Дослідження "Україна в житті і творчості зарубіжних письменників"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………………...….3

СВІТОВІ ПИСЬМЕННИКИ

Оноре де Бальзак ……………………………………………………………...4-6

Шолом-Алейхем…………………………………………………………….…7-9

Етель Ліліан Войнич………………………………………………………...10-12

Олександр Сергійович Пушкін………………………………….………….13-15

Густав Олізар……………………………………………….….…………….16-17

Адам Міцкевич………………………………………….…...………………18-20

Райне Марія Рільке…………………………………………………………..21-23

Ярослав Івашкевич………………………………….……………………….24-25

УКРАЇНА У ТВОРАХ СВІТОВИХ КЛАСИКІВ……………………….…..26

ПИСЬМЕННИКИ ПРО УКРАЇНУ…………………………………………..29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...….34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Ще з часів Київської Русі нашою землею були зацікавлені зарубіжні гості. Звичаї, традиції, обряди - це те надзвичайне і загадкове, що знайшло своє місце і в сьогоденні. Багато українських письменників оспівували рідний край  у своїх творах, описували природу, красу народної співучості. У всьому світі відома символіка калини, дуба, верби.

Та маємо відмітити, що Україна і як держава, і як етнічна структура, і як природний заповідник була і є захопливою й для населення інших країн.  Ми маємо розуміти, що вивчаючи курс зарубіжної літератури, дізнаємося, що в нашому краї проживали і побували відомі майстри художнього слова французької, англійської, польської та угорської літератур тощо. Вони милувалися природою нашого краю, прислухалися до милозвучності нашої мови, захоплювалися звучністю української пісні, заглиблювалися у міфи та легенди цього загадкового народу. Мало хто може похизуватися такою різноманітністю своєї території, вигадливістю і фантазією народу, голосистістю народної пісні.

Хто ж саме залишив свій слід в історії нашого краю? Відповідь лежить просто на поверхні: французький письменник Оноре де Бальзак,  польський поет і діяч Густав Олізар, єврейський письменник і драматург Шолом-Алейхем, англійська письменниця Етель Ліліан Войнич та багато інших відомих класиків світової літератури.

У цьому дослідженні спробуємо з’ясувати, яку саме роль зіграла Україна у  житті майстрів слова, що вона дала цим людям та чим вони завдячують їй.

 

 

Світові письменники в Україні

Оноре де Бальзак

Мабуть, у всьому світі, або принаймні в більшості країн, відоме село Верхівня, що в Ружинському районі Житомирської області. Сюди, в маєток Евеліни Ганської, у 1847 - 1850 роках тричі приїздив великий французький письменник Оноре де Бальзак.

Після роману «Шагренева шкіра», котрий було опубліковано в 1831 році, Оноре де Бальзак почав отримувати десятки листів, які були наповнені захопленням. Увагу письменника привернув до себе анонімний лист за підписом «Іноземка». Вишуканість викладу, красивий почерк видавали даму аристократичного походження. Незнайомка просила Бальзака підтвердити через французьку газету «Котідьєн» своє бажання переписуватися з нею. Письменник був заінтригований, а тому прийняв правила гри. Виявилося, що авторкою листа стала російська піддана, польська графиня Евеліна Ганська, котра проживала на Україні в маєтку Верхівня (зараз село Верхівня Житомирської обл. Ружинського р-ну).

Між Евеліною та Оноре розпочався пристрасний роман в листах, який розтягнувся на ціле десятиліття. Перше побачення 33-річного письменника і 31-річної графині відбулося через рік після отримання першого листа у швейцарському містечку Невшатель в присутності … чоловіка Евеліни. 50-річний граф Венцеслав Ганський був задоволений знайомством з модним французьким письменником і навіть не здогадувався про роман в листах молодої дружини. Бальзак був захоплений розумом і красою польки. Їх зустрічі проходили в Швейцарії, Франції, Голландії, Бельгії.

Пройшло небагато часу і граф помер, але вийти заміж за Бальзака Ганська не могла. У царській Росії не вітались шлюби між багатими  російськими підданими і бідними іноземцями (Бальзак був обтяжений боргами). Дозвіл на одруження і на вивіз за кордон родового майна міг дати тільки імператор. Крім цього у багатої вдови розпочалися проблеми спадку з польською ріднею чоловіка. Лише через сім років після смерті графа Оноре вперше зміг приїхати до своєї коханої у Верхівню.

