Духовна педагогіка у сучасному суспільстві

 ХРИСТИЯНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЯК ПРОТИДІЯ ДУХОВНІЙ ДЕГРАДАЦІЇ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

У статті автори розглядають основні принципи і підходи у сучасній християнській педагогіці. Особливої уваги приділено питанню взаємин у системі «вчитель-учень», що ґрунтуютсья на ідеях християнської любові і терпимості. Окремо авторами з християнських позицій розглядаються проблеми покарання, заборони та взаємодопомоги.

Ключові слова: Церква, сім’я, християнське виховання, духовно-моральні  цінності.

1. Постановка проблеми у загальному вигляді. Майбутнє нашої держави залежить від виховання наступних поколінь, від змісту й суті тих цінностей, які закладаються в серця і душі молоді. Сьогодні, поряд із змаганнями за нові технології, іде боротьба за важливі засоби у формуванні духовно-моральної парадигми, характеру й світогляду молодого покоління. Варто зазначити, що внаслідок засилля інформаційного простору аморальними складовими (насильство, еротика, культ грошей, влади і сили), у поєднанні з бездуховністю і бездумністю віртуального простору з його безвартісними розвагами і героями, у нашому суспільстві відбувається тотальна девальвація духовних
цінностей [1, c. 142]. Невтішні реалії сьогодення, що стали наслідком такого стану справ, – зростання злочинності, безпритульності, алкоголізм і наркоманія серед молоді – свідчать про те, що питання духовного відродження і морального вдосконалення є надзвичайно важливими для сучасного українського соціуму [1, c. 151]. Навколо цих проблем, задля їхнього якнайшвидшого вирішення, на нашу думку, варто об’єднати зусилля як кожної окремої сім’ї, так і школи й Церкви. У цьому сенсі надзвичайно важливим є визначення принципів та методів виховання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Питання релігійного виховання молоді посідало вагоме місце у педагогічній спадщині таких відомих вітчизняних педагогів, як Г. Ващенко, І. Огієнко, К. Ушинський та ін. Щодо сучасних наукових досліджень, то найбільш помітний внесок у висвітленні цього питання належить О. Вишневському. У його працях відображений розвиток релігійності в українській виховній традиції, показана виховна функція релігії, висвітлені гострі практичні проблеми взаємин школи і Церкви тощо. Однак вважаємо, що питання принципів та методів християнського виховання, ролі вчителя у релігійному вихованні та вимог до нього, не знайшли цілісного відображення у сучасній педагогічній науці [1, c. 142].

Формування мети статті. Метою пропонованої статті є виокремлення оптимальних принципів, засад та методів християнського виховання сучасної молоді.

Виклад основного матеріалу дослідження. У нашому сучасному постатеїстичному суспільстві чимало людей дезорієнтовані у своєму внутрішньому моральному виборі, багато християнських елементів усунуто із загалу суспільній свідомості. Упродовж десятиліть радянська реальність, весь уклад суспільного життя підштовхував громадян до демонстрації одного (усталеного й дозволеного) виду поведінки й приховування інших (недозволених) дій, особливо це відчутно було у питаннях, що стосувалися релігії й традицій. Відтак, звичною формою укладу життя стала форма, коли пересний громадяним вважав за загальноприйняту норму одне думати, інше говорити, а ще по-іншому чинити. Саме тому, на нашу думку, сьогодні основна проблема морально-духовного виховання дітей і молоді полягає не стільки в тому, щоб навчити їх засадам християнської моралі, але в тому, щоб сучасна людина їх прийняла як власну життєву необхідність і моральний орієнтир, щоб відчула особисту потребу в духовному житті [2, c. 131]. Тому метою і завданням релігійного виховання є формування дитини у вірі, передача віри для життя, навчання будувати свій внутрішній світ згідно з нормами християнської моралі. Християнське виховання і навчання дітей – це справді унікальний мистецький витвір, якому немає аналогів. «Як скульптор із глини формує постать мистецького твору так священик працею не менш мистецькою, у м’якому воску дитячої душі виробляє образ і подобу самого Ісуса Христа» [1, с. 10].

Християнська педагогіка, назал, ґрунтується на фундаменті історичної практики організації життя, основою якої є реальний факт існування Ісуса Христа – Учителя і Вихователя всього людства, який дав вічні основи уніеврсальної педагогіки. Впродовж століть християнська педагогіка віднаходила оптимальні шляхи відповідного формування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття та волю людини. Сприймаючи Євангельські правди безпосередньо почуттями, християни втілювали їх у життя і на цих істинах здійснювали свої вчинки, звичаї, вдачу, що впливало на характер виховання.

