Екскурсія до Тернівського парку Харіна

Екскурсія до «Тернівського парку»

 

Наша екскурсія буде комплексного типу, бо, як вже було сказано вище, поєднує у собі і екологічний і історико-краєзнавчий вид. Щоб дістатись до парку (за начальну точку відправки візьмемо центр міста Кривий Ріг), рухатись треба в північну частину. Можна поїхати через швидкісний трамвай (2А) з станції «Будинок рад» до станції «Елетрозаводська», а там перейти на маршрутку 231 і їхати до зупинки «Центральна». Можна з центру, тобто від 95 кварталу, сісти на автобус 228 чи 228А і їхати до зупинки «Центральна». Приблизний час переміщення транспортом займе приблизно годину.

Діставшись до зупинки, починаємо рухатись наступним шляхом, як показано на план-схемі (рисунок 1), де:

1 – зупинка «Центральна», а поруч і колишня пошта;

2 – колишні комори часів пана Харіна;

3 – школа;

4 – колишня електростанція;

5 – приблизне місцезнаходження палацу пана Харіна;

6 – будинок управителя маєтком;

7 – колишні стайні;

8 – млин;

9 – старовинний міст;

10 – права частина парку «Веселі Терни»;

11 – зворотній шлях.

Рисунок 1:План-схема маршруту під час екскурсії

 

Опис маршруту:

Пункт відправлення – кільце 95 кварталу на 228 або 228-А автобусі (час проїзду близько години) → зупинка «Центральна», а далі пішки → переходимо дорогу і бачимо колишню пошту, зараз магазин → овочевий склад, пізніше сільський клуб → колишня школа, потім майстерня металопластикових вікон → колишня електростанція → місце розташування палацу пана Харіна → будинок управителя маєтку → колишні стайні → млин → старовинний кам’яний місток → огляд парку → зворотній шлях понад річкою → зупинка «Центральна» → автобус до зупинки 95 квартал.

Приблизний час екскурсії 2 години.

Така екскурсія надає хороший матеріал для формування екологічних зв’язків, цілісності природних комплексів, матеріалістичного світогляду, розкриває таємниці історії міста. Надає уявлення про розвиток економіки, культури, місця трудової слави. Саме тут є чудова нагода познайомитись ближче з природними умовами та ресурсами рідного краю, природоохоронною діяльністю, допомагає з'ясувати ступінь можливої ​​участі в охороні природи і правильному використанні природних ресурсів, знайомить школярів з природними та соціально-економічними умовами промислового виробництва, з їх технологією, способами організації і планування, з перспективою розвитку господарства в місті, з розвитком даної галузі в масштабі області та країни в цілому.

Також екскурсія сприяє формуванню навчально-виховних колективів, виховує культуру поведінки в природі, естетичні почуття, бережливе ставлення до природи, любов до Батьківщини, пробуджує і зміцнює почуття прекрасного, розвиває в школярів прагнення знати свій край, сприяє розвитку громадянських якостей учнів, патріотичного ставлення до малої батьківщини, створює умови для вивчення проблем розвитку міста, формування у школярів бачення свого місця у вирішенні цих проблем, розвитку установки на необхідність внести особистий внесок у вдосконалення його життя.

Хід екскурсії

Веселі Терни розташовуються на невеликому підвищенні, на березі  річки Саксагань. З відтіля відкриваються мальовничі, неповторні та неосяжні краєвиди. Здається, що немає більше такого місця, де б так гармонійно поєднувалися залізорудний щит, що дає змогу добувати руду та родючі чорноземи, неосяжне небо і неозорі простори степу, а ще роботящі, винахідливі, кмітливі, добрі та веселі люди. Тут зберіглася своєрідна атмосфера: краса та велич місцевої природи і характерні сліди історії.

Гостили в цьому краї і запоріжські козаки. Ще в 1760 році сюди завітав військовий старшина Григорій Шрам, звивши тут зимівник. Саме він збудував багато землянок та мазанок, запросив сюди на проживання всіх своїх рідних і знайомих. Так започаткувались Григорієві Терни.

Після перемоги Богдана Хмельницького над польською шляхтою під Жовтими Водами, тут відпочивали козаки. Стояла тут і корчма. А от чому Григорівські Терни стали Веселими Тернами існує своя легенда, яка пов’язана з битвою під Жовтими Водами.

Кажуть, що темна ніч огорнула степ в той час, приховавши від людського ока густі зарості терну, а з ним і невеликий хутір біля Саксагані. Все завмерло. Тільки цвіркуни заводили пісні та світло горіло в одній із хатинок. Там, на хуторі зупинився із своїм штабом славний гетьман Богдан Хмельницький. Привів він із собою військо козацьке, щоб схрестити шаблі з ляхами ненависними, щоб не топтала більше шляхта землю козацьку. Тож і вів гетьман раду з побратимами, бо принесли розвідники звістку - біля річки Жовтої вишикував Штефан Потоцький свої війська - до битви готується. Довго тривала рада, далеко за північ, а потім почувся приглушений цокіт копит: то поспішали до своїх куренів старшини козацького війська, до бою ладнати. Вранці, як тільки сонце встало, загомоніли голосні литаври, заворушився та ожив степ. І вже нестримною лавою несли запоріжців вірні коні на ворожий табір.

       - Слава! Слава! Слава!  - чулося звідусіль. Шляхтичі відчайдушно оборонялися, тільки марно, бо де ж було їм встояти проти великої любові до рідної землі. Не раз доводилось вступати в бій з трьома - чотирма ляхами, але виходив козак переможцем.

       До вечора тривала жарка битва, поки не полягли ворожі ляхи. Наказав гетьман відзначити перемогу великим бенкетом. Навколо хутора над Саксаганню запалали вогнища, задзвеніли дзвінкоголосі бандури, полинули пісні: славно гуляло та веселилось військо. Вийшов Богдан Хмельницький на подвір’я, глянув як гамірно навкруги та й каже:

       - Ну й веселі Терни сьогодні. Добре рубалися козаки, добре й гуляти вміють.

       Й понеслось між вогнищами: "Веселі Терни!, Веселі Терни! Батько Хмель так сказав!" З тих пір, кажуть, і закріпилась за хутором над Саксаганню назва "Веселі Терни". Згодом тут - же й село виросло.

З цього поселення і розрісся увесь населений пункт. Вже 1866 році тут знайшли запаси залізної руди, а через 20 років, в 1886 році, заклали Олександрівський рудник, який згодом перейменували рудник Калачевського (1894рік), а зараз – в рудник Леніна, де знаходиться шахта ім. Леніна.

         Згодом, на території земельного володіння поміщика  Харіна російсько-бельгійське товариство почне видобувати залізну руду на Петровському руднику (Першотравневе рудоуправління), до якого приєднається велике село Веселі Терни з населенням більше майже півтори тисячі чоловік (1894 р), а в 1902 році населення складало аж 2600 чоловік. Саме це село і було постачальником робочої сили для навколишніх рудників.

         На землі селян в селі Веселі Терни знаходився залізний рудник “Веселі Терни”. В районі майбутнього села Веселі Терни було ще 4 рудники. Із станції Рокувата були прокладені колії до цих рудників і відкритий роз’їзд Терни. Навколо цих рудників в 1898 році і виникло шахтарське поселення, яке пізніше розрослося в місто Терни. Наразі це місто приєднане до міста Кривий Ріг, а район зберіг свою назву Тернівський.

Та сьогоднішня наша екскурсія буде присвячена тому часу, коли тут існував маєток російського поміщика Івана Харіна. Ми оглянемо старовинні будівлі, познайомимося з побутом селян та панства тих часів, а ще з самим парком «Веселі Терни», що попри занедбаний вигляд є і досі зберіг не тільки свою атмосферу, а й уявлення того, яким шедевром садово-паркового мистецтва та окрасою північної частини міста він був.

Перша наша зупинка – колишня поштова станція, де зараз продуктовий магазин.  Перші поштові станції на Криворіжжі з'явилися ще в 1768 році на початку російсько-турецької війни. За розпорядженням губернатора Новоросії був утворений поштовий тракт, створений для зв'язку Кременчука зі ставкою Коша Запорозької Січі.

       На території Криворіжжя знаходилися лише 2 з 8 створених поштових станцій, які успішно існували аж до 1769-1770 років, поки не набігли кримські татари. Новий поштовий тракт був відкритий 27 квітня (8 травня за новим стилем) 1775 року. Тоді ж і була заснована поштова станція Кривий Ріг. Дата відкриття цієї станції вважається і офіційною датою утворення міста Кривий Ріг.

       В районі сучасного селища Веселі Терни оселився відставний козацький старшина Григорій Шрам. Він заснував великий зимівник: перевіз з Києва свою сім'ю і запросив на проживання багатьох своїх рідних і знайомих. Пізніше цей зимівник переріс в село, що, як вже було сказано, називалось Григорівські терни (з 1775 року - Веселі Терни). Тут, на поштовій станції, була нагода відпочити з дороги, змінити коней, і за потребою переночувати.

       Сьогодні, на жаль, зовнішній вигляд старовинної будівлі змінився. Тепер тут знаходиться підприємство торгівлі та автостоянка.

Наступна наша станція – панські комори для зберігання овочів і фруктів. Так, ця будівля теж ще панських часів і була зведена за часів Івана Харіна. Тут підтримувалась сприятлива температура та і до нашого часу зберігся, хоч і у занедбаному стані, величезний підвал. В ньому ховали на зиму овочі, фрукти та вулики. За радянських часів склад перебудували у клуб і перетворили на місце відпочинку для молоді. Для місцевих жителів показували фільми, проводилися танцювальні вечори. В наш час будівля хоч і функціонує як складські приміщення, та вже досить у занедбаному вигляді.

Третьою зупинкою в нашому маршруті є колишня школа. Недалеко звідси розташовується діюча і по наш час Криворізька загальноосвітня школа № 40, яка у 20212 році відсвяткувала своє 140 річчя. До речі, це найстаріша школа в Тернівському районі. В історико-краєзнавчому музеї зберігається копія звіту, поданого до Санкт-Петербургського комітету грамотності в 1895 році, де йде мова про те, що в селі Веселі Терни, Катеринославської губернії, у 1872 році земством збудована Церковно-приходська двокласна школа для селянських дітей.

Селяни спочатку дуже агресивно, насторожено і підозріло сприйняли відкриття школи та завдяки місцевому священнику й колишньому предводителю дворянства та інших осіб, які співчували справі народної освіти, школа все-таки була збудована.

Більшість селян, діти яких пішли до школи, ставили до вчителів такі жорсткі вимоги щодо викладання, що задовольнити їх було неможливо і в результаті дітей зі школи забирали.

Та прогресивного результату народної школи селяни просто не могли не помітити: вже через кілька років в селі почали з’являтися свої писарі, читці в селянській церкві, з’явилися пільги при відбуванні військової повинності та ін.

       Все ж таки це почало спонукати селян подивитись на школу по-новому. Плинув час і народна школа почала потрошечки завойовувати довіру у селян, в результаті чого, школу стали віддувати не тільки хлопці, а й дівчата. Будівля школи не могла прийняти стільки бажаючих, і незабаром в селі почали відкриватися інші школи, іншого рівня та напряму.

Скрутне становище селян і бажання отримати знання викликали співчуття та допомогу від пані Олександри Адамівни Харіної, дружини генерала Харіна, який був повновладним хазяїном не тільки Веселих Тернів, а й усієї округи на десятки кілометрів у бідь-який бік степу.

Таким чином, в 1892 році, за сприяння Харіна, збудували нову школу в центрі села – «Желая оставить по себе добрую память, сочувствуя доброму делу…». Нова школа могла вмістити в собі 130 учнів. 

Селяни, слухаючи своїх дітей-школярів, переймали від них відомості про Богослужіння та Божі Заповіти, більш свідомо ставилися й до церкви та християнських обрядів, в результаті чого, піднімався релігійно-моральний настрій.