У маєтку письменнику відвели спальню та кабінет з дорогими килимами, італійськими меблями. Майже три роки Бальзак насолоджувався товариством коханої жінки, природи і писав романи.

На верхівнянський період творчості Бальзака припадає робота над п’єсою «Мачуха» та повістю «Посвячений». Тут у нього виникає задум драми «Петро Перший і Катерина Друга».

Дехто з критиків та літературознавців припускає, що на верхівнянський період творчості письменника припадає завершення другої частини «Вивороти сучасної історії», праця над творами «Депутат від Арсі», «Дрібні буржуа», «Театр, який він є…» та ін.

Під час однієї із поїздок до Франції Оноре сильно застудився, але, незважаючи на його погане самопочуття, закохані вирішили обвінчатися.

2 березня (за деякими даними 14 березня) 1850 року у Бердичеві в костьолі святої Варвари Бальзак, якому виповнилося на той час 51 рік, повінчався з 49-річною Евеліною Ганською. Свідками на весіллі були знатні родичі зі сторони нареченої. «Ви тільки від мене повинні дізнатися про щасливий розв’язок великої і прекрасної драми серця, котра продовжувалася шістнадцять років, - писав сестрі у Францію Бальзак. - Тож, три дні тому я одружився з єдиною жінкою, котру кохаю ще більше, ніж раніше, і кохатиму до самої смерті…»

Через місяць молодята поїхали до Парижа. Письменника мучили болі в серці, з’явилася задуха, почала прогресувати сліпота. Класик французької літератури помер через п’ять місяців після весілля - 18 серпня 1850 року. Найвідоміша «бальзаківська» жінка пережила чоловіка на 32 роки, назавжди зберігши йому вірність.

Тепер у Верхівні, в будинку, де жив письменник, розташований сільськогосподарський технікум. Є тут меморіальна кімната, присвячена пам’яті автора «Людської комедії», в якій зберігаються окремі книги з його власної бібліотеки, а решта, як і особисті речі, втрачені або знищені під час воєн.

 

 

Шолом-Алейхем

Шолом-Алейхем ( з ідиш перекладається як "мир вам"; справжнє ім’я Соломон Наумович (Шолом Нохумович) Рабінович - єврейський письменник і драматург, один із засновників сучасної художньої літератури.

Юнацькі  роки письменника гарно описані у незакінченому автобіографічному романі «З ярмарку». Майбутній письменник народився 2 березня 1859 року в небагатій патріархальній єврейській сім’ї. Раннє дитинство провів у селі Воронькове (зараз Бориспільський район Київської області). Мати померла, коли хлопцеві виповнилося 13 років. У віці 15 років, запалений Робінзоном Крузо, він написав власну, єврейську версію повісті і прийняв рішення стати письменником. Взяв псевдонім Шолом-Алейхем ("мир вам" - традиційне єврейське вітання).

Після закінчення школи в 1876 три роки навчав доньку багатого єврейського підприємця Голде (Ольгу) Лоєву. Між учителем та ученицею спалахнуло почуття. На той час багатий батько коханої не був готовий до такого соціально нерівного шлюбу, і Шолом-Алейхем втратив роботу в домі у Лоєва. Тільки через шість років, у 1883 році, всупереч волі свого батька, вона стала його дружиною та народила йому шістьох дітей. Після смерті тестя Шолом-Алейхем став спадкоємцем величезного статку, однак йому не вдалося вигідно вкласти ці гроші, щоб примножити сімейний капітал. Шолом-Алейхем відомий як людина, яка змінила велику кількість найрізноманітніших професій, починаючи мандруючим репетитором і закінчуючи гравцем на біржі. Саме захоплення біржовими спекуляціями, якому він віддався в Одесі, підвело початківця-фінансиста. Також Шолом-Алейхем спонсорував  випуск журналів, котрі друкували художні твори на ідиш. Таким чином грандіозний спадок було промотано остаточно і безповоротно. Однак до цього часу він набуває слави поета і прозаїка, що писав на ідиш. Шолом-Алейхем обожнював публічні виступи, постійно організовував їх у різних країнах світу, а тому скоро отримав славу письменника зі світовим ім’ям.

З 1883 року майстер слова пише майже виключно на ідиш. За мету  ставить просвіту простого люду, але іврит знали не всі. Отримавши спадок від тестя, почав видавати на ідиші альманах, допомагати молодим авторам, виплачуючи їм великі гонорари.