Перші спроби теоретичних педагогічних міркувань беруть свій початок з
ІІІ-ІV століть. Заслуга в цьому належить святим отцям і вчителям Християнської Церкви: Клименту Олександрійському, Григорію Богослову, Василію Великому, Іоану Золотоустому, Блаженному Августину та ін. Загальною основою їхніх поглядів на основи виховання і освіти був релігійно-моральний принцип, який об’єднав усі педагогічні ідеї у своєрідну систему.

Створивши свою систему виховання, Християнство, в особі святих отців, та учителів Церкви заклало міцний фундамент для розвитку власної оригінальної педагогічної теорії. В загальній формі релігійна педагогіка – це педагогіка, яка свої положення обґрунтовує на основі релігійних ідей, і її потрібно розглядати як історично-культурний феномен, спосіб релігійного впливу на людину; частину загальної педагогіки. Одночасно вона має свою специфіку і власні характерні особливості, а саме: методологічною основою християнської педагогіки є «патристична ідея виховання як ведення до богопізнання» [3, с. 15].

Одночасно з цим, містична християнська ідея боголюдини, згідно з якою головне в житті – це сходження до Бога, обожнення людської природи, надає релігійній педагогіці християнського змісту і перетворює її у, власне, християнську педагогіку. Основними компонентами християнського виховання слугують: свідомість особистості, емоційно-чуттєва сфера, навички та звички поведінки, а структурними елементами процесу виховання – мета і завдання, зміст й методика організації виховного впливу, його результати та корекція [4, c. 122].

Саме тому є необхідність визначити і основні методи формування названих компонентів виховання. Наприклад, основними методами формування свідомості особистості є бесіда, лекції, диспут та метод прикладу. Методами формування суспільної поведінки є педагогічна вимога (прохання, схвалення, натяк, умова), громадська думка, створення виховуючих ситуацій. Методами стимулювання діяльності і поведінки є гра, змагання, заохочення (нагорода), покарання, але за умови їх правильного використання. Крім того, у методах виховання поєднується минуле (бесіда, лекція, оцінка подій, що відбулися); теперішнє (організація діяльності та формування досвіду суспільної поведінки); майбутнє (нагороди, покарання). Заслуговують на увагу також і принципи християнського виховання, які спрямовують розвиток дитини і керування вихованням з боку вихователя [4, c. 135].

Серед основних принципів християнського виховання варто виокремити:

- принцип ненасилля (неможливість вчинення будь-яких форм насилля над душею, задля бререження принципу особистої свободи);

- принцип своєчасності (слова, повчання та дії Божі відкриваються людям по мірі здатності їх особистого сприйняття);

- принцип єдності педагогічних впливів (враховування наявності негативних впливів на дитину і, по можливості, пом’якшення наслідків цього впливу);

- принцип відповідальності (усвідомлення наслідків своїх дій і невідворотності покарання за моральні проступки);

- принцип любові (любов педагога повинна живити всі його дії й почуття та підтримувати й систематично розвивати у своїх вихованців здатність до співчуття, милосердя і любові).

Духовне виховання й виховання релігійного почуття – це перебування поруч, постійна готовність виявляти допомогу й пітримку в боротьбі з гріхом. Не варто забувати, що процес становлення душі починається в дитячі роки, і тому дитині потрібен помічник. Саме він повинен допомогти дітям у звільненні влади гріха через благодатне наповнення, що знаходиться у Святій Церкві, допомогти розкрити найкращі властивості людської душі, розвинути Образ Божий. Це і є основною метою християнського виховання і відкриття шляху до вічного життя. Бажано звернути увагу вихователів на зв’язок усіх сторін особистості, інструментальне значення в розвитку духовного життя, фізичного, психічного та соціального життя дитини. Проте, у релігійному вихованні головне місце займає живе вільне і всеохоплююче занурення людини в життя Церкви: участь у літургійному житті, постійне вдосконалення внутрішнього духовного життя, дійєвий пошук правди. Результатом християнського виховання є не вишколеність, а надбання внутрішньої системи цінностей, що є основою всього життя людини. Вона виражається не у формуванні переліку дозволеного і забороненого, але у внутрішній поведінці, прихильності і нарешті в любові до Істини. Відомо, що особистість вважається сформованою тоді, коли у неї не просто сформувалися поняття добра і зла, а коли вони керують її волею. Лише тоді людина стає здатною до справжнього діалогу зі світом, не розчиняючись в ньому, не втрачаючи власного сумління [5, c. 142].