       Не можна залишити поза увагою і вплив школи на економічне ставлення селян до ведення сільського господарства. Селяни більш позитивно почали ставитись до книги, їх почали розкуповувати з блискавичною швидкістю з прикажчицьких прилавків, доставлені сюди, в село, на сільські ярмарки, які проводилися 4 рази на рік за тисячі кілометрів.

На той час в школі  вивчалися такі предмети: Закон Божий, російська і церковно-слов’янська мови, арифметика, геометрія, історія, географія, природознавство, каліграфія, малювання, співи. Та незважаючи на це, чотири п’ятих дітей села Веселі Терни школу не відвідували. Так, наприклад, у 1912 році в Веселих Тернах мешкало більше восьмисот дітей шкільного віку, а до школи ходило тільки сто двадцять душ.

       Вже за радянських часів у приміщенні старої будівлі школи влітку працював піонерський дитячий табір. В наш час тут розташовуються приватні майстерні з виготовлення металево-пластикових вікон.

Далі за нашим маршрутом нас чекає старовинна електростанція. На жаль, зараз вона у напівзруйнованому стані, та на ній ще збереглися залишки архітектури тих часів.

А ось, що можна прочитати в томі "Новоросия и Крым" "Полного географического описания нашего отечества" (С-Петербург, 1910): "…В двух верстах к юго-востоку от станции Терны, при речке Саксагань и торговом тракте, лежит село Ново-Павловка с населением около 1600 душ. При селении находится крупное имение "Ново-Павловка" И.Н.Харина, площадью до 8 тысяч десятин, до 3-х тысяч составляют пашню, все же остальное состоит под выгонами, сенокосными угодьями, садами и прудами. Система полевого хозяйства - залежная. В имении содержится обширнейшее стадо овец численностью до 11 тысяч голов типа рамбулье-негретти и негретти. В семи прудах имения ведется правильное рыбное хозяйство с ежегодной продажей до 600 пудов рыбы; разводятся преимущественно карась, карп, линь. Имеется конный завод лошадей рысистых и першеронов, молодой фруктовый сад, обширный парк, мукомольная мельница, кирпичные заводы, механические мастерские для ремонта и изготовления земледельческих машин и орудий производства. На земле И.Н.Харина существует "Петровский" железный рудник, состоящий во владении Русско - Бельгийского общества. На руднике добывается красного железняка и железного блеска до 5,5 млн. пудов в год; рабочих содержалось в 1901 году 130 чел. в руднике и 15 на поверхности".

Електростанція – це перша будівля господарського призначення, яку ми сьогодні оглянемо. Це невеличка двоповерхова кам’яна будівля, яка, на жаль напівзруйнована, а підвальні приміщення затоплені. Та не дивлячись на це, дана будівля – це свідоцтво того, що в селі ще до революції була не тільки електрика, а й велося прогресивне господарство.

Переходимо до екскурсійної станції – палац пана Харіна.

Точну дату виникнення маєтку Івана Харіна наразі ніхто не знає. Відомо, що приблизно в 1910 році воно перебувало в повному розквіті, а його закладення відноситься до початку дев’яностих років ХІХ століття.

Розташовувався маєток на мальовничому місці річки Саксагань, на будівництво якого йшли доходи від Харінських рудників.

Господарі маєтку, Микола Платонович та Олександра Гаврилівна, жили в Петербурзі, а сюди навідувались лише час від часу, щоб відпочити та подивитися, що діється на руднику.  Землі в них було понад 8 тис. десятин. Більших землевласників в околицях не значилося.

На березі річки було споруджено човновий причал. Його залишки існують і по наш час. Під час різних прийомів, які влаштовував пан Харін, човни з гостями в вечірній час відпливали річкою з ліхтарями або факелами на борту. Одночасно спалахували вогні й серед паркової зелені. Романтична атмосфера, що тут складалася, викликала неабиякий ліричний настрій присутніх. Лунали звуки гітар, а гості співали українські та російські пісні, що розносились далеко по водній гладі. Спільне видовище було схоже на казкову театральну виставу.