Критики називають його єврейським Марком Твеном за подібність стилів і любов до літератури для дітей. Пізніше, при зустрічі, Марк Твен відмітив, що вважає себе американським Шоломом-Алейхемом.

Після 1891 письменник живе в Одесі. Протягом 1903 --- 1905 років сім'я живе в Києві, в будинку на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині вулиця Панаса Саксаганського), 27, у квартирі на третьому поверсі (на будинку у 1988 році встановлено меморіальну дошку з бюстом письменника). В ці роки він активно займався літературною та суспільною діяльністю, наприклад, готував видання на користь постраждалих від кишенівського погрому. Після погромів у 1905 році виїздить з сім’єю до Швейцарії, а потім до Німеччини. Вважається, що Шолом-Алейхем пересік океан чотири рази. Проте все сильніше давалася взнаки невиліковна на той час хвороба письменника - туберкульоз, хоча до самого кінця Шолом-Алейхем показує неймовірну енергію і спрагу творчості. З початком Першої світової війни в 1914 році, як російський підданий, був висланий з Німеччини до нейтральної Данії. Він переїздить до Нью-Йорка, де прожив останні роки життя. Помер від туберкульозу у 1916 році в Нью-Йорку, похований на старому кладовищі в Куінсі.

Онучка Шолом-Алейхема - американська письменниця і педагог Бел Кауфман.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Етель Ліліан Войнич

Етель Ліліан Войнич - англійська письменниця, донька англійського математика Джорджа Буля. Народилася 11 травня 1864 року в м. Корк, в Ірландії, а померла 27 липня 1960 року у Нью-Йорку.

Етель Ліліан Войнич закінчила Берлінську консерваторію у 1885 році. Дружба з революційними емігрантами Сергієм Степняком-Крачинським та Ф.Волковським  і одруження з польським революціонером Вілфрідом Войничем сприяли тому, що вона активно включилась у визвольний рух.

У 1887 - 1889 проживала в Росії, де й розпочала власну літературну діяльність перекладами творів Миколи Гоголя, Всеволода Гаршина, Михайла Салтикова-Щедріна та інших російських письменників. Авторка романів «Ґедзь» (перший український переклад у 1929), «Джек Реймонд» (1901), «Олівія Летам» (1904), «Перервана дружба» (1910), «Скинь взуття своє» (1945).

1895 року приїздила до Львова (у справі перевезення нелегальної літератури до Росії), де познайомилася з Іваном Франком та Михайлом Павликом (з яким листувалася вже раніше). Була і добре обізнана з діяльністю Михайла Драгоманова.

Опанувавши українську мову, на початку 90-х рр. почала перекладати українські народні пісні («Ой горе тій чайці» та інші), поезії Т.Шевченка.

Серед англомовних інтерпретаторів Т.Шевченка Войнич - поруч з Вірою Річ - найвизначніша літературна постать, найобдарованіша поетично й музично. 1911 року в Лондоні вийшла збірка Шевченкових поезій «Шість ліричних віршів», що включала «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минають дні, минають ночі», «Косар», «Минули літа молодії» (під назвою «Зима»), «Зоре моя вечірняя» (пролог до поеми «Княжна»). Найкращі серед її перекладів - «Заповіт» (найдосконаліший з усіх дотепер відомих двадцяти двох англомовних тлумачень),  «Зоре моя вечірняя», «Мені однаково, чи буду». Безмежна щирість цих поезій проривається через її переклад. Войнич зберегла багатство змісту й своєрідність стилю першотворів: прийом перенесення, повтори,  мелодійність внутрішніх рим, риторичні звертання. Найслабше перекладено вірш «Косар»: в англійському тексті домінує мотив жаху.

Переклади Войнич дотепер часто передруковуються, що засвідчує їхню художньо-естетичну вартість. У книжці, куди включено також «Пісню про купця Калашникова» Михайла Лермонтова, вміщено написані Войнич  передмову та нарис життя і творчості Шевченка. У нарисі англійська письменниця відзначає владну музику Шевченкових творів, розглядає його як світового лірика, як борця-волелюба, звертає увагу на умови життя українського поета, наводить уривки з його листів і повісті «Художник». Текст засвідчує, однак, недостатню поінформованість Войнич (помилкове твердження про повний занепад таланту Шевченка після заслання; плутання в датуванні творів тощо).