За наявності такого підходу, християнська система виховання є надзвичайно персоніфікованою. Вона базується на євангельських цінностях, а відтак має свої власні норми й приписи. Центральним пунктом постає виховання особистості у відкритті любові Бога, як Батька для всіх і кожного, у любові до людини, у відчутті духовного братерства, справжнім джерелом якого є спільний Отець [2, c. 129]. Спосіб ставлення людини до Бога, релігійна позиція формується з раннього дитинства і, поза сумнвом, залежить від оточення. Особлива місія у цьому надається сім’ї, що є первинною ланкою взаємин людини зі світом. У декларації про християнське виховання сказано, що батьки є першими і головними вихователями дітей. Вони повинні познайомити дитину з Богом, дати їй перші знання про Нього. З цією метою вдома часто проводять розмови про існування Бога і маленькі діти довірливо й щиро, з уст найрідніших людей, сприймають цю інформацію. Дітям варто давати достовірні знання, прагнути відповісти на їхні запитання так, щоб пізніше вони не втратили в них віру. Отже, щоб говорити з дитиною про речі таємничі, батьки повинні самі мати для цього необхідні знання. Великий вплив на дітей має часте відвідування храму та участь у житті Церкви [3, c. 118].

Особливо важливим є дух віри і благочестя батьків, які оберігають, виховують і зміцнюють богобоязне, благодатне життя своїх дітей.

На нашу думку, варто звернути увагу і на той факт, що за своєю природою дитина вже схильна до гріха. Розуміння цього і усвідомлення причин повинні ще більше схиляти батьків до уважного й обережного ставлення до власних дітей. Адже досвід показує, трапляються випадки, коли з раннього дитинства у дітей проявляється недоброзичливість, заздрість, які спочатку існують лише як схильності. Не потрібно залякувати дітей, плекати в них почуття помсти і користолюбства та інші негативні риси, які принесуть багато страждань як самій дитині, так і іншим людям. Починати християнське виховання слід з гармонізації внутрішнього світу дітей, з поступового формування в їхній свідомості християнського світогляду, а не з привчання до зовнішніх правил поведінки в Церкві. Варто шукати специфічну систему довірливого діалогу з дітьми, слухати, що відбувається в їхніх душах, співпереживати й служити їм своїми порадами й реальними справами, а рідше вдаватися до заборон. Усі ключові канони релігійного виховання застерігають батьків від неграмотного й бездумного виховання. Воно полягає в тому, що деякі діти легко приймають християнські норми поведінки, але залишившись на самоті з такою ж легкістю приймають інші, протилежні правила поведінки. Саме так виховується лицемірство [1, c. 108]. Його породжують несвоєчасні (або невдалі й недоречні) заклики до високих цілей життя, «занадто правильні зразки», які ще не може прийняти, засвоїти дитина. В неї ще немає для цього внутрішніх можливостей і вона старанно «робить вигляд», тобто приймає той зовнішній образ, який від неї вимагають. Правильні зовнішні (обрядові) дії в жодному разі не гарантують християнського устрою душі і можуть стати звичкою, яка заперечує духовний, моральний зміст. Важливим правилом релігійного виховання є особисте бажання дитини провадити духовне життя. Елементом релігійності є і ставлення до інших людей: «Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» [3, с. 74]. Навчити любити можна лише через досвід, а прикладом набуття такого досвіду може слугувати любов батьків між собою, батьків та дітей, братів та сестер. Саме це дає змогу наблизитися до Господа, Який, назагал і Сам є Любов’ю (1 Ін. 4:8). «Коли ми любимо одне одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала» [3, с. 77].

Відтак, очевидно, що необхідно розрізняти поняття світського і релігійного виховання. Світське (фактично – секулярне) виховання має на меті тимчасові, ситуативні, життєві цілі. На противагу цьому підходу, християнське виховання намагається дати дитині духовне спрямування, щоб вона могла встояти перед різними негараздами й спокусами і крокувати по життю правильним шляхом, дбаючи про духовний розвиток своєї особистості, що ґрунтується на вічних Божественних Істинах.

5. Висновки. Отже, релігійне виховання дитини – це спільні зусилля батьків, сім’ї, священика, цілої спільноти вірних. Воно полягає у створенні середовища, атмосфери, що розширює межі сім’ї, яка має безпосередній і тривалий вплив на релігійний розвиток дитини. А спільні зусилля допоможуть дитині відчути і легше збагнути суть парафіяльної спільноти, до якої вона належить.

На мою думку, релігійне виховання повинно базуватися на принципах ненасилля, своєчасності, єдності педагогічних вимог любові. Завдяки оптимально підібраній системі методів відбувається введення дитини у світ християнських цінностей та забезпечується прийняття їх за незаперечні істини у її щоденному житті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, вихователів, молоді і батьків. − Полтавський вісник, 1994. − 192 с.

2. Ващенко Г. Роль релігії в житті людства і релігійне виховання молоді //

Вибрані педагогічні твори. − Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження»,

1997. − С. 128-142.

3. Витівський М. Християнське виховання і навчання дітей. – Трускавець,

2001. – 136 с.

4. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки:

Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Дрогобич: Коло,

2003. – 528 с.

5. Браун-Галковська М. Домашня психологія. – Львів, 2000. – 175 с.