Дослідження теорії розкриття теми юридичного супроводу психологіїконфліктів

Теорія конфлітології,практика юридичної психології  конфліктів ,суспільне поняття.

Данилова Інеса Віталіївна

Магістр психології

Кафедра загальної психології НДУГоголя ,Ніжин.

Вступ актуальність дослідження :

Проаналізовано підходи до розуміння юридичного конфлікту в історичній ретроспективі та у сучасних наукових дослідженнях. Розглянуто правовий конфлікт як явище, об’єктивно притаманне для кожного суспільства. Визначено особливості соціального та правового конфлікту. Розкрито відмінності між категоріями “суперечність” та “конфлікт”. З’ясовано ознаки соціального конфлікту та юридичного конфлікту. Охарактеризовано стадії правового конфлікту: передконфліктну стадію; стадію виникнення правових відносин; стадію розвитку конфлікту; стадію розв’язання конфлікту, післяконфліктну стадію.

Ключові слова:юридичний конфлікт, соціальний конфлікт,ознаки конфлікту, стадії розвитку конфлікту,супровід юридичного конфліктув Україні.
Постановка проблеми. Реалії життя людини як соціального феномену передбачають наявність безлічі суспільних взаємодій, у які включений індивід. Протягом життя людина намагається самовизначитись і самоутвердитись, перебуваючи при цьому у центрі суспільних процесів. Такі процеси пронизані протиріччями та суперечностями, досить часто суб’єкти суспільних відносин протидіють один одному в процесі досягнення своїх антагоністичних цілей. Загалом особа є учасником конфліктів усіх рівнів. Проте, як складова конфлікту, людина не є сталою одиницею, оскільки кожна особа є індивідуальністю, яка у проблемних ситуаціях поводить себе унікально та своєрідно. Отже, потребує подальшого вивчення соціальний аспект правових конфліктів, дослідження їхньої соціальної природи та структури, причин та умов виникнення, способів попередження та розв’язання конфліктів.

Протиріччя, які виникають у процесі життєдіяльності, спілкування, взаємодії індивідів, присутні у всіх сферах суспільного життя. Тому дослідженням категорії “конфлікт” займаються психологи, педагоги, соціологи, філософи, юристи тощо. Мають місце конфлікти і у правовій сфері. Аби зрозуміти сутність та природу юридичних конфліктів, їхні причини, способи запобігання та конструктивного вирішення, потрібно комплексно розглянути сутність соціального конфлікту. Проблематика конфлікту хвилювала мислителів та науковців з давніх часів. У Давньому Китаї розглядали конфлікт як джерело розвитку суспільства та природи. Античні мислителі цікавилися природою суперечностей та протилежностей. Сучасні конфліктологічні теорії розроб-лені у ХІХ–ХХ столітті. А. Сміт вважав конфлікт рушійною силою розвитку суспільства. Р. Дарендорф розробив теорію так званої “конфліктної моделі суспільства”, відповідно до якої кожне суспільство перебуває у постійному стані змін, відтак завжди інсують певні елементи незгоди, щонеминуче призводять до конфліктів; елементи суспільства сприяють його інтеграції та зміні; у кожному суспільстві існує насильство одних членів суспільства або їх груп над іншими, які, своєю чергою, боротимуться проти свого пригноблення. Р. Дарендорф дослідив причини конфліктів й етапи їх розвитку, в основу чого поклав конфлікт інтересів. Мислитель відштовхувався від того, щосоціальна нерівність та породжені нею суперечності створюють соціальну напругу та конфліктні ситуації. Інтереси суб’єктів безпосередньо впливають на формування конфлікту, тому, щоб зрозуміти його природу, потрібно передусім зрозуміти природу інтересу і способи усвідомлення суб’єктом конфлікту [4, с. 140].

Марксисти вважали джерелом конфлікту соціальну нерівність, і вважали його причиною класової боротьби. М. Вебер, Г. Гумплович, Г. Зіммель розглядали конфлікт як неминуче явище у суспільстві та стимулятор соціального розвитку. Конфлікт як норма соціальних відносин розглядався в роботах Л. Козера, К. Боулдинга, Дж. Бернарда та ін. Їхня головна ідея полягала в тому, що кардинальні проблеми суспільного порядку і забезпечення сталості соціальної системи не виключають, а навпаки, допускають визнання соціальних позитивних наслідків. Так, до позитивних наслідків Л. Козер зараховує: розрядку напруження між антагоністами і відновлення їхніх взаємовідносин; стимулювання і збудження соціальних змін; створення і конструювання соціального об’єднання і т. ін. [3, с. 100]. Л. Козер під соціальним конфліктом розумів змагання за цінності та претендування на певний статус, ресурси, владу. Розробив теорію позитивно-функціонального конфлікту. К. Боулдинг розробив загальну теорію конфлікту та вважав можливим, і навіть необхідним, регулювання соціальних конфліктів.
Біологічні тенденції характерні для конфліктологічних теорій П. Лілієнфельда, О Конта, Г. Спенсера, А. Шефле, які вбачали джерело конфліктів у боротьбі за існування. У. Беджгот та Л. Гумплович досліджували особливості міжвидової боротьби, природного відбору та боротьби за існування як фактори розвитку суспільства та першопричини конфліктів. Г. Лєбон, У. Мак-Дугол, З. Фройд розробили психологічні теорії конфлікту. В історії філософської думки мислителі не завжди однозначно висловлювалися щодо ролі тазначення конфлікту для кожної окремої особи та для суспільства загалом. Підкреслюючи деструктивну роль конфлікту, слід зазначити, що будь-які протиріччя, зіткнення різних інтересів та цілей, прагнень та реалій порушують стабільність та гармонію системи (і окремої особи, і суспільства), ведуть до дестабілізації, хаосу. З іншого боку, зіткнення позицій можна розглядати як конструктивні зрушення, що є запорукою розвитку людини та суспільства [6, с. 166].