Войнич присвятили вірші Микола Тарновський, Ліна Костенко. Микола Олійник змалював письменницю в трилогії «Пролог». 1981 на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка створено трисерійний телефільм «Овід», відзначений державною премією ім.Т.Г.Шевченка (1982). 1957 року в Нью-Йорку відбулася зустріч Войнич з українськими письменниками Василем Козаченком та Федором Маківчуком.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Сергійович Пушкін

Перебування О. Пушкіна в Україні припадає на період його заслання на Південь Російської імперії (1820 - 1824рр.). Уряд Олександра І вислав молодого автора за волелюбні вірші, в яких він оспівував полум’яний патріотизм, висловлював віру в перемогу «святої вольності», засуджував і сатирично викривав царський режим. Коли 18 травня 1820 року кур’єрська поштова трійка повезла О. Пушкіна з Петербурга в Україну, той проїхав через Чернігів, Ніжин, Прилуки, Лубни, Кременчук. Після двадцятиденного шляху першим місцем призначення поета був Катеринослав. Тут О. Пушкін мав зайняти посаду колежського секретаря в канцелярії головного попечителя південних поселенців генерала І. Інзова. У перші ж дні в Катеринославі поет став свідком епізоду: двоє братів-колодників утекли з місцевого острогу і, рятуючись від переслідування, кинулися в Дніпро…  На маленькому острвці вони камінням збили кайдани,  попливли далі й втекли від переслідування. Цей випадок дав початок поемі «Брати-розбійники». У Катеринославі О.Пушкін невдовзі застудився і за дозволом І.Інзова вирушив з родиною генерала М.Раєвського на Кавказ, який справив на поета і його творчість величезне враження.  Незабаром Раєвські вирушають до Криму, і Пушкін їде разом з ними. На півострові поет протягом трьох місяців вивчає життя місцевих жителів, відвідує Бахчисарай. Легенду про любов кримського хана Гірея до полоненої дівчини Марії, почуту тут, О.Пушкін поетично відтворює в поемі «Бахчисарайський фонтан». Захоплення кримськоїю природою і морем він передав у віршах «Редеет облаков летучая гряда»,  «Погасло дневное светило» та ін. З листопада1820 року до кінця березня 1821 та в листопаді 1821 р. О. Пушкін гостював у Кам’янці, яка була одним із центрів Південного товариства декабристів, у мальовничому маєтку Давидових.  У господаря - Василя Львовича - часто збиралися декабристи у справах товариства, на яких був присутній і виступав Олександр Сергійович Пушкін. Взимку 1820-1821 рр. О. Пушкін, не дивлячись на заборону, відвідав Київ.  Величезне враження на нього справили Софіївський собор і Києво-Печерська Лавра. Поет зацікавився подіями епохи Петра І, долею історичних постатей.  Згодом враження, пережиті ним,  лягли в основу сюжету поеми «Полтава».  Відвідання могили князя Олега надихнули на створення твору «Песнь о вещем Олеге». Навесні 1823 р. друзі поета домоглися його переведення до Одеси, де О. Пушкін потрапив у підпорядкування генерал-губернатора Новоросійського краю графа М.Воронцова. Проживши тут тринадцять місяців, з 15 липня 1823 р. до 11 серпня 1824 р., О Пушкін написав понад 30 ліричних творів, зокрема вірші «Свободы сеятель пустынный», «Невинный страж дремал на царственном пороге», «Зачем ты послан был и кто тебя послал», «Ночь», «Демон», «Телега жизни», «Придёт ужасный час», завершив роботу над поемою «Бахчисарайський фонтан», створив дві з половиною глави роману «Евгений Онегин», поему «Цигани». В Одесі О. Пушкін уперше відчує справжнє кохання. Історики називають імена трьох жінок, з якими пов’язане його ім’я в «Південній Пальмірі»: Амалію Різнич, Кароліну Собаньську та Єлизавету Воронцову - дружину новоросійського і бессарабського генерал-губернатора. Останній О. Пушкін присвятив вірш «Храни меня мой талисман»,  «Приют любви, он вечно полон», «Все конечно: меж нами связи нет» та ін. З її чоловіком графом М.Воронцовим у поета склалися неприязні стосунки. Якщо І. Інзов ставився до О.Пушкіна по-батьківськи і не обмежував його свободу, то М.Воронцов був налаштований вороже.  Олександр Сергійович відповідав йому злими епіграмами («Сказали раз царю»).  Новоросійський губернатор створює про поета негативну думку, звинувачує його в «совершенной лености»,  не зупиняється перед стеженням, доносами та скаргами на нього. Врешті-решт 9 серпня 1824 року О. Пушкіна звільняють зі служби і переводять на постійне проживання до родинного маєтку Михайлівського --- під наглядом поліції. З Україною та морем поет прощається в Михайлівському віршем: «Прощай свободная стихия…». За роки, прожиті на українській землі, О. Пушкін здійснив 19 подорожей, побував у 124 населених пунктах.

