Дослідження "З глибини віків"

                                           Викторів

Моя колиско-поміж двох річок,

Між Луквицею й Луквою місцина.

Тут вперше погляд мамин зустрічав,

І мама вперше пригортала сина.

                       Отут  я ріс,збивав з трави росу,

                       У Батьківськім Потоці пас корови.

                      На Лахманівці верби ще ростуть,

                      Вони для мене-ніби сестри кровні.

На Бережанщині-перший танець мій,

Кружляв тоді метеликом під сонцем.

До панни доторкнутися не смів,

А нині все здається,ніби сон це.

                     Літа минули, я пішов у світ,

                    Пізнав обман,добро і негаразди.

                    В селі уже змінився п’ятий війт,

                    І мої друзі- вже статечні ґазди.

Гостинцем йду,стрічаю земляків,

Правицю тисну мозолисту й дужу.

На хвилечку у гості залетів-

За Викторовом я заскучив дуже,

                  За вами,односельці дорогі,

                  За стежкою до батьківської хати.

                  Світлицею я марив  й дорожив,

                    Бо тут почав трудитись і кохати.

Я кваплюся сюди,коли є час,

Хоч розкіш ця у мене дуже рідко…

Я сто земель у світі зустрічав,

Один лиш Викторів для мене рідний.

                      Дуби столітні онде височать,

                     Над ними,мов літа,птахи курличуть.

                      Роки,роки наввипередки мчать,

                       А спогади мене в минуле кличуть:

«Приїдь,прилинь на хвилечку бодай

І усміхнися мамі по-синівськи,

Земний уклін вітцівщині віддай,

Навідайся до друзів викторівських.

                           Отут тебе чекає вся рідня,

                            І видається Великоднем буденне.

                            Та ж без коріння не прожить ні дня,

                            Ні тут,ні там,куди колись прийдем ми».

Моя колиска-Викторів-село,

Згасає туга в маминій оселі.

Вітцівщина-цілющеє зело-

Веселий світ і помисли веселі!                 

 

 

 

 

 

      З глибин віків         

                                          (записи старожилів села   зібрала Медвідь Г.Б.)

                                                    

                                                            Моє село у різноцвітті квітів,

                                           Звичайно, не найкраще в світі,

                                           Та найрідніше і тому святе,

                                            В нім пам’ять пращурів живе.

         Сучасна офіційна назва населеного пункту – село Вікторів.

         До середини ХVІ ст. офіційна назва була Вихторів. Село розташоване на обох берегах річки Луквиці, яка є правою притокою річки Лукви, що впадає в районі міста Галича , в річку Дністер. Міцевість   села горбиста.Серединою проляг гостинець,від якого розходяться бічні доріжки.Головний гостинець засаджено яблунями.

                Старовинне село Вікторів має свій славний літопис історії, починаючи з трипільської культури і кінчаючи бурхливим розвитком сьогодення.(Володимир Грабовецький).

                               Де Луквиця із Луквою стрічається

                               Галич був!І звідси починається

                               Вікторів мій – батьківське село.

                  В ХІ ст. навколо древнього Галича були побудовані оборонні монастирі. Один з таких монастирів знаходився в північно-східній частині теперішнього с.Вікторів на одному з найвищих горбів між річками Луквою і Луквицею, недалеко села Крилоса - Галича. Оборонні вали його помітні на даній території і по сьогодні.

             Навколо монастиря виникло поселення, яке дістало назву від засновників монастиря – трьох братів Вихторів.

              Найстаріші сліди про перебування людей у Вікторові походять ще з кам’яної доби. Але це не є сліди сталого заселення,а тільки окремі сліди пам’яток з тих часів.

   На території с.Вікторів над р.Луква вище печери відкрито поселення трипільської культури.Серед знахідок – уламки глиняного посуду, кремінні та кам’яні сокири,кам’яні молоти,кремінні скребачки, струти, ножі,зернотерки. Ці знайдені речі знаходяться у м.Відні в цісарському музеї, в Івано-Франківському та Львівському музеях.Археологи відкрили у Викторові городище ХІІ-ХІІІст. з посадом,розташоване в урочищі «Над стінкою».Дослідникивиявили також в урочищах «Цегельня», «На толоці», «Кочерганівка» залишки склоробних майстерень ХІ-ХІІІст. На березі р.Луква відкрито фундаменти давньоруського храму.