Сучасні соціологічні теорії конфлікту інтерпретують його як форму соціальної взаємодії. Як зазначає С. Бобровник, соціальність права, його націленість на забезпечення комунікативної взаємодії суб’єктів і є основними причинами конфліктності правової сфери [1, с. 26].
Для соціального простору конфлікт є об’єктивно притаманним явищем. Інтереси учасників суспільних відносин є доволі різновекторними, що стає основою прояву конфліктів у всіх сферах життя суспільства. Майже кожен соціальний конфлікт можна вважати правовим, оскільки превалююча більшість суспільних відносин обумовлена впливом права. Питання щодо визначення юридичного конфлікту слід звести до наявності у ньому критерію, який би відрізняв його від усієї сукупності протиріч у соціумі. Такою ознакою є особливий правовий характер конфлікту, опосередкування протиріччя феноменами правової сфери. Тобто, якщо під конфліктом розуміють зіткнення, протиборство сторін, яке спричинено протилежними потребами, цінностями, інтересами, то у правовому конфлікті таке зіткнення пов’язано із правовим нормами та правовими відносинами, їхніми юридично значущими станами або діями. О. Джужа під соціальним конфліктом розуміє найрізноманітніші форми протидії суб’єктів суспільних відносин стосовно перерозподілу або збереження системи споживання життєво важливих ресурсів. Під ресурсами розуміють матеріальні та духовні цінності, зокрема й самі форми відносин і систему соціальних позицій тощо [7]. Якщо хоча б один із суб’єктів взаємодії обирає такі форми протидії, які врегульовані чинним законодавством, а результатом взаємодії є певні юридичні наслідки, такий конфлікт набуває ознак правового. Правовий конфлікт є найцивілізованішою формою вирішення соціальних протиріч, оскільки для нього встановлена чітка та логічно аргументована процедура. Вирішення правового конфлікту санкціоноване та формалізоване внутрішнім законодавством або міжнародним правом. У сучасній юридичній літературі відсутня єдина дефініція поняття “юридичний конфлікт”. Ю. Тихомиров виділяє вузьке та широке розуміння цього поняття. У вузькому розумінні юридичний конфлікт – це об’єктивно існуючі протиріччя між двома або кількома правовими нормами, що належать до єдиного предмета правового регулювання [8, с. 230–234]. Автор, по суті, ототожнюєвузьке розуміння юридичного конфлікту із поняттям правової колізії. У широкому розумінні Ю. Тихомиров під юридичним конфліктом визначає протиріччя між чинними правовими нормами, актами та наявними інстанціями [8, с. 230–234]. Отже, науковець акцентує на колізії у юридичних конфліктах. На нашу думку, такий підхід є неповним, оскільки не враховує соціальних факторів, які неминуче присутні у конфліктах, а обмеження розуміння юридичних конфліктів суто протиріччями між правовими нормами, актами та інстанціями суттєво звужують коло правових конфліктів. Стосовно цього Г. Клімова зазначає, що юридичний конфлікт – це суперечність не між правовими нормами, актами та інститутами, а між людьми у зв’язку із застосуванням, порушенням чи тлума-
ченням правових норм. Конфлікт відбувається не між текстами актів, а між людьми; або ж конфлікт може бути породжений суперечностями між нормою права і правозастосовною практикою
[3, с. 103]. В. Кудрявцев під юридичним конфліктом розуміє будь-який конфлікт, у якому спір так чи інакше пов’язаний із правовими відносинами сторін (їхніми юридично значущими діями або станами) і, як наслідок, суб’єкти, або мотивація їх поведінки, або об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне юридичні наслідки [5, с. 100–115]. В. Жеребін визначає правовий конфлікт як протистояння його учасників, що переходить у протилежні дії та вчинки [2, с. 55–56].

Розділ1.Ранні та загальнонаукові погляди на конфлікти.
Людство завжди жило й розвивалось у суперництві й боротьбі. Мабуть, тому віковічною його мрією було створення справедливого суспільства, де не буде ані воєн, ані конфліктів. Здавалося, досягти цього просто — треба лише перемогти ворогів, створити раціональні закони й знайти мудрих правителів. Проте конфлікти продовжували існувати в соціумі,поглинаючи дедалі більше людських зусиль.
Класичний приклад трагічних наслідків конфлікту — біблійний сюжет про вбивство Каїном Авеля. У грецькій міфології конфлікт персоніфіковано в образі богині Еріди, яка першою кинула в людську спільноту “яблуко розбрату” і цим викликала незгоду, суперечки,битви. Через те її не люблять люди. Але вона й прислужилася їм, бо породила працю, змушуючи людей змагатися в досягненні кращих результатів. Отже, конфлікти — це не лише негативне явище, а й таке, що за певних обставин може нести конструктивність і позитив.
У пам'ятках права, художній творчості й мистецтві стародавніх часів [22, с. 14–63; 71, с. 22–60; 123, с. 8–43] розглядаються способи розв'язання конфліктів та шляхи їх попередження. Вже в найдавніших правових актах (закони Ману, Хаммурабі та ін.) спостерігаємо дві тенденції: з одного боку, спроба запобігати конфліктам, з іншого —справедливо вирішувати їх із застосуванням юридичних процедур.
Століттями кращі уми людства намагалися аналізувати природу конфлікту, створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства і навіть прагнули втілити їх у життя. Один із перших видатних китайських мислителів Конфуцій пов'язував виникнення конфліктів з нерівністю людей, порушеннями моральності та справедливості.
Запобіганню конфліктів, на його погляд, мав би слугувати широкий комплекс моральноетичних норм і правил поведінки. Неосвіченість

і невихованість призводять до порушень у людських взаєминах. “Нероби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі й сім'ї не відчуватимуть до тебе ворожнечі”, — заповідав мудрець.
Мислителі античного світу також зверталися до пояснення причин і наслідків конфліктів. Відомі ідеї Геракліта про конфлікти та боротьбу як основу всіх речей, незаперечну умову суспільного життя.Аналізуючи воєнну форму конфлікту, він удається до оцінки її соціальних наслідків: “Війна — батько усього і цар усього. Одним вона визначила бути багатими, іншим — простими людьми, одних зробила рабами, інших — вільними”. Не лише люди, а й боги і всесвіт існують у суперечностях та боротьбі, які є джерелом виникнення усього нового у світі.
Сократ говорив про необхідність правомірними ненасильницькими засобами уникати несправедливих рішень органів влади. Запобіганню соціального протистояння мала слугувати вперше сформована ним в історії європейської політичної та правової думки концепція договірних відносин між державою та її громадянами.
У проекті ідеальної держави Платона, де жорстко регламентувалися всі аспекти життя й діяльності людини, не залишалося місця соціальним суперечностям. Юридичні конфлікти мали вирішувати суди, яким він приділяє значну увагу. За його влучним висловом,“кожна держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином”.

Аристотель джерелами конфліктів вважав нерівність людей, домінування несправедливого начала над справедливим.

Класичним прикладом використання юридичних способів попередження та вирішення конфліктів є застосування приватноправової регуляції у Стародавньому Римі. Так, актуальними для сьогодення є чітко сформульовані римськими юристами вимоги щодо запобігання спорам у зобов'язальному праві: а) дотримання волі й волевиявлення сторін; б) угода є право, якщо вона у межах закону.
Спроби осмислення суспільнополітичних конфліктів знаходимо у пам'ятках Київської Русі [22, с. 77–78; 71, с. 161–166; 123, с. 51–57].Так, митрополит Іларіон у “Слові про закон і благодать” протиставляє епоху Старого Заповіту, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення й рабства, що спричиняло суспільну напругу, й епоху Нового Заповіту, де не існує соціальних суперечностей, панують свобода, істина й благодать. Несторлітописець, автор “Повісті минулих літ”, рішуче засуджує конфліктиміжусобиці, що ослаблювали державу. Володимир Мономах у листі до князя Олега Святославича, відомому під назвою “Повчання”,значну увагу приділяє усуненню протиріч між багатими й бідними,наполягає на необхідності піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Засудження феодальних війн, поради князеві, як урівноважити владу, запобігти несправедливості, конфліктам містить “Слово” і “Моління” Даниїла Заточника.
Прогресивні для свого часу норми врегулювання та вирішення конфліктів встановлювало давньоруське право [40, с. 48–56].

Для давньоруського судового процесу характерною була активна участь у ньому сторін конфлікту: особи, яка скоїла злочин, і потерпілої особи. Роль суду полягала здебільшого у посередництві між позивачем та відповідачем. Це свідчить про важливе значення у вирішені конфлікту волевиявлення потерпілої сторони та можливість компромісу з винними особами, які б “загладили” вину.
Під значним впливом християнства розвивалися конфліктологічні погляди в період середньовіччя [22, с. 64–76; 71, с. 61–73; 123,с. 41–44]. За вченням Аврелія Августина, єпископа м. Гіппона, що в Північній Африці, людська й божественна історія, яка є водночас протилежною і неподільною, являє собою вічну битву двох царств —Божого й земного. Несправедливий і конфліктогенний сталий порядок Августин вважав “природним”, оскільки він є наслідком гріха ікари Божої.

Конфліктна суть суспільних відносин розкривається у державноправових ученнях про природне право та суспільний договір. Так, на думку англійського філософа Т. Гоббса, природним станом є безперервна боротьба людей між собою, “війна всіх проти всіх”. Отже, природна рівність людей за Гоббсом не є благом чи ідеалом, рівність — це джерело конфліктів. Лише суспільний договір, визнання людьми влади держави над собою покладає край цьому небезпечному стану.
Ідеї гармонізації суспільного життя, подолання соціальних суперечностей і конфліктів через удосконалення державноправових механізмів сповідували українські просвітники Г. Сковорода, С. Яворський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, С. Десницький, Я. Козельський. Так, суспільнополітичний ідеал Г. Сковороди — Русь у формі “духовної республіки”, де панували б рівність і справедливість.
Поштовхом до створення конфліктології як окремої галузі знань стало вчення Ч. Дарвіна про біологічну еволюцію, на ґрунті якого виник так званий соціальний дарвінізм. Біологічні закони природного відбору почали використовуватися для пояснення конфліктів у суспільстві. Конфлікт ототожнювався з боротьбою, яка вважалася основною формою соціальної взаємоді.