 

 

 

 

 

 

 

 

Густав Олізар

Густав Олізар (1798 -1865)  польський поет і громадський діяч, родом з Коростишева, Житомирської області. Він був близьким до кола декабристів і польських революціонерів, підтримував зв’язки з О.Грибоєдовим, К.Рилєєвим, П.В’яземським, О.Полєжаєвим, М.Бестужевим-Рюміним, С.Муравйовим-Апостолом. Напередодні повстання Чернігівського полку Олізар двічі врятував від арешту М. Бестужева-Рюміна.  Це йому Пушкін у жовтні 1824 року на спогад про перебування у Києв та Одесі присвятив віршоване послання «Графу Олізару». В Одесі Олізар зустрічався і з Адамом Міцкевичем.

15 січня 1826 року графа Густава Олізара було заарештовано у справі декабристів і ув’язнено у Петропавловську фортецю. Звільнений за браком доказів, Олізар невдовзі знову був заарештований у Києві і відправлений до Варшави. Тут він без особливих труднощів довів слідчим свою непричетність до «Патріотичного товариства».

У 1829 році Густав одружується з Юзефою Ожаревською (брат якої пізніше повінчає Бальзака й Евеліну Ганську. На цьому весіллі самому графу довелося бути шафером).

Літературна спадщина Олізара становить два томика ліричних віршів, десятки поезій у періодичних виданнях, окремі статті. Найбільш значущою є книга спогадів «Мемуари Густава Олізара», що відбиває важливі події тієї епохи, зустрічі з видатними сучасниками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Адам Міцкевич

«Країна розкоші прослалась наді мною, вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні», - писав про Україну видатний польський поет Адам Міцкевич, якого Іван Франко назвав «найбільшим поетом польської нації і одним із найгеніальніших людей, яких видало людство». Понад дев'ять місяців А.Міцкевич перебував на Україні. 25 січня 1825 року він виїжджає з Петербурга у місто Одесу, де на нього чекає посада вчителя ліцею Рішельє, яку допомогли отримати російські друзі-декабристи.

На шляху до Одеси поет зупинився в Києві. «Я здоровий. Їду з півночі на другий кінець Європи в доброму настрої. Сьогодні, 5 лютого, був у Києві. Мені сподобалося стародавнє українське місто. Я оглянув Лавру та інші визначні місця. На запрошення родини Головінських, з якими познайомився у Києві, декілька днів провів у Стеблові, а звідти через Єлисаветград (нині Кропивницький) поїхав далі. «Їхав через безлюдні степи, де між однією і другою станцією, на відстані якихось 300 кілометрів, нічого,  крім неба і землі, не видно».

Природа України полонила Міцкевича, нагадувала про рідний край, Литву. Влітку 1825 року Адам Міцкевич подорожує Кримом,  бачить «Схід в мініатюрі». Поет відвідав Сімферополь, Севастополь,  Євпаторію, Ялту. Результатом перебування у Криму став цикл «Кримські сонети»,  який співвітчизник Міцкевича М.Мохнацький назвав «новим поетичним відкриттям».

Наприкінці 1825 року Міцкевич залишає Одесу і повертається в Росію. Він хотів поїхати через Київ, але не отримав на це дозвіл. Тому помандрував на Херсон і Перекоп, а далі на Харків. У грудні 1825 року під час перебування у Харкові, поет познайомився з відомим українським письменником П.Гулаком-Артемовським, який потім зробить переспів польської балади «Пані Твардовська» українською мовою.