Сам палац мав три поверхи та 160 кімнат: по 80 на першому і другому поверсі. Значна їх частина слугувала для розміщення гостей. А ще був велетенський акваріум зі склом-вітражами майже на всю висоту просторої зали. Будинок мав яскраві архітектурні елементи класицизму, помітно виділявся просторий ґанок, на який можна було підніматися східцями з двох сторін. Фасад будинку виходив у протилежний бік від парку, а перед ґанком був фонтан, на якому дівчинка та хлопчик трималися за руки.

В частині маєтку було обладнано художню майстерню з чарівним видом на парк. Кажуть, що працювала там художниця - знайома генерала, вона часто приїжджала в терни з Петербурга.

На жаль,  палац до наших часів не зберігся. В громадянську війну маєток якийсь час займали махновці і тоді парк зазнав першої великої руйнації.  Хтось каже, що вони почали завозити до панського маєтку солому, щоб зварити з рибок юшку. За іншою інформацією, енергійні махновці стали в панському домі влаштовувати опалення, але своєрідно: трубу пічки - буржуйки прилаштували до вентиляційного каналу, а той, як на гріх, виявився дерев’яним. За хвилину - другу спалахнуло сухе, вистояне роками дерево, з нього в палаці було зроблено вентиляцію, в результаті, від величезного двоповерхового будинку невдовзі залишилися лише закіптявлені стіни. Вже в 20-30 роки ХХ ст. місцеві жителі розібрали цегляні мури на власні потреби: так палац безслідно зник.

       Жителька Веселих Тернів, Раїса Потоцька, згадує, як ще й після війни стояли обабіч дороги руїни панського будинку, а дітвора збирала між каміннями шматочки кольорового скла (очевидно це і були залишки вітражів).

       Ще й в 1964 році можна було бачити залишки бетонного під’їзду біля парадного входу для екіпажів та авто, а в кущах хтось знайшов велику бетонну кулю, що зберіглась від архітектурних прикрас - вони колись були перед входом до палацу. Хоча і головний будинок час і не пощадив але дожили приміщення багатьох маєткових служб.

Йдемо далі. Наступна наша зупинка біля будинка управителя маєтком. Пізніше тут знаходилась правління радгоспу. На жаль, зараз ця будівля, як і інші, у занедбаному стані.

Вище млина розташовуються стайні. Їх кам’яну кладку просто неможливо не помітити, а в центрі і по наш час знаходиться манеж. За часів Харіна тут виводили племінних коней. Місцеві жителі кажуть, що за часів Другої світової війни, в стінах стайні був облаштований концтабір.

Поряд зі стайнями ми бачимо старий водяний млин. Його дуже важко не помітити. Зараз тут майстерня. Потужності млина вистачало на обслуговування не тільки маєтку, а й на навколишні села.

Щоб потрапити до парку, переходимо по старому кам’яному місточку. До речі, як і усі будівлі маєтку, так і сам місток побудовані з цегли, яка вироблялась на власному цегляному заводі пана Харіна і кожна цеглинка мала свій фірмовий знак – «ИХ».

Головний та найяскравіший об’єкт нашої екскурсії – парк.

До палацу прилягав величезний парк площею 32 га, створений за зразками англійського садово-паркового мистецтва. Він був справжнім зеленим оазисом серед голих степів. Групи дерев відтіняли зручні і затишні галявини. Особливо помітною була дубова алея, легенди пов’язують її виникнення з перебуванням у тут Богдана Хмельницького. Був у парку і літній мавпячий вольєр. На зимовий період мавпочок переводили до спеціально відведеного приміщення, що розташовувалось на другому поверсі електростанції маєтку. В іншому вольєрі, на території парку, ходити павичі та цесарки. Зберіглася згадка, як якось пані Олександра стала дратувати мавп, а ті вирвалися з клітки і кинулись на неї, вона ледве встигла сховатись, інакше роздерли б. Зрештою від долі не втечеш. Кажуть Харіна таки знайшла в Тернах свою смерть -  втопилася в річці. Після того ще довго показували на пам’ятне місце: тут упокоїлась пані.

