Дослідження "Відносини В. Стуса з радянською владою"

Про матеріал
Дослідження "Відносини В. Стуса з радянською владою" Василь Стус увійшов у вітчизняну історію не лише як самобутній поет, але й як один з найбільш відомих представників опозиційного руху 1960 – поч. 1980-х рр. Історики й суспільствознавці в дослідженнях останніх десятиліть акцентують увагу на тих переду мовах і обставинах, котрі спричинилися до перетворення Поета на Борця. Важливого значення набуває питання витоків його критичного ставлення до внутрішньої політики радянської влади, зокрема, в галузі громадського і національно-культурного життя.
Перегляд файлу

Відносини В. Стуса з радянською владою

 

Василь Стус – один із найяскравіших представників дисидентського руху. Його сміливі поезії, активна правозахисна діяльність та незламна громадянська позиція становили небезпеку для радянської влади, яка всілякими методами придушувала будь-які прояви інакодумства. В перші дні згортання лібералізації поет потрапив під репресії. Влада намагалася знищити поета, а натомість створила мученика, який у своїх віршах викривав злочинні дії радянських псевдолібералів.

Роль, яку відігравала постать Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити. Проте в сучасній історіографії В. Стус оцінюється більше як поет, літературознавець, критик, перекладач. При цьому його роль та участь в національно-визвольному русі згадується переважно в контексті інших досліджень, які стосуються національно-визвольного руху дисидентів.

Ця тема увійшла в коло наукових проблем порівняно недавно, що пояснюється рядом причин. По-перше, існування опозиції в радянському суспільстві заперечувалося владою, дисиденти, в тому числі В. Стус, оголошувалися «антирадянськими елементами», «відщепенцями», а інакодумство розглядалося як «психічне відхилення». По-друге, тема нонконформістської інтелігенції тісно пов’язувалася з КДБ, діяльність якої не розголошувалася. По-третє, тема шістдесятництва перебуває на перетині історичної науки, мистецтвознавства, літературознавства, соціальної психології, соціології, філософії тощо, тому є складною для комплексного вивчення.

Одним із перших в українській історіографії питання десталінізації, його вплив на суспільство та розвиток нонконформістської інтелігенції досліджував український історик В. Баран, в праці якого згадуються деякі моменти з біографії В. Стуса, зокрема його виступ на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Цієї ж проблеми торкаються у своїх працях Г. Касьянов, О. Бажан, Ю. Данилюк та Б. Захаров. Важливим є також те, що науковці аналізують діяльність В. Стуса в Українській Гельсінській групі.

Необхідність появи нових досліджень окремих моментів з життя В. Стуса пояснюється також появою дедалі більшої джерельної бази. В цьому контексті необхідно називати публікації В. Овсієнка, М. Коцюбинської, І. Дзюби, М. Гориня, І. Калинець, С. Караванського, Н. Світличної та інших. Цінність цих джерел полягає в тому, що всі вони були особисто знайомими з поетом і перебували з ним на одній національно-політичній площині боротьби з радянським режимом.

ХХ з’їзд КПРС та початок десталінізації суспільства відкрили нову сторінку в житті радянської держави, спричинили появу суспільно-політичних процесів, зупинити які вже не було під силу надмірно бюрократизованій та централізованій владі. «Ця нова для України хвиля постала на погромі сталінщини, принаймні символічному, – пише Л. Танюк, – ейфорійно вірилося, хотілося вірити, що найгіршому – кінець, бо ж не може повторитися колишній ідіотизм масового душогубства й самогубства тепер, коли все названо своїми іменами, коли впала «залізна завіса» й протяги західної культури принесли нам Ремарка, Екзюпері, Хемінгуея, Камю, Кафку, заборонені раніше кордони навально перетнули до нас Ван Гог, Модільяні і Пікассо, коли почала лунати нова музика, коли, нарешті, з чорного мороку таборів і забуття масово почали повертатися викреслені із життя люди».

Як зазначає відомий літературознавець Є. Сверстюк, «на тлі поверхово-кон’юнктурної публіцистики тих років Стус височів, як скеля, непідвладна змінним вітрам». Справді, Стус як особистість формувався в умовах, якнайменше сприятливих для національного усвідомлення.

Незважаючи на позитивні зміни в суспільно-політичному житті суспільства, досить швидко відносно ліберальна політика радянської влади змінилась на жорсткі репресії проти творчої інтелігенції. Напередодні прем’єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» пройшла перша хвиля арештів. За грати були кинуті найвидатніші українські митці, зокрема О. Заливаха, І. Світличний, М. Горинь та інші.

Реакція творчої інтелігенції була миттєвою: у вересні 1965 р. відбувся виступ В. Стуса у кінотеатрі «Україна» після перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з приводу арештів серед української інтелігенції у серпні того ж року. Він був серед перших, хто відкрито висловив своє невдоволення безпрецедентними діями радянської влади. Як вказує він пізніше у спогадах: «Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати […] як чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію». Свій вчинок він пояснює як протест не проти тогочасної влади, а проти повторення «сталінських розстрілів», хрущовських «заходів», які лише прикривалися «чистим ім’ям вождя Революції – Леніна».

З початком періоду «застою» в житті країни відбулися зміни, що позначилися і на долі поета. Почалися тотальні переслідування і арешти тих, чиї переконання не відповідали офіційним канонам.

Проте В. Стус продовжував протестувати. У 1970 р. в Брюсселі вийшла перша опублікована книга «Зимові дерева». У цьому ж році над труною трагічно вбитої художниці А. Горської В. Стус звинувачує в цьому вбивстві владу. Він був одним із тих, хто підписав так званий лист «139 діячів науки, літератури й мистецтва», яким вони намагалися вплинути на позицію Комуністичної партії.

Поет долучився до кампанії захисту роману О. Гончара «Собор» і написав у ЦК лист, в якому висловив обурення проти наступу» чорної сотні культовиків». В. Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії спілки письменників на захист В. Чорновола, з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти», редакторові журналу «Вітчизна» Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби (1969 р.), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970 р.), де він доводить згубність політики обмеження свободи слова, порушень прав людини. Ці листи кваліфікували як антирадянську пропаганду.

У січні 1972 р. В. Стуса заарештували вперше і засудили на 5 років у виправно-трудовій колонії суворого режиму та на три роки заслання. У вироку поет звинувачувався у «систематичному виготовленні, зберіганні і розповсюдженні антирадянських наклепницьких документів, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською діяльністю в усній формі».

Судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду в закритому судовому засіданні розглянула матеріали справи по обвинуваченню В. Стуса в злочині, передбаченому ст. 62 ч.1 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).

Так, в період 1963-1972 рр. В. Стус написав і зберігав у себе в квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких порочив радянський і державний устрій. У 1965-1972 рр. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту. 28 липня 1970 р. Стус написав листа ворожого змісту…, адресувавши його до КДБ УРСР, в тому числі – два листи до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста. У цих документах зводиться злісний наклеп на радянську демократію і гарантовану Конституцією недоторканість особи, на національну політику держави, робляться спроби «довести» неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі…».

Проте пояснення Стуса, що «… деякі найбільш різкі чернеткові вірші складено було під впливом різних настроїв і не визначають його переконань, як відкинуті чернетки, а також про те, що виготовляючи, зберігаючи та розповсюджуючи рукописні збірки, листи й статті, він не мав мети підривати чи ослаблювати радянську владу, оскільки ці документи ні антирадянськими, ні наклепницькими не вважає…», судова комісія відкинула як такі, що не відповідають дійсності. Адже, по-перше, «…написані Стусом найбільш різкі антирадянські вірші він не знищив, а зберігав аж до вилучення їх під час обшуку. Значну частину таких же віршів умістив у нелегальних збірках «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», які розповсюджував серед своїх знайомих. А збірка «Зимові дерева» потрапила за кордон і була використана антирадянськими ворожими колами. По-друге, різке антирадянське спрямування написаних і розповсюджених документів є очевидним. А зберігання, виготовлення і розповсюдження Стусом цих антирадянських паперів протягом майже 10 років, його виступи аналогічного змісту і те, що він мав вищу освіту і склав іспити з кандидатського мінімуму, свідчать, що він усвідомлював суспільну небезпеку своїх дій і чинив їх із прямою думкою про підрив і ослаблення радянської влади» На суді Стус заявив протест проти закритого суду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць нав’язаного адвоката.

Ув’язнення В. Стус відбував у концтаборі Мордовської АРСР, заслання – в селищі Матросова Магаданської області. Присуджений термін він тоді відбув повністю. Будучи у засланні, писав листи до Л. Лук’яненка з проханням прийняти його до Української Гельсінської групи.

У серпні 1979 р. В. Стус повернувся до Києва. Дізнавшись, що людей, близьких до Гельсінської групи піддають репресія, а організація фактично залишилася напризволяще, він таки вступає до неї. «Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити?... Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Саме за участь у роботі Гельсінської групи Стус вдруге був арештований у 1980 р. та засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.

На судовому засіданні В. Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Але ця заява не викликала жодної реакції у його адвоката. Захисник заявив, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Л. Лук’яненко згадував: «За радянських часів не мало значення як сформульоване звинувачення, як воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу. Інакомисляча людина, так би мовити, заздалегідь прирікалася на тюрму, на переслідування, кінець-кінцем, – на фізичне знищення, якщо не визнавала марксистсько-радянського світогляду».

Журналіст В. Кіпіані пише: «…У таборі поет продовжував залишатися поетом і зумів навіть передати на волю свої записки «З табірного зошита», які були висунуті на здобуття Нобелівської премії 1985 року… Відомо, що в табір, де політв’язень Стус відбував покарання, надійшла телеграма, в якій повідомлялось, що він висунутий на Нобелівську премію і, серед іншого, зазначалося, що мертвим премію не присуджують».

Умови проживання в таборі були надзвичайно важкими. Як згадує інший дисидент Б. Гаяускас: «Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр».

Цей арешт став останнім. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у тюремному карцері табору особливого режиму села Кучино Чусовського району Пермської області В. Стус помер. У 1985 р. його висунули на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Однак смерть поета перешкодила цьому – Нобелівський комітет нагороджує лише живих. Тоді поетові було 47 років. В. Стус, без перебільшення, став символом своєї епохи.

Таким чином, поезія В. Стуса показувала складну мораль тоталітарного суспільства, що всіма можливими способами придушувало критичну думку. Його вірші, листи та звернення не принесли бажаних результатів одразу. А для нього самого протистояння закінчилося трагічно. Хоча слово поета, дух свободи, гуманізм і національні переконання не відповідали пануючій ідеології, та все ж для наступних поколінь вони стали взірцем боротьби за власні права і мислення.

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

  1.     Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953-1985 рр. – Львів: МП Свобода, 1992. 124 с.
  2.     Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). – Х.: Фоліо, 2003. 144 с.
  3.     Кіпіані В. Стус і Нобель: демістифікація міфу // Українська правда, 22.07.2006. –  URL:  https://www.pravda.com.ua/articles/2006/07/22/3133311/ (дата звернення: 20.03.2019)
  4.     Коцюбинська М. Феномен Стуса. Сучасність. 1991. №9. С. 26–35.
  5.     Нецензурний Стус: кн. у 2 ч. / [Упор. Б. Підгірного]. Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 2003. 336 c.
  6.     Овсієнко В. В.  Світло  людей:  Мемуари  та  публіцистика.  У2 кн.  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. 322 с.; Овсієнко В. В. Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. Полтава: РІК, 2007. 192 с.; Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів. Упоряд. В. Овсієнко. К.: ТОВ «Видавництво«Кліо», 2013. 684 с.
  7.     Стус В. Таборові записки. // Сучасність, 1983, ч.11. – С.71-79

 

doc
Додано
23 жовтня
Переглядів
56
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку