні можливості, а поява нових джерел є справою малоймовірною . Саме в такому стані зараз перебуває вивчення історії Київської Русі, що зумовлює потребу звернутись до питань історіографічних. Вивчення надбань попередніх поколінь істориків може дати значний обсяг цікавого матеріалу з огляду на те, що кожне покоління науковців має свої пріоритети у опрацюванні тієї чи іншої тематики, свою методику та методологію. Тому історіографічні дослідження наразі є надзвичайно важливими з огляду на можливість оцінити як минуле історичної науки, так і спробувати визначити шляхи її подальшого розвитку. Стосовно конкретно-історичної проблематики така робота допомагає оцінити результати попе-редніх напрацювань, сформулювати перспективи та завдання наступних досліджень. На мою думку, особливо актуальними наразі є розвідки з історіографії останнього часу, яка ще слабко вивчена та опрацьована у науковій літературі. Це зумовлено тим, що кожна наукова концепція чи теорія, як і друковані праці, в яких вони викладені, спершу мають стати надбанням широких кіл наукової громадськості, пройти певну перевірку часом та здобути визнання. Лише після цих етапів концепція (теорія) починає своє повноцінне наукове життя – стає об’єктом наслідування, доповнення та подальшої розробки, або навпаки спростування. Послаблені наукові зв’язки між Росією та Україною, на мою думку, не сприяють ознайомленню істориків двох країн з досягненнями колег. Певною мірою російські науковці намагаються ігнорувати праці українських дослідників.

   Зрозуміти та оцінити справжнє можна, тільки порівнявши його з минулим. Вивчаючи історію свого краю, ми бачимо успіхи нашої Батьківщини і всього народу. Краєзнавство-цікава і водночас копітка дослідницька праця, а ще-міцне підґрунтя історичної пам’яті. Самовіддані зусилля кількох поколінь краєзнавців, істориків, археологів підтримували у суспільстві інтерес до культури, мови, традицій українського народу.Я теж мрію стати відомим істориком і зробити свій внесок у вивченні історії України. Сьогодні я опрацьовую тему про славних людей, а завтра, можливо, мої здобутки доповнять колекцію світових фахових видань з історії.

2017 рік є роком Української революції 1917-1921рр., саме на початку ХХ століття Українська Центральна Рада добилася визнання прав українського народу на свою державу, національну культуру. Українська національна державність бере початок від могутньоїсередньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі. Тому саме  метою моєї роботи є порівняння  поглядів українських та російських істориків на постать Володимира Великого, його державну діяльність, особисті якості, а також з’ясувати чи є  Володимир засновником нашого міста Путивль, бо я вважаю, що Володимир Великий-історичний діяч, який своєю багатогранною діяльністю вплинув на розвиток і становлення української держави, а також здійснив вагомий внесок у розвиток державної культури, мистецтва, освіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Володимир Великий-творець середньовічної держави Русі-України

1.1.Засновник Путивля-рівноапостальний князь Володимир

 

Тяглість державотворчих процесів на території України від часів Київської Русі — важливе підґрунтя існування нинішньої незалежної Української держави. Європейський вибір, що його зробив Володимир — Великий князь Київський (980-1015), правитель і хреститель Київської Русі, — величезною мірою визначив майбутню долю всієї Східної Європи і України зокрема. Цей історичний вибір, зроблений понад тисячу років тому, лежить в основі європейських устремлінь сучасних українців.

Діяльність князя Київського Володимира Великого призвела до «європеїзації» Київської Русі — держава посіла чільне місце нарівні із сусідами та долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору. Започатковано зовнішньополітичні відносини із сусідніми державами: Польщею, Угорщиною, Чехією та Візантією.

Одним із головних елементів спадку князя Київського Володимира Великого є перетворення ранньої Русі на повноцінну державу, у якій, зокрема, було розпочато карбування власної монети – «златників» і «срібників» — як платіжного засобу та для політичного «маркування» оподаткованої території.

( мал.1)

                                                      Златник
На цих монетах було викарбуван езображення княжого родового знаку – «тризубу Володимира», — що сьогодні і є Гербом України. Крім монет, знак тризуба міститься на цеглі Десятинної церкви в Києві, на плитках Успенської церкви у Володимирі-Волинському, на цеглі й каменях інших церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях, медальйонах, печатках. рукописах, знайдених на території сучасної України.

З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Це зображення археологи зустрічали у багатьох пам’ятках культури народів Сходу і Середземномор’я. Існує до 30 теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдинствасвіту тощо). Археологічні знахідки свідчать, що його використовували навіть трипільці у 4-3 ст. до н.е.
У прадавні часи на землях центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин. Приклади стародавніх тризубів були знайдені на Поділлі, в Ольвії (нині — південна Україна), на території прадавнього Боспорського царства. Протягом століть тризуб був поширеним у всіх князівствах Київської Русі; за тривалий час він зазнав певних змін, але все-таки зберіг у своєму зображенні первісну основу.Тризуб також став родовим знаком Рюриковичів. Вони карбували його на всьому: від печаток та монет до цеглин, з яких будувались храми та церкви. Перша писемна згадка про український тризуб датується X століттям. Це був болгарський літопис «Хроніка Манасії», в якому описувались прапори дружинників київського князя Святослава саме з тризубами (спрощений варіант — з двома зубцями). Син Святослава — Володимир Великий впродовж свого правління постійно удосконалював герб: почав з того, що додав ще один зубець, далі ускладнював його графічними елементами. Остання зміна відбулась після хрещенняРусі, коли князь додав паличку до середньої лінії, щоб утворився хрест. Володимир Святославович карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого — тризуб і напис «Володимир на столі, а це його серебро».

