Есе "Віримо в щастя"

                                       Есе «Віримо в щастя»

 Сонце вже давно піднялося над обрієм , ласкаво посміхалося до людей теплом та привітно обіймало землю своїм теплом . Усе живе ніжилося у теплому   яскравому , сонячному промінні і лише трішки сумувало від того , що це вже останні осінні сонячні дні.

      Галинка піднялася із ліжка, солодко позіхнувши почимчикувала до віконечка , щоб зазирнути у той загадковий , ще не  зовсім зрозумілий для неї світ . Маленькі сині оченята сонно кліпали, мружилися від сонечка , а пухленькі ручки трирічної дівчинки постійно та вперто їх потирали , змушували дивитися на ранковий   шалений , напружений ритм життя за вікном . А в їхній тісній однокімнатній квартирі панувала тиша та спокій. Із відчинених дверей долітав солодкуватий аромат свіжозвареного сніданку , який із любов’ю для своєї донечки готувала мама Марія.

      „ Мамусю! Ми підемо гуляти на вулицю? ”- почула із кімнати красива молода жінка із розкішним кучерявим волоссям. Жіночі вуста посміхнулися ,а в очах засвітився грайливий промінчик, налитий  теплом та ніжністю :  доня прокинулася ,її маленьке щастя.

      Перетнувши вулицю , молода, охайно одягнена жінка з маленькою дівчиною попрямувала до міського парку . Він жив своїм розміреним, спокійним та тихим життям. Сірі голуби, корінні мешканці парку, пурхали під ногами у містян, воркуючи та випрошуючи собі корм. І це їм вдавалося без особливих зусиль, лише інколи потрібно було хвилюватися, перелітаючи з місця на місце, втікаючи від рученят маленької синьоокої дівчинки з великими голубим бантиком на кучерявому білому волоссі. Граючись із малечею, вона все ближче наближалася до центру парку, округлого великого фонтана. Тихе дзюрчання води привернуло увагу Галинки. Це було її улюблене місце. Водичка переливалася, вигравала на сонечку різнобарв’ям і манила до себе оточуючих. Молода жінка глибоко вдихнула повітря, на душі був спокій та тиша.

        „Вибачте, пані, можна вас потурбувати? Ми проводимо опитування громадян міста. Лише одне запитання. Чи вважаєте ви себе щасливою людиною? ” Марія здригнулася, почувши це від молодого симпатичного юнака, репортера місцевої газети Геннадія. Величі чорні очі молодої жінки ще кілька хвилин безтурботно дивилася на того, хто порушив їхній спокій, а потім почала шукати свою донечку і поступово ставали ще виразнішими та чарівнішими, лише легкий відтінок смутку непомітно підкрадався до них.

        Щастя…Багаторічне вистраждане щастя… Яке воно?

  Це було три роки тому. Три довгих, жахливих, нестерпних, наповнених болем та відчаєм років. Ніщо не передбачало біди. Щаслива молода сім’я жила на околиці невеликого районного містечка у розкішному особняку із просторим двором та басейном. Дмитро та Марія побралися два роки по тому, а тепер вони жили надіями та мріями про майбутнє поповнення в  їхній родині. Вони обоє хотіли донечку, і щоб обов’язково була з кучерявим білим волоссям, як у мами  та великими голубими очима, як у тата. Дмитро оточив дружину турботою та піклуванням. Марія ж купалася в океані любові та романтики, щодня отримуючи свіжозрізані ромашки, вирощені коханим  та чекала  на просте жіноче щастя- стати мамою. І ось нарешті цей день настав. Перший дитячий крик і таке жадане: „Вітаємо ! У вас донечка». Дмитро не тямив себе від щастя, він мав усе: будинок, улюблену родину, новеньке авто, красуню дружину і малесеньку донечку з голубими очима.

       Минали тижні за тижнями недоспані ночі, підростала Галинка, так Марія назвала донечку, нею не могли натішитися молоді батьки. І ось їй уже  вісім місяців. Повненька, із рожевими пухленькими щічками, біленькими кучерями на голові та великими голубими оченятами, які допитливо розглядали  все навкруги, дитячою  безтурботною посмішкою- такою вона запам’яталася Марії до того страшного дня, коли на черговому медичному огляді донечки лікарі з жалем в очах сказали: „Тримайтесь! У вашої Галинки гостра лейкемія! Через це вона стала така стривожена та млява. Потрібне довге лікування, але, на жаль, шансів у неї мало! ” Темрява накрила молодих, згорьованих батьків, повільно йшли дні, наповнені тугою та нестерпним душевним болем, безкінечними поїздками до лікарні та постійним дитячим безсилим тоненьким плачем.

      Уколи, крапельниці, крики, довгі лікарняні коридори та черги, знесилені діти та змучені горем батьки. Ці картинки ніби заклякли і не змінювалася перед очима молодої жінки. Майже всі турботи по догляду за донечкою лягли на плечі Марії. Дмитро ж майже весь час працював , заробляючи гроші на лікування, збував надбане майно. Тепер вони вже жили у маленькій однокімнатній квартирі.

      Ішли дні, місяці, роки…Дмитро у двадцять вісім років посивів, а красуня Марія перетворилася на чорну мару, тінь, яка ледве ходила, але жила надією на одужання крихітки. Лікарі говорили про тяжкий стан дівчинки, а мозок молодої жінки вірив, надіявся, падав духом, знову надіявся, бо поруч із нею завжди був коханий, який не дозволяв їй зневіритися. І раптом темрява розступилася, змінилася на ледь помітний промінчик світла, який поступово більшав, світлішав і нарешті-регресія, хвороба відступила. Сльози щастя, обійми і давно забутий дитячий щебет у родині…

    Марія ніби прокинулася від сну, почувши голосне: 

- Пані, вибачте, із вами все добре?! ”

 -Так! Ви мене запитували про щастя?! Я найщасливіша у світі жінка, бо я маю свою здорову донечку - відповіла посміхаючись жінка, і сльози повільно скотилися із очей.

  Підвівши погляд, Марія побачила, як Галинка дріботіла за голубами до молодого, стрункого, із сивиною у волоссі ,чоловіка та букетом білих ромашок , і щось собі весело щебетала, розкриваючи рученята для обіймів.

    Ось воно щастя… Чи потрібно  людині ще щось?!