Від палацу до річки, перетинаючи великі розарії, тяглася пряма алея троянд, а по обидва боки від неї розташовувалися два фонтани. Алея підходила до аркового бетонного містка через річку. А на протилежному березі поділялася на  кілька алей, що створювали малюнок андріївського клану. І тільки в центрі, на височині, розташовувалась декоративна альтанка.

Парк умовно поділений на дві частини: нову північну та стару південну. Північна частина розташовується ближче до селища, від якого асфальтована дорога веде до залишків вхідних воріт у парк. Це головна дорога парку, з найгарнішим краєвидом: плакучі верби над річкою, світлий березовий гай, де навесні трав’яний килим встилається різнокольоровими первоцвітами, величезні старовинні дуби та тополі, шикарні клени і сосновий бір. Тут можна милуватися та вдихати аромат форзиції, черемухи, бузку і жасмином.  В цій частині парку ростуть в наш час 14 тополь з величезною товщиною стволів від 2,5 до 4 метрів. Однак ці дерева потребують лікування та догляду.

Славетні старовезні дуби знаходяться у південній частині парку (рисунок 2), який більше схожий на дрімучий ліс. Тут можна доторкнутися рукою до кори цих велетнів, вдихнути історію. Ці дуби  підносять до неба свої могутні крони та немов стогнуть, жаліються на те, як важко їм нести тягар свого віку і всього того, що вони пережили за свої майже 500 років. На жаль, в стовбурах цих криворізьких патріархів є великі дупла, що їх поступово вбивають.

 

Рисунок 2. Схема В.Ф. Терещенка: Поширення вікових дерев дубу звичайного в межах парку «Веселі Терни»:

A – Центральний вхід, B – паркінг, C – Південний вхід, D – міст існуючий,   E – міст зруйнований, F – город; x – межі кварталів, y – стежки, z – межі парку; 1–18 номери кварталів;  I–XVI - номери вікових дерев дубу звичайного

 

В свій час, Володимир Федорович Терещенко, колишній директор Криворізького ботанічного саду НАН України, склав детальний опис парку, намалював план, підписав краєзнавчі нотатки  у стилі давноминулих часів: «В кінці 80- х на початку 90-х років ХІХ століття парк був окрасою околиць. В центрі парку через Саксагань перекинули дерев'яний місток. На невеличкому острові влаштували вишукану альтанку.

       В радянські часи, на галявині відбувалися щорічні "свята квітів" та влаштовувалися багатолюдні гуляння, за часів Харіна красувався великий, вдало підібраний розарій. Алеї найяскравіше сходилися в центрі, де росли троянди, утворюючи щось на зразок Андріївського прапора. Ймовірно це мало засвідчувати військове минуле столичного генерала.

       1905 року містечком Веселі Терни прокотилися селянські і гірничі заворушення. Це були типові єврейські погроми таємно підтримані владою і частиною рудо промисловців. Зрештою владі набридло спостерігати некеровану вакханалію, тоді на рудники ввели військові частини. Загін залишався в містечкові до 1917 року. Після цього парк  і селище взяли під опіку так звані "загони самооборони", які формувалися з місцевих селян. Якийсь час в Тернах і справді було тихо.

       В громадянську війну маєток якийсь час займали махновці і тоді парк зазнав першої великої руйнації. Якось надумали гуляйпільські хлопці перевезти через тендітний місток гармату - споруда не витримала і разом з махновцями впала в воду.