               В 1241році,під час навали татаро-монгольських загарбників хана Батия, було зруйновано місто Галич, а також поселення Вихторів. Після цього письмових документів не збереглося аж до 1558 року.

         В 1558році було засновано нинішнє село Вікторів, як про це вказує акт Галицького староства за 1558 рік. Назву йому дав, мабуть, від свого імені осадник Віктор, але населення продовжувало його називати як і раніше – Вихторів. За тодішнім звичаєм новозаселене селище дістало різні пільги для поселення туди дальших осадників, щоб пізніше їх експлуатувати.

              Але вікторівські поселенці на закріпачення їх польськими панами відповідали повстаннями. Керував ними Семен Височан – уродженець села. Добре підготовлений у воєнному відношенні, Семен Височан після перших перемог Богдана Хмельницького починає боротьбу з усією шляхтою Галицької землі. Вперше про нього згадується в 1626 році,коли він допомагав батькові громити шляхту в селі Боднарові. В 1648 році війська Богдана Хмельницького, йдучи на Львів, відпочивали окремими загонами в с.Вікторів і мали нараду з Семеном Височаном і його помічниками.

        Семен з початком визвольної війни 1648 року очолює народний рух на Прикарпатті. Височан організовує п’ятнадцятитисячну армію повстанців. Великою заслугою полковника було здобуття Пнівського замку, міцної шляхетської фортеці. У 1651 році Семен Височан зупинив наступ польських військ. Він зайняв старшинську посаду в полку Богуна, входив у його штат і відіграв немаловажну роль у відсічі польсько-шляхетських військ.

                 В 1648 році кримські татари зрадили Богдана Хмельницького і з дозволу польських панів грабували українські села.В це число попало і наше село.Його жителі або попали в полон, або втекли з села і переховувалися в лісі.

  Землі села Вікторів належали панам-графам Потоцьким, які нещадно гнобили місцеве населення. Пізніше Потоцький за військову службу наділив землями с.Вікторова поміщика Закшевського. У долішньому кінці села простягались величезні посілості з прекрасними будинками, так званий Панський двір,у якому   змушували селян відробляти чотириденну панщину аж до 1848 року.

                      У селі дві церкви: Св.Покрови, а коло неї парохіяльний дім у горішньому Вікторові та Св.Миколая в долішньому,збудована 1883 року на горі, з якої видно сусідні околиці,включно з Галичем.Ця церква чудово розмальована артистом-малярем Корнилом Устіяновичем зі Львова. Коло цієї церкви грубезний дуб, коло якого дівчата виводили гаїіки та під яким відпочивали воїни Б.Хмельницького. Коло цього дуба війти села по Службі Божій проголошували мешканцям різні розпорядження та оголошення.

         Найвизначнішим парохом села в 1907-1908 рр. був о.Йосиф Домбчевський, суспільно-громадський діяч і правдивий український патріот. Парохіяльна резиденція була місцем, де організовано всебічне громадське життя. Закладено читальню «Просвіти»,товариство «Січ» та інші.

     Композитор Денис Січинський, що у той час був учителем дітей пароха у Викторові і проживав у його резиденції, зорганізував хор, яким деригував. Цей хор вважався найкращим у Станіславщині . У Викторові він написав багато творів,серед них кантата «Лічу в неволі» на слова Т.Шевченка та музика до слів І.Франка «Як почуєш вночі». Альманах «Гей там на горі Січ іде» подає, що в 1908 р. Вікторів вважався найсвідомішим і найкраще зорганізованим селом у всьому Станіславському повіті. Викторівський хор «Боян» ставив концерти в навколишніх селах. Їздили також у Львів. У Викторові на честь видатного композитора Дениса Січинського встановлена меморіальна дошка на знак його перебування в селі.

                Пізніше парохами Викторова були: о.Березовський, о.Салевич, о.Марко Навроцький, о.Базилевич.