(мал. 2)

Тризуб став спадковим геральдичним знаменом для нащадків Володимира Великого — Святополка І (1015-1019), Ярослава І Мудрого (1019-1054) й інших князів. Двозуб був знаменом Із’яслава Ярославича (1054-1078), Святополка II Із’яславича (1093-1113), галицького князя Лева І Даниловича (1264-1ЗО1).

Із 862 до 1471 року Україна жила повністю або переважно самостійним життям, що й дозволило розвиватися геральдиці як в України в цілому, так і знаковій системі окремих українських земель і навіть родів. У ХV-ХVII століттях тризуб зустрічається в Україні як складовий елемент геральдичних знаків окремих династій та родів. Після 1652 року гетьмани та козацька Україна, хоч і під «наглядом» Московії, але все ж таки самостійно розвивають свою національну культуру і продовжують традиції удосконалення державної національної символіки. Цей період триває до зруйнування Запорізької Січі (1775р.), бо саме там зберігалася національна символіка, яка використовувалася як позначки на хоругвах козацьких полків. На початку XX століття відбувається процес відродження давнього князівського знака. З початком Першої світової війни знак тризуб — символ української землі — беруть на свої кокарди українські Січові стрільці, а в УГА заснували орден «Золотий тризуб» І-ІV ступенів.

По відродженні української держави в 1917 році Мала Рада (12 лютого 1918 року у Коростені), а згодом і Центральна Рада (22 березня 1918 року). на пропозицію Михайла Грушевського, прийняли тризуб Володимира за державне знамено УНР як великий і малий Герб у відповідному орнаментальному обрамуванні. Автором проектів був Василь Кричевський. Тоді ж (22 березня) було схвалено велику й малу печатки УНР зі знаком тризуба. Він фігурував на державних кредитових білетах (банкнотах) УНР, згодом — Української Держави (автори проектів Г.Нарбут, О.Красовський. І.Модзалевський, В.Кричевський й ін.). Як герб Української держави тризуб залишився за гетьманату (1918), а далі й за Директорії. Його зображення було на державних банкнотах і печатках. Емблемою Українського чорноморського флоту (закон від 18 липня 1918) був тризуб із хрестом угорі. Після оголошення Акту Злуки українських земель 22 січня 1919 року тризуб став Державним Гербом об’єднаних українських земель: УНР та ЗУНР. Уперше конституційно тризуб був оформлений як державний герб у травні 1920 року Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге — 1 жовтня того ж року спеціальною «Урядовою Комісією з виготовлення Конституції Української Держави». 15 березня 1939 року Сейм Карпатської України теж визнав тризуб з хрестом за державний герб. Націоналістичні середовища використовували тризуб, в якому середній зуб замінений мечем, деякі українські католики і гетьманці — тризуб з хрестом.

У радянській Україні тризуб був під забороною, залишаючись символом національно-визвольного руху.

Після відновлення української державності у 1991 році Верховна Рада України своєю постановою від 19 лютого 1992 року затвердила Державний Герб України. За традицією княжих часів зображення Тризуба-герба було нанесено і на монети нашої Держави. Золотий тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття — став офіційною емблемою нашої незалежної держави.

За Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) прийнятий як малий Державний Герб України. Таким чином, тризуб Володимира І Святого, Великого князя Київського, володаря Русі, який успадкував цей родинно-державний знак від своїх предків, є центральною геральдичною фігурою Державного Герба України.

Існують десятки версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба, залежно від того, яку саме складову — предметну, графічну, філософську — автори цих версій кладуть в основу свого обгрунтування. Та очевидною та беззаперечною є наявність безперервного історико-культурного і філософського зв’язку сучасної Української держави та її символіки з прадержавою, що називалася Київська Русь, її традиціями і символами.

Сучасний Герб України символізує спорідненість поколінь, мир і творчу працю, розвиток геральдичних традицій українського народу. У наш час тризуб став символом відродження України та її традицій, продовженням славних сторінок вітчизняної історії.

Нещодавно в нашій державі святкувалося 1025- річчя від дня Хрещення Київської Русі. Для нас, путивлян, цей ювілей подвійний, оскільки й наше місто було засноване приблизно того періоду. Хрещення Русі відбулося завдяки подвигу рівноапостольного князя Володимира. Разом з цим, прямо чи посередньо, Володимир Святославич є засновником Путивля.

Путивль – невеличке місто над синьооким Сеймом. Належить до стародавніх міст України. Його тисячолітній історії з багатьма цікавими подіями можуть позаздрити великі й славетні міста.

Путивль фігурує в кількох державних переліках історичних міст. У 1987 році, на базі пам’яток культурної спадщини міста і його околиць, створено Державний історико-культурний заповідник, якій і зараз відвідує велика кількість туристичних груп з різних регіонів України та з-за кордону.

Чим же приваблює Путивль? Місто розташоване на правому гористому березі річки Сейм, який підноситься над її заплавою майже на 50 метрів, і є межею ландшафтних зон – лісостепової й степової. Над Сеймом, між глибокими ярами, протікали річки Путивлька, Кринка та кілька безіменних струмків, які зараз пересохли. Маючи добрі природні оборонні якості та зручний вихід до води,  пагорби стали осередками первісного заселення цих теренів. Наприкінці першого тисячоліття нашої ери, приблизно у VIII – X ст., тут жило літописне слов’янське плем’я сіверян, яке було носієм археологічної роменської культури. Особливістю роменських поселень є їх розташування гніздами, по 3 – 7 –9 за 2 – 5 км одне від одного. На території Путивля під час археологічних розкопок були відкриті 5 поселень цього типу: в урочищі Городок, Коптєва гора, Підмонастирська слобода, Нікольська гірка, а також пагорб, де знаходиться молокозавод. Усі вони групувалися навколо адміністративно-культурного центру, розташованого в урочищі Городок.

Зараз історію народження Путивля є змога уявити тільки на основі даних  розкопок, що дали вченим речові докази о різних періодах історії, про які мовчать літописи. Ще у 1947 році на Городку, Нікольській гірці, Коптєвій горі були виявлені сліди поселень, які відносяться до роменської культури древніх сіверян VIII – X століть ( мал.3-4).

(мал.3)

Розкопки на Городку, загальний  вид, 1971 р.

( мал.4)

                                              Охоронні розкопки.2006 р.

Згідно зі скупими свідченнями  літописця, 988 року Хреститель сказав: «…се не добро, что мало городовоколоКиева», після чого «нача ставить города по Десне и по Остру, и по Трубежу, и по Суле, и по Стугне». Скептики будуть заперечувати: «Яке відношення мають ці слова літопису до Путивля, адже серед перелічених річок назва Сейму відсутня?». Відповідь на це питаннядає археолог Олег Васильович Сухобоков: «Сейм, на  якому знаходиться Путивль, тут не згадується. Проте, з найбільш ранніх повідомлень письмових джерел відомо, що саме на Десні, Сулі, Сеймі знаходилися поселення слов’янського племені сіверян, які входили до складу давньоруської держави і виявилися одним зі значних компонентів, що утворили давньоруську народність. Звідси виходить, що пропуск назви Сейму в переліку лівобережних приток  Дніпра був випадковим, оскільки для літописця  і його сучасників присутність в ньому Сейму саме собою припускалася».

 Проведені О.В. Сухобоковим археологічні розкопки повною мірою підтвердили ці слова. Місцевість, яку займає Путивль, була заселена споконвіку. Люди селилися на місцях вигідних й зручних для життя та оборони. Прибережний пагорб, відомий зараз як «Городок», був культовим центром, святилищем для мешканців навколишніх урочищ. На більшості таких поселень поблизу Путивля «… життя, мабуть, припинилося  в середині – кінці Х століття, хоча  немає  ніяких підстав говорити про насильницькі причини (відсутні сліди згарищ). Складається враження, що мешканці поселень на Микольській Гірці  та Коптєвій Горі покинули їх, забравши все скільки-небудь цінне, й переселилися в більш безпечне місце, яким, вірогідно, у кінці Х століття було городище в урочищі Городок» ( мал.3).

                                                ( мал. 5)

                                           Коптєва Гора

 Згадане О.В. Сухобоковим переселення людей відбулося одночасно, свідоцтвом тому, мабуть, було чиєсь розпорядження або наказ. Якби це переселення було спонтанним, воно могло тривати багато років, якщо не  століття. Все перераховане вище, переконує нас у тому, що Путивль остаточно оформився як місто в кінці Х століття за наказом князя Володимира Святославича.

 Німим свідком тих давніх часів  є  земляний вал, що знаходиться біля  входу на Городок. Переживши реконструкції й перебудови,  він непогано зберігся й досі.

Як відомо, в 981- 982 роках князь Володимир здійснив похід на в’ятичів, який закінчився обкладенням їх даниною (в’ятичі – східнослов’янськийплемінний союз, який проживав у басейніВерхньої та Середньої Оки). Можна припустити, що князь Володимир  Святославич міг бувати в Путивлі. На жаль, серед супутників Володимира не було людей, подібних Павлу Алеппському, спроможних докладно описувати всі точки маршруту князя[5.с.8.].

 Минуло понад сто років і шляхом Володимира (з Києва до в’ятськоїземлі) пройшовчернецьПечерськогомонастиря  - преподобномученикКукша. Цей святий, який за своїм народженням належав до в’ятського племені, йшов зпроповіддю до своїх земляків, де прийняв мученицьку смерть близько 1110 (або 1114) року.