Розділ2.Філософськосоціологічні  погляди на конфлікти.

Формування філософськосоціологічної традиції вивчення конфліктів відбувалося під впливом ідей О. Конта, К. Маркса, Г. Зіммеля,М. Вебера, Г. Спенсера та ін. [36, с. 44–80].Французький філософ О. Конт, якого вважають одним із засновників соціології, вважав, що в умовах концентрації багатства у незначної частини й експлуатації переважної більшості людей запорукою стабільного безконфліктного функціонування суспільства є закон. Зміст цього закону він висловив у формулі: “Любов як принцип,порядок як основа і прогрес як мета”.
Німецький економіст і філософ, засновник ідеології комунізму К. Маркс досліджував діалектику розвитку суспільства і виникнення суспільнополітичних конфліктів. Він вважав, що в суспільному житті люди вступають у необхідні й не залежні від їхньої волі виробничі відносини, сукупність яких є економічним базисом суспільства. Економічна складова — визначальна в суспільстві, від неї залежить розвиток юридичної та політичної надбудови. Спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя. На певному етапі свого розвитку матеріальні виробничі сили суспільства заходять у суперечність з відносинами власності, серед яких вони до часу розвивалися. Настає епоха соціальної революції. Чим сильніша поляризація панівних і пригноблених класів, тим гострішим має бути конфлікт.
Отже, класова боротьба є основною і домінуючою формою конфлікту, що проходить через усю історію людства і має свою специфіку на різних етапах цієї історії. Для капіталістичної суспільноекономічної формації — це боротьба між працею та капіталом, робітничим класом і класом буржуазії. З цих позицій держава має класовий характер. Вона не представляє позиції усього суспільства і не може бути арбітром у спорі між сторонами конфлікту. Призначення державиК. Маркс убачав у конституюванні сили панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державного закону. Звідси — оскільки право вантагоністичному суспільстві спрямоване проти переважної більшості населення — його обґрунтування насильницької революції проти старої державної влади.

Німецький філософ Г. Зіммель досліджував етнічні, вікові, гендерні та інші конфлікти. У його працях закладені основи конфліктного функціоналізму, введено в науковий обіг термін “соціологія конфлікту”. На відміну від К. Маркса він вважав, що конфлікт не обов'язково веде до руйнування, він може призводити до соціальної інтеграції, виконувати функції збереження й розвитку соціальних відносин. Причини конфліктної поведінки вбачав у наявності “духу протиріччя”, “апріорного інстинкту боротьби”, “захисних інстинктів”, що наближає його до соціалдарвіністів. Проте ворожість у людських стосунках він розглядав як парну протилежність симпатії між людьми. Розрізняючи поняття боротьби й конфлікту, він розумів останній як змінну величину, що перебуває між двома полюсами:
а) “конкуренція”, яка більш упорядкована; б) “боротьба”, що не є впорядкованою.

Яскравий представник німецької соціології М. Вебер розглядавсуспільство як арену боротьби позитивно та негативно спрямованих статусних груп. Вони намагаються в умовах конфлікту матеріальних та духовних інтересів зберегти і навіть посилити свій вплив, відстояти власні позиції в усіх сферах суспільного життя. Виходячи з цього,він зробив крок до моделювання ідеальної соціальної організації. Належного значення він надавав раціональній системі права, досягненню згоди з владою на засадах закону, конституційних основ правопорядку і розвитку громадянської правосвідомості.

Англійський соціолог, автор органічної теорії держави Г. Спенсер,проводячи аналогію між державою та біологічним організмом, вбачав у протиборстві й конфліктах загальний закон суспільного розвитку.Але його дія має історичні межі.

Польськоавстрійський соціолог і правознавець Л. Гумплович вважав безперервну та нещадну боротьбу між соціальними групами головним фактором соціального життя, в якому сильніші перемагають слабших. Основну причину соціальних конфліктів він вбачав у прагненні людини задовольнити матеріальні потреби. Гумплович розглядав всесвітню історію як боротьбу рас за існування. На його погляд,расові відмінності пов'язані не з біологічними чинниками, а з відмінностями культури. Тому й джерелами конфліктів є відмінні за культурними типами соціальні феномени (від варварської різанини до міжфракційної боротьби у парламенті). Та загалом конфлікти є фактором прогресу. В умовах диференціації суспільства на панівну й залежну верстви вони сприяють його консолідації.
Позицій функціоналізму дотримувався відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який заснував раціоналістичну теорію вирішення макроконфліктів. Виходячи з домінування у суспільному житті культури, він вважав врегулювання конфліктів важливим покликанням “нової моралі”.
Проблема соціального конфлікту знайшла відображення в теорії соціальної дії американського соціолога Т. Парсонса. Вважаючи конфлікти деструктивними й руйнівними, він досліджував питання їх мінімізації засобами “соціального контролю”, підтриманням порядку,врівноваженням індивідуальної та суспільної мотивації.