       Після революції парк став занепадати, а в роки другої  світової війни в парку вирубали чимало дерев як окупанти так і визволителі. В 1950 роки  через неполадки на КРЕСівському водосховищі "Веселі Терни" кілька разів підтоплювалися. Тоді багато загинуло 100 та 200-літніх дубів. Зараз лишилося лише декілька дубів - патріархів, що пам’ятають Богдана Хмельницького. Кілька років вони мали сухе верховіття, що свідчило про їх поступове відмирання. Але в 1995-1996 роках майже всі красені - дуби зазеленіли. Дерева в парку відновлюються, й дай Бог, проживуть ще. Майже всі дерева тополь та дубів з великими випаленими дуплами. Дуби у більшості суховершинять, їх діаметр біля 1 м, а висота більше 20 м. У 70-і роки була проведена посадка паркових насаджень з берези повислої, ялини звичайної, сосни кримської, липи мілколистої, групи з декоративних чагарників - дейції шершавої, чубушника та форзицій. Ще раніше були посаджені дерева ясеня зеленого, дуба черешчатого, клена гостролистого, груші звичайної.

       Від Харінського парку залишилося й кілька могутніх тополь, - вони ростуть, зокрема, біля колишньої романтичної пристані. Не важко передбачити сумне майбутнє  парку "Веселі Терни": наукових систематичних спостережень тут не велося ніколи, рекомендацій чи прогнозів також ніхто не робив. Немає й плану реконструкції цього, безумовно, витвору паркової культури на Придніпров’ї. Догляду за парком сьогодні фактично не відбувається. Впритул до парку підступає вервечка житлових будинків. Немає впевненості, що хтось з "нових українців" не візьметься будувати й у самому парку. Отже потрібні сучасні форми його захисту. Варто подбати про надання парку та колишній економії статусу заповідника, тим більше, що за кілька кілометрів звідси вже є ландшафтний заказник "Балка Північна Червона".

       Територія парку за радянських часів належала радгоспу "Веселі Терни". Кому зараз належить - невідомо.

       Цей парк не належить до пам’яток садово - паркового мистецтва ні загальнодержавного, ні місцевого значення, хоча необхідність в цьому назріла давно, і такі пропозиції до місцевої влади неодноразово надходили  і від місцевих краєзнавців і на науковій конференції в 1996 році в Умані від Володимира Федоровича Терещенка.

Побудовані мости через Саксагань зараз всі зруйновані (здали на металобрухт). Один – нещодавно відновили».

На цьому наша екскурсія добігає до кінця, понад річкою виходимо до зупинки «Центральна» і чекаємо на автобус чи маршрутку.

Інформаційні джерела:

1. Географічні дослідження Кривбасу: Матеріали кафедральних науково-дослідних тем. Випуск 2. Кривий Ріг: «Видавничий дім», 2007 – 131-138 с.
2. Гусейнов Г. Господні зерна: худ - док. життєпис -  Кривий Ріг: Видавничий дім, 2000.
3. Доброчаєва Д.М. По заповідних місцях України / Д.М.Доброчаєва, С.Д.Лялицька, В.В.Пархоменко, І.Т.Сокур, Г.О.Успенський. - К.: Молодь, 1960. - 211 с.
4. Енциклопедія Криворіжжя. Том І.- Кривий Ріг: Видавництво «ЯВВА», 2004 – 231 с. 3.
5. Казаков В.Л. та ін. Природнича Географія Кривбасу / В.І.Казаков, І.С.Паранько, М.Г.Сметана, В.О.Шипунова, В.В.Коцюруба, О.О.Калініченко. - Кривий Ріг: КДПУ, 2005. - 156 с.
6. По Екатерининской железной дороге. Выпуск 1. – Екатеринослав: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1903 – 87-88 с. 2.
7. Приймачук В.В. Навчальне краєзнавство в роботі вчителя: [навчально - методичний посібник]. - Кривий Ріг: ПП "Видавничий дім", 2007, - 112с.
8.  П’ятницькій С.С. Курс дендрології: Навчальний посібник. - Харьков: вид. ХГУ. 1960.
9. Червоний список рослин і тварин Дніпропетровської області: Свята справа. Вип.. 1-6 (укладач Ломакін П.І.). : Гамалія, 2003.
10. http://www.ex21.com.ua/history/90-6.htm
11. http://elibrary.kdpu.edu.ua/jspui/bitstream/0564/561/1/Савосько%202013%20ДП%20Веселі%20Терни%20Деревн%20насадження.pdf