Під впливом знайомства з українською культурою А.Міцкевич написав баладу «Чати». Все своє життя А. Міцкевич згадував Україну: «Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав, що сотню панночок і сотню хлопців бравих ховала в холодку на танцях і забавах, як вечір повивав блакитноводну Рось», - читаємо в поемі «Пан Тадеуш». Був закоханий в українську мову: «Я був вражений українською мовою. Українські простори є столицею ліричної поезії».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Райнер Марія Рільке

На межі ХХ століття вийшли друком твори Р.Рільке, які засвідчили його творчу зрілість. Це були дві збірки - «Книга годин» (1901 - 1905) і «Книга картин» (1902 - 1906). Чималу роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника в 1899 та 1900 роках.

В Україну поет приїхав вперше на початку червня 1900 року. Рільке приїхав до Києва і прожив у місті близько двох тижнів. Після столиці він протягом двох місяців  мандрував Україною та по Волзі. Подорожуючи Україною, поет плив Дніпром «в край чудової України». Рільке відвідав Кременчук, від цього міста він потягом поїхав до Полтави. Письменника цікавили не лише українські міста, а й села: він хотів «природу і людей зблизька побачити». Враження від побаченого відбилися у віршах «В оцім селі стоїть останній дім…», «Карл ХІІ, король шведський, мчить по Україні». Останнім пунктом подорожі поета Україною був Харків.

Р.Рільке дуже цікавився давніми церквами і соборами, «в яких багато старих картин і дорогоцінних реліквій». Незабутнє враження справила на нього Києво-Печерська лавра, яку він згадає в «Книзі годин» у колі безсмертних творінь людства - Венеції, Риму, Флоренції, Пізи й Троїце-Сергієвої лаври. Поет познайомився з творчістю Т.Г.Шевченка в російських перекладах, відвідав його могилу у Каневі. Особливий інтерес виник у поета до Київської Русі, до доби козаччини. Рільке познайомився з Остапом Микитовичем Вересаєм, відомим кобзарем, виконавцем українських пісень та дум. Саме його «Пісню про правду і кривду», за виконання якої Вересая неодноразово заарештовували, Рільке використав у своєму творі «Пісня про правду».

Рільке написав два оповідання з українського побуту - «Як старий Тимофій помирав співаючи» та «Пісня про правду» (1900). Останній твір був присвячений Україні і, просякнутий українським національним колоритом, поет згадує у «Пісні…» про важливі для нашого народу історичні події,  згадує відомих історичних осіб (Остряниця, Наливайко, Кирдяга, Кукубенко, Бульба, Голокопитенко, Остап Вересай), розповідає про важливу роль ікон у духовному житті українського народу, відображає звичаї і традиції українців, змальовує чудові картини природи нашої країни, використовує українські топоніми та імена (Київ, Дніпро, Південна Русь, Україна, Запорізька Січ, Петро Якимович, Остап, Олекса, Якилина, Мар’яна).

Подорож Україною стала для поета важливим кроком у пізнанні слов’янського світу та його духовних і культурних цінностей. Побачене під час мандрівки стало для Рільке поштовхом до пробудження у ньому нових відчуттів природи та реального світу. Познайомившись з українською природою, нацією, письменник назвав Україну своєю «духовною батьківщиною».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ярослав Івашкевич

З Україною, а особливо з Житомирщиною, пов’язані роки юності у видатного польського письменника Ярослава Івашкевича (1894 --- 1980). Зараз важко вказати час і місця, що рідні автору «Хвали і слави». Проте відомо, що вперше він пройшов поліськими дорогами, коли навчався в Київському університеті: від Кальника на Вінничині, де народився, через Бердичів, Коростишів. Згадки про це знаходимо у творах та епістолярній спадщині письменника. Після того, як він у 1918 році поселився у Варшаві, у подальших приїздах в Україну він неодноразово відвідував Верхівню, Романівку, Бердичів, Житомир (тут проживав його далекий родич).

В останні роки життя Івашкевич працював над книгою спогадів «Подорож по Україні», для якої була уже написана частина фрагменту «Верхівня». Та і в драмі автора «Весілля пана Бальзака» всі події відбуваються навесні 1850 року у верхівнянському маєтку Евеліни Ганської.

У «Бесідах про книги» письменник також неодноразово линув думками до нашого краю. В одному есе, говорячи про світову культуру, Івашкевич пише: «В цьому ланцюгу переплітаються Лондон і Київ, Оксфорд і Бердичів, Міцкевич і Байрон, Блок і Норвід, Гете і Джозеф Конрад… Це сплетіння називається європейською культурою».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україна у творах світових класиків літератури

1. Адам Міцкевич «Кримські сонети». Увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.