 Сучасний дослідник О.Ю. Карпов пише: «ІнокКукша і його безіменний учень, мабуть, рухалися з Києва …. шляхом «через в’ятичі», який вів до Ростова і Мурома… Цей шлях пролягав через Чернігів … Подальший шлях …, як він відновлюється за даними археологічних досліджень і свідоцтвами писемних джерел, проходив через Путивль, Севськ… і далі  на Карачев, Серенськ, Лобинськ і Москву – вже в’ятицькі міста». Карпов також зазначає, що цією дорогою з давніх-давен користувалися руські князі.

 Князь Володимир двічі (985 і 994-997 рр.) ходив на волзько-камських болгар.Цілком вірогідно, що його путь і на цей раз пролягав або через Путивль, або через путивльську округу.    

 Як свідчить «Повестьвременныхлет», «Володимер бо бе от Малуши, ключнице Ользины, сестра же беДобрыни, отец же беимаМалкЛюбечанин, и беДобрыняуй (уй – дядько, брат матері) Володимиру».

 З приводу найближчих родичів Володимира – напівлегендарних Добрині й Малуші, донині не змовкають наукові суперечки, з’являютьсянові й новіверсіїщодо їхбіографій. Можливо, саме ці дві особистості мали деяке відношення до нашої землі. Ще в ХІХ столітті дослідник Д.І. Прозоровський висловив думку, що Добриня й Малуша були дітьми того самого древлянського князя Мала, який повстав проти князя Ігоря. Тоді було вбито князя Ігоря, за якого жорстоко помстилася княгиня Ольга[6.с.17.].

 У Путивльському районі й досі існує село Малушине. В Севському районі Брянської області РФ, який має давній тісний зв’язок  з Путивлем, є село Добриничі (саме під цим селом 21 січня 1605 року  відбувся бій  між військом Лжедмитрія  І та  армією князя Ф.І. Мстиславського; в цьому бою Лжедмитрій потерпів поразку, ледве не потрапив до полону, але зміг утекти до Путивля). Деякі дослідники в назвах цих сіл вбачають сліди пожалування Ольгою земельними угіддями дітей Мала древлянського.

 Звичайно, ця версія, що спирається тільки на дані місцевої топоніміки, потребує додаткового дослідження для свого обґрунтування. Разом з тим, наскільки нам відомо, інших населених пунктів  (на території історичної Русі)  з такими назвами не зафіксовано[1.с.28.].                                                                                                                              Перші кроки до християнізації Русі було зроблено Володимиром Святославичем негайно після повернення в Київ із Корсуня: руйнування язичницьких святилищ у столиці й хрещення киян за допомогою грецьких священиків як тих, які прибули з Анною, так і привезених із Корсуня.  Найближчими роками аналогічні масові хрещення було здійснено і в інших великих містах Русі, хоча прямі вказівки  на це є тільки відносно Новгорода.

 Численні знахідки предметів християнського культу (натільних хрестиків, складнів-енколпіонів, литих іконок) у межах міста та його найближчій окрузі, переконують нас у тому, що саме на зорі християнства  путивляни вже були хрещеними. За словами літопису, Володимир Святославич «повеле рубити церкви и поставляти по местом, идежестояху кумири… и нача ставити по градом церкви и попы». Найстарішим з відомих християнських храмів Києва вважається Іллінська церква на Подолі. За переконаннями багатьох дослідників, храми з таким посвяченням ставились на місці, де, як правило, раніш були язичницькі капища. В Путивлі Іллінський храм здавна (можливо з 988 року) існував у самому центрі міста. Одна з башт путивльської фортеці називалась Іллінською, оскільки вона розміщувалася поблизу храму. Цю церкву в своїх записках згадує Павло Алеппський.

 Згідно митрополиту Іларіону, за  Володимира Святославича виникли й перші руські монастирі: «Монастыреве на горах сташа, черноризьциявишася». Ці слова стародавнього літопису використав у своїй книзі «ОписаниеСофрониевой пустуни»ігумен Палладій (Батєнін).

 Християнізація Русі супроводжувалася викорінюванням язичницьких капищ і знищенням ідолів. Як правило, на місці зруйнованого святилища, куди протягом  століть звикали ходити люди, будувалася церква. Виявлення давніх кісток вепра (дикого кабана) на вищій точці Чудної гори, дає можливість  припускати, що та тому місці, де зараз знаходиться монастир, за язичницьких часів було капище. На користь цього свідчить панівне положення самої гори над околицями, а також наявність  біля неї групи давніх поселень. Напрошується також й аналогія з Городком – дитинцем літописного Путивля, на території якого було язичницьке святилище, а люди жили поблизу  - на височинах.

 Скоріш за все, Чудна гора за дохристиянської доби була святилищем для мешканців округи. В контексті даних міркувань логічно стверджувати, що невдовзі, після 988 року, капище було зруйноване. Щоб направити релігійні потреби вчорашніх язичників у потрібне русло, на освяченому віковими традиціями місці було збудовано новий храм, вже християнський. Можливо, що з часом навкруги храму сформувалась громада, яка стала монастирем.

 Навіть якщо врахувати, що у викладених в даній статті фактах є деяка гіпотетичність, все одно стає цілком  очевидним той великий особистий внесок князя Володимира Святославича  у становлення й розвиток Путивля як міста.