Концепції соціології конфлікту започатковані в середині ХХ століття німецьким соціологом Р. Дарендорфом, у працях якого розвивається Марксова діалектична традиція дослідження конфлікту, та американським ученим Л. Козером, який розвиває конфліктний функціоналізм Г. Зіммеля.
Теорія конфлікту, або “конфліктна модель”, Р. Дарендорфа [137] ґрунтується на тому, що соціальний конфлікт, панування й підпоряд кування притаманні будьякому суспільству. Це твердження ґрунтується на факті існування в суспільстві різних інтересів соціальних верств, а також змін, детермінованих поневоленням одних членів суспільства іншими. Проте в постіндустріальному суспільстві основні соціальні суперечності перебувають вже не у сфері відносин власності, а в системі “панування — підлеглості".

Сучасна конфліктологія виходить із принципів визнання конфлікту як природної складової соціальних відносин, розуміння можливості перебігу конфліктів у різноманітних, у тому числі й конструктивних формах, утвердження принципової можливості управління ними. Центральною проблемою соціології конфлікту стає розробка питань вирішення та попередження конфліктів.

 Розділ3. Психологічні концепції конфлікту.
На відміну від соціологічних теорій психологічна традиція вивчення конфлікту пояснює його природу психологічними факторами, покладаючи в основу конфліктної поведінки інтрапсихічні (внутрішні), ситуаційні(зовнішні), когнітивістські (пізнавальні) та інші фактори.
Засновник психоаналізу австрійський психіатр З. Фрейд [109;110] першим ґрунтовно дослідив внутрішньопсихічні механізми поведінки людини. Він уявляв її психіку як конфлікт між сексуальними й агресивними інстинктами (“Воно”), силами свідомості (“Я”) та заборонами совісті (“НадЯ”). На цей стан постійної внутрішньої конфліктогенності накладається досвід невирішених конфліктів раннього дитячого віку, перших місяців життя дитини. Людина не усвідомлює справжніх причин своїх внутрішніх конфліктів, у стані яких вона постійно перебуває. Від набуття психічних розладів та патологій її рятують механізми соціалізації, психічного захисту, серед яких центральне місце належить сублімації та витісненню лібідо. За цією структурою психоаналіз з усіх можливих видів конфліктів досліджує переважно внутрішньоособистісний конфлікт як частину внутрішнього життя індивіда.
Розглядаючи поведінку людини в соціальному контексті, австрійський психолог А. Адлер, на відміну від Фрейда, вважає конфлікти між людиною та суспільством явищем неприродним і пояснює “невротичним стилем життя”. Виникнення невротизму він, як і класичні психоаналітики, пов'язує з “важким дитинством”.
Досліджуючи внутрішні конфлікти, американський психолог К. Хорні [114] виокремлює притаманні кожній людині три типи соціальної спрямованості: “рух до людей”, “рух від людей” та “рух проти людей”. Залежно від конкретної ситуації ми або співпрацюємо з людьми, або уникаємо їх, або боремося з ними. Для невротичних характерів базовою настановою є “рух проти людей”.

Засновник аналітичної психології швейцарський психолог і психіатр К. Юнг [128] також відмовився від фрейдистської теорії сексуальності. Для нього характерне досить широке використання поняття конфлікту. Він вважав, що поведінку особистості, у тому числі й конфліктну, визначає спрямованість психічної енергії людини або на зовнішнє середовище (екстравертивний тип), або на саму себе (інтровертивний тип). Крім того, у певних ситуаціях конфліктногенними можуть бути спеціальні типи характерів за функціональними параметрами: когнітивний, емотивний, сенсорний та інтуїтивний.
У психоаналітичній концепції конфлікт — це ключ до розуміння психічного життя людини. Психоаналіз збагатив конфліктологію унікальним дослідженням тонких зв'язків між внутрішнім світом особистості та її реальним включенням у соціальне середовище.
Ґрунтовно визначено типи особистості, особистісні стилі поведінки,що дало можливість звернутися до проблеми “конфліктних особистостей”. Біхевіористи [133, с. 210–229] (Дж. Вотсон, Е. Толмен, К. Галл,Дж. Мід), розглядаючи конфлікти як явище, детерміноване ситуаційною природою, зосередили увагу на зовнішніх чинниках конфліктів. Застосування основного закону біхевіоризму “стимул — реакція”до аналізу конфліктів дало змогу встановити залежність: “конфліктна ситуація — конфліктна поведінка”. Зокрема, в межах концепції фрустраційної детермінації агресії, конфлікти розглядалися як певна форма агресивної відповіді на ситуацію фрустрації. Цей підхід було використано засновниками теорії соціального научення (А. Бандура). Конфліктну поведінку прихильники цієї школи вважають передусім наслідком хибного навчання: засвоєння неправильної, неадекватної поведінки, яка, отримавши “підкріплення”, стає поведінковою рисою особистості. Отже, агресивні особистості, на відміну від неагресивних, не отримавши соціального досвіду конструктивного вирішення конфліктів, позбавлені альтернативи агресивним методам поведінки в конфліктних ситуаціях.

Отже, сама по собі зовнішня ситуація, хоч би які об'єктивні суперечності лежали в її основі, не може автоматично призводити до конфлікту. В умовах посилення психологічної практики в конфліктології дедалі більше утверджується підхід, що передбачає врахування суб'єктивного ставлення людини до конфліктної ситуації. Проте мають право на існування всі конфліктологічні концепції, бо існують різні явища конфлікту, які можна вивчити лише через звернення до різних концептуальних засад їх дослідження. Загальновизнаним стає не просто сприйняття конфліктів як природної форми психічного життя людей, а й визнання їх важливих функцій у розвитку особистості та її відносин з іншими людьми.