2. Адам Міцкевич. Балада «Світязь» - один із найпрекрасніших творів поета. У ньому відбилася Волинська природа, яка причарувала Міцкевича. Цей твір не можна читати без хвилювання, бо тут мова йде і про переживання окремої особистості, і про духовну драму цілого народу. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії. Світязь -  одне з найпрекрасніших місць України, розташованих у Волинській області.
3. Р.М.Рільке зб. «Часослов», зб. «Розповіді про Господа Бога». Тут автор увіковічив свої враження від Києва. Особливо багато вражень отримав від Софіївського собору,  Києво-Печерської лаври. Назавжди зачарували поета пасхальні ночі в соборах, прочани Києво-Печерської лаври, які проходили пішки сотні кілометрів, щоб зустрітися зі святим місцем.
4. Проспер Меріме. «Українські козаки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький» - зображено історію українського народу.
5. М. Гоголь «Вечори на хуторі біля Диканьки» - твір, що сповнений української колористики.

6. М.Гоголь «Тарас Бульба» - історичний роман, що охоплює часи козаччини та козацької слави.
7. М.Булгаков. «Майстер і Маргарита», «Театральний роман», «Червона корона» - вирує туга за Києвом, любов до цього міста.
8. О.Пушкін «Руслан і Людмила» - у поемі автор увічнив  побачений під час розливу Дніпро.
9. О.Пушкін. Поема «Бахчисарайський фонтан» - зображені кримські враження.
10. О.Пушкін Поема «Полтава» - враження від Києва.
11. О.Пушкін «Пісня про віщого Олега».

12. Оноре де Бальзак. Роман «Селяни» (1848), у якому знайшли відображення враження про Україну.

 

 

 

 

 

 

Письменники про Україну

О.Бальзак у своїх листах до родини подає загальні риси українського життя, зокрема торкається господарських відносин, ґрунту, підсоння, рослинності України, згадує першорядну фабрику сукна у Верховині і т. д.

«В царстві квітів і зелені» - як називає О. Бальзак Україну - є багато контрастів і див:

«Країна ця дивна з того погляду, що поруч з надзвичайним блиском бракує в ній самого необхідного комфорту».

«Не можна уявити собі просторів та врожаю на цих землях, котрих ніколи не гноять і на котрих щороку сіють жито».

ПРО ПРОМИСЛОВІСТЬ

«Верхівня має досить велике населення, тут існує суконна фабрика, дуже добра. Мені роблять плащ на сибірській лисиці на зиму з тутешнього сукна, і це сукно варте французького. Виробляють 10 тисяч штук на рік».

«Маємо тут (у Верхівні) людину, що виробляє з заліза чудові речі. Коли б ти прислав мені малюнок келиха, який би багатий не був, він зуміє зробити його з заліза, або срібла. Це якийсь Бенвенуто Челліні, що вискочив посеред України, нібито печериця. Як би ти міг також додати до цього малюнка декілька добрих гравюр, які часто продаються нізащо, і зробити невеличку колекцію орнаментів, я поверну тобі з подякою гроші. Скажу тобі, як ти можеш усе те переслати, і ми помогли б, таким робом, поважному і великому артистові, дати йому моделі» (Лист до Лоран Жан, Париж 1848).

Про химерні здібності українців, щодо КУХОВАРСТВА Бальзак пише:

«Можливо, що мені вдасться Вам подякувати за цю приятельську послугу, як Ви приїдете на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготовлення хліба, що дає високу ідею про винаходи населення комбінувати самі прості речі. Чи так воно само й на Литві? Готуєте Ви там каші на 77 відмін?» (лист до п. Ширковичевої з 29.ХІ. 1848).

Про КИЇВ О.Бальзак писав:

«Я бачив північний Рим, місто православ’я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів. Цікаво раз побачити, маємо тут цікавий союз розкоші й мізерії. Такий спектакль дає Київ… На протязі 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що неможливо, щоб я описав тобі, або ж кому іншому…  Я бачив на контрактах у Києві чудесні килими в такому роді, як мені дала в останньому році п. Г. і між іншими речами 12 стільців чудового виробу. Але ж усе це було в такій ціні, що прийшлось відмовитись. »

ПРО УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК Бальзак зауважує:

«Молоді дами бувають на балах в сукнях королівської розкоші, далеко більшої від усього того, що можна побачити в Парижі… Вони руйнують чоловіків своїм вбранням…»

 

 