 У наш час образ князя-хрестителя Русі добре відомий кожному – його гадані портрети прикрашають сучасні українські банкноти й монети номіналом в одну гривню.

 У всіх європейських містах ще багато століть тому стало традицією прикрашати центральну площу пам’ятникомабопам’ятним знаком  на честь засновникаміста. Так і стоять ці пам’ятники королям, імператорам, купцям, бюргерам і представникаміншихстанів, як данинавдячностізасновникам і свідоцтва  про  «дела давно минувших дней».

 Зараз постає питання: «Невже «Великий Володимир» літописів, Костянтин Великий Русі, видатний каган старих часів давньоруської літератури, святий і рівноапостольний Руської Церкви, билинний Володимир Красне Сонечко, герой «народного епосу» (за словами В.В. Мавродіна), нарешті, засновник Путивля, не заслуговує того, щоб ми, сучасні путивляни, не віддячили йому гідним пам’ятником?

Знаючи всі пам’ятники й монументи, які є в місті, розуміємо - вся багатюща історія літописної путивльської землі зведена лише до діячів ХХ століття (нерідко до тих, хто не мав жодного стосунку до нашого краю), тоді як інші дев’ять століть майже ніяк не пошановані. Цей серйозний недолік необхідно виправити. Хочеться сподіватися, що до 1030-річчя Хрещення Русі наше місто прикрасить пам’ятник Хрестителю Русій Засновнику Путивля –рівноапостольному князю Володимиру Святославичу.

        Можна зробити висновок, що спадщина князя Володимира є органічною складовою української ідентичності, що яскраво демонструють як державна символіка, так і цивілізаційний вибір Українського народу. На мою думку,наш багатостраждальний Путивль має більш ніж тисячолітню неповторну  історію, і нам, путивлянам, є чим пишатись. Недаром Державний історико-культурний заповідник у м. Путивлі вже чимало років займає  перше місце в області з відвідування. Наскільки збагатилося б духовно наше місто, якби в ньому був пам’ятникзасновнику- князю Володимиру Святославичу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.О.В.Сухобоков-дослідник історії та археології Путивля

  Без перебільшення можна сказати, що Олег Васильович Сухобоков (26.10.1937-21.07.2008) належить до числа видатних українських археологів ХХ ст.

( мал. 6)

О.В. Сухобоков

   З 1968 року він очолював Лівобережний загін Ранньослов’янської експедиції ІА АН УРСР й провів масштабні роботи на Дніпровському Лівобережжі, в тому числі й в Сумській області: розвідки на території Путивльського району, під час яких були обстежені городища на території Путивля, поблизу сіл Волинцеве (Курган), нова Слобода, Ховзівка, Бунякине. У 1974 р. Лівобережний загін був реорганізований у Лівобережну слов’яно-руську експедицію, яка під керівництвом О.В. Сухобокова багато років досліджувала роменсько-давньоруські пам’ятки Лівобережжя, зокрема Сумщини. Останній польовий сезон вченого був присвячений охоронним дослідженням на території Городка у м. Путивлі у 2006 р. [7.с.23.].

Одним із головних завдань Лівобережної експедиції було встановлення часу виникнення Путивля. В результаті ретельного вивчення писемних джерел, матеріалів археологічних досліджень Д.Т. Березовця, В,А. Богусевича, Б.О. Рибакова з’явилась думка про те, що місто насправді має більш давню історію і виникло значно раніше першої літописної згадки про нього у 1146 р. Дослідження на території міста проводились на чотирьох пунктах: в урочищах Городок, Микільська Гірка, Коптєва Гора і Підмонастирська Слобода.

   Проведені О.В. Сухобоковим археологічні дослідження міста у 1971-81 рр., засвідчили, що на момент першої літописної згадки Путивль вже був значним міським, торгово-ремісничим центром Посейм’я з добре розвиненою територіальною інфраструктурою. Під час розкопів знайдені 2 житлових та 3 господарських приміщення, близько 10 ям різного застосування, глиняний посуд різних форм, натільні хрестики ( мал.7).

Наприкінці Х ст. київський князь Володимир Святославович заснував низку фортець у Посейм’ї й Посуллі. Саме в цей час роменськіукріплення на Городку зазналиреконструкції. Вжетоді, ізпівночі до дитинцяприлягавнеукріплений посад, щопростягавсявузькоюсмугоюпаралельнорічищу Сейму. Плато з напільного боку, в княжудобу, буломайженезаселеним [1.с.28.].

 

(мал. 7)

Натільні хрестики

Таким чином, беручи до уваги дані археологічних розкопів ми маємо змогу припустити, що Путивль виник у кінці Х ст. на базі групи роменських поселень VIII–IX ст. і частково успадкував їхню містобудівну структуру. Розташоване напівніч від цих поселень і городищ рівнинне плато давало можливість для подальшого розвитку селища. Воно також було захищене від ворогів не рукотворними укріпленнями, а дрімучим лісом, що існував до середини XVIIст. і переходив у “Брянські хащі”. Дитинець Путивля в урочищі Городок з Х ст. відігравав значну роль у системі оборони Русі від кочівників. У той час мешканці поселень на Нікольській гірці та Коптевій горі переселилися під захист дитинця, а ці урочища були перетворені на могильники [8.с.14.].

      Наукова спадщина О.В. Сухобокова має непересічне значення для подальшого розвитку історико-археологічних досліджень Дніпровського Лівобережжя. Його працями, науковими висновками користуються викладачі вузів, шкіл, аспіранти, студенти, науковці, музейники. Всі, хто знав Олега Васильовича, пам’ятають його як чуйну людину, наділену глибокою мудрістю, абсолютно позбавлену кон’юнктурних та меркантильних інтересів, людину великого серця і щирої душі. Особливо дороге його  ім’я для путивлян, дослідників історії Путивля. Адже саме Олег Васильович Сухобоков вніс найбільший вклад у дослідження історії та археології давньоруського Путивля і його округи, за що був удостоєний звання «Почесний громадянин м. Путивль» (1989 р.). На мою думку, людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Постать Володимира Великого в українській історіографії

2.1.Державницька діяльність Володимира  у процесах українських істориків ХІХ-ХХ ст.

Кожен історик у ході дослідження аналізує історичні джерела й на основі їх реконструює події минулого відповідно до своїх світоглядних позицій. Релігійна реформа та запровадження християнства, як офіційної релігії Київської Русі здавна звертали на себе увагу дослідників. «Мала історія України» за редакцією О. Кучерука (1992 р.) зосереджує увагу читача на комплексі подій : укріплення кордонів, заведення освіти.

Постать Володимира Великого в українській історіографії  ХІХ –початку ХХ століття. Зараз легко формулювати подібні заголовки й теми, адже на цей час як українська, так і російська наукова спільнота переважно визначились у питанні, кого відносити до науки російської, кого – до української. Проте, у ХІХ – на початку ХХ століття багато вчених самі не могли чітко визначитись зі своєю національною, а більше – культурною приналежністю. Є особистості, які чітко ідентифікуються з українством – вони вивчали сааме історіюУкраїни, з українських позицій та українською мовою. До цієї когорти можна віднести П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. та О. Грушевських, М. Аркаса, І. Левицького, Г. Коваленка, та багатьох інших. Однак більшість істориків того часу не проводили чіткої грані між творчістю своєю та інших науковців імперії. Працювали вони у загальному науковому полі, у межах панівної концепції, писали та викладали російською мовою. Головними осередками історичної науки були університети, ситуація в яких відзначалась дуалізмом своєї природи. Тому наразі основним критерієм віднесення історичних праць до української історіографії  є  їх територіальне походження, тобто, поява друком на території України. Однією з найраніших і найпомітніших спроб укладення історії України є праця М. Маркевича. Для нашої теми вона мало корисна, адже Володимирові присвячено лише 3 рядки. Проте ця книжка – про вісник сааме української, а радше – україноцентричної історіографії, що дала взірець національного історіописання. Заслужено вважається українським істориком М. Костомаров. Праці «Князь Володимир Святий», «Риси народної пів- денноруської історії» таки давали привід багатьом недоброзичливцям звинувачувати автора у чому завгодно – від сепаратизму до націоналізму.      Історик  часто показував, наскільки відмінні характер, мова, культура південних та північних русичів, доводячи цим, що витоки руської державності саме у Києві, в Україні.  Найбільшу увагу у постаті Володимира вчений зосередив на його особистих рисах. Першою відомою нам працею про Володимира Великого українською мовою стала книжка І. Левицького «Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий Володимир і его потомки».    Загалом, праця виписана повністю за звістками «Повісті минулих літ», і швидше є науково-популярною, ніж науковою. Головними діяннями Володимира автор вважав хрещення Русі та оборону земель від печенігів. Книга цікава саме тим, що видана українською, причому сумнозвісного 1876 року.