Розділ4. Розвиток конфліктології на пострадянському просторі та в Україні.

У колишньому Радянському Союзі в 20–30роках минулого століття утвердилася концепція класової боротьби, а одним із домінуючих стереотипів масової свідомості став образ “ворога народу”. Боротьба за перемогу “справедливості” сягала всесвітньоісторичного масштабу й конфлікти на нижчих рівнях не могли мати самостійного значення. Наприкінці 30х з'явилася ідея “безконфліктності” розвитку соціалістичного суспільства і конфлікти розглядалися як пережиток минулого, властивий чужому антагоністичному середовищу. За цих умов конфліктологія не отримала визнання. Навіть суміжні галузі знань —соціологія, соціальна психологія, як і кібернетика, з кінця 20х до 70х років майже не розвивалися.
Перші наукові праці з конфліктології з'явилися лише наприкінці 80х. Системний підхід до дослідження конфліктів закладено в монографії В. В. Дружиніна, Д. С. Конторова, М. Д. Конторова “Введение в теорию конфликта” (М., 1989). Конфлікти, на думку авторів,на сучасному етапі суспільного розвитку, коли повсюди застосовуються складні системи управління за участю людиниоператора,вийшли за межі суто гуманітарної проблематики. Соціальні конфлікти, основна роль у яких належить людському факторові, так чи інакше пов'язані з технікою; вони відбуваються як у соціальній, такі у технічній сферах. Проблемі вивчення конфліктів присвячувалися й деякі інші праці [11].
Активно розробляється конфліктологічна проблематика у сучасній Росії. Починаючи з 1990 року в Москві Інститут соціології та Міжнародний центр загальнолюдських цінностей видають періодичні збірники “Социальные конфликты: Экспертиза. Прогнозирование. Технология разрешения”

Актуальні методологічні проблеми сучасної теорії конфліктів розглянуто у книзі В. М. Іванова та В. Г. Смолянського “Конфликты и конфликтология” (М., 1994). У праці подано фундаментальний аналіз причин та джерел соціальних конфліктів, їх класифікацію та типологію, висвітлюється сутність і характер політичних, економічних,міжнаціональних, міжнародних конфліктів, шляхи та способи досягнення консенсусу.
Аналізу процесу формування сучасної конфліктології як наукової дисципліни присвячена колективна монографія “Социальные конфликты в современной России: проблемы анализа и регулирования”(М., 1999). Її автори розглядають методологічні проблеми соціальних конфліктів, показують особливості становлення різних напрямів конфліктологічного знання: політичної та юридичної конфліктології, формування конфліктології етнонаціональних відносин, конфліктів у становленні ринкових відносин та підприємництва. Особлива увага приділяється розгляду засобів та способів адекватного аналізу та ефективного врегулювання соціальних конфліктів у перехідному російському суспільстві.
Сучасні дослідження конфліктів, здійснювані у річищі соціологічної та психологічної традицій, дедалі більше враховують загальні потреби практичного вирішення конфліктних ситуацій. Соціологічний напрям дістав посилену соціальнополітичну інтерпретацію [36].
Природа, мотиви, форми та способи вирішення конфліктів тісно пов'язуються із соціальнополітичними процесами, що відбуваються у суспільстві. Психологи, досліджуючи внутрішньоособистісні, міжособистісні та міжгрупові чинники конфліктів, зосереджують увагу на взаємодії людей у конфліктних ситуаціях, питаннях надання психологічної допомоги у разі виникнення конфліктів.
Інтенсивно досліджуються проблеми управління конфліктами у соціальноекономічній та інших галузях суспільного життя. Заслуговує на увагу монографія І. Ворожейкіна, А. Кібанова, Д. Захарова“Конфликтология” (М., 2000).

Сьогодні конфліктологію викладають у вищих навчальних закладах, на часі підготовка професійних конфліктологів, створення певних науковометодичних структур, які б вивчали прояви конфліктів у різних сферах суспільного життя та створювали спеціальні теоретикопрактичні методики їх розв'язання. Позитивним є розуміння необхідності розглядати конфліктні ситуації з урахуванням української ментальності, притаманної українському суспільству специфіки, особливостей його історичного розвитку. До основних проблем подальшого розвитку вітчизняної конфліктології, на думку відомого українського конфліктолога М. І. Пірен, належать такі [81, с. 32]:
• напрацювання категоріального та понятійного апарату, створення наукової бази конфліктології;
• інтеграція гуманітарного, медикобіологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їх раннього виявлення з використанням сучасних системноматематичних методів,ЕОМ;
• підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв'язання конфліктів,створення спецгруп конфліктологівпрактиків;
• вивчення й уміле запозичення світового досвіду з конфліктології за допомогою організації та проведення міжнародних конференціях;

• організаційнодослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв'язання та запобігання конфліктам.
Розділ 5. Конфліктологія як наука та її галузь — юридична конфліктологія.
Перехід від доведення права на існування конфлікту до поглибленого його вивчення у середині ХХ ст. знаменував виникнення науки конфліктології. З огляду на трагічні й руйнівні наслідки Другої світової війни увага конфліктологів спрямовувалась передусім на пошук засобів попередження та послаблення конфліктів. Обговорення 1957 року проблем конфліктів Соціологічною асоціацією ЮНЕСКО стало організаційним поштовхом до створення конфліктологічних організацій і центрів.
У розвитку конфліктології домінувало розуміння її як міждисциплінарної галузі знань. Вважалося, що її призначенням є об'єднання зусиль різних наук у вивченні конфліктів. У результаті пошуки єдиних концептуальних засад, створення загальної теорії конфліктів обмежувалися поясненням джерел і витоків конфліктних ситуацій. Теоретичні напрацювання виявилися надто абстрагованими від потреб практичної реалізації. Проте відбулася еволюція поглядів на конфлікт як суто негативне явище до його розуміння як невіддільного елемента суспільного життя. Накопичено певний досвід практичної роботи щодо врегулювання конфліктних явищ, що допомагає не лише суттєво зменшувати негативні наслідки конфліктів, а й отримувати позитивний ефект.

Розвиток конфліктології спричинений практичними потребами сучасного політичного, економічного та адміністративного менеджменту, юриспруденції, дипломатії та інших сфер діяльності, деспостерігаються зіткнення інтересів протиборчих сторін.
Загальне уявлення про зміст конфліктології дає її етимологічне трактування як науки про конфлікт. Отже, предметом конфліктології є дослідження загальних законів і закономірностей виникнення й розвитку конфліктів, а також технологій, способів, методів вирішення, запобігання та управління ними.
Об'єкт конфліктології становлять конфліктні відносини між людьми, групами людей, соціальними спільнотами, організаціями, політичними органами, державами, міждержавними об'єднаннями.
Завдання конфліктології полягає у вивченні природи, сутності,функцій та механізмів соціальних конфліктів, умов їх виникнення та закономірностей розвитку, у розробці адекватних внутрішній природі та особливостям перебігу конфліктної взаємодії “технологій” урегулювання та розв'язання конфліктів.
Конфліктологія, досліджуючи конфліктні відносини між людьми,тісно пов'язана з іншими соціально+гуманітарними науками, які збагачують її знаннями методологічних та прикладних засад конфліктної взаємодії, конкретизують природу та механізми різних видів конфліктів.
Насамперед це суміжні галузі знань — соціологія, соціальна психологія,а також, політологія, економіка, історія, етнографія. Специфічну сферу конфліктної взаємодії у правовому полі допомагають вивчати юридичні дисципліни. У конфліктологічних дослідженнях широко застосовуються дані точних наук, методи математичного аналізу та статистики.
Діапазон перебігу конфліктів надзвичайно широкий: від геополітичних явищ (наприклад, світових війн) до внутрішньоособистісної боротьби мотивів (наприклад, вибір між пломбіром та ескімо). Конфлікт — це складне, багатогранне, полікритеріальне явище, тому в його аналізі першочергове значення належить науковій методології дослідження. У визначенні складу методологічного аналізу конфліктів можна виокремити філософсько+світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний), що визначають стратегію дослідження; загальнонаукові методи, основу яких становить система притаманних для всіх або більшості наук гносеологічних принципів (розвитку, детермінізму, єдності теорії та практики тощо).

До проблеми конфлікту звертаються багато наукових дисциплін, при цьому вони ототожнюють його з різноплановими явищами. Крім науки поняття конфлікту також належить буденній свідомості. Воно застосовується для широкого кола явищ — від внутрішньоособистісного до глобального рівня, використовується у різноманітних контекстах, а також у метафоричному значенні. Саме слово “конфлікт”походить з латинського соnflictus — зіткнення.
У широкому розумінні всі конфлікти, що відбуваються в суспільстві і сторони яких представлені людьми, є конфліктами соціальними. В науковій літературі представлено чимало спроб визначити категорію “соціальний конфлікт”.
Досить поширеною є спроба ототожнення конфлікту за марксистською традицією з більш широкою й знеособленою категорією “суперечність”. Справді, суперечність — це слабке місце соціальної системи. Але наявність протиріч далеко не завжди призводить до конфліктів. Для цього як мінімум потрібні усвідомлення протилежності цілей, інтересів та відповідна мотивація поведінки.

Конкретизація поглядів на конфлікти пов'язана також з нормативноціннісним підходом, за яким незбігання цілей та інтересів людей або відповідних груп є головним джерелом конфліктів. Так, досить гострою для сучасного пострадянського суспільства є проблема соціальної рівності та нерівності. Російський соціолог А. Г. Здравомислов слушно зазначає, що нерівність має позитивне значення для суспільства, бо є важливим джерелом змагальності, конфліктності, стимулює життєдайну енергію людини [36, с. 85]. Але це стосується передусім соціально зрілого, стратифікованого суспільства. Українське ж суспільство, де 90 % населення є надто бідним, а 10 % надто багатим, як, втім, і російське, поки що є біполярним і навряд чи доцільно стверджувати про позитивне значення соціальної нерівності для такого суспільства.
Реальне значення ролі і місця соціального конфлікту в суспільному житті можна визначити на основі дослідження його функцій. Соціальні конфлікти поліфункціональні. Конфлікт можна розглядати як прогресивний або як регресивний залежно від того, якою мірою він несе у собі конструктивне чи деструктивне начало. При цьому, навіть якщо конфлікт здійснює позитивний вплив, постає питання ціни здійснюваних під його впливом змін. Які б величні цілі не проголошувалися, але якщо для їх досягнення необхідні людські жертви,такі конфлікти не можуть бути прогресивними.
Позитивні або негативні наслідки конфлікту, як наголошує Г. І. Козирєв, багато в чому зумовлені соціальною системою. У відкритих суспільствах, де конфлікт вважається нормою та існують різноманітні механізми його врегулювання, конфлікт, як правило, сприяє більшій життєздатності, динамізму, прогресу. У тоталітарному суспільстві, де соціальний конфлікт взагалі не визнається, а єдиним засобом його розв'язання є силовий, невирішені протиріччя нагромаджуються і призводять до значних соціальних потрясінь.