Шолом-Алейхем про ЛЬВІВ:

«Львів, бачте, вже зовсім не те, що Броди. По-перше, само по собі місто - чистота, ширина, краса! Не намилуєшся. Тобто, звісно, є і у Львові вулиці такі самісінькі, як і у Бродах, котрими і серед літа можна пройти лише у глибоких калошах і затиснувши носа.  Зате посеред міста розкинувся парк, у якому дозволено гуляти всім, навіть козам. Вільна країна! По суботам євреї шпацерують всіма вулицями, і ніхто їм на те навіть не зауважить. А які люди! Чисте золото! Мама каже, що Бродам до Львова - як землі до неба. Мій брат Еля жалкує, що після кордону спочатку йдуть Броди, а за ними Львів. Шкода, що не навпаки. Але Піня йому втовкмачує, що Львів через те й кращий, ніж Броди, що розташований далі від кордону, зате ближчий до Америки.»

Про БОЯРКУ:

«Бойберикський ліс вранці, коли увесь світ ще спить, воістину насолода! Він виглядає як жених, прекрасний, чистий, вмитий та принаряджений.»

«Зелений ліс, свіже повітря, щебет птахів і прибрані дачі, з котрих кожна виглядає як прибрана наречена в очікуванні жениха, так нас зачарували, що не хотілося їхати звідси в шумний Єгупець.» (під такою назвою у творах Шолом-Алейхема зазначається м. Київ.

 

 

Пушкін про УКРАЇНУ:

«Украина глухо волновалась,

Давно в ней искра разгоралась.»

«Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удалось говорить, выгодно к России расположенным… Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита и промышленности, от возвышенных налогов, которые в Малороссии произвели непомерную бедность.»

«Когда помилует нас Бог,

Когда не буду я повешен,

То буду я у Ваших ног

В тени украинских черешен».

«Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила свободную Малороссию».

 

 

А.Оглобін про УКРАЇНУ:

«… це народ вільний і готовий завжди померти за свою вольність до останньої людини.»

М.Маркевич:

«Ми не забули ще діянь великих українських мужів, а в серцях багатьох з нас не зменшилась сила почуттів і відданості нашій Батьківщині. Бо ще живий серед нас дух Полуботка».

 

 

Із щоденника Адама Міцкевича:

«Алушта - одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять північні вітри, і подорожній в листопаді часто шукає прохолоди під тінню все ще зелених волоських горіхів…»

«Якщо з височини гір, піднесену у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу…»

«Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,

Що сотню панночок і сотню хлопців бравих

Ховала в холодку при танцях і забавах,

Як вечір повивав блакитноводу Рось?»

«Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі… Я бачив Схід у мініатюри».

 

 

Спогади Р.М.Рільке:

«Згадую оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене там немає».

«Земля без меж, вітри, рівнини,

Лісів там тіні старовинні

Й немірна неба височінь,

Пливуть тобі назустріч села

І знов зникають в далині.

Немов прожиті щойно дні

Чи після дзвонів невесела».

З листа Рільке матері:

«Мамо! Я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні, родовому маєтку Л.Толстого. Безперечно, Київ - то є найсильніші враження. Це «місто близьке до Бога».  Я б хотів тут оселитися назавжди. Тут мені відкрилася «одвічна руська сутність», насамперед пам’ятки культури давнини. А які тут церкви і собори, в них багато старих картин і дорогоцінних реліквій. Думаю колись здійснити переклад давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». А велична Лавра, її келії, печери… Це не передати словами…»

Рільке про ікону Св. Володимира:

«… Ікона абсолютно відрізняється від італійського вівтарного взірця. Вона є церковним атрибутом, як золота чаша або давня молитва…  Однак той, хто заходить до Київського собору Святого Володимира, повинен відразу відчути, що в цих образах існує життя».

 

 

Проспер Меріме про УКРАЇНУ:

«Все, що читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького».

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Бальзак в воспоминаниях современников. Москва. Художественная литература.

2. Зарубіжна література. Практичний довідник.

3. Інтернет. Вікіпедія. Статті про життя та творчість письменників.

4. Література і мистецтво рідного краю. Упорядник і загальна редакція в. о. професора кафедри української літератури, кандидата педагогічних наук С. О. Пультера.

5. Українська радянська енциклопедія.

6. Усі письменники. Київ. Майстер-клас.

7. 100 историй великой любви. Н.Н.Костина-Кассанелли.