Окремою групою йдуть праці учнів В. Антоновича з «обласним» напрямом досліджень. Так, П. Голубовський вивчав історію Сіверщини, І. Линниченко – взаємовідносини Русі та Польщі (історію Західних земель – Червоної Русі), М. Грушевський – історію Київщини, О. Грушевський – Турово-Пінського князівства. У кожному з цих досліджень певна увага булла звернена на добу Володимира Великого, а відтак – насамого князя та його роботу. На думку П. Голубовського, саме Володимир першим звернув увагу на набіги кочівників та здійснив заходи щодо їх нейтралізації . Тобто, саме оборона земель бачилась автору головною ознакою діяльності князя. І. Линниченко значно більше присвятив місця роздумам про військову складову діяльності Володимира , оскільки війна є одним з аспектів зовнішніх відносин держави. Приблизно у цьому ж ключі розглядав політику Володимира і О. Грушевський . Крім усього іншого Олександр Сергійович під час своєї роботи в Новоросійському університеті читав спецкурс «Історія Київської Русі та Литовсько-Руського князівства», де доба Володимира посідала помітне місце. Але найдетальніше дослідив постать Володимира усе ж таки М. Грушевський. У «Нарисі історії Київської землі», а особливо – у перших двох томах «Історії України-Руси» видатний український історик проаналізував усі відомі на той час джерела та наукові праці з теми. У цих роботах повною мірою виявились позитивістські якості Грушевського-історика: праці стали крім повноцінного наукового дослідження чудовою довідковою літературою, звідки можна отримати відомості про більш-менш значні дослідження з кожного розглянутого питання, але майже не давали можливості зрозуміти погляди самого автора. За широченною канвою фактів, дат, цитат з найрізноманітніших джерел, відсилань до праць інших авторів часто можна загубити не лише провідну нитку розповіді, а й свої власні думки. Однак з часом манера історіописання М. Грушевського стає зрозумілішою, й певною мірою її можна проаналізувати . Ми окремо вивчали висвітлення постаті князя у творах М. Грушевського й прийшли до висновку, що Володимир – перший з історичних діячів, особистістю котрого історик відверто захоплювався, відзначав його непересічну вагу в українській історії, хоча загалом Гру- шевський – противник героїзації історії. У таких оцінках ми змушені погодитись із надзвичайно влучними висновками Н. Яковенко (щодо аналізу лексичних форм характеристик різних історичних постатей у творчості М. Грушевського). Дослідження історіографії князівської доби східнослов’янської історії неодноразово ставало предметом вивчення для радянських істориків та історіографів. Зокрема, якісні роботи з історіографії історії України створили М. Марченко та Л. Коваленко . На жаль, суспільно-політична обстановка в країні не дала авторам змоги проаналізувати історичні праці вчених попередніх поколінь без ідеологічних штампів зразка «буржуазно-дворянський» або «буржуазно- націоналістичний». Згадані роботи не були доведені до більш пізніх радянських часів, зупинившись переважно на періоді другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Отже, якщо в часи Російської імперії сформувались дві виразні течії у вивченні історії Русі – великоросійська та україноцентрична, то в радянські часи ці течії були повністю підпорядковані єдиній ідеології. Більше того, Київ перестав належати до провідних центрів давньоруських досліджень [8.с.7.].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.Спадщина Володимира в українській культурній традиції­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­

       Усвідомлення зв’язку з Києвом, київської теми в народній свідомості виявлялося у поширенні й циклізації епічних сюжетіві билинних героїв навколо Києва та двору князя Володимира Святославича. Володимир був  циклічним центром епічної поезії. Моделлю цього епічного Володимира послужили, на думку М.С. Грушевського, не історичні факти,сповнені енергії й ініціативи першої половини його правління, айого останні десятиліття, коли Володимирова увага була «скупчена коло організаційної, культурної й законодавчої роботи, якаменше кидалася в очі дружинникам і дружинним поетам...Живе чуття спільності з Києвом і пам’ять про князя Володимира демонструють не тільки і не стільки билини російськоїПівночі, карпатські народні пісні та фольклор XVII–XVIII ст.,але й поширювані серед тамтешнього люду ЖитіясвятогоВолодимира у перекладах народною мовою. В українській церковній практиці виникають величання (приспіви) на честь Володимира. За спостереженнями фахівців цей жанр додаткових співівсвяткових служб з’являється в Галичині та на ВолинівідХV ст. Пізніше величання досить часто зустрічаються у нотолійних Ірмолоях XVI–XVIII ст.167. У складі цих нотних збірників побутувало, як уважається, принаймні двір Володимиру: «Величаем, благовѣрныйкняжеВолодимере и чтем святую память твою, иж идолы попрошай и всюросийскую землю святым крещениємпросвѣтившаго» (Загорівський Ірмолой) та «Прийдитивси Российстии собори похвалим праотца нашего Василия, породившаго нас святым крещением»[3.с.244.].

Одним із популярних мотивів української церковної публіцистики ХVІІ ст. стала полемічна інтерпретація історії хрещення Русі. Латинські й уніатські автори, прагнучи обґрунтувати ідею споконвічності й неперевності унії між Римом ігрецькою церквою, від якої залежала й Київська митрополія, доводили, що хрещення Русі не було пов’язано винятково зіменем Володимира, а відбулося в кілька, розтягнутих у часі, етапів. Ця ідея набула розвитку, зокрема, у творах Петра Скарги.

Таким чином, спонукані полемікою між католиками і православними історіографічні пошуки українських мислителів висунули на перший план питання про православний характер хрещенняРусі за Володимира Великого, історико-генетичного зв’язку з києво-руським минулим, що сприяло піднесенню церковного шанування Володимира на українських землях, зо-

крема в Києві. Протенезважаючи на безперервність української історичної традиції збереження пам’яті про святого рівноапостольного князя Володимира його образ так і не набув національних рис, а розчинився «загальному» образі «всего народа русского».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Висновки