                  Мало село дві народні школи з самостійними управителями, відомими вчителями:  Козак, Захарків, Величко, Погорецький. Багато років працювала вчителькою пані Белей з дому Панчак.

             В час першої світової війни 1914-1918рр.велика кількість жителів Вікторова була в Росії,як військово-полонені Австро-Угорської імперії. В 1978-1919рр. ці люди повернулись з полону і почали вести боротьбу за землю. Поміщик Закшевський втікає в 1919 році Вікторова, злякавшись народних заворушень. Селяни самовільно почали захоплювати поміщицькі землі. В 1920 році Закшевський знову повертається в село з польськими військами. Над селянами було вчинено розправу. Поміщик знову заволодів 200га орної землі та 50га лісу. В його маєтку працювало постійно50 наймитів. Тривалість робочого дня була ненормована. Оплата праці низька і погані житлові умови. Наймити боролись за покращення життєвих умов. Особливо відзначився поляк Шмідт, який організував дводенний страйк. Поміщик змушений був підвищити оплату праці страйкуючим.

                 Після першої світової війни відновлено громадське життя. Постали три читальні «Просвіти» в долішньому,середньому і горішньому кінцях села із власними домівками. Довгий час головою «Просвіти» в долішньому кінці був Пктро Гнип, секретарем – Осип Чорній. Засновником «Просвіти» у Викторові були священик Ізидор Антонович Бобикевич та його дружина Марія Устиянович у 1877р. Відновлено районову молочарню, що обслуговувала села: Вікторів, Сапогів і Бринь. Найбільш заслуженими при віднові були Федь Глум, Семань Салига та Семань Бибик, які довгі роки очолювали цю важливу кооперативну установу. Довголітнім молочарем і технічним працівником у ній був Іван Липа.

       Після першої світової війни відновлено також споживчу сільсько-господарську кооперативу «Самопоміч», що приміщувалась у середньому Вікторові та мала свої філії в горішньому і долішньому кінцях села. Коли збудували власними силами великий мурований Народний дім, площу під який подарував Михайло Федик, тоді головна споживча кооператива перенеслась до цього будинку. Довголітнім підприємливим справником споживчої кооперативи був Семань Сербин, що був одночасно війтом та добрим дяком. Довголітнім крамарем середньої споживчої кооперативи був Іван Шевадуцький, а пізніше Мирось Салига. В долішній кооперативі працювали Гринь Процак та ІІван Саприка.

               До Народного дому була також перенесена канцелярія кредитової спілки Райфайзенка, що обслуговувала Викторів,Сапогів та Бринь. Довголітнім управителем Райфайзенки був Пилип Панчишин. Після нього на цю працю прийшов Петро Салига.

              Заки почато будову Народного Дому, в долішньому Викторові під горою, що веде до долішньої церкви, було відкрито жовту глину, яка була відповідним матеріалом для виробу цегли. Районова молочарня, як найсильніша фінансова установа села, взялася за виробництво цегли. Власного виробництва цегла і дарова праця людей причинились до того, що дуже швидко було здвигнено імпозантний Народний дім, всередині якого знаходилася велика театральна зала і велика сцена з новими мистецькими декораціями. В цьому домі приміщувалися кредитова і споживча кооперативи. Декорації для Народного дому малював артист-маляр М.Зорій, абсольвент Краківської Академії Мистецтв. Ці декорації забрано й вивезено потайки із села в 1945 році і ніхто з вікторівчан не знає, де вони знаходяться. На час відкриття Народного дому відродився хор, драматичний колектив у своєму репертуарі мав багато вистав.

               Аматорський гурток, його організував Семен Салига та був його режисером, давав театральні вистави в довколишніх селах і містах. Знаними місцевими артистами-аматорами були Пилип Панчишин, Григорій Чорній, Юрій Глум і Юрій Бибик, та багато гарних дівчат, прізвища яких призабулися. Участь у виставах брали також місцеві студенти. В долішньому Викторові режисером був Микола Дерун.             

     

З давніх давен славиться наше село художньою самодіяльністю. Навіть у ті тяжкі часи, коли не було ще ні будинку культури, ніяких спеціалістів, після трудового дня збиралися молоді і старші люди на репетицію у когось на подвір’ї. Потім ставили вистави, співали, танцювали.

         Син пароха Домбчевського Роман зорганізував «Січ». Провідними членами «Січі» перед першою світовою війною були Федір Цапай, Семен і Микола Салига, Дмитро Зарічний. «Січ» мала понад 100 членів. Кожне національне свято вони відзначали дуже врочисто і були зразком для всієї околиці. Після війни було створено гімнастичне товариство «Луг», яке очолював Пилип Панчишин. Після розгону «Лугу» польськими властями, зорганізовано товариство «Сокіл», який очолював Мирослав Салига, а після нього Петро Салига. Активістами серед молоді в долішньому кінці села Петро й Іван Дідух, Василь Кузьмич, а в середньому – Мирослав Салига та Юрко й Мирослав Глум, а в горішньому – Корнель Чорній, Василь Салига та брати Харандюки.

          Активними в молодечих організаціях були Семен Бойчук, Нестор Сербин, Василь Бибик. Під час  другої світової війни особливо відзначився Лев Сербин, який виконував обов’язки секретаря громади.

                 В 1933 року пережив Вікторів, як і багато інших галицьких свідомих сіл, страхіття польської карної експедиції пацифікації села. Пацифікація спричинила цілковате знищення багатьох господарств, в тому числі обидвох кооперативів та районові молочарні. Пацифікація принесла фізичні тортури та фізичний ґвалт і насилля над численними патріотами села, яким не вдалося утекти й заховатися у недалекому лісі.

          Першою атакою польської солдатні було господарство С. Бибика, який в останніх секундах залишив село і скрився в лісі. На його подвір’ї зупинилась найперша сотня польських грабіжників, з якої пізніше частини розбрелись по цілому селі. Поприпинавши коней навколо подвір’я і по черева настеливши їм сіна  й конюшини, що були нагромаджені в стодолі, взялися польські драгуни грабувати все господарське і хатнє добро. Все знайдене збіжжя, городину та овочі зсипали на купу серед подвір’я. До цієї купи досипали вони все побите хатнє начиння та скло, разом із святими образами. Все це облили нафтою і запалили, зробивши з цього сміховинну  ватру, глузуючи з усього, що українське. Нагаями били вони дружину Семаня Юлію, що була оточена трьома ще малими дітьми, вимагаючи від неї відомостей про чоловіка та синів Юрка,Славка, а особливо Володимира,студента богословської семінарії в Станіславі.

         Володимир Бибик організував у селі в стодолі Мазурика Шевченківський концерт, по закінченні якого вся публіка почала співати національний гімн»Ще не вмерла Україна». Присутня міліція намагалася перервати співання гімну, але безуспішно.

            У подібний спосіб розправлялись польські драгун из іншими господарствами села, грабуючи і нищачи довголітнє людське надбання, б’ючи невинних дітей, людей.

         Багатьом схопленим чоловікам у вишиваних сорочках, як свідчать очевидці,викраювали вишивки, разом із грудною шкірою зловленої жертви.

           У сусідньому до Семаня Бибика господарстві схопили господаря Онуфрія Гармазія і змусили бігати навколо своєї хати. На чотирьох кутах стояли поляки з нагайками і били щосили по спині. Коли він зомлівав з болю і втоми, відливши його водою, озвірілі садисти знову змушували бігти і так аж до смертельного замучення.Такі і подібні звірства польських драгунів пережило село, свідок ганьби польської окупації в ХХ ст..Багато лінчованих жертв відійшло передчасно з цього світу, а знищені господарства вже ніколи не піднеслись із заподіяної ворогам економічної руїни.

         1936 року відбувся у Вікторові долішньому величавий Сокільський здвиг молоді з участю довколишніх сіл. Духовий оркестр та вільноручні вправи соколів були головною програмою здвиг

        

           Зорганізований після першої війни церковний і світський хор в числі понад 60 осіб об’їздив околицю зі своїми концертами. Диригентом хору був Федір Салига, який теж провадив мандоліновий оркестр.

          Активно діяло товариство «Відродження», що спричинилось до зменшення пиятики серед старших і серед молоді. Було організовано асекурацій не товариство «Дністер». Всі ці організації і установи діяли дуже активно на своїх відтинках праці, а всі разом були гордістю села, якому вони служили і яке поставили як одне з кращих сіл Станіславської області.

          В селі було товариство «Союз українок», головою якого довгі роки була Юлія Бибик. Був теж гурток «Сільський господар», товариство «Рідна школа», що кожного року організовувало два дитячі садки.

           У Викторові переховувався після втечі із Станіславської тюрми Мирослав Січинський, який найдовше перебував у родині Германовичів. Сам Германович був побережником у дідича Закшевського й тому це місце вважалося цілком безпечним. Семен Салига і Федір Глум перевезли Січинського пізніше на Буковину. Звідти він дістався до Румунії, а далі до Північної Америки, де й помер у березні 1979 року.

                      Найвизначнішим громадським діячем у Викторові був Семен Салига, гімназіальний і університетський товариш Дмитра Вітовського. Ця вартісна, а при тому дуже скромна людина посвятила своє життя і знання для своєї громади. Не було такої ділянки суспільно-громадської праці, де він не послужив би своєю активною участю. Переслідуваний окупантами закінчив своє трудолюбиве життя на посту помічника книговода колгоспу в рідному селі Викторові.

             Другою такою людиною,що від молодих років свого життя посвятилася безкорисно працювати на громадській ниві, був Микола Ткачівський. Не маючи змоги продовжувати гімназіальну науку, він закінчив молочарський курс у Стрию та працював в районовій молочарні, а крім того був активним у всіх інших ділянках суспільно-громадського життя. На жаль, в молодому віці відійшов з цього світу.

              В 1939 році внаслідок поділу Польщі між Гітлером і Сталіним село потрапило в зону радянської окупації, яка була представлена як довгождане і добровільне возз’єднання Західної України з іншими українськими землями. Радянська влада прагнула покласти край національній свідомості та визвольному рухові на приєднаних територіях. Було ліквідовано всі політичні, культурно-просвітні організації, що згуртовували українців. Почалися безпідставні арешти і депортації. Натомість в селі створено ревком, сільську раду, комсомольську організацію. Але були і деякі конкретні покращення. В селі створено дві семирічні школи, частково ліквідовано неписьменність, відкрито лікарню на 50 ліжок.

           З липня 1941 року село попало під німецьку окупацію, яка продовжила муки і страждання жителів села. Частина жителів була мобілізована в Червону Армію, але більшість свідомих молодих людей пішли в оонівське підпілля, яке піднялося на боротьбу з новим окупантом. Німецька влада забирала в людей хліб, худобу, вивозила людей на роботу в Німеччину. В липні 1944 року пройшла чергова зміна окупантів. В селі знову триває боротьба уже з червоним тоталітарним режимом. З села було вивезено багато сімей, члени сімей нібито підтримували зв’язок з ОУН-УПА.

              В роки другої світової війни створена Українська Повстанська Армія. Доля УПА – одна з найбільш трагічних сторінок з історії народу України. І найменш досліджених у нас. Але визвольна боротьба,що її в 1943-1950рр. вела УПА, підпільники ОУН і мільйонні маси українського народу під досвідченим і відважним керівництвом генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) з погляду масового героїзму і патріотизму, з погляду тих надзвичайно важких умов, в яких вона відбулася, не має собі рівної не тільки в українській, але й світовій історії.

                 Із створенням УПА багато вікторівчан влилися в її ряди. Серед них хлопці із сотні Богуна і Різуна, уродженці села Викторова і навколишніх сіл.

            Ковальчук Федір Онуфрійович,1923р.н. Діяв під псевдонімом «Богун» - сотник, член УПА. Відважний, сильний, відданий своїй справі. Багато допомагав односельцям. Одного разу вночі він попав на засідку облавників (більшовиків), у нього вимагали пароль. У відповідь він кинув гранату і вдарив чергу з автомата. Сам втік. Тут його було поранено.Сам собі із стегна витягнув кулю, поранений перебував в криївці під наглядом станичного Пушика Василя Дмитровича. Для догляду за хворим був направлений молодий хлопець – Мельник Василь М. Через певний час його видали. Живим не здався. Розстрілив товариша і сам розірвався гранатою. Трупи облавники забрали з собою, а де поділи невідомо. Це відбулося 8 березня 1946 року.

              Пушик Василь Дмитрович,1922р.н., член ОУН. Боровся протягом шести років, аж поки його не видали. Видав його провідник ЧСБ під псевдонімом «Гонтаренко». Це було в 1948 році, 15 грудня о 10 годині ранку, Пушика Василя Дмитровича зловили, цілий день катували, і нічого він не сказав, нікого не видав. Кололи дротами, пускали пса, щоб рвав живцем і приймали всі методи, які вони знали. Не витримав катувань, він ніби погодився показати криївку. Вийшли на гору до лісу і почав тікати. Його було вбито з автомата. Роздягли його уже мертвого, вкинули на сани і відвезли в річку Лукву, кинули під лід. Через шість місяців його тіло знайшли в річці.Так закінчилась його боротьба за Україну.

               Кузьмич Григорій Васильович,1925р.н. Пішов у партизани в 1944 році. Знаходився в сотні Чорного. Мав псевдонім Жупан. Був поранений у ногу (п’яту). Коли нога загоїлася, пішов знову у партизани. Був кулеметником. Після розгрому сотні переховувався в Золотій Липі у господаря Дзюби Петра. Загинув у 1948 році. Хату, у якій переховувався Кузьмич, спалили, а господаря вивезли в Сибір.

                 Ковальчук Василь Степанович,1922р.н. Псевдо – Довбня, Кузьмич Мирослав Васильович,1924 р.н. – Свист, Боярин Федір Васильович,1923р.н. – Беркут – були захоплені кадебешниками в стодолі Кузьмича.Оточені відстрілювалися досить довго, поки чекісти не підпалили стодолу.

           14 лютого 1951 року у Вікторівському лісі загинув сотник Когуч Павло,1923р.н. з Павелича, стрілець Глум Ярослав,1921р.н. з Вікторова та Скрентович Ігор,1932р.н. з Залукви. Застукані чекістами вони довго відстрілювалися, а потім розстрілялися самі. Так знову не стало трьох вірних синів України, які воліли загинути, ніж здатися.

  Пушик Василь Григорови - Берізка

Липа Юрко – Горошок

Мельничук Василь – Степан

Гойсан Василь – Рибак

Харун Мирослав

Баляс Іван

Клочанюк Василь

Притула Григорій

Харандюк Дмитро

Глов’як Григорій

Босович

           Дорога ціна волі і незалежності нашої України. Важка доля судилася її народові на протязі тривалого часу свого існування. А коли народ піднімався, то пакували у спецпереселенські вагони і відправляли у заполярне крайсвіття, топили в океанських баржах, заганяли в тундру і тайгу. А найголовніше – куля в серце.

          Утвердження Радянської влади в селі пов’язане організацією колгоспів, куди люди неохоче вступали, але поставлені в безвихідні умови. Вибору не було: або членство в колгосі, або примусове освоєння безмежних просторів СРСР. В 1950 році на території села було організовано три колгоспи, а саме: «17 вересня», ім.Шверніка, «Перемога». Ініціаторами об’єднання селян у колективні господарства були Гнип Петро Федорович, Ковальчук Дмитро Іванович та Мельник Дмитро. Їх було обрано головами колгоспів. В 1954 році колгоспи було об’єднано в один, який почав іменуватися ім..Шевченка. Пізніше був переіменований на «Здобутки Жовтня», а потім ім..Мічуріна. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні ВРХ.

             Коли ж у 60-х роках ввели паспортну систему, більшість працездатного населення пішла працювати на промислові підприємства Станіслава. Це давало більші заробітки. В 1963році було здійснено електрифікацію села.

