Есе на тему: "Мій Шевченко"

Опорний заклад «Новооржицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Новооржицької селищної ради»

ЕСЕ НА ТЕМУ:

«МІЙ ШЕВЧЕКО»

Роботу виконав :

Федосеєнко Дмитро

Керівник:

Федосеєнко Любов

Мій Шевченко

1989 року українська громада міста Санкт – Петербурга вирішила поставити пам'ятний знак на місці першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі. З якихось бюрократичних причин справа гальмувалася, і тоді голова громади Тетяна Лебединська знайшла вихід. Вона написала заяву директору кладовища: «Прошу дозволити відновити поховання мого прадіда Тараса Григоровича Шевченка». Директор наклав резолюцію : «Дозволити». Для мене ця історія, яку я дізнався зі спецпроєкту Юрія Макарова має інший, особливий вимір. А й справді, так міг сказати кожен з нас : «Мій прадід, Тарас Шевченко. Мій Шевченко». Тож який він, мій прадід? Що в його особистості є такого, що три століття поспіль пробуджує українську свідомість?

Почнімо з самого початку. Перше моє знайомство з Тарасом Шевченком відбулось тоді, коли я, зовсім малий першокласник, побачив портрет суворого чоловіка на стіні в школі. Майже пів уроку я вдивлявся в ці очі і не розумів, що мене так притягує у його погляді, чому від цієї людини віє таким магнетизмом? Перше питання , яке я задав мамі, коли повернувся зі школи додому було наступним: «Хто цей чоловік, чому його портрет у нас у класі?». На що отримав відповідь, яка мене ще більше заплутала: «Це Тарас Шевченко-душа нашого народу». Мабуть, на цьому історія мала скінчитися, але шкільна програма і мій інтерес вирішили по-іншому. Згодом, на уроках я дізнався, що він поет. Вперше слухав «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» , «Як умру, то поховайте…» і відчував, що десь глибоко в моїй дитячій душі проростає зерно патріотизму, національної самосвідомості. Вирішальним акордом у розумінні того,  хто такий Тарас Шевченко став  його вірш «І мертвим, і живим, і ненарожденним...». Ще так глибоко в мою душу слова не пірнали. Саме в той момент, я зрозумів хто він. Він не просто душа нашого народу, він і є наш народ. Відтоді я постійного говорю: «Мій прадід-Тарас Григорович». Ви спитаєте: «Який він, твій Шевченко?». Для мене він - воїн, бунтар, лірик, людина з глибинним розумом, патріот, справжній українець. Але найбільше я відчув силу його пророчого і могутнього слова, коли розпочалася повномасштабна війна. Я швидко подорослішав, як і решта моїх однолітків. Тільки тепер я усвідомлюю значення віршів мого прадіда: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами…», «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі…». Кожне слово проймає до найменшого атома в тілі. Мій Шевченко – це дух свободи, який звучатиме в кожному ударі мого серця, і коли я читаю його настанову: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» єдине, що я хотів би сказати у відповідь це: «Почекайте, Тарасе Григоровичу, ще трішки! Ми виконуємо Ваш Заповіт!»