Висновки досліджень:Конфлікти — це реалії соціального життя. У суспільстві завжди виникали різноманітні конфлікти: між людьми, соціальними групами, організаціями, державами. Сучасна конфліктологічна парадигма визнає конфлікт як зумовлену природою суспільних явищ і процесів об'єктивну властивість соціальних систем. Проте “така легалізація”конфлікту не означає його об'єктивацію, тобто не наділяє конфлікти надсуб'єктним змістом. Інтенсивне вивчення причин виникнення,змісту, динамічних характеристик перебігу конфліктів не знімає проблеми їх небезпечності, особливо це стосується конфліктів на макрорівні.
Юридичний аспект об'єктивно займає належне місце у багатьох видах конфліктів. Починаючись далеко за межами права, соціальні конфлікти на певному етапі розвитку можуть набувати юридичних ознак і вирішуватись у правовій площині. Практично будьякий соціальний конфлікт, якщо він матиме бодай один з елементів, що містить юридичну характеристику, може набувати ознак правового і завершуватися із застосуванням юридичних процедур.
Власне юридичні конфлікти відбуваються у сфері юридичних відносин, пов'язані з протиборством суб'єктів права і суперечливими правовими інтересами. Правовими є всі міждержавні, конституційні,кримінальні, а також чимало господарських, сімейних, побутових та інших конфліктів, якщо вони виникли у зв'язку із застосуванням, зміною, порушенням або тлумаченням права.
Конфлікти керовані. Існує чимало способів, методів, прийомів попередження, врегулювання та вирішення конфліктів. Серед найдосконаліших та вивірених часом — юридичні та квазіюридичні способи розв'язання спорів. Звісно, далеко не всі конфлікти є юридичними і можуть бути врегульовані за допомогою правових норм і процедур. І навпаки, конфлікти, які за своїм характером мають суто юридичну природу, зовсім не обов'язково мають завершуватися юридичними способами — інколи ефективніше спрацьовують такі примирні процедури, як медіація чи переговори. Проте вміння спрямовувати вирішення конфліктів у площину права, застосування юридичних засобів — важлива умова незворотності процесу демократизації державного і суспільного життя.
Сучасний юрист — це фахівець у сфері юридичної конфліктології.Практична діяльність судді, прокурора, адвоката, юрисконсульта,зрештою, усіх фахівцівюристів спрямована на запобігання, врегулювання та цивілізоване вирішення правових конфліктів. В умовах розбудови правової держави дедалі більшою стає потреба правників у знаннях і вмінні цивілізовано й справедливо вирішувати спори. Та й саме право завдяки своїй універсальності та обов'язковості все більше набуває характеру найвпливовішого засобу врегулювання конфліктів.

Список літератури:

1. Конституція України. — К., 1997.
2. Антонович М. М. Міжнародне публічне право. — К., 2003.
3. Анцупов А. Я., Малышев А. А. Введение в конфликтологию. — К.,1996.
4. Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. — М., 1999.
5. Баев О. Я. Конфликты в деятельности следователя. — Воронеж,1981.
6. Бандурка А. М., Друзь В. А. Конфликтология: Учеб. пособие. —Харьков, 1997.
7. Бекешкіна І. Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації вУкраїні. — К., 1994.
8. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют вигры. — СПб., 1992.
9. Бойко В. Ф., Євдокимов В. О., Юлдашев О. Х. Право людини на правосуддя (Судове право України): Навч. посіб. — К., 2003.
10. Большой толковый социологический словарь (Соllins). — Т. 1(АО): Пер. с англ. — М., 1999.
11. Бородкин Ф. М., Коряк Н. М. Внимание, конфликт! — Новосибирск, 1989.
12. Бульба О. Деякі аспекти реформування моделі поділу влади вУкраїні // Право України. — 2004. — № 4.
13. Васильев В. Л. Юридическая психология. — СПб., 1997.
14. Верещак В. М. Судовий компроміс у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 1.
15. Вишнякова Н. Ф. Конфликтология. — Мн., 2002.

16. Ворожейкин И. Е., Кибанов А. Я., Захаров Д. К. Конфликтология: Учебник. — М., 2000.
17. Гірник А. М. Посередництво в трудових конфліктах. — К., 1998.
18. Гришина Н. В. Психология конфликта. — СПб., 2000.
19. Громова О. Н. Конфликтология: Курс лекций. — М., 2000.
20. Грузінова Л. П. Трудові спори: Навч. посіб. — К., 2002.
21. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфлика // Социолог. исследования. — 1994. — № 5.
22. Демиденко Г. Г. История учений о праве и государстве. — Х., 2001.
23. Динь Нгуен Куок, Дайе Патрик, Пелле Ален. Международное публичное право: В 2 т. — Т. 2: Кн. 3. — К., 2001.