Життя та діяльність Володимира Великого здавна були цікавою темою для істориків. Наукові дослідження пов’язані з діяльністю Володимира Великого регулярно мають місце ще з XVІІ століття. Боротьба йшла за право називати своєю історичну спадщину великої держави- Русь. Великоросійські автори на підставі того, що лише росіяни спромоглись створити модерну державу, доводили, що спадщина Давньої Русі належить саме їм. Українці намагаються вибороти якщо не монополію, то хоча б свою частку давньоруської спадщини.На думку М. Грушевського, історію кожного народу треба вивчати окремо, оскільки на розвиток їх суспільного, економічного, політичного життя впливали різні чинники. Спроби росіян штучно подовжити свою історію шляхом прищивання історії Київської Русі до  історії Росії, лише принижують російський народ. Якщо аналізувати діяльність Володимира Великого, можна дійти висновку, що його діяльність стосується і Росії, й України. Різниця полягає в тому, що українські історики дещо більше створюють досліджень з давньоруської історії. Тому, на мою думку, історичні й історіографічні дослідження повинні тривати й надалі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел і літератури

Історичні джерела

Горський В.С Святі Київської Русі.-К.:Абрис,1994.-176с.:іл.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.-К.:Абрис,1994.-256с.:іл.

Іванченко Р.П. витоки української державності і війська//Військо України.-1993.-Ч.5.-С.49-54.

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України.-К.: Україна,1993.-380с.

Література

1.Археология СССР. Восточные славяне в VI-XIII вв./Сост. В.В. Седов. –  М.: Наука, 1982.

2. Древнерусский город Путивль/Тезисы докладов и сообщений обл. научн. конференции, посвящённой 1000-летию г. Путивля. – Путивль, 1988.

3.Історія українськоїлітератури у п’яти томах.-Т.2:Українська культура ХІІІ-першоїполовини ХVІІ століть-К.,2001.-С.466.

4.Курская губерния на старой открытке/Сост. Донченко Ю.В. – изд. Курский обл. комитет государственной статистики. – Курск, 2004.

5. Плетнёва С.А. Половцы. – М.: Наука, 1990.

6.Слово о полку Игореве: Сборник/Вст. Статьи Д.С. Лихачёва и Л.А. Дмитриева. – Л.: Сов.писатель, 1990.

7.Сухобоков О.В. Древнерусский Путивль и его округа /по материалам  археологических исследований/. – Путивль, 1990.

 8.Черняков И.Т. Путивль: На перепутьях истории Украины и России. – К.: Оптима, 2005

 

 

Тези-анотації

Тяглість державотворчих процесів на території України від часів Київської Русі — важливе підґрунтя існування нинішньої незалежної Української держави.

Діяльність князя Київського Володимира Великого призвела до «європеїзації» Київської Русі — держава посіла чільне місце нарівні із сусідами та долучилася до загальноєвропейського культурно-релігійного простору.

За Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) прийнятий як малий Державний Герб України. Таким чином, тризуб Володимира І Святого, Великого князя Київського, володаря Русі, який успадкував цей родинно-державний знак від своїх предків, єцентральною геральдичною фігурою Державного Герба України.

Путивль – невеличке місто над синьооким Сеймом. Належить до стародавніх міст України. Його тисячолітній історії з багатьма цікавими подіями можуть позаздрити великі й славетні міста.Нещодавно в нашій державі святкувалося 1025- річчя від дня Хрещення Київської Русі. Для нас, путивлян, цей ювілей подвійний, оскільки й наше місто було засноване приблизно того періоду. Хрещення Русі відбулося завдяки подвигу рівноапостольного князя Володимира. Разом з цим, прямо чи посередньо, Володимир Святославич є засновником Путивля. Згадане О.В. Сухобоковим переселення людей відбулося одночасно, свідоцтвом тому, мабуть, було чиєсь розпорядження або наказ. Якби це переселення було спонтанним, воно могло тривати багато років, якщо не  століття. Все перераховане вище, переконує нас у тому, що Путивль остаточно оформився як місто в кінці Х століття за наказом князя Володимира Святославича.

Як відомо, в 981- 982 роках князь Володимир здійснив похід на в’ятичів, який закінчився обкладенням їх даниною (в’ятичі – східнослов’янський племінний союз, який проживав у басейні Верхньої та Середньої Оки). Можна припустити, що князь Володимир  Святославич міг бувати в Путивлі. На жаль, серед супутників Володимира не було людей, подібних Павлу Алеппському, спроможних докладно описувати всі точки маршруту князя

   Кожен історик у ході дослідження аналізує історичні джерела й на основі їх реконструює події минулого відповідно до своїх світоглядних позицій. Релігійна реформа та запровадження християнства, як офіційної релігії Київської Русі здавна звертали на себе увагу дослідників. «Мала історія України» за редакцією О. Кучерука (1992 р.) зосереджує увагу читача на комплексі подій : укріплення кордонів, заведення освіти.

   Отже, якщо в часи Російської імперії сформувались дві виразні течії у вивченні історії Русі – великоросійська та україноцентрична, то в радянські часи ці течії були повністю підпорядковані єдиній ідеології. Більше того, Київ перестав належати до провідних центрів давньоруських досліджень.Зокрема, якісні роботи з історіографії історії України створили М. Марченко та

Л. Коваленко.

    На думку М. Грушевського, історію кожного народу треба вивчати окремо, оскільки на розвиток їх суспільного, економічного, політичного життя впливали різні чинники.

    Історичні й історіографічні дослідження повинні тривати й надалі.