       Тарас Бибик – краплина в морі людських доль, хресних стежках багатостраждального нашого люду, українських патріотів-борців. Його поезія наче стогін підневільних мучеників, який з клекотом і силою обурення вирвався з-під мурів сталінських казематів і тюремних таборів на світ Божий, і полинув під рідну стріху в білу хату до коханої, матері, друзів,в рідний край, де лягли кістьми українські  герої в боротьбі з московським окупаційним режимом за ілеї соборності і незалежності власної держави, які завжди були близькими серцю політв’язня-поета. Тому його життєва стежка, його поезії – частка життя і боротьби всього українського народу.

        Наче жахливий сон, незагоєна рана, живуть у пам’яті Тараса Бибика тяжкі роки неволі комуністичного насильства, яке довелося йому пережити в умовах сталінських таборів, де помирали з голоду тисячі політв’язнів, які за черпак баланди і 600г чорного,як земля, хліба будували заводи, дороги, канали, добували золото, вугілля, залізну руду, рубали тайгу.

              Там, в тому пеклі, за дротами концтаборів Пермі і Далекого Сходу, він пізнав усю суть «комуністичного раю», звідти виніс ще незаплямовану совість, людську гідність, яка щоденно намагалось вибити табірне керівництво, оперуповноважені.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       Пахнуть чорнобривці і любисток,

                      А черемха біла відцвіла…

                     Я село покинув не навмисно,

                     І тому вертаюсь до села.

Йду гостинцем я з Гори Лисої,

Наші предки тут бились списами,

Не одну орду перемагали,

Внуки прадідів у неспокої

Йдуть із помислами високими,

Де стояв славетний княжий Галич.

                      Гай заграє співом навесні,

                      А хати потонуть в зелен-цвіті.

                     Над моїм селом летять пісні,

                     З ними я не загубивсь у світі.

Подаруй мені, пісне,крила ти,

Полечу я тоді над Крилосом,

Смуток згубиться, мов пташине пір’я.

Луква й Луквиця, наче вікнами,

Мене манять в рідний Викторів –

Я спішу на батьківське подвір’я.

 

 

 

 

Видатні особистості нашого села

Пушик Степан Григорович (1944, с. Вікторів) — письменник, літературознавець, фольклорист, журналіст, культурний і громадсько-політичний діяч, кандидат філологічних наук, професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника і Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, премій ім. В. Стефаника, П. Чубинського, Мирослава Ірчана, О. Копиленка.

Тарас Юрійович Салига (7 січня 1942, с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області) — український письменник, журналіст, літературний критик, науковець, громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка. Член правління Спілки письменників України (Львівська філія). Заслужений діяч науки і техніки.

Ярослав Васильович Ткачівський  (14 серпня 1957,

с. Вікторів, Галицький район) — український поет, письменник, пісняр і гуморист, сатирик і журналіст, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України з 1995 р.; член Ради, відповідальний секретар Івано-Франківської обласної письменницької організації НСПУ; громадсько-культурний і політичний діяч. Лауреат літературної премії ім. Василя Стефаника (2012); Лауреат літературної премії ім. Івана Франка (2011); Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Миколи Лукаша (2010) та трикратний переможець Всеукраїнських поетичних конкурсів літературного журналу «Дніпро» (2009, 2010 та 2011 р.); лауреат літературної премії ім. Тараса Мельничука і за заслуги в літературі удостоєний медалі Національної спілки письменників України „Почесна відзнака НСПУ” та багатьох інших творчих нагород.  

Харун Ярослав Йосипович –

                   викладач музичного училища м. Львова

 

                 

Сербин Роман — канадський історик і політолог українського походження.

Сербин Наталія — громадський діяч

 

 

 

          Не зрікайся села

Біля рідних криниць,

Здоганяло прозріння –

І колискою долі

Здавалось село.

                 Не зрікайся його,

                 Бо замучить сумління,

                 Не зрікайся садів,

                Де дитинство цвіло.

Там коріння твоє,

Роду чесного сила.

Золоті колоски,

Що тримають міста.

                 Там чекає тебе

                 Материнська могила,

                 Болем серця свого

                 Доторкнись до хреста.

Не пройди без зітхань

Біля церкви ніколи –

Там батьки брали шлюб

І хрестили тебе.

              Не цурайся стежини,

             Де йшов босим до школи

             Там посіяне щастя

             Для